О, Полтаво, стоголосий краю!
Ти колиска і поезії, письма.
Про дівчиноньку Марусеньку Чурай
Сотню спогадів, а вірного нема.
І обличчя, імена вже не згадати.
Прочитавши,залишається гадати:
Чи виною смерті є її рука,
Отруївши-бо кохання, вмить важка…
Вмить важка стає дівчини тої доля,
Отруїла кожен день свого життя!
І безлиста, мов осінняя тополя,
Шибеницю обійняла, як дитя…
Що гадала у думках,
Ніхто не знає:
Проклинала, чи своїх вела пісень?
«Ой за річкою-глибокою за гаєм,
Чи то в озері погас назавжди день?!»
Попередити хотіла, може, хлопця
Перед тим, як напувать його вином.
(у думках своїх ламає, щоб утопся
Її видумок о помсті). Все одно…
Все одно! Яке кохання те болюче!
Не змириться, не змириться, все дарма…
Ріже очі, ріже серце лід колючий,
Айсберг помсти, пані віхоли чума.
Не отримала натомість ні крихтини,
Лише в муках доживать свого життя.
Не сприймала нерозділені «іскрини»
Не коханого Іванчика-гінця.
Ось така вона тяжка дівоча доля!
Ось така вона щоденная журба –
Без початку і кінця безмежне поле…
Чаруватиме кого її краса?
А любов – вона двокрила лебедиця,
Бо несе на крилах хлопця і дівча.
Не простила, отруїла вона Гриця –
Він не чий тепер. Вона вже не чия…
я теж з тих країв. 
