Я у долі просила добра й талану,
І ще крапельку щастя благала, молила,
А доля очима сумними дивилась здаля,
І під ноги мені лиш терновий вінок постелила.
Знаю, доле, бракує у тебе для всіх доброти,
Але чим я так тяжко тебе образила?
Під ноги ти іншим пухнасті стелиш килими,
А для мене ти шлях, вкритий терням, лишила.
І пробачить прошу я провину мою,
Бо надіюсь нам разом ще жити і жити,
То ж давай поговорим без кривд і образ
Й обіцяю в останній вже раз я наважуся.
Щастя у тебе просити.
Подаруй мені, доле, пізнє щастя моє!
Все життя з нетерпінням його виглядаю,
Вірю й знаю: ти, доле, іще раз всміхнешся мені
І на усмішку цю я чекаю, чекаю, чекаю.
Наша доля серед поля
Цвіте, як билина
В ній і сила, в ній і воля -
Вона, як дитина...
І часто ми даремно її звинувачуємо... ЇЇ плекати треба та любити, як малу дитину...
Я як і Ви дуже часто звертаюсь до долі з такими ж питаннями...
Ольга Струтинська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мабуть ми не були готові до такого випробування і розлукою, і самотністю, і приниженням. Тому хочемо зрозуміти - чого так склалося у нашій долі. Бо ж чисто по-жіночому хочеться бути щасливою, любленою. Добре, що можемо це вилити у віршах - стає якось легше. А Вам? Я дуже рада, що ми можемо спілкуватися. Щасти Вам!