Я пам»ятаю, як тебе зустріла
моя самотня й стомлена душа,
Яка ще жити й мріяти хотіла,
хоч так безглуздо скривджена була.
З тобою дні були, немов чудова казка,
здавалось, не своє живу життя,
Ще не покинула минулого поразка,
боліла ще скалічена душа.
Та день за днем, неначе вправний лікар,
Твій погляд ніжний все ж зробив своє….
Тобі повірила, як лебедю лебідка,
Дозволила ввійти в життя моє.
Я пам»ятаю твої подарунки,
слова любові ніжні, та палкі,
тобі ти не скупивсь на поцілунки,
як жаль….що це було тоді…..
А зараз що?....а зараз в нас сім»я,
Вже маємо ми задля кого жити,
Куди ж поділись твої почуття,
Що зміг мені ти боляче зробити?....
Невже не думав ти, що кожна та образа,
Це серця свіжа рана, звідки ллється кров,
Що серце – почуттів тендітна ваза,
І з ран сердечних сочиться любов.
Як жаль….тобі й на думку не спадає
сказати вибач, люба, чи прости..
чи це так складно….що не дозволяє
тобі кохання в моїм серці зберегти?
Навчися почуття оберігати,
Любов знайти так важко, знаєш сам,
Кохання може все, воно прощає,
Та серця знов топтати я не дам.
Тим більше, в мене є для кого жити,
Кого любити, вчити, берегти,
Не треба, любий доленьку дражнити,
Яка, люб»язно другий шанс дає!
ID:
195570
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 14.06.2010 11:04:54
© дата внесення змiн: 14.06.2010 11:04:54
автор: Ольга Гордзій
Вкажіть причину вашої скарги
|
