Вона тихенько сьорбнула гарячого чаю й поставила чашку на стіл. Світло вимкнене. Катерина сидить на кріслі, підібгавши під себе ноги і обхопивши їх руками. Голова знесилено лежить на колінах. Байдужий погляд зелених очей звернений на телевізор. Насправді ж вдивляються ті сумні очі набагато глибше, туди, куди ніхто, крім неї, не зможе зазирнути.
Раз-по-раз відіп’є трохи чаю або вкине цукерку в рота, щоб не так давила на неї тиша. В такому положенні сидить уже близько години. Півкілограма цукерок «грильяж» як і не було. Випито чашок шість гарячої рідини. Червона спортивна сумка стоїть поруч, зібрана для довгої дороги (напевно годин двадцять). Затримує Катю лише ранній час. Поїзд прибуває десь о сьомій вечора. Але зараз усе це не таке вже й важливе. Дочекатися хоча б обіду, а там можна одразу й на вокзал вирушити. Поки доїде, поки те, поки це... Краще вже там почекати кілька годин, аніж і далі знаходитись у Його домі.
Тільки-но вона починала про це думати, ставало ще гірше. Серце стискається до краю, розпускаючи біль по усіх кровоносних судинах, а розум узагалі відмовляється нормально працювати.
Ні! Досить! Треба щось зробити, щоб час пройшов. Дівчина піднялася з крісла, вимила чашку з-під свого чаю і побрела до ванної кімнати, уважно вдивляючись під ноги похнюпленим лицем.
Зайшла. Зачинилась. Сіла на зачинений синій унітаз і на хвилину знову поринула у свою задуму. Знову піднялася й увімкнула воду в крані. Тремтячими руками повільно потерла пахуче мило, вимила обличчя й хлюпнула прохолодною водою, щоб освіжити лице. Все це відбувається, ніби в тумані. Мов сама за собою спостерігає зі сторони і нічого не може вдіяти.
Обіпершись руками об умивальник, Катерина вдивляється у своє відображення у дзеркалі. Замучений вигляд через безсонну ніч ще більше пригнічує її. Очі, завжди веселі, зараз втратили свій блиск і яскраву живинку. Пухкі губи стали блідішими, а кутики, ніби трохи опустились. Лице втратило свою життєрадісність, за яку її всі люблять. Навіть веснянки майже зникли. Невдоволена побаченим, вона ще раз хлюпнула в лице води, щоб хоч якось відбити в собі бажання розридатись. Але зрадливі солоні сльози покотилися по щоках. Швидка рука змахнула їх і ввімкнула воду в душі. Шум води приховує від неї самої її знівечений стан. Стрімкі, нічим і ніким не стримувані потоки капотіли в такт краплинам води, що вистукують по ванній невідому мелодію.
Катерина ліниво роздяглася і затягла себе під той теплий потік. Через хвилин шість настала тимчасова полегкість. Наплакавшись до схочу, вимкнула шумливу воду. Висушила себе м’яким зеленим рушником (це улюблений її колір, та і Його також).
Одягаючись, вона подумала про того, кого так любить. Вони з Ним нстільки схожі, настільки ж і відмінні. Хоча їй завжди здавалось, що вони навпаки доповнюють один одного. Все було так чудово. Нажаль продовжувалось не довго. Один день і одна ніч – і все пропало. Після цього вона не зможе йому довіряти. Яке там довіряти? Таке просто не можливо пробачити. Але вона пробачить, і дуже скоро, хоча сама ж буде себе за це і ненавидіти. Все через те, що вона любить. Шалено кохає. І він також любить – це вона знає точно, бо так воно і є.
Але ця ніч усе зіпсувала. Одна лише ніч. Не дочекався, не втримався. Ще б трішки і вона сама віддала б йому те, що він так безсоромно забрав силою.
Тихесенько відчинивши двері, вкрадливо визирнула. Нікого. Це добре. І знову впала на крісло. Застигла. Їй узагалі нічого не хочеться. А ще краще було б, якби він не прокинувся до того, як вона піде. Дорогу вже встигла вивчити. Ручка і папір у неї є (просто так піти вона не зможе, не дивлячись на те, що він вчинив).
Хвилина пройшла у ваганнях: піти зараз чи сказати все у вічі. Зупинилася все-таки на першому. Закрила очі, щоб набратися впевненості і спокою.
Ні. Не пощастило... Почувся шурхіт. Скрипнули двері. Потім – сонні кроки через вітальню. Він прокинувся...
- Доброго ранку, сонечко, - мовив він потягаючись, а після поцілував Катерину.
Вона машинально відповіла на той поціілунок, за що одразу почала себе картати. Але мовчить. Її губи тремтять і відмовляються видавити хоч слово.
- Чому так рано підхопилась? Сьогодні ж субота і ще тільки... – він поглянув на годинник над телевізором, - початок на десяту.
Олександр ввімкнув чайник і вмостився на стільчик. Сонний, ніби перед цим десь працював у якомусь цеху чи що. Катерина зловила себе на тому, що милувалася своїм хлопцем. А чому б і ні. Без майки. У якихось джинсах. Вона обожнює його прес, руки... Все-таки спортом займається не перший рік. А потім вона відігнала від себе ці думки. Як можна про таке думати після того, що сталося?!
- У нас вчора була корпоративна вечірка, - задумливо мовив він, наливаючи воду в чашку.
- Я помітила, - прошепотіла Катя, бо голос десь зник.
- Так. Нічого не пам’ятаю. – Почесав потилицю і позіхнув.
- Щасливий, - заздрісно протягнула дівчина, поклавши голову знов на зігнуті коліна. А в душі закипіла скажена злість. Та як він може?! Навіть не пам’ятає, що натворив.
- Чому ти така сумна? – запитав, нарешті повністю прокинувшись.
- Нічого. Не люблю, коли люди п’яні, а, особливо, ти. Вони починають витворяти казна-що... Ще й спотрсмен, називається. До речі, я сьогодні їду додому. Квиток у мене вже є, - швидко мовила, щоб не видавати брехню і перейти на якусь іншу тему, хоча від цього усе одно не стане легше. За квиток сказала просто так. Напевно, машинально. Адже той так потрібний для проїзду папірець можна придбати в будь – який момент.
- Чому? Ти ж мала їхати лише післязавтра.
У нього зробився і справді збентежений і, водночас, сумний вигляд. Він дивиться на Катю впритул. Довго вона не може витримати – відвела погляд і втупила його у стіну.
- Треба мені. Термінові справи, - зараз вона не в силі щось вигадувати.
- Хіба ж так можна? Коли ж я тебе знову побачу?
- Побачиш, можливо. – Зробила на лиці щось схоже на усмішку. – Хоча навряд, - вирішила нарешті сказати щось, пов’язане із сьогоднішньою ніччю.
- В якому розумінні? – ошелешено запитав Саша, повернувши на неї широко відчинені очі і застиг із чашкою напівдорозі до роту.
- У тому самому.
- Не тягни. Що вже сталося? – посерйознішав він і поставив гучно чашку.
- Не знаю як тобі, але особисто мені не дуже хочеться знову бачити людину, яка вчинила, як ти сьогодні.
У Олександра аж рот трохи відкрився. Змішані думки скажено забігали у голові. Він не знає, що й сказати. Зрозуміло, що цей хлопець не уявляє, про що йдеться.
- Я розумію, що ти нічого не пам’ятаєш. Тобі легше. – Катерина дивиться прямо у його великі очі, а в самої мимохіть почали котитися сльози по щоках. – А мені так боляче. Фізичний біль зараз не має значення. Ні. В мене серце розривається від думки, що це зробила та людина, яку я полюбила з першого дня знайомства. І ти , я знаю, мене кохаєш...
- Звичайно, але ж.... – втрутився Сашко.
- Мовчи, будь ласка. Жодного твого слова я не сприйму. Краще мовчи. – Вона озирнулась довколо себе, ніби запам’ятовуючи цю атмосферу, але через мить стрепенулась. – Ну... Я пішла. Надіюсь, ти хоч згадаєш, що накоїв і прокинеться хоча б совість. Прощавай. Щасти тобі в особистому житті, - гірко посміхнулась.
Повільно піднялася, підхопила свою сумку і рушила до дверей. Саша підскочив і, підбігши до Каті, схопив її за руку. Але вона обдарувала його таким сильним поглядом, що він зрозумів – зараз нічого робити не можна. Здається, краще б вона покричала, розсердилась нормально. Це легше витримати, ніж такий багатозначний погляд милих очей.
Двері зачинились...
Чутно лише, як по той бік дівчина швидко одягла куртку, взулась і спокійно зачинила зовнішні двері.
Тиша... Муха дзижчить над вухом. Вітер увірвався у прочинену хвіртку. Мурашки від прохолоди пробігли по всьому тілу.
Олександр, як був, так і стоїть паралізований незнанням. Жах застиг у очах. Лише зараз почав розуміти усю серйозність скоєного. Найгіршим є те, що в пам’яті його залишився лише початок корпоративної вечірки. Зрозуміло, що випив багацько, тим паче давно не вживав алкоголю. Саме ця вогняна речовина в десятки разів підсилила його бажання. Це і призвело до того, що сталося. Чоловіча сутність перемогла на деякий час ті теплі почуття, які його переповнюють і зараз, і завжди.
Сів на стілець. Ні, він усе одно не може спокійно сидіти, склавши руки. Пішов до кімнати. А тут ще гірше. Кожна річ навіває якусь думку про Катю. Він кинув швидкий погляд на зім’яту в кутку ліжка ковдру, на подушки, що не зрозуміло по-якому валяються. І тут він ледь не впав: на яскраво-зеленому простирадлі видніється невелика червона пляма. Блискавка вдарила в затуманений розум. Прокинувся. Це все... Як же так? Як він міг? Як у нього вистачило нахабності на це? Море запитань до самого себе. Він більше її не побачить? Ту, яку кохає більше за все на світі, ту, яка принесла йому скільли тепла, радості і світла. Його рідненька Катеринка. Катруся. Він сів на коліна. Кінець. Життя не буде. А вона ж... Мовчить. Терпить. Як завжди, усе в собі тримає. Ще довго він не зрушить з місця, караючи себе за скоєний злочин...
Вулиця засіяна жовтим листям, яке раз-по-раз підкидає вітер і переносить із місця на місце. Човгаючи ногами по вологому асфальту, сховавши руки в кишені, Катря прямує до тролейбусної зупинки. Сльози вона вже не витирає. Байдуже. Усе байдуже. А в пам’яті спливає кожна хвилина пережитої ночі: і п’яні очі Сашка, і його наполегливі поцілунки, а потім – розкиданий одяг і ... Ні, цього ще довго не мона буде забути. Прокрутивши все заново, Катя відключила себе від тих думок і пришвидшила крок, хоча й здогадується він не буде наздоганяти. Але швидка хода заспокоює, видуває надокучливі роздуми.
Як доїхала до вокзалу не пам’ятає. Прийшла до тями, вже сидячи на лавці. Розбудили із задуми гучні слова про прибуття якогось поїзда. Поглянула на годинник – пів на п’яту. Не зрозуміло, куди так швитко сплинув час. Задзвенів телефон.
- Алло, - мовила, намагаючись ні про що не думати.
- Привіт, Катю. Як там справи? Коли приїжджаєш додому?
- Привіт, мамо. Я вже скоро сідатиму на поїзд.
- Як? Чому так швидко? Ти ж так сильно хотіла поїхати туди.
- Мені треба... деякі справи владнати в університеті.
- Зрозуміло. Надіюсь проблем немає. Хоч скажеш, якщо щось станеться.
- Ніяких проблем. Просто багато чого треба дізнатись стосовно майбутньої сесії.
- Ну добре. Успіху. Не забувай телефонувати.
- Бувай, мамо. Всім привіт.
Катя одразу сховала мобільний у кишеню і знову задумалась. Не може швидко відійти від питань, які мучать її із сьогоднішньої ночі.
Час минає швидко. Чи, може, вона просто не помічає його плину. Більше всого, другий варіант. У її стані нічого не має значення.
Шість годин і десять хвилин. Звучить повідомлення. Голосний жіночий голос говорить про прибуття катіного поїзда. Дівчина піднялась, закинула на плече сумку і кинула блукаючий погляд на рельси.
- Катю! – почувся благальний і, одночасно, до болю збентежений голос. – Не їдь. Знаю – мою провину не загладити, але я не можу без тебе. Усе зроблю, щоб ти пробачила мене.
Катерина озирнулась. Високий, чорнявий, без кутрки стоїть перед нею її Сашко. Вона мовчить і дивиться йому в очі.
- Навіщо ти приїхав? – вимовила з докором, підкинувши сумку на плечі, яка почала сповзати.
- Не можу тебе відпустити після того, що я вчинив. Так буде ще гірше. Як я можу сидіти склавши руки, коли ти так почуваєшся, хоча мені важко до кінця зрозуміти й осягнути твій стан.
- Ти змерзнеш, - втомлено мовила Катя після хвилинної мовчанки і поставила трикляту сумку на землю.
Сашко підбігає і хапає її в обійми.
- Не треба так, - просить дівчина тихо.
- Що саме не треба?
- Стискаєш... боляче...
Він трохи послабив свої люблячі руки і вглядівся у поблідле лице, яке раптово стало жовтим, аж зеленкуватим.
- Тобі недобре? – злякався ледь не до смерті.
- Все нормально. Тільки...
- Що? Ну?
- Тримай мене, бо зараз упаду.
Вона знепритомніла, заплющила очі. Довгі вії опустились донизу. Олександр підхопив свою тендітну дівчину і сів із нею на лавку, посадивши її на колінах. Він тримає Катю, мов малу дитину. Підтримує голову і очікувально зазирає в обличчя. Нарешті очі повільно відчинились. Він одразу поклав до її рота ментолову цукерку, щоб хоч якось допомогти. Дві пари люблячих, але збентежених і збитих із пантелику очей дивляться один на одного.
Він тримає її ослабле тіло, ніби боїться, що це маленьке створіння або полетить, як метелик, або розтане, як привид, але в будь-якому разі покине його на самоті. Цей страх несамовитий. Та з місця він не сміє зрушити. Обоє закоханих не хочуть відводити очі, щоб не зіпсувати хоч одну блаженну мить. Мить заспокоєння... Мить прощення... Мить кохання...
ID:
242694
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.02.2011 15:28:24
© дата внесення змiн: 22.02.2011 15:28:24
автор: Не Зірка
Вкажіть причину вашої скарги
|
