О, мово, рідна українська мово!
Ти серце духу й джерело життя.
Волошками, о, виплекане слово!
З тобою взимку зацвіла весна.
Невже можливо краще описати,
Аніж про це нам розповісиш ти.
Невже можливо більшу радість мати,
Коли є слово - дар нетлінної краси.
О, слово, рідне вишукане слово!
Ти віриш в розкіш, виткану строфу,
У фіалкові й вербнІ онови,
Ти віриш у калинову красу.
О, слово, сяюче любов`ю слово!
Ти дарувало нам життя й себе.
Усмішку дарувало світанкову,
Люблю і дякую тобі за все.
О, слово, грізне й бите рідне слово!
Я прошу вибач ти люд наш... Погас
Той вогник чарів, що так кольорово
Життя сплітав у нас, у час - погас...
Та то лиш доля чи мала частина,
Ти не горюй, о, слово, не горюй!
Ми українці, мов мала дитина
Почнемо жити, а ти нас чаруй!
Ми будем жити, жити у спасінні,
Творити мову. Слово, поможи!
Бо ти те серце, у твоїм творінні
Ми найдем правду! Так, зажди!
Зажди, топитись рано, надто рано.
Ще зацвіте калина, буде гімн
Лунати дзвінко, чуєш ти, державо!
Ще заспіваєш пісню, просто вір.
Бо в нас є слово, що живе ще вірно,
Верба, калина, тіні наших літ...
Бачиш, ненько? Чуєш, Україно?
Не впаде сутінь на весну доріг!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227747
дата надходження 10.12.2010
дата закладки 31.10.2013
Рідна, мова, моя колискова
Ти єдина у світі така,
Чарівність в тебе є казкова,
Немов би пісня у струмка.
Все в себе мово ти вложила
Весняну пісню солов`я,
Є в тобі ніжність лебедина
І стиглим колосом поля.
Де ж скажи, в якому краї?
Так заспівають пісню сумну,
Що серце туга навпіл крає,і
Як же забути мову рідну.
Тебе не раз під ноги брали
Ганьбили всі кому не лінь,
На кожнім кроці зневажали
Була ти наче темна тінь.
Але прийшов і твій світанок
Ти піднялась гордо з пітьми,
І заспівала, як весняний ранок
Після холодної зими.
Піднявши гордо свої крила
Ти звістку всій землі дала,
Що ти жива, моя єдина
Українська мово, чарівна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323707
дата надходження 21.03.2012
дата закладки 31.10.2013
[color="#0900ff"][b]Стікає у вечір з піль гомін гарячий,
Вертають додому батьки-трударі,
Стрічає їх щебетом щирим, дитячим
Хатинка з веселкою у димарі.
Соломою в дасі кошлатиться стріха,
Розмахує крильми павич на стіні,
А ми всі – до мами – найбільша утіха:
Адже їх побачим крізь сон на зорі…
Під сволоком тихо співає колиска
Тягучі в правічній любові пісні,
На полику покотом срібним намистом,
Пшеничним колоссям голівки малі…
Лишилась уже половина з колосся,
А друга з птахами десь лине вгорі,
Та виявом щастя всміхається й досі
Хатинка з веселкою у димарі.[/b][/color]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450539
дата надходження 23.09.2013
дата закладки 15.10.2013
[b][color="#e61e1e"]Падала бризками зірка як сполох,
Дихала жаром, палала вогнем,
Вершником мчала завзято і охляп
Чи то, як пломінь, гарячим конем.
Ніч споглядала у подиві сяйво,
Не розуміла: навіщо це все -
В небі горіла, сміялася барвно,
Там би і згасла - ніщо ж не спасе...
Зіркою бувши, цього що замало?...
Вічне питання і вічна борня…
Хочеться ще раз, нехай і востаннє
Сили зібрати й згоріти дотла…[/color]
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448967
дата надходження 14.09.2013
дата закладки 15.10.2013
Моя земля – це Україна!
Це стежка по якій ступаю я…
Це Чорне чи й Азовське море,
Карпати і Полісся, й шахтарів земля…
Крим і Поділля, і Волинь з Донбасом,
Долини квітів і Дніпрова течія…
Трембіта й загадкові косогори,
Стрімкі потоки, водопади і поля!
Моя земля – це Україна!
Це вишиванка, що веде в життя
Це – Батьківщина, колискова пісня…
Це рідний дім і вишня край села…
Батьківська ласка і турбота неньки,
Їх настанови, як до школи йшла…
Дитинство й казка, юність і тривога…
Вінок розмаю, що до церкви віднесла.
Моя земля – це Україна!
Це рідний дім, де затишок й сім’я.
Де завжди із любов’ю наші рідні.
Чекають, чи повернуся і я…
Це світ краси, історії й талантів,
Де славні лицарі – Сірко чи Кармелюк,
Мазепа, а чи й Сагайдачний
Життя віддали не для наших мук…
Моя земля – це Україна!
Це і бабуся, і маленьке дитинча,
Що в сповиточку чує рідну мову
І нею перші промовлятиме слова…
Це ті ж слова, що давнину глибоку,
Ще прабабусею наспівані колись
Це й ніжний шепіт почуттів коханих,
Що наче квітка від нектару налились…
Моя земля – це Україна!
Гомін полів, лісів і рік…
Переткана калиною, барвінком…
Вишневим цвітом і лелеки крик...
Веселка що завмерла в водопадах,
Скупавшись після нової грози…
Спів жайворонка, а чи соловейка
Як таїна ще ранньої пори…
Моя земля – це Україна!
Це не земля німих рабів!
А золотий запас народу
Душі, що не лякалась бід!
Не вмерла з голоду з розрухи
Хоч плакала засуджена не раз,
Та з попелу нетлінно повставала
Допоки дух її незламності не гас!
Моя земля – це Україна!
Це пісня щира, як молитви мить,
Бо зазвучить –здригнеться серце,
Підтримає, зігріє, захистить…
Ніхто не залишається байдужим,
Як тільки затремтить її струна
І скам’янілий забажає жити
Й свої, можливо, добавлятиме слова.
Моя земля – це Україна!
Нев’януча окраса для життя,
Духовність і культура зросту
Народного визнання й пізнання.
Супутниця з народження до смерті,
Порадниця у смутку і жалю,
Мій компас й провідник життєвий
Без неї просто я не проживу!
Моя земля – це Україна!
Це завжди рідна хоч й опалена земля…
Страждальниця пожеж і воєн,
Вона й сьогодні, як завжди, жива!
Відлунням давнім скроплена нещадно,
Середньовічним нападом чужинців
Протоптана, сплюндрована була…
Й пекельне полум’я Чорнобиля пройшла...
Моя земля – це Україна!
Задумуюсь над долею її,
Сягаю думкою в глибини
Тих давніх нелегких віків…
Так щиро співчуваю Ненці,
Омитій водами могутнього Дніпра,
Наділеній багатством сили,
Що наче птиця Фенікс ожила!
Моя земля – це Україна!
Чимало лиха часто бачила вона...
Напади злісні й орди половецьких,
Татар-монгольських завойовників пройшла,
Спливала кров’ю в Січі запорожців,
Як голос їх від болю затихав …
Вмивалась гірко і сльозами сиріт…
Коли фашистський чобіт їх потоптав…
Моя земля – це Україна!
Хто ще ходив незваний по землі?
І сотні міст і сіл палив безщадно,
Її понищив найцінніший цвіт?...
Та із пожару як вінок лазурний
Могутній Київ знову повставав,
Вкривався ніжно він каштанів цвітом
І ще сильнішим й дужчим став!
Моя земля – це Україна!
Невже цю землю можна не любить?
Людей її, що тут живуть щоденно
Чи на чужині, може, серце стукотить…
Любов не може бути бездіяльна,
То ж збережімо наші надбання,
Що вже ніхто не смів її топтати –
Моя ЗЕМЛЯ ЖИВА!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294192
дата надходження 18.11.2011
дата закладки 20.02.2012
Я з тих, що завжди самотні
у натовпі, що сміється…
Т.Роса
Кімната – наче осередок смутку,
Безмовний свідок, до якого звик…
Так наступає на горлянку тиша
І тисне стін моїх нечутний крик.
Я задихаюсь в стінах, мов у клітці,
Ми все життя у хатах сидимо,
І тихо заздримо сусідці,
На диску перемотуєм кіно.
А десь погасла синя зірка,
Цвіркун в гаю заснув. Трава.
І в серці помирають знову
Не сказані комусь слова...
Згоріле сонце випиває вечір,
Самотністю наповнилась душа,
І може, зараз зовсім недоречно
Мовчу до тебе римою вірша…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256583
дата надходження 28.04.2011
дата закладки 03.05.2011
В его стихах так много было "я",
Что рифмам просто не хватало места.
А он писал, восторга не тая,
Вообразив страну своей невестой.
Да только странною была страна.
Его не признавала мудрым мэтром.
А он считал, что аура видна
Его талантища на много километров.
Писал с обидой сотни новых строк,
Обмазав губы ненависти пеной...
Как часто свой чуть видный огонек
Считаем мы пожаром во Вселенной.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256103
дата надходження 26.04.2011
дата закладки 26.04.2011
Это было лет пять тому назад.
Мы с подругой договорились пойти в пасхальный день в большой, Свято -Даниловский монастырь, на праздничную службу.
Наступила пасха.Мы встретились с Ларисой у метро и пройдя минут десять,уже оказались в храме.
Храм поразил меня своим праздничным убранством и возвышенной торжественностью. Горело множество свечей,сияли люстры под потолком,было много цветов,особенно красных гвоздик.На стенах из гвоздик были выложены буквы "ХВ".Посередине зала, наверху, горели красные лампочки,соединяясь в слова "Христос Воскресе".Было много ваз с живыми цветами.
Службы ещё не было, но храм уже был переполнен людьми.Лица их были радостны и торжественны.Было много молодёжи,были детишки.Все были принаряжены,особенно женщины,в кружевных платках и шарфах.Слышались
отовсюду поздравления друг другу.
Посередине зала,в открытых воротах, было огромное изображение Христа во весь рост, в белой одежде.Руки его были подняты и протянуты к людям в храме.
Атмосфера всеобщего праздника и ликования передалась и мне.Я стояла, смотрела на радостных людей и грудь моя переполнялась счастьем.Толпа стояла в приятном волнении,ожидая начало службы.
Вдруг, я увидела очень старенькую монашку,которую прежде, я уже несколько раз видела.Она была маленькой,сгорбленной,тяжело переступала,
громко шаркая больными ногами.На вид ей было лет под девяносто.
Было видно, что каждый шаг ей даётся с большим трудом и болью,но лицо её, тем временем, выражало жажду жизни.Оно было, каким-то, не по годам живым,на нём выражались какие-то насущные проблемы, и к тому же она,как могла торопилась.
Глядя на неё я подумала:Господи,как ей наверное тяжело!Помоги ей, Господи- подумала я про себя."Дай ей силы ,дай ей ещё пожить, раз она так этого хочет!
Думая так, я напоследок посмотрела в её сторону,слева.Она уже удалялась от меня и мне был виден только её затылок,в монашеском убранстве и часть спины.
Вдруг я увидела как от её затылка оторвался шарик, размером с маленькую виноградину и медленно стал двигаться в мою сторону.Я,изумлённая, не могла оторвать от него взгляда и следила за ним.
Он был прозрачный как мыльный пузырик,а внутри его, как живые, двигались и извивались короткие, переливающиеся, золотые ниточки.
Он приближался ко мне. Где-то, в глубине моей души или разума зародились
мысли,что наверное надо бы отвернуться, и ещё какие-то, маленькие и вялые мысли об опасности,но они были так ничтожно малы, и к тому же я поняла, что я не могу даже двинуться!
Наконец,он приблизился ко мне и не причинив никакой боли, влетел в левый глаз,на миг окрасив всё, в невиданной красоты цвета и свет.Мне показалось что красное стало ещё гораздо краснее,зелёное ещё зеленее,а свет в храме ещё ярче!Я,не двигаясь, как загипнотизированная,почувствовала, как шарик скатился по моему горлу в желудок,упал туда и на мгновение его слегка обжёг.
Я стояла в недоумении ещё несколько минут.Потом я посмотрела на стоящих возле меня людей,в надежде,что кто-то тоже всё видел и хоть как-то мне это обьяснит.Но посмотрев на них я поняла,что никто кроме меня это не видел.
Началась служба.Я силилась вслушиваться и вглядываться в происходящее, но не могла, шарик не шёл у меня из головы.
Прошло ещё немного времени и вдруг я почувствовала,что мне стало тяжеловато дышать.Я,оглядываясь вокруг себя, хотела уже двигаться к выходу.Но,тут, как будто впервые, увидела людей, храм и всё.В груди моей вдруг, как будто-бы, начало что-то расти и расширяться,я почувствовала,что меня распирает и что, наверное, ещё немного и я взлечу. И тут я почувствовала-
Огромную распирающую,необьяснимую любовь ко всему:к людям,к храму,к свечам,к цветам,к священникам,к воздуху-ко всему,что я видела.В голове моей проносились образы моих родных,живых,умерших,друзей,знакомых,ка
кие-то яркие картинки из моего детства, жизни-и ко всему этому, в душе моей, была огромная, необьятная любовь.
Мне показалось,что может быть, длилось это минут десять.Но впечатление от этого осталось у меня и по сей день.
Потом ,уже погодя я испытывала это ещё несколько раз,правда не так уже сильно.Но со временем это происходило всё реже и реже,а потом вроде и исчезло.
По дороге домой я рассказала Ларисе,что со мной было.Она посмотрела на меня испытующе,будто оценивая:Всё ли со мной в порядке?И ничего не ответила,тут же про это забыв и рассказывая мне о чём -то повседневном из своей жизни.
P.S. Что это со мной было, я так и не могу толком ответить, до сих пор.
Но в то,что Господь есть и в то, что он любит всех нас, и каждого, я верю чётко.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181896
дата надходження 05.04.2010
дата закладки 07.04.2010
Тихо плещется море у скал,
После трудного дня засыпая.
Светит отблеском тысяч зеркал,
В волнах месяц взошедший, купая.
Набегает лениво волна
На прибрежную серую гальку.
И шуршит ею,- шепчет она,
Укрывая всё пенной вуалью.
Мне не спится, и я одинок.
Не спешу ,не ворчу понапрасну.
Близок мне парохода гудок.
Он, как я, ко всему безучастный.
Так спокойно и тихо вокруг.
И не жизнь это всё- будто сказка.
Ну а я в ней, как враг или друг,
Пробираюсь по жизни с опаской.
Ненавязчивый мой монолог,
Могут слышать: и море, и месяц.
Я от влажной прохлады продрог.
И конец этой сказки известен.
Я домой попаду лишь к утру,
Охлаждённый и тихо счастливый.
Буду ждать светлый день и жару,
Чтобы в них стать глухим и ленивым.
Вспоминать эту дивную ночь,
Под урчанье породистой кошки.
Я в ту сказку вернуться не прочь,
Отвлекают лишь мухи да мошки…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=181773
дата надходження 04.04.2010
дата закладки 06.04.2010