Забутися я хочу у пітьмі -
сховатися від світу цього злого,
Де щастя є реальним лиш вві сні,
Де кожен точить ніж на брата свого.
Де місця не лишилось почуттям,
Панує осінь, навіть і весною.
Де людяність є прикрим надбанням,
Де бути ти не можеш сам собою.
І мусиш грати, хочеш ти, чи ні,
Та посміхатися розбитими очима,
Коли твоя душа горить в огні,
А серце - в лід закована машина.
Сміялась я до болю, аж до сліз.
Ішла вперед, але від втоми впала.
Дивлюсь на небо. Десь там сяє Віз -
Колись так і душа моя палала.
Лиш попіл опускається на вії
Від згарища колишніх почуттів....
Десь там я полишила ніжні мрії,
Щоб прокормити нелюдів й вовків.
Я вже не плачу - лиш сміюсь убого.
Ця посмішка - усе, що в мене є...
А ви відірвете й її від серця мого -
Єдине, що залишилось живе....
