Ти зник з мого життя,
Наче злодій. Без жодного слова
І з повним мішком осколків
Мого серця, що розбилось
Об твою стіну недоступності.
Залишивши тільки вітер в пустелі
Натомість. І жовті піски,
Що сповнюють груди,
Як міряю часом розлуки
І мить ейфорії. І мить, коли байдуже.
І небо, розкраєне ножем,
Мов білий хліб, що сипле крихти,
Краще б припинило бути.
Бо часто плутаю його і твої очі.
І те мовчання, з яким цей
Образ стирається з пам"яті.
Легко і в"їдливо, щось між
Ластиком і кислотою...Щось
Між раєм і пеклом. Це те роздоріжжя,
З якого ти мене підібрав.
І тільки вітер свище у вухах,
Тонкою мелодією з морських рапанів,
А ноги грузнуть у цементі,
Бо треба рухатись, аби не скам"яніти,
Не увіковічнити в собі
Пам"ятник самотності.
Бо думки поволі терпнуть,
Лущаться мрії і з тріскотом
Перериває сон просте усвідомлення
Того, що це сон.
Коли після кожного спалаху світла
Іде пробудження
В холодній кімнаті, без ознак життя.
Постійний тремор, потреба гарячого чаю
Багато і міцного, схожого радше на каву,
Потреба розмов зі стінами,
Загострена потреба виглядати впевнено.
Потреба перебинтувати руки,
Що втрутились у суперечку
Дзеркал і темних кіл під очима
І усвідомлення того, що не будеш
Виглядати впевнено.
І коли прийдеш, облажаюся знову
Через надмірність бажання
Бути найкращою,
Через надмірність слів.
Через надмірність спогадів
Про те, як негарно ти зник
І загострене бажання помсти,
Замість кохання і прощення.
