Є кiлька iмен у нестримної туги:
Одне — то рiка, що впадає в безодню;
Журба журавлиного клекоту — друге;
А третє й останнє... то щось надприродне,
Й немає йому вiдповiдного слова,
Й, напевне, у тому його калинова,
Його полинова замрiяна сутнiсть.
А може — вiдсутнiсть?.. Лиш серце розсудить!
Хитає хибке, наче трiску на хвилях,
А вiтер чуттiв знову змiнює подих,
I розум уже не рятує на водах,
Бо сумнiвом вражений — рана на вилiт,—
I птахом вiд страху надiя у груди
Розпачливо б'ється —
А сонце... смiється!
Що з ним розмовляти — що знає, не скаже.
От врештi i маєш найпевнiших вражень
Про свiт пiднебесний.
Безглуздий? Навряд чи.
Бо — знову ж таки: промiнь сонця — гарячий,
Дерева — зеленi, обачливi — зрячi,
I дещо iз чогось таки випливає
I потiм кудись все одно упадає
(Та, з рештою, в свiтi й чуднiшi дива є...)
А серце щось чує i вимовить хоче,
Та тiльки лепоче i розум мороче —
Й без того калiчний — питанням одвiчним:
Так де ж той, у дiдька, закон розумiння,
Iз сенсом життя й справедливим корiнням!..
Пiду пошукаю...
я старался 
