Пам"ятаєш запах сінокосів,
Від яких хмеліли серце й голова?
Через луки йшли з тобою босі,
Пахли квіти молодим вином й трава.
Поверталися в свої ми весни
І скидали непомітно літ тягар,
Крига давньої образи скресла,
Зникли тіні і розлук, і впертих чвар.
І забулися зимові ночі,
Що наповнювали біллю наші сни.
Серце серцю ніжно прошепоче:
"Чуєш пісню незабутої весни!?".
Як жаль, що пісня незабутої весни
до нас вертається лише у сни...
І сни солодко пахнуть сінокосом,
і ми удвох йдемо до щастя босі,
і наші душі рвуться вверх, до неба,
і щастя більшого немає... і не треба!
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сергію, та це ж окремий вірш. Проекрасно сказано. Дякую.
Написано дуже гарно. А я не можу писати. Кудись поділось все. 13 липня помер чоловік. І мабуть з ним пішло все...
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Таня, дуже співчуваю. У мене так було, коли один за одним пішли мама, тато, брат. Ймовірно душа і серце не можуть ввійти в звичний ритм життя, потрібен час.
Прекрасно, но почему так с болем высказани слова, что так серце гложет.
А стих замечательный, понравился
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Це не моя історія. Але так і було: стрілися через роки дві людини, які незрозуміло чому розлучилися.Спогади повернули в далеке минуле і стало зрозуміло - кохання не вмирало, воно чекало на цю зустріч.Та тільки чи потрібно все починати спочатку?
