Погода у березні хвора й напрочуд лінива.
Весні не пасує плямисто-брудний камуфляж.
Дивлюся на фото твоєї дружини – вродлива –
Безодня в очах і пристойний цілком антураж.
Вітрами гартується збуджене сонце спроквола.
Вже пнеться до неба зароджене Богом дитя.
А я своє серце шматую тортурами, болем
Й несу до погосту убите, ще тепле життя.
Прибралися в траур дощі, розпочали купалу,
Надміру ретельно гримують веселку криву.
Ти жив в моїм серці. Із ним я тебе поховала.
А як же без серця?.. Як бачиш, коханий, живу…
Отакі ми жінки! Вміємо жити без серця, та як воно (кохання) повертається,розгрібаємо землю, дістаємо з вогню(залежно хто куди сховав своє ) і знову з головою в кохання... ось такі ми...хтось скаже дурні?... а я скажу:відважні.
...за нас з Вами, тезко!
Наталочко,рада тобі!Приємно бачити тебе тут після такої довгої творчої перерви. 
Вітаю з пречудовим віршем! 
