Осіння ніч розкидала краплини смутку по моєму вікні.... Десь дуже далеко співає соловей,за двісті кілометрів я чую його тонку сльозливу пісню... Читаю Шопена... Так,читаю,зовсім не виконую....
Читаю руками,перелистуючи клжну фразу у своїй свідомості...
Рояль вмостився коло стіни і тихо досипає свій останній час...
Завтра його заберуть від мене.Назавжди...І він перетворюється на забаву якихось незграбних "мажорів" і стоятиме,як меблі,у кімнаті...
Він плаче уві сні, тихенько всхлипуючи..МІй бідний старенький роялю...Завтра ти опинишся у руках бездоганно прибраної кімнати,з тебе кожного дня стиратимуть пил...Будуть показувати,як музейний експонат..А я... Чекатиму,що колись знову торкнуся твоїх клавіш,ніжно-ніжно полоскочу пассажем твоє чуттєве серце,наповнюючи увесь простір твоєю музикою..НЕ плач,моє диво...
Ти обов"язково будеш щасливим....Вітер за вікном співає вокаліз,а ти слухаєш і прокидаєшся..Ранок..Я востаннє заграю тобі Шопена,твій вальс,який ти з такою насолодою слухав і віддавав мені,проникаючи в кожну клітиночку...Твоє світло промінцями заіскриться в моїй пам"яті..Чорно-білий....Щасливий....Тихий і такий далекий мені,мій рояле... Здається,я вже колись тебе отак віддавала...
Але не втрималась...І забрала назад....
ДЕЖАВЮ....
Прощавай...моє диво....
