В глухому хуторі жила
стара-старісінька бабуся.
В світах історія гула...
Про неї білий світ забувся.
У пам’яті бабуся та –
минулого століття спогад.
Природа дика, мов свята.
Отут зустріти можна Бога.
Частенько згадую той рай.
Тут довелося опинитись.
Прямцем до рідних добиравсь.
Зайшов у двір води напитись.
Тут огорожа – зайва річ.
Як буйно квітли-пахли вишні!
З хатини білої навстріч
усміхнена бабуся вийшла.
– Гостей давненько не було.
Мо’, молочка? Он, бачиш, мека...
Там за городом – джерело.
Он там, де кружеля лелека...
Вода пречиста, дивний смак.
Яка тоді була природа!
А як привільно квітнув мак...
Блага яка була погода...
Бабуся цюкала хмизок,
в плиті надвірній щось варила.
– То, кажеш, навпростець зайшов?
І говорила, говорила...
– Я зроду в місті не була.
Тепер і зовсім не годжуся.
Отут від роду прожила.
– Бабу, як звати вас?
– Маруся.
Немов на Марсі космонавт,
пісень співаю та журюся.
Посеред світу тут одна
тихенько Господу молюся.
– А скільки літ вам?
– Та мені
ніколи не жилося ловко.
Неначе галка на ріллі.
А посивіла – в голодовку.
Повимирало півсела.
З моїх нікого не зосталось.
То небо кару посила.
І у війну "нареготалась".
– Набідувались?
– Що казать?
У тридцять третім надивилась,
як заставляли помирать.
А німці в хутір не з’явились.
Стояли поруч. Ну то й шо?
Хати не стали руйнувати.
А от коли москаль прийшов,
то заходився грабувати.
Той визволитель-окупант
забрав курей, корів – тим паче.
Страшніше не траплялось банд.
Та що казать, Господь те бачив...
– А чоловіка й не було?
– Ото якраз перед війною
побралися. Пішов на фронт.
Вернувся сивим старшиною.
І вдома враз помер від ран.
Он за садком його могила.
Лише її я вберегла,
а інші всі – ріллею вкрили.
Карнач – пихатий зубоскал,
трофейну, гад, гвинтівку зцапав...
То теж був капосний москаль,
триповерховими кацапивсь.
Коли теплилось кілька хат,
всі разом якось доживали.
Судилось – по обох світах.
Тепер одна. Всього буває...
Оце подужала сарай,
держу таку-сяку худобу.
І пекло тут, і рідний рай.
А кажуть, вже перебудова...
І що коли кому гряде...
Не всім однаково живеться.
А радість – бачити людей.
Буває, й радіо озветься.
Щось чую про нове життя.
І відчуваю, й трішки бачу.
Хоч помагає каяття,
та в самоті частенько плачу.
– Чи ж хтось таки вам помага?
– Найбільше – Бог, за віру в нього.
Спасибі, що дровець врубав,
і дякую за добре слово.
Чекає кожного вінець.
На долю сердитись не треба.
Йти шляхом, а чи навпростець, –
підкаже і розсудить небо.
Буває, що нема й гроша,
і дуже вже на серці млосно...
Але на місці ще душа.
І носять пенсію колгоспну.
Якось ходила до села
казенного купити хліба.
Ще з осені як залягла,
то й зиму ледь не всю хворіла.
Найбільше дошкуля зима.
Радію, коли сніг розтане...
Вже й назви хутора нема,
та хуторянку пам’ятаю.
Той визволитель-окупант
забрав курей, корів – тим паче.
Страшніше не траплялось банд.
Та що казать, Господь те бачив...
Пригадав, друже, розповіді діда. Німець, розказував, хоч і жорстоким був, а в село заходив при повнім параді, з музикою, дітлахам шоколад грудками роздавав, порядок любив. А про прихід радянського війська сповіщали сполохані кури, свині та уся живність, яку тягнули та грузили на машини.
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не цураймося правди гіркої.
І фашизм , і сталінізм, і москальське іго...
Будьмо мислити і жити У К Р А Ї Н Н О.
)
