Ох, листопаде, що тобі я винна,
Що ти прийшов в цю березневу мить?
П'янка весна, тендітна і дитинна,
Лебідкою пірнула у блакить.
Захолидило краплями на скронях,
Проллявся дощ крізь ситечко небес.
Чи я тебе накликала безсонням,
Що ти в мені негадано воскрес?
І устелив думки опалим листям,
Пожухлий аркуш спогадів надніс...
Таким крихким прозірчастим намистом
Моя весна обсипалась з беріз.
І розчинилась мрія лебедина
Між сизих крил обірваного сну...
Ох, листопаде, що ж тобі я винна
Що ти весну на осінь обернув?
Перекрутились календарні числа,
перемішались пори і часи,
і може й листопад тому не винен,
що в березневу колію ступив.
Дуже гарно, Наталю, описала і настрій, і погоду!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Напевно, в тому листопаді щось було...і, на жаль, там залишилось, якщо такий сум і щем у кожному рядку... А весна сьогодні виправдовує дату і жартує з нами таким сніговієм, що вірш з нею дуже співзвучний... Ох, і гарнюча у Вас, Наталочко, лірика!!!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так,якась вона емоційно нестабільна-наша весна...Ще не призвичаїлася після довгої зими. Щиро Вам дякую за такий позитивний комент і тепло Ваших слів!