Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: gudzyk: Оповідь про інтернат. Р. 3. - ВІРШ

logo
gudzyk: Оповідь про інтернат. Р. 3. - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 2
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Оповідь про інтернат. Р. 3.

3.
         Я  звертався  до  Михайла:
         –  Знаєш, на  третій  тиждень  перебування  в  інтернаті  мені  показали  товстий  зошит  з  моїм  іменем  на  обкладенці…
         –  Ось  твоя  доля, –  сказала  вихователька  в  білому  халаті, гортаючи  чисті  сторінки, –  Записане  тут  важитиме  дуже  багато.  Тому  намагайся  поводитись  добре…  Не  змушуй  нас  братися  за  перо.
         Напевно, вихователька  мала  неабиякий  літературний  хист, бо  протягом  перших  місяців  вона  багато  паперу  зіпсувала.  Я  не  завжди  розрізняв  дійсність  та  сновидіння, ще  й  мав  дуже  слабкі  нерви…  Я  своєрідно  реагував  на  оточуючі  події  і  міг  зареготати, коли  завгодно:  на  уроці, на  лінійці.  Якось  під  час  святкових  зборів  я  так  чмихнув, що  увесь  зал  почав  озиратися, а  заступник  директора  з  виховної  роботи  на  прізвисько  Шериф  помахав  мені  пальцем, наче  револьвером.  
         Я  також  міг  влаштувати  істерику  на  пів-дня.  І  тоді  взагалі  навчально-виховний  процес  згортався.  Ніхто  нічого  не  робив, лише  мене  заспокоювали, щоб  не  рюмсав.
         Вихователька  писала  й  писала, виконувала  свій  обов’язок.  Але  задоволення  при  цьому  не  отримувала.  І  казала, що  краще  вночі  вийти  на  вулицю  до  бандитів, ніж  панькатися  зі  мною.
         А  тут  інша  біда:  директор  вимагає  результатів.  Погрожує  різними  перевірками  та  комісіями.  Словом, треба  щось  робити, треба  якось  виховувати.
         –  Звичайно, мене  виганяли  з  класу, мене  лякали  іншими, ще  страшнішими  інтернатами.  Кілька  разів  говорили, що  відправлять  просто  до  психіатричної  лікарні.  Викликали  батьків, яких  я  ледве  й  бачив, сидячи  на  протилежному  кінці  міста.  Звичайно, що  нічого  не  допомагало.  І  тоді  вихователька  вхопилася  за  думку, що  всі  хвороби  мають  соціально-становий  характер.  Що  проти  істерик  слід  вживати  трохи  не  політичних  заходів.
         І  моя  поведінка  стала  розглядалася  на  класних  зборах.  Я, учень  “нулівки”, виявився  прикладом  живого  споживача  –  рецедиву  капіталістичного  суспільства, поваленого  років  із  60  тому.  
         –  А  ми  ще  готуємося  до  вступу  в  жовтенята! –  іронізувала  вихователька.
         І  далі  діяла  за  методою  Макаренка, тобто, нацьковувала  на  мене  увесь  клас, а  сама, ніби  у  справах, виходила  за  двері.
         Хлопчики  та  дівчатка, ясна  річ, не  дуже  розуміли  свою  роль  у  моєму  вихованні.  Вони  здивовано  озиралися, знизували  плечима.  Вони  тільки  й  могли, що  запитати:
         –  Чому  ти  не  слухаєш  Степаниду  Іванівну?
         Та  незважаючи  на  це, вихователька  досягла  бажаного  результату, бо  на  побутовому  рівні  для  своїх  ровесників  я  став  справжнім  ізгоєм  –  людиною, над  якою  не  тільки  можна, але  й  треба  позбиткуватися.  Тому  мене  почали  ображати  з  особливою  винахідливістю.  І  скаржитися  не  було  кому.
       Я  певний  час  не  міг  збагнути, що  відбувається, і  нагадував  рибу, яку  несподівано  витягли  з  води.  А  потім  ніби  прокинувся  і  зрозумів, чому  ображають  саме  мене  –  бо  саме  я  не  подобаюсь  гарненькій  тітоньці  в  білому  халаті.  І  якщо  ситуація  не  зміниться, то  завтра  наді  мною  знущатимуться  знову.  І  це  буде  дуже  неприємно.
         Тому  одного  дня  я  покаявся  перед  усім  класом, попросив  пробачення  за  свою  поведінку  й  урочисто  пообіцяв, що  зроблю  висновки  й  виправлюсь.  
         Плачі-сльози  припинилися  дуже  швидко.  А  от  “смішинки”  взяти  під  контроль  не  виходило.  Тому  стримувався  вже  як  міг:  коли  весела  хвилинка  підкрадалась  до  горла, я  хапався  однією  рукою  за  носа, іншою  затуляв  рота.  І  не  звертав  уваги  на  закладені  вуха  та  заплакані  очі.  
         Це  не  завжди  допомагало.  Траплялося, що  повітряний  потік  проривався – зі  страшним  звуком.  І  тоді  вже  рятуйся, хто  може!  Але  частину  “вибухів”  вдавалося  стримувати, тому  претензій  до  мене  стало  значно  менше…
         Зупинився  й  чекав, що  скаже  Мишко.  Та  він  чомусь  мовчав.  І  це  було  дуже  незвично. 
         –  Дні  минали  один  за  одним, –  розповідав  я  далі, –  Довкола  інтернату  постійно  шастали  грабіжники, убивці  та  маніяки, зчиняючи  жахливі  злочини.  Але  я  вже  розумів, кого  слід  боятися  в  першу  чергу  і  що  треба  робити  для  самозахисту.  Я  з  головою  поринув  у  навчання.  І  за  якийсь  час  став  відмінником.
         Смішки-смішками, але  окрім  мене  ніхто  не  знав, де  розташована  Буркіна-Фасо, і  ніхто  в  “нулівці”  не  читав  підручник  з  історії  для  четвертого класу.  А  вже  про  американців  –  про  їхнє  хиже  імперіалістичне  єство  –  я  розповідав  мало  не  на  кожній  політінформації. 
         Вихователька, ясна  річ, тріумфувала.  І  частенько  брала  мене  на  зустрічі  зі  студентами-медиками.
         –  Це  наш  учень, –  говорила  вона  пишаючись, –  Давайте  його  послухаємо.
         Я  розповідав  вірші  про  Леніна, про  партію, про  війну.  Відповідав  на  запитання.  Показував, як  я  танцюю, як  роблю  гімнастику.  Вихователька  хвалила.  А  ті  майбутні  світила  ніколи  мені  не  аплодували, лише  щось  постійно  записували.  Це  дуже  і  дуже  насторожувало.
         Також  мене  почали  брати  на  кладовище  –  прибирати  могили  ветеранів  війни.  Мертвих  я  боявся  навіть  більше, ніж  вуличних  бандитів, але  ще  більше  я  боявся  сказати  про  це  виховательці.  І  їздив  на  цвинтар, долаючи  містичний  страх.
         Потім  наставниця  збагнула, що  нарешті  й  мене  можна  використати  для  суспільного  добра.  І  почала  давати  ще  не  зовсім  перевихованому  “споживачеві”  різні  доручення.  
         Я  питань  багато  не  ставив  і  чітко  виконував  вказівки:  доповідав  про  всіх  порушників  дисципліни.  І  за  якийсь  рік  я  став  правицею  та  оком  виховательки.
         Але  дистанція  між  нами  залишалася.  Її  постійно  насторожував  мій  сміх.  І  вона  багато  писала  щось  у  товстому  зошиті  з  моїм  прізвищем  на  обкладенці.  Я  це  бачив  і  прагнув  змінити  ситуацію.  
         Помітивши, що  вихователька  небайдужа  до  радянських  гасел, я  почав  кидатися  ними  направо  і  наліво.  Іду, наприклад, до  їдальні  й  гукаю:  “Рішення  ХХVІ  з’їзду  КПРС  –  в  життя!”.  Роздаю  зошити  і  підморгую  хлопцям:  “Руки  геть  від  Куби!”
         Спочатку  я  просто  хотів  сподобатися.  Потім  це  стало  частиною  моєї  свідомості…  
         –  Якось  я  придумав, що  ми  не  клас, а  рота.  Вихователька  сприйняла  це  на  “ура”.  І  відтоді  щодня  командувала:  “Рота, туди!  Рота, сюди!”  Вона  також  мала  слабкість  до  армійських  порядків.  І  десь  вважала, що  інтернат  має  нагадувати  казарму.  Тому  примушувала  нас  носити  однакові  штани, піджаки, сорочки, майки  та  калісони  і  закликала  бути  пильними, пам’ятаючи  про  загрозу  з-зовні.
         Вихователька  часто  наголошувала, що  наш  народ  не  хоче  воювати.  Ми, як  сказано  у  вірші, “Любимо  походи  в  ліси  та  поля”.  Але  якщо  ворог  нагряне, то  тут  йому  буде  смерть.
         І  ніхто  не  сумнівався  у  нашій  перемозі, особливо, якщо  справа  дійде  до  рукопашної.  Хвилювало  тільки, що  кляті  американці  можуть  застосувати  ядерну  зброю  –  тоді  доведеться  непереливки.  Тоді  всі  переїдуть  на  проживання  до  підвалів.  А  для  нашого  інтернату  викопають  спеціальний  бункер.
         Мені  ця  перспектива  була  не  до  вподоби.  І  я  постійно  думав, як  відбити  ядерний  удар.
         –  Май  на  увазі, –  попереджала  вихователька  в  білому  халаті, –  ворожу  ракету  потрібно  збити  так, щоб  вона  упала  поза  нашою  територією…  Ну, кудись  на  Польщу, чи  вже  хай  на  Угорщину…  
         Я  дуже  любив  читати  наукову  фантастику.  І  в  мене  постійно  виникала  підозра, що  в  нашій  передовій  країні  уже  існує  якась  суперзброя.
         –  Треба  використати  лазер!  –  сказав  я  виховательці, – Лазером  знищимо  усі  ракети!
         –  Розумієш, –  відповіла  вона  з  виглядом  спеціаліста, –  променем  можна  розрізати  корпус.  Але  проблема  в  тому, що  ядерна  начинка  полетить  далі.  І  засипле  нас  отруйною  радіацією.
         Чорнобильська  АЕС  тоді  ще  працювала  без  ексцесів, і  про  наслідки  радіаційного  забруднення  я  мав  кепське  уявлення.  Я  усвідомлював  тільки, що  стримати  ядерну  атаку  буде  дуже  складно, і  картав  себе  через  те, що  не  можу  допомогти  рідній  країні, не  можу  зупинити  американську  агресію.
         Але  потуги  мої  не  минули  марно.  Вихователька  перестала  називати  мене  “споживачем”.  Натомість  почала  сміливіше  залучати  до  громадської  роботи.  У  подальші  роки  ким  я  тільки  не  був!  І  старостою  спальні, і  командиром  зірочки, і  старостою  класу, і  політінформатором, і  членом  учкому, і  членом  ради  дружини, і  навіть  відповідальним  за  випуск  стінгазети.  Іноді  мав  одразу  кілька  доручень.  
         І  можна  було  б  сказати, що  все  складалося  добре.  Але  велика  ложка  дьогтю  знаходилася  завжди.

ID:  297521
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.12.2011 09:18:29
© дата внесення змiн: 03.12.2011 09:18:29
автор: gudzyk

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (1101)
В тому числі авторами сайту (10) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: