Заблукала душа одна між світами -
Беззахисна, чиста і неначе свята...
Їй поставили плями брудними ногами,
Поранили й кинули на Дорозі Життя.
Тихо плакала бідна дрібними сльозами,
Силилась встати - і ніяк не могла...
Повз проїжджали пишні карети з панами, -
Ніхто не зважав на жахливе буття.
А душа та невтомно прагнула світла,
Вставала щораз! Хоча й падала знов...
Раптом Ангел з небес цю душу помітив
І спустився із хмар, її віднайшов...
Він душу очистив, загоїв їй рани,
Вбрав у шати шовкові, дав крила свої...
-За віщо це, Ангеле? - щиро питала
Душа і зводила вгору очі ясні.
-Так має бути. Ти багато страждала,
Але зносила муки, достойно жила...
Небо тобі нагороду цю надіслало,
Тож прийми її з честю. Живи як жила.
Ангел вже збирався додому, на небо,
Але раптом його зупинила душа.
-Мені нагороди цієї не треба,
Як я буду одна на Дорозі Життя.
І поклала душа свої шати шовкові,
Крила Ангелу дала і далі пішла...
-Що ти робиш? - спитав на зорі світанковій -
Це ж дуже рідкісна нагорода була...
-Мені коштовностей цих зовсім не треба,
Ані шат, ані крил, без яких ти - не ти.
Будь щасливий собі у хмарах на небі,
А я буду і далі дорогою йти...
Дякую, що рани мої ти загоїв,
Що очистив мене - це найбільший мій скарб!
Я тепер не відчуватиму болю,
Знатиму те, що ти дивишся з хмар...
І пішла по дорозі - прекрасна і чиста,
Беззахисна, щира... Наче свята.
В Ангела серце враз защеміло,
І він пішов їй услід по Дорозі Життя.
-Ангеле любий, чому ти зі мною?
Скоро будуть шукати тебе небеса...
-Хочу бути, чарівна, поряд з тобою...
Я вимолив в неба Дорогу Життя...
Так йшли вони разом по дорозі -
Ангел небесний і чиста душа.
Їм це найвища була нагорода -
Бути поряд завжди, ціле життя.
Їх кохання було найчистішим у світі,
А їх шлях осявала щастя зірка ясна.
І прийшов їхній час - розквітли всі квіти...
Бог їх на небо до себе забрав...
