Збудилось небо, посміхнулось сонце,
І ангел твій постукав у віконце.
Твій вірний ангел - він з небес спустився,
Щоб спогад про цей день в душі лишився.
У кожного свій ангел є на небі,
Та на землі теж ангела нам треба,
Щоби крильми зміг в холод обійняти,
В важку хвилину руку нам подати...
Тих ангелів тобі хай не бракує,
Небесний хай від зла завжди рятує,
Земний же хай віддасть тобі всю ласку,
Житя хай перетворить в справжню казку.
А я тебе сьогодні обіймаю.
І все прекрасне від душі тобі бажаю:
Щоб твоє серце смутку не зазнало,
Щоб щастя повноту воно пізнало,
Щоб твої мрії всі були здійсненні -
І мрії серця, і в житті, й на сцені...
І пам"ятай: з тобою поряд - люди,
В яких любов до тебе завжди буде.
Ангельського покрову Вам усім!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328700
дата надходження 08.04.2012
дата закладки 07.07.2014
Скрипаль ясноокий за серце торкає,
Очима по тілу, мов скрипку смичок.
Під звуки чарівні пелюстки зриває,
Іду немов рибка, сама на крючок.
Бери все, що хочеш і спокій, і вроду,
Нічого не шкода, я прошу візьми.
Готова терпіти і злість, і негоду,
Якщо буде треба умитись слізьми.
Ти тільки заграй, подаруй насолоду,
По тілу мурахи, на серці птахи.
У кожнім акорді я чую свободу,
Від них найсвятіші впадають в гріхи.
Скрипаль ясноокий смичком не по струнах,
Мов лезом по нервах моїх виграє,
Життя пролітає далеким відлунням,
А скрипка шматочки душі роздає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327975
дата надходження 05.04.2012
дата закладки 17.04.2012
Сьогодні я дуже щаслива. Матуся пошила мені нове платтячко, голубеньке в білу крапинку, з поясочком та чудовими кишеньками! В травні мамі зробили складну операцію і вона ще місяць не могла працювати, а тому бідкалася, що я з усього повиростала і на літо мені нема що вдягати... Але тітка Анюта принесла мені спіднички та кофтинки зі своєї молодшої дочки. Мама дуже дякувала їй, а я дуже мріяла про новеньке платтячко. І оце тепер матуся вже може шити, вже є перші заробітки. Оксана Іванівна—поважна сусідка з нашої вулиці—була настільки задоволена костюмом, який мама пошила для неї,що подарувала шматок лляної тканини—голубенької в білу крапинку. І мама пошила мені чудове плаття! Такого гарного вбрання у мене ще ніколи не було...
Але це ще не все. У мене в кишеньці є кілька карбованців. На подарунок для Тані! Це моя найкраща подружка, яка живе на нашій вулиці за дві хати від мене. Ми товаришуємо з раннього дитинства, ходимо разом до школи, часто разом робимо уроки. Удвох нам добро і весело.
У Тані незабаром день народження. Сьогодні матуся дала мені гроші та дозволила поїхати в центр міста, щоб купити подарунок: кілька різнокольорових стрічок. Моя подружка має довге чорне волосся і стрічки гарно пасуватимуть до її коси! А потім ми підемо в поле, нарвемо квітів, сплетемо вінки...
Поле неподалік, бо ми живемо на окраїні міста. Воно починається там, де закінчується наша вулиця. Тому й вулиця називається: «Польова».Влітку моя мама частенько кличе сусідських дітей і ми всі йдемо на прогулянку за місто. Нашу ватагу сусіди жартома називають «школою тьоті Наді».Пам’ятаю, коли ми ходили на польовий аеродром, то там справді подумали, що це екскурсія зі школи, і показали нам літаки та вертольоти.
Отож, я йду вулицею у своєму чудовому вбранні. Мені так хочеться, щоб мене всі побачили! Але вулиця порожня... Лиш з гуркотом проїхала вантажівка і обдала мене пилюкою.
Раптом з сусідського двору вилітає на велосипеді Сергійко. Я ледь встигаю відскочити убік.
—Ти чого гав ловиш?—весело гукає він і стрімголов мчить по вулиці.
«Ну що йому до мого платтячка?»
Я йду до колодязя. Бо по воду хтось обов’язково прийде. Колодязь стоїть на горбі. Він дуже глибокий, тому діставати воду з нього важко. Зате вода дуже смачна! Вечорами тут збирається черга , бо приходять люди навіть з інших вулиць. Дядьки поставили тут гарну дерев’яну лавку з високою спинкою.
Я вмощуюсь на цій лавці, спершу подивившись, чи не замащу платтячко. Тато вчив мене діставати воду. Я вже можу витягнути більш, як піввідра! Може спробувати покрутити колесо? Ні! Адже не хочу заляпати своє вбрання...
—Вірочко! Ти хочеш водички?—тітонька Ніна відкриває ляду і опускає відро.
—Ні, дякую!—відповідаю я і чекаю, що скаже вона про моє вбрання.
—У колодязь заглядувати не можна!—строго говорить тітка.—Бо, ще впадеш,боронь Боже…
—Я не заглядувала.—кажу розчаровано і йду геть.
Надворі спекотно. Відчуваю, що й справді хочеться пити, але просити напитися в тітоньки Ніна вже соромно, та й мама не дозволяє мені пити холодну воду.
Я зазираю у двір до Тетянки. Вона сидить біля веранди на сходинках, тримаючи на руках руде худюще кошеня. Дівчинка дуже зосереджено поїть його молоком з піпетки.
—Таню...—кличу я.
Вона піднімає голову.
—Ой, як добре, що ти прийшла! Я оце вчора знайшла його. Воно таке нерозумне, ще не вміє з мисочки пити. Я його назвала «Льоша», бо Марина сказала, що кіт по-французьки—«льо-ша»...—весело щебече подружка.
Марина—це сестра Тані. Вона старша за неї на 10 років і все-все знає! Вона вже працює на швейній фабриці та десь вчиться заочно. Так мені розповідала Таня. Правда, що то воно за навчання «за очі»,—те я не зовсім зрозуміла...
— Віро, потримай мого Льошу, а я візьму в бабусі марлю,бо , бач, в нього очки закисли, їх треба промити...
Я з огидою дивлюсь на оте кошеня. Мені зовсім не хочеться брати його до рук і тулити до свого платтячка. Невже й Таня не помічає, що на мені обновка?
—У мене плаття нове!—з притиском кажу я.
Подружка здивовано знизує плечима:—Ну, якщо тобі плаття важливіше, ніж живе кошеня...
—А може тобі кошеня важливіше, ніж наша дружба?!—сльози бринять на моїх очах.
Таня мовчки притуляє кошеня до себе.
Образа колючкою пропікає моє серце.
—Танька-циганка, чорна поганка—враз з мого язика злітає дражнилка, яку я колись чула від хлопців.
Я з розпачем брязкаю хвірткою.
Все! Кінець! Була дружба—і немає... А може її взагалі й не було?
Я біжу подалі від Тетянчиного двору, задихаючись від образи. Шукаю в кишеньці хустинку, бо не хочу, щоб сльозинки капали на моє нове гарне плаття.
А в хустинці замотано скарб: карбованці на подарунок для Тані. Мені стає ще гірше. Вже й до міста їхати не треба, і подарунок не потрібний...
«І що тепер робити? Йти додому? А що ж мамі казати?»
Як це воно так буває, що щасливий день враз перетворюється на такий сумний і препоганий...
Я вже більше не маю сил бігти. Повертаю на Ленінську і поволеньки доплентуюсь по каштановій алеї до «третього» магазину. Довго стою біля ларька, де тітка Оля продає газовану воду. Нарешті зважуюсь:
—Мені стакан з подвійним сиропом.
—А мама дозволила?—запитує продавщиця, яка добре знає мою маму.
—Дозволила... —брешу я і відчуваю, що червонію аж до кінчиків de[/
Я беру обома руками склянку з газованою водою і ховаюсь в затінок між ларьком та магазином. «Щоб ніхто не бачив...»
Я п’ю солодку холодну воду маленькими ковточками, намагаючись насолодою смаку подолати біль того, що сталася. Біля мене нікого нема, але мені здається, що хтось уважно дивиться на мене. І цей хтось знає про мене все. Мені аж трохи лячно... Враз я починаю розуміти, що зробила погано, посварившись з Таньою. Та ще й ті слова дражнилка... Коли хлопці у школі дражнили її, то вона потім гірко плакала. Може й зараз вона плаче... І не таке вже й погане у неї кошеня...
Ой, і знову хтось ніби дивиться на мене. Може це тітка Оля приглядається до мене зі свого ларька в шпаринку? Я знічено подаю пусту склянку, тихенько дякую і висипаю в кишеньку копійки зі здачі. Спостерігаю, як з машини вигружають хліб, батони та запашні булочки. Може треба купити додому булочок? Але мама про це нічого не говорила...
Он Сергійко також тут. Він приїхав на своєму велику за хлібом, стоїть у черзі і їсть морозиво в хрумкому вафельному стаканчику. А мене ніби й не помічає.
Морозиво... Морозиво в хрумкому вафельному стаканчику... Мені його їсти не можна, бо тато каже, що у мене слабке горло. Я часто хворію ангіною. Але так хочеться морозива... А може я куплю його для Тані та для себе. Ми будемо їсти разом і помиримось!!! А мамі я все поясню. Вона дуже добра і сваритись не буде.
І от я йду додому з морозивом в обох руках. Воно дуже швидко тане і тому доводиться його їсти, так і не пригостивши Таню. І навіщо ж я купила ці дві порції? І викинути шкода, адже воно таке смачне. І я намагаюсь швиденько ковтати холодну смакоту, заїдаючи розм’яклою вафлею.
О, нарешті все! Руки у мене липкі та брудні, але я не наважуюсь діставати хустинку, щоб не замастити платтячко. Тому присідаю, щоб хоч трохи витерти руки об траву. І враз я бачу на подолі плаття велику пляму. Жах! Оте кляте морозиво таки ляпнуло на моє нове платтячко.
Мені стає зовсім недобре. Серце ніби провалюється в якусь безодню. Я б заплакала, але від розпачу і сліз нема. І чому цей день такий препоганий? Платтячка мені вже не шкода, адже через нього я посварилась з Танею. Але шкода маму, адже вона так раділа, що пошила мені обновку...
Тихеньку заходжу додому. Навшпиньках, щоб ніхто не чув, йду до своєї кімнати. На другій веранді розмірено торохтить мамина швейна машинка і від цього торохтіння я відчуваю себе дуже винуватою. Але в мене не вистачає сил підійти до мами і все їй розказати. Я перевдягаюсь і запихаю платтячко в купу одягу, складеного для прання.
Ой, як же я стомилась. Може трохи посплю і вже потім все розповім матусі...
***********************************************************
Того вечора мамі я нічого не розповіла, бо втома важким тягарем налягла на мене. А вночі у мене піднялась височенна температура, страшенно боліло горло. Кілька днів я не могла ні їсти, ні говорити. Через якийсь туман я розуміла, що лікар наполягав, щоб мене поклали в лікарню. Але мама домовилась з сусідкою медсестрою тьотьою Гальою, щоб вона робила мені уколи. Тому я залишилась вдома. Відкриваючи очі, я часто бачила біля себе матусю зі своїм шиттям у руках. Вона напувала мене,давала мені ліки. Лагідно посміхаючись, говорила:
—Донечко, не хвилюйся, ти скоро одужаєш. І все буде добре!Вже й тато скоро приїде з відрядження...
Від маминих слів мені ставало сумно. Я тихенько плакала і знов засинала. Сни були, як довгі заплутані лабіринти, в яких все повторювалось і ніяк не було виходу. Я тікала від кудлатих злючих псів. Вони хапали з моїх рук різнокольорові стрічки, які плутались у мене під ногами і я ніяк не могла втекти. А мале руде кошеня нявкало і шипіло, проганяючи тих псів. Сергійко мчав на велосипеді й кидався у мене морозивом. Морозиво вилітало з вафельних стаканчиків і перетворювалось на злючих псів, які знов гналися за мною... Я дуже хотіла вибратись з полону жахів, але ніяк не могла.
Раптом я почула, що хтось тихенько стукає в двері. Я відкрила очі. «Може це Таня прийшла?»
—Заходь.—сказала я, пересилюючи біль у горлі.
Ніхто не зайшов, але знов тихенько постукав у двері. Я здивовано сіла на ліжку, помалу піднялася й відчинила двері. Нікого...
—Вірочко! —незнайомий голос кличе мене до веранди.
Я пішла туди. Дивно… Мами немає. І нема її швейної машинки, і стола, за яким вона все викроює...
Веранда залита теплим світлом. І з цього світла виходить усміхнена жінка, чимось схожа на Оксану Іванівну. Вона дає мені якесь незвичайне вбрання. Я одягаюсь і шукаю дзеркало, щоб подивитись на себе. Але маминого дзеркала теж нема. Враз я помічаю в руках у жінки Величезну Книгу, яка також сяє яскравим світлом. Книга розкривається і стає... Дзеркалом! Я бачу себе в чудовій білосніжній сукні. Але...на подолі темніє та сама пляма від морозива! Розпач крає мене і я починаю голосно схлипувати, від чого ще більше болить горло...
—Не плач! Пішли зі мною... —Незнайомка лагідно обіймає мене за плечі й ми заходимо...у Дзеркало. Воно пронизує мене живим ласкавим світлом. Враз я заспокоююсь і відчуваю, що горло не болить... Дуже хочеться подивитись, що тут є навколо. Але я прокидаюсь.
Тепле сонячне проміння ніжно лоскоче моє обличчя. Це був сон?... А горло й справді не болить! Я підхоплююсь і босоніж біжу на веранду, де зрання торохтить мамина швейна машинка.
—Мамочко! Я можу вже можу говорити! —я пригортаюсь до матусі. Вона відкладає своє шиття і садить мене на коліна. Я пригортаюсь до неї ще міцніше і розповідаю їй сон з Оксаною Іванівною...
Мама з подивом дивиться на мене своїми зеленкуватими очима і маленькі сльозинки бринять на її віях. Вислухавши мене, вона не зразу починає говорити, задумливо перебираючи пальцями клаптики тканини.
—Добрий сон, Божий сон. Це не Оксана Іванівна була у твоєму сні, а Божий Ангел.
Від здивування я відкриваю рота, бо ніколи раніше я не чула від мами таких слів. А мама продовжує.
—У лікарні в одній палаті зі мною лежала бабуся Ліда. До неї приходили люди, які називали себе братами і сестрами.
—А хто це такі? —допитуюсь я.
—Це люди, які вірять у Бога і Його Сина Ісуса Христа. Вони говорили, що є Божа Книга, і вона—як дзеркало для нашої душі. Бог все знає, все бачить і все може...
Враз я згадую, як хтось невідомий пильно дивився на мене біля ларька з газованою водою. Я з острахом ще ближче пригортаюсь до матусі.
—А який Він, Той Бог? Страшний? І хоче усіх покарати?
—Я вірю, що ні. Він добрий і хоче нам допомагати. —задумливо говорить мама. —Бо я молилася і Бог допоміг мені пережити ту складну операцію. І за тебе я молюсь, і за татуся...
—А що таке—молитися? —питаю я.
—Це говорити з Богом про все… Знаєш, донечко, я всього не можу тобі пояснити, бо сама ще так мало знаю про Бога, але ми з тобою обв’язково підемо туди, де читають Божу Книгу.
Матуся частує мене смачною їжею, а я роздумую над її словами. Враз я згадую про своє голубеньке платтячко в білу крапинку.
—Мамочко, —низько схиляю голову над тарілкою, —вибач мене, що замастила платтячко, і воду холодну пила, і морозиво без дозволу їла...
Мама доброзичливо усміхається.
—Вірочко, сонечко моє! Як добре, що ти сама це зрозуміла. На жаль пляму на платті я відіпрати не змогла, тому пришила оборочки з гіпюру. Тепер твоє плаття ще краще!
Ми йдемо до кімнати і матуся показує мені моє святкове вбрання. Я дуже вдячна їй, але мені знов стає так сумно.
—Що мені платтячко, якщо у мене вже ніколи не буде подружки?—сльози навертаються мені на очі.
Мама знов садить мене на коліна, пригортає і тихенько просить:
—Ну, розказуй…
І я розказую все-все про той день. Розказую мамі… Чи Богові?...
Мамуся слухає уважно, не перебиваючи. Вона лагідно гладить мене по розтріпаній голівоньці.
—От і добре, що все розповіла, що все зрозуміла. Я певна, що тато буде радий за тебе. А з Танею треба сьогодні помиритися. До речі, поки ти хворіла, вона кілька разів заходила,хвилювалась за тебе… Ось для неї й подарунок!
Мама дістає з шафи різнокольорові стрічки, змотані в клубочки.
—Мамо, ти сама купила, —знічене проказую я. —Але ж її день народження вже минув… Та й як же тепер помиритися?!
—Дарунки дарують не лише на день народження. — матуся подає мені стрічки. —Зачісуйся, одягайся…І чобітки взуй, і парасольку візьми, бо день сьогодні дивний: то сонечко, то дощик…
—Чи може ти не хочеш миритися? —перепитує вона.
—Хочу, хочу! —вигукую я, похапцем збираючись.
Надворі тепло. Крапотить малесенький дощик. Сонечко, ніби граючись в піжмурки, раз по раз визирає крізь хмаринки.
Настрій у мене, як оцей сонячний дощик: радію, бо матуся вибачила мене, і сумую, бо не знаю, як помиритися з Танею…
Тихцем підходжу до Тетянчиного двору і заглядаю у шпаринку в паркані. Таня, сумна-пресумна, сидить на сходинках біля веранди, а поряд крутиться мале кошеня, кумедно граючись зі своїм хвостиком.
Ну і як помиритися? І що говорити?
Я цього не знаю і тому зажурено йду вздовж вулиці…Недавно посаджені маленькі деревця та співчутливо торкаються до моєї руки мокрими листочками. З двору тітоньки Ніни духмяно пахнуть квіти, щедро политі дощиком. А під стріхою пищать ластів’ята.
Може попросити маму, щоб пішла до Тані зі мною? А може… може… І я зважуюсь!
—Бог! —тихесенько шепочу я. —Мама казала, що Ти—добрий, що Ти все знаєш і все можеш! Будь ласка, допоможи мені помиритись з Танею!
Ой, і що ж тепер буде? Я перелякано закриваю очі і прислухаюся… Мені здається, що прислухається все навколо: і наша Польова вулиця, і дерева, і квіти, і пташенята… От, навіть дощик вже не стукотить у парасольку.
Я відкриваю очі, визираю з-під парасольки і бачу диво! Величезна барвиста веселка вигнулась дугою над вулицею, над полем, над усім світом!!! Радість переповнює мене і я веселим вихором влітаю на подвір’я Тані. Кидає у траву непотрібну парасольку і підхоплюю на руки руде кошеня.
—Таню, побігли! Побігли дивитись веселку!!!
Тетянка стрімкою ластівкою злітає по сходинках. Ми беремося за руки і, сміючись, мчимо по мокрій землі мимо хат, мимо колодязя, мимо здивованих сусідських хлопчаків. Ми біжимо туди, де закінчується Польова вулиця і починається поле. Над ним живими барвами світить своє коромисло Божа веселка. Її мерехтливі стрічки дивно схожі на ті стрічки, що лежать у моїй кишеньці… Подарунок для Тані…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269861
дата надходження 12.07.2011
дата закладки 25.01.2012
Галаку В.В. До 60-річчя талановитого музиканта
Чом зажурився, мій акордеон?
Всміхнися, друже, барвами октави,
Міхами здуй пилюку із вікон -
Хай сонце сніг у лютому розплавить.
Всміхнися, брате, рано нам тужить!
Ми ще не граєм із тобою марша -
Життя вітання нотками бринить,
Ми просто стали на один рік старші!
А пригадай, коли ми молоді,
З тобою, друже, весело співали -
То танцювали лілії в воді,
Дівчата нам проходу не давали!
Як ми у школі дітками колись
Акордами перебирали гами,
Сьогодні б крикнуть часу: "Повернись!!!"
Але цього робити ми не станем.
Бо нас чекають ще бурхливі дні -
Не раз стривожим піснею серпанки,
Все ж не старіють душі молоді -
Збудися, друже, у озоні ранку!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=241373
дата надходження 16.02.2011
дата закладки 23.08.2011
А зими й літечка летять,
Торкаючись душі і серця.
Тобі сьогодні - 60..
І в це повірити прийдеться.
Торкнулись, наче вишні цвіт
Літа до скронь твоїх снігами,
То - знак поваги, мудрість літ,
І досвід, придбаний роками.
А ти ж не мав легких доріг,
Долав трудноти без упину,
Але й через роки зберіг,
Звання поважної людини.
Скільки досягнень у житті -
Не передати і словами.
Вони, як злитки золоті,
І очевидні перед нами..
Повною чашею став дім,
Добробут і твоя гостина.
Життя змістовне, а у нім.
Свята святих - твоя родина.
Цей день зібрав нас за столом
Усіх найближчих,найрідніших.
З любов"ю, щирістю, теплом
У побажаннях найщиріших.
І п"ять троянд, твоїх сестер
Прийшли на ювілейне свято,
Струмками із п"яти джерел
Слова любові нами взято..
Ми несли їх з п"яти доріг,
Ген, протоптали шлях широкий.
До твого серця він проліг
У шані й ніжності глибокій.
Ми вплели в ці слова тобі
Нашу прихильність і повагу.
Сестринський, до землі уклін
За твою чуйність і увагу.
Ти самий дорогий для нас,
Без перебільшень, порівняння.
Ти - наш зразок, дороговказ,
Для тебе всі наші вітання.
Вітаємо!!! В п"ять голосів,
Сердечно зичимо здоров"я.
Будь заповзятим, молодим,
Оточеним теплом й любов"ю.
Хай тіло й дух буде міцним,
Душа, як океан безкрая..
Життя- на успіхи рясним,
А доля щедрістю вражає..
Хай тільки щастя в повен зріст
Бог посилає до оселі,
А радість низками намист
У дім збирає дні веселі.
А цей чудовий ювілей!!
Знаменна, визначальна дата.
І щастя, що ми у цей день
З тобою.. дорогий наш брате..
А ще, у всіх нас мрія є,
Якщо здійсниться - будем раді!
На твій наступний ювілей
Зібратись всім.. у тім же складі..
7 листопада наш дорогий брат святкує своє 60-річчя..
Усі ми, п"ять його рідних сестер будемо здровити його у цей день..
Дуже хочу, щоб і мої читачі доєдналися до привітань..
На фото - мій брат... А ми, п"ятеро сестричок - у моєму фотоальбомі..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220319
дата надходження 05.11.2010
дата закладки 23.08.2011
Прийду до Вас, і привітаю,
букетик квіток принесу,
і урочисто побажаю,
щоб зберегли свою красу.
Нехай бажань, великі ріки,
що пропливають наче час,
збуваються, і щоб навіки,
кохання радувало Вас.
Прийміть найкращі привітання,
в чарівний та прекрасний день,
і хай панують у Вас в оселі,
побільше сміху та пісень!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226698
дата надходження 05.12.2010
дата закладки 17.08.2011
Прийміть вітання в день святковий:
Із Днем Народження вітаєм Вас!
Цей день по-своєму чудовий,
Це дорогий та особливий час.
Здоров’я зичимо міцного,
Достатку, щастя, милих, світлих днів.
Щоб у житті було би всього,
Що серце гріє, погляд би добрів.
Нехай в цей день утішать квіти,
Які б святковий настрій підняли.
Щоб Вам із ними молодіти,
І вісімнадцять завжди Вам дали!
19.11.2010р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=223190
дата надходження 19.11.2010
дата закладки 17.08.2011
Ось нині Ваше свято наступило
Чудовий настрій вранці Вас вітав:
«Із Днем Народження!» - звучало мило,
Приємних Вам сюрпризів побажав.
Лише раз в році день такий буває,
Він підсумки підводить проміжні,
Нову сторінку він перегортає,
Нехай здійсняться задуми нові.
У День народження багато квітів
Нехай рясніють пишно на столі,
Щоби роки окрасились їх цвітом,
Здорові будьте, серцем молоді!
Достатку, щастя щиро Вам бажаєм,
Нехай втішають рідні та близькі,
Нехай Вам сонечко завжди сіяє,
Щоб затишно було Вам на душі!
14.05.2011р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259659
дата надходження 14.05.2011
дата закладки 17.08.2011
У день народження вітання
Несуть закохані серця.
Ти щиросердні побажання
Приймати будеш без кінця.
Та кілька слів у цьому хорі
Дозволь сказати і мені.
Блакитні очі, наче зорі,
Якими марю день при дні,
Нехай не знаються у горі,
Гірких не мають більше сліз,
І на життєвому просторі
Щасливим буде твій круїз.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=244395
дата надходження 02.03.2011
дата закладки 17.08.2011
Отраженье говорит:
«У тебя неважный вид,
Ты ложись пораньше спать,
Хватит по ночам писать».
«Ах ты, глупое стекло»,
Говорю довольно зло.
«Хватит врать, в глаза смотря,
Не разбил тебя я зря».
Но оно не унималось,
И угрозам не поддалось.
Каждый день одно и то же
Говорит кривая рожа.
21.01.2006
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=10658
дата надходження 26.01.2006
дата закладки 05.08.2011
жизнь не сказка-
не жди чудес,
правда, часто,
дремучий лес....
но нет не леших,
не водяных,
а много пеших,
душой гнилых...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251315
дата надходження 02.04.2011
дата закладки 03.04.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.04.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.04.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.03.2011
...
Ну ось нарешті
настав цей день
чудовий .
Такий цікавий і
різнокольоровий.
Це день
дівчат ,жінок і
матерів.
Тож привітати
усіх я зараз би
хотів .
З Міжнародним
днем жіночим я
тебе вітаю .
І всього
найкращого
щиро побажаю.
Образи підуть
нехай десь
далеко .
І діток багато
принесе лелека.
Будинок на
березі моря
бажаю .
Слухай далі,бо
моїм побажанням
нема нині краю .
Кішені
грошей,щоб
повні були.
І діти на радість
тобі лиш росли .
Щоб сонце
світило завжди
лиш на тебе .
Й в житті
обминали тебе
всі проблеми .
І щастя бажаю
тобі ще багато .
Нехай у житті
щодень буде
свято .
Бажаю кохати й
коханою бути .
Бажаю хороші
слова тільки
чути .
Насправді
БАЖАЮ нема нині
краю .
Тож без слів
зайвих я тебе
ВІТАЮ !
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245679
дата надходження 08.03.2011
дата закладки 08.03.2011
Напишу тобі вірші… хай гірші,
ніж Сосюра , Шекспір , а чи Блок
Розгнуздаю думки свої піші,
заримую рядки помилок,
нагадаю про сосни та клени,
у незайманій площі століть ,
аби знов твої очі зелені -
невтоленну спрягли мою хіть.
Нароблю диво птахів крилатих
(не журись, що з паперу вони),
піднімаються вгору завзято,
щоб наблизити подих весни.
Научу за зорею літати -
сядем вранці на велосипед - ,
щоб зі стріхи дідівської хати
понесли нас пригоди вперед.
Покажу, як летить павутинка
й парашутик кульбабки завис,
сонце сходить немов мандаринка -
спілим соком наповнює вись,
як колотить туман у лиманах,
як тече по вустах сік ожин,
як ховається щастя в карманах -
серед жовтих пелюсток жоржин.
Пригальмують хід хмари горбаті,
оминаючи нас зусібіч,
а димар...мов даїшник пузатий,
спеленає за пазуху ніч…
Вип`єм ночі травневі до ранку
і пліч-о-пліч впадем на горбку,
налякавши збентежену Мавку
в волошково-модельнім вінку…
Розкажу тобі вірші…хай гірше,
ніж Тичина, Вольтер, а чи Фет,
але ж це…це мої будуть вірші -
тож сідай на мій велосипед!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=239286
дата надходження 06.02.2011
дата закладки 08.03.2011
Сніг за склом
між пурпурове листя…
плавний вигин білого плеча,
завиток волосся,
чай з малини,
і печаль - як осінь золота.
Брів дуга
помітний слід безсоння
від руки й подушки – на щоці -
електричний чайник
вкотре стогне - чай з малини -
чашка у руці.
Погляд-пустка
знаком запитання
поряд висне, повз моє лице,
мов останній погляд
через сонце,
він тебе крізь мене пронесе…
Сніг за склом,
як пурпурове листя...
плащ благенький,
сумка з-за плеча...
захолола чашка,
чай з малини,
і хода засніжена,
чужа…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234223
дата надходження 11.01.2011
дата закладки 08.03.2011
Жила-была Роза...
Кустик совсем крохотный и слабенький.
Веточки молили Солнышко о Свете и Тучку, о Дождике.
Ее недавно посадили в грунт, и молоденькое растение очень нуждалось в помощи.
Пожалел Дождь кустик и полил его, а затем, Солнышко подарило ему немного тепла.
Распрямились веточки, побежали в рост листики, и Роза стала набирать соки.
Завязались бутончики на кустике.
Проходящие рядом, стали обращать на нее внимание.
- Еще чуть-чуть и цветы распустятся, - говорили они.
Но это почему-то никак не происходило.
Однажды утром пролетал над кустиком Соловей.
Ему понравилось зеленое растение, и он подумал:
- Какое хорошее местечко для моих утренних трелей и приятного общения.
Он сел на веточку и запел.
Его волшебный звонкий голосок радостно звучал.
Роза заслушалась и о, чудо - она расцвела!
А Соловей, гордый и довольный, продолжал выводить рулады.
Он подлетел поближе к ней и рассыпался в комплиментах яркому цветку.
- Мне понравилось - сказала Роза, прилетай еще.
И Соловей прилетел и завтра и послезавтра...
В один из таких дней Розе наскучило его пенье...
Ей захотелось новых песен...
Может, Иволга прилетит или Удод...
Но прогнать Соловья было как-то неловко...
Вот если б он сам обиделся и улетел...
Не долго думая, она сказала:
- Поправь мне шипы, они мне мешают...
Соловушка, добрая душа, сразу бросился на помощь к своей Розе и поранился...
Кровь брызнула из его нежной грудки.
- Фи, ты меня испачкал.
- Улетай отсюда, - сказала красавица и отвернулась от него.
Бедная птица, раненая в сердце, бессердечностью цветка, роняя капельки крови, улетела.
Роза расправила чудесные лепестки и радостно огляделась.
Она почувствовала себя настоящей Королевой Цветов.
Роза была готова привлечь другого Певца, что впрочем, вскоре и сделала...
Но об этом в другой раз....
11.07.2008
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=83455
дата надходження 11.07.2008
дата закладки 07.06.2010
Однажды, когда Человек в очередной раз достал Книгу из дальнего ящичка своего письменного стола и открыл, приготовясь писать, в окно ворвался сильный ветер.
Он резво пробежал по комнате, дотронулся до Книги и начал быстро переворачивать ее страницы, извлекая оттуда записки, подарки и заветные секреты.
Он поднял их вверх и стал кружить под потолком, резвясь и радуясь своей проделке.
Он подбрасывал содержимое Книги, рассыпал, а затем, вновь собирал и безудержно веселился.
Человек, вначале, растерянно глядел на танец ветра, но потом, стал ловить летающие предметы, боясь, что ветер унесет их прочь.
Он подпрыгивал, пытаясь поймать что-то, а поймав, возвращал назад в Книгу свое сокровище.
Наигравшись, ветер выскользнул в окно и умчался вдаль, а Человек еще долго собирал и складывал, разлетевшиеся вещицы.
В конце концов, он усталый, но довольный, упал на свою кровать и крепко уснул......
*продолжение следует....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=75806
дата надходження 25.05.2008
дата закладки 07.06.2010
(з роману "Вимір любові)
Серед полінезійських шукачів перлин живе і досі повір’я про чорну перлину, яка приносить щастя. Кожний з них переконаний, що дні океану лежить та скойка, в який росте саме його перлина, що покривається кожного року новим шаром казкової чорної красі і терпляче чекає на той час, коли гострий ніж шукача розкриє чіпкі стулки її схованки. Як кажуть знавці, такі чорні перлини з’являються з океанських глибин раз на п’ятдесят років, і той, кому вона зустрінеться, дійсно може продати її за такі гроші, котрих може вистачити його сім’ї жити без злиднів на кілька поколінь наперед.
Але повір’я це існувало ще задовго до тих часів, коли мешканці полінезійських островів взяли в руки перші для себе гроші. Власник чорної перлини міг обміняти на неї дуже багато, інколи навіть і звання вождя племені. Таку перлину оберігали всім родом, і коли вона вмирала від часу, більшого горя не можна було уявити. Європейським мандрівникам це було невідомо, і вони частенько опинялись в незрозумілих для себе положеннях, коли вперше зустрічались на різних островах з таким обожнюванням чорної перлини. Але з відомим злуцьким дослідником Миколою Міклухою з усього того, що могло відбутися, трапилось мабуть, найдивовижніше...
Так вже сталося, що рід, який брав свій початок від козацького полковника Петра Міклухи часів Хмельниччини, дарував Великій Злуці у кожному поколінні, то знаного містобудівника, то мандрівника, то письменника, то неабиякого вченого-технаря. Важко сказати, чи то саме в цьому роді старанно виховувалась в дітях така жадібність до пізнання навколишнього світу, чи то приклад батьків так впливав на нащадків, чи то такі звичаї народила історія розвитку Київської Русі, коли обов’язковою відзнакою шляхетності роду стала вченість нащадків. У будь якому разі родина Міклух у всі роки була відомою і користувалась заслуженою повагою за все те, що принесла в життя своєї країни.
Відомий злуцький технар Микола Іванович Міклуха свого часу будував залізниці крізь неосяжні простори Злуки. Саме він керував роботами на будівництві колії від Києва до тихоокеанського узбережжя у Далекому Сході. Так сталось, що цим шляхом дістався до Находки його син Микола, якому вдалося довести в Академії Наук необхідність мандрівки на далекі острови Тихого океану з метою вивчення побуту та звичаїв місцевих племен. До цього син технаря встиг закінчити Петровський університет в Києві та Стокгольмський у Швеції і навіть здійснити мандрівку в дунганські степи в Китаї. Отже, знання та досвід досліджень в інших країнах у нього вже були, а зв’язки та знайомства батька допомогли Миколі Міклусі підготувати до далекого плавання два добре обладнаних кораблі. А ще йому вдалось залучити до досліджень відомого шведського природознавця Уве Ослунда та не менш знаного у вченому світі уральського ботаніка Семена Яшина.
Першого серпня 1870 року кораблі “Оранта” та “Тре крунур” відійшли від причалів Находки та вирушили у довге плавання до далеких островів Полінезії. З трьох мандрівників лише швед мав досвід дальніх подорожей, йому кілька років тому пощастило пройти вздовж усього Нилу до самих його витоків. Уве Ослунд розповідав друзям про всі свої пригоди, які з ним трапились на його шляху, про цікаві наукові знахідки та про особливості життя місцевих племен та народів. Семен і Микола з доброю заздрістю слухали його, а Міклуха навіть дав собі обіцянку будь за що наступну свою подорож здійснити саме в Африці. Йому захотілось перетнути цей континент за лінією Екватору. Натомість шведського вченого дуже цікавили спостереження Міклухи в дунганських степах. За цими щоденними розмовами, за спостереженнями океанського безкраю, за короткотривалими стоянками в проміжних портах та прогулянками в них, за заповненням щоденників час тягнувся не так повільно, як здавалось мандрівникам на початку подорожі.
Нарешті, після останньої зупинки в Австралії, в Перті, кораблі вирушили в напрямку полінезійських островів. Перший з них був безлюдним, але дуже цікавим для шведа та уральця, які цілий тиждень зникали майже на весь день у смарагдово-зелених хащах місцевої рослинності і повертались у табір під вечір дуже задоволеними від своїх знахідок. Але Міклуха, якого в першу чергу цікавили люди, був не дуже задоволений. Звичайно, він також шукав нові для науки рослини, навіть знайшов на заздрість друзям невідомого науці величезного богомола, складав карти місцевості, та все ж було йому дуже шкода, що серед музики місцевих звуків не вистачало гомону остров’ян. Навіть дивно було, що у цьому райському куточку не залишила свій слід нога жодної людини.
Але на другому острові мандрівники людей знайшли. При цьому місцеве плем’я було настільки войовничим, що кинулось зі списами на мандрівників майже одразу, як ті зробили перші кроки по сліпуче білому піску узбережжя. Довелося спішно рятуватись, не розбираючи вже, хто на якому човні прибув на острів. Саме з цієї причини друзі-мандрівники розділились: швед з уральцем потрапили на “Тре Крунур”, а Міклуха повернувся на “Оранту”. Мабуть, увечері вони б знов об’єднались, але потужна буря, що несподівано налетіла на кораблі, розлучила їх надовго.
Страшенний вітер, котрий як звір накинувся на судна мандрівників, гнав на них величезні пінні хвилі, і їх капітани, які вперше в житті зіткнулись з такою шаленою бурею, призвали на допомогу всю свою майстерність, щоб не загубити кораблі. Зрозуміло, що утримати їх поруч було неможливо, треба було боротися зі стихією поодинці і молити небо, щоб жодний з кораблів не став океанською здобиччю. Боротьба за життя була нелегкою і довгою. Кораблі рознесло в різні боки, і за чверть години вони загубили один одного з виду. Оскаженілий вітер мов би намагався розірвати “Оранту” навпіл, жбурляючи в неї злими хвилями і вергаючи в сп’янілу океанську воду людей, які не встигли за щось зачепитись. Четверта година бурі стала для “Оранти” найважчою. Ураган таки домігся свого і зламав одну з щогл вітрильника, та ще невідомо як корабель втратив ринву. Капітану судна Петру Олександрову якимось дивом вдавалось утримувати “Оранту” на плаву і уникати падіння на неї величезних водних валів. І лише перед світанком, коли буря почала трохи стихати, потужна хвиля кинула корабель зі змученими мандрівниками на беріг острова, який на їх щастя трапився на шляху урагану.
А ще за півгодини буря закінчилась так же раптово, як і почалась. Небо швидко розчистилось, і крізь хмари, що танули на очах, на все навкруги поринуло сонячне проміння. І знесилені моряки, що ступили нарешті на землю, побачили свою “Оранту”, яка майже всім остовом лежала на піску далеко від лінії прибою і зовсім поруч з лісом, котрий наступав на вузеньку піщану стрічку узбережжя. Корабель був у такому стані, що й думки не виникало про вихід на ньому в океан, навіть якщо б і вдалося стягнути його у воду: на правому боці зяяла величезна діра та й про втрачену щоглу годі було й казати. Отже, мандрівникам не залишалось нічого іншого, як терпляче чекати тут на спасіння і молити небо, щоб з “Тре крунур” нічого не сталося. Саме у цьому разі у них була якась надія, що їх знайдуть. В іншому випадку довелось би чекати на порятунок не один рік, бо в цих містах, як показали розрахунки широти і довготи, кораблі з’являлись не часто, а скоріше за все і так рідко, що можна було б і взагалі не сподіватись на повернення додому.
Моряки під керівництвом капітана взялись за спорудження тимчасового табору на межі піщаника і ліса, а Міклуха, вирішив трохи пройтись вздовж узбережжя, щоб краще роздивитись, куди його з товаришами по мандрівці закинула доля. Він дістався до іншого краю півкола великої затоки, в яку бурею занесло “Оранту”, і обернувся навкруги. Звідсіля найкраще за все було видно велику гору в середині острова, до якої від самого берега підіймався пальмовий ліс. Краї цієї затоки обмежували досить небезпечні скали, в які грізно били, розсипаючись на радужні бризки, смарагдові океанські хвилі. Міклуха навіть здригнувся, уявивши собі, яким би потужним і нищівним був удар, якби під час бурі вітер кинув їх корабель на острів двома десятками метрів правіше... Вітер уже зовсім стих, і хвилі, що котились з океану в затоку, здавались більш схожими на приборканих сонцем звіряток у порівнянні з тими злими велетнями, які ще зовсім недавно намагались розтрощити вщент їх вітрильник. Він подивися на інший бік луки, де все ще кипіла робота над табором і подумав, що було б непогано, якби на цьому острові мешкало якесь невеличке дружелюбне плем’я, побут і звичаї якого йому б удалося вивчити, бо часу для досліджень, здавалось, у нього було немало...
Міклуха ще довго дивився на безкрай океану, начебто намагаючись розгледіти в його далях щось схоже на знайомі щогли “Тре крунур”. А коли він обернувся, щоб продовжити свій шлях, то майже не настромився на націлені в його груди списи, котрі тримали в руках такі бажані його серцю темношкірі мешканці острова. Поруч з Міклухою стояло мовчки десь дві дюжини низькорослих остров’ян, та невідомо скільки ще їх ховалось у лісі, про що говорило коливання чагарів вздовж крайки лісу. Вони були чудернацьки розмальовані, з очей їх лилась на нього погроза, але вони і не нападали на мандрівника, мабуть чекаючи на його наступні дії.
Міклуха широко посміхнувся найближчому, від чого той трохи посунувся назад, потім сів на пісок, стягнув з себе чоботи і, відкинувшись на лікті, замружив очі та поворушив пальцями ніг, наче насолоджуючись відпочинком. На диво, страху в його душі не було, чомусь здавалось, що остров’янам буде зрозумілою його поведінка. Він лише чув тихі слова місцевих мешканців і задоволенням для себе відмічав, що нотки в них змінюються з ворожості до зчудування і зрештою до зацікавлення.
А коли він відкрив очі, то зустрівся із зовсім іншими поглядами. Остров’яни скупчились біля нього, присівши напочіпки, і дивились на нього з посмішками і деякою обережністю, здавалось, що їм дуже кортить помацати прибульця, але і відчувалось, що темношкірим мешканцям острова було трохи страхітно це зробити. Через цю зацікавленість все ж пробивалось трохи недовіри, і це було природно. Тоді Міклуха солодко потягнувся та широко позіхнув. Саме цей позіх і розтопив залишки льоду у серцях остров’ян. Вони обмінялись веселими словами, розсміялись ледь не всі і обережно почали торкатись дивного одягу прибульця...
Через годину цього знайомства, сповненого двосторонніми посмішками та жвавим обміном першими словами, остров’яни повели гостя у своє селище, що було неподалік. Там назустріч мандрівнику вийшов старий сивий вождь племені, з яким Міклуха провів не менш ніж дві години. Звичайно, він не розумів мови цього народу, але тут в нагоді йому стало вміння малювати, про що ще в його дитинстві подбала мати дослідника, яка сама непогано писала картини. За допомогою олівця та аркушиків зі свого зошита Міклуха намалював історію свого прибуття на острів. Вождь малював не так добре, але зовсім непогано для неосвіченої людини. З його малюнків Микола зрозумів, що плем’я дозволяє прибульцям оселитись на острові, але входити в селище остров’ян міг тільки Міклуха, для іншого спілкування мешканців острова з його товаришами вождь призначив те місце на березі затоки, де мандрівник уперше зустрівся з племенем. Після цієї розмови Міклуху, піднесеного своєю знахідкою, остров’яни провели до його товаришів, не забувши показати і джерело, з якого можна було їм брати питну воду.
Так почалось життя злуцьких мандрівників на далекому полінезійському острові, яке тривало більше року, поки їх на знайшли товариші з “Тре Крунур”, яким більш пощастило під час урагану. Їх корабель доволі швидко віднесло на край бурі, і вони без будь-яких труднощів дістались до Перту в Австралії, де деякий час знадобився на відновлення судна та ще треба було знайти один місцевий корабель для допомоги в пошуках “Оранти”. А потім ще кілька місяців прийшлось на те, щоб знайти той самий острів, на якому опинились їх товариші.
Весь цей час злучани жили по правилах остров’ян, що всіх влаштовувало аж ніяк краще. Та більш за всіх був задоволений всім Міклуха, бо перед ним відкрилось широке поле для ретельних, неспішних досліджень. Він вивчав черепи померлих остров’ян, робив всілякі антропометричні вимірювання, спостерігав за приливом і відливом, знаходив вирізані на деревах знаки і намагався їх розгадати, описував нові види рослин, складав мапи. Поступово з гостя Міклуха перетворився на близького друга остров’ян: він завітав в їх хатинки, лікував дорослих і дітей, ходив з чоловіками на полювання і навіть врятував одного з мешканців селища від вірної загибелі, був свідком народження і похоронів та брав участь в їх священних іграх. Він зробив біля свого табору невеличку земельну ділянку і посадив там боби, кукурудзу, гарбуз, плодові дерева – багато що з цього прижилося, і остров’яни охоче брали у нього насіння. А вождь племені радо запрошував його до своєї оселі і вчив мандрівника своєї мови.
Міклусі було цікаво все. Він навіть вчився мистецтву занурювання в океанські глибини в пошуках перлин. І навіть знайшов цілих три, при чому остання була чорною. Дослідник тоді ще не знав, яке значення надають остров’яни такій знахідці, тому і не зовсім зрозумів тієї бурхливої радості його вчителів, бо білі перлини, які він знайшов раніше, були і більші за розміром, і красивіші за своїми рисами. А ця була невеличка, трохи витягнута, але так сяйно блищала своїми чорними із синім відливом боками у сонячному промінні, що хотілося дивитись на неї годинами...
А через два тижні після цієї знахідки Міклуха зробив помилку у відносинах з остров’янами, і ця помилка цілком змінила його життя.
Кожного другого місяця після завершення пори дощів мешканці острова святкували
Народження Нової Людини. Саме в цю ніч вони урочисто надягали по одному новому коралу на намиста дітей, а ті, кому діставався дванадцятий корал, проходили обряд присвячення в люди племені. Після дванадцяти років остров’яни могли створювати сім’ї, самостійно ходити на полювання та виходити на човні в океан за межі затоки. Саме під час цього свята можна було виказати своє бажання одружитись будь-якій незаміжній остров’янці, але ж і вона мала право на вибір. При цьому вона перша мала вказати на того, хто їй подобається, і це дівчина мала робити під час танцю у колі серед вогнищ. Свій танок вона показувала не менше ніж чотирьом представникам племені, після чого ті своїми дарами повинні були довести серйозність своїх намірів.
Цього і не знав Міклуха, якого вождь запросив на це свято. Він прийшов сюди з великою зацікавленістю, бо, як йому пояснили, воно було одним з найголовніших свят племені. Він уважно спостерігав обряд надягання дванадцятого корала, до якого з такою серйозністю відносились як старі, так і юні остров’яни. І тут раптом він зустрівся зі знайомим поглядом: у черзі тих, хто чекав на цей довгоочікуваний корал, стояла дівчинка, якій він кілька тижнів тому на берегу океану за допомогою сонячного годинника роз’яснював, для чого йому був потрібний годинник кишеньковий. Міклуху вразили тоді широко відкриті виразні чорні очі дівчинки, миттєвий блиск розуміння в них і неприхована мила її радість від цього розуміння. Допитлива дівчинка після цього кілька разів знаходила дослідника на острові і мовчки показувала тоненькою рукою на те, що в ту мить було у Міклухи в руках. Він як міг роз’яснював, і дівчинка швидко здогадувалась, для чого були призначені всі ці речі. Особливо його вразило, як вона зрозуміла мапу. Коли він накреслив на піску риси затоки, біля якої вона знайшла мандрівника, і показав, де на кресленні знаходяться Велика гора і Банановий гай, Акіта, так її звали, швидко домалювала по пам’яті не тільки лінії узбережжя, котрих не було видно звідсіля, а й весь острів взагалі і доволі точно, що було особливо вражаючим. А потім подивилась на мапу світу, з якої і почалось роз’яснення картографії, і попросила Міклуху показати їх острів та місце, звідкіля приїхав сюди дослідник. Вона зрозуміла розміри світу, коли побачила на мапі малесеньку цяточку, якою був відзначений на ній її острів, і підвела на мандрівника очі, в котрих змішались водночас і величезне враження, і жадібна спрага пізнавати ще більше. Тоді у знак вдячності вона притулилась маленькою щокою до його руки і тоненьким голоском заспівала йому свою улюблену пісню про човен, що пливе у сонячні далі, бо нема йому спокою у рідних берегів...
Зараз же Міклуха побачив в ній те, чого не помічав раніше, дивуючись лише її допитливістю. Тепер йому в очі кинулась її дивна краса, яку так чарівно підкреслювали вплетені у в густе чорне волосся різнокольорові квіти, забарвлені соком червоного дерева губи, великі чорні очі, в яких віддзеркалювався світ, і та більш багатий за дитячий одяг дорослої дівчини. Здавалось, за одну ніч з цією маленькою дівчинкою сталось казкове перевтілення. Мабуть, Акіту так змінила свідомість того, що вона вже доросла і сама в змозі відповідати за свої вчинки. Кудись зникла її дитяча вайлуватість, і рухи її наповнились дивовижною плавністю: руки Акіти мов би пливли в повітрі, а кожний крок був сповнений цнотливістю та чарівною жіночістю.
Після того як розвели нічні багаття і чаклун виконав танок повного місяця, дівчата, яких на деякий час відводили для змащування олією, повернулись до племені. Чаклун запросив їх до кола і підняв до зоряного неба обидві руки. В ту ж мить загриміли барабани, заміжні жінки, котрі стали за спинами новоспечених дорослих остров’ян, почали співати весело і радісно, а дівчата вийшли в середину кола і почали танцювати. Акіта відразу ж зайняла місце перед Міклухою і, дивлячись йому в очі невідступним щасливим поглядом, запалила перед ним ще одно багаття. Усіма своїми рухами хотілось Акіті показати цьому великому чорнобородому чужоземцю з білим обличчям, як палає її серце і як співає її душа, коли вона його бачить, слухає і торкається. Її тіло, змащене олією, відбивало блиск вогнем багать навкруги танцювального кола, і Міклуха пригадав такий само блиск знайденої їм перлини. Він сидів, зачарований цим танцем, і дивився тільки на неї, бо і вона не відводила від нього своїх зоряних очей. І лише після того, як його хтось пхнув у бік, Міклуха побачив, що чоловіки племені щось дарують танцюристкам, які для них танцювали. Мабуть і йому треба було щось подарувати цій маленькій темношкірій красуні. Не вагаючись, він витяг з кишені чорну перлину і простягнув дівчині...
Грім барабанів і спів жінок раптом стихли. Всі очі присутніх були прикуті до того дару, який зробив чужоземець. На його долоні лежало найдорожче у світі. Таких подарунків на пам’яті остров’ян на протязі щонайменше чотирьох поколінь ніхто не робив. У повній тиші Акіта взяла перлину з долоні мандрівника своїми маленькими пальчиками і притиснула її до серця, після чого зробила те, що ламало всі звичаї. Вона відмовилась від продовження танцю і сіла поруч з Міклухою біля його лівої ноги та почала дивитися на танок, котрий поновився після кількох хвилин загального здивування. Для племені це означало, що дівчина одразу обрала собі нареченого, чого за звичаєм не можна було робити, поки останній з можливих наречених не зробить свій дар. Але з оглядом на чорну перлину можна було і змиритись з таким порушенням звичаїв, тому що навряд чи хтось міг своїм подарунком зрівнятись з даром білого чужоземця. Дивним лише було те, що саме він став нареченим остров’янки, та мабуть так було і треба. Боги остров’ян були мудрі, і перешкоджати їх волі було безглуздо. Навіть і в цьому випадку, коли білий чужоземець став нареченим доньки самого вождя: за правилами остров’ян після весілля, якого треба було чекати три повних місяця, чоловік молодшої доньки вождя мав взяти на себе керування племенем.
Та Міклуха ще цього не дізнався у своїх дослідженнях звичаїв племені, він зараз навіть не зовсім зрозумів слова вождя, про те, що через певний час йому доведеться виконати волю богів і очолити плем’я. Вся його увага була прикута більше до послідовності подій, ніж до глибини їх змісту. Все це можна було розпитати пізніше, тому дослідник не звернув необхідної уваги на слова батька Акіти, тим більш, що до танцю приєднались вже і чоловіки...
Та з наступного ранку дівчинка майже весь час була поруч з ним. За звичаями вона ще не могла ділити оселю з майбутнім чоловіком, але мала звикати до подружнього життя і бути справжнім його доповненням, допомагаючи йому там, де їй було по силах. Міклуха того дня збирався йти з остров’янами на полювання і, коли Акіта заспівала йому прощальну пісню, якою заміжні жінки племені проводжали своїх чоловіків, Микола раптом здогадався, що трапилось напередодні.
- Ти будеш моєю жінкою? – обережно запитав він у неї. – Це я вчора запропонував тобі...
Відповідь блиснула радісним сонцем з її очей. Акіта взяла руку очманілого від своєї здогадки мандрівника, притулила її до свого серця, а потім і сама своєю крихітною долонькою легесенько доторкнулась до його грудей. Якусь тепле почуття ласкавості до цієї маленької дівчинки, котра так старанно намагалась виконувати зобов’язання місцевих звичаїв, водночас прокинулось в його серці. Він обережно погладив її волосся, і знов у його очі поринув щасливий погляд. І Микола зрозумів, що відтепер незалежно від будь-яких бажань, життя його пов’язано з цією дівчинкою назавжди.
З цієї миті його голову все більше і більше займали думки про їх майбутнє з Акітою. Міклуха й гадки не мав, як керувати племенем, і те, що мало статись за три місяці, дуже його бентежило. До того ж не було виключено, що нарешті їх знайдуть чи товариші з “Тре крунур”, чи ще хтось з тих, хто мандрує в полінезійських широтах. І в цьому разі виникало не одне питання, і найкращим їх вирішенням було б прибуття на острів будь-якого корабля ще до весілля, тоді, за звичаями, він ще міг залишити плем’я. Але Акіту, яка його вочевидь обожнювала, він мав забрати з собою. Та сам мандрівник не міг визначитись зі своїми почуттями до неї. Вона здавалась йому занадто малою для подружнього життя, та і свої почуття Міклуха аж ніяк не міг назвати коханням. Він відчував до неї якесь тепло, на неї було приємно дивитись, його зворушувала її старанність у всьому, і як вона вчила його мову, і як приносила з лісу нових комах для його зібрань, і як допомагала корабельному кухарю в готівці їжі. Щоранку, коли він прокидався, його погляд зустрічався з уважними очами Акіти, що напружено чекали на цю мить і в яких водночас спалахувала неземна радість. І це було мило, як і той кокос, який одразу ж вона протягувала до нього своїми маленькими, мов би виточеними з чорного дерева ручками. І поки він пив прохолодне і солодке кокосове молоко, Акіта притулялась до його колін і співала тоненьким голосочком пісню нового дня, в якому мало бути багато сонця й щастя...
Одного ранку на початку останнього місяця перед весіллям Міклуха прокинувся від того, що його смикала за руку дуже схвильована Акіта. І хвилювання її було таким сильним, що вона навіть і слова не могла вимовити, тільки показувала рукою в бік океану та ледве стримувала сльози, якими були наповнені її великі чорні очі. І тільки хвилиною пізніше Микола збагнув, що трапилось, бо почув радісні вигуки своїх товаришів, а потім і постріл корабельної гармати. Їх нарешті знайшли!!!
Він швидко вдягнувся і вибіг на беріг затоки. Вдалині видні були знайомі щогли “Тре Крунур”, поруч з яким гойдався на хвилях корабель під британським прапором, а до берега вже поспішали кілька човнів. І Міклуха з великою радістю приєднав свій голос до галасу товаришів, не помічаючи зовсім як поруч тремтить від переляку маленька Акіта.
Нарешті човни дістались суші, і з них зійшли на пісок Уве Ослунд і Семен Яшин в супроводі моряків з кораблей-рятівників. Кілька годин у таборі на березі затоки не змовкали радісні вигуки. Всі розповідали один одному про свої пригоди, а за цей час з усіма ними багато чого трапилось. Такою же жвавою й багатою на почуття була й бесіда трьох дослідників. Швед з уральцем із захопленням і доброю заздрістю слухали розповідь Міклухи про його дослідження, розглядували його зібрання, задоволено хитали головами і знову засипали Миколу новими питаннями. Мовчала лише маленька Акіта, котра тихенько сиділа в кутку намету і тільки кидала тривожний погляд великих чорних очей на того, хто починав говорити, немов би кожне слово цієї розмови віддаляло від неї її коханого в інші світи.
Бесіду друзів перервав капітан “Оранти” Олександров, який зазирнув до намету Міклухи зі звісткою, що до табору у супроводі старійшин та охорони прямує вождь остров’ян. Це було дуже серйозно, бо мешканці острова ніколи раніше не перетинали умовний кордон між племенем та табором злучан. Міклуха піднявся й вийшов вождю назустріч, слідом за ним тихенько вислизнула з намету й Акіта.
Після недовгого обряду вітань всі розсілись на скрині, які вже збирались вантажити на човни, трохи поодаль від головних осіб змішались моряки і остров’яни.
- Отже, розумію, ти їдеш, - звернувся вождь до Миколи.
- Так, шановний, - хитнув головою Міклуха.
- За звичаєм ти маєш взяти Акіту з собою. Нам не потрібний гнів богів. Тому сьогодні ти одружишся, - промовив вождь і підняв руку, помітивши, що дослідник намагається щось на це сказати. – Не поспішай, білий чоловіче... Але ти маєш залишити одну свою людину тут, з нами. Так завжди бажали боги. Тому, хто пішов з острова, має бути заміна. Якщо бажаєш нам щастя, мусиш зробити так або залишитись з нами. Отже, вирішуй зараз...
Вождь замовк і замружив очі, поки Міклуха перекладав його слова товаришам. Акіта тихенько підійшла до мандрівника і притиснулась щокою до його руки. Її очі тривожно дивились то на Ослунда, то на Яшина, то на Олександрова, то на свого батька.
- Знаєш, Миколо, наша мандрівка все одно не відбулась, як ми того бажали, - раптом сказав Семен Яшин. – Отже, так чи інакше, “Тре Крунур” має повертатись у Находку. Ми з Уве вже про це міркували. Але... є в мене така пропозиція: я залишусь тут, мені тут вистачить часу для досліджень, а ви всі повернетесь додому. Уве, як він і хотів, підготує нову мандрівку і наступного року приїде сюди...
- Припустимо, що це сьогодні є виходом з положення. Але і наступного року одна людина має замість тебе залишитись тут, - спробував заперечити Міклуха.
- А ми запропонуємо остров’янам приєднатись до Злуки, - посміхнувся Семен. – Сподіваюсь, ти зумієш розтлумачити їм, що це таке. Якщо буде згода, тут назавжди залишиться наше посольство. Впевнений, що остров’яни вже звикли до такого сусідства і розуміють певні його переваги для їх же майбутнього.
- Семен має рацію, - приєднався до Яшина і Ослунд. – Я підтримую. А ти відвезеш дівчинку до Києва, хай вчиться. Остров’янам освічені люди не завадять...
Міклуха слухав друзів і дивився на Акіту. Вона не відривала від нього своїх очей.
- Ти все зрозуміла? – запитав він. – Поїдеш зі мною?
- Так! Так! – радісно відповіла дівчинка, а потім повернулась до батька і заговорила так швидко і виразно, що Міклуха, який уже непогано знав мову остров’ян, навіть не встигав за її словами.
Вождь уважно вислухав доньку, посміхнувся та піднявся.
- Якщо те, що сказала Акіта про твій народ, правда, і він шукає в світі тільки друзів, ми погодимось на це, бо наші боги визнають саме дружність. Я зрозумів головне, але ти, білий чоловіче, маєш розповісти мені більше. Отже, зараз ти підеш зі мною... А на завтра ми готуємо весілля. Від сьогодні я відкриваю кордони, і всі білі люди можуть приходити до нас в селище. За цей рік, що ми прожили поруч, ви довели свою дружність, і тому боги були схильні до вас, якщо надіслали вам ці кораблі. Ми раді за вас, отже, порадійте і за нас...
Сказавши це, старий вождь піднявся зі скрині, взяв доньку за руку і повів її до селища під задоволений гомін остров’ян, які веселою юрбою попрямували вслід за ним.
- Здається мені, Семене, що і тобі кортить оженитись на остров’янці, - посміхнувся другові Ослунд, дивлячись вслід Миколі і Акіті. – А дівчинка у Миколи і справді дуже гарна...
Весілля тривало довго, майже до світанку. І, коли втомлений низкою місцевих обрядів Міклуха повернувся до свого намету, Акіта допитливим поглядом подивилась йому в очі. Зараз мало статись об’єднання їх тіл і душ, але в його теплому погляді було щось таке, що стримувало і його, і її віддатись волі богів, котрі мабуть вже домовились, кого подарувати новому подружжю, хлопчика чи дівчинку.
- Розумієш, Акіто, - тихо почав Міклуха. – У нашого народу є свої звичаї, і я маю їх виконувати. А за ними – ти ще маленька, щоб бути моєю дружиною. Нам треба, щоб ваші й наші звичаї прилаштувались один до одного. А на це потрібний час...
- Я кохаю тебе... – прошепотіла вона вперше в житті ті слова, які їй весь час хотілось йому подарувати.
- Я знаю це, відчуваю, - відповів Микола, обійнявши її маленькі плічка такою рідною для неї рукою. – Але хай мій бог і твої боги домовляться...
Акіта подивилась йому в очі, ствердно хитнула головою, посміхнулась і замружила очі. А Міклуха ще довго сидів, обіймаючи сплячу дівчинку, і міркував про дивні повороти життя, про повернення додому, про зустріч з близькими, про майбутні свої мандрівки. Та більш за все його думки були зайняті тим, як улаштувати у незвичному для неї світі цю маленьку дівчинку, котра кілька годин тому стала його дружиною...
Потяг Південна Блискавка* почав свій довгий спуск з круч до долини Дніпра, і Міклуха дивився через вікно свого відсіку на те, як наближується до нього, поступово розширяючись, блакитно-сива смуга великої руської ріки. Так приємно і щасливо було його серцю впізнавати риси рідної землі, якої він не бачив майже чверть сторіччя, що душа мандрівника співала. І радість цієї пісні зростала з кожною новою верстою, які наближали Миколу до рідного Києва. За цей час так багато всього змінилось у світі, і Міклуха з жадібною зацікавленістю відзначав у свідомості навіть кожну дрібницю з усього того, що було йому раніше невідомо і чого йому не могла підказати уява за весь час свого перебування в полоні африканського племені людожерів.
У 1878 році він вирушив у подорож своєї мрії з метою перетнути спекотний континент вздовж Екватору. Зібравши в містечку Кісмайо, що на березі Індійського океану, двадцять місцевих мешканців собі у допомогу, Микола попрямував на захід, просто насолоджуючись всім тим, що зустрічалось на його шляху. Дивні краї були настільки красивими та цінними для його досліджень, що мандрівник навіть і не стримував піднесення як перед помічниками, так і в записах у своєму щоденнику. Та Міклусі не вдалось пройти навіть половини свого шляху до Атлантичного океану. Нещастя знайшло його на берегу великого озера Вікторія, коли на мандрівників зненацька напало плем’я мантуї, велике плем’я людожерів, яке не мало власної землі і тому кочувало собі африканськими просторами. Помічників Міклухи спіткала лиха доля в сутичці з мантуйцями, а ось білого бороданя вони взяли в полон. А коли Микола зумів вилікувати вождя племені від малярії, той призначив його своїм лікарем та наказав пильно стежити за цим білим чудодієм, щоб той не мав жодної можливості втекти від племені.
Двадцять чотири роки мантуйці кочували по африканських просторах від Кіліманджаро і до верхів’я Конго, і весь цей час Міклуха залишався з ними, лікуючи хворих та навчаючи молодь тому, що знав і міг роз’яснити. Він став не тільки улюбленцем вождя, його обожнювало все плем’я. Вождь навіть намагався подарувати Миколі кілька жінок для створення сім’ї, та все ніяк не міг зрозуміти, чому той всякий раз відмовляється, надаючи перевагу довгому сидінню уночі наодинці з собою і мріями про нетутешні світи, з яких боги надіслали його в плем’я.
А думки Міклухи летіли в Київ. Вони змішувались зі спогадами, і це малювало в його уяві дивні картини. Рок за роком пам’ять дещо викидала на задній план, виділяючи головне, і нарешті Микола зрозумів, що найголовнішим для нього в цьому світі були зовсім не його мандри світом, і не наукові зібрання, і навіть не приємні години бесід з друзями, а маленька темношкіра його дружина Акіта, бо саме її великі чорні очі спливали перед ним щовечора, і бачив він у них тривогу, сум, тисячі питань і кохання.
Тридцять років тому Міклуха привіз її до Києва. Вона ще була маленькою дівчинкою, і він ніяк не міг визначитись у своїх почуттях до неї. Та і положення, в якому він опинився, було якимось двоїстим. З одного боку, він був пов’язаним з нею острівним обрядом, а це накладало на нього певні обов’язки. З іншого ж боку, Микола не міг уявити собі, що будуть говорити в Києві про нього та його неповнолітню дружину. Сподіваючись, що вся ця двоїстість розтане з часом сама по собі, він тоді вирішив жити, як жив і раніше, і тримати Акіту на певній відстані, щоб вона виросла та набралась знань. А тоді вже і можна було б якось визначатись.
Вони прожили під одним дахом в будинку Міклух на Чернігівському шляху шість років. За цей час Акіта не тільки додала в зрості, а ще й налилася дивною дівочою красою. В неї ще з малих років був цей хист справжньої жіночості, тому що вона без усяких зусиль оволодівала і вмінням підбирати собі одіж, що лічила їй і робила бездоганно вдягненою, і мистецтвом королівської ходи, таким, що будь-які очі так і тягнулись до кожного її кроку, і незрівнянною плавністю рухів, і чарівними нотками свого голосу, котрий за час перебування в Києві змінився від кришталево-дзвінкого дитячого до глибокого і оксамитового.
Всі ці роки вона сумлінно вчилась. Подорож з далекого острова в океані до злуцької столиці просто переповнила її враженнями і новими відкриттями, і дівчинці стало прикро, що її народ так мало знає про цей світ і так мало вміє. І ще тоді Акіта дала собі обіцянку, що колись після того, як вона багато чому навчиться, обов’язково повернеться на свій острів, щоб поділитись знаннями з одноплемінниками. Спочатку вона осягала ази наук з матір’ю Миколи, котрій прийшлась до вподоби допитлива і наполеглива дівчинка, а пізніше Акіта просто таки змусила віддати її до школи, де їй прийшлося нелегко спочатку, та вона здолала і ці труднощі так, що стала однією з кращих у відділі. Вона мріяла закінчити університет і, набравшись необхідних знань, написати абетку та інші підручники для майбутньої школи на рідному острові.
Крім навчання у школі, Акіта вчилась і хазяйнувати. Те, що вона знала у своєму світі, тут було не потрібним, а до нового треба було звикати. І вона вчилась у матері Миколи мистецтву варіння борщу не з меншою сумлінністю, ніж математиці. Та ще й намагалась відібрати частину роботи у прислужниці Оксанки, особливо в садочку біля дому. Там вздовж довгої стіни вона посадила насіння яскраво-червоних квітів туамоа, яке вона привезла з рідного острова. З цих квітів у неї на батьківщині жінки плели великі червоні намиста, які надівали на чоловіків, що повертались додому наприкінці дня. Акіта присвятила цілих чотири роки тому, щоб привчити ці тендітні квіти до значно прохолоднішої київської погоди, але кожного вечора вибігала назустріч Миколі з зустрічальним намистом і дуже раділа його теплій посмішці.
Сам же Міклуха за ці роки здійснив три мандрівки. Разом з друзями він таки завершив дослідження полінезійських островів, потім побував в Сіамі і в останній раз ретельно вивчив східне узбережжя Африки. А у проміжках між подорожами викладав в Могилянський Академії та Петровському університеті землеустрій* та народознавство і багато часу проводив у пошуках грошей на наступні свої дослідження світу.
Коли він повертався додому зі своїх мандрівок, Миколу кожного разу зустрічала нова Акіта. Ці зміни і радували його і трохи лякали. Вони додавали йому ще більше незрозумілої сором’язливості і ще більше відбирали рішучості. Він навіть і не знав, як з нею поводитись і чомусь уникав у розмовах з нею теплоти в словах, обмежуючись короткими питаннями і відповідями або розмовами, далекими від тих, що притаманні одруженим. Він навіть побоювався вечорів, коли вся сім’я збиралась у вітальні і Акіта щоразу шукала можливості опинитись якомога ближче до нього, зазирала своїми великими чорними очима в його душу і задавала питання або розказувала щось не зводячи з Миколи погляду, в якому переливались глибокі почуття. А ще він дуже ніяковів, коли вона притискалась своєю щокою до його руки, що побажати чоловіку доброї ночі. Міклуха і не здогадувався, з яким завмиранням серця Акіта, зажавши в долоньці чорну перлину, чекала щовечора, що нарешті відкриється незачинені двері і впустять до її світу того єдиного, кого так бажала її душа...
Потяг наближався до Києва. За вікном вже пропливли знайомі споруди Козинської брами, зведення батьком якої він спостерігав, коли був ще хлопчиськом. Але тут багато чого змінилось с того часу. Та зрештою так і мало бути. За ці двадцять чотири роки його відсутності стільки змін відбулось у світі... Розширилась Злука, тепер навіть потягом можна дістатись Єгипту, на вулицях міст з’явились візниці, а ще можна було говорити з віддаленими людьми за допомогою спільника, тільки що винайшли звучник* та в глибини морів почали занурятись підводні човни. Міклуха навіть скористувався одним з див, надіславши Акіті повітряного листа** з Суецької листарні***, де написав: Я ЖИВИЙ ПОВЕРТАЮСЬ ДОДОМУ МИКОЛА. А ще одно диво лежало зараз перед ним на столі відсіку. Це була злика Акіти, котру взяв з собою Іштван Салаї, угорський мандрівник, що знайшов Миколу африканських джунглях і визволив з багаторічного полону.
На це зображення Міклуха дивився мабуть щохвилини на своєму шляху додому. Він впізнавав її і не впізнавав. Вродлива дівчина, яку він залишив у Києві чверть сторіччя тому, перетворилась у жінку дивної краси і шляхетності. Постать Акіти на злиці випромінювала впевненість і гордовитість, і, хоча роки наклали свій відбиток на її обличчя, та він надавав їй ще більше краси, а очі її залишились такими ж великими і поглинаючими світ, хіба що в них з’явились хмаринки тривоги і суму. Та Микола знав, що ці хмаринки вмить здме вітер їх зустрічі і мабуть вже здув, бо зараз в них можуть бути лише сонячна радість та нетерпляче чекання.
Зі слів Іштвана Салаї він знав про неї майже все. Акіта закінчила Могилянку, почала працювати в Академії Наук, написала кілька підручників для одноплемінників, навіть почала писати історію свого народу. Але те, що вона раніше вважала за мету свого життя, тепер перестало бути для неї таким важливим. Коли пройшли всі строки для повернення Міклухи з Африки, Акіта брала неабияку участь у підготовці розшукових подорожей, а таких було три. Першу здійснили його друзі Ослунд та Яшин, котрі пройшли Африку вздовж Екватора назустріч один одному, та не знайшли Миколу. В другу вона збиралась сама, та смерть матері Міклухи завадила їй відправитись в подорож разом з Яшиним, який тринадцять років тому теж повернувся ні з чим. І коли всі вирішили, що Міклуху вже не знайдеш, Акіта поїхала в Британію і розшукала там лорда Стенлі****, в щоденниках якого знайшлась згадка про чутки серед африканських племен у верхів’ях ріки Конго щодо невловимого племені мантуї з полоненим білим бороданем. Несамовитість Акіти розчулила старого лорда, який свого часу з такою ж несамовитістю розшукував у тих же краях свого друга Лівінгстона, і сивий мандрівник, незважаючи на свої хвороби, приїхав до Києва, де допомагав Акіті збирати кошти на нову розшукову подорож. Саме ця подорож і стала успішною.
Час минав, краса її розквітала ще яскравіше і яскравіше, але той, кому Акіта мріяла її дарувати все перебував у безвісті. Вона серцем відчувала, що Міклуха живий, та цьому серцю вірила лише вона сама. До темношкірої красуні почали залицятись і навіть свататись, але вона відмовила і цукровому багатію Терещенку, і сину злуцького гетьмана Фрідріху Бісмарку, і живописцю Михайлу Врубелю і навіть царському нащадку Олександру Романову, кожний з яких був закоханий в неї до нестями. Акіта була вірною своєму чоловіку і всі ці роки чекала саме його, кожного дня плетучи нове зустрічальне намисто з червоних квітів туамоа.
Та вона не могла бути одна. Навіть коли вона була на самоті, Акіта писала довгі листи чоловіку, в яких описувала кожний свій день. В цих листах дивно змішувались радощі від маленьких своїх досягнень та глибока журба самотності, теплі посмішки спогадів про ті дні, коли вони були разом, і сумне відчуття буденності, в якому тріпотів тонесенький промінець її надії. Вона складала всі ці листи в окремій шафі, сподіваючись, що Микола колись прочитає кожного з них, бо щоразу вона писала і про своє кохання до нього, кохання, яке переросло дитячу прихильність і перетворилось у велике і глибоке почуття. Писала вона і про те, що їй дуже хотілось мати дітей. Коли пішли з життя батьки Міклухи, Акіта всиновила дванадцять сиріт і стала їм доброю матінкою, яка до кожного маленького сердечка змогла знайти чарівний ключик дивовижно теплої любові.
Історія зниклого мандрівника і таємничої одинокої красуні не могла не зацікавити новинарів, і саме завдяки їм вона здобула широкого розголосу. Про Акіту тепер знали всі і не тільки в Злуці. Будинок Міклух на Чернігівському шляху навіть почали називати Домом чорної вдови, і багато киян частенько приходило сюди для того, щоб подивитись на стіну, на якій у будь-яку пору року червоніли старанно розвішані зустрічальні намиста...
Потяг вже повернув від Дніпра і прямував уздовж Либіді. Міклуха навіть не помітив у спогадах, що за вікнами його відсіку вже пропливають назад будівлі і вулиці рідного міста. Та це і не було зараз конче важливим для Миколи, бо за кілька хвилин на нього чекала зустріч з тією, кого дурна неслава охрестила чорною вдовою і хто зберіг свою віру і кохання всупереч поголосу і невірі.
Паровик дав останній гудок і, укутавши потяг молочними клубами пару, зупинився. Брязнули зчеплення, і Міклуха раптом почув тишу. Так же, як і його серце завмерло, завмерло все і за межами потягу, начебто весь світ зараз чекав, коли нарешті зійде цей пар і на київську землю ступить нога майже забутого всіма мандрівника. І коли він зробив цей крок, все навкруги наче вибухнуло. Микола навіть і не міг подумати, що зустрічати його прийде так багато людей. А тут на всьому просторі під скляним склепінням Кримської брами зібралось стільки киян, що, здавалось, навіть і не було вільного місця для прибуття інших потягів. На деяку мить Міклуха начебто випав з дійсності під натиском вітального галасу, клацання зликарниць, чисельних в’язок квітів, що тягнулись до нього з усіх боків. Та поступово в багатоликому мареві натовпу почали прояснятись знайомі і незнайомі обличчя, очі, посмішки. Тут були і його постарілі друзі Ослунд і Яшин, поруч з ними стояв сивий сухенький дідусь, мабуть то і був той самий лорд Стенлі, були тут і ті, чиї імена він одразу ж і пригадати не міг, та і не було це важливим, бо йому в цю мить потрібним було лише одне обличчя.
І тут галас натовпу мов би почав розсипатись, перетворившись на шепіт, а в наступну мить і зовсім зник. У тиші, що охопила величезну залу прибуття Кримської брами, юрба розступилась, і Микола побачив, як до нього наближаються очі Акіти. Він навіть і не відчув, як вона надягла на його шию червоне вітальне намисто, він цілком поринув у ці великі чорні очі, в яких не було сліз, не було й слідів багаторічної журби, а тільки сяяла гарячим сонцем нестримна і безмежна радість. І Міклуха вперше в житті обійняв і поцілував жінку, яка тридцять років тому стала його дружиною.
Це був незвичайний поцілунок. Обидва вони були в ньому пристрасно жадібними, наче намагаючись надолужити всі ці роки, і в той же час безмірно ніжними, бо і цього почуття накопичилось в них на вічність наперед. І лише після того, як їх серця сказали одне одному все, вони розімкнули губи, та не розімкнули поглядів.
А людська юрба навкруги стояла мовчки і дивилась на цього засмаглого посивілого чоловіка, котрий, як найдорожче у світі багатство, тримав у своїх обіймах неземної вроди жінку. На очах у всіх ці двоє помолоділи, мов би безмежна радість зустрічі змела з Миколи й Акіти всю ту оболонку сивини і зморшок, яка налипає на людей з роками, і повернула їх на чверть сторіччя в минуле. І навіть нахабні новинарі поопускали долу свої зликарниці, бо як і всі навкруги раптом відчули себе зайвими і непотрібними на цьому святі зустрічі двох закоханих сердець. Один з них повернувся обличчям до натовпу, хитнув головою і пішов геть, а за ним навшпиньки почали розходитись і всі інші.
Та Микола з Акітою не бачили нічого, крім повних безмежного щастя очей один одного. Вони щиро ділились своєю радістю і не стримували співу душі. І не було навкруги високого скляного склепіння брами, втомленого довгою подорожжю паровика, галасливих київських вулиць і безкрайніх злуцьких просторів, були лише два палаючих коханням серця між далеких зірок всесвіту. А коли в очах Міклухи промайнула хмаринка провини, і він спробував щось прошепотіти, Акіта затулила йому губи однією своєю долонькою, а потім розжала другу, в якій Микола побачив ту саму чорну перлину, що навіки з’єднала їх. Він зрозумів усе, що цим хотіла вона сказати, і міцно притиснув до свого серця свою дружину, свою кохану і свій єдиний у світі скарб...
Через півроку Міклуха разом з Акітою назавжди поїхали на її батьківщину, далекий острів у Тихому океані, який завдяки червоним квіткам з зустрічального намиста здобув свою сучасну назву – Туамоа.
Але і після їх від’їзду на довгій стіні біля будинку на Чернігівському шляху, котрий з тих часів кияни стали звати Домом чорної перлини, і до сьогодні чиїсь невідомі руки вивішують щодня нове червоне намисто, мов би нагадуючи кожному перехожому, що нема у світі найдорожчого багатства, ніж чисте і глибоке кохання, яке вміє чекати всупереч будь-яким обставинам нашого бурхливого життя.
***
* Південна Блискавка – назва потягу, який слідує з Александрії в Єгипту до Києва
* Землеустрій - географія
* Звучник - радіо
** Повітряний лист – телеграма
*** Листарня – пошта
**** Стенлі Генрі Мортон – мандрівник, дослідник Африки. В 1871-72 рр. брав участь у розшуках Д.Лівінгстона. Двічі перетнув Африку в 1874-77 і 1887-89 рр. Пройшов від витоку до гирла р. Конго, на який його ім’ям названий ряд з сімох водоспадів.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=173912
дата надходження 25.02.2010
дата закладки 06.03.2010
Сніжинки вальс танцюють за вікном
Посвистує холодний свіжий вітер
Чекали цю казкову ніч давно
Магічним чином якось оповиту.
Гірлянди на ялинці миготять
Яскраво і барвистими вогнями
Так само і серця усіх горять
В передчутті веселої забави.
Шампанське, мандарини, „Олів’є”
У кожного свої приготування
Та знаю, що надія обів’є
Усіх-усіх на світі, без вагання.
І ось настала та магічна мить
По телевізору побачу президента,
А потім і годинник задзвенить
Дванадцять раз проб’є одним моментом.
Почнеться новий рік, нова пора,
Нове життя у когось в цю хвилину,
Бажають і здоров’я ,і добра
А за столом збереться вся родина.
Ця ніч казкова сповнена надій
На те щасливе й радісне майбутнє,
В повітрі так багато нових мрій
Та вражень радісних і незабутніх.
Залишаться образи й негаразди
В минулому буденному житті,
А дивовижна ніч оця прекрасна
Буде початком на щасливі дні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=174895
дата надходження 01.03.2010
дата закладки 06.03.2010
Чи давно то було чи недавно сказати тяжко, але було точно. Жило в селі одному людей багато і був між ними мир та порядок, землі та роботи нікому не бракувало, всі при ділі були, а як свято яке, то й погуляти добре вміли. Та якби все так і залишилося то й історії цієї не було б.
Найшла на село біда велика, встають люди зранку, йдуть на поле, а воно все витоптане ніби катулявся хтось великий по ньому, а пізніше і худоба почала зникати. Стали сусіди між собою сваритися, мовляв, вкрав то-й-то і той в мене теля, але з часом у всіх таке ставалося, тож не було кого звинуватити. Згодом почало доноситися до села гурчання страшне, так ніби десь гроза неймовірна йде, але на небі не було ні хмаринки. Почали говорити люди що змія бачили багатоголового, то тут то там.
І справді, оселився за горою змій, поки малий був, то шкоди великої не робив: на полях бавився-катулявся, а як почав підростати то й м'яса багато їсти мусів худобу красти почав, а з часом і на людей став заглядати.
Треба було щось робити, та не щось, а порішити мусіли змія, бо іншого виходу не було. А не могли селяни ні на кого надіятися, як тільки на самих себе, от і зібралися після служби біля церкви та й почали раду радити. Говорили всі багато і грізно про те який той змій поганий і що з ним робити треба, а на ділі слова свої підтвердити духу нікому не стало. Всі відпиралися, як вміли в кого діти, в кого сили не ті вже і найшли Івана парубка-сироту, якого не було кому захистити і спорядили його на бій проти змія пекельного. Порад кожен дав Івану цінних, зброю викували ковалі, харчу і коня на дорогу дали, службу божу за вдале повернення відслужили, та й відправили, натякнувши, що як змія не вб'є то назад в село не приймуть.
А Іван не сильно й журився, бо роду був богатирського, казок від діда про всяку нечисть наслухався, що зі зміями треба робити добре знав, сам не раз мріяв про те, як буде воювати. Пішов на ревіння змієве, пісню співаючи. Пішов тай пропав...
Немає Івана день немає другий, соромно людям стало, що молодого хлопця на явну загибель відправили, ходили всі сумні, та й думали як вони зі страху таку дурницю втнули, а виправити вже не можна нічого.
Та на третій день вернувся Іван з головами змієвими! “Виконав те що наказали, порішив я змія-лиходія, а ось голови, як доказ, а хто хоче може піти і на решту тіла зміїного подивитися.”: сказав Іван. О! Як люди зраділи, що Іван живий лишився, що не буде їм гріха за смерть душі невинної, і не могли натішитися тим своїм щастям, не знали що й робити щоб Іван вибачив їм їхній страх та вчинок негідний. Обдарували його хто чим міг і прославляти стали, дітям його за приклад ставити, радилися з ним у всяких справах і нічого повз нього не проходило. Стало село відновлюватися після шкоди змієм нанесеної, знову всі жили біди не знали, а про подвиг Івана не забували, пісень про нього складали, казок різних, а як постарів то далі помагали всім і слухалися його слів.
Було б і далі все так добре, але різні люди у селі жили, хто мудріший хто дурніший, хто працьовитий, а хто й лінивий, та їсти кожен хоче. От і страшний нероба Ледар хотів у достатку жити, але так щоб спини не гнути та не впріти від роботи. Довго вештався він без діла та все шукав легкої наживи і не знаходив, тільки позирав на героя Івана заздрісно, і обурювався що той нічого не робить, а люди його шанують усім що мають пригощають і живеться йому як у бога за пазухою. Іван і радий був працювати, та сил вже не вистачало, біля хати порався і за внуками приглядав, якщо за тими бешкетниками взагалі можна було приглянути.
Ледар ніяк не міг заспокоїтися, все думав і думав про Івана, чув про його подвиг багато. От якби мені стати таким героєм. - думав Ледар – Справді, був би я героєм то і люди мене почали б поважати і слухатися, не мав би тоді жодних проблем. Так йому ця ідея сподобалася що цілу ніч заснути не міг, а на ранок вже знав що буде робити. Вирішив він стати новим героєм у селі, а що на подвиги здатен не був, то не придумав нічого нового, крім як знову змія перемогти і місце Іванове зайняти. Та де ж того змія взяти? Не треба було ніякого змія. Досить було людей настрашити, а далі діло саме собою піде. Почав Ледар по селі спільників шукати, бо лінивий був і сам нічого зробити не вмів. Не тяжко було помічників назбирати, бо не всі люди щиро Івана любили, були й такі хто не хотів йому помагати, але перед іншими погано виглядати також не хотіли, тож вихваляли і обдаровували його найстаранніше. От і каже їм ледар – Ви мені героєм-рятівником стати поможіть, а я, потім з вами ділитися буду, чим люди обдарують і на вічах про вас не забуду. А вони й не проти були. Тож взялися оману напускати про нового змія. Почали з того, що поля повитоптували тим кого не дуже любили, а самі казали що то нагадує сліди змія. Люди спершу не дуже вірили, але якщо часто брехню повторювати, то вона все більше на правду скидається. Ходили помічники Ледаря по селі та й страшили людей змієм, історій про нього понавигадували, свідчили неправдиво і все до того хилили, що треба було б його позбутися, поки шкоди великої не наробив.
Знову зібралися всі на раду, та й почали, як завжди, хто про старі нещастя згадувати, хто панікувати, жінки плакали, за діточок своїх переживаючи, чоловіки в такій метушні не на жарт перелякалися, але виду старалися не подавати, аж тут виходить Ледар посеред натовпу та й як крикне: “Ви собі як хочете, а я змія не боюся і сьогодні ж його порішу!”. Всі одразу і зраділи, що не їм проти такої загрози виступати прийдеться і почали Ледаря за хоробрість його нелюдську вітати. А він довго не чекав та й продовжує – Але ж не забудьте люди добрі жертви моєї і подвигу геройського, а як загину, то про сім'ю подбайте. Спільники його, тут-як-тут, підхопили – Не забудемо тебе ніколи і ось на місці цьому святому присягаємо, що за подвиг твій до смерті утримувати тебе будемо. Обіцянка ця велика не дуже й сподобалася решті громади, та що не вдієш, аби лиш шкуру свою від біди вберегти, присягнули всі служити Ледарю, якщо той змія вб'є. Спорядили його в дорогу та й моляться за успіх у нелегкій справі. А ледар від'їхав від села подалі, спожив, що в дорогу йому дали, виспався добре, сорочку на собі надірвав у пилюці викатулявся та й вернувся до села. Сказав, що скотився змій у прірву під час бою, тож не зміг його голів як підтвердження принести, а люди такі щасливі були, що нічого і не запідозрили. Не було в них, за роботою важкою, часу думати, як то так щоб такий нероба, який і за плугом ніразу не ходив і сокири в руках не тримав, зумів змія у рівному бою подолати.
От і стали Ледаря величати, а про Івана забули з часом, але він і не журився, бо ніколи й нікого не просив щоб його величали чи дарунки дарували, сам міг себе утримати, а що зайве від людей діставав, то роздавав тим хто більше потребував. А Ледар тільки того й чекав. Нанесли йому вдячні люди гостинців всяких, бо кожен хотів як не сміливістю, то хоча б подарунком кращим до подвигу долучитись, мовляв, якби не він Ледаря підтримав, то не зміг би той змія перемогти.
Повернулися люди до життя звичного, хіба що Ледар багато на утримання своє потребував, але родила земля багато, то й не відчували селяни тягару великого від утримання героя свого улюбленого.
Невідомо звідки такі люди й беруться, але завжди і всюди вони були, жив у томі селі такий собі, не чистий на язик, Брехун. Провідав він, якось, про хитрість Ледаря та й ну собі думати, як легше на світі прожити. А що вмів лише правду перекривляти, то нового нічого не придумав, як і собі героєм стати, змія подолавши. Зібрав навколо себе соратників, пообіцяв за допомогу віддячити та й ну поля витоптувати, а щоб страшніше стало, ще й худобу у людей покрали. І давай, як Ледар колись, чутки різні пускати про змія страшнючого.
Ледар як почув те все, то не на жарт перелякався, невже таки прийдеться йому зі справжнім змієм боротися, пішов до спільників своїх, та й просить про допомогу, може разом і здолають те чудовисько. А спільники не дуже такому раділи, кажуть: “ти те все придумав, от сам і виплутуйся, а нас у свої біди не затягуй”. Не знає Ледар що робити, боїться все більше і більше, жінці наказав нікого до себе не впускати і казати всім що він захворів тяжко і мусить в ліжку лежати, щоб ускладнень ніяких не було.
Зібралися люди радитися як бути. Але менше за себе переживали, бо знали що мають кого проти змія послати, і не прийдеться самим цю справу вирішувати. Послали за Ледарем, нехай виконує обов'язок свій богатирський, хіба даремно його утримували стільки часу? А він тим часом і геть з села втік, поїхав до міста лікуватися, - казала жінка.
От тепер то вже справжнє лихо. Що ж робити? Тут виходить Брехун на перед і каже: “Не бійтеся люди добрі, я вас врятую від напасті тієї, тільки й ви не забутьте про мене!”. А спільники його: “Не забудемо тебе повік, присягаємо, що помагати будемо тобі і дітям твоїм за подвиг твій сміливий.”. Ну і решта люду, через страх, іншого шляху не бачила, як присягнутися служити Брехуну. Спорядили його в дорогу, та й моляться за щасливе повернення.
А Ледар, як за селом від людей ховався, найшов худобу крадену і зрозумів, що не один він такий хитрий. Розгадав задум Брехуна. “Ага Брехуне, славу мою богатирську вкрасти хотів, а дзуськи!”: розлютився Ледар. Тай побіг до села навпростець з криками переможними: “Люде-е-е! Радійте, переміг я змія нечистого, коли з міста вертався, зустрів його на шляху та й ну товкти і подолав чудовисько пекельне.”. Люди зраділи, що герой їхній таки не покинув їх, підхопили його на руки та давай підкидати, кричати, бенкет готувати. Але не встигли Ледаря на ноги поставити, як вертає до села Брехун, весь пошарпаний, виснажений, ледве ноги волочить, та й каже: “Ох! Якби хто бачив бій мій тяжкий, то повік би од страху заснути не зміг, але таки подолав я змія страшнючого.”.
- Кого ж ти дуриш Брехуне, я змія вже давно побив, а то ти певне з вітряком воював? - насміхається з нього Ледар.
- Що це означає? Звідки ти взявся?... - тут Брехун все зрозумів, але здаватися так просто не хотів, - та ти ж змія і в очі не бачив, ану розкажи який він із себе!
І почалося. Стали Ледар з Брехуном між собою сваритися та людям доказувати хто змія вбив, хто сміливіший і сильніший, а помічники їхні швидко зрозуміли що до чого та й давай людям кожен за свого героя розказувати, вихваляти подвиги його. І не знали люди хто їх від біди страшної врятував Ледар чи Брехун, а мусіли когось одного героєм вибрати, бо не могли двом богатирям одночасно служити. Почали вибирати, влаштували суперечку велику, вивели на поміст Ледаря і Брехуна, щоб послухати мову їхню, а вони давай один одному питання підступні ставити, скільки голів у змія, лап скільки, очі якого кольору, як хто змія подолав, куди бив, а спільники їхні серед людей стояли і підбурювали за свого героя, мовляв таки правду Ледар каже, бо не можуть у змія злого очі голубими бути, бреше Брехун і навпаки.
А люди не знали кого обрати, і стидалися один перед одним про вибір свій сказати, щоб не засміяв хто кого. То придумали таємно обирати, щоб ніхто не дізнався про думку сусіда, а кого більшість обере, тому всі служити і будуть.
Тяжко було героя обрати, всі кричали про обман, про нечесний підрахунок голосів і багато чого іншого. Поділилося село на ворогів, хто був за Ледаря а хто за Брехуна. Так то воно є що брехня ще ніколи людей не згуртувала, а тільки сварила. Та не мали часу люди про правду думати, бо боялися лише що їхнього героя-рятівника не оберуть. Довго чи не довго обирали, а таки вибрали богатирем Брехуна. А Ледар образився сильно та й почав думати, як би то з Брехуном поквитатися і нічого придумати не міг, бо на брехуна брехати – користі небагато.
Біда одна не ходить, почули, одного дня, селяни ревіння страшне та потужне, аж земля задвигтіла і побачили, як пролетів над селом змій, вогонь зі своїх пащ вивергаючи. Діти плакати почали, худоба заметушилася, от і побігли всі до Брехуна героя чесно вибраного, якому віддавали все найкраще, щоб він село від напасті оберігав, та й просять про порятунок. А Брехун спокійний і блідий вийшов до людей тай каже: “Не вірте люди добрі очам і вухам своїм, то не змій був, а хитрість Ледаря, не може змія бути, бо убив я його вже давно, то все Ледар хоче вас настрашити і обдурити, щоб ви його героєм обрали, а мене забули.”. І почали помічники Брехуна людям показувати, як то легко можна змія зліпити і в небо запустити, щоб їх страшити, все могли пояснити, крім ревіння гучного. Люди і тут повірили, незлюбили Ледаря ще більше, за те що він так підступно хоче героєм стати, що нічого святого в душі не має. А Ледар вже нічого зрозуміти не міг, бо давно забув де правда, а де брехня.
Перестали селяни змія боятися, хоч і пролітав він все частіше в них над головами і бува вхопить де корову чи вівцю, а вони все на Ледаря списують, на його витівки підступні. І стежать за ним і б'ють, досить, кажуть над нами знущатися, не віримо ми у брехню твою. Хоч як Ледар не виправдовувався, ніхто йому не вірив, Брехун, все що поганого в селі коїлося йому приписував.
Аж, о горе, забрав змій дитину маленьку, та й поніс за гору. Побігла мати до Брехуна просити щоб той визволив її сина, а він каже, що нічого робити не буде, що то все Ледар підлаштував, то нехай він сина віддає. От і стали в селі сваритися, знову, Брехун на Ледаря наклепи зводить, а то й як не виправдовується, ніхто йому не вірить. І стояв серед гармидеру цього Іван, внук справжнього героя Івана, не міг більше всього цього терпіти, знав, що як довше чекати, то з'їсть змій дитятко беззахисне, взяв меча дідового та й пішов на змія, бо багато про зміїв від діда чув. І переміг кривдника, приніс голови його відрубані і немовлятко неушкоджене. Селяни зраділи, та давай Брехуна з Ледарем в шию гнати, а перед Іваном вибачатися, що про діда його забули. Почали йому гостинці носити, хоч він їм забороняв, але такі вже в нас люди, що їм простіше відкупитися від чогось аніж самим справи вирішувати.
І повернулося село до життя звичного, бо пощастило людям, що був серед них рід богатирський та не переводився, а Брехун з Ледарем об'єдналися, та й пішли по світу блукати, легкого життя шукати, бо вже вміли людей простих дурити. Дивіться й ви ж, щоб вас бува не одурили, про глузд здоровий не забувайте і словам пустим віри не йміть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=175759
дата надходження 06.03.2010
дата закладки 06.03.2010
Мишка и малина
Бурый мишка заревел:
«Кто мою малину съел?!»
Это ж мы с Маринкой
В лес идем с корзинкой.
Всю малину соберем,
Мишку тоже позовем,
Не реви так, мишка!
Не пугай малышек.
К чаю лучше приходи
С нами вместе посиди.
Мы тебе дадим конфет
Их вкуснее в мире нет!
Серый зайка
Серый зайка всех боится
По ночам ему не спится.
Вдруг придет волчище?!
Тише, тише, тише!
Ты не бойся, зайка серый!
Я сегодня самый смелый!
Волки нас не тронут -
Мама их прогонит.
Каша
Кашу кушать я не стану!
Только ложечку за маму,
За бабулю ложку,
Отдохну немножко.
Ложку за братишку следом,
А потом за папу с дедом,
Ложку за Наташку...
Где же моя каша?!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153628
дата надходження 05.11.2009
дата закладки 24.01.2010
* * *
Ко-ко-ко-ко, ко-ко-ко…
Мы не любим молоко,
А клюём мы зёрнышки,
Чистим свои пёрышки.
(К.....а)
* * *
Чик-чирик, да чик-чирик.
Очень прыгать он привык.
Прыгал – прыгал, полетел,
А потом на ветку сел.
. (В.....й)
* * *
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166373
дата надходження 15.01.2010
дата закладки 23.01.2010