Одного разу у дівчинки не стало тата.......Сіла дівчинка ...і не плакала, й не сміялась....думалось їй....скільки ж слів...слів несказаних йому з нею, коло неї, поруч....зосталось. Стала вона ті слова намистинами на голку нанизувати і людям роздавати.
- Візьміть намисто,- вкрадливо просила перехожих.
- Скільки хочеш за них?
- Ніскільки. Просто візьміть...Важкі вони мені.
Хтось брав, хтось шарахався від дивачки, що вешталась з коралями немов блаженна.
Так не було спокою їй поки останнє намисто птахові на шию намотала, та у небо випустила з клітки....хто зна де її, чи його (тата) намистини "ходять"?
Може й Ви їх............читали.
Скільки слів несказаних...А особливо про те, як любимо... 
