Я так підсіла на терпку печаль...
Дні обтрусили дерево надії,
В моє вікно крізь димчасту вуаль
Обмерзлим цвітом сиплять сніговії.
Я так з усім змирилася без сліз
І перестригла наболілі струни...
З блідих зап'ястків висохлих беріз
Стирає вічність ледь помітні руни.
І темну тінь непроханих тривог
Я відганяю видихом незримо...
Я так відвикла дихати удвох,
Немов ніколи й не була із кимось...
Сумно. Погано лишитися одному. Навіть слово погано якесь легке, як і слово гірко не дає опису стану. А от Ваш вірш дає, він прямо генерує терпкий сум, як туман, що огортає ноги і піднімається догори. І не розрадиш.
чудові образи, зрівняння. Просто неперевершено!!!
близькі мені ці почуття,
Колись і я закохана була
Та кудись зникли з вітровіями
Амури з рожевими крилами...
скоро весна і прийдуть нові відчуття
МЕНІ, ЗВИЧАЙНО ДУЖЕ ЖАЛЬ,
ЩО ТИ ПРИСІЛА НА ПЕЧАЛЬ,
АЛЕ Я ТАКОЖ ЦИМ ГРІШИЛА -
ДВА ДНІ МОВЧАЛА, НЕМОВ НІМА,
НЕ ЗНАЮ Я, КУДИ ЗНИКАЄ СИЛА,
І ДЕ СХОВАЛИСЯ СЛОВА...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це передвесняне виснаження,люба Олю...Ми ще не прокинулись від зимової сплячки... Ще потерпімо трохи,а там і весна не забариться! Дякую за такий щирий експромт!
"Я слушаю наше дыхание...", не вистачаэ кисню на двох? яке у Бутусова (Наутілус)
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мабуть,до самотності також з часом звикаєш,приймаєш її як необхідність...Тому поява поряд ще когось здається недоречною...Щось таке-заплутане... Рада тобі!