Хто знає, чи побачимось іще.
Куди зведуть дороги парних колій.
Усе, що маєм - жменька меланхолій,
І тихий-тихий, і пекучий щем.
Не награно повіки затремтять...
Ривки думок. Квитки… та два перони.
Твої-мої ще сплетені долоні,
А відстань, як гудок – хвилин за п’ять…
Дарма кладемо руки на плече,
Хрипким "не треба" тишу розірвавши.
А розпач став наш ще на зиму старшим,
І так ятрить прощанням, так пече...
Розтока доль в сум’ятті кольорів.
Ось пальці розімкнуться наостанок,
В своїх містах зустрінемо світанок...
Два потяги швидкі: Житомир...Львів.
Сумно так... .... але ж це не відстань Житомир - Львів .... це ж так близько
Дуже гарно, чуттєво, емоційно... слова торкаються самого серця, не залишають осторонь... Ви супер
Марічка9 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Потяг їде тихо в ночі,
Думка швидко стелиться у простір
Чітко, ясно, безупину
Лине навкруги, як пісня соловїна
В такт колесам підіграє
Думка чистая лунає -
В серця тон собі співає...
Марічка9 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
а мені Ваш з Михайлом вірш нагадав інший вірш Ліни Костенко
"Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра — звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій."
Марічка9 відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякуюємо гарно! 
.... але ж це не відстань Житомир - Львів .... це ж так близько 
Непідробно! Щиро!!! Немає слів... 
ура 
