Яка це тайна-скільчилось життя.
Росте поет-відтак стає кумиром.
Життя прожити легко без пуття,
Та дуже важко жити в серці з миром.
Ось так і жив наставник наш,поет,
Із злом боровся мускулами рими.
Віршем летів,як та стріла,вперед,
Пронизував буття людське незримо.
І були в нього учні.З них один
Хотів творить,як вчитель,та,братове,
Чи ти є пан,чи ти простолюдин-
Не май у серці темних улоговин.
Якось молодик старцеві сказав:
"Чому б мені не йти в життя самому?".
"Не всі поради я тобі ще дав,-
Просив старий,-ще рано йти із дому".
Словами вчитель учня застеріг.
Життя так легко ттратити,як гроші.
Безумця він уже спинить не зміг,
Не встиг розкрить сліпі від слави очі.
Вплів лавр в вінок цей блазень в сутані,
Кричав вгурті до хрипоти в горлянці:
"Всі люди будуть кланятись мені",
Довбав єством,немов молитву вранці.
А натовп рвав і лють мотав в клубок.
Не знав хвалько,що це,мабуть,розплата.
Зробив зухвалець свій останній крок,
Коли прийшов у одязі Пилата.
"Ти долі наші хочеш розпинать?"-
Мужі тягли його і волочили.
На зустріч цій озвіреній юрбі
Йшов вчитель із останньої вже сили.
"Щадіть його,він зовсім не такий!
Невдаха він,пробачте молодому.
Мене беріть,бо я уже старий,
А він нехай іде собі додому".
"Ага,це ти!Хвалений розум твій
Нехай тебе від смерті порятує!".
Хрестив ціпок!Шипів напасті змій.
Юрба в пімсті скрипить забами всує.
Полудень.Жар.Ватага аж тремтить
Живим вогнем бажання бичувати.
Моливсь мудрець за них в останню мить
І серцем вже готовий був до страти.
Троянди квітли,там де був удар,
Пелюстки мармур кольором вкривали.
Скривавлений топтали люди дар,
І били в день недобрий той кімвали.
І зойкнув гурт.Сахнулись всі назад,
Від тіла відійшла душа зболіла.
І стовпище безбожників і зайд,
Осліпле,враз упало на коліна.
Ненатлих грифів зграя не летить.
Ятрять від сонця промені червоні.
Лиш високо в розпечену блакить
Полинув дух в золоченім хітоні.
