Знов ці кумедні метелики у думках,
А в животі не живуть вже понад п’ять років.
І поміж пальців – перетинка – змах крила.
Від мене до неба більше тисячі кроків.
Знову сполоханий погляд урізнобіч.
І безперервні звуки серцебиттєвих нот.
Я намалюю круків на вістрі тьмяних свіч,
Щоб їм аж так кортіло у синь німих висот.
Знову ці мильні бульбашки з рожевих щік
І посміхайлик милий сором’язливих фото.
Мабуть, в мою далеку юність тишком проник,
Бо так природні в ньому мої чесноти…
Ох*ительно! Вот мой ответ:
Ах, эти мотыльки!
Они уже не снятся -
В реале, наяву...
Ты, знай, себе, порхай.
Ты знаешь, что почём,
И не фиг извиняться!
Не прерывай полёт,
Забей на гам и хай.
Полёт - крутой финал.
Пускай твой взгляд раздвоен -
Прими свой Верхний Мир,
По-викингски Ассгард.
Ну, да, я поиграл -
Жизнь... Я в ней не устроен.
Реву в две сотни лир,
Листаю плесень карт...
Но я, блин, долечу -
Я с радугой, с цветами...
А снимок - трафарет
Для будущих житьёв.
Осталось нам чуть-чуть:
Сласть поцелуя мамы.
...В копейку, в белый свет
Раз в год палИт ружьё.
Троянда Пустелі відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
