У перестиглий простір літа вплітає срібло павутинь
Бліда рука. Повісив смуток, неначе глечика, на тин,
Плащем промоклим огорнув замерзлу душу і пішов
Кудись у ніч останній воїн. На рванім серці грубий шов
Не заживає. Плаче рана болючим холодом століть.
На перехресті білий камінь без жодних надписів стоїть.
Підеш наліво, то загинеш. Підеш направо, то помреш.
А прямо? Прямо – будеш жити. Але недовго проживеш.
Тебе зустріне гола осінь вагітним танцем живота.
І буде сонце ворожити: чи та це осінь, чи не та?
Але яка тобі різниця – хай пальці ловлять часу плин.
Іди собі куди захочеш. Та маску лиш повісь на тин.
Так оригінально(зовсім не схоже на Ваш звичний стиль)Дуже вдала спроба-вірш сильний,вибудуваний струнко!Чудова метафора -танець живота вагітної осені!..
Василь Кузан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую-дякую-дякую.
Надзвичайно приємно чути такі слова.