Olyana: Вибране

Ніна Незламна

Пробач, мамо. /проза /

   
  Не  поспішаючи,  підкрадався  осінній  вечір..  В  домі  тихо,  тільки  чути,як  чітко  вибиває  годинник  «Тік  –  так…  Тік  -  так».  Вона  в  смутку,  в  розчаруванні,  сиділа  біля  мами.Ледь  стримувала  сльози,  в  голові    гуділо,  перед  очима  іноді  з`являвся  туман.  Вкотре  рясні,  солоні  сльози,  з  гірким  присмаком,  вмивали  обличчя,  зволожували  уста,  краплями  падали  на
поділ  сукні  і  окуляри.  Весь  час  знервовано  смикала  в  руках  зовсім  мокру  носову  хустинку,  не  відводила  погляду  від  неї,  
-  Матусю,  рідна,  дорогенька,  не  йди,  чуєш,  тебе  благаю.  А,  як  же  я  сама?  Одненька  буду  без  тебе?  Ні!  Тільки  не  це..  
   В  кімнаті  тихо  -  тихо…  Вона  вже    не  чує  годинника,  увага  вся  до  мами.    Місяць,  а  може  й  більше  вона  лежала    виснажена,  бліда  -  бліда.  Ледь  затрусилися  уста,  шепіт,
-  Донечко,  пробач.
 Раптово  сивий  місяць  уповні  заглянув  в  вікно,  кинув  сяйво  на  ліжко,  закрив  навічно  її  очі.  Ніч  давно  розкидала  зорі,  які  ледь-ледь  мерехтіли,  а  сама  дрімала  в  тиші.
       Надія    в  відчаї…  Залишилася  одна,  як  билина,    душа  тремтіла,  розривалася,  гаряче  на  серці,  біль    у  грудях,  ледве  їх  стерпіла.  Думки  про  рідну,  ніжну  матусю  -  що  я  тут  без  тебе  досягти  можу?  Одна  опора  й  світло  у  вікні  була  для  мене  ти…
   Дівчина  не  знала  батька,  мама    все  тримала  в  таємниці.  Інколи  з  сумом  говорила  -  »  Краще  б  його  не  мала,  але  ти    доню,  в  мене  одна  розрада.  Тобою  вік  я  прожила  і  все  робила,  щоб  краще  було  тобі,  люба,  комфортніше,  на  цьому  світі.  Дала  освіту,  тож  тепер  сама  рідненька  в  житті  дорогу  вибирай,  прошу  тільки  не  оступись,  як  я.  Добре  роздивися,  щоб    тобі  не  така  доля,  як  моя».  
     Вона  пригадала,  як  поводилася  мама,  коли  зустріне  в  селі  п`яного  чоловіка,  задумається  й  скаже  -»О,  ще  один.  Де  беруться  гулящі  і  пияки?  Чому  коли  зустрічаються,  всі  хороші  здаються?  А  тільки    подаруєш  своє  кохання,  вкотре  приповзе  весь  в  болоті,  п`яний  й  просить  вибачення.  Мине  день  -  другий,  творить  теж  саме.  Ой  доню,  хто  вигадав  таке  життя?  Де  знайти,  щоб  був  порядний?  Придивишся  по  селі  майже  всі  горілку  п`ють,  хтось  більше,  а  хтось  менше,  тому  і  в  злиднях  все  живуть,  хіба  їм  потрібна  ця  бібліотека?  Хіба  що,  якась  жінка  прийде  взяти  прочитати  книгу  й  то  все  більше  про  кохання.  Це  говорить  про  те,  що  жінкам  -  цим  сільським  трудівницям,  теж  хочеться  нормального  відношення,  любові  й  поваги.  Бути  господинями,  але  не  рабинями,  подай,  принеси,  прибери.  Хто  знає,  в  місті  людей  більше  проживає,  можливо  там  й  менше  вживають  алкогольні  напої.  Та  й  то  треба  знати  з  якої  сім`ї  і  хто  батьки?  Хоча  поговірка  є;  «В    сім`ї  не  без  виродка».  Я  молода  була,  не  розгледіла,  закохалася,  годила,  як  могла,  а  він  згулявся,  бешкетував,  а  потім  поїхав    далеко,    в  Росію  на  бурові  установки,  там  і  спився».    А  так,  щоб,  ще  щось  про  нього  розповісти,  то  ніколи  не  хотіла.  Тільки  кивне  головою,    очі  стануть  сумні,  відразу  прикладе  руку  до  грудей  й  слова  -  «Не  ятри  душу».
       Наді  минуло  двадцять  три  роки,    її  дім  від  сусідів  метрів  двісті  і  від  одних,  і  від  других.  Немає  з  ким  поспілкуватися,  окрім  рижого  сміливого,  хитрого    кота  на  ім`я  Марс  й  невеличкого  молодого,  чорного  пса  на  ім`я  Топа.  Вони  кожного  дня  проводжали  її  до  хвіртки  -  коли  йшла  на  роботу,  а  після  вісімнадцятої  годили  спокійно  сиділи,  кіт  на  паркані,  а  песик  прямо  біля  хвіртки,  чекали  на  господарку.  І  саме  цікаво,  що  ніколи  не  билися,  поважали  один  одного.  Топа  добрий,  часом  нюхне  його,  а  в  кота  відразу  хвіст  догори,  спокійно  пройде,  навіть  не  озирнеться.  Та  коли  пахне,  щось  смачненьке,  Марс  відразу  плигав  на  руки.    Хитро  заглядав  в  очі  й  терся,  тицявся  носом    у  підборіддя.  Топа  спостерігав,    виляв  хвостом,  ледь  -  ледь  скавулів.  Вони  звикли,  знали,  що  дістанеться  обом  та  кіт  хитріший,  хотів    завжди    все  першим  отримати.  Вона    тішилася,  адже  з  ними  веселіше.  А,  ще  часом    з  телевізором,  бо  то  тільки  й  розваги,  а    так  майже  всі  дні  з  книгами.  Колись  рушники  вишивала,  адже  кожна  дівчина  мріє  зустріти  коханого,  стати  з  ним  на  весільний  рушник.  Тепер  цим  не  займалася,  оберігала  очі,  адже  з  зором  мала  проблеми.
     Час  плинув…..    Вечоріло…  За  вікном  ліпив  мокрий  сніг  з  дощем,  чути  свист  вітру,  то  тихіше,  а  то    так  сильно,  аж  гуділо  в  пічці  й  в  піддувайло  сипалися  яскраві,  червоні  вогники  -  жаринки,  від  яких  освітлювало  підлогу.  Надя    підкинула  кілька  дровенят,  від  яскравого  світла,  задоволено  примружила  очі.  Жар  в  грубці  спалахував  великим  полум`ям,  в  обличчя    віяло  гаряче  повітря.  На  столі,    на  годиннику  шістнадцята,  помітила  й    замислившись,  промовила,
-Так,  скоро  стемніє,  якраз  за    дві  години  згорять,  можна  збиратися  додому.  Добре,  що  Топа  та  Марс  на  веранді,  були  б  замерзли.  Адже  погода  неприємна,  їдюча,  холодна,  так,  вже  пізня,  примхлива  осінь.
     Сьогодні  бажаючих  взяти  книги,  було  зовсім  мало.  Вже,  як  примерзне,  тоді  приходить  більше  читачів,  аж  з  колгоспу,  це  від  села  кілометрів  три,  тоді  веселіше.  Підіймається  настрій,  хтось,  про  щось  цікаве    розповість,  чи  помилуються  її  квітами  в  вазонах.  Так,  вона    їх  дуже  любить,  це  мама  так  навчила,  не  забуде  вкотре  полити  та  помити  листочки,  налюбуватися  ними.  І  часом  в  самотності  пригадає,  як  колись  до  них  тихо  -  тихо    говорила  мама,  немов  боялася  їх  злякати,
-  Мої  славненькі  -  квіточки
Наче    гарненькі  -    діточки
Несуть  радість  тобі  й  мені
Справжня  весна    в  нас  на  вікні
Шануй  їх  доню,  це  сонечка  цвіт
Скільки  б  не  було  люба,  тобі  літ…
 Спогади  про  маму  турбують  душу,  скотиться  непрохана  сльоза.  І  все  перед  очами,  пригадає  її  веселий  настрій  біля  вікна,  прислухається  до  пташиного  переспіву,  вкотре  всміхнеться.  А  потім,  як  наслухається  пташок  вголос  мріє;  о,  якби  я  пташкою  була,  то  б  полетіла  куди  захотіла.  
       Раптово  її  думки  перервав  стук  в  двері,  зайшов  високий,  молодий  чоловік  в  окулярах,
-Вибачте!  Добрий  вечір!
Зняв  окуляри,  поспіхом  витирав  скельця  носовою  хустинкою,
   -Я  здається  заблукав,  з  села  звернув,  гадав    доїду  до  траси,  а    дорога  привела  до  вашого  села.  Оце  проїхав  трохи,  все  ще  не  розумію,  як  проїхати  до  траси.  Ніде  ніяких  знаків  немає,  як  на  трасу  попасти?  Підкажіть  будьте  ласкаві.
 У  легкій  курточці  стояв  перед  нею,  без  головного  убору.  Акуратно  підстрижене  русяве  волосся,  обличчя  світле,  приємне,  блакитні  очі.  Про  себе  описала  його  зовнішність,  що  в  нього  на  душі,  хто  знає?  Не  зміг  би,  ось  так,  хтось  незнайомий,  приїхати,  пожартувати,  ще  й  в  таку  кепську  погоду.  Він  скоса  позирав,  не  міг  зрозуміти  її  мовчанки.    Кахикнув,  щоб  звернула  увагу  на  нього,  ледь  почервонівши,  продовжив,
 -  Ви  знаєте,  так  стемніло,  хоч  око  виколи,  в  яку  сторону  не  погляну,  нічого  не  бачу.  Ото  халепа,  не  можу  зрозуміти  в  яку  сторону  їхати?!
-А  ви  хто    і  звідки?  –    запитала,  поправивши  окуляри.
-  Я  це…  Ой,  вибачте,  я  Максим,  як  треба  й  прізвище  скажу.
Мило  всміхнулася,
-А  я  Надя,  бібліотекар,  як  бачите.  Ви  знаєте  від  нас  до  траси    чотири  кілометри  та  я    вас  розчарую,  дорога  погана,    автомобілі  розбили,  коли    в  містечко  возили  буряк  на    цукровий  завод.  Якщо,  і  вас    авто  «Нива»,  то    проїдете,  якщо  ж  ні,  боюся,  що  прийдеться    вам  зустріти  ранок  в  якійсь  калабані.  Чоловік  підійшов  ближче,  впритул  до  столу,  за  яким  вона  сиділа.  Здивовано  відреагувала  на  його  сміливість,  відразу  встала,  хотіла  запитати,  можливо  зможе,  ще  чим  допомогти.  Та  він  уважно  придивився  на  неї,  протягнув  руку,
-  Тоді  будемо  знайомі.  
   Дівчина  трохи  розумілася    на  людях,  адже  скільки  книжок    читано  –  перечитано,    з  них  таки  чогось  навчилася.  Ледь  усміхнена,  гадала,  що  не  помилилася  в  ньому,  подала  руку,
-А  ви  мабуть  в  Олексіївку  їздили?
-  Розумієте,  в  нас  Василь  Степанович  –  електриком    працює  на  заводі.    йому  зателефонували,    що  захворіла  мама,  а  вона  ж  в  Голубівці  живе.  Автобус  з  містечка  лише  два  рази  на  день  ходить,  то  я  допоміг  людині,  адже  разом  працюємо.  
-  То  можливо  чаю?  Ви    ж  напевно  не  гостювали,  з  дому  давно.
-  Ну  так  -  так,  прямо  з  роботи,  не  заперечую,  вибачте,  вам  заморока  та  я  буду  радий.  Хоч  в  авто  й  тепло  та  з  собою    не    додумався    термос    взяти,  ще  розсіяний    таки  трохи,  хоча  вже    й  не  хлопчисько.  Та  знаєте,  все  не  передбачиш,  коли,  ще  сам,  не  маєш  сім`ї,  то    на  все  не  дуже  звертаєш  увагу.  
-  Сідайте,  он  стілець,  -  запросила,  водночас  уважно  придивлялася  до  нього.
 О,  то  він  не  одружений,  цікаво,  а  чому,  хіба  дівчат  на  заводі,  чи  в  містечку  немає?  Чи  можливо  перебирає,  шукає  якусь  вишукану,  багату.  На  вигляд  років  двадцять  вісім,  чи    тридцять,  але    здається    не  більше.
       Максим  присів,  чомусь  розгубився  не  знав,  як  поводитися,    роздивлявся  полиці  з  книгами  і    з  -    під  тишка  позирав  на  неї,  нарешті  запитав,
-  Ви  тут  одна  і  не  боїтеся?  
 Мило  всміхнулася,  відвела  погляд  до  вікна,
-  Чому  одна?  З  книгами,  з  квітами.  Ви  знаєте,  в  нас  гарна  бібліотека,  тут  самотнім  себе  ніколи  не  відчуєш.  Правда,  як  хто  зайде,  якісь  новини  розповість,  то  теж  цікаво.  Але  книги  -    це,  як  люди.  В  кожній  із  них  є  своя  історія,  своя  доля.  В  них,  як  зачитуєшся,  то  здається  попадаєш  в  море,  в  якому,  то  штормить,  то  так  тепло  й  світло,  що  в  душі    відчуваєш  весну.  А  історичні,  то  немов  казки,  правда,  то  я  не  про  Шевченка,  там  стільки  болі  й  журби,  особливо  зараз  згадуються  його  твори.  Яка  гірка  доля  матінки  України,  чому  віками,    так  званий  брат,  все  хоче  принизити  націю.  Та  сумне,  часом  хочеться  чогось  душевного,  вже  візьмеш  твори  молодих  поетів.  Мова  відроджується,  то  добре,  чисте  кохання,  красива,  щедра  земля,  а  світанки  й  вечори,  то  потрапляєш  в  обійми  природи,  тішишся,  насолоджуєшся  всім,  перед  очима  немов  картини.
Він  намагався  заглянути  в  очі.    Заслухався,  сам  того  не  помічаючи,  ледь    роззявив  рота,  вже  стрепенувся,  зробив  глибокий  подих,
   -  О!  Ви  прямо,  як  та  фея  знань,  така  промова!  Я  сам  технічний  інститут  закінчував,  все  більше  діло  з  залізом  маю,  знаєте  залізниця,  це  вагони    й  вагони.  Признаюся  не  дуже  мав  бажання  до  книг,  так  ото  часом  про  кохання,  то  більше    читав  зарубіжних  письменників.  А  зі  школи  звичайно  більше  пам`ятаю  Шевченка,  Лесю  Українку.  Та  зараз  інший  час,  скрізь    більше  комп`ятерів,  в  нас  на  роботі    і  в  мене  вдома  є,  тільки  я  там  більше  тримаю  інформацію  щодо  роботи.  А  новини  мені  всі  з  інтернету  батько  розповідає,    загалом  зайнятий,  якщо  чесно,  то  бракує  часу.
Вона  не  поспішаючи  розлила  чай,  припрошувала  до  пряників,  що  лежали  в  тарілці.  Так,  про    свою  маму  мовчить,  є  батько,  цікаво,  загалом  сини  завжди  більше  мову  ведуть  за  маму,  а  тут  інше.  Значить  не  мамин  синочок,  як  то  є  розбещений  -  не    чоловік  виростає,  а  ганчірка,  нікчема,  розмазня  -  перекручувала  в  голові    роздуми  за  нього.
Тут  була  з  ним  і  в  той  же  час  десь,  чомусь  згадувалися    прочитані  твори.  Хотіла  в  них  віднайти    подібного  героя.  
Подякував  за  чай,  якісь  хвилини  мовчання,  теребив  в  руках  окуляри,
-  Ви  дозволите  переглянути  книги?  Можливо  для  себе,  щось  цікаве  знайду.
-  Будь  ласка,  -    глянула  на  годинник,  стрілки  годинника  доходили  до  вісімнадцятої.  Він  слідкував  за  нею,  тож  відразу  зреагував,
-  Ой,  що  ж  я  напевно  піду,  вибачте,  бачу  вам  час  додому.
Вона  перебила  його,
-Та,  як  це  піду?  Куди  в  автівку?  Ні  -  ні,  я  запрошую  вас  до  мене  в  гості,  я  б  могла  звичайно  з  вами  тут  до  ранку  побути  ,  знайшла  б  вам,  що  розповісти  та    на  мене  вдома  чекають.
Максим  уважно  дивився,  вона  трохи  почервоніла,  в  голосі  відчувалося  хвилювання,  миттєво  не  задумуючись  випалив,
-  Я  зрозумів,  чоловік,  дитина.  Вибачте,    вас  більше  ні  на  хвилину  не  затримаю.  
     Вона  різко  встала,  розвела  руками,  заговорила  доволі  голосно  з  хвилюванням,  поспішаючи.
-  Який  чоловік,  яка  дитина,  з  чого  ви  взяли?    Я  вас  просто  не  можу  відпустити  мерзнути  в  автівці,  а  включите    опалення    вам  буде  в  ній  небезпечно.  Ви  вперше  в  нашому  селі,  тож  значить  гість,  вважаю  так  не  годиться.  А  вдома  в  мене,  мої  любимі    кіт    і  песик.
 Присіла    на  стілець,  зробила  глибокий  подих,  знявши  окуляри,  поклала    їх  на  стіл.
 Він  здивувався….  о,  які  очі,  волошкові,  їй  краще  без  окулярів.  Красива  дівчина,  варто  придивитися,  а  що  окуляри  носить,  то  нічого,  я  теж  очкарик,  так  в  школі  дражнили.  Пригадав,  свою  дівчину  зі  школи,  з  протилежного  класу,  яка  проводила  в  армію,  але  напевно  не  доля,  бо  не  дочекалася,  вийшла  заміж.  Від  тої  пори,    то  тільки  робота,  як  наречена.  Піймав  себе  на  тому,  що  вона  чим  -  то    схожа  на  його  перше  й  останнє  кохання.  В  голові  спогад  -  батькові  слова,  »  Вже  може  господиню  приведеш  у  квартиру,  гадаю  пора  одружитися,  можливо  б  менше  був  на    роботі.  Звернув  би  увагу  на  те,  що  роки  швидко  летять,  молодість  саме  кохати,  що  заважає  нарешті  подумати  про  себе,    про  мене,  одружився  б,    потішив  мене,  я  б  онуків,  ще    трохи  побавив».
     Вона  одягалася  в  пальто,  а  він  замислившись  сидів,  поринув  в  спогади.  Йому  було  десять  років,  як  мама  зникла,  поїхала  в  Москву  на  заробітки    і  все,  ні  слуху,  ні  духу.  Батько  все  життя  працює  на  ЖВРЗ,  в  електричному  цеху,  тому  й  вчився  він  по  настанові  батька.  Місяця  три,  як  очолив  бригаду  в  цьому  цеху,  хотів  змін  на  заводі,  з`явилися  інвестори,  роботи  було  і  йому  це  подобалося.  Батькові  одному  важко  тягнути  сина,  але  більше  він  не  одружився.  Пригадує,  як  часом  на  ніч  вдома    залишався  сам,  тільки  тепер  дорослим  розумів,  де  він  був.  Та  про  жінок,  ніколи  не  було  мови,  можливо  соромився,  хто  знає.  Адже  хлопчиськом    ніколи  про  це  не  задумуєшся.До  того  ж  й  звикли  вдвох,  здавалося,  що  все  так  і  треба.  Хоча,  зізнавався  сам  собі,  що  брала  безсонниця,  після  якогось  фільму,  чи  то  від  переглянутої  інформації  в  інтернеті.  
Вона  поспішно  в  грубі  прикрила  піддувайло,
-Ну,  що  йдемо  до  мене,  гадаю  іншого  виходу    просто  немає.      
Як  джентльмен,  пропустив  її  вперед,  виходив  слідом,  мов  покірне  ягнятко.Чомусь  коли  ближче  до  неї  підійшов,  її  легкі  парфуми,  чи  то  не  парфуми,  привабили  його.  Мовчав    йсам  дивувався  чому,  з`явилося  бажання,  ще  якийсь  час  побути  з  нею.  
     Надворі    трохи  вітряно,  але  дощу  не  було.  Біля  бібліотеки    припаркована    -  синього  кольору  автівка.
-  Ні,  гадаю,  в  авто  сідати  не  варто,  там  дорога  розбита,  краще  пішки,  -  попередила  його,  не  вагаючись  пішла    вперед.
Темно,  хоч  око  виколи,  вона  витягла  з  кишені    ліхтар,  освічувала  дорогу,  він  сміливо  її  взяв  під  руку,
-  Так  гадаю  зручніше,  під  ногами  багнюка,  якщо  будемо  падати,  то  так  і  буде,  адже  разом  веселіше.
Йшли  не  поспішаючи,  Надя    мовчала,  лише  схиляла  голову  донизу,  час    від    часу,  дивилася  під  ноги.  Після  його  слів    відчувала,  як  підступає  гаряча  кров  до  обличчя,  розбігається  в  жилах  по  тілу.  Він  теж  йшов  мовчки,  міцно  тримав  її  руку,  боявся  відпустити,  щоб  від  слизької  дороги    не  втратити  рівноваги.
   Як  добре,  ось  так  -  удвох,  набагато  веселіше,  чим  одній.  Ха!  А  цікаво,  як  він  в  мене  вдома  буде  себе  вести?  Ловелас  чи  ні?  Але  відразу  зупинила  себе,  кажуть  з  повій  бувають  гарні  дружини,  можливо  й  з  ловеласів  згодом  теж  бувають  гарні  охоронці    домашнього  вогнища,  хто  знає.
     На  веранді  загавкав  пес.  Кіт,  не  вагаючись,  з  підвіконня  плигнув  на  підлогу,  потягнувся,  не  міг  зрозуміти,  на  кого  може  гавкати  пес,  адже  мала  прийти  господиня.  Вона  відчинила  двері  й  відразу  взяла    пса  на  руки,
-Подивися  Максиме,  це  мій  охоронець  -  Топа.
 Той  не  хотів  вгамуватись,  ричав  на  нього,  від  ревнощів  хотів  вирватися  з  рук,  дістати  незнайомця.
-Е  ні,  так  справи  далі  не  підуть,  гайда  дам  їсти  і  в  буду,  прикрию,  курткою,  щоб  зігрівся,  там  будеш  спати,-    клопоталася  до  собаки,  відчинила  двері  в  простору  кімнату      й  привітно  до  гостя,
-  Ти  проходь!    Ой,  вибач  ненароком  перейшла  на  «ти»
Він  хотів  взяти  її  за  руку  та  пес  виривався,  аж    клацав  зубами,  ледь  не  дістав  його,
-  То  краще,  що  на  «ти»,  будемо  рідніші,  так  зручніше,  це  ж  не  дев`ятнадцяте  століття.
 Уже  звчинила  за  ним  двері,  давала  їсти  собаці  й  котові.
   Він  -  озираючи  кімнату,  помітив…  О,  як  тут  вишукано  й  комфортно.  Пахне  сосною,  травами,  а  книг,  як  багато  та  й    квітів,  як  в  магазині!  На  серванті  помітив  фото  жінки,  знайшов  схожість  між  ними,  зрозумів,  що  це  напевно  мама,  але  ж  її  немає,  що  сама  живе,  оце  сюрприз  й  наважилася  запросити,  це  ж  треба!  Ще  ніколи  так,  на  одинці,  не  був,  з  дівчиною,  в  незнайомому  селі,  при  такій  кепські  погоді.  Доторкнувся  до  пічки,  вона  була  ледь  тепла.
З  оберемком  дров  -    вона  відразу  зайшла    в  хату  й    поспіхом    розпалювала  пічку,  з  усмішкою  до  нього,
-  Ну  ось,  своє  господарство  нагодувала,  тепер  нам  час  подумати  про  вечерю.  Ти  любиш  пельмені?
 Він  мовчав,  вона  права,  я  люблю  пельмені,  але  не  куплені  в  магазині,  а  ті,  що  вони  готують  в  вихідні  дні  з  батьком.  
-Максиме,  роздягайся,  будь  ласка  сам,  не  соромся,  нас  в  хаті  лише  двоє,  немає  чого  соромитися,  різниця  в  вікові  бачу  не  велика,  тож,  як  кажуть,    сучасна  молодь  не  соромиться  нічого,  вперед,    ми    ж  живемо  в  двадцять  першому  столітті!
   Вони  сиділи  за  столом,  насолоджувалися  чаєм,  після  смачних  пельменів,  які  запивали  вином.  Він  розповідав  про  школу,  друзів,  за  пройдений  шлях  в  житті.  Вона  з  радістю  підтримувала  розмову,  розповіла  про  своє  дитинство,  про  маму.  Розповідала  фрагменти  з  розповідей,  прочитаних  книг.  Напевно  вино  трохи  вдарило  в  голову,  дивлячись  один  на  одного,  їх  притягувало  неначе  магнітом.  Максим  все  всміхався,  ненароком  клав  свою  руку  на  її  плече,  адже  сиділи  поруч,  їй    здавалося,  що  то  сонячні  промені  підкрадалися  до  її  тіла.  Розчервонілася,  веселий  погляд,  усмішка,  задоволення  від  спілкування.  Спіймала  себе  на  тому,  що  їй  так  ніколи  не  було  приємно  спілкуватися,  хотіла  голову  покласти  на  його  плече.  Як  мамі  колись,  як  було  вечорами  вдвох  пили  чай,  а  вона  потім  обійме  її  і  скаже;»  Добре  доню  вдвох,  одній  людині  не  прожити  нормальне  життя,  обов`язково  має  бути  сім`я,  а  вже  яка,  то  Бог  вирішує.  Гадаю  в  тебе  буде  інша  доля».
 Вона  й  не  помітила,  як  за  думками  опинилася  в  його  обіймах.
Мабуть  про,  щось  думає,  він  сам  про  себе  вів  бесіду,  обставини,  чи  хтось  керує  тим,  що  зараз  відбувається?  Так  спокійно  на  душі,  неначе  знає  її  все  життя,  лиш  хвилювання,  що  чекає  на  нього  попереду.  Невже  я  не  скористаюся  цим  випадком?  Не  наважуся,  адже  вона  гарна,  а  що,  якщо  має  когось?  Але  ж  його  тут  немає.  А  я  є  і  здається  живий,  що  ледь  стримую  гарячі  почуття.  Це,  що  кохання?  О,  біс  би  забрав  мою  нерішучість,  адже  мовчить,  в  обіймах,  як  дитя.  А  волосся  пахне,  дурманить.
 Від  пічки  відчувається  тепло,    йому  ж  здавалося,  хмеліє.    Хмеліє  від  спокуси,  яка    крутиться  в  думках,  напрягши    все  тіло.
     Їй    так  було  добре,  відчувала  тепло  й  його  серцебиття.  Думки  далеко  не  тікали,  кого,  ось  тут,  в  селі  зустріну,  чи  буде,  ще  така  нагода  зустрітися  з  ним?  Ні,  той  переселенець,  що  заходить  в  бібліотеку  частіше  за  всіх,  їй  зовсім  не  подобається,  хоча  й  приносить  цукерки,  кидає  погляди  та    він  її  не  приваблює.  Кинутися  у  вир  головою.  А  раптом  дитя?  А  якщо  дитя,  то  хоч  красиве,  таке,  як  він.  Та  так  і  буде,  тож    не  сама  буду,  потягну,  робота  є,  а  зараз  на  дітей  дають  допомогу.    Вона  придала  собі  рішучості,  що  має  бути  так  і  буде,  це  напевно  доля…
     Обережно  звільнилася,  від  обіймів.  Він  раптово  приторкнувся  до  уст.  Той  поцілунок  вирішив  все…  Жадні  цілунки,  пружні  перси,  вогонь  в  серцях.  Відчуття  нового  тіла  і  перший  поштовх,  розлилося  (червоне  вино)…
       Лежав  щасливий,  ця  мить  спокуси  йому  неначе  подарувала  крила.  Ніколи  в  житті,  не  відчував  такого  задоволення.  Вона…    вона  єдина  така  і  моя.  Кипіла  кров  по  жилах,  у  скронях  гупотіло,    а  тіло,  ще  бажання  мало  та  ні,  він  зупинив  себе.  Не  втрачу  я  її,  моєю  навік  буде.  Клянусь  в  душі,  збережу  вірність  лебедину,  я  берегтиму,  кохатиму  її  все  життя,  це  моя  доля.  Але  ж,  як  дивно  так  далеко  від  мене  була  і  так  раптово  я  її  знайшов…  
         Пізній,  похмурий  ранок  заглядав  у  віікно,  дощу  не  було  і  вітер  здавалося  зовсім  пропав.  Принаймні  так  подумала  Надя,  вона  проснулася  раніше.  Чи  шкодувала  про  нічну  близькість?  Ні,  напевно  так  поступила  після  прочитаних  книжок,  вирішила,  що  кохати    в  житті  можна  декілька  раз  і  воно  те  відчуття,  не  відразу  приходить,  а  буває    й  з  часом.  Напевно  там,    на  небі,  зорі  складають  свої  пазли,  їм  видніше.  З  висоти  роздають  долі,  які  їм  до  вподоби,  чи  можливо  хто  яку  заробив,  хто  знає?
Він  ледь  –  ледь  відкрив  очі,  вона    в  синьому,  махровому  халаті,  за  столом  нарізала  бутерброди,  закипів  електричний  чайник.
Він  не  соромлячись,  в  білизні,  підійшов  до  неї,  несподівано  взяв  на  руки.  Осінній  ранок,  а  в  серцях  весна,  а  в  душі  радість  й  бажання  насолоджуватися  один  одним.  Обоє  не  вважали  чогось  боятися,  соромитися,  поринули  у  світ  любові,  медових  поцілунків,  пристрасно  бажали  близькості.
 Сніданок,  поцілунки,  ніяких  обіцянок,  тільки  погляди  один  до  одного  й  кожен  при  своїх  думках.    В  обох  гарний,  піднесений  настрій  та  час  нагадував,  що  треба  йти  на  роботу.  Він  допоміг  їй  одягнути  пальто,  присівши  на  одне  коліно,  закривав  замки  на  чобітках  й  усміхнено  зазирав  в  очі,  хотів  знайти  в  них  -  хоч  маленьку  блискавку  щастя.
     Надворі  Топа  виліз  з  буди,    тихо  ричав  і  подзвякував,  неподалік,  біля  пустої  тарілки,  сидів  кіт,  не  звертаючи  на  пса  уваги,  поважно  вмивався.
         Вони  підходили  до  бібліотеки,  біля  авто  стояли  два  літні  чоловіки,  розмахували  руками,  про  щось  сперечалися.
 Один  з  них  помітивши  їх  звернувся,
-  Ага,  Надю,  добрий  день!  То  це  до  тебе  гість  приїхав,  а  ми  з  дядьком  Іваном  ледь  не  посварилися,  вже,  аж    на  пиво  посперечалися.    Я  думав  це  син    Степана  приїхав,  а  він  доводив,  що  до  Валентини  діти  приїхали,  тож  ніхто  не  виграв,  не  буде  кому  пригостити  пивом.  Вибачайте  нас!  
І  вже  до  Івана,  товкаючи  в  плечі,
-  Пішли,  пішли!    Чого  рота  роздявив?  Молода,  напевно  коханця  якогось    замала,  тож  не  буде,  як  її  мати,  весь  вік  одна.  Чого  такій  гарній  одній  залишатися…  Пішли….
Той  намагався  вкотре  озирнутися,  рукавицею  підтирав  ніс.  
Максим  обійняв  її,
-  Чуєш  Надю,  молода,  коханець,    то  я  тобі  тепер  хто?
Вона  ледь  почервоніла,  миттєво  згадала  ніч,  опустила  очі,
-  Ну  врешті  гадаю  не  коханка,  а  далі  час  покаже.  Може  цей  соловейко,  що  залетів  в  бібліотеку,    тільки  в  ліжку  щирий,  а  так  ні,  хто  знає?
Він  ледь  збліднів,  не  соромлячись  притиснувся  до  неї,    знявши    їй  окуляри  поцілував.  Не  пручалася,  хай  там  хтось  і  побачить,  так  і  буде.
     Вони  в  бібліотеці…  Швидко  почала  роздягатися,  він  допоміг    й    нічого  не  запитуючи,  пішов  надвір,  з  під  навісу  приніс  оберемок  дров.
Раділа  допомозі,  але  занепокоїлася,
-  Тобі  ж  час  їхати,  ти  вже  й  так  запізнився  на  роботу,  доки  доїдеш,  буде  обід.
-  Все  гаразд,  я  зателефонував  батькові,  о  другій  буду  на  роботі.  А  ти  мені  поясни,  ще  раз  якою  краще  дорогою  поїхати,  щоб  не  заблукати.
 Вона  всміхаючись  розповіла  йому  маршрут,  
-  Гадаю  сюди  дорогу,  ще  знайдеш,  чи  знову  в  іншому  селі  заблукаєш?
Зморщила  носа,  притиснула    вказівного  пальця  до    його  вуст,
-Це  я  пожартувала,  мовчи,  не  треба  нічого  говорити.
       Він  на  всякий  випадок  залишив  свій  номер  телефона,  на  ходу,
-Шкода,  що  зараз  не  маєш  телефона  та  гадаю  скоро  він  в  тебе    обов`язково  з`явиться.
 Вони    завмерли  в  поцілунку,  їм  обом  не  хотілося  розлучатися  та  в  житті  не  завжди  виходить  так,  як  хочеться.
 Поспішив  до  дверей,
-  Не  проводжай  мене,  скоріше  повернуся.
     Минуло  три  дні…  Надя  в  бібліотеці,  біля  вікна…  Сутінки  лягали  на  землю,  чому  так  довго  тягнеться  час?  Хай  би    неділя  швидше  була,  то  можливо  б  приїхав.
       Прийшовши  з  роботи  додому,    тішилася  з  котом  та  песиком  й  все  прислухалася,  чи  раптом  не  їде  якась  автівка.
 Погода    в  неділю  покращилася,  навіть  виглянуло  сонце.
             Вона  з  вікна  дивилася  в  сторону  садка,  любувалася  калиною,  яка  пишалася  червоними  гронами.  Декілька  горобців,  крутилися  над  нею,  то  відлітали,  то  присідали,  крутили  голівками,  щось  знаходили  й    знову  відлітали.  Пригадала,  що  на  весільний  каравай  обов`язково  кладуть  калину.  Гарні  звичаї  та  чи  я  колись  буду  розрізати  весільний  караван  для  гостей,  час  покаже.  Ну,  як  не  приїде…  Та  ні  вона  відкидала  цю  думку,  але  сумнів  підкрадався,  як  черв`як.
       Пройшло  більше  тижня,  від  Максима  ніякої  звістки.  Вже  перестала  чекати,  вирішила  так  і  буде,  напевно  зірки    в  небі  переплутали  все,  не  мала  бути  ця  зустріч,  втішала  себе.  Ввечері,  в  п`ятницю,  чомусь  зовсім  зіпсувався  настрій,  навіть  не  знала  чого.  Біля  маминого  фото,  тихо  просила  вибачення,  
-  Прости  матусю,  своє  непокірне  дитя,  не  прислухалася  до  твоїх    порад.  Зізнаюся  тобі,  він  мені  сподобався,  я  б  хотіла  з  ним  бути,  в  мене  склалося  враження  про  нього,  що  він  порядний,  надійний.  Хотілося  б  мати  такого  чоловіка  та  чи    будемо  разом?  Я  тільки  мрію  про  це,  попасти  в  його  обійми  й  ліпити  пельмені,  які  він    обожнює.  Та  не  їде,  а  дзвонити  я  перша  не  буду,  йти  по  людях,  дайте  зателефонувати,  ні.  Пробач  мамо  своє  дівчисько,  зрозумій  мене,  як  жінка,  адже  ми  створені  Богом  для  кохання,  для  продовження  роду.  Знаю  це  гріх,  але  ж  такий  солодкий…..  Кожна  жінка  мріє  кохати  і  бути  коханою,  це  ж    врешті  не  мої  вигадки.  
     Щоб  поліпшити  настрій,  включила  телевізор,  знайшла  канал  -  »Горизонт»,  звучали  українські  пісні.  А  й  справді,  музика  творить  чудо,  вже  всміхалася  швидко  прибралася  в  хаті.  Не  задумуючись,  замісила  тісто  на  пельмені,  адже  пару  днів  назад  купила    в  сусідки  свіжини.  Вирішила,  чого  вже  другий  день  має  стояти  перемелене  м`ясо.  Не  їде,  ну  й  нехай  -  сама  наїмся.
       Вже  близько  півночі  в  хаті  смачно  запахло.  Так,  хоч  пізно  та  вона  зварила  кілька  штук,  смакувала,  тішилася,  як  дитя,
-  Ага  тебе  немає,  то  я  сама  пару  штук  з`їм    і  за  тебе  також,  а  ти  пошкодуєш,  що  не  посмакував  мої  пельмені  з  кропом.
       З  головою  накрилася  ковдрою  в  ліжку,    від  позитивного  настрою,  чи  від  вечері  відразу  заснула.
   Сьогодні  не  спішила  на  роботу,  в  суботу  відкривала  бібліотеку  об  одинадцятій.  Пробудив    її  кіт,  лапою  торкав  пальці  ніг,  це  так  завжди,  як  захоче  надвір.  Потягнулася…  Ого!    На  годиннику    близько  десятої.  Оце  так!    Посміхнулася,  мабуть  завдяки  пельменям  так  гарно  спалося,всі  хвилювання  десь  поділися.
Раптом  загавкав  Топа,  почула  гул  автівки.  О!  Та  сьогодні  ж  субота,  заспокоїла  себе,  він  зазвичай  на  роботі  та  і  так  рано  не  може  приїхати.  
       Не  поспішаючи,  накинула  халат,  випустила  кота,  від  здивування,  на  якусь  мить  застигла  на  місці.  Біля  хвіртки  стояли  якийсь  чоловік  з  жінкою,  жінка  тримала  в  руках  на  рушнику  хліб,  хто  це  може  бути?  Ні,  щось  не  те…  Аж  раптом  побачила  Максима  з  букетом  червоних  троянд,  на  ходу  поправляв  квіти.
 О,  Боже!  Як  дзиґа  закрутилася  в  хаті,  за  хвилину,  вже  одягнена,  відчиняла  двері.  Топа  рвався,  гарчав,    схаменулася,  але  ж  оголені  ноги,  розчервонілася  від  хвилювання,  
-  Ой,  Боже,  що  ж  це  я!
Але  ж  не  повернуся  -    подумала,  мов  умовляла  себе.  Поспіхом,  в  калоші    всунула  ноги,  що  стояли  поряд,  поспішала  вгамувати  пса.
     То  були  батько  Максима  з  тіткою  Ганною,    Максим  взяв  їх  на  підмогу,  як  сказала  тітка,  що  сватання  має  бути  в  непарній  кількості  людей.  Надія  задоволена,  не  дарма  вчора    багатенько  наліпила  пельменів,  але  й  гості  прийшли  не  з  пустими  руками.
   Пройшли  зимові  свята,  вже  й  вода  освятилася  по  всій  землі,  закінчувався  холодний  січень.
   Морозним  видався    і  цей  день,  сніг  сріблився  й  золотився  від  сонячних  променів.
І  так  світло  й  тепло  було  в  молодят  на  душі,  їхали  в  комфортній  автівці  від  РАКСУ.  Максим  сяяв  від  щастя,  все  намагався  притулити  до  себе  наречену.  Надя  на  якусь  мить,  дивлячись  у  вікно,  задумалася  -    мамо,  це  так  красиво,  ти  напевно  бачиш.  Пробач,  мене,  що  не  прислухалася  до  твоїх  порад.  Подивися  -  я    щаслива,    мені  доля  зробила  подарунок  і  в  мене  все  добре,  люба,привітай  мене.
                                                                                                                                                                                                     24.02.2018р

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781305
дата надходження 10.03.2018
дата закладки 14.03.2018


Валентина Курило

Усміх


Ніч  серце  віддає  на  злом.
Тоді  за  друга    -    місяць-повня.
Цей  Всесвіт  в  коконі  за  склом.
Не  докричатися  назовні.
Ні  сон,  ні  спокій,  ні  любов,
А  тільки  зоряне  тремтіння.
Ні  слів,  ні  тіла,  ні  оков…
Тримає  родове  коріння.
Коли  навколо  ні  душі
І  звідусіль  химери  ночі,
Предтеча  смерті,    не  спіши
Сховай  свій  вишкір,  потороча.
Згадаю  з  відблиском  надії  :
Тоненький  промінець  від  сонця.
Він,  як  знеболювальне  діє,
Той  усміх  щирий  незнайомця.    

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773717
дата надходження 28.01.2018
дата закладки 07.02.2018


Наташа Марос

ПЕРЕСПІВ 1…

http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679904
                         
                             *  *  *
В  саду  чи  у  будиночку  на  двох...
Не  хочеш  бути  просто  "випадковим"
І  я  не  намилуюсь  твоїм  словом,
Бо  теж  цього  не  хочу...  бачить  Бог...
Де  плаче  літо  спомином  весни,
Мої  сліди  тебе  приводять  знову
У  казку,  що  взяли  ми  за  основу,
У  тихі,  божевільні  мої  сни,
Щоб  загубитись  у  своїх  словах,
Обіцянках,  які  торішнім  листом
Котились,  мов  розсипане  намисто,
По  росах,  по  покосах  і  по  снах...
В  моїм  осіннім  вистиглім  саду
Ще  повно  яблук,  грішних  і  забутих...
Ти  точно  знайдеш  їх,  аби  відчути
На  відстані,  що  я  до  тебе  йду...
Омріяно-нежданий  мій,  бажаний,
Не  "випадковим",  "тимчасовим"  -  ні...
З'явився,  щоб  не  спалося  мені
Й  не  гоїлись  далекі  мої  рани...

               -              -              -

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764014
дата надходження 04.12.2017
дата закладки 28.12.2017


Наташа Марос

НЕ ХАНДРИ…

Да...  не  хандри,  нам  надо  пережить
Вот  эту  зиму...  ну,  а  дальше  -  дальше!
А  кто  за  нас,  если  не  мы,  скажи,
Сумеет  продержаться  здесь  без  фальши...

Прогнившее  и  вдоль,  и  поперёк...
И  небо,  что  над  нами,  как  бы  тоже...
Осеннее,  ему  и  невдомёк,
Что  и  оно-то  на  хандру  похоже...

Ну,  не  грусти,  я  -  рядом,  я  смогу!
Нам  вместе  -  до  весны  подать  рукою!
Мне  очень  хочется  на  берегу
Ещё  пожить...  Да...  не  хандри  -  нас  двое!!!

                         -            -            -

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763287
дата надходження 01.12.2017
дата закладки 28.12.2017


Валентина Курило

Листопад (присвячення)

На  зламі  осені,    минулих  днів  на  зрізі,  
Коли    панує  в  світі    падолист,
І  літні  просині    й    весняні  чисті    висі  
Забули  шлях  до  метушливих    міст,

Коли  дощі  такі  тривкі  й  холодні
Передчуттям  зими  б’ють  по  щокам,
Чекаєш  день,  щоб  все,  як  на  долоні,
Щоб  дати  лад  вже    пройденим  рокам.

І  день  прийде,  як  почуття  жагуче.
І  всі  бажання  будуть    до  снаги.
Така  пора  фатально  –  неминуча!
Такий  цей  день    жаданно  –  дорогий!

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630349
дата надходження 21.12.2015
дата закладки 25.12.2017


Валентина Курило

Ти плачеш

«…Ты  не  плачь,  не  стони,  ты  не  маленький,
           Ты  не  ранен,  ты  просто  убит….»  Іон  Деген


Ти  плачеш?..  Плачеш…  Не  соромся  сліз.
Ти  вистояв  в  смертельному  бою.
Жахи  із    небуття  ти  переніс.
І  ось…  Побачив  донечку  свою.

Що  нам  оті  прогнози  лікарів?
Тримай  маленьку  ручечку  в  долоні.
Ти  Смерть  кістляву  взяв  -  і  обдурив.
Життя  –  це  усмішка  малесенької  доні.

Мовчать  жалобою  затиснуті  уста
Чекав  на  мир.  Війни  ти  не  хотів.
А  чоловічі  сльози  –  не  вода.
Ти  був  у  пеклі,  пережив  братів.

Ти  перетнув  ту  вісь  невороття
Ти  плачеш…  Вісь  у  кожного  своя…
Ти  повернувсь  до  нас  і  до  життя.
Ну  ось,  не  втрималась…  Розплакалась  і  я…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633281
дата надходження 03.01.2016
дата закладки 25.12.2017


@NN@

Художнику, намалюй мені літо…

Художнику,..  намалюй  мені  Літо...
Щоб  росою  іскрилась  зелена  трава.
Щоб  хотілось  творити,  любити,  жаліти,
Вирували  б  у  серці  шумилом  слова.

Художнику,..  намалюй  мені  Осінь...
Щоб  пожухла  трава  перкалева  була.
Щоби  я  з  журавлями  до  Господа  в  гості,
А  у  серці  палали  любові  слова.

Художнику,..  намалюй  мені  Зиму...
Що  снігами  покриє  зчорнілу  траву.
Намалюй    серед  хмар  дорогу  незриму,
По  якій  я  колись  в  Небеса  відійду.

Художнику,..    не  малюй  мені  Весни...
В  серці  проліски  квітнуть,  смарагдо́ва  трава.
Навесні    маю  брунькою  вишні  воскреснуть,
Бо  в  Господніх  долонях    повіки  жива.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711882
дата надходження 13.01.2017
дата закладки 25.12.2017


Олена Ганько

Соляний

Ти  втрачаєш  імена.
Це  мовчазний  шлях
Туди,  де  ти  заснеш
І  станеш  стежкою,
Якою  йтимуть  звірі
Й  несамовиті  подорожні,
З  пустими  очима,
З  розімкненими  обіймами.
В  голові  повсякчас  
Віхола  слів,
Іноді  вони  доречні,
Частіше  душать
Зашморгом.
Але  я  уявляю  їх  
Думкою,
Вона  набагато
Комфортніша,
Хоч  і  невблаганна.
Вирізьблюю  її  до  плавності,
Прагну  її  гостроти.
Розмови  стали
Прісноводними,
Коли  раніше  на
Губах  лишалася
Кристалічна  сіль,
Вона  гратками
Замуровувала  зайвину.
Так  ми  розпізнавали
Нас:
З  обпеченими  губами,
З  болючою  усмішкою.
Тепер  рани  гояться
З  успіхом,
Але  мова  ще  бринить,
Як  би  не  хотів
Укоротити  їй  віку.


: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766581
дата надходження 17.12.2017
дата закладки 24.12.2017


Леонід Луговий

Ведмежа

Під  вечір  до  мами  прийшло  з  комиша,
Ображене  гірко,  мале  ведмежа.
Принишкло  тихенько,  забравшись  на  пень  -
Важкий  у  звірятка  сьогодні  був  день.

Поколоті  лапки  і  носик  розпух,
І  вголос  заплакати  хоче  малюк,
Та  все  таки  знає  майбутній  ведмідь  -
Негоже  для  звіра  від  болю  ревіть.

Пригоди,  ще  зранку,  прийшли  неспроста  -
Схотілося  маму  схопить  за  хвоста;
Сердите  ричання  і  ляпас  під  зад,
І  чітко  ведмежий  відновлено  лад.

Почухавшись  трішки,  на  маму  не  зле,
Подумало  мудро  кумедне  мале:
Були  б,  як  і  я  тут  малята  смішні,
Було  б  з  ким  погратись  без  мами  мені.

А  тут  їжачок  виповзає  з  кущів  -
Зраділий  ведмедик  схопився  мерщій,
Примчав  подружитись  і  лапки  простяг,
Та  боляче  вжалив  колючий  їжак.

Забулась  невдача  і  знову  вперед,
Задумалось  раптом  гайнути  по  мед.
Там  вулики  повні  під  лісом  були
І  бджоли  заманливо  поруч  гули.

На  самім  узліссі,  де  поля  межа,
Тихенько  підкралось  до  бджіл  ведмежа,
Просунуло  лапку  і  носик  в  льоток  -
І  ніби  хтось  в  рильце  лийнув  кип'яток.

Зірвавшись  від  болю  до  мами  мерщій,
Привів  за  собою  розлючений  рій.
Бджолиних  укусів  дісталось  для  двох
І  ляпасів  знову  отримав  синок.

І  ось  вже  набитим  героєм  вірша
Лежить  на  пеньочку  сумне  ведмежа.
Хоч  капають  сльози  і  носик  розпух  -
Не  рюмсає  вголос  геройський  малюк.

Він  сильний  і  мужній,  і  звіра  дитя,
А  завтра  чекають  нові  відкриття.
Зітхнуло  малятко,  і  ось  уже  спить.
-  Спи  міцно,  ведмедик,  хай  завтра  щастить.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756349
дата надходження 21.10.2017
дата закладки 18.12.2017


Леонід Луговий

Ведмежа

Під  вечір  до  мами  прийшло  з  комиша,
Ображене  гірко,  мале  ведмежа.
Принишкло  тихенько,  забравшись  на  пень  -
Важкий  у  звірятка  сьогодні  був  день.

Поколоті  лапки  і  носик  розпух,
І  вголос  заплакати  хоче  малюк,
Та  все  таки  знає  майбутній  ведмідь  -
Негоже  для  звіра  від  болю  ревіть.

Пригоди,  ще  зранку,  прийшли  неспроста  -
Схотілося  маму  схопить  за  хвоста;
Сердите  ричання  і  ляпас  під  зад,
І  чітко  ведмежий  відновлено  лад.

Почухавшись  трішки,  на  маму  не  зле,
Подумало  мудро  кумедне  мале:
Були  б,  як  і  я  тут  малята  смішні,
Було  б  з  ким  погратись  без  мами  мені.

А  тут  їжачок  виповзає  з  кущів  -
Зраділий  ведмедик  схопився  мерщій,
Примчав  подружитись  і  лапки  простяг,
Та  боляче  вжалив  колючий  їжак.

Забулась  невдача  і  знову  вперед,
Задумалось  раптом  гайнути  по  мед.
Там  вулики  повні  під  лісом  були
І  бджоли  заманливо  поруч  гули.

На  самім  узліссі,  де  поля  межа,
Тихенько  підкралось  до  бджіл  ведмежа,
Просунуло  лапку  і  носик  в  льоток  -
І  ніби  хтось  в  рильце  лийнув  кип'яток.

Зірвавшись  від  болю  до  мами  мерщій,
Привів  за  собою  розлючений  рій.
Бджолиних  укусів  дісталось  для  двох
І  ляпасів  знову  отримав  синок.

І  ось  вже  набитим  героєм  вірша
Лежить  на  пеньочку  сумне  ведмежа.
Хоч  капають  сльози  і  носик  розпух  -
Не  рюмсає  вголос  геройський  малюк.

Він  сильний  і  мужній,  і  звіра  дитя,
А  завтра  чекають  нові  відкриття.
Зітхнуло  малятко,  і  ось  уже  спить.
-  Спи  міцно,  ведмедик,  хай  завтра  щастить.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756349
дата надходження 21.10.2017
дата закладки 18.12.2017


Відочка Вансель

Мудрість як ніжність в тактильному голоді…

Ніколи  не  наділяйте  людей  властивістю  вибирати  Вам  настрій.  Це  там  само,  ну...  Ніби  підсунути  Вам  якусь  сукню,  бо  вона  дешевша.  Але  чи  гарна  настільки,  щоб  підійти  Вам?

Заберіть  у  людей  право  вирішувати,  хто  Ви.  Назавжди.  Скажуть,  що  Ви  бездарні  -  і  Ви  в  це  повірите.  Скажуть,  що  Ви  негарні  -  і  Ви  в  це  повірите.

Немає  в  світі  мірок  краси  і  іншого.  Окрім  Божих  заповідей.  Інше  -  це  вигадки  людей.  Це  чиїсь  окремі  виміри  власного  бачення  стандартів.

Будьте  мудрими.  Це  не  знання.  Мудрість  не  є  обов'язковою  навіть  в  шкільній  програмі.  

Та  мудрість  -  як  ніжність  в  тактильному  голоді.Ніби  і  можна  без  неї  обійтись.  Та  чи  потрібно?  
Її  треба  відчути  і  зрозуміти,  що  вона  як  поцілунок  від  коханої  людини.  
Хто  б  Вам  і  що  не  сказав  -  знайте  :це  забере  чи  підніме  Вам  настрій.  Це  може  тривати  хвилину.  Може  цілий  день.  
Це  може  стати  дороговказом  на  місяць.  А  потім  і  далі...  

Це  не  потрібно  Вам...  Наділяти  людей  властивістю  виміру  вашої  особистості.  Вашого  такого  прекрасного  дня.  Вашого  життя...  
Це  їхнє  бачення  світу.  Тільки  їхнє.  
Пам'ятайте,  що  Ви  найкращі.  І  в  вас  все  вийде.  

Немає  в  світі  повторення  Вас.  
Станьте  мудрими.  Слухайте  себе.  Це  Вам  потрібно.  Це  ніби  ніжність  в  тактильному  голоді...  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757536
дата надходження 28.10.2017
дата закладки 28.10.2017


rutzt

Пише липа тінь на плоті…

Пише  липа  тінь  на  плоті,
Миє  кіт  вологий  ніс,
Ходять  дяді,  ходять  тьоті,
Сонце  котиться  униз.
Виє  радіосопрано,
Хлопці  граються  в  м’яча,
Не  беруть.  Сказали:  «Рано!
Нам  малих  не  вистача!»
І  гасають  з  диким  криком,
Розсипаються  на  сміх…
От  я  виросту  великим
Й  не  покличу  вас,  старих.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756451
дата надходження 21.10.2017
дата закладки 28.10.2017


rutzt

А на вулиці – сиро

А  на  вулиці  –  сиро,
І  нікого  не  чути,
Всі  сидять  по  квартирах,
До  комфорту  прикуті.
Хтось  на  кухні  пиячить,
Хтось  втопився  в  екрані,
Хтось  кохає,  неначе
То  кохання  останнє.
Вітер  тихо  дрімає,
Жовтнем  тішиться  ліра,
І…  нікого  немає,
Бо  на  вулиці  сиро.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757129
дата надходження 25.10.2017
дата закладки 28.10.2017


rutzt

Місто. Дерева. Мости.

Місто.  Дерева.  Мости.
Іскрами  сиплють  трамваї,
Осінь  не  хоче  іти,
Міцно  за  серце  тримає.
Пестить  туманом  вуста,
Перебирає  волосся,
В  очі  мої  загляда,
Ніби  пробачення  просить.
Ніби  не  верне  вона,
Ніби  ця  осінь  остання…
Смута  жовтіє  земна,
Вуха  заклало  мовчання…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757292
дата надходження 26.10.2017
дата закладки 28.10.2017


Наташа Марос

МОЛЬФАРКА…

Повертайся  у  місячну  ніч  восени,
Коли  сяйво  зірок  затуманює  розум.
Позолотою  жовтня  хоч  раз  ризикни  -
Я  й  сама  все  частіше  схиляюсь  до  прози...

Перепишемо  разом  всі  ноти  й  слова,
Я...  мольфаркою  стану  і,  може,  позичиш
Мого  серця  вогонь  та,  допоки  жива,
Ти  ще  зможеш,  ти  зможеш,  ти  зможеш  пожити...

Я  не  хочу  втрачати,  не  хочу,  не  хо...
Поскладаємо  разом  чи  пазли,  чи  соти
І  закинем  подалі    амбітні  ІМХО...
Я  -  мольфарка  твоя...  без  боргів  і  відсотків...

                 -                  -                    -

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754684
дата надходження 10.10.2017
дата закладки 19.10.2017


Марина Балабашкина (Ангелолов)

После меня - это слишком, наверное, сильно…

После  меня  -  это  слишком,  наверное,  сильно,  
Будет  честнее  и  проще  сказать  -  без  меня:  
Будут  шептать  над  обрывом  приглу́бым  осины,  
В  бездну  глухую  всё  ниже  и  ниже  клонясь;  

Будут  луга  разливаться,  как  прежде,  пожаром,  
Солнце  лучей  золотых  распускать  лепестки,  
И,  восхищая  потомков  пророческим  даром,  
Будут  вершиться  и  гибнуть  в  забвенье  стихи.  

После  меня  -  это  слишком,  наверное,  больно  
Тем,  кто  сей  странный  и  чудный,  немыслимый  край,  -  
Непреходящий,  любил  в  одночасье  со  мною;  
После  меня  -  это  грустная  всё  же  пора...  

В  парке  скамейка,  седо́мая  мною  годами,  
Будто  просела  под  весом,  чуть  скрипнет  -  не  раз;  
Ветер  взметнёт  над  Москвой  проводов  поводами...  
После  меня  -  это  где-то,  быть  может,  до  Вас.  

Будет  честнее  и  проще  -  ничто  не  присвоить,  
Тихо  пройти  по  земле,  не  оставив  следа.  
Мир  -  без  меня  -  устои́т,  если  что-нибудь  сто́ит  
Мир  этот  -  вечный,  беспамятный  -  после  меня...

Марина  Балабашкина  (Ангелолов)

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756087
дата надходження 19.10.2017
дата закладки 19.10.2017


Марина Балабашкина (Ангелолов)

Прощаюсь и, значит, прощаю…

...

"Прощаюсь  и,  значит,  прощаю..."  -  
Таков  мой  последний  зарок  -  
Прощаю  и,  значит,  прощаюсь...  
И  всё.  И  помилуй  нас  Бог.  

Какие  бы  горькие  муки  
Не  выпали  мне  по  судьбе,  
И  сколько  б  не  вскинула  руки  
Я  раз  -  в  молчаливой  мольбе,  

Вы  помните:  в  злые  невзгоды,  
Не  в  лапы  беды  и  молвы  -  
На  волю  и  милость  Господню  
Меня  обрекаете  вы...

Балабашкина  Марина  (Ангелолов)

_____________________________________

Автор:  Владимир  Южный.  Стихотворение  "Прости,  женщина"

"Прощаюсь  и,  значит,  прощаю"  Марина  Балабашкина.  
...
Случайное  судеб  скрещенье…
Любви,  не  связующей,  нить…
Прощание…  или  прощенье?..
Проститься…  и,  значит,  простить…

Прощайте…  
И  я  Вас  прощаю  –
За  то,  что  так  больно  в  груди.
Прощайте…
И  я  освящаю
Суетное  Ваше  –  прости.
И  здесь,  на  перроне  вокзальном,
Где  Ваши  стихают  шаги,
Вослед,  провожая  глазами,
Я  Вам  отпускаю  грехи.
Прощаюсь…
Не  просто  и  лишь  бы…
А  на  перекрестье  дорог,
Навек  отпуская  Вас,  трижды
Крещу,  чтобы  ангел  помог.
Крещу…  отрывая  от  сердца…
Крещу…  отлучая  от  глаз…
Крещу…  чтобы  не  разреветься…
Крещу,  уходящего  Вас,
Чтоб  тем  рукотворным  крещеньем,
Незримое  что-то  свершив,
Прощание  стало  прощеньем  –  
Страдающей  женской  души.
Прощеньем…  
И  ныне,  и  присно,
На  миг,  и  во  веки  веков,
Я,  душу  меж  пальцами  стиснув,
И  накрест,  воздев  высоко,  
Прощаю!
Обилье  и  малость.
Прощаю!
Радушье  и  злость.
Прощаю!
Всё  то  –  что  мечталось…
Прощаю!
Всё  –  что  не  сбылось…
Прощаю!
В  себе  и…  в  ребенке…
Прощаю!
Стараясь  забыть…
Прощаю!
Наспе'х  и  вдогонку…
Прощаю…
Не  в  силах  простить
За  то,  что  у  Вас  лишь  дымилась
Душа,  не  давая  огня.
За  то,  что  так  глупо  влюбилась…
А  Вы  не  любили  меня.
За  этот  Ваш  вздох  без  печали.
За  эти  глаза  без  стыда,
Когда  Вы  (соврав)  обещали,
Что  скоро  вернетесь  сюда.
За  то,  что  не  в  силах  унять  я
Взлетевшее  чувств  –  вороньё…
ПРОЩАЮ!..
…  и  пусть  Вам  проклятьем
Не  станет  прощенье  моё…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754609
дата надходження 10.10.2017
дата закладки 19.10.2017


Марина Балабашкина (Ангелолов)

И никто ни к кому не приедет…

...

Я    бреду    по    осенней    аллее,
Подмороженной    жухлой    листве.
Если    б    знал    ты,    как    долго    болею,
Неужели    б    приехал    ко    мне?

Скоро    снег.    В    жизни    всё    скоротечно.
Нескончаема    смертная    дрожь.
Я    б    к    тебе    побежала    навстречу,
Если    б    знала,    что    ты    меня    ждёшь?

Всё    пройдёт,    отбредёт    и    отбредит,
По    осенним    туннелям    златым.
И    никто    ни    к    кому    не    приедет...
Даже    ровно    поставить    кресты.

27.09.2013

Марина  Балабашкина  (Ангелолов)

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754608
дата надходження 10.10.2017
дата закладки 19.10.2017


Ulcus

про те, що вічне

Моє  пекельне  сонце  догоріло
І  попіл  сипле  на  чиєсь  чоло  нещасне
Сіріє  те,  що  досі  було  білим
Заплутують  вузли  колись  рівненькі  пасма
Мої  дощі  не  виллються  сльозами  
Немає  солі  там,  де  не  судилось  бути
Нема  брехні  у  правді  поміж  нами
Такій  багатогранній,  різнобічній  брутто
Мій  холод  теплий,  бо  таки  примарний
В  пориві  вітру  -  тиша,  між  водою  -  суша
Я  винна,  може,  але  все  ж  безкарна
Бо  те,  що  вічне,  залишилось  непорушним...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748912
дата надходження 02.09.2017
дата закладки 16.10.2017


Ulcus

життєві кілометри

шиплять  калюжі  під  колесами  автівки
на  сірих  шибках  -  вени  дощових  потоків
людське  життя  -  також  лише  чиясь  мандрівка
дорога  довжиною  кілометри  років

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754875
дата надходження 11.10.2017
дата закладки 16.10.2017


rutzt

Зі мною говорив небесний голос…

Зі  мною  говорив  небесний  голос,
А  я  мовчав,  а  я  не  розумів,
Як  я  зерно,  чи  буде  з  мене  колос,
Допоки  сяє  світло  моїх  днів?
Допоки  серце  б’ється  без  упину,
І  подих  шепотить  в  людських  ланах,
Чи  випечуть  з  моїх  думок  хлібину,
Чи  просто  пропадуть  у  бур’янах?

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747691
дата надходження 24.08.2017
дата закладки 29.08.2017


Відочка Вансель

Віадук до Бога

Смішно  вішати  вік  наче  бейдж  на  свою  душу.  Це  створює  в  твоїй  уяві  стіни.  

Стіни  в  твоїй  уяві  створюєш  ти.  А  вони  існують  тільки  в  твоїй  голові.  


Можна  загіпнотизувати  людину.  Побудувати  в  її  уяві  стіни.  І  вона  до  крові  розбиватиме  їх  рукою,  щоб  вибратись  з  уявного  приміщення.  

А  стін  просто  не  існує.Можливо-це  гіпноз  стереотипів,  на  які  ти  піддаєшся  легко.  

Гіпноз  -  це    зміни  в  життєвому  досвіді,  уяві  і  свідомості.  

Не  чіпляй  на  душу  бейдж  з  віком.  Не  будуй  стіни  і  не  тримайся  умовностей.  
 
Бо  справжній  вік  нічого  не  вирішує.  

Малюнька  дитина  може  зірватись  з  цієї  землі  як  плід  -  сім'янки  кульбаби.  Не  відчувши  ні  першого  цілунку,  ні  болю.    Чи  відчувши  понад  край.  

А  столітня  людина  може  з  посмішкою  відчути  смак  польоту  на  повітряній  кулі.  

Не  звалюй  все  на  долю.  Що  там,на  небі,  все  вирішено.  Бог  захистить  тебе  від  всього.  

Та    треба  закрити  хоч  двері  ключем,  щоб  не  залізли  злодії.  І  помолися  на  ніч.  

Бог  завжди  відчиняю  інші  двері  .  Якщо  їх  не  видно,  можливо  -  це  дорога?  

Твої  дії,  вчинки,  думки  -  це  формування  завтрашніх  кроків,  які  визначають  твій  шлях  і  долю.  

Краще  не  мати  віку  зовсім.  Тоді  твоє  тіло  відповідатиме  твоїм  власним  умовностям,які  ти  сам  будуєш.  

Тоді  тебе  ніколи    не  злякає  твоє  дитинство  потім  і  твоя  старість  в  минулому.  

Будьте  дивочарівниками.  Хай  ніхто  не  догадаться,  як  це  в  Вас  виходить.  

Танцюйте.  Ледь  торкаючись  неба  кінчиками  пальців  ніг  самої  душі.  

Тебе  б  не  було.  Якби  не  зустріч  твоїх  батьків.  Якби  не  найменша  відстань  між  тілами.  Якби  вони  б  так  і  залишилися  в  зустрічі  на  відстані  в  декілька  кроків.  

Ми  не  пилинки  Всесвіту.  Ми  диво.  

Подаруй  мені  трішки  кохання.  І  перетвори  це  в  Вічність...  




: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=747614
дата надходження 24.08.2017
дата закладки 29.08.2017


rutzt

По вулиці рипів велосипед…

По  вулиці  рипів  велосипед,
Крутилися  незмащені  колеса,
Серпневий  день  писав  про  літо  п’єсу,
І  десь  клаксон  збивався  на  фальцет.
В  кав’ярні  чаєм  тішилась  нудьга,
Облизувала  ложечку  залізну,
І  слухала  як  поруч  ходить  пісня,
Красива,  але  трішечки  гірка.
Я  ту  нудьгу  маленькою  ще  знав.
Сів  поруч,  намагався  щось  наплести,
Та  завітала  заспана  сієста
Й  додому  потягнула  за  рукав.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748023
дата надходження 27.08.2017
дата закладки 27.08.2017


уляна задарма

Серпень. Із фотоальбому.

Пастуше,  всі  твої  баранчики
розбіглись  небом  -  хто  куди...
Палає  місто  помаранчево,
фата-морганить  без  води:
чорти  в  розетки  пхають  пальчики.
Стрибає  пульс.  Танцюють  зайчики.
Пливуть  трамваї  крізь  меди...

Застигло  сонце  поцукроване,
немов  бджола  у  бурштині.
І  перехожий,  поцілований
теплом  у  тім'я,  мов  у  сні,
асфальту  твердь  не  відчуваючи,
примарну  чуючи  трубу,
лежить,  немов  відпочиваючий
на  білім  пляжі  Малібу.

Фіксує,  хоч  уже  не  дивиться:
1.  Шалена  спека.  Серпень.  Сіль.
2.  Солдатик  в  натовпі  на  милицях.
3.  "  Пивна"  ,  MacDonalds,  "Кури  -  гриль".
4.  Ліхтарний  стовп,  "підлитий"  песиком.
5.  Засмаглі  литки  пишних  краль.
6.  Політ  бджоли  над  м'ятим  персиком.
7.  "Швидка",  що  спізниться,  на  жаль...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746389
дата надходження 16.08.2017
дата закладки 19.08.2017


уляна задарма

11. 08

не  те,  щоб  вірш  -  тільки  настрій


...Світанок  стрінеться  з  деревами,
ті  шепотітимуть  "  ave!...!
Туман  човнами  кришталевими
понад  водою  попливе...

А  Літо  вкине  в  сонну  річечку
дзвінкий  останній  мідний  гріш.

І  забринить  цей  день,  курличучи,
немов  осінній  перший  вірш...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=746597
дата надходження 18.08.2017
дата закладки 19.08.2017


Шон Маклех

Запах вересу

Старий  ірландський  божевільний  сад
Коріннями  вростає  в  порожнечу,
Глухим  дольменом  нависає  над
Минулим  та  майбутнім,  і  малечу
Журливо  кличе  на  грушкИ  і  виноград.
Ти  не  втомився?  Відпочинь  хоча  б,
Послухай  вітру  стогін,  осені  журбу,
Торкнись  долонею  холодного  каміння
Ти  знав  лише  поразки  й  боротьбу,
Чув  моря  шум  і  чайок  голосіння,
Тепер  спочинь  –  ще  встигнеш  випити  води,
Піти  болотами  нечутною  ходою,
Розтанути  у  гіркоті  нічної  мли,
Лягти  під  вересом  чи  під  вербою  молодою,
Землею  стати  чи  пірнути  в  глибину
Старого  пагорбу,  де  тихо  сплять
Прозорі  привиди  синів  Богині  Дану
Чекаючи…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366551
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 12.08.2017


Шон Маклех

Коли свiчка гасне

                             «Коли  надвечір’ям  
                                 Спускаєшся  з  гір  у  долину…»
                                                                                                     (Лі  Бо)

 Я  так  хотів  у  чорній  темноті
 Не  смолоскип  і  навіть  не  ліхтар  –  
 Маленьку  запалити  свічку.
 Я  так  хотів  у  дикій  самоті
 Живого  голосу  –  тихенького  –  як    дар,
 У  цю  глуху  і  без’язику  нічку.
 Мій  сум  літає  волохатим  кажаном
 Поміж  дерев,  поміж  сліпих  модрин,
 Поміж  вологих  кволих  ясенів,
 Мій  сум  замовк,  як  осені  погром.
 Там  наче  вата  глухота  і  німота  ялин,
 Там  баговиння  непробудних  снів.
 Та  я  іду  –  без  костура  і  без  поводиря,
 Іду  туди,  де  ходять  навмання,
 Туди,  де  гордий  крук  не  донесе  кісток,
 Де  навіть  жабка  –  друг,  а  їжачок  –  пророк,
 Де  замість  хліба  на  обід  печаль,
 Де  сіль  -  на  рану,  де  себе  не  жаль…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418273
дата надходження 14.04.2013
дата закладки 12.08.2017


Шон Маклех

Ніде

                                     «Де  ти  був,  Адаме?»
                                                                                 (Буття,  9)

-  Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  був  тінню
І  ховався  у  закутках  свідомості,
Куди  ніколи  не  зазирає  сонце?
Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  став  потоком  нейтрино
І  летів  у  нескінченність  
Доки  світ  ще  був  молодий,
А  нескінченність  такою  маленькою?  
Може  ти  серед  дерев  ховався  
Дерев’янівши  суглобами,
Зеленіючи  пальцями-листочками,  
Вростаючи  в  землю-твердь
Коренями,  що  були  щойно  підошвами
Ніг-милиць,  що  траву  живу  топчуть?
Де  ти  був,  Адаме?  
Може  ти  захотів  дізнатися,
Що  таке  смерть  темна
І  ставав  на  мить  Порожнечею?
Може  ти  став  на  мить  бурлакою,
Волочився  за  межею  буття,
Де  нікого  ніколи  –  всі  тільки  туди,
І  ніхто  не  буде  йти  звідти?
Де  ти  був,  Адаме?
Чи  може  ти  забрів  необачно  в  майбутнє,
Де  нащадки  твої  нерозумні
Відбирають  життя  одне  в  одного,
Волю  міняють  на  шматочки  металу,
Зрозумів,  що  там  теж  нічого  хорошого,
Та  сама  нудьга,  коли  не  хочеться  бавитись?
Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  був  теоремою,
Яку  доводити  поки  що  нікому,
Чи  то  непотрібно,
Чи  то  усвідомив  себе  крапкою
Нескінченно  малою?
Де  ти  був,  Адаме?
Може  ти  став  самою  Самотністю,
Одинаком  простору
І  навіть  дерева  перестали  бути  тобі  друзями,
І  не  хотілось  складатися  з  кварків,
Що  ніколи  не  бувають  самодостатніми,
Одинаками  буття?
Де  ти  був,  Адаме?
-  Я  був  ніде.  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745793
дата надходження 12.08.2017
дата закладки 12.08.2017


Натта Лі

Моя колиско, квітко-українко…

Моя  колиско,  квітко-українко,
Моя  надіє,  ти  для  мене  -  все.
Доріг  багато,  та  одна-єдина
З  дитинства  в  серці  споришем  росте.

До  тебе,  мамо,  лину  я  душею,
До  тебе,  рідна,  рвуся  із  ярма.
Ти  -  вічна,  і  лишаєшся  моєю,  
Коли  "мого"  нічого  вже  нема.

І  я  щаслива,  я  багата  й  сита,
Бо  я  в  любові  змалечку  росла.
Моя  ти  нене,  ніжна  і  красива,
У  мене  й  доля  із  твого  тепла.

І  любить  серце,  любить  аж  до  болю
Вишневі  сни  і  мамині  казки…
Блукаю  світом  у  душі  з  тобою,
Ховаю  щастя  від  очей  людських.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745362
дата надходження 09.08.2017
дата закладки 12.08.2017


Натта Лі

Зачинити всі двері. Змінити пароль і забути…

Зачинити  всі  двері.  Змінити  пароль  і  забути.
Одна  одній  назустріч  в  годиннику  стрілки  не  йдуть.
Не  вагатись,  завжди  обирати  пряму  на  розпутті.
Все  собі  обіцяю,  і  все  в  собі  сил  не  знайду…

Так  самотньо  сьогодні  у  цих  перелатаних  стінах.
Ти  і  досі  мовчиш,  я  за  тебе  собі  відповім.
Ми  за  кілька  хвилин  стаємо  безнадійно  чужими.
Якщо  я  ненароком  скажу,  що  люблю  –  ти  не  вір.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745717
дата надходження 11.08.2017
дата закладки 12.08.2017


Олена Вишневська

На відстані дотику

[i]"...я  не  сам  і  ти  також  не  будеш  сама
бо  на  мені  твій  мед  і  в  мені  твоє  жало"
                                                                               /Ю.  Іздрик/[/i]



Я  так  довго  наосліп  ішла…  і  нарешті  -  стіна,  
Пробиваю  вікно  /хоч  би  й  так,  як  зачинені  двері/.
Я  сьогодні  залишила  тут  всі  свої  імена  –
Щоб  знайти  /за  вікном/  твоє  місто  між  тисяч  імперій.

Під  ногами  розкришений  світ  амальгами  дзеркал.
Він  усотує  кожен  мій  крок,  хоч  би  де  не  ступала.
Що  роблю  я  під  зоряним  сяйвом  нічних  покривал?
І  чому  кораблів  твоїх  манить  так  місячний  спалах?

Все  ж  довкола  фальшиве:  від  світла  й  до  слів  на  вустах.
Та  мені  все  одно:  ти  отрути  налив  до  Граалю...
Я  –  на  відстані  дотику  /наче  впольований  птах/,  
Бо  твій  мед  на  мені…  і  в  мені...  а  в  мені  –  твоє  жало…

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744338
дата надходження 01.08.2017
дата закладки 05.08.2017


Eve Schwarz

Взрослой девочке на ночь

Северные  воды  нежны
Как  спрятаные  за  стенами
Монастырей  завернутыее  в  черное
Ангелы
Стенаниями
О  тепле  наполнены  их  неспокойные  сны
Зябнет  хрупкое  тело  обреченное
Жить  без  огня  греха
Ножками  по  острым  краям  черты
Переступают  и  падают  в  утро
Она  бы  хотела  увидеть  дьявола
И  изменить  богу
Но  об  этом  тихо
Надо  думать
Прятать  от  всех
И  от  себя

Я  рассказываю  тебе
Сказку
О  черном  монастыре
Его  стены  сползают  
С  края  скалы  
Медленно  тянутся
К  северным  нежным  водам
Засыпай

В  твоём  сердце  живёт
Ангел  одетый  в  грубую  ткань
Невысыпается
Кутается  в  кокон
Ломкого  льда
Опускает  глаза
Чтобы  не  смотреть
На  того  кто  сидит  на  краю  кровати  
Там  
Улыбается  криво
Гасит  все  звёзды
Чтобы  не  мешали
Видеть  его  во  сне

Северные  воды  
Соприкасаются  с  южными
Девушка  в  грубой  одежде
Когда  нибудь  
Окажется  на  краю  
Целуя  уголок  кривой  улыбки
Монастырь  любовно  вздохнув  канет  на  дно
Унося  с  собой  души
Освобождая
Ты  будешь  счастлива
А  пока  
Засыпай

Верь  в  мои  сказки

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744166
дата надходження 31.07.2017
дата закладки 31.07.2017


Eve Schwarz

Радио-дожди

Сохрани  
Старую  серебряную  шкатулку
По  ночам  вынимай  её  
В  тёмный  час
Подальше  от  жадных  глаз
Открывай

В  ней  хранится  больная  музыка
В  ней  танцует  тонкая  куколка
Отражаясь  в  поверхности
Искривлённых  зеркал
Твоей    изолгавшейся  
Напрочь  сущности


По  ночам  я  танцую  куколкой
По  ночам  я  волную  звуками
Кровоточу  в  твоей  груди
Не  мигай
Не  дыши
Смотри  
Пристально
Я  твоя  -  я  -  в-ну-три  -  внутри

Солнце  светит  до  рези
До  темноты
Я  плыву  в  никотиновой  тьме  воды
Рыбкою
Разбиваюсь  о  стёкла-реальности
Задыхаюсь  
Выныривая  в  серые  разъедающие  дожди
Глотаю  их  шепот  приторный
Оставляющий  дыры  внутри
"  Ты  её  подо-жди...Жди  "

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724962
дата надходження 22.03.2017
дата закладки 31.07.2017


Салтан Николай

Зима на півстоліття

[img]https://pp.userapi.com/c836125/v836125008/5186c/31RPzeZniw4.jpg[/img]
Так  хочеться  зими  на  півстоліття
Без  паузи  відлиги  і  тепла.
Нехай  мороз  тріщить,  немов  лахміття,
Що  догорає  в  полум’ї  дотла.

Нехай  тріщить  по  закуткам  й  щілинам,
Хай  вимерзне  вся  нечисть  і  сльота.
І,  може,  лиш  тоді  простить  провини
Земля  обітована  і  свята.

Хай  щезнуть  всі  запроданці  огидні,
Куми,  свати  і  всякий  їхній  збрід.
Хай  замете  усі  нажитки  видні
І  пропаде  ганебний  того  слід.

Хоча  і  рівність  вигадка  поетів,
Блукаючий  утопії  маяк,
Та  прірви  ті  глибокі  і  нестерпні.
І  як  тут  не  озлобитись,  ну  як?

Не  втримався.  І  в  ярості  всесильній,
Що  ніби  пес  зірвався  із  цепів,
Бунтарський  дух  оскаженілий,  синій,
Туманом  сів  від  моря  до  степів.

Вдихнули  всі  цей  присмак  "бути  вільним".
Але  чому  всі  стали  мов  кроти?
Такі  чутливі,  аж  до  божевілля.
Проте  не  бачать  справжньої  біди.

Немає  змін  від  псевдореволюцій,
Від  світлих  помаранчевих  ідей
І  обіцянок  всіх,  немов  пилюка.
(То  ширма  для  засліплення  людей).

І  знову  скажуть:  "Стадо  ідіотів!
Народ  цей,  певна  річ,  що  пропаде".
А  де  вожді  і  вірні  патріоти,
Які  б  вели  обвуглених  людей?

Вони  горіли  в  полум’ї  воєннім,
Пізнали  невідступний  страх  біди,
Тверділи  світлі  душі  їх  щоденно
В  ілюзії  людської  доброти.

Душилась  віра  в  натовпі  безлюднім,
Бо  всі  здавалось  статуї  німі.
Коли  кричало  тіло  повне  люті,
Весь  світ  ховався  знову  в  тишині.

Та  вихід  є  -  зима  на  півстоліття!
І  хай  вирує  вічна  мерзлота!
Бо,  може,  лиш  тоді  земля  зуміє
Почати  все  із  чистого  листа.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740122
дата надходження 01.07.2017
дата закладки 29.07.2017


Салтан Николай

Мовчання

[img]https://pp.vk.me/c630717/v630717008/1421c/wTI1RB4egsc.jpg[/img]
Зима  за  вікном.  Холод  сковує  руки.
Ні  кроку  ступити  назад  чи  вперед
І  не  вберегтись  від  печалі  розлуки,
Хай  навіть  любов  загорнути  у  плед.

І  не  відігріти,  і  не  розтопити
Їх  душі  сталеві,  холодні,  мов  лід.
І  не  відшукати  в  таємних  молитвах
Тієї  любові  згасаючий  слід.

Пройшли  почуття.  Все  розтало  в  тумані:
І  очі,  і  руки  й  веснянки  її.
Розсіялись  ночі  напрочуд  духмяні
Окрилені  співом  в  саду  солов’їв.

Але  все  одно  щось  тримає  на  грані,
Бо  щастя  не  ллється  у  них  через  край,
Не  світяться  очі,  колись  полум’яні,
І  навіть  не  сниться  омріяний  рай.

Розірвані  навпіл  безжальним  мовчанням,
Фальшиво  кульгають  обірвані  дні.
І  може,  зібравши  вже  сили  останні,
Всю  правду  відкриють  собі  в  глибині:

Години  пливуть.  Розчиняється  вічність.
А  часу  все  менше  у  їхнім  житті,
І  може  у  тому  банальна    трагічність:
Безтямно  кохають,  але  в  самоті.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645494
дата надходження 20.02.2016
дата закладки 29.07.2017


Олена Вишневська

недописаний злочин

Ти  також  відчув,  як  прогіркли  слова  на  вустах
Несказані  вчасно?...  А  ті,  що  їх  краще  б  не  чути,  
Отрутою  впали  на  денце  душі...  в  тих  садах
Троянди  накинули  траурний  саван  цикути.

Зі  стрілок  годинника  скрапує  смуток…  тік-так…
І  падає  небо  у  чашу  розбиту…  Не  дихай…
Затримай  у  грудях  тепло  хоч  на  ще  один  такт  –
І  з  видихом  сонце  моє  відпускай…  тихо…  тихо…

А  я  відшукаю  пустелі  забутих  світів,  
В  яких  навіть  вітер  ім`я  твоє  не  прошепоче.
У  жмені  ховатиму  зорі  /несказаних  слів/,  
Надкушені  яблука…  наш  недописаний  злочин…


[i]/колись/[/i]

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742936
дата надходження 21.07.2017
дата закладки 23.07.2017


Циганова Наталія

привет…

И  утро,  ослепнув  от  полностью  чистой  страницы,  
без  слов  упадет  запятой  в  левом  верхнем  углу.  
Я  выпорхну  песней  оставшейся  на  зиму  птицы,  
отставшей  от  лета  и  так  благодарной  теплу,  
рожденному  громко  звенящей  по  рельсам  "пятеркой",  
в  пути  загрузившейся  заново  начатым  днем;  
желанием  вытянуть  руку  в  открытую  створку  
за  солнцем,  спустившимся  на  подоконник  -  лучом;  
заваренным  без  суеты,  на  двоих,  черным  кофе,  
штурмующим  пряно  тобой  не  досмотренный  сон...

Укутавшись  пледом,  читая  глазами  твой  профиль,  
дышать  тишиной,  очертившей  границу  времен,
где  нет  ничего:  ни  секунд,  ни  биения  сердца...
лишь  только  неровно  рассеяный  утренний    свет.
И  -  ждать,  растворив  где-то  в  памяти  мысли  о  бегстве,  
согретое  теплой  улыбкой...
родное  "привет"...

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703258
дата надходження 27.11.2016
дата закладки 27.11.2016


Олена Вишневська

Зимно… на смак

Стримує  подих  годинник  самотнім  тік-так.
Зимно.  Здається,  веде  мене  стрілка  на  страту.
Я  відчуваю,  якою  ж  то  буде  на  смак
Вічність  без  тебе,  коли  я  сама  собі  катом,

Сонце  без  тебе,  коли  я  сама  собі  -  ніч…
Пусткою  встеляться  дні  у  холодні  постелі,
Та  не  мої  /аж  прозорі/  сховаються  пріч
Сни  і  підуть  караваном  в  арктичні  пустелі.  

Небо  без  тебе,  коли  я  сама  собі  -  біль,
Наче  люстерко,  /крихке/  розлетиться  на  друзки.
І  розіграють  химери  на  біс  водевіль,
Знімуть  вінок  й,  наче  мотанку,  душу  у  хустку

Запеленають.  Мовчи,  не  мовчи  –  з  пастки  крик
Вирветься    нишком  сполоханим  загнаним  звіром.
І  не  почує  ніхто…  /бо  Ніхто  уже  звик:
В  світі  без  тебе  ядучої  пустки  –  безміри…/  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702840
дата надходження 25.11.2016
дата закладки 27.11.2016


Олена Вишневська

дорога до себе

Мені  не  потрібно,    повір,    більше  жодних  пояснень.  
Слова  догоріли,  у  грудях  клубочиться  дим.  
І  все,    що  не  трапилось  до,    тепер  стало  невчасним,  
А  світ,    де  немає  тебе,    божевільно  пустим.  

Тут  тиснуть  на  мене  потріскані  стіни  палати,
Розхлюпалось  небо  на  землю  /навмисно?/  дощем.  
Я  так  красномовно  навчилась  до  хрипу  мовчати
У  безвість,    де  плавиться  воском  задавнений  щем  

І  скапує  відчаєм.    В  серці  -  руїни.    Не  храми...  
Відсутність  тебе  і  в  нікуди  чітка  магістраль.  
Попереду  ніч  за  кордоном  віконної  рами
І  довга  дорога  до  себе  крізь  страху  вуаль.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679360
дата надходження 21.07.2016
дата закладки 19.11.2016


Олена Вишневська

заручники осені

місто  пусте.  перелітними  сталися  вулиці.
сонні  будинки  дахами  розгублено  туляться.
дні  добігають  так  швидко  до  ночі  бемолями
/між  парасолями/

більше  чомусь  не  літається  –  в’ється  туманами.
брязкають  хворі  думки  щохвилинно  кайданами.
тягнуться  будні  в  дорогу  хитку  кілометрами,
/мокрими  светрами,/

кашлем  і  ліками…  чайним  теплом..  мандаринами…
я  вже  й  не  пів,  тут  від  мене  зосталась  третина.  ми
досі  з  тобою  самотні  –  заручники  осені,
/ніби  спустошені/.

ти  мої  сни  перев’язуєш  натще  долонями.
душиш  і  душиш  байдужістю.  ночі  безсонними
звуться.  вагітнієш  втечею  з  кожною  дниною.
/я  ж  бо  –  дитиною…/  

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694928
дата надходження 17.10.2016
дата закладки 19.11.2016


Лисс

12. 11. 16

каждое  утро
я  снова  и  снова  выхожу  к  этой  реке
каждое  утро  чуть  более  чистый
каждое  утро  чуть  сильнее  сточенный
её  милосердными  водами
нельзя  идти  против  течения
так  всё  устроено
нельзя  дать  себя  унести
мою  хижину  на  берегу  разорвут
корни  деревьев
золотые  угри  этих  вод  не  даются  мне  в  руки
они  ловко  скользят  над  камнями
щуря  знакомые  глаза
издавая  знакомый  смех
я  гляжу  им  вслед,  пока  заходящее  солнце
не  сделает  их  невидимыми
каждую  ночь  я  возвращаюсь  в  свою  хижину
зажигаю  огонь
и  твоё  лицо  медленно  тает
каплями  воска  стекая  в  мои  ладони

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700010
дата надходження 12.11.2016
дата закладки 12.11.2016