Краплі води стікають по втомленому тілу. В душі купа думок, спогадів, в голові просто вибух емоцій, але це все мабуть застрягло десь у серці, бо написати просто не має сил… кожна людина може придумати рифму, кожен може написати щось, але відкрити те що знаходить десь глибоко у підсвідомості, те що мучить і не дає спокою, описати сон який всю ніч тебе мурдував, а на ранок ти просто забула все, хоч і відбиток на весь день, зіпсований настрій… коли от так відбувається настає в житті етап повної байдужості та ліні… лінь думати, лінь набирати текст, лінь встати і зробити собі чаю, лінь навіть дихати, якби не інстинкт, то мабуть і померла от тут, бо стало б байдуже і я б просто припинила дихати… коли нема сенсу, коли живеш і 20 років шукаєш себе, коли думаєш, я народилась і саме я маю щось змінити, бо я зявилась не дарма, коли думаєш що саме ти головний герой цієї історії, але всі пошуки закінчуються пустотою, незнанням, просто мовчанням, коли вже доходиш до точки і розумієш, я просто масовка, я тут просто гість, скоро піду так і не заливши шось після… думати здатен кожен, але реалізувати себе… я незнаю… але гостро відчуваю що мушу жити не просто так, не жити як тварина, не думати лише інстинктами… хоч змінити нічого не можу, як далі бути… я незнаю хто я, в мене немає таланту, в мене немає здібностей, я просто людина, що живе, але навіщо… от тоді наступає лінь, зараз спустошеність обійняла пристрасними обіймами мою душу і та просто немає сили вирватись…
Нема таланту, нема бажання, нема пристрасті, нема нічого… мене заклинило…
