Білі коси, сині очі, розкосі,
Мов волошки в золотоколоссі,
Гарне личко і вуста малинові,
Співають, коли щось та й говорять...
Хто може встояти перед красою,
Такою свіжою й неземною,
Майже із древніх фресок чи розписів
Та й посеред духм`яних покосів,
Наповнених ранковою росою,
Умитих небесною сльозою,
Коли вітер із сінокосів втікав,
Коли молочний туман там гуляв?...
Косар молодий, гарячий не встояв,
Перед дівкою на коліна впав,
У росі ноги дівочі та й купав...
До них білих, губами припадав,
Кожний її пальчик виціловував,
Стан обіймав та всю й обцілував...
Груди м`яв, тіло під себе підминав,
Немов струмом блискавок накривав,
На травах м`яких, на покосах пухких,
Доволі запашних й таких хмільних...
Дівча, мов квітка та й не пручалося,
Дівча миле та й віддавалося,
Тому натиску силі та ніжності,
Тому та й принадному почуттю,
Тому та й спопеляючому вогню...
Лежали щасливі та безсилі,
Усміхнені й німі але стокрилі,
Під сонячним світлом поміж краси,
Поринувши в безкінечні теплі сни,
В травах запашних, в покосах пухких,
Мов мед солодких і доволі хмільних...
Де застиглі в незбагненній імлі
Між пристрастю неба й любов`ю землі.
Дякую.Я не поет.Просто йде потік словосполучень на любу тематику. Інколи, коли бачу, що великий вірш виходить, то сама зупиняю той потік.Можна писати безкінечно.
Ну и красотень!!! 
Ууууххх! 
