Він був незвичним,
Чи звичайним.
І одяг був його практичним,
Та погляд був його повчальним.
Робив що треба,
Брав що міг.
І якщо виникне потреба,
Переконати міг усіх.
Бо то реалії життя,
Вкладали звук його вустам.
Бо то сьогоднішнє століття,
Ходило з ним по всім хатам.
Та сталась з ним одна пригода,
Був день добра, і на майдані.
На нього трапилась нагода,
Наткнутись дівчині, Оксані.
Вона лиш щиро посміхнулась,
Обійми широко розкрила.
І так до нього пригорнулась,
Та була з ним така мила.
Він відсахнувся, та злякався.
Чи може дівчина та хвора?
Та потім, коли вже дізнався,
Не приїздила сюди Скора.
«Ви посміхайтеся усім,
Та задарма робіть добро».
Вона сказала, та за тим,
Побігла в бік, та у метро.
Він посміхнувся, та пішов,
Бо працювати йому треба.
Та з нею радість він знайшов,
Та зникла враз його журба.
Він по дорозі всіх вітав,
Та бабці старій допоміг.
Хлопчині кішку він дістав,
Образа викликала сміх.
Та на роботі був привітним,
Допомагав усім, за так.
Враз став він якось дуже сильним,
А всі казали що «простак».
Навколо люди метушились,
А він лиш мило посміхався.
Всі верещали та казились,
А він увечері зібрався.
Додому йти, аж ось прийшли,
Ті білі люди у халатах.
Його шукали та знайшли,
Він не у хаті, а в палатах.
Робітники урятували,
Його від цього божевілля.
Та у лікарню вже запхали,
Все, на лікарське свавілля.
Він вже не робить всім добро,
Давно вже він не посміхався.
Побачить хоче лиш Дніпро,
Робить добро вже зарікався.
ID:
244023
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 28.02.2011 13:55:42
© дата внесення змiн: 28.02.2011 13:55:42
автор: Линник Анатолій
Вкажіть причину вашої скарги
|
