Світлана Воскресенська: Вибране

Катерина Собова

Бумеранг

Лікар    каже    пацієнту:
-От    і    стрілись    при    нагоді,
Це    у      вас    купив    диплом    я
У    підземнім    переході.

Я    ж    тоді    -    у      дев’яності,
Був,    як    всі,    нічим    не    гірший,
Та    ви    з    мене    дуже    просто
Здерли    грошей    вдвічі    більше.

Хворий    тут    не    розгубився
І    напружив    дві    півкулі,
До    хірурга    придивився  –
Пригадав    часи    минулі.

-Я    в    дипломах    добре    знався:  
В    вас    -    з    відзнакою,    червоний,
І    на    щастя    він    дістався
Вам,    минаючи    закони.

-Операцію    я    зранку
Буду    завтра    вам    робити,
То    ж    сьогодні    ви    повинні
Десять    тисяч    заплатити.

-Проста    грижа    -    такі    гроші?
Лікарю,    ви    совість    майте!
Заробітки    в    вас  хороші,
Але    ж    міру    якусь    знайте!

-Трохи    дорого,    я    знаю,
Та    хірург    я    класний,    друже,
Бо    диплом    червоний    маю
І    пишаюся    цим    дуже.

Вийшов    лікар    із    палати,
Пацієнт    утік    із    міста,
Пішов    іншого    шукати
Класного    спеціаліста.

Правда,    їх    лишилось    мало
(Хто    не    з    купленим    дипломом),
Бо    всі    здібні    грижу    вдало
Оперують    за    кордоном!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849298
дата надходження 25.09.2019
дата закладки 28.09.2019

Світлая (Світлана Пирогова)

Не спокушай

Не  спокушай  мене,  не  спокушай.
Цей  фарс  сьогодні  недоречний.
Не  мрій  про  зустрічі  нічні  потай,
Проймає  звуків  суперечка.

Не  спокушай  мене,  не  спокушай,
Стихає  музики  причуда.
За  вітром  котиться  сухий  курай
У  коливаннях  амплітуди.

Не  спокушай  мене,  не  спокушай.
Мара  це  в  опустілій  залі.
Вже  сонця  сніп  приліг  на  виднокрай,
І  доль  розписані  скрижалі.

Не  спокушай  мене,  не  спокушай.
Ілюзії  проходять  з  часом.
Хоч  припікає  туги  вогнеграй,
Черниця-ніч  блукає  в  рясі.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844792
дата надходження 12.08.2019
дата закладки 15.08.2019

Ольга Калина

Матусенька

Відцвіли  у  саду  білі  вишні  
І  осипавсь  додолу  їх  цвіт.  
Я  назустріч  до  матінки  вийшла,  
Хоч  згубила  давно  її  слід.  

Приспів:
Моя  рідна  матусенько,  нене,
Сизокрила  голубко  моя,  
Хоч  у  сні  повертайся  до  мене,
Бачиш,  донечка  тужить  твоя.

Ти  покинула  нас  дуже  рано  –  
Подалася  в  небесні  світи.  
Залишила  у  серденьку  рану,  
Де  тепер  тебе,  мамо,  знайти?

Приспів:
Моя  рідна,  матусенько,  нене,
Сизокрила  голубко  моя,  
Хоч  у  сні  повертайся  до  мене,
Бачиш,  донечка  тужить  твоя.

Пройшло  літ  із  тих  пір  так  багато,
Як  раніше,  тут  вишня  стоїть.  
Я  щораз  повертаюсь  до  хати,  
Як  додому  лелека  летить.

Приспів:
Моя  рідна  матусенько,  нене,
Сизокрила  голубко  моя,  
Хоч  у  сні  повертайся  до  мене,
Бачиш,  донечка  тужить  твоя.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844755
дата надходження 11.08.2019
дата закладки 15.08.2019

Master-capt

Не дай мені, Боже…

Не  дай  мені,  Боже…

Кривої  дороги
З  тяжкою  сумою…
Скалічені  ноги
Побитих  війною!

Не  дай  мені,  Боже,
Гординю  носити:
Не  бачити  схожих,
Людей  не  любити;
Позичити…  лихо,
Пізнати…  провину,
На  цвинтарі  тихо
Ховати    дитину.

Не  дай  мені,  Боже,
Невірну  дружину,
Бо  ревність,  ворожа    –  
Зживе  в  домовину;
Щоб  людям…    позаздрив!
Щоб  руки…  украли,
Злодійства  ховали,
Ще  гірш…    убивали.

Не  дай  мені,  Боже,
Коханку  від  друга,
Бо  серцю  не  скажеш,
Щой  мила    -    подруга!
Щоб  серце  не  знало  –  
Кохати    повію…
Бо  знищу,    вразливо,
І  Віру,  й  Надію!

Не  дай  мені,  Боже,
Продать  Батьківщину,  
Щоб  військо  вороже
Топтало  країну.
Нехай    Україні,
Прошу  тебе  мило,
Мов  гарній  дівчині:
Довіку    щастило.

Я  жив…як  хотілось,
І  бачив  –    півсвіту,
Роками  вертілось  
Безхмарнеє  літо.
Не  дай  мені,  Боже,
Невірному  сину,
На  смертному  ложе  -  
Печальну  годину!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795380
дата надходження 12.06.2018
дата закладки 10.01.2019

IRY_SKA

Січнева міні-замальовка (всі слова на букву "с")

Сипле-сипле  сніг,  стелиться  срібною  скатертиною.
Спить  спокійно  старий  сад.  Сперечаються  спритні  синички.  Солодких  снів,  садочку!
Слухаю  серенаду  скрипаля-січня.  
Спокій  сколихнули  спогади.  Стомлене  серце  стривожилося.  Скотилася  солона  сльоза.
Сповідаюся  своїй  совісті…Спокутую…
Сховаю  свій  сум,  страх.    Свободу  -  солодким  словам,  сміливим  справам,  свіжим  сподіванням!
Скоро  Святвечір!  Сонця,  снаги  серцям!  Світлих  Свят!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820137
дата надходження 04.01.2019
дата закладки 08.01.2019

Ніна Незламна

Народжена зірка над морем

        Тягнулося  село  по    зеленому    горбочку  до  широкої,    квітучої  долини.  Воно,  як  здалекудивитись,  як  на  п`єдесталі.    Прикрашене  зеленими  садами  й  в  ряди
доглянутими  городами.  Картопля,    наче  посаджена  під  стрічку,  вже  відцвітала,  а  гарбузи  і  кабачки  тільки  входили  в  силу.  Стелилися    з  помаранчевими  квітками  серед  широких,  товстих,  зелених  листків.  Їх  поміж    меж  охороняли  високі  соняхи,  що  все  привітно  крутили,  ледь  схиливши,    квітучі    голови,  вслід  сонцю…  Як  стати  з    обійстя,    глянути  довкола,  ,  від  останніх  городів  до  річки,  здавалося  рукою  подати.  Вона  широкою  змійкою  звивалася  по  долині,  по  якій  часто    паслися  корови.  По  обіч  зеленіли  хлібні  поля,  а  вдалині  -      виднівся  став  зі  старими    розлогими  вербами,  вони  наче  підпирали  ліс.
         Казкова  краса…  зелено,  квітуче  всюди  ..  Крива  стежина,  по  ній  дітвора  бігала  босоніж,  м`який  спориш  лоскотав    ноги,  приємне  відчуття,  насолода.  Хто  ходив,  той  певно  знає.    Хто  ж  ні,  то  нехай  позаздрить!    Тій    веселій  дітворі,  що  бігла,  гучно  перегукувалася.  Вона    прямувала    туди  -  до  води,  до  гірської  красуні  річки  Дністер.
   Гайда,  сільські  дівчатка  й  хлопчики  бігли,    не  дивилися  під  ноги,  а  вище,  до  високих  тополь,  де  від  сонячних  променів  блищало  листя.    Стрункі  красуні  ,  їх  тут  так    багато,  вони  росли  вздовж  стежки,    аж  до  самої  річки.    ЇЇ  берег,    де  -    ін  –де  ховався  за  очеретом  й  пахучім  зіллям,    а  то  між  густих  трав  виднілися  чорні  обриви.  З  них  можна    з  розмаху  шубовснути  у  воду,  налякати  жаб,  які  сполохано,    відразу  поплигають  в  різному  напрямку,  щоби  сховатися  від  несподіваних  гостей.  
Юрбою,  так  радісно  потрапити  в  обійми  теплої  течії,  водночас  відчути  ніжну  прохолоду  і  трохи  побалуватися,  весело  поплавати,    похлюпатися,  поплескатись,    поборюкатися  в  воді.    Адже  діти  знали  тут  кожен  метр  дна,  де  виїмки,    де  занадто  глибоко,  а  де  лише  до  пояса  вода.  Вона  виблискує,  чиста,    прозора,  навіть  видно  маленькі  рибки,  які  зграйками  пливуть  за  течією    йгусті,  темно  -  зелені    водорості,  що  ледь  -  ледь  хитаються.  А  річка  доволі    широка….  Біля  берегів  течія  спокійна,    вода  тихенько  колише    водяні  білі  лілії  -  латаття.  А  трохи  далі  до  середини  річки,    вода    кудись    так  поспішає,  немов    хоче  наздогнати  час…..
     Між  двома  молоденькими  вербичками,  на  шовковистій  траві,  підібгавши  під  себе  ноги,  сиділа  чорнява  дівчинка  Марійка.  Її  каро  –зелені  очі  з  краплинами  дощу  світилися  щастям    від  побаченого,  вона  задивлялася  в  далину  -  по  напрямку  річки.  Там,  одна  за  одною,  наче  падали  до  води  білі  чайки  й  раптово,  знову  підлітали  до  небо  сині.  Напевно  рибу  ловлять,  думала,  яка  краса,  як  добре,  що    вона  тут  й  все  це  бачить.    В  очах  рябіло….  Вода  в  річці  переливалася  кольорами,  то    блакитним,  то  синім    із  сріблом  відтінком,  приваблювала    до  себе.
   Кожна  сім`  я  в  селі    не  мала  в  хаті  скатерті  самобранки,  щоби  виконувати  дорослих  і  дітей  забаганки.  Та  жило  село  і  підростали  діти,  тут  річка,  город  й  трави  шовковисті,  чарівні  мальви,  сокирки,  дзвіночки  й  ромашки.  Ранкове  сонце,  що  ласкаво  світило  в  обличчя,  як  не  радіти,  що  жилося  серед  цієї  краси,де  панує  мир.  Найбільше  тішив  сад  врожаєм,  майже  в  кожного  на  обійсті.  Яка  то  благодать,  зірвати  ягоду,  чи  стигле,  соковите    яблуко,  що  коли  їси,  то  сок,  аж  тече  по  бороді.    Здається  вже  й  не  голодний,  чому  не  погнатися  до  річки?  Щоб  відчути,  ще  одну  радість  й  насолоду.
     Марійка  вперше  сама  пригнала  гусей  до  річки,  мама  й  тато  дозволили,  кажуть,  сім  років,  то  вже  можна  саму  відпустити.  Дівчинка  з  пагорба  дивилася  на  воду  та    боялася  близько  підійти.    Сонячні  промені,  що  вигравали  на  воді  навіяли  на  неї  сум.  Страх  в  душі,  пригадала,  як  їй    було  років  чотири,  чи  то  п`ять,  хтось  підпалив  їм  стайню.Той  страх  ніяк  не  покидав  її.  І  хоч  ходила  вона  з  мамою  до  церкви,  молилася  Богу,  як  навчали  мама  й  тато  та  той  вогонь  ,  все  частіше  з`являвся    перед  очима,  лякав,    здавалося  наче  був  зовсім  поруч.  Тоді  по  селі  була  якась  пошесть,  на  місяць  по  три  пожежі  і  все  вночі  підпалювали.  Тому,    хто  наважився    сказати  щось  проти  голови  сільради,  чи  комусь  та  чимось  не  догодив,  то  вже  жертва.  Якось  в  сусідів  весілля,  а  в  рідної  тітки  підпалили    сінник,  це  було  –  жахливо.  З  часом  так  і  не  дізналися    хто  підпалив,  по  селі  говорили,  -  »  Хтось  від  заздрощів».
         Раптово,  дитячий  сміх  Марійку  відволік  від  спогадів.Хтось  із  дітей  купався,  занурювався  у  воду,  а  ближче  до  берега  хтось  просто  мочив  ноги,менші  діти  гралися  в  піску,  ліпили  з  нього  замки.  
Марійка  поглянула    до  неба  й  згадала,  як  одного  разу  вона  в  садочку,  біля  хати  задивилася  в  небесну  блакить.  Тоді  до  неї  нахлинуло  якесь  дивне  відчуття,    переповнило  її    душу,  вона,  не  поспішаючи,  промовила,
-  Пливе  хмарка  сива
-  А  я  б  хотіла  мати  крила…
Вже  пізніше  зрозуміла,  що  це  були  перші  рядки  вірша.  Їй  здалося,  вона  б  і  зараз,  дивлячись  на  природу,  про  щось  написала,  натхнення  переповнювало  її.    
       Раптово  озирнулася,  здалося,  що  за  нею  хтось  спостерігає.  Це  вона  так  звикла,  бо  біля  неї    завжди  був  старший  брат  -  як  охоронець.  Різниця  вісім  років,  давалася  взнаки,  він  слідкував  за  кожним  її  кроком,  дуже  любив.  Балував,  як  і  батьки,  всі    цяцькалися  з  нею.  Вони  були  вірні  церкві  і  Богу,  і  так  навчали  своїх  дітей.  Адже  батько  входив    у  першу    двадцятку  в  церкві,  яка  наймала  священика,  тому  й  дітей  привчав  до  служби,  прививав  любов  до  Бога.
           Марійка    все  ж  наблизилася  до  річки  і  водночас  звернула  увагу  на  старших  дівчат  й  хлопців,  що  засмагали  неподалік  від  берега.  Один  невірний  крок….  І  вона    опинилися  в  воді.  Плавати  не  вміла,  тому  відразу  пішла  на  дно.
   Одна  дівчинка,  що  сиділа    на  березі  річки,  помітила,    швидко  встаючи    тикала  вказівним    пальцем  на  воду,    схвильовано  закричала,
-  Ой,  та  Марійка!  З  нашої  вулиці!  Шубовснулася  у  воду  і  здається  не  виплила.  Он  там,  на  тому  місці  стояла!  
Хлопці  відразу,  як  обпечені,  зірвалися  з  місця  й  ближче  до  річки,  один,  найстарший  з  них,  знервовано  розвів  руками,
-Так,    без  паніки,  я  зараз!
 Глибоко  вдихнувши  повітря,  кинувся  у  воду.  Всі  знали,  що  хоч  він  ріс  без  батька,  але  вмів  добре  плавати,  тому  й  ніхто  його  не  зупиняв.    За  мить  хлопець  пірнуві  намацав  волосся  Марійки,  впевнено  тягнув  догори.  
     Дякувати  Богу,  вона  відразу  почала  кашляти,  відкрила  очі.  Діти  з  полегшенням  перевели  подихи,  привітно  дивилися  на  неї,  вмовляли,  щоб  не  лякалася,  адже  все  обійшлося.
 Батькам,  ні  в  якому  разі,  не  можна  було  розповідати  за  цей  випадок.  Боялася,  знала,  що  будуть  дуже  сваритися,  бо  ж  втопився  двоюрідний  брат.  А  вони  в  ній  душі  не  чаяли,  оберігали  і  від  дощів,  і  від  сонця.  Вона  була  третя  дитина  в  сім`ї,  першим  був  самий  старший  син,  пожив  лише  декілька  днів  і  помер,  батьки    часто  ходили  на  цвинтар,  болісно  перенесли  втрату.  Їм,  ще    Бог  дав    сина  і  доньку,    вони  дякували  Богу,    любили,  дорожили  ними.
       Час  летів….    Марійка  ходила  до  школи.  ..  Завжди  охайна,  тиха  дівчинка,  як  навчалася  в  молодших  класах,  то  до  школи  водив  брат.  Їй    навіть  сумки    з  книжками  не  довіряв    носити,  вважав,    що  це  для  неї    важко.    Навчалася  гарно,  старанно  виконувала  домашні  завдання  і  в  школі  була  завжди  уважна,  за  те  й  була  декілька  раз  нагороджена  похвальними  листами.
           В  сім`ї  ж,  їй  тільки  й  довіряли  прибрати  в  хаті  та  зварити  бараболю,  можна  сказати  не  випускали  з  хати.  Всі  роботи  по  -    господарству    виконував    брат.  Дитинство  було  солодким  сном,  а  коли  навчалася  в  сьомому  класі,  то  вже  інше  життя.  Мама  навчила  корову  доїти,  з  собою    брала  в  поле.  А  в  полі  на  сонці  з  ранку  й  до  вечори  -  в`язала  снопи.  Поле    далеченько,  за  гаєм,  доволі  велике,  тож  треба  було  працювати  й  працювати.  Тато  був  задоволений,  але    погуляти  ввечері  із  дівчатами  не  дозволяв.  В  домі  завжди  панувала  воєнна  дисципліна.
       Дівчинці  так  хотілося  писати  вірші  про  Бога  та  боялася  осуду.  Дуже  боялася,  що  діти  не  так  зрозуміють,  будуть  дразнити  її  поетесою.  В  той  час,    село  -  можна  сказати,  було  більш  комуністичним.  Коли  ходила  до  школи,  мама  таємно  водила  її  в  церкву,  до  сповіді,  адже  забороняли  брати  шлюб  й  хрестити  дітей.  Класний  керівник  занижувала  оцінки  тим  дітям,    які  вірили  в  Бога.  Одного  разу  в  школі  навіть  розбирали  поведінку  її    і  подружки,  на  той  час  така  була  політика  влади.
 Та  одягалася  вона  в  школі  краще  за  всіх,  завдяки  маминому  брату  і  його  дружині,  які  жили    в  Америці.  Вони  поштою  посилали  дитячі  речі.,  хоча  трохи  поношені,  але    на  вид  були,  як  нові.  Багато    хто  із  дітей  заздрив  їй,  називав  багачкою.  
       Останні  два  роки  в  школі….    Марійку  все  частіше  переслідував  якийсь  страх,  із  –  за  чого  стала  гірше  навчатися.  Все    вдома,  добре  вивчить  вірша  та  в  школі,    лише  від  погляду  вчительки,  відразу  хвилювалася  ,  забувала  слова.  Бідкалася,  тихенько  плакала,  але  мамі  про  це  розповісти  не  наважилася,  вірила  в  Бога,  надіялася  на  його  ласку,  гадала,  що  все  минеться.  Їй  вдалося  закінчити  школу  з  гарними  оцінками.
         Після  школи  думала  навчатися  в  консерваторії,  гадала  туди  буде  легше  поступити,  адже  там    працював  дядько.  Та  на  жаль  батьки  зовсім  не  підготували  її  до  музики,  тому  ця  мрія  була  нездійсненною.  Але  ж  вдома    сидіти  не  буде,  тому  тітка,  що  жила    у  Львові,  допомогла  поступити  в  фінансовий  коледж.
   Студентські  роки,  це  чудовий  час…  Проживання  в  гуртожитку…  Знайомство  з  іншими  студентами.  Дружньо  з  дівчатами    в  кімнаті,  але  кожні  вихідні  їздила  додому.  Так  наполягав  батько,  щоб  в  неділю  та  на  свята  обов`язково  була  на  церковній  службі.
       Красуня,  гордовита  й  трохи  сором`язлива  дівчина  та  дехто  обходив  стороною,  коли  дізнавався,  що  ходить  до  церкви,  вірує  в    Бога….
             Після  закінчення  коледжу  вона  поступила  на  курси  у  Львівський  СГ  інститут.      Навчалася  старанно,  отримала  професію  економіст  -  бухгалтер.
 Пройшов  час…..    Марія  працювала    економістом  в  Управлінні  транспорту  автостанцій.  Залицяльників  на  роботі  багато,  але  вона  була  скромною,  дуже  боязливою  дівчиною.  Віра  в  Бога,    це  для  неї  -  понад  усе.
У  гуртожитку,  в  одній  кімнаті  з  неюі,  проживало  двоє  гарних  дівчат,  Галя  і  Оксана.  Вони  були  щирими  і  доброзичливими.  З  часом    для  неї  стали  справжніми  сестрами,  адже  і  працювали  разом.
     Йшов  1986  рік…    Останні  літні  дні….    На  роботі  запропонували  путівку  в  круїз  з  Одеси,  Марія  не  наважувалася  десь  поїхати  та  подружкам  вдалося  її  вмовити.  А  воно  і  правда,  думала,  чому  б  не  поїхати,  адже  ніде  не  була  крім  Ленінграду,  ще  від  школи  їздила  на  екскурсію.
     Напередодні  поїздки  -  приїхала  додому,  повідомила  батькам,  що  попливе  в  круїз.    Мама  дуже  стурбувалася,  схвильовано  сказала,
-  Що  ти,  доню,  який  круїз,  он  сон  мені  наснився.  Що  я  тону  і  прошу,  щоб  ти  мені  подала  руку.  Покинеш  мене,  а  я?  Як  треба  буде  допомоги,  це  ж  надовго.  Якесь  не  добре  передчуття,  не  спокійно  на  душі,    боюся  тебе  відпускати.
 Марія    уважно  вислухала,    обійняла,
-  Ну  мамочко,  все  буде  добре,  відпустіть!  Я  ж  ніде  не  була,  хай    побачу  світу,    не  сама  ж    їду,  а  з  подружками.
Мати  рукою  погладила  по  голові,
-  Добре  доню,  тільки  сходимо  до  церкви,  попросимо  божого  благословення.  І  я  кожен  день  буду  ходити  до  церкви,  молитися,    щоб  в  тебе    -  все  було  добре.
         Зі  Львова  їхало  тридцять  чоловік  в  круїз  на  кораблі  «  Адмірал  Нахімов».    Молоді,  щасливі,    замріяні  в  прекрасне,  прибули  на  корабель.  На  причалі  людно,  гамірно,  прощання,  поцілунки.  Під  музику  оркестру  відправилися  в  круїз.  …
       З  Марією  було  троє  дівчат….    Галя  запропонувала  поїхати  з  ними    своїй  подружці  Миросі  з  Польщі,  в  дитинстві,  вони  разом    в  таборі  відпочивали.  Їм  показали  каюти  нижчого  класу  -  в  самому  низу  корабля.  Всі  мали  під  подушками  рятувальні  жилети,  розповіли,  як  ними  користуватися.
     Як  це  чудово  по  морю  та,  ще  й  на  такому  великому  кораблі!    Їх  щоранку  будила  гарна  мелодія,  звучали  веселі  пісні.  Добре  харчування,  відмінна  обслуга.  Чарівність  Чорного  моря  приваблювала  очі.  Милувалися  краєвидами  моря  під  Одесою,    а  потім  побували  в  Ялті,  де  відвідали  музей.  В  двадцяти  кілометрах  від  Ялти,  побували  в  «  Ластівчине  гніздо»,    на  вершині  зробили  вражаючі  фото  пляжів,  пальм,  скалистих  берегів,  що  омивалися  хвилями  Чорного  моря.    Далі  корабель  вирушив  своїм  маршрутом.
   Пізно  ввечері  тридцять  першого  серпня  на  верхній  палубі  був  концерт.  Це  Галя  випадково  дізналася  й  вони  вирішили  всі  в  чотирьох  піти  подивитися.  Одягли  найкращий  одяг,  який  взяли  з  собою.  Марія  одягла  гарну  сукню  і  велюровий  піджак,    кольору  темної  вишні,  він  дуже  пасував  їй,  підкреслював  фігуру.
       Після  концерту…  відразу  розпочалися  танці.  Марії  здалося,  що  танцювати  в  жакеті  буде  жарко  й  не  зручно,    хотіла  спуститися  в  каюту,  залишити  жакет.  Але  дівчата  вмовили  залишитися,  вирішили,  що  на  довго  не  затримаються  й  всі  разом  підуть  спати.
         Дівчата  вже  весело  танцювали,  коли  Марію  запросив  на  танець,  якийсь  моряк  при  погонах.  На  жаль  вона  не  бачила  розпізнавальних  знаків  та  це  й  не  було    так  важливо.  Він  мило  всміхався,  легко  вів  у  танці,  ніжно  тримав  за  руку,  наче  боявся  загубити  цей  скарб    та  раптовий  поштовх  в  обочину  корабля  налякав  всіх.Люди  падали,  частина  опинилася  за  бортом…
             Погасло  світло…  Спрацювала  сирена…  Корабель  похилився…  Всі  розбігалися  в  різні  сторони.  На  борту  почалася  паніка,  за  бортом  перші  жертви,  на  воді  крики,  кров,    плями  фарби,  нафтопродуктів,  якісь  дерев`я  уламки,  крісла.
 Дівчата  розгубилися.  Марії  доля  дала    велике  випробування,  вона  не  вміла  плавати.  Та    все  ж  мала  надію  вижити.  Адже  її  назвали  в  честь  двох  бабусь,  які  мали  ім`я    Марія,  вони  були  названі  в  честь  Божої  Матері.  Вона  вірила  в  свого  Ангела,  блаженного,  світлого,  доброго  з  великим  серцем    і  великими  крилами.  Не  тямлячи  себе  бігла  вперед,  наче  хтось  її  підштовхував.  Перед  собою  побачила  чоловіка,  який  біг  назустріч,
-Чуєш!    Допоможи!
А  він  їй  у  відповідь,
-  Дурепа!  Чого  причепилася….
Але  ж  якийсь  вихід  має  бути  -  копошилося  в  голові.  В  паніці  бігла  далі.  А  людей,  як  комах,  на  зустріч  моряк,  вона  бачила,  що  він    по  національності  не  українець  і  не  росіянин  та  в  розпачі  звернулася  до  нього,
-  Я  плавати  не  вмію,  допоможи!  Як  втоплюся,  буде  на  твоїй  совісті,  чуєш…
Хлопець  побачивши  перед  собою  красуню,  не  міг  відмовити,
-  Не  плач,  не  панікуй!  Все  буде  добре!
-  Як  звати  тебе?  -    відразу  запитала  його.
-  Мене  Рома,  а  тебе?  –  поспішаючи,  голосно  запитав  хлопець.
-  Марія,  мене  звати  Марія,  -    тремтяче  вся,  від  хвилювання,    випалила  вона.
Він,  не  вагаючись,    одягнув  на  неї  рятувальний  жилет,  наполегливо  кричав,  здавалося  давав  команду,  
-  Ну  давай!  Скакай  донизу,  на  перший  поверх.
-  Ой,  я  боюся,  дуже  боюся,  чуєш!  –  кричала    в  паніці,  хитаючи  головою.  
Він  тикав  пальцями  донизу,    на  воду,  вже  сердито  закричав,
-  Он  дивися,  наш  капітан  і  його  помічники  вже  в  шлюпках  на  воді!  Давай  сміливіше!  Не  втрачай  час!
Корабель  качало.  Скрізь  крики,  гамір,  плач  і  чути  десь  грає  скрипка.  Марія,  як  навіжена,  по  поручнях  з  ним    спустилася  донизу,    потім  він  штовхнув    її  у  воду.  Задихалася,  вся  в  фарбі,  в  нафтопродуктах,  борсалася,  наче  боролася  зі  страхом,  розкривши  рота  хапала  повітря,  моряк  схопив  її  за  волосся.  Здалося  прийшла  до  тями,  коли  побачила  його  поруч,  потім  Рома  схопив  її  за  руку,  
-Давай  подалі  відпливемо,  швидше,  бо  затягне  на  дно  разом  з  кораблем!
         Він    притягнув  якийсь    продовгуватий  уламок  деревини,  трохи  схожий  на  зламані  двері.  Вони  трималися  за  нього,  він  на  одній  стороні  без  жилета,  а  вона  на  другій  стороні  у  жилеті,  так  тримали  рівновагу.  Пересувалися,  як  надалі  від  корабля,  що  мав  йти  під  воду.  Хвилі  підносили  їх    то  вверх,  то  вниз,  кругом  плавали  трупи,  були  такі  і  з  жилетами  й  без  жилетів.
Марія  роздивлялася  на  всі  сторони,  прислухалася  до  голосів,
-  Чуєш  Ромо,  зі  мною  були  троє  дівчат,  мої  подружки,  всі  десь  розгубилися,  хоча  б  вижили…
-  А  я,  думав,  що  спас  якусь    літню  жінку,  ти  така  вся.  В  нафтопродуктах,  навіть  не  подумав,  що  спас  молоду  дівчину,  -  тремтячим  голосом  кричав  хлопець.
   Неподалік,    він  побачив  одну  жінку,  що  тонула,  потягнув  до  себе,  допоміг    їй  прийти  до  тями,  вона  теж  стала  триматися  за  деревину.
   Від  напруги  та  холодної  води,  руки  в  Марії  стали  дерев`яні,    не  слухняні,  ледве  трималася.  
   Всі  здалеку,  зі  страхом,    дивилися,  як  йшов    під  воду  корабель  «Адмірал  Нахімов».
     -Ой,  скільки  там  добра  пішло  під  воду,  мельхіорові  ложки  в  ресторані  і  інші  цінні  речі.  Уявляєте  всіх  і  мої  речі  потонули,  тільки  й  лишилося  те  ,що  на  мені,  -    схвильовано  кричав  Рома.
Та  деревина  вже  не  витримувала  трьох.Марія      дивилася  на  зоряне  небо,
-  Ой  Боженку,  спаси  і  помилуй!
Задивилася  в  небо,  на  одну  зірку  над  собою  й    тихо  прочитала  молитву;    «Отче  наш».    Зірка  ледь  -  ледь  мерехтіла,  їй  здалося,  що  мерехтіла  ясніше  всіх  зірок,  подумала  -  це  напевно  благословила  мене  на  життя.    Схвильовано,  швидше  пливла  до  шлюпок….
 Скрізь  кричали  люди,  просили  допомоги,  дехто  потрапляв  під  гвинти  корабля  »Петр  Васев».  Всюди  кров,  розлите  мастило,  фарба,  мертві  тіла.
Вона  підпливла  до    однієї  шлюпки    та  там  було  забагато  людей,  її  на  неї    не  взяли.    Напрягши  всі  сили  знову    підпливла  до  іншої  шлюпки,  там  теж  було  повно  людей,  не  хотіли  її  брати.  Дуже  просилася,  бо  зовсім  дубіло  тіло,  плакала  й      вмовляла.  Якийсь  чоловік    змилувався,  подав  їй  руку,  допоміг  залізти  в  шлюпку.  Озираючись  назад,  майже  в  темноту,  вона    вже  не  побачила  Рому  з  жінкою.  
Марія  трохи  відігрілася  між  людьми,  всі  перелякано  дивилися  один  на  одного  й  тулилися,  щоб  було  тепліше.  Шлюпка  плила,  а  дівчина  думала,  як  добре,  що  не  пішла  віднести  в  каюту  жакета,  бо  була  б  там  й  залишилася,  скільки  ж  там  людей  потонуло!  Як  вчасно    зустріла  Рому!  Адже  він  її  спас.  А  тепер,  ще    цей  чоловік,  що  протягнув  їй  руку,  вона  навіть  не  взнає  його  ім`я.  Це  вже  вдруге,  ледь  не  потонула  та  Бог  дає  на  життя,  значить,  має  вижити,  має  далі  боротися  з  холодом,  який  час  від  часу  пронизував  тіло.  
   З  корабля  «  Петр  Васев»  прожектори  освітлювали  кроваве  море,  мертвих  і  живих  пасажирів.    Всі  зі  шлюпки,  як  могли,  різними  уламками  відштовхувалися  від  води,  як  подалі  від  цього  корабля,  щоб  не  попасти  під  гвинти.  Ті  люди,  хто  потрапляв  під  них,  то  вже  було  перемелене  кроваве  м`ясо.
   Їм,  дякувати    Богу,  вдалося    врятуватися….  Було  пів  на  другу  ночі…  І  всю  ніч  хто,  як  міг  так  і  тримався  на  плаву,  рятував  своє  життя.  На  світанку,  ближче  до    шостої    години  ранку,    їх  врятували  рятувальники,  привезли  до  Новоросійська.  Марія  вся  в  мазуті,  з  одним  капцем  на    великому  підборі.
                 В    Новоросійськ  прилетів  міністр  Алієв,  пообіцяв,  що  відправлять  всіх  додому,  щоб  не  хвилювалися,  кожному  повернуть  все,  що  потонуло,  лише  треба  написати  перечень,  хто  та    що  мав  при  собі.  Розпитували  всіх  хто  і  звідки,  все  записували.  Марія  весь  час  роздивлялася  довкола,  хотіла  знайти  подружок,  на  жаль  їх  не  було.  Потім  всіх  запросили  подивитися  на  страшні  фото  понівечених  людей,  щоб  розпізнати  серед  загиблих,  чи  не  має  знайомих.  Подружок    там  не  було.  Але  це  був  тільки  початок  дня,  страшні  думки  лізли  в  голову,    не  дай  Боже,  щоб  були    на  дні  моря.  Відкидала  ці  настирливі  думки,  молилася,  не  втрачала  надії,    гадала,  що  все  ж  таки  знайде    їх    живими.
Всім  роздавали  чистий  одяг,  Марія  вибрала  собі  рожевий  спортивний  костюм,  описала  речі  та  коштовності,  що    загубила.  Звичайно  -  дівчина  шкодувала  за  всім,  що  трапилося  з  ними,    дуже  журилася  за  дівчатами  та  фотоапаратом,  де  були    зняті  чудові  кадри.  Ось  таке  відбулося  знайомство  з  містом  Новоросійськ.
   Згодом,  всіх  пасажирів  поселили  в  якомусь  гуртожитку,  запитували,  хто  чим  хоче  добиратися  додому.  Вона  вагалася,  чим  краще  добратися.  Думала,    на  кораблі  вже    попробувала,    то  ж,  що  буде  те  й  буде,  краще  полетіти  літаком  додому,  бо  потягом  їхати  день  і  ніч  дуже  важко.  
           Від  пережитого,    час  від  часу  торсалося  тіло,  гуділо  в  голові,  тиснуло  в  грудях,  переслідував  страх,  перед  очима  все    море  з  кров`ю,  крики  людей,  тіла  загиблих.  Ніхто  й  ніколи  не  думав,  що  таке  можливо,  щоб  корабель  потонув  за  сім  хвилин.  Самій    в  голові  не  вміщалося,  як  це  все  пережила,  страх  постійно  переслідував  її.    Весь  час  про  себе  читала  молитви,  просила  в  Бога  спасіння  і  терпіння.  Їй  хотілося  якомога  швидше    дістатися  до  рідного  краю,  до  того  поля,  де  в`язала  з  мамою  снопи,  до  гаю,    де  була  криниця,    от  якби  ж  то  птахом  полетіти  до  батьківської  оселі,  до  родини….
       З  Новоросійська  Марія,  з    хвилюванням  в  душі,    подзвонила    знайомому  хлопцеві,  Володі,  колезі,  він  працював  водієм.    Хлопець  почувши  її  голос  дуже  зрадів,  що  вона  жива.  Давно  до  неї  залицявся,  вона  дуже    подобалася  йому.  Вони  домовилися,  що  він  зустріне  її.
         В  літаку,  до  Львова,  було  четверо  людей  з  корабля  »  Адмірал  Нахімов».  На  дорогу  всім    дали  гроші  і  пообіцяли  пізніше,  ще  повернути,  компенсувати,  за  все,  що  втратили.
           Було  трохи  страшно  та    з  Божими  молитвами    Марія  прилетіла  до  Львова.  Її  зустрів  Володя,  вони    автівкою  поїхали  до  гуртожитку.  З  гуртожитку  подзвонила  на  роботу,  повідомила,  що  вона  жива.  Їй    сказали,  що  дівчата,  всі  троє,  що  плавали  з  нею  на  кораблі,  живі.  Дівчина    тішилася,  передала  вітання,  полегшено  перевела  подих  ,  
»  Дякувати  Богу,  з  ними  все  добре!».
Взявши  деякі  речі,    Володя  віз  її  в  село,  давно  мріяв  туди  потрапити,  познайомитися  з  її  батьками.  Дорогою,    дівчина  з  хвилюванням,  розповідала,  про  все,  що  пережила,  про  те  страхіття,  що  побачила,  часом  плакала,  аж  тремтіла,  не  соромлячись  витирала  сльози.  Вона  вже  по  іншому  дивилася  на  життя….
 Їхали  з  великою  швидкістю,  Марія  не  звернула  уваги,    не  помітила,  що  в  автівці  час  від  часу  відмовляли  гальма,  не  могла  зрозуміти,  чому  він  бліднів.  Та  обійшлося  без  пригод,  вони  доїхали  до  села,  але  Марія  його  відразу  попросила  поїхати  додому    у  Львів.  Що  їй  зараз  не  до  цього  знайомства,  не  знала,  як  це  все,  що  сталося  з  нею,  сприймуть  та  переживуть  батьки.  
   Радість  переповнювала  душу,  адже  вона  вдома…
 Батьки  про    аварію  навіть  не  знали.  Коли    Марія  їм    все  розповіла,  звичайно  дуже  рознервувалися.Хоча  чули,  що  якийсь  корабель  потонув  та  і  гадки  не  мали,  що  на  цьому  кораблі  була  їх  донька.  А  ввечері  по  телебаченні,  у  новинах,  передали,  що  затонув  корабель  «Адмірал  Нахімов»,  це  було  друге  вересня,  дівчина  була  просто  щаслива,  що,  так  швидко,  дісталася  додому.
     Після  відпустки  Марія    з  подружками  зустрілася  в  гуртожитку.  Радість,    поцілунки  і    спогади  про  круїз,  про  те  страхіття,  що  їм  прийшлося    побачити,  пережити.    Зі  сльозами  на  очах,    всі  схвильовано    розповідали,  як  спасалися,  боролися  за  своє  життя.  Дівчатам  повезло,  вважала  Марія,  адже  вони  були  в  трьох,  а  вона  одна,добре  що  зустріла  Рому.
   Час  все  кудись  летить...    Марія  зовсім  розірвала  стосунки  з  Володею,  не  подала    надій  на  зустрічі.  Залицявся,  ще  один  хлопець  Тарас    та  і  з  ним    не  наважилася  зустрічатися.  Навіть  начальник  гуртожитку  підбивав  клинці.  А  чому  б  і  ні?  Така  гарна,  видна  дівчина,  чорнява,  волосся  до  самих  стегон  і  одягалася  модніше,  найкраще  всіх.  Адже  дядько  з  тіткою,  не  забували  про  неї,  присилали  одяг,  а  це  ж  в  той  час  був  розкіш,  всі  вважали  її  багатою  дівчиною.  Були  й  хлопці  із  села,  що  залюбки  б  з  нею  зустрічалися  та  вона  ні  на  кого  не  звертала  уваги,  до  жодного  не  лежало  серце.  
         Через  кілька    місяців,  Марія  отримала  запрошення  на  суд  -  в  місто  Одесу,  по  справі    щодо  затоплення  корабля  «  Адмірал  Нахімов».  Вона  приїхала  туди  та  їй  повідомили,  що  її  свідчення    не  потрібні.  Дівчина  вирішила  все  ж  дізнатися  про  того  моряка  Рому,  який  спас  її.
 Уже  задоволена,  що  все  про  нього  дізналася  -    адресу  дало  Чорноморське  морське    пароплавство.  Це  був      матрос  Ромазанов  Гаджімірза,  сам  назвався  Ромою.  Він  жив    в  Одесі,  довго  не  думала,    купила  йому    в  подарунок  мельхіорові  ложки,  цукерки,  торт,  букет  квітів  й  поїхала  віддячити  за  своє  спасіння.
Дружелюбна    зустріч,  як  за  святковим  столом.  Хвилюючи  спогади,    часом  зі  сльозами  на  очах,  згодом  веселіше.  Розмови  про  життя,  а  потім  проводи  й  слова  вдячності  за  подарунок.  Та  Марія    вважала,  що  життя  дорожче  за  подарунок,  від  щирого  серця  подякувала,  поверталася  додому.  Лише  згодом,  Марія  дізналася,  що  його  підвищили  по  службі,  після  того,  як  вона  написала  лист  в  Чорноморське    морське  пароплавство,  в  якому  виразила  свою  вдячність.
   Пройшов  рік…    Літо  видалося  тепле….  Одного  разу,  в  вихідний  день,  двоюрідний    брат  з  дружиною  кликали  Марію  з  собою  на  Дністер.  Вона  наче,  як  злякалася,  адже  після    тих,  страшних  подій,  ні  разу  не  ходила  до  річки,  боялася  води.  Їй  здавалося,  що  знову  обов`язково,  щось  та  трапиться.  Відмовлялася  йти,  адже  та  рана  в  душі,  ще  не  загоїлася.  Вони  намагалися  підійняти  їй  настрій,  довго  переконували.  Він  її  любив,  йому  хотілося,  щоб,  як  швидше  вона  забула  ті  події  під  Новоросійськом,    хотілося,  щоб  не  боялася  води,  поклавши  руку  плече,  зазирнув  в  очі,
-  Ну  Марійко,  все  позаду,  таке  в  житті  трапляється,  але  треба  жити,  на  все  дивитися  простіше.  Ну    купатися  не  будеш,  якщо  боїшся,  то  з  нами  за  компанію,  посидиш  біля  річки,  тож  разом  буде  веселіше.  Чого  самій    вдома  сидіти?
 Схиливши  голову,  думала,  що  робити?  Навіть  закрила  очі,  щоб  трохи  вгамувати  своє  хвилювання.  Та  потім,  піднявши  голову,  ледь  всміхнулася  й  кивнула  рукою,
-  Та  добре  піду….  Піду  вже….  Що  буде  те  буде!
 Брат  з  дружиною,  аж  повеселішали,  коли  вона  дала  згоду.  Підморгнули  один  одному  і  брат  обійняв  Марію,
 -Ну  нарешті,  життя  продовжується,  сестричко!
З  гарним  настроєм  йшли  знайомою  стежкою….    Вздовж  неї  подорожник,  ромашки,  дзвіночки,    шовковиста  трава,  яка  ледь  колихалася  від  вітру,  блищала  на  сонці.….
Біля  річки,  як  завжди  в  літню  пору,  була  молодь.  Хтось  купався,  хтось  засмагав,  слухав  музику,  яка  линула  з  магнітофона.  
-  Марійко,  ти  постій  на    березі,  якщо  купатися  не  хочеш,  а  ми  скупаємося,  вода  тепла,  -  роздягаючись,  запропонував  брат.  
   Вони  з  дружиною,    весело,  всміхаючись,  плавали,  то    занурювалися  у  воду,  то  виринали  з  неї.  
 Марія    з  заздрістю  дивилася  на  них  та  сама  не  наважилась  йти  купатися.    Стояла  трохи    далі  від  берега  та  так  задивилася  на  водорості,  що  сама  не  помітила,  як  зробила    пару  кроків  і  несподівано    гулькнула  у  воду.  Копошилася,  борсалася,  її  тягнуло  донизу,  зі  страхом  била  руками  об  водуйі  кричала  до  брата,  що  тоне,  але  він  з  дружиною  не  чув,  бо    вони  вже  далеко  відпливли  від  берега.
   Почули  хлопці,  що  були  неподалік    й  один  з  них,  набагато  молодший  за  неї,  витягнув    її.  Трусилася,  чи  то  від  переляку,  чи  від  спогадів.  З  тієї  пори  Марія  навіть  близько  боялася  підходити  до  води.
       Та  час  плине...    Прекрасна,  чудова  молодість,  в  селі  весілля,  сватання…  Вже  й  Марії  час  прийшов  подумати  про  особисте  життя.  Багато  хлопців…  не  було  відбою.  Звали  заміж  та  за  кого  йти?    Не  могла  розібратися  в  собі,  як    довірити  комусь  із  них  своє  життя?  Адже  не  відчувала,  що  когось  із  них  кохає.  
     Хлопець  із  села,  Іван,  давно  в  неї  закохався,  тільки    вона  приїде  в  село,  він  вже  тут,  як  тут,  ходив  по  п`ятах  за  нею.  Це  був  двоюрідний  брат  однокласника,  високий,  красивий,    дуже  схожий  
на    співака  Талькова.    Батьки  Івана  теж  ходили  до  церкви,  тому  й  Маріїна  мама  хотіла,  щоб  донька  жила  близько,  щоб  за  нього    вийшла  заміж.  
Вона    не  згодна  з  мамою,  а  батько  з  тіткою,  навіть  паспорт  заховали.  Та  все  ж  сварилася  мама,  щоб  було  по  її,  бо    разом  ходять    до  церкви,  як  в  очі  людям  дивитися,  якщо  не  піде  за  нього?  
Ну,  що  ж….    Марія  вже  не  могла  сперечатися,  звичайно  пізня  дитина  в  батьків,  вони  хотіли,  щоб  вже  мала  сім`ю  і  їм  би,  на  старості  років,  жилося  спокійніше.
     І  було  весілля,  і  взяли  вони  в  церкві  шлюб  та  життя  не  склалося.  Спочатку  жили  з  свекрухою,    за  один  рік  побудували  дім,  пізніше  жили  окремо.  Народила  Марійка    двох  близнят,  хлопчиків  та  Бог  дав  життя  одному,  Богданчику.  За  другого  хлопчика  -    Ігоря,  лікарі  боролися  майже  тиждень  але  він  пішов  в  інший  світ.  Бідкалася,  важко  перенесла  втрату  дитини.На  жаль  сімейне  життя  не  склалося,  не  притерлися,  як  кажуть  люди,  не  злюбилося.  Вони  прожили  більше  десяти  років,  але  розійшлися.  
         Перед  нею  нове  життя….    Ходила  до  церкви,  молилася,  просила  в  Бога,  щоб  дав  сили  жити  далі.  Чому  скільки  біди  на  одні  плечі?  Згадувала  життя.Як  двічі  тонула,  як  з  Володею  їхала    в  село,  відмовили  гальма,  він  лише  через    місяць  зізнався  в  тому,  вона  тільки  тоді  зрозуміла  чого  він  бліднів.  І  вже  пізніше,  коли  працювала  на  заводі,    їхала  в  автомобілі  з  колегою  по  роботі,  автівка  розбилася,  а  вони,  дякувати  Богу,  залишилися  живі,  без  подряпин.  І    в  думках  запитувала  в  Бога,  за,  що  це  все  їй?    Чому  немає  щастя?  І  ось  тепер  знову  на  роздоріжжі.  Треба  виживати,  треба  кудись  їхати,  адже  треба  їй  і  сину  за    щось  жити.  
   З  болем    в  серці,  Марія  їхала  в    Італію.  Хвилювалася  за  сина,  якого  залишила  з  батьками,  але  іншого  виходу  не  було.
Вона    в    Мілані…  Зупинилася  в  племінниці  й  відразу  знайшла  роботу.  Пішла  на  підміну,    на  один  місяць,  допомагати  по  господарству  італійцям.    То  не  солодке  життя.  Робота  важка,  а  платили    мало.  Працювала  по  двадцять  дві  години,  як  пташку  випускали  на  волю,  чи    -то  пса  на  прогулянку.  Після  місяця  роботи,    знову  в  пошуках  роботи  та  все  ж  трохи  заробила  грошей,  винайняла  собі    квартиру.
 Що  робити?  Думала  у  відчаї,  треба,  щось  шукати,  адже  не  повернеться  додому.  Скільки  грошей  вкладено  в  поїздку!  Ні  треба  шукати  роботу!
Кожного  дня  ходила  до  церкви,  просила  допомоги  в  Бога.  Одного  разу  в  церкві  наче  їй  хтось  шепотів,  щось  у  вуха.  Йшла  додому,  думки  зліталися,  як  пташки,  слова,  як  зерна  сипалися  з  гори.  Під  церквою  шукала  ручки,  щоб  записати,  не  забути,  дорогою  додому,  написала  кілька  рядків  вірша.  А  потім,    вночі  не  спалося  і  за  дві  години  були  написані  два  вірша»;
«  Маки  матері»,  і  «  Зіронька  в  ім`я  мами»
             «  Маки  матері  »  
 За  гаєм  на  полях  у  житах  
 я  червоних  маків  назбирала  
 іздалека  лечу  наче  птах,
 щоб  Пречиста  маму  привітала.
 Червоний  мак  квітує  у  полі
 квіти  благодатної  любові
 несуть  радість  чудову  красу
 вінчують  її  осінь  золоту..  
Червоні  маки  квіти  поля
усміхається  щастям  їй  доля
 довгі  роки  на  землі  прожити
 своїм  дітям  сонцем  світити.  
Сива  голубко,  мамо,  матусю
 я  люблю  тебе  моя  нене
 із  чужини,  до  тебе  вернуся
 дочекайся,  тільки  на  мене!  
Лебідкою  прилечу  до  тебе  
вклонюсь  низько  у  ноги  твої
 зацілую,  обніму  до  себе...
 більш  не  буде  розлук  на  землі.
                                                       М.    Чайківчанка.
»  Зіронька  в  ім`я  мами»
Рідна  мамо  -  зіронько  ясна,
Твої  коси  уквітчав  цвіт  весняний,
Золоті  долоні  засівали  поля,
І  дітей  пригощаєш  хлібом  рум'яним.

В  зорянім  небі  ясну  зіроньку  знайду,
Ніч  попрошу,  щоб  сіяла  ясно,
Ім'ям  мами  я  назву,
Щоб  на  землі  дітям  малювала  казку.

Ти  не  дала  розбудити  мене  рано,
І  тихенько  воду  набирала  із  криниці,
Дітям,  внукам  ти  годиш,  рідна  мамо,
В  зорянім  небі  тобі  сяють  зірниці.

За  твоє  щастя  молюсь  до  зорі,
За  твій  спокій  -  у  твоїм  серденьку,
За  любов  твою  і  долоні  золоті,
До  твоїх  ніг  низенько  клонюсь,  моя  ненько!..
                                                                                                         М.  Чайківчанка
Цей  вірш  та  вірші;  «  Твій  вибір  твоє  майбутнє»,  «  На  Україну  повернусь»,  «  Україно  моя  цвіте  весняний»      Марія  послала  в  Рим,  де  друкувався    журнал  для  церкви  -    "  До  світла.  Коли  в  душі  народжується  слово".  Там  читачі  побачили  її  вірші.  Вона  мала    велику  підтримку    від  священників,  Олександра  Сапунко  -  редактор  журналу  в  Римі    і  в  Мілані  -  Олександр  Лісовський,  а  пізніше  -  Іван  Стефарук.  В    2010  році  вийшла  книга  українських  поетів      в  Італії,  де  теж  друкувалися  її  вірші,  на  один  з  них  була  написана  музика  Богданом  Гірським.  По  радіо  стала  звучати  пісня  під  назвою  -  »Звати  мене  українка».
               Марія  шукала  роботу…  На  ту  квартиру,  що  вона  винаймала,  господиня  підселила  їй  одну  жінку  з    України,  (  Лєну  ),  родом  з  Чернівців.  Але  вона  вважала  себе  румункою,  знала  румунський,  молдавський  язики,  тому  їй  було  легше    спілкуватися  з  італійцями.  Марія  в  відчаї  плакала  їй,  що  немає  роботи  та  жінка  у  відповідь  не  втішала,  а  все  повторювала,  -  «  Я,  що  тобі  лікар?».  
Майже  місяць  Марія  вчила  італійську  мову  по  словнику.  І  нарешті  знайшла  роботу,    пішла  працювати  до  однієї  сеньйори,  допомагати  по  господарству.  Та  сеньйора  невдовзі  захворіла,  потрапила  до  лікарні,  Марія  й  там  доглядала  її.  В  цій  палаті  лежала  одна  стара  жінка,  до  неї  приходив  чоловік  в  білому  халаті,  це  був  її  син  Анжело.
 Вона  -    коли  вперше  побачила  його,  якесь  дивне  відчуття  проснулося  в  душі.  Кожного  дня  бачила,  як  він  доглядає  маму  і  їй  хотілося  зловити  його  погляд,  щоб    він  побачив  її    закохані  очі.  
Дивилася  на  нього,  уявляла,  що  це  її  принц  на  білому  коні.
Високий,  статний,  красивий  чоловік,  він  був  для  неї  таким  жаданим,  відразу  заволодів  її    серцем.
І  якось  одного  вечора  про  свої  почуття      написала  вірш  –
 »  Привіт  незнайомцю».  
   Одного  разу,  Анжело  попросив,  щоб  Марія  інколи  допомогла  його  мамі,  коли  його  не  буде.  Навіть  пропонував  гроші  та    вона  не  наважилася  брати.  Він  пригощав  шоколадом,  дав  свій  номер  телефона.  Анжело  не  багатий,  але  й  не  бідний,  не  наймав  доглядальницю,  а  сам  доглядав    за  мамою.  Ту  сеньйору,  біля  якої  була  Марія,  виписали  з  лікарні  і  вона  поїхала  з  нею.  На  жаль  його  номер    телефона  загубила,  а  свій  номер  телефона  чомусь  йому  не  написала.
Не  всміхнулася  доля,  розійшлися  дороги.  Корила  себе,  що  загубила  номер  телефона,  а    думки    то  весь  час  тільки  й  за  нього,  хотіла  хоча  б  на  мить    його  побачити.
Через  пів  року  сеньйора,  якій  допомагала  Марія,    померла.Такий  збіг  обставин,  її  запрошують  на  роботу  в  те  село,  де  живе  Анжело.
         Вона  працює  в  цьому  селі  і  треба  ж  було  такому  статися,  що  одного  разу,    вона    в  автівці  побачила  Анжело    разом  з  мамою,  жінка  бачила  її  та  він  на  жаль  -    не  побачив.    Та  не  буде  ж  кричати,  щоб  звернув  увагу  на  неї,  гордість  не  дозволяла  цього  зробити.
         А  чи…  то  доля  так  вирішує,  чи  в  небі  зорі  так  складають  пазли,  чи  так  душі  тягнуться  одна  до  одної.  Через  якийсь  час,  вони  раптово  зустрілися,  йшли  назустріч  один  одному.  Сяяли  очі.  Вона  зловила  його  погляд,  він  теж  був  дуже  радий,  що  зустрів  її,  адже    йому  було  так  важко  на  душі,  він  декілька  тижнів  назад,  як  поховав  маму.  Зізнався,  що  часто  згадував  про  неї,  в  надії  чекав  дзвінка,  але  ж  не  знав,  що  вона  загубила  його  номер  телефона.
 Дві  одинокі  людини,  якщо  серця  гучно  б`ються,  ніжні  погляди  гріють  один  одного,  то  чи  можна  розійтися?  Ой,  напевно  ж  ні!  
Та  в  італійців  не  заведено  відразу  приводити  в  дім  жінку,  не  дізнавшись  добре  її,  тому  вони  були  просто  друзями.  Анжело  підтримував  Марію    духовно  і  морально.    З  нею  Бусом  передавав  передачі    для  її  батьків  та  сина.  
     Ті  італійці  в  кого  працювала  Марія  обіцяли  зробити  документи,  щоб  вона  в  них  працювала  легально,  адже  вона  приїхала  на  роботу  нелегально.  Та  то  були  тільки  обіцянки.  Вони  не  хотіли  відпускати  її.  Тож  Марія  розповіла  Анжело  про  ці  проблеми  й  вони  разом  зробили  висновки,  що  їй  треба  від  них  тікати.  
   Сумувала  за  домом,  за  рідним  краєм  та,  як  поїхати,  треба  ж  гроші  заробити.  Все  вечорами,  перед  очима  рідні  стежини  і  чудовий  сад.    Це  один  із  віршів,  написаний  про  рідне  село;  
                                         Моє  рідне  село
Моє  рідне  село  -  біленька  батьківська  хата
Мій  казковий  світ  дитинства  на  березі  Дністра
Босоніж  злітає  думка  солодка  крилата
Де  стрункі  тополі  підпирають  небеса.
Моє  село  -  яблуневий  садочок  у  цвіту
І  незабутній  спогад  -    мого  роду  коріння
Тут  моя  весна,  як  ліловий  бузок  у  квіту...
На  зорі,  перше  кохання,  злети,  падіння.
Моє  рідне  село  -  над  ставом  плакуча  верба...
Столітній  дуб,  на  княжій  горі  світлі  хороми,
Пахуча  липа  заквітчала  двори  вздовж  села
Голосний  дзвін  церквиць  кличе  журавлів  додому.
Моє  рідне  село  -  перші  зустрічі  прощання...
Моєї  душі  -  земні  скарби  і  гірка  сльоза
У  мені  весна,  заврунила  -  сонця  світання...
Веде,  в  діброви,  ліс,  гаї,  безкраї  поля.
За  рідним  селом,  в'ється  річка,  як  синя  стрічка,
І  біла  чайка  -  обіймає  своїми  крильми,
Віддає  поклін,  колише  -  зоряна  нічка
Де  над  бистрою  водою  шумлять  ясени.
Де  б  у  світах,  не  була  до  тебе  повертаю  ...
Бо  залюблена,  закохана  як  сходить  зоря..
Тут  від  пісні  жайвора,  душа  розквітає
тут  все  рідне  ,і  дороге..  Водиця  із  джерела.
Рідне  село  -  садочок,  школа,  гігант  завод,
Тут  течуть  молочні  ріки  до  Чорного  моря
Щастя,  л'ється  водограєм  із  мелодійних  нот...
Бо  тут  народилась,  моя  родина  і  доля.
                                                                                                         М.    Чайківчанка
             Одного  дня  їй,  подзвонив  брат,  треба  було    терміново  їхати  додому,  бо  захворіла  мама.  З  тривогою  в  душі,  поверталася  додому.    
     Лише    місяць  доглядала  маму..  Серце  рвалося  на  шматки,  на  жаль  руки  не  підкладеш,  проти  долі  не  підеш,  мама  померла.
Декілька  днів  з  батьком  день  у  день  на  цвинтарі,  але  ж  треба  за  щось  жити.  І  Марія  повертається  в  Італію…
       Знову  робота  і  зустрічі  з  Анжело  -  як  друзі.  Ходила  пригнічена,  боліла  душа,  щеміло  під  серцем.    Вдома  і  в  церкві    з  молитвою.  Жила  в  скорботі.
Пройшло  пів  року…  Марія  з  Анжело  саме  автівкою  їхали  до  церкви  на    службу  Божу,  подзвонив  брат  сказав,  щоб  терміново  їхала  додому,  захворів    батько.  Анжело  тільки  почув,  відразу,    схвильовано,  розвернув    автівку,  їхали  до  квартири.  Він  позичив  їй  гроші  і    господарка  квартири  дала  документи  й  гроші,  бо  були  закриті  всі  банки,  це  був  вихідний  день.  На  великій  швидкості  Анжело  гнав  авто,  щоб  встигнути  на  БУС  в  Україну.…
 Той  БУС  підвіз  її  до  самої  хати.  Горе  за  горем,  знову  чорна  хустка,  розпач  і  журба.    Марія  поховала  батька,  дім  лишила  братові,  а  син  залишився  з  свекрухою.  Вона  щомісяця  висилала  гроші,  бо  де  б    знайшла    кращу  роботу,  щоб  отримувати  непогані  гроші.  Треба  жити  заради  сина,  щоб  він  всім  був  забезпечений.  На  душі  важко,  під  серцем  щеміло  та  тільки  так  вона  могла  йому  дати  все.
     Повернулася  до  Італії,  як  зранена  пташка.  Її  зустрічав  Анжело,  намагався  підтримати  -    в  такий  важкий  для  неї  час.
       Марія  придивлялася  до  Анжело,  дізналася,  що  він  ні  разу  не  був  одружений,  дівчину  яку  мав,  розбилася  на  автівці.  Не  пив  і  не  палив,  майже  кожного  дня  зустрічав  її  з  роботи,  якщо  вона  навіть  затримувалася,    чекав  скільки  треба,  без  ніяких  нарікань.  Мудрий,    інтелігентний,  спокійний,    врівноважений  і  в  той  же  час  веселий  і  добрий.  Не  боявся  ніякої  роботи,  про  таких  кажуть,  має    золоті  руки.  Все  вмів  робити,  ремонтував  авто,  знав  комп`ютер,  вмів  шити,  приготувати  їсти  і  навіть  білити  хату.  Працював  на  французькій  фірмі,  правда  зарплату  платили  не  велику,  але  йому  було  достатньо.
       Анжело    для  Марії  став  справжньою  опорою,  ставився  до  неї,  як  до  пані,  балував  шоколадом,  цукерками.    Разом  їздили  до  церкви,  співчував  їй  в  утраті  близьких,    поруч  з  нею  ставив  свічки  за    своїх  і  за  її  батьків,  за  того  маленького  хлопчика  Ігоря,  який  побачив  світ,  лише  на  мить.  На  авто  возив  на  службу  Божу,  в  українську  церкву  до  Мілана,  до  священика  Арона    Новара.  Вона    в  ньому  бачила  наче  якогось  Ангела,  брата  і  друга,    і  зрозуміла,  що  це  кохання.    Про  свої  почуття  написала    вірш  -
«  В  твоїм  погляді  сяє  весна».
         Пройшло  майже  два  роки,  як  помер    батько  Марії…
 Анжело    вже  вкотре  запропонував  їй  за  нього    вийти  заміж.  Вона  не  вірила,  що    нарешті  зможе  стати  щасливою.  Цього  разу  думала  не  довго  -  дала  згоду.  Марія  відчувала  до  нього  потяг,  коли  був  поруч,  то  тріпотіло,то  завмирало  серце,  душею  відчувала,  що  обожнює  його,  кохає.
             Надворі  осінній,  теплий  день…  Сонце,  то  виглядало,  то  знову  ховалося  поміж    великих  білих  й  сірих  хмар.  Легенький  вітерець    загравав  з  останніми  листочками  на  деревах,  ті  ледь  -  ледь  тремтіли,  мов  сперечалися  з  ним  і  тягнулися  до  сонця.
     Біля  Загсу  стояла  купка  людей,  про,  щось  весело  сперечалися,  раз  –  по  -  раз  поглядали  на  двері,  чекали  на  наречених.
 Хтось  крикнув,  -  Ідуть!
В  дверях,  у  оточенні  родичів,    з`явилися  Марія  і  Анжело.  Вишукано  одягнені,  з  сяючими  обличчями,    вони  всміхалися  один  до  одного,  до  друзів,  родичів.
Радість  переповнювала  душі….
   Анжело  був  задоволений,  що  нарешті  знайшов  свою  половинку,  з  якою  хоче  зустрічати  ранок  і  вечір,  розділяти  кожну  крихтину  хліба  і  щасливо    прожити  все  життя.  Він    ніжно  обіймав  за  плечі,  всміхався  і  все  зазирав  в  її  сяючі  очі.
   А  Марія,  вся,  аж  світилася  від  щастя.  Вона  стала,  ще  вродливішою,  як  квітуча  троянда  під  сонцем  навесні.  Ледь  примружила  очі  від  сонця,  що  світило  прямо    на  неї,    на  мить  задумалась  -    невже  я  живу?  Невже  в  мене    все  буде  добре?  І  перед  очима  та  зірка  над  морем,  що  мерехтіла,  немов  подала  знак.  Значить  вона    благословила  на  життя!  Значить  збулися  мої  мрії!  Вкотре  дякувала  Богу    і  долі,  що  вижила,  адже  смерть  переслідувала  її,  три  рази  тонула  і  два  рази,  ледь  не  загинула  на  суші.  
Вітання,  бризки  шампанського,  букети  квітів,  поцілунки…
 Вони  знайшли  своє  щастя…  
     Марія  продовжує  писати  вірші....  В  2016  році    видається  книга-
"  Прийди  у  мій  сад"  і  зараз  готуються  до  друку  чотири  книги.
   Майстриня  слова  продовжує  свій  творчий  шлях...    
     «  Не  знаю  де  помру»  
Не  знаю  де  помру,  у  якому  краю?
Та  знаю,  одне  що  я  "Українка"  
За  тебе  земле,  душа  кров'ю  стікає...
 Бо  ти  моя  мати,  а  я  твоя  кровинка.
 Допоки  світить  сонце  на  білім  світі,
 В  грудях  ,  б'ється  серце,  носять  ноги
Росою  оживу,  цвіт  калину  на  вітті  
Зашумить,  кущ  рясно  край  дороги.
 Пробач,  що  у  важкий  час  далеко  від  тебе!
 Вимірюю,  відстань  у  думах  словами,  
Я  журавкою,  лечу  у  грозу  у  небо,  прошу,  
У  Бога  миру  під  небесами.  
Я  зажурена  мальва,  лист  кленовий...
 Журавлинна  пісня,    печальна  сльоза
 Сузір'я,  промінь  зорі  світанковий
 Випромінюю  світло  до  твого  вікна.  
Я  солов'їна  мова,  галузка  вербова,
 Крапля  водиці  водограю  Дністра  
З  божої  ласки,  блаженного  духу  мова
 Яка  веде,на  високі  кручі  до  Кобзаря.
 Не  знаю,  де  помру  у  якому  краю?
 У  який  час,  на  груди  зложу  крила...  
Та  знай  ,тебе  люблю,  за  тебе  страждаю,
 Щщоб  грудка  землі  моє  тіло  покрила  .  
І  над  головою,  зацвіла  червона  калина...
 Востанє,  соловейко  заспівав  для  душі,  
Щоб  до  мене,  зійшлась  до  купи  родина  
І  на  могилі,  зацвіли  білі  айстри  навесні.  
                                                                               М.  Чайківчанка.
                                                             Від  автора;
                             Життя  -  не  мед…  Скільки  страхіть  і  бід  вона  пережила
                               І  вирішила  доля…  Хай  світить  зірка    -  живе  дитя…
                           Та  й  дала  в  подарунок…  Два  сильних,  величезних  крила
                             Щоб  під  сонцем  осяйним..Зустріла    щасливе    майбуття.
                                                                                                                                         *****
                                       Викладені  факти  дійсно  мали  місце  в  житті  героїні.                                                                                                          
                                                                                                                                                                 02.09.2018р.
                                                             

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805280
дата надходження 02.09.2018
дата закладки 25.12.2018

Sukhovilova

Так чудово сьогодні

Так  чудово  сьогодні,  так  ясно,
В  горобині  заплутався  промінь,
Розливається  днина  прекрасна,
Тисячами  казкових  симфоній.

І  так  хочеться  серцю  співати,
Приголубити  промінь  рукою,  
Разом  з  листям  у  танці  кружляти,
Гомоніти  стрімкою  рікою.

Мов  роса,  прилягти  на  травинку,
Наче  хмарка,  за  обрій  втекти...
І  покласти  цей  день  у  торбинку,  
Разом  з  ним  у  майбутнє  піти...

Споглядаю  прощально  зозульку,
Що  пірнула  в  рясну  голубінь,
Відпускаю  повітряну  кульку,
У  розп'яту,  неторкану  синь.

Так  чудово  сьогодні,  так  ясно,  
І  звільнився  заплутаний  промінь.
Засвітилася  зірка  прекрасна,
Пише  ноти  для  нових  симфоній.
***

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805829
дата надходження 07.09.2018
дата закладки 09.11.2018

Sukhovilova

Осінній сум

Задумливо  гойдалась  горобина,
Осінній  вітер  листя  обдирав...
Крізь  пальці,  мов  пісок,  тікала  днина,
І  вечір  тихим  смутком  догорав...

У  затишні  домівки  бігли  люди,
Ховаючись  від  вітру  у  плащах,
Темніли  силуетами  споруди,
Що  деколи  зникали  у  дощах.

Йшов  незнайомець  дивною  ходою,
Поблискували  краплі  на  лиці,
У  двір  зайшов,  на  пару  із  грозою,
Тримав  пожухле  листя    у  руці.

Під  горобиною  розгублено  спинився,
За  пазуху  листочки  заховав,
І  до  землі  вологої  схилився,
Червоні  ягідки  у  жменю  позбирав.

Присів  на  мокру  лавку  й  подивився
У  мою  душу...і  по  тілу  -  струм...
Він,  як  завжди,  без  попередження  явився,-
Глибокий,  мовчазний  Осінній  Сум.
***

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807207
дата надходження 20.09.2018
дата закладки 09.11.2018

Катерина Собова

Бiс в ребро

Захотів      Петро    на    старість
У    житті    усе    спізнати,
А    то    все    -    робота,    діти…
Може    варто    й    погуляти?

Вечорами    веселився
(Кума    Валя    -    недалечко),
Біс    в    ребро    йому    вселився,
Став    Петро    скакати    в    гречку.

Але    пам’ятав,    що    треба
І    сім’єю    дорожити:
Старість    вже    не    за    горами  –
Треба    ж    десь    віка    дожити!

До    дружини    підлизався
(Сковорідку    купив    нову),
Трішечки    в    коханні    клявся,
Далі    вів    таку    розмову:

-Ганю,    мила,    сказать    правду
Буду    я    тебе    просити:
Якби    я    завів    коханку,
Чи    змогла    б    мені    простити?

-Ну,    аякже,-    Ганя    каже,-
Це    побачиш    зверху,    з    неба,
Зразу    ангелом    ти    станеш!
Мертвому    прощати    треба…  

І    провідувати    буду    -
В    нас    он    цвинтар    недалечко…
Враз    позбувся      Петя    блуду,  
Не    стрибає    більше    в    гречку!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809507
дата надходження 10.10.2018
дата закладки 28.10.2018

Катерина Собова

Вся правда

Таня    виросла,    вже    в    тілі,
Дівка    враз    доросла    стала,
Правду    знати    захотіла    -
Тому    неньку    запитала:  

-Скажи,    мамо,    а    це    правда,
Чи    мені    усе    наснилось,
Що    я    в    тебе    не    за    планом  –
Випадково    получилась?

Мама    тут    зітхнула    тяжко,
Якось    гірко    так    скривилась:
-Що    мені    тобі    сказати?
Зовсім    ти    не    получилась!

Вся    вдалася    в    свого    тата  -
То    родитись    було    нащо?
І    брехлива,    й    дурнувата,
І    така,    як    він    -    ледащо.

Ти    вже    двадцять    років    маєш  –
За    роботу    не    берешся
І    до    ранку    десь    гуляєш,
В    ресторани    й    бари    прешся.

І    ніхто    тебе    задурно
Там    не    буде    напувати,
Ти    -    розпусниця    і    хвойда,
Така    точно,    як    твій    тато.

Де    той    покидьок    нещасний?
Тільки    й    знаю,  що    він    Вітя,
Таких,      як    ти,    недолугих,
Наробив    дітей    по    світі.

-А    ти,    мамо,    добра    штучка
(Я    й    не    знаю    свого    тата),
Який    їхав,    таку    й    здибав,
В    чому    ж    я    тут      винувата?

Було    б    дивним    у    цій    справі
(Мені      точно    вже    не    снилось),
Щоб    у    вас    -    такої    пари,
Щось    розумне    получилось!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808908
дата надходження 05.10.2018
дата закладки 28.10.2018

Світлана Моренець

Дві пристрасті

[b][i][color="#000080"]У  кожного  свої  є  вподобання
з  того  безмежжя,  що  згубило  лік.
Позбутися  їх  –  марні  намагання,
в  полон  здались  ми  залюбки  й  навік.
Ті  люблять  танці,  спорт,  мистецтва  твори,
а  хто  в  обійми  Бахуса  бреде...
Я  ж  –  у  полоні  чарівниці-Флори.
На  сходинці  за    нею,  Муза  жде,
бо  знає  добре:  я  в  цупких  тенетах
страшної  сили  –  магії  краси.
Мій  сад  для  мене  –  чарівна́  планета
буяння  дивоцвітів  і  яси.

Вражає  диво:  непримітний  корінь,
насіннячко,  а  іноді  й  листок,
враз  розіллються,  як  весняна  повінь,
квітучим  різнобарв'ям  пелюсток
у  ніжність  перших  крокусів,  нарцисів,
тюльпанів,  незабудок  голубінь,
в  помпезність  фараонову  ірисів,
півоній  чи  в  дельфініумів  синь.

Жаринами  полум'яніють  маки,
контрастом  їм  –  гортензії  шапки,
проснулися  від  сонця  портулаки
і  виткали  яскраві  килимки.
В  коронах  гордих  королівських  лілій
заграла  діамантами  роса.
З  дерев,  щоб  ті  від  спеки  не  зімліли,
розвісили  ліани  паруса.

З  верхівки  вишні,  обійнявши  гі́лля,
стовбурчить  вушка  "кручений  панич",
силкується  згадати,  мов  з  похмілля,  –
що  він  робив  на  вишні  цілу  ніч?
Мов  наречена,  вквітчана  веранда
потічками  з  ломиносів  квіток.
Цариці  незрівняннії,  троянди,
ошатно  оповили  закуток...  –

Для  них  раніше  сонця  прокидаюсь,
спішу  в  мій  рай  по  вранішній  росі,
блаженно  в  Божій  розкоші  купаюсь,
виспівуючи  серцем  гімн  красі.
Затамувавши  подих,  –  не  зламати  б!  –
я  вітерцем  над  квітами  лечу
і,  вбравшись  у  п'янливі  аромати,
розчулена,  з  пелюстками  тремчу.

Я  в  цьому  царстві  квітів  –  повелитель...  –
і  в  ролі  землекопа  та  раби.
"Кайфую"  від  краси  як  небожитель  –
і  падаю  від  втоми  чи  журби...

Що  ж  Муза?
                                     Неспроможна  на  образу,
ховається  за  плетивом  гірлянд
і  шле,  всміхнувшись,  думку,  о́браз,  фразу,
що  я  читаю  в  шепоті  троянд.

О  світла  Музо!  Літо  вже  за  гори
несуть  птахи  на  крилах,  за  моря.
Разом  з  теплом  розтануть  чари  Флори,
і  упаду  в  твої  обійми  я,
бо  скучила.
                                     І  ми  не  раз  –  вже  скоро!  –
під  плач  дощів,  під  музику  вітрів,
біля  вогню  в  холодну  сніжну  пору
торкнемось  поетичних  вівтарів.[/color][/i][/b]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807024
дата надходження 18.09.2018
дата закладки 28.10.2018

Елена Марс

Той час, такий чужий і незнайомий

Хотіла  б  я  потрапити  в  майбутнє,  
Пізнати    -  як  змінився  білий  світ.  
Ніхто  б  не  знав,    що  я  у  нім  присутня,  
Та  й  хто  б  чекав  з  минулого  привіт...  

Я  б  вулицями,  рідними  до  болю,  
Блукала  непомітною,  мов  тінь.  
Можливо,  ті  ж  каштани  і  тополі
Залишаться  крізь  кілька  поколінь...  

Пташиною  б  сіренькою  присіла
На  гілочці  розквітлої  весни.  
Вдихаючи  той  цвіт  бентежний  білий,  
Полинула  б  -  в  свої  минулі  сни...  

Я  б  знов  про  біль  і  щастя  заспівала,  
Які  у  віршах  вилила  душа.  
Хоч  знаю,    що  тебе  б  не  відшукала
В  чужому  світі,  мій  красивий  шал...  

Згадавши  все,    що  випало  на  долю,  
Вдивляючись  в  нових  мені  людей  -
Напевне  б  не  відчула  того  болю,  
Який  би  пригорнула  до  грудей.  

Той  час,  такий  чужий  і  незнайомий,  
Мене  б  любов'ю  більше  не  зустрів.  
Даремний  той  політ  у  невідоме,  
Де  ти  не  закохаєшся  в  мій  спів...  

Без  тебе  світ,  в  якім  тебе  немає  -
Холодний,  для  пісенної  душі.  
Для  чого  мені  світ  чужого  раю,  
Де  серце  не  зігріють  спориші.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803767
дата надходження 20.08.2018
дата закладки 20.08.2018

Ярослав К.

Бруківкою босоніж

Ох,  сукня!  Як  же  личить  цій  фігурі!..
Ну  хто  б  пройтися  поруч  не  хотів?
Підборів  стукіт  по  клавіатурі
Бруківки  тротуарів  і  мостів...

Втомилася...  І  що  робити  далі?
Бо  сили  вже  немає  так  іти:
Порвалася  застіжка  на  сандалі...
Та  треба  цю  біду  перемогти.

Чому  ж  ти  не  на  транспорті,  а  пішки?
Маршрутка  їде!  Ні...  Мабуть,  не  та...
Ну  ось  і  все...  У  сумці  босоніжки,
А  ти  босоніж  -  горда  і  крута!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803339
дата надходження 16.08.2018
дата закладки 17.08.2018

Ганна Верес

У тишу одягнувся синій вечір

У  тишу  одягнувся  синій  вечір,
Закутав  ліс  і  воду,  і  лозу,
Вмостився  на  могутні  дуба  плечі
Й  дививсь,  як  річка  дихала  внизу.

Він  жадно  пив  сріблясто-сонну  тишу,
Аж  поки  розірвав  її  цвіркун,
Я  ж  споглядаю  мовчки,  ледве  дишу,
Пірнувши  в  казку  чарівну  таку.

Нарешті  нічка  тишу  вечорову
Розіп’яла  над  свіжістю  дібров,
Ось  місяць  виплив  повний,  жовтобровий,
Щоб  шлях  до  ранку  зоряний  збороть.

А  коли  ранок  скине  срібні  роси
У  трави  прибережні,  де  вода,
Заб’є  карась  хвостом    у  верболозі…
І  сонця  край  те  буде  споглядать.
16.06.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797498
дата надходження 29.06.2018
дата закладки 30.06.2018

Володимир Присяжнюк

Той біль минув, і цей мине…

Той  біль  минув,  і  цей  мине…
Вже  й  день  сховався  за  лаштунки…
Щось  невловиме,  осяйне
Для  мене  стане  порятунком.

Щось  несподівано  близьке
Засяє  на  моїй  доріжці:
Життя  —  в  привітності  м’яке  —
Замайорить  в  твоїй  усмішці!
©  Володимир  Присяжнюк
12.10.2017

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792260
дата надходження 18.05.2018
дата закладки 19.05.2018

Ганна Верес

А ми пливем… в однім човні

Із  сивиною  роки  обнялись,
Намалювали  і  сліди  печалі.
Змінились  –  не  такі  ми  ,  як  колись,
Бо  з  юністю  назавжди  розпрощались.

Горить  іще  в  очах  живий  вогонь,
І  трепетні  уста  хвилюють  груди,
Але  не  зрозуміти  нам  того,
Чом  іншої  вже  юності  не  буде.

Й  життю  не  повторитися…  О,  ні!
Як  двічі  в  одну  річку  не  вступити…
А  ми  пливем  удвох…  в  однім  човні,
І  хочеться,  як  і  колись,  любити.
17.06.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791287
дата надходження 11.05.2018
дата закладки 19.05.2018

Катерина Собова

Розлучниця

Всім    Мариночка  казала:
-Та    хто    ж    із  нас  без    гріхів?
І    назло    всім    -    відбивала
В    дівчат    їхніх    женихів.

З    кожним  дівка  розважалась:
-Хі-хі-хі      і      ха-ха-ха!
Все    кохалась,  цілувалась
І    котилась  до    гріха!

Та    помітила  Марина    -
Тільки    в  ліжко    всі    зовуть,
Кавалери,    наче,  й  хвалять,
Тільки    заміж    не  беруть!

-Клявся    ти,  що  не  забудеш,
Що    я    буду  тобі  сниться,
Ти    ж  казав,  що  скоро  будеш
Тільки    на  мені    жениться!

-На    тобі,  Марино  славна,
Що    я    тільки  не  казав,
І    женитися,  як  личить,
Може,  здуру,  й  обіцяв.

А    як  зліз    -    вернувся    розум,
Наче    хтось  устиг  шепнуть,
Чудернацькі    твої    пози
Тут    в  могилу  заженуть!

То  ж,  Марино,    будь  здорова,
Хоч    цей    метод  не  новий,
Я    вже  шостий,  хто  від  тебе
Утікає,  ледь    живий.

Так    розлучниця  Марина
Розплатилась  за  гріхи…
До    своїх    дівчат    вернулись
Усі    блудні    женихи.

Як    та    риба    у  ставочку    -
Всі    зірвались    із    гачка,
А    Марина    в    холодочку
Сама    бавить    байстрючка!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791746
дата надходження 15.05.2018
дата закладки 19.05.2018

Шостацька Людмила

ХРЕСТИКИ ДУШІ

                                           Цілувала  голка  вишиванку,
                                                           Малювала  долю  і  красу.
                                                           Цілувала  ввечері  і  зранку,
                                                           І  сльозу  роняла,  мов  росу.
                                                           Вишивали  рученьки  невтомно,
                                                           Викладали  хрестики  душі.
                                           Вишивали  пані  і  мадонни,
                                                           Підбирали  доленьці  ключі.
                                           Молодим  –  на  щастячко  стелили,
                                                           А  воям  -  в  дорогу  оберіг.
                                           Додавали  вишиванки  сили
                                           На  канві  натруджених  доріг.
                                           Малювали  долю  Україні
                                                           Пишним  квітом,  стиглим  колоском,
                                                           Бурштинами,  вродою  калини,
                                                           Озивались  серця  голоском.
                                           Вишивали,  плакали  й  співали
                                           Пісню  роду  голосом  віків.
                                                           І  неслись  по  світу  ці  хорали
                                                           У  серця  коханих  козаків.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792054
дата надходження 17.05.2018
дата закладки 19.05.2018

Катерина Собова

Iнтелект

Якось  я  сказав  дружині,
Що  вона  мені  не  пара.
Знає  тільки  кухню,  свині,
А  в  науці  –  геть  бездара.

Що  не  має  інтелекту,
У  мистецтві    -  недотепа,
І  до  повного  комплекту
Ще  й  затуркана  дурепа.

Я  тоді  уже  подумав,
Треба  тут  сказати  зразу,
В  нещасливу    я  годину
Ляпнув  цю  невинну  фразу.

Жінка  висновок  зробила.
Та  цікаво  було  далі:
Розвивалися  події,
Як  в  бразильськім  серіалі.

Продала  корову  й  свині,
І  літає,  як  на  крилах,
Замок  великий  на  дротині
В  хліві  на  двері  почепила.

Десь  комусь  вона  дзвонила,
Приїхали  якісь  люди,
Навезли  апаратури,
Розставили  в  хаті  всюди.

Хлопці  –  майстри  на  всі  руки:
Пояснили,  де  планшети,
«Однокласники»,  «Фейсбуки»,
Як  сидіти  в    Інтернеті.

За  науку  цю  хорошу
Дякувала  їм  дружина,
Віддала    всі  наші  гроші,
Що  збирав  на  запчастини.

Щебетала  моя  мила
Про      «Контакт»  і    про  «Ютуб»,
Що    вона  уже  вступила
В  інтелектуальний  клуб.

За  продані  качки  й  свині
Мріяв  я  купити  скутер,
Та  дружина  враз  придбала
Сканер,  принтер  і  комп’ютер.

Я  забув,  коли  їв  борщ,
І  які  на  смак  котлети…
Жінка  зранку  і  до  ночі
Зависає  в    Інтернеті.

І  до  мене  вже  говорить
Іноземними  словами…
Поряд  з  нею    -  я  вже  дурень
(Нехай  буде  це  між  нами).

Я  вже  ясно  зрозумів
(Це  кажу  і  ледь  не  плачу),
Вже  не  з’їм    я  голубців,
Вареників  не  побачу…

Боже  милий  і  єдиний,
Маю  просьбу  лиш  одну:
Поверни  мені  дружину
Ту    -  затуркану  й  дурну!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784971
дата надходження 29.03.2018
дата закладки 29.03.2018

Східний

Не чую Ваші, мамо, співи

Тужливий  день  сплакнув  дощами,
Забився  вітер  у  кутку.
Сьогодні,  мамо,  Ви  не  з  нами,
Ледь,  ледь  я  стримую  сльозу.

Не  чую  Ваші,  мамо,  співи,
Не  бачу  посмішку  ясну.
Смакую  мамині  лиш  сливи
Й  дитинства  згадую  весну.

Які  були  ми  всі  щасливі,
Раділи  сонцю  й  небесам.
На  жаль  пройшлися  сірі  зливи,
Стою  зажурений  я  сам.

Ось  дві  могили:  мама  й  тато…
Де  були  Ви,  тепер  –  хрести.
У  Вашій  хаті  нема  свята,
Нема  з  дитинства  і  весни.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774524
дата надходження 01.02.2018
дата закладки 25.02.2018

Ольга Калина

Думки холодні знову лізуть в душу

Думки  холодні  знову  лізуть  в  душу,
На  вулицю  спустилась  темна  ніч.
До  ранку  з  вами  я  сидіти  мушу
І  плед  шерстяний  все  спадає  з  пліч.  

Зірки  надворі  знову  небо  вкрили
І  вийшов  місяць  з  ними  у  танок.  
Думки  я  намагаюся  щосили
Відправити  у  небо  до  зірок.  

Ідіть  собі  далеко  в  світ  широкий,
Залиште  бідну  душу  -  не  гризіть.
Нехай,  нарешті,  в  серце  прийде  спокій,
Який  на  кожну  думку  дасть  отвіт.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775331
дата надходження 05.02.2018
дата закладки 18.02.2018

Михайло Онищенко

Душа сгорала.

     Душа    сгорала.

Душа    сгорала,    как    свеча,
душа    сгорала,
я    часто    делал    сгоряча,
и    думал    мало.
Прошли    года,    уже    года,
забылись    речи,
легли    года,    одни    года,
на    наши    плечи.


Я    помню    милые    глаза,
тот    тихий    вечер,
и    не    бежит    уже    слеза,
я    помню    встречи.
Всегда    я    помню    о    былом,
о    том,    что    было,
люблю    тебя,    одну    тебя,
а    ты    забыла.


Ты    позабыла    про    меня,
ты    позабыла,
я    не    зажёг    в    тебе    огня,
любовь    остыла.
Я    не    жалею,    ты    поверь,
ведь    было    счастье,
ты    не    откроешь    мою    дверь,
чтоб    стал    я    счастлив.


             13.05.14
 

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777235
дата надходження 15.02.2018
дата закладки 15.02.2018

laura1

Новорічний вальс

Новорічний  вальс

Кольористі  вогні  мерехтять  на  магічній  ялинці,
А  сніжинки  кружляють  тихцем  за  розписаним  склом.
Ми  з  тобою  удвох  за  святковим  столом,  наодинці.
Серпантином  салюти  злітають  у  ніч  за  вікном.

Відпустили  полегко  ми  давні  жалі  і  провини,
А  за  кілька  хвилин  -  рік  Новий  і  проб'ють  Дзиґарі!
Ти  зі  мною  в  житті  і  я  вдячна  тобі  щохвилини
За  кохання,  дітей  і  за  зустріч  на  нашій  зорі.

Доля  нам  дарувала  прихильність  і  безліч  талантів.
-  Відкорковуй  ігристе  і  вип'ємо  келих  за  нас!
Ти  для  мене  у  світі  дорожчий  за  всі  діаманти!
Запроси,  як  раніше,  мене  на  улюблений  вальс.

Я  тебе  обійму  за  натруджені,  втомлені  плечі,
А  натомість  мене  поведеш  у  омріяний  сон.
І  ніколи  не  буде  між  нами  жури  й  холоднечі,
Хоч  зима  із  вітриськом  співають  для  нас  в  унісон.

І  нехай  рік  старий  поступово  пішов  крок  за  кроком,
Та  на  зміну  йому  поспішає  Новий,  молодий!
Нам  ніколи  не  буде  бентежно  в  житті  й  одиноко.
Хай  лютують  морози,  нуртує  цупкий  сніговій.

Кольористі  вогні  мерехтять  на  магічній  ялинці.
Запах  кави,  свічі    і  відкритий  сімейний  альбом.
Ми  у  ніч  новорічну  з  тобою  удвох  наодинці,
А  сріблястий  архангел  махає  нам  білим  крилом.

20.  12.  2017          Л.  Маковей  (Л.  Сахмак)

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767088
дата надходження 20.12.2017
дата закладки 25.12.2017

Юрій Цюрик

Малює жовтень багрянисту осінь…

Малює  жовтень  багрянисту  осінь;
Палітра  барв  лежить  по  всій  землі.
І  неба  неповорно  ніжна  просинь
Виблискує  у  райдужній  імлі.

Скидають  листя  втомлені  дерева;
Всміхаються  бурштинові  стежки.
Блукає  парком  Осінь-королева;
За  обрій  поспішає    навпрошки...

Вона  невдовзі  стрінеться  з  зимою;
Красу  багряну  заметуть  сніги...
Я  ж  буду  сумувати  за  тобою,
Вдивляючись  у  срібні  береги...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755813
дата надходження 17.10.2017
дата закладки 08.12.2017

Наташа Марос

ВИПАДКОВА…

Я,  мабуть,  просто  гостя  випадкова,
Бо  щастя  обирає  не  мене...
Хоч  на  одвірки  вчеплена  підкова,
Та  я  боюся:  знову  обмине...
І  розчиняюсь  у  житейських  буднях,
Мені  немає  як,  нема  коли  -
Не  вмію  просто  жити,  просто  бути...
І  вже  не  часто,  а  таки  болить...
Та  хоч  із  літом  швидко  розпрощалась,
Його  не  виглядаю  більше,  ні...  -
Хай  служать  римі  ті  слова  "з  дощами",  
Бо  з  ними  мокро  й  холодно  мені...
Я  не  втрачаю  віри:  засвічуся,
Теплом  душі  зігрію  навкруги,
Скраєчку,  непомітно  примощуся
Й  любов'ю  об'єднаю  береги...

             -              -              -

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752724
дата надходження 28.09.2017
дата закладки 12.11.2017

Наташа Марос

ШАПІТО…

Позаздрю  всім,  хто  залягає  в  сплячку
Від  осені  до  самої  весни,
Кому  не  треба  ворушить  заначку
По  сім  разів,  страхаючись  війни...

Тим,  хто  не  чує  про  гіркі  події  -
Вже  смокче  досі  лапу,  та  й  усе,
Зими  не  бачить,  а  весні  радіє  -
Вона  тепло  і  їжу  принесе...

Там,  у  берлозі,  де  нема  субсидій,
Не  соромно  за  газ  і  Нафтогаз,
Бо  під  травою  не  обсядуть  злидні
Із  року  в  рік,  та  і  на  рік  не  раз...

Але  радію:  гроші  є  в  держави,
А  ще...  у  неї  є  такі  мужі,
Що  забезпечать  будь-які  застави,
Обійдуть  найкрутіші  віражі...

І  спритні,  і  завзяті,  і  багаті,
Ще  молоді,  а  вже  давно  святі  -
Їм  всеодно,  що  десь  в  холодній  хаті
Старі  і  немічні...  і  зовсім  вже  не  ті,

Бо  молодість  згубили  у  роботі
На  фабриках,  заводах,  на  полях,
У  тракторі,  на  фермі  у  чоботях...
Ніхто  й  не  думав,  що  є  легший  шлях...

Лиш  крик  душі,  (але  його  не  чують,
Та  і  не  прислухається  ніхто)  -
Не  осучаснять  і  не  зарахують
Ні  в  стаж,  ні  в  пільги...  Браво,  шапіто...!!!

                       -                    -                    -

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758401
дата надходження 02.11.2017
дата закладки 12.11.2017

Осіріс

Вітання з 8 березня колегам, які служать Освіті

На    початку,    створив    Бог    небо    і    землю.    Земля    була    тьмяна    і    пуста.

                                                                                       Вчителька    фізики

 -    Як    же    освітити    нову    планету?    –    постала    перед    ним    дилема.
 Подумавши    недовго    –    років    з    мільйон,    він    знайшов    геніальне    рішення:
 -    Ану    як    витворю    я    вчительку    фізики?!    Нехай    вона    метикує,    а    я    в    цей    час    у    прохолоді    садів    Райських    хмільний    нектар    завдам.
       І    з’явилася    вчителька    фізики.    Строга    вона    була,    вибаглива,    але    діло    знала.    Зібрала    космічне    сміття,    збила    його    міксером.    Потім    розігріла    на    сковорідці,    додала    радіації,    за    смаком,    і    виплавила    круглого    сяючого    млинця.    Опісля    розкрутила    його    центробіжною    силою    і,    подолавши    земне    тяжіння    закинула    у    центр    сонячної    системи.    А    залишки    печені,    здула    у    нічне    небо    і    ті,    засіяли    зорями.    Стомлена,    але    задоволена,    радіохвилями    полинула    вона    відпочивати    до    найближчого    безіменного    сузір’я.    

                                                                                       Вчителька    географії

 Та    Богові    цього    здалося    замало:
 -    Ну,    світло    є,    а    що    ж    мені    робити    з    цим    безбарвним    шматком    каменя?    –    замислився    Творець    озираючи    планету.    –    Самому    не    хочеться    руки    бруднити.    А    зроблю    я    краще    вчительку    географії,    нехай    вона    швиденько    приведе    планету    до    ладу!
           Сказав    –    зробив.    І    пожалувала    вчителька    географії.    І    пішла    вона    бардак    хаосу    первозданного    розгрібати.    Та    не    швидко    діло    робилося.    Мільярди    років    на    то    поклала.    Не    ледача    була,    але    ж    вередлива!!!    То    їй    здавалося,    що    надто    холодно    довкола    –    гієну    вогненну    вулканів    роздмухала    і    пекучою    лавою    все    полляла.    Опісля    спекотне    їй    стало    –    льодовиковим    періодом    все    остудила.    І    так    безконечну    кількість    разів.    То    неозорий    безкрай    горами    мережила.    А    як    ландшафт    не    сподобався    –    роздратувалася    і    весь    суходіл    океанами    покрила.    Потім    третину    землі    осушила    і,    чи    то    від    втоми,    чи    ще    з    яких    відомих    лише    її    міркувань,    покинула    роботу    і    оселилася    в    районі    мальовничих    Канарських    островів.
               Мужньо    терпів    Господь    те    хазяйнування,    лежачи    на    хмаровому    дивані,    бо    знав,    що    для    діла.    

               Вчителька    біології

 -    Ну    ніби    то    й    гарно,    -    озирав    діло    рук    своїх    Создатель,    -    але    якось    порожньо,    тихо    і    надто    сіро-блакитно.    О,    знаю    –    ця    справа    якраз    для    вчительки    біології!    Змайструю    її!    Вона    миттю    з    цим    упорається.    А    я    подивлюся    свою    колісницю,    бо    щось    з    правої    сторони    скрипить.    
           Плеснув    у    долоні    і    розверзлася    синь    океанічна    і    родилася    з    піни    морської    вчителька    біології.    Непосидюча    була    та    панна,    а    надто    модниця!!!    Та    не    шукала    вона    простих    шляхів.    Заманулося    їй    тіло    голе    чимось    прикрити.    І    виростила    вона    з    нуклеїнових    кислот    бактерії,    а    з    тих    рослини.    І    оторочила    тіло    своє    модерновими    спідницями    із    листя    різного.    Сподобалось    їй.    Далі,    для    біжутерії    випестила    різноманітних    молюсків,    що    жили    в    мушлях    гарнюніх.    Як    у    моді    шкіра    стала    –    розвела    динозаврів    усіх    відтунків    і    фактури.    Позаздрила    їй    вчителька    фізики    і    метнула    свою    злість    космічну,    каменем    розпеченим    на    Землю.    І    загинула    майже    вся    сировина    для    модниці    біологічної.    Та    не    здалася    та    і    розвела    кількість    незліковну    тварюк    хутряних    та    птахів    райдужно-перистих.    І    пішла    задоволена    гуляти    лісовими    океанами    у    шатах    неймовірних.

                                                                                           Учителька    молодших    класів

 -    І    це    ніби    добре    склалося.    І    планета    око    зеленню    вабить,    і    тварюк    різних    незліченна    тьма.    Але    все    одно    чогось    ніби    не    вистачає.    А    може    компанії?    По    моєму    «образу    і    подобію»?    Точно,    люди    потрібні.    Ахалай-махалай,    готово    ось    і    люди.    Але    ж    хто    за    ними    доглядатиме    та    елементарним    премудростям    вчитиме?    Тут    без    учителя-початківця    не    обійдусь.    Бо    часу    не    маю    –    янголи    в    сауну    кликали.
           І    сотворив    бог    учительку    молодших    класів.    І    захлинулася    та    у    шмарклях    дитячих    та    зборах    батьківських,    у    таночках    до    свята    та    репетиціях    пісень    вітальних.    І    злиплися    кісоньки    її    від    пластиліну    жирного.    І    забруднилася    сукенка,    з    «дешевеньких»,    фарбами    медовими.    А    пальці    міцно    клей    ПеВеа    скував.    І    заридала    вона    молитву    Господу,    щоб    доленьку    поправив    їй.    І    почув    творець    стенання    ті    з    бані    парної,    тай    обдарував    її    групою    дня    продовженого    та    перевірками    позаплановими,    уроками    відкритими    і    майстер-класами.    І    погрузнула    вчителька    у    справах    нескінченних.
           -А    кому    зараз    легко?    –    знайшов    виправдання    Всевишній.

 Вчителька    філології

   І    знову    Цар    царів    занепокоївся:
 -    Щось    люди    говорять    нерозбірливо.    Та    і    молитов    поетичних    іноді    хочеться!    До    такого    діла    зладнаю    я    вчительку    філології,    нехай    плем’я    дітей    моїх    красномовності    навчить!    А    я    з    вудкою    на    березі    Вічності    пороздумую.
           І    розверзлася    твердь    словниково-книжкова    і    Світові    явилася    вчителька    філології.    І    полилася    мова    рікою    поетичною,    чоловікам    ненависною.    Заспівали    струмені    ті    на    порогах    статків    мужових,    все    більше    у    банків    позичених:
 -    Хочу    шубу    як    у    біологічки!    Коли    сміття    винесеш?    Де    підвищення    обіцяне?    А    матінка    казала    ж    мені…    Козел!
           І    побачив    Бог,    що    перебрав    мабуть    трішки,    з    учителькою    філології.  Тому  швиденько,  для  вдоволення  прохань  чоловічих,  випестував  вчительку  іноземної  мови.  І  перестали  стенання  жіночі,  на  мові  закордонній  мужі  розуміти.  
Опісля  Творець  зібрав    вчительок    на    педраду    райську,    та    й    мовив:
 -    Попрацювали    ви    славно    голубоньки    мої!    Тому    по    трудам    вашим    праведним,    вам    і    нагорода.        Для    компенсації,    у    день    суботній,    виліпив    я    із    залишків    пластиліну    світобудовного,    вчителя    фізкультури    та    навчання    трудового,    щоб    вони    вам    вірою    і    правдою    служили    до    пенсії    вашої,    любили    вас,    пісень    і    віршів    гарних    дарували    вам,    на    руках    носили    і    на    копоративах    шкільних    чарчини    наливали.    А    я    строго    слідкуватиму    за    цим    із    крісла    директорського!
           І    додав    Господь:
 -    Добре    я    з    учительками    вигадав!    Бо    лише    жінка    здатна,    з    хаосу    Чоловічого    Світу    створити    затишне    гніздечко!    І    неважливо    планета    то,    чи    педагогічний    колектив.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406132
дата надходження 04.03.2013
дата закладки 12.11.2017

Осіріс

Мачуха війна

             
Упало  небо  мрякою  під  ноги,
До  берців  глеєм  лащиться  Війна.
Рвуть  осінь  кулемети  мов  бульдоги.
Від  міни  поряд  виразка  гнійна.

Забилась  тиша  снайпером  в  розпадок
І  завиває  перельотом  куль.
Стирчать  на  ставі  ребра  мертвих  кладок,
Вітаючи  круків  німий  патруль.

Іржавий  танк  пустив  коріння  в  полі,
Без  башти,  що  відтяв  боєкомплект.
Осколками  поламані  тополі,
Безглуздості  висвічують  афект…

У  кров’янім  плескаючись  розмаї:  
Брудна  для  когось,  іншим  –  осяйна́,  
Могили  риє  в  сухокостім  гаї  
Усім  дбайливо  мачуха  Війна.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703753
дата надходження 30.11.2016
дата закладки 12.11.2017

Осіріс

Твоє ім’я видихую у ніч…

Ім’я  твоє  видихую  у  ніч,
Ласкавих  трав  срібленим  переливом.
Дзвінке  відлуння  хлюпає  врозтіч,
Між  перелісків  солов’я  мотивом.  

Дівочий  стан  голублю  на  зорі,
Лиш  поглядом  із  росною  сльозою,
Що  плине  по  березовій  корі,
Розчулена  липневою  грозою.

Торкаюся  кульбаб  махрових  вій,
Цілунком  променистого  кохання.
Злинає  парасольок  буревій,
До  жайвора  злотого  щебетання.

Надія  на  взаємність,  повесні  
Палахкотить  на  кінчику  бурулі.  
В  серпанковім  кружляє  напівсні,
Під  голоси  із  вирію  прибулі.

Я,  локонів  медовий  аромат,  
Єством  вбираю  в  білосніжжі  саду,
Із  нотками  жасминових  сонат,
Що  на  тичинках  милують  цикаду…

Від  буревію,  скипня  протиріч,
Її  сховають  серця  мого  крила.

Твоє  ім’я  видихую  у  ніч,
Тобою  сню,  моя  Вкраїно  мила.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706753
дата надходження 15.12.2016
дата закладки 12.11.2017

Любов Іванова

У ВИРІ ПРОТИРІЧ. .

Хто  не  відчув  землі  -  не  знає  неба,
хто  дня  не  знав,  не  зрозуміє    ніч.
А  хто  не  мав  кохання  біля  себе,
не  знає  всіх  можливих  протиріч..

Любов  свята,  та  часом  ранить    серце
І  в  той  же  час    -    життєвий  оберіг..
Для  когось  з  нас  кохання  цілий  всесвіт,
для  когось  прірва  попри  самих  ніг.

У  час  коли  проснеться  зірка  рання
у  прірву  ту  уважно  подивись..
Там  рай  чи  пекло?  Ні!!  Там    вир  кохання!
Стрибай  у  нього,  щоб  злетіти  ввись..


©  Copyright:  Любовь  Иванова  2,  2011
Свидетельство  о  публикации  №11106087736

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263989
дата надходження 08.06.2011
дата закладки 30.10.2017

Любов Іванова

ОСІННЯ ЗАЖУРА

О-дцвіли  у  садах  різнобарвні  жоржини  і  айстри,
С-пілих  яблук  і  груш  вже  не  чути  п'янкий  аромат.
І-  змінився  чомусь  на  похмурий  з  веселого  настрій,
Н-аче  все  у  житті  розладналось  і  йде  невпопад.
Н-оровлива  пора,  то  морозно,  то  мряка,  то  вітер,
Я-сний  день  випадає  на  тиждень  хоча  б  лишень  раз.

З-аблукала  любов  серед  рим,  серед  смутку  і  літер,
А-    рядочки  віршів  затремтіли,  мов  лист  від  образ.
Ж-уравлине  «курли»,  як  ножами  у  зранене  серце
У-  природи  мінор…та  невже  буде  так  до    весни?
Р-зпинають  вітри  падолист  у  нестримному  скерцо,
А-  допоки  нехай  нам  насняться    про  проліски  сни.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757949
дата надходження 30.10.2017
дата закладки 30.10.2017

Сіроманка

Ірина Вовк. "НАТЮРМОРТ З ЖОРЖИНАМИ"

Жоржини  
зів'ялі  –
торішні
опа́ли
опалі,
розніжено
вітер
       гойдає
     засніжені
далі,
поблідло
чи  світло,
чи  тло
       золоте  пасторалі  –

марн[i]і́[/i]  натюрморти…
жоржинні  офорти  печалі…

Ген  місяць  помітив
ту  постать  
на  соннім
причалі  –
усміхнена
Панна  –  у  синім
холоднім
кришталі…

Портрет  Незнайомки
в  знайомім  до  болю  
     овалі  –
паліють
жоржини
і  мліють,
як  води
відталі.
Жоржинні
печалі
на  соннім
і  синім  причалі,

відталі,  як  води
зімлілі
в  холоднім
кришталі,
опалі  
в  розніжені
вітром
засніжені
далі,
в  опалі  паліють
на  Пана
в  знайомім
овалі.

Портрет  Незнайомця
 на  тлі
золотім
пасторалі…
Розквітло
чи  світло,
чи  літо  марно́ї
печалі  –
розніжена  Панна
із  Паном
на  соннім
причалі,
а  далі  –
 засніжені  далі,
опа́ли  опалі…
Лиш  місяць
жоржинно  
милує
жоржини  зів'ялі.

[i](Зі  збірки  інтимної  лірики  [b]"Самоцвіти  сокровення"[/b].  -  Львів:логос,1997)
[/i]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754754
дата надходження 11.10.2017
дата закладки 11.10.2017

Юрій Цюрик

Я дихаю тобою, Україно…

Ти  -  діамант  мій,  Ти  -  моя  перлина;
Моя  любов  -  у  снах  і  наяву...
Я  дихаю  тобою,  Україна,
Твоїми  -  болем  й  муками  -  живу...

Тебе  орда  татарська  мордувала;
Знущалися:  і  ляхи,  й  москалі...
Та  захлинулась  у  крові  навала
Брудних  поганців  на  святій  землі...

Твоя  печаль  -  це  і  мої  страждання,
Твоя  скорбота  -  це  й  моя  жура...
І  все-таки  я  маю  сподівання:
Не  за  горами  без  війни  пора.

Ми  всі  у  цій  війні  шукаєм  правду,
Та  чи  пізнаєм  Істину,  чи  ні  ?!...
Бо  певен,  що  не  буде  доти  ладу,
Допоки  роблять  бізнес  на  війні
 
Бездушні  та  лукаві  можновладці,
Які  людських  не  чують  молитов.
Та  мій  народ  не  буде  вічно  в  пастці,
Не  завжди  проливатиметься  кров...

Я  певен:  заживуть  криваві  рани,
У  небі  закурличуть  журавлі
І  на  землі  стражденній  мир  настане...
Жаданий  мир  на  втомленій  землі.

Я  дихаю  тобою,  Україно,
Твоїми:  болем  й  муками  живу...
Ти  -  діамант  мій,  Ти  -  моя  перлина...
Любов  моя  -  у  снах  і  наяву...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651395
дата надходження 13.03.2016
дата закладки 10.09.2017

Анатолій Волинський

Немає пророків в країні…

Немає  пророків  в  країні
Де  батьківське  слово  зросло…
Віками  страждали…  й  понині,
Народ  наш  вирощує  зло.

Засіли  керманичі  хижі:
Бо  правду  -    неправдою  б’ють!
Слова  промовляють  ворожі,
На  мову  помиями  ллють.

Відняли  вже  все  від  народу,
Куди  не  поглянь    –  скрізь  біда.
Лишається,  кинутись  в  воду,
З  високої  кручі  Дніпра.    

За  Волю,за  Правду…  Свободу
Піднявся  великий  народ,
Побігли  не  знаючи  броду,
Не  зміряли  величі  вод.

Кудись  розлетілись,  як  птахи,
В  тепліші,  в    багаті  краї,
Волочуть  нещастя  невдахи:
Без  дому,родини  й  сім’ї.  

І  там,  не  багата  в  них    Доля,
Кругом  наші  в  злиднях  живуть,
Опудалом  посеред  поля,
Не  мед,  а  гіркоту  там  п’ють.

Тяжка  на  чужині  дорога  –  
Колюча  босоніж  стерня.
Закралась,  і  в  мене  тривога:
Печальну  співаю  щодня.  

Затягну  уночі  тужливу,
В  далекій  чужій  стороні
Про  долю…любов    нещасливу,
Що  мається  теж,  в  чужині.      

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728711
дата надходження 14.04.2017
дата закладки 04.09.2017

Ярослав К.

Притча про дракона

У  далекій  країні,  за  сотні  морів
Жив  дракон  у  своєму  палаці.
Чорний  прапор  над  замком  його  майорів
На  високій  дворогій  гілляці.

Той  дракон  був  жорстокий,  людей  катував,
Вимагав,  данину  щоб  платили,
А  злиденний  народ  був  позбавлений  прав,
І  терпіти  не  мав  уже  сили.

Час  від  часу  знаходився  хтось  із  людей
Та  ішов  на  двобій  із  драконом,
І  молився  народ  за  воротами,  де
Царедворця  чекав  під  балконом.

І  щоразу  зловісний  його  чули  сміх,
Що  надію  та  серце  калічить:
"Бій  закінчено,  люди,  дракон  переміг,
І  податки  зростають  удвічі..."

Та  нарешті  один  відчайдушний  юнак
Кинув  звіру  страшному  свій  виклик.
Біля  замку  люд  вкотре  розбив  свій  бівак  -
До  такого  давно  уже  звикли...

І  рубались  вони  кілька  днів  і  ночей,
Дуже  довго  тривала  та  битва.
Від  балкона  народ  не  відводив  очей,
А  в  серцях  не  стихала  молитва.

Чорний  прапор  здригався  від  лязгу  мечів,
А  в  дракона  кінчалися  сили,
От  і  кумпол  останній  із  шиї  злетів,
Все,  звірюга,  тобі  -  до  могили.

І  пішов  по  палацу  хоробрий  юнак,
Подивитися,  що  там,  в  палатах.
І  відчув  він  каміння  коштовного  "смак"
Та  красу  у  рабинях-дівчатах.

І  подумав  юнак:  "Відпочити  не  гріх
Від  такої  смертельної  січі..."
Раптом  чує  з  балкона:  "Дракон  переміг
І  податки  зростають  удвічі..."

Він  підвівся  мерщій,  царедворця  схопив:
"Що  верзеш  ти,  хіба  ти  не  бачиш?!"
Той  спокійно  і  чемно  йому  відповів:
"Глянь  у  дзеркало,  друже-юначе..."

У  далекій  країні,  за  сотні  морів
На  гілляці  вісить  чорний  прапор...
Із  драконів  вже  безліч  злетіло  голів  -
А  сатрапи  міняють  сатрапів.

Бо  як  пусто  в  душі  претендентів  усіх,
А  до  церкви  -  лиш  ставити  свічі  -
Очевидно  й  без  бою:  дракон  переміг,
І  податки  зростатимуть  вдвічі.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747945
дата надходження 27.08.2017
дата закладки 04.09.2017

Ярослав К.

Розкопки

Ціле  літо  вже  немає
В  нас  гарячої  води.
Трубопровід  прокладаєм...
До  Європи  чи  куди?

Може,    виділили  квоти?
Гей,  дамо  їм  кип'ятку!
Любі  друзі  із  Європи,
Вам  -  окріп,  а  нам  -  газку!

Може,  нафту  відкопали
Та  приховують  від  нас?
Ми  вже  відра  всі  б  побрали  -
Ось  він,  наш  зірковий  час!

Може,  "чорний"  археолог
Інвестує  в  цей  бардак?
Бо  копають  все  навколо,
Мов,  шукають  "артефак"...

Все  подвір'я,  мов  окопи...
Може,  то  проект  "Стіна"?
Щоб  з  Росії  до  Європи
Не  полізла  сарана?

Звете  себе  хазяями,
До  небес  злетіли  там?
Хто  кому  копає  ями,
Той  туди  потрапить  сам!


"Артефак"-  відомий  "перл"  від  нинішнього  мера  Києва.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748469
дата надходження 30.08.2017
дата закладки 04.09.2017

Елена Марс

Читай мене… Я вся - як на долоні

Читай    мене...    Я    вся    -    як    на    долоні...  
Напевне,    був    би  мертвим    кожен    вірш,  
В    якому    б    не    була    душа    в    полоні...  
Ціна    була    б    такому    -    мідний  гріш.

Читай    мене...    Я    вся    -    як    на    долоні...  
Поезія    не    терпить    таємниць.
Слова,    немов    зірки,    в    моє    безсоння,
Злітають    із    небесних    колісниць...

Читай    мене...  Я    вся    -    як    на    долоні...
Цвіте    в    мені    весна    моя    завжди,
Спроможна    зруйнувати    всі    кордони  -
До    тебе    б    тільки    йшли    її    сліди...

Читай    мене...    Я    вся    -    як    на    долоні...
Закохана    всім    серцем...    і    сумна.
Здається,    що    душа    моя    холоне,  
Від    того,    що    не    гріє    чужина.

Читай    мене...    Я    вся    -    як    на    долоні...  
В    душі    не    приховаєш    почуттів.
Сльоза    часом    занадто    вже    солона,
Якби    ж    ти    зрозуміти    це    зумів...

Читай    мене...  Я    вся    -    як    на    долоні...
...  Але,    благаю,    душу    відпусти,
Якщо    не    я    в    думках    твого    безсоння,
І    серцем...    не    мене    голубиш    ти.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741692
дата надходження 12.07.2017
дата закладки 12.07.2017

Наталка Долинська

Цінність

Змінюються  цінності  з  роками.
Бо  життя  на  місці  не  стоїть.
І  що  вчора  мріяли  –  бажали,
Завтра  перетвориться  у  сміть.

 Змінюються  мрії  і  бажання,
Стрімко  наче  вихор  час  летить.
Завтра  нові  будуть  сподівання,
Бо  життя  як  спалах!  Наче  мить!

 І  якось  з  приходом  дня  нового
Зрозумієш  істину  просту,
Що  нема  ціннішого  нічого
За  любов  людську  і  доброту.

 Бо  лише  вони  розвіють  сірість,
Зменшать  біль  від  пережитих  бід.
В  них  тепло,  життєва  мудрість,  щирість.
Ці  два  почуття  врятують  світ.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704183
дата надходження 02.12.2016
дата закладки 07.07.2017

Наталка Долинська

Не пали минулого мости

Не  пали  минулого  мости,
Бо  не  знаєш  ти  ,  що  буде  завтра.
Може  доведеться  ними    йти
Не  роздмухуй  полум’я,  не  варто.

Поламати  легко  зрозумій…
Та  назад  уже  шляху  не  буде  .
Не  губи  не  справджених  надій,
І  не  слухай,  що  говорять  люди.

То  твоє  життя  –  воно  одне!
Не  пускай  чужої  в  нього  думки.
Бо  чужий  твого  не  проживе,
Не  ламай  між  рідними  стосунки.

Час  розставить  сам  усі  крапки,
Тільки  не  повернеш  вже  нічого.
Не  зліпить,  розбиті  черепки.
Не  вернуть,  загублені  дороги.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740903
дата надходження 06.07.2017
дата закладки 07.07.2017

Юлія Мальована

Викинути з голови

Ти  просто  подих  на  щоці,
Ти  просто  тінь  німа  вночі,
Ти  ніби  поряд,  ніби  й  ні,
Ти  –  промінь  світла  у  вікні…
Ти  –  мить,  ти  –  вічність,  ти  –  життя,
Ти  –  шлях  стрімкий  без  вороття,
Тобою  випита  до  дна,
Хмільна  від  тебе  без  вина…
Розтанеш  ти  у  вирі  днів,
Для  тих,  хто  так  тебе  хотів,
Я  теж  в  минулому  втону,
І  віднесу  твою  вину.
Руками  я  згашу  вогонь,
Ти  лиш  не  дай  торкнутись  скронь,
Не  дай  заслухатись  тебе,
Чекай,  ще  трішки  –  це  пройде…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738933
дата надходження 23.06.2017
дата закладки 06.07.2017

Олена Жежук

Утома

Сивіє  вечір…  Під  вікном  жасмин
Вмивається  червневими  дощами.
Дощить  і  в  серці  –  і  росте  полин  
Холодними  самотніми  ночами.

Вчорашнім  «завтра»  видивляюсь  вдаль,
Із  піднебесь  для  крил  благаю  сили.
В  яких  світах  обвітрену    печаль
На  втомленім  крилі  моїм  носили?

А  люди  не  зникають  в  нікуди,    -
Так  хочу  вірити  в  цю  вічну  догму.
Цілющий  дощ  –  мов  вічності  сліди
На  кущ  жасмину,  на  мою  утому…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737521
дата надходження 12.06.2017
дата закладки 14.06.2017

Ольга Гала

Говори зі мною, говори

Говори  зі  мною,  говори!
До  зорі!  А  краще  –  до  світанку!
Ми  вдвох.  І  сонні  явори
Знову  нам  співають  колисанку.
Бачиш  ніч...  Така  безмежна  ніч  –  
Цілий  Всесвіт,  наче  на  долоні!
Ми  з  тобою  знову  віч-на-віч
У  нічному  літньому  полоні.
Зорепад,  шалений  зорепад...
Загадай  скоріш  своє  бажання!
Пам’ятаєш  сад,  той  білий  сад
І  моє  незаймане  кохання?!
Я  люблю.  Давно  тебе  люблю!
Та  мовчу,  бо  різні,  певно,  долі!
Та  молю,  Всевишнього  молю,
Щоб  шляхи  з’єднав  на  життєполі.
Ми  удвох...Край  неба,  ми  удвох:
Шепіт  листя,  невгамовні  зорі
І  відлуння  тисячі  епох,
Що  пливуть  по  небу,  як  по  морю.
Зупини...  Хвилини  зупини!
Говори,  ні  хвильки  не  спиняйся!  
А  спинився  –  в  очі  зазирни,  
Поцілуй  і  знову  закохайся.
Говори  зі  мною,  говори
Про  життя,  про  вічність,  про  світання...
Не  мовчи!  Бо  знають  явори
Про  твоє  закохане  мовчання.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733165
дата надходження 13.05.2017
дата закладки 13.05.2017

Lana P.

СВІТАЮТЬ ЗОРІ МОВЧАЗНІ…

Світають  зорі  мовчазні
Із  золотистими  вінцями,
Розшиті  сріблом  на  канві,
Крізь  темінь  світять  каганцями.

Спалахують,  немов  вогні,
У  хаотичних  мерехтіннях,
У  позолоті  —  осяйні,  
А  падають  чомусь  камінням…

Невже  блищить  далеке  все,
А  те,  що  ближче,  те  —  буденне?..
Чом  недосяжність  нас  зове,
А  не  життєвість  повсякденна?..

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728572
дата надходження 13.04.2017
дата закладки 13.04.2017

Zinthenko Olena

Я належу твоїм миттєвостям

Я  належу  твоїм  миттєвостям…
І  це  зовсім  не  прикро  мені
За    хвилини  відверті  чуттєвості
Віддала  би  роки,  а    не  дні  .  

Коли  спогади  тануть  у  вдячності,
Сипле  сніг  чи  квіток  пелюстки      -  
Я  щаслива  в  своїй  необачності,
Я  читаю  свій  сум…залюбки.

Я  з  тобою  шум  трав,  голос  неба
Відчуваю  ,  як  ніч  мовчазна.
А  ти  пести,  як  грай,  так  і  треба,
Щоб  прокинулась  кожна  струна.

Терпко,  хитко  і  завжди  по-іншому  -  
Перевдягнене  ти  божество…
Віддаю,  як    посланцю  безгрішному
В  інших  долях  забуте  єство…

©  Олена  Зінченко  2017

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728423
дата надходження 12.04.2017
дата закладки 13.04.2017

Ганна Верес

Допоки?

Хрести  і  труни…  Люди…    Море  квітів…
Печаль  і  біль  запеленали  край…
А  в  трунах  –  найдорожче  –  наші  діти…
Їх  зачекався  Бог,  небесний  рай.

Допоки  ж  буде  наш  народ  терпіти
Й  війну  назве  війною,  не  АТО?
Допоки  гинуть  будуть  кращі  діти
Й  чом  не  наказаний  за  ці  жахи  ніхто?!

Чи  не  пора  усім  нам  зброю  брати,
Щоб  волю  Україні  зберегти,
З  землі  своєї  вигнать  ката-"брата",
Так  думає  і  він,  і  я,  і  ти...
5.04.2017.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728489
дата надходження 12.04.2017
дата закладки 12.04.2017

Леся Утриско

Вже навіки з Богом.

Ой  Іване,  Іваночку-  
голубенькі  очі,
вишивала  тобі  мати
сорочку  щоночі.
Вишивала  тобі,  синку,
доленьку  щасливу,
де  любов  свою  вкладала
світові  на  диво.  
Простеляла  світлі  ранки,
та  й  місячні  ночі,
квіт  калини  коло  ганку  
заквітав  у  мочі.
У  барвінку  дозрівали  
літа  молодії,
рум'янилось  біле  личко  
в  пелюстках  лелії.
Та  прийшла  біда  в  господу-   
війнонька  проклята:
серце  крається  в  народу,  
сумна  стала  хата.  
Ой  змарніли  синку  нині
голубенькі  очі,
з  горя  сич  лиш  на  калині  
плаче  серед  ночі.
Роздирає  душу  неньки,
що  стоїть  над  гробом,
ліг  барвінок  до  земленьки-
вже  навіки  з  Богом.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728289
дата надходження 11.04.2017
дата закладки 11.04.2017

Виктория - Р

Я для тебе

[b][i][color="#ff0088"]Я  для  тебе  -  мережка,
Я  твій  коник  -  цвіркун,
Я  -  твоя  тепла  стежка,
Я  -  мелодія  струн,

Я  для  тебе  -  рятунок,
Я  для  тебе  -  запал,
Твій  безцінний  дарунок,
У  душі  ніжний  шал,

Я  для  тебе  -  барвінок,
Я  для  тебе  -  вітрила,
Я  для  тебе  -  затінок,
І  твої,  любий,  крила.

Я  для  тебе  -  свічадо,
Твій  в  житті  Еверест,
Ти  для  мене  відрада,
Наші  долі  навхрест.
08  04  2017  р  
Вікторія  Р  [/color][/i][/b]
[b][i]
[color="#ff00bb"]Я  для  тебе


Я  для  тебе  у  спеку  зливою,
Ти  для  мене  узимку  шубою...
Стану  в  голод  для  тебе  нивою,
Буду  завжди  для  тебе  любою!

Я  для  тебе  у  темінь  зірочка...  
Ти  для  мене  -  серпнева  нічка..
Ти  для  мене  в  пустелі  гілочка,-  
Я  для  тебе  свята  водичка...

Я  для  тебе  у  мріях,-  ластівка-
Ти  для  мене  -  у  полі  хмарка..
Ти  для  мене  у  будні  -  пасіка  ,-  
Щоб  від  меду  твого  стало  жарко...

Я  тебе  позову  мізинчиком,-  
Щоб  посіяв  в  душі  волошки,-
А  сама,-  у  твій  сон  промінчиком-  
Заспокою  чуття  хоч  трошки...

Я  для  тебе  -  солодка  вата,-  
Ти  для  мене,-  як  пучка  солі!
Ти  для  мене  -  це  щастя  в  хату,
Найсвітліша  частина  долі!!!
10  08  2015р  
Вікторія  Р
ID:  598876
Рубрика:  Вірші,  Лірика  кохання[/color][/i][/b]

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598876

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727865
дата надходження 08.04.2017
дата закладки 08.04.2017

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 08.04.2017

Світлана Моренець

У ВЕРБНУ НЕДІЛЮ

Ледь  земля  крижані  розриває  окови,
ще    дерева  –  в  полоні  зимового  сну,
верболозові  ж  котики  ніжні,  шовкові
і  вербові  гілки  вже  вітають  весну.

Замість  пальм,  що  не  вижили  б  в  люті  морози
(не  знайти  в  нашім  краї  із  неї  листа)
розквітає  верба,  переживши  загрози,
щоб  встелитись  під  ноги  Ісуса  Христа.

Свят-водиці  краплинки  піймавши  у  руки,
освятивши  святкові  вербові  гілки,
пригадаймо  Христа,  що  за  нас  йшов  на  муки,
найвеличніший  подвиг  вписавши  в  віки.

Тихо  в  домі  включу  благовістові  дзвони,
із  подякою  свічку  поставлю  на  ріг,
і  вербові  гілки  покладу  до  ікони,  –
а  в  думках  я  стелю  їх  до  Господа  ніг...

Зі  святом  вас  всіх,  панове!
Миру,  любові,  щастя  і  весни  в  серцях!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727856
дата надходження 08.04.2017
дата закладки 08.04.2017

Ганна Верес

Донбас димить, а матері… ридають

Закуталась  багрянцем  знову  осінь,
Лелечі  клини  зникли  в  далині,
А  він  димить…  Болить  Донбас…  і  досі,
Бо  полягло  вже  стільки  в  цій  війні!

Вітри  осінні  дмуть  на  нас  зі  Сходу
І  день,  і  ніч…  Чи  ж  стомляться  вони?
Усі  казали:  ми  одного  роду  –
Чому  ж  ми  стали  жертвами  війни?

Донбас  димить,  а  матері…  ридають…
Під  дзвін  могилка  свіжа  вироста.
Багрянець  тихо  з  дерева  спадає,
Та  не  прикриє  чорного  хреста…
27.09.2015.

Ганна  Верес  (Демиденко).  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727840
дата надходження 08.04.2017
дата закладки 08.04.2017

Людмила Пономаренко

На згадку

Так  несподівано,  так  задушевно-світло,
Що  аж  в  саду  примружилась  весна,
Ви  дарували  проліски  розквітлі
На  згадку  про  добро…Мов  дивина,

Зворушливо-тремтливо  грілись  квіти
В  теплі  моїх  долонь,  а  більш  –  очей…
Й  здавалося,  що  ми  дорослі    діти,
Зніяковілі    в  чистоті  речей,

Таких  знайомих,  згублених  де-небудь,
Як  у    степу  далекі      голоси…
І  грілись  душі  неозорим  небом
У  проблисках  незваної  сльози…

Пучечок  пишний  свіжої  блакиті
Те    приспане  у  серці  розбудив.
І  поки  люди  є,  допоки  будуть  й  миті,
Зігріті    теплотою  добрих  див.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655580
дата надходження 29.03.2016
дата закладки 06.04.2017

Людмила Пономаренко

Яскравий день

Яскравість  дня  –  у  посмішці  дитини,
В  довірливому  погляді  очей,
В  зусиллях  залишатися  людиною  –  
В  потоці  днів  і  суєти  речей.

Яскравість  дня  –  у  створеній  картині,
У  новім  вірші,  списанім  з  душі,
В  червоних  яблуках  на  білій  скатертині,
У  свіжій  музиці  бешкетників-дощів.

Яскравість  дня  в  однім  буває  слові,
Значимішім  від  всіх  земних  пісень.
Яскравість    -  у  присутності  любові,
В  новій  надії  на  прийдешній  день.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636356
дата надходження 16.01.2016
дата закладки 06.04.2017

Олександр Шевченко

Спокійної ночі

Нічкою  темною  
Зірка  упала
І  тихо  скотилась  з  небес,
А  мама  пісеньку  заспівала
І  спати  поклала  тебе.

Хай  тобі  спиться,
Дитинко  маленька,
Як  сонце  сіда  за  поля,
Нехай  присниться  сончиків  жменька
І  доля  щаслива  твоя.

Хай  тобі  сниться
Матусина  ласка
І  татова  тепла  рука,
Хай  світла,  добра,  радісна  казка
Несе,  як  на  хвильках  ріка.

Хай  тобі  сняться  
Метелики  в  травах,
Квітуча,  зелена  земля,
І  тихий  сміх,  і  дитячі  забави,
Спокійної  ночі,  маля.

1.09.2016  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727324
дата надходження 05.04.2017
дата закладки 06.04.2017

Альвіна Єрух

Десь у нетрях цього непривітного світу…

Десь  у  нетрях  цього  непривітного  світу  
Не  ростуть  хмарочоси,  не  їдуть  авто.
Де  немає  нікого.  І  можна  як  діти...
Де  хвилин  у  годині  більше  за  сто.

Де  лапаті  сніги  не  стають  і  на  хвилю,
Де  самотньо  сховався  колодовий  дім.
Ми  б  зігріли  його  антрацитним  вугіллям,  
Чи  іскрою,  що  тліє  на  серці  живім...

Де  дерева  вдяглись  у  хустки  побілілі,
Аромати  від  хвої  в  червоні  носи.
Там  холодні  вітри,  снігові  заметілі.
Де  ледь  чутно  відлуння….  на  два  голоси.  

Де  казково  і  тихо.  Де  просто,  як  вдома.  
Де  нікому  нічого  не  треба  казать…  
Де  прийму  я  на  себе  усю  твою  втому  
І  розмовами  буду  тебе  розважать.  

Де  в  кімнаті  одній  лиш  запалене  світло,  
Де  на  зорі  ми  вийдем  дивитися  в  ніч.
Де  я  зможу  торкнутись  тебе  ледь  помітно,
Де  не  буде  вагань,  коливань,  протиріч…  

Буде  мить,  роздивитись  усміхнені  очі,
Лиш  одна,  поки  погляд  іще  на  мені  ...
Хочу  в  місце,  адреса  його  «світ-за-очі»  
Нехай  раз…ненадовго...  нехай  уві  сні…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723356
дата надходження 13.03.2017
дата закладки 06.04.2017

Наталія Білак

Байдужість

Мов  чорний  птах,  летять  у  нікуди
Надії  наші,  мрії  й  сподвання.
І  залишають  в  грудях  слід  гіркий
Від  розуміння  нездійсненності  бажання.

Туман  густий  окутує  думки  
І  сіре  тло  на  кольори  лягає.
Нема  нічого,  окрім  пустоти,
Мов  звір  страшний,  вона  нас  пожирає.

І  розриває  серце  на  шматки.
Заводить  душу  у  вогонь  пекельний.
Не  допусти,  ти  чуєш,  віджени
Той  гріх  страшний,  що  тягне  у  пустелю.

Ім’я  йому  –  байдужості  дурман.
Здається,  що  вже  світло  не  засяє.
Та  прийде  час  й  розсіється  туман.
Лише  борись,  й  весна  знов  забуяє.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726984
дата надходження 02.04.2017
дата закладки 02.04.2017