Я у шість не любила зеленку і вазелін.
Імітувала хвороби, постійно губила ручки.
Підходила до чужого вікна, що росло із землі,
а з нього дивились на мене сусідські близнючки.
Їх каламутні погляди з-під широких лобів,
їх безкінечна слина й короткі стрижки…
А ще в них був тато і він їх, здається, любив.
Ставив по черзі на підвіконня і гладив ніжки.
Я поверталась додому, лаяла школу, їла обід,
ловила в тенета заздрощів оті сопливі моменти,
згадувала щосили, яким був мій дід.
А мама, затуркана, бігла по аліменти.
І коли закривалися двері, вимикалося світло,
Усі на таємниці розлазилися по фантиках.
Я уявляла, як сильні руки, ніжно і вміло
одягають на мене форму і білий фартух.
А місяць вростав у осінь уламком ребра.
І вже нічого на світі не мало значення…
…І кожного разу мама казала, що хоче мені добра.
І просила пробачення.
