Не знаю я чому така
На мене туга нападає,
Як сонце за гору піде
Й на землю тиха ніч лягає.
Я забуваюся тоді
Й душею лину в ту хатину,
Де я дитинство залишив,
Як ніжну пісню журавлину.
І перед взором повстають
Мої невдалі перші кроки,
Що батьку й матері моїм
Дали приємної мороки...
І не гадалося мені,
Що все оце колись скінчиться,
Що я покину рідний дім
І згадувать про все прийдеться.
Та ні покинути його,
Його ніколи я не зможу
Бо світла пам'ять в мене є
Й без цього жити я не можу.
А рідний дім, як мати жде,
Як мати жде дітей додому
Стаємо знову там дітьми,
Там залишаєм буднів втому.
Ну як, скажіть, Рідному не відгукнутися на "рідний дім".
Окрім похвали прийміть і конструктивну критику: не "взором", а "зором", бо то русизм. З повагою
Олекса Терен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якщо я доживу до того моменту, що моя дочка ось так мені присвятить вірш,ще й заспіває. то я буду най-найщасливіша мама у світі..і також буду плакати...розумію Вашу маму..я вже над ним просльозилась
Олекса Терен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую за такі зворушливі слова. В Вас ще все по переду, значить так і буде !
а я от, чомусь, розплакалась так ніжно....дім,затишок дитинство..мама молоденька,батько..час так швидко минає...вони старіють і часом страшно думати,що не дай Бог, колись це будуть лише спогади.....
Олекса Терен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую за відозву,і за те , що взяли в обране, а написав я цей вірш ще в далекому 1975 р.на першому курсі інституту в Львові. Тільки недавно добавив останні чотири рядки.
Коли співаю деколи цей вірш під гітару, мама теж чомусь плаче.