Господар ферми вигадав уловку:
Поставив у коморі мишоловку.
А мишка це підгледіла мала -
Вівці й корові все розповіла.
Але була байдужа їм ця тема,
Бо ж пастка - суто мишача проблема.
Та сталось так, як доля нагадала,
І мишоловка та змію впіймала.
Події покотились без упину:
Змія ота вкусила господиню.
Щоб хвору дієтичним годувати,
Із курки суп прийшлось приготувати.
Відвідувачів пригостити треба -
Тож є вівцю зарізати потреба.
В недобрий час померла господиня -
Зібралась на поминки вся родина.
Щоб поминання пишнеє зробити,
Корові вік прийшлось укоротити.
А мишка в дірку все це споглядала
Й про речі, всім байдужі, міркувала.
Здається часто нам в житті стороннім щось,
Яке стосується не нас - лишень когось.
Не думай, що коли настане час,
Це "щось" по голові не вдарить нас.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662020
дата надходження 25.04.2016
дата закладки 12.03.2017
*************
[b]Блукала розореним полем,
Одвічним котилася степом,
Роками, століттями Воля
Ізнов одверталась од тебе...
Моя зачаклована земле,
Омита з правіку сльозами...
Стелися нам, праведна Доле,
Ясними до ніг рушниками.
Прибились до Храму святого -
Обмерли у трепеті люди:
Бо ми зрозуміли: Свободи
Одвіку - без крові - не буде.
Рости ж у віки, дзвінкомовна,
Едем наш і наша безмежність,
Ми сплачуєм чесно і сповна
Омріяну так Незалежність...[/b]
СВІТЛА
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685359
дата надходження 23.08.2016
дата закладки 12.03.2017
«I спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким...»
(Поль Верлен)
(переклад Миколи Куліша)
У цьому місті живуть сумні трамваї,
Що вештаються вулицями без пасажирів,
Дзеленчать, горобців мавпуючи
(І то нездало),
Замість капелюхів одягають дощ,
Замість макінтошів фарбують боки вохрою,
Замість черевиків мастять колеса шміром,
Замість газет читають назви зупинок,
Замість котів бавлять дитячі ровери,
Ховаються в безліхтарну темряву,
У сутінки провулків брукованих,
Коли їм стає сумно,
І риплять ресорами – коли весело.
Як прикро, що в місті цьому
Будинки – лише бутафорія,
Церкви – лише доми пустки,
Пошта – давно зачинена,
Бо писати листи нікому –
Бо не можна в листах-папірусах
Сповідатися про сумні колії,
Якими доля по колу водить
Залізних громадян-мешканців
З одним електричним оком (для ночі),
Про журбу ліхтарів-мовчальників –
Вартових нічного відчаю.
Отак вони і катаються –
Громадяни міста несправжнього,
Городяни міста без імені,
Жителі міста залізного,
Холодного, камінного й електричного
З музиками-дзвониками.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718588
дата надходження 16.02.2017
дата закладки 24.02.2017
[i] Про сокровенне…[/i]
[youtube]https://youtu.be/YyS4hXDAlC8 [/youtube]
[i][b][color="#870b87"]Одне життя… Та хочеться прожити
його, неначе – сім, а не одне.
О, як тоді бажання помирити,
коли одне поперед іншим жне
не «трин-траву», а спілу всмак пшеницю,
що так щедротно стелить щастя шлях,
коли кругом – прості та милі лиця?..
Й твого кохання зіронька зійшла…
Буває, вдвох. А все життя – у роздріб…
І по́гляди – навкіс, не в паралель.
А можна ж – разом, слід-у-слід до гробу,
одне життя: ти – лада, а я – лель!
І процвітає поміж нас безлюб’я,
й не знаємо – для чого живемо…
А треба б так, як вміють це голуб’я:
лебедість на могилу кладемо…
Виною, певно, є недосконалість,
з якою ми у мирі повсякчас…
А треба б тут... нам потрудитись малість:
любов не терпить ледаря гримас!
Любити – значить повсякчас трудитись:
навчився сам – друго́му передай!
Ми на Землі для того, щоб учитись…
І щезне зло,
й розквітне справжній рай![/color][/b]
09.01.2017[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711104
дата надходження 09.01.2017
дата закладки 27.01.2017
[i] Вчора, 9 грудня ми, науковці, медики й освітяни стояли
перед Кабміном, буцімто захищаючи… мізки держави!
Та виглядало так, що ми прийшли просити хліба - не видив!
Бо до нас ніхто не вийшов – було засідання КМ! І голодній
кумі приснився… хліб. Ось він! Ділюся з одноклубниками.[/i]
[youtube]https://youtu.be/l95w9yU2oO4[/youtube]
[i][b][color="#d60404"]Снився серед ночі полонез,
Той що в вигнанні створив Огінський:
Танцювали ми круг щемних тез –
Як спасти Державу українську…
Топчуться по нас злі вороги:
Домочадці… й вишкрябки Росії –
Брак у нас для вольностей снаги?
Не зродили власного месію?..
Жаль для справи, бачте , власних хат –
Серцю ближча нам своя сорочка…
А на полі лине руський мат,
В Раді-зраді – сло́весотороча!
Норовлять… упо́рувати нас:
Ми – немов вигнанці в своїм домі.
Та попереду ще Водолія час!
То ж тремтіть і карлики, і гноми…
І народ ще зробить своє ПА –
Вcтавить... свої ритми в полонези –
Погаданка в нього не сліпа,
Він не зверне з обраної сте́зі!
Вслухуйся ж, чужинцю, в полонез –
Не оглухла ж, вража ти личино!
Коли “єще Польска не згіне́...”,
Не помре і наша Україна.[/color]
[/b]
10.12. 2015[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627753
дата надходження 10.12.2015
дата закладки 21.01.2017
Усе прописане Спочатку…
Буття Закон, Закон числа.
Закон любові і порядку…
Закон віддачі і тепла.
Писав Всевишній ці Закони…
Таких не пишуть на Землі.
Тож зневажають їх «дракони»…
Царі, Прем’єри й Королі.
У них для нас усе спочатку…
Закон Відносності у них.
Відносно віри, права, статку…
Усе для блага голубих.
Плювали Хали на Природу…
Коли потрібно й на Христа.
І у гівні знайдуть вигоду…
З чужого виводок гнізда.
На Божі правила начхали,
В них Протоколики свої.
Під них і Біблію писали…
Від цього... наші баглаї.
Мовчить худоба, тихо в стійлі,
Потьма… у селах і містах.
Чи в сні вони чи в божевіллі…
Тупа покора в бидла й страх.
Відсутня честь, повага, гідність,
Держава кожна ж за себе.
Як каже ПБжезік… необхідність…
Під себе пташечка гребе.
Забули ви паскуди с.чі,
Що є Закони неземні.
Відповідати вам смердючі…
Висять зеркала на стіні.
Закон вернувся, бумерангом...
Вже заготовлена смола.
Іде з небес за бусурманом…
Закон ВІДДАЧІ і тепла.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709071
дата надходження 29.12.2016
дата закладки 21.01.2017
Не п'ється,кажеш,і не пишеться,
Надії,мрії кришуться...
Та плюнь на це - сідай,пиши!
Що маєш на душі - скажи.
Почни з початку
по порядку -
Хай кострубато,хай не гладко,
але всю правду без прикрас.
А хтось оцінить - буде час.
Змалюй канву свого життя:
Не тільки зоряні моменти,
А й помилки усі до цента,
Печаль і радість,каяття.
Облиш сентенції,моралі,
Забудь про алібі,медалі...
Завжди цікавить голий факт,
Як музиканта темп,чи такт.
Пиши як вмієш - головне
Щоб чисту правду.
Все мине.
Ти вище себе не стрибнеш,
Та буде жаль,коли помреш,
Що на прожите житіє
Не залишив своє досьє.
Мені,наприклад сумно нині,
Що від моїх дідів,бабів
Ні на горищі,ні у скрині
Не залишилося й двох слів,
Не кажучи вже про світлини.
Неначе їх і не було,
Немов на світі і не жили,
Та їхніх босих ніг тепло
І досі бережуть стежини.
І ми стежки ті самі топчем -
Слідами предків слід у слід.
Це їх любов,мій добрий хлопче,
Подарувала нам цей світ.
Отож,пиши і не жалійся,
Впрягайся в справу без вагань,
Поплач над словом,чи посмійся,
Похулігань,пографомань,
Лише нікого не порань...
Будь,наче Нестор -
літописцем
свого часу,життя-буття...
О,це далеко не дурниці,
це,щоб майбутні борзописці
в зерно не сипали сміття!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707524
дата надходження 20.12.2016
дата закладки 21.01.2017
Маріонетка – служива лялька,
слухняна зброя в чужих руках.
В людців кумедних мораль двояка.
В житті й поезії не лукав.
Найважче бути самим собою.
У тому й справжність, у тому суть.
Тобі не гоже втікати з бою.
Якщо й відступиш, – поетом будь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654127
дата надходження 24.03.2016
дата закладки 12.01.2017
Говорила мені бабуся:
"Так живи, щоб собою збувся.
Бо тому ми на світ родились,
щоб робити те, що судилось".
Нагадала стріла дитинства,
як я стати хотів артистом.
Й не шукав собі Голівуда.
Роль найліпша – собою бути.
Справжня роль, головна,
найтяжча –
в білім світі плекати щастя.
Віддзеркалюю в спраглі душі
свій неспокій і небайдужість.
Щось збулось,
що не зможе кожний.
Хоч за фахом – лише художник.
Не лечу – йду, кручу педалі.
Заробив... інший бік медалі.
Та засвоїв найкращим чином:
добрий вчинок –
мов відпочинок.
Світ невпинно стає жорстоким.
Й добрі люди – по різні боки.
Як не є, не покину ниву –
засіваю й жнивую з ними.
Годі плакатись, сором нити.
Різні ми, та пора ріднитись.
Не цураймося дому-хати.
Доки ж матір’ю торгувати?
Щиро каймося й разом діймо,
Щоб ріднилося слово з ділом.
Калиново-тернова доля...
Хай вам, люди, живеться добре.
Якщо стоїком зможу вмерти, –
називайте мене поетом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711640
дата надходження 12.01.2017
дата закладки 12.01.2017
[i]"Якби ви знали, паничі,
де люди плачуть живучи..."
Т. Шевченко[/i]
Вам чутно стогін, "паничі"? –
Старенькі плачуть живучи,
що їх ведете до кончини,
шукаючи нові причини,
щоб здерти ще, хоч копійчину,
на себе – вражую личину.
Десятки маючи палаців,
ви до чужої гривні ласі,
тож звикли, всівшись "на горі",
в три шкури дерти хабарі.
Ні, не зворушить цих "панів"
і біль солдатських матерів,
що день і ніч, і щохвилини
тривожаться за свого сина,
і на колінах молять Бога
вернуть до отчого порога,
хоч би й каліку, та живого
синочка милого свойого...
Та що вам, нелюди, до того...
Вам невідоме, "паничі",
вдовине горе. Плачучи́,
їй в безнадії виживати.
На мужа – ні́чого чекати,
вже не побачаться вони,
"панове", з вашої вини,
бо він уже давно зітлів
у Іловайському котлі,
який бездарні генерали
від ліні й тупості програли.
Чи за злочинне "незнання"
комусь понизили звання?!
Щоб захистити свій кагал,
ви не створили трибунал,
бо вже потрапили б, убогі,
у пекло, не́чисті на роги.
І ви не чули, "паничі",
як плачуть діточки вночі?
Вам навіть ліньки уявити,
як в бідності без батька жити.
До Бога моляться сирітки,
щоб чудо сталося, і зрідка,
якщо не явно, то у сні,
їх цілували татусі.
Та більше не пригорне тато,
не захистить від супостата,
зроще́нного в своїй землі.
(І як же їх нечиста сила
на цій святій землі зростила?!)
В біді свій край татусь не кинув,
в бою, в Дебальцевім, загинув
за дім, за неньку-Україну
й за тебе, вражий, підлий сину,
за вас, вгодованих і ситих,
бундючних і гоноровитих!
Він добровольцем був, за що
звання "учасника АТО", –
я не кажу вже про медалі –
ви й посвідку йому не дали,
щоб кровію политі гроші
забрати на свої розко́ші.
Сів за Дебальцевський кошмар
якийсь бездарний генерал?!
Невже не ясно вам, "пани",
що ви – в тенетах сатани?
... Проте, які із вас пани?..
Тож, казнокради і злодії,
хабарники і лиходії, –
всі знайте: люди проклинають
хапуг, що совісті не мають.
Порив ненависті знайде
й на ваші голови впаде.
В раю ви пекло розвели,
свій край до прірви довели,
награбувавши тут мільйони,
їх заховали за кордони...
В народу, хоч тривкий терпець,
та, як урветься, вам – кінець!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699158
дата надходження 07.11.2016
дата закладки 10.01.2017
Забігла до нас Варка,
Та й вчинила сварку.
Словами так пекла,
Що ніби січку сікла...
Дісталося усім:
І мені, і татові,
І сестрі, і братові,
Ще й невісті, й зятеві,
І старенькій бабусі,
І спокійній Валюсі,
Ще й тепленькій хаті,
Й малому дитяті,..
Раптом зупинилась,
Навкруг подивилась,
І витерла рота,
Та й пішла за ворота.
Там і зупинилась,
На лиці змінилась,
Бо й сама не знала,
А чи все сказала?!.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711307
дата надходження 10.01.2017
дата закладки 10.01.2017
Мадонно українського села,
Ґвалтована, катована, розп'ята,
Я вірю в тебе. Доторкнусь чола,
Де у віночку і калина, й м'ята —
Благослови! Дай сили і снаги
У світ нести твоє дитя і волю
Попри дощі, тумани і сніги,
Щоб відшукати оту згубу — долю,
Що до Сибіру прадідів звела,
Які посміли не скоритись звіру...
Мадонно українського села,
Тебе і досі ще несуть в офіру...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711263
дата надходження 10.01.2017
дата закладки 10.01.2017
Літа у сиву паморозь вдяглись,
У коси білу кинули мережку.
Високі мрії хоч не всі збулись,
Та не дарма життя топтала стежку,
Оглянусь: лан, засіяний добром,
Дітей і внуків оцінили люди,
Закохана в святу красу дібров
І друзі в мене - щирі, не зануди.
Життя, земне, виходить, удалось,
Подякувати зорям є потреба,
І хоч не все, сплановане, збулось,
Про це ніколи шкодувать не треба. 13.02.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711305
дата надходження 10.01.2017
дата закладки 10.01.2017
«I cried when the moon was murmuring to the birds:
Let peewit call and curlew cry where they will,
I long for your merry and tender and pitiful words
For the roads are unending, and there is no place to my mind.»
(William Butler Yeats)
У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:
«Якщо світ білий чи то посріблений,
А копита коней білих дзвінкі й важкі,
І важко думати: а може я останній –
Лицар-алхімік і граф-чарівник
І просто мрійник – невже останній?
Я шукав золота – а знайшов срібло,
Я шукав світла – а навколо темрява,
Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
Я був графом – а став вигнанцем,
Я шукав слави – а знаходив плаху,
Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
Башту ґратовану-муровану для таких от
Шляхетних чи то гонорових – надто,
Для таких от неприкаяних-непотрібних,
Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
І де вона істина? Серед літер покручених
Фоліантів старих важких і запилених?
Чи може на вістрі меча сталевого
Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
А в очах людей страх – у зіницях синіх,
А в очах людей відчай – бо де вона,
Земля наша – чи там за пагорбами,
Чи тільки в жмені – і та між пальцями
Піском сухим…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710563
дата надходження 06.01.2017
дата закладки 09.01.2017
[youtube]https://youtu.be/KIVoS6tIzFg[/youtube]
[i][b][color="#066c73"][color="#055b78"]
[color="#530882"]Навкруги все завмерло і заціпеніло –
Стинь*…
А ще вчора було тут і світло, і мило –
Синь!
То природа із людством живе в унісон –
в такт…
І немов би і порско, та, врешті, – у сон,
всмак…
Та хурделиці, хляки негайно проходять –
враз…
Як надворі заграє привітно природа –
час…
І врятує від згину свята амплітуда –
ритм…
Перманенту не буде для страдного люду –
битв…
І зникне з ужитку зими холоднеча –
стинь…
Бо весна переможе… Людей колотнеча,
згинь!
Хай планетою оволодіє пора –
крах
подолає могутній бог Геліос**-Ра**!..
Рай…[/color]
[/color]![/color][/b]
31.12.2016
_________
*Словотвір від омоніму "стигнути" - холонути.
**Бог Сонця в римській та грецькій міфології.
[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709582
дата надходження 31.12.2016
дата закладки 09.01.2017
Математика-кара Господня!
Не сприймаю я зовсім тебе
І у книгу дивлюсь,як в безодню
Звідки відчай туманом повзе.
На уроці сиджу математики,
Та далеко мої десь думки.
Їх,напевно,на крилах лелеки
Із собою у вирій взяли.
Уявляю себе я не в класі,
А в далеких прекрасних краях,
Де у морі купається сонце
І замріялась навіть земля.
Так спокійно і тихо довкола
І складаються легко вірші,
І шепоче мені тихо море:
"Ти забудь про усе й залишись".
Та,не грім серед ясного неба
Так мене відчайдушно злякав
Голос вчительки математики
Мої мрії умить зруйнував.
2006
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705253
дата надходження 07.12.2016
дата закладки 16.12.2016
Що для мене моя Батьківщина?
Це – єдина та рідна земля.
Батьківщина – моя Україна!
І така вона в світі одна.
Мені сняться ії неосяжні,
Благодатні, мрійливі місця.
Синє небо та гори поважні,
Села, ріки, великі міста.
Над полями, лунаюча пісня
Карооких дівчат голосних,
Біля хати – квітучая вишня,
Спів пташок у лугах запашних.
Україна – велична та щира.
Я без неї в житті – сирота.
Батьківщина, мов матінка мила.
Ти єдина. Ти в мене одна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273562
дата надходження 04.08.2011
дата закладки 16.12.2016
Ми є люди з тобою –
Це найвище звання,
Народились з любові,
Отже це не звільня
Нас від того, що люди
Мають жить, як брати,
Тож давайте так будем
Жити він, я і ти.
Ми є люди – це значить –
Ми є діти Землі,
Головне де з призначень –
Посміхатись зорі,
Цій володарці долі
І людей, і країн,
Милуватись роздоллям,
Вище буть королів.
Ми є люди з тобою…
В цім висока є суть:
Ні війна, ні розбої
Щастя не принесуть.
Ми є люди з тобою,
Будьмо й завтра людьми
Ті, що в полі, в забої.
Україна – це ми!
25.02.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706904
дата надходження 16.12.2016
дата закладки 16.12.2016
Чи є у світі ще така земля,
Щоб так чорніла галкою у полі,
Щоби могла так око забавлять
Й стогнала у ярмі чужім без волі.
Чи є у світі ще такий народ,
Який уміє землю так любити,
За неї ладен будь-кого збороть,
Життя дітей не пошкодує в битві?
Чи є у світі ще така краса,
Яку так важко випити словами,
Де так рясніє матері сльоза,
Бо землю кров’ю діти засівали?
27.06.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706693
дата надходження 15.12.2016
дата закладки 15.12.2016
Квітує волошкове поле,
Тихенько гомонять гаї
І котить хвилі Чорне море
До матінки його землі.
Верба схилила довгі коси
До батька синього Дніпра,
І достигають абрикоси,
В садках їх трусить дітвора.
І я присяду відпочити,
«Зберу намисто» із роси,
Довіку тут я буду жити
Серед безмежної краси.
Моя земля ти, Україно,
Я щиро так тебе люблю!
Щоб процвітала, мов дитина
Щодень у Бога я молю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677061
дата надходження 09.07.2016
дата закладки 03.12.2016
Розквітла квітка на віконечку,
Зросла-злетіла моя Донечка,
Як промінь чистий, ніжний сяє,
Дитя моє в житті літає,
Свої турботи, друзі, враження,
А я стелю їй тільки бажане:
Лиш Щастя, Радість, тільки чистеє
Плету для Донечки намисто я,
Крилом своїм закрию поночі,
Лети, злітай, щаслива Донечко,
Стелю тобі Життя заквітчане,
Лети, лиш Радістю завінчана!
Мудра Бджола
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703410
дата надходження 28.11.2016
дата закладки 28.11.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.11.2016
Ты говоришь мне: "Я тебя люблю!"
О, как я млею от твоих признаний!
Обняв тебя, волнуясь, говорю:
"И я тебя люблю, моя родная!"
На руки подхватив тебя, я слышу —
Сердец биенья слились в унисон...
Недавно я увидел дивный сон:
Большую с именем твоим афишу...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650141
дата надходження 09.03.2016
дата закладки 16.11.2016
Amabilis insania!*
Ночные бдения мои —
вот горемычная услада,
за глупо прожитые дни
необъяснимая награда...
Мне с каждым годом – в октябре –
всё тяжелее за плечами...
Я перестал уже ночами
летать, как некогда, во сне...
И только вы, мои стихи,
отчаяться мне не даёте!
Пусть вы создания без плоти,
пусть для кого-то вы плохи,
но я вас искренне люблю,
мои родные дьяволята!
Я из-за вас опять не сплю,
как было в юности когда-то...
Ночные бдения мои —
вот горемычная услада,
необъяснимая награда
за прославление любви.
____________________
* сладостное безумие! (лат.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641676
дата надходження 06.02.2016
дата закладки 16.11.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.11.2016
Навколо як вбачу працюючих, швидко, надійних, ...надійних -
Себе нагороджую правдою, де, найм,якіше – ледащо...
Колійки, і шпалові пари, водій, машиністи, адміни,
Вогнем і терпінням, увагою, радістю – людям, оснащі.
І оди висівуються на папір і екрани – бентеженням.
І ти розумієш, як людство: йшло, йде, і скрокує -безмежжями.
І може, й ...потрібні – такі, як ти, десь, із бінокля, оспівуючі.
Письменники, поки не зчують стан серця і тиску – марніючі,
Як листя, що не відчуває град сонця й напруження жару.
--Ти мариш?, - спитала знайома холодна.
--До слів твоїх – марив...
12.11.16 р. ( «Рятування» )
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700056
дата надходження 12.11.2016
дата закладки 12.11.2016
Сутінки
Уже не день,
але ж іще не ніч.
Така собі незрима
розділова смуга.
Для дня і ночі
джерело то протиріч,
причина суперечки
зовсім недолуга.
Ненависть
Ще не байдужість
та вже не любов.
Тонка межа
неначе волосина.
Як задзеркалля то немов,
чи фотонегатив
і з нього надрукована
світлина.
Побутування
То ще не смерть,
але вже не життя.
Мов коридор
поміж двома світами,
там назбирати в душу
можна різного сміття
й застрягнути,
не вибратись роками.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697263
дата надходження 28.10.2016
дата закладки 12.11.2016
[i](по одноіменній казці Івана Франка)
Коли звірі говорили й були вільні на землі
Жив у лісі лис Микита у прихованій норі.
Як його вже не ловили, не труїли мужики –
Марно все – він враз обійде їх таємні закутки.
В темні ночі лис Микита більш по селам промишляв –
Там десь гуску здибав ситу, там з ягнятка шкірку зняв.
Хитрий був лисяка – злодій, ще й потому хизував –
По селі гуляти годі, і до міста почвалав.
Ну й гармидер в тому місті – свині квичуть, клекіт, гам,
Баби в гарному намисті, люди, коні, в кошах хлам!
Лис, позбувшись трохи страху – він нахабним зроду був,
Вдаючи з себе собаку, на торговицю чкурнув.
«От так пес!», - міркують люди, а Микита тому й рад:
Звісне діло – курку зцупить, отоді їм буде «мат»!
Але що це за страхіття – мислиш сяк, а вийде так –
Майже в першім підворітті лис наткнувся на собак!
А собаки не здурити – враз занюхали: то звір!
Та не був би він Микита – діжу з фарбою узрів!
Фарба синя, на олії, лис пірнув й сидить, тремтить…
Собацюри аж спітніли: щез, мов привид в єдну мить!
Пси прості, хоч і завзяті – фарба тхне, де ж дівся лис?!
Стали тихі, мов телята та й по будках розбрелись.
Добре, діжа хоч неповна – не втопивсь лис в ту блакить,
Носа висунув, мов човник, зачаївся, не скулить…
Лиш радіє – врятувався! Фарба душить – хоч живий!
Ледве сутінок діждався, через тин – та й був такий!
Фарба сохне…спить Микита, наче цар – в чужій норі…
Виліз вдосвіта, мов в свиті – синій, жорсткій кожурі!
Спершу сам себе злякався – шерсть, неначе колючки,
Сині лапи, мов ковальця, замість вух якісь гачки!
В ту хвилину нагодився Вовчик – братик, лисів друг,
На те чудо подивився – ледь не випустив свій дух!
Як завиє, мов з облоги, та й у ліс – казати всім!
Хитрий лис міркує: - добре! Можна виграти й на цім!
І піднявши хвіст угору – величезний, мов товкач,
Лис відправивсь важно й гордо на майдан, де звір збиравсь.
Позбігались з лісу звірі, й завеликі, й мілкота,
Стали осторонь - тремтіли, ладні дати драпака.
Переляк – велике діло! Синє й дивне, мов в вінку,
Одоробло те сиділо на ведмедевім пеньку…
Лис і мовить їм ласкаво: діти, я звір Остромисл,
І мене не для забави з неба відрядили вниз!
Із небесної блакиті сам Святий мене зліпив:
- Стань царем в звірячім світі! (щоб порядки в вас навів)…
Щоби суд був справедливим, спокій завжди в лісі був,
Більші менших щоб не їли, кожен кривду щоб забув!
Навіть пташки – й ті злетілись, бо й до них той слух дійшов
Про нечуванеє діло – цар із глини в ліс прийшов!
Новина ця звірям мила – от добродій, Соломон!
Мов у Бога за дверима проживемо з тим царьом!
Ну а лису те й потрібно – все несуть йому самі,
Качки й кури, навіть свині, ще й телята в казані!
Звісно – з’їсти сам не може, тож поділиться із ким –
Щось міністрам кине в ложу, хто ж услужить – їсть із ним!
Жити, може, краще стало всім при новому царі? –
Ні! Такого не бувало, все як в давній – давнині!
Хто зловив той мав що їсти, не зловив – голодним спи
Той, хто втік – жиє на світі , а не встиг – знайшли стрільці.
Але все ж з царем – не самі! Він могутній, з неба зліз!
На перині спить, принаймні, справедливий Остромисл!
Тож Микиті добре жити – фарбу пильно стереже,
В дощ не ходить, щоб не змити, об чагарник не скубе.
Ось настали роковини, всі зібрались на концерт
Спершу добре попоїли - пісні були на десерт.
Хор лісний почав співати - в'яне око, дуби гнуть,
Вовче соло на тім святі, басом ведмеді ревуть.
Молоді лисички в строї тонким тенором зайшлись…
Але що це? Всі затихли… дзявкотить їх цар, мов лис!
Всім міністрам й слугам царським мов полуда спала враз –
Та це ж лис у синій красці, Ще й обвів, як дурнів, нас!
Ах брехуне, ошуканце! Ось і мудрість, ось і суд!
Звірі кинулись на бранця, мало на шматки не рвуть…
Отаке – то сталось, діти в лісі, де Микита жив,
Хто фальшивцеві повірив – той за діло й получив.
Головне, щоб не з,явився цей лисяка серед нас –
Звіра по ділам пізнати можна завжди. В добрий час! [/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474124
дата надходження 21.01.2014
дата закладки 07.11.2016
За мотивами казки Івана Франка
Історія давня, вже пилом вся вкрита,
Але нагадаю - жив якось Микита.
Хитрющим пройдисвітом змалечку ріс,
На різні шахрайства був здатний цей лис.
Та якось рудий потрапив в халепу:
В селі всі хорти позривалися з цепу.
Забіг на подвір'я заскочив у бочку,
Сидить і благає у смерті відсрочку.
І от пощастило, загроза минула.
Ба, навіть удача йому підморгнула
Та ще і дарунок йому піднесла,
Сім'я маляра на подвір'ї жила.
Коли за хортами вляглася пилюка,
Із бочки вже вилізла дивна звірюка.
Тварина і справді якась колоритна,
Була шерсть звичайна, а стала блакитна.
В очах у Микити шалений є блиск,
З історії хоче отримати зиск.
Себе за диковину видати хоче,
Подався до лісу всім звірям на очі.
Погляньте лише на цього лихваря,
Він видати прагне себе за царя.
Посланець небес, його слово закон,
Сказав і спокійно усівся на трон.
Малі і велики схилились в поклоні,
Бо здавна боялись того хто в короні.
Не знаючи лиха зажив цей Микита,
Дарунками в нього галявина вкрита.
Несуть йому вдень і вночі до світання,
Не треба вже більше йому полювання.
Дурисвітом став, знахабнів, вередує.
А хто мені пишну гулянку влаштує?
Той стане для мене рідніший за брата!
І кинулись звірі йому догоджати.
Зібралися хором, виводили оду:
Про розум, про силу і звісно про вроду.
Крутилися поряд гарненькі лисички,
Інстинкти прокинулись, давнії звички.
Микита наш завсім уже захмелів
Та раптом по їхньому задзявкотів.
Почувши те "піддані" лиса впізнали
І прямо на троні його розірвли.
Не встигли отямитись - інший піжон,
Вже хоче вмоститись на звільнений трон...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695707
дата надходження 20.10.2016
дата закладки 06.11.2016
Е-декларації, е-декларації,
Можновладців, еліт, "квіту нації"!
Паничів та панів, ще й паняночок.
Гаманців і "маленьких земляночок".
Діамантів, ікон та годинників.
То подарунки! - слова іменинників.
Працював в них Мідас прибиральником?
Плутос - радником, постачальником?
Очі їхні так щиро світилися,
А в душі чортенята бісилися...
Прокурори гримлять розберемося,
Ми за тих можновладців візьмемося!
Конфіскуєм якщо награбоване,
Держмайно буде враз урятоване.
Все піде на потрібні рахуночки,
Будуть ситими... інші вже шлуночки.
Е-декларації, е-декларації,
Стільки шуму! Порожні вібрації?...
Цар Мідас - мав дар обертати на золото все до чого торкався.
Плутос - в давньогрецькій міфології бог багатства.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698949
дата надходження 06.11.2016
дата закладки 06.11.2016
Переклад вірша нашого одноклубника
Сергія Дунєва.
Сентиментальность
нынче не в чести.
Юрий Каплан
Сентиментальним став з роками,
Довірливим,
м'якішим став.
На мирову йду
з ворогами,
Прощаю тим
хто дошкуляв.
Винюся,каюсь -
не безгрішний...
Зло вишкрібаю
із душі.
Як квітли цього року вишні,
Як маків сяли кумачі!
Краса природи
оп'яняла,
Квітучі
розкоші
землі,
Роки ж,мов білі
пароплави,
Уже в імлі...
**************
Сентиментальным стал с годами...
***
Сентиментальность
нынче не в чести...
Юрий Каплан
Сентиментальным стал с годами,
Доверчивей и мягче стал.
Мирюсь с давнишними врагами,
Прощаю тех,кто досаждал.
Винюсь и каюсь - не безгрешен.
Зло выскребаю из души...
...Как в этот год цвели черешни!
Как маки были хороши!
Вбираю прелести природы,
Слежу цветение земли.
А годы,словно пароходы,
Уже прошли...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680068
дата надходження 25.07.2016
дата закладки 04.11.2016
Життєва змовкла юнака струна,
Душа ж іще боролася щосили,
Для нього тестом стала ця війна:
Чи справді України є він сином?
Простий був хлопець. З нашого села.
А став солдатом. «Кіборгом» назвали.
В Донецьк його стежина пролягла.
Героєм став, утрапив під завали…
Та перш ніж тіло рідним передать,
Кремлівські найманці, щоб хтось іще загинув,
Родину щоби змусити страждать,
Подбали і про інші домовини:
Під руку хлопцю вклали без чеки
Гранату (не людські то, дикі плани)…
І це оті, з якими ми віки
Жили по-братськи. Й хочеться заглянуть,
Тому, хто смертю тіло начиняв,
У вічі: чи душа присутня в ньому?
Чи замість неї там гадюченя,
Не здатне жить по-людськи, по-земному?
Та кіборг знов усіх оберігав,
Безглуздої не допустивши смерті:
Гранату під рукою так тримав,
Що не дістать. Героєм був і мертвий…
Такий він – хлопець з нашого села,
Й таких у нас багато є – мільйони,
Тож найманцям пихатого Кремля
Пора назад вертать свої колони.
Ми, українці, – непростий народ,
Ми добрі, роботящі, незлобиві,
В порядку в нас і діти, і город,
І душі теж людські, вільнолюбиві.
10.02.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693185
дата надходження 08.10.2016
дата закладки 03.11.2016
Може все перелічити,
Чути здалеку її,
Якщо гарно попросити,
Порахує ще й роки.
Ти скажи, пташино дивна,
А котра тепер година,
Чи то можна ще гуляти,
Чи пора додому йти?
Рано-вранці просинатись,
А чи солодко поспати?
Наворожить ще і долю
Пташка ця, що звуть...(Зозуля).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695742
дата надходження 21.10.2016
дата закладки 03.11.2016
Золотисте поле хлібне
І бездонна неба синь -
України-неньки символ,
А ще кетяги калин.
І верба, що біля ставу
Миє коси у воді,
А ще - диво вишиванки,
Витвір вмілих рук майстринь.
Квітнуть мальви-охоронці
Й сонях, наче оберіг
Та барвінку сині очі
Пильно дивляться у світ.
Це дітей вони скликають
Та й на батьківський поріг.
Звідси ж шлях свій починає
Батьківщина для усіх.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698298
дата надходження 03.11.2016
дата закладки 03.11.2016
(По мотивам произведений авторов Стихи.ру)
[b]Приближаю весну[/b]
Ирина Полюшко
[i]Приближаю весну. Подтолкну до фарватера щепку,
Что плывёт кораблём, доверяясь гуляке-ручью.
Уберу, как примету зимы, надоевшую кепку,
И перчатки долой. Стало легче душе-воробью.
[/i]
Пародия
[b]По весне, в март-апрель[/b]
По весне, в март-апрель, я ходить на ручьи обожаю,
Вижу - щепка плывёт кораблём, я её подтолкну.
Следом, баржей по вОлнам, большущая кепка чужая,
Подтяну её палкой, а то вдруг утянет ко дну.
Вон перчатки плывут. Ну совсем неплохие перчатки,
И не быстро плывут, доверяясь гуляке-ручью,
И размер вроде мой... я их палкой к себе, но с оглядкой:
Вроде нет никого! Стало легче душе-воробью.
Приближаю весну, но и зиму ещё не забыла,
Да и кепка теперь на ноябрь-декабрь в самый раз.
Это ж как мне, друзья, на "приметы зимы" пофартило...
Ой! Вон шуба плывёт!.. Подождите чуть-чуть!.. Я сейчас...
[b]Разговор с котом[/b]
Влад Исхаков
[i]Весь вечер говорил с котом
О том, о сем - о сем, о том,
И пил текилу.
Кот собеседник не плохой,
Живет с единственной блохой,
Наверно милой.
Нехитрый мой арабский быт
Весь из текилы состоит,
Кота и кофе,
Кругом библейские пески
И каждый холм моей тоски,
Сродни Голгофе.
[/i]
28 мая, 2016 г. Дубай.
Пародия
[b]"Разговор" кота с Исхаковым [/b]
Весь вечер пудрил мне мозги,
Такой развёл психологизм*...
Дойдя "до планки"!
Нет, чтобы сразу на покой.
Откуда взял, что я с блохой...
От "валерьянки"?!
А милой называл её...
Ну, всё. Терпение моё
Уже иссякло.
Польщён, конечно, похвалой,
Но нужно когти рвать домой...
Прощай, Исхаков!
*Психологизм – Углублённое изображение психических, душевных переживаний.
[b]Ужас[/b]
Андрей Чекмарев
[i]Когда приходит осень, ужас
и в сердце, и в душе у нас.
Ужасно эти листья кружат.
Ничей не радуется глаз.
..................................................
А осень, между тем, окрепла
и завершила массу дел
в последний первой день декады.
Покрасив листья в красный цвет,
всё унесла с собой из сада.[/i]
Пародия
[b]"Унесённые ветром" (детсадовское)[/b]
Когда приходит осень, ужас!
Ничей не радуется глаз.
А как ужасно листья крУжат...
их круг похож – на медный таз!
В "декады первой день последний" –
об этом знает весь детсад! –
дул ветер, осени посредник,
таща из сада всё подряд.
Как, всё-таки, окрепла осень!
Вон от качелей только след…
Из группы... нас осталось восемь...
И воспитательницы нет...
[b]Бродила кошка под дождём[/b]
Дмитрий Постниковъ
[i]* * *
Бродила кошка под дождём
и голосом взывала громким,
напоминая нам о том,
что есть хотят её потомки.
Вид кошки жалок был и тощ,
а голос – несколько противен,
но мы решили – ну и что ж!
...........................
[/i]
01. 09. 2016, деревенский эпизод
Пародия
[b]Из деревенских эпизодов[/b]
Деревня, кошка, дождь, крыльцо.
Какой-то шум, наверно – мыши,
(других здесь не было жильцов),
мы на крыльцо тихонько вышли.
А кошка вдруг как заорёт –
не слышал голоса противней!
Глядим – на ней... соседский кот
и начихать ему на ливень.
..................................................
Рожала кошка под крыльцом,
но мы решили – пусть рожает.
Так кот соседский стал отцом...
А он, (гад!), и не возражает.
[b]Беременное дерево[/b]
Валерий Новоскольцев
[i]Беременное дерево стоит
И медленно ветвями набухает...
Под деревом сидит один пиит,
А не пииты рядышком бухают.
…………………………………..
У дерева, похоже, нет грехов.
Природная программа непорочна...
А то, что листьев больше, чем стихов,-
Спасибо скажем. И на этом - точка!
[/i]
Пародия
[b]Грех на душу [/b]
Под деревом сидел один пиит,
Беременный, как водится, стихами...
А дерево – оно давно стоит,
Ему пиит... Да посудите сами...
Десятый месяц шёл – пора б уже
Родить хотя бы дух стихотворенья,
Отдавши долг природе-госпоже,
Какое это чудное мгновенье!
Пиит чихнул... потугам всем назло,
Почувствовав, откуда дует ветер,
Изрёк вдруг мысль (вот это повезло!):
"А будет ли без почек жизнь на свете
У дерева?.. Всё это чепуха!
Природная программа непорочна... –
(Посыпалась словесная труха...)
Рукою хрясь об ствол! – Стоит же прочно...
Да у него, похоже, нет грехов!
Растёт себе вполне неприхотливо."
Тут дерево, набухнув до сучков,
Упало и пиита привалило.
...Лежал пиит уже без лишних слов,
От удивленья хлопая глазами...
Но то, что листьев больше чем стихов,
Спасло пиита, если между нами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692962
дата надходження 07.10.2016
дата закладки 03.11.2016
Сухi, короткi вiйськкоматiв данi:
Тридцять рокiв тому такий собi один
Загинув лейтенант-десантник у Афганi,
Тепер загинув на Донбасi його син.
Той лейтенант знав про вагiтнiсть жонки,
Лише побачити дитину вiн не встиг -
Отримала родина "похоронку",
Не повернувсь до молодички чоловiк.
Самотня матiнка виховувала сина,
Вiдмовившись вiд "особистого життя"...
Пiдлiтком, юнаком стає дитина,
Яке його чекало майбуття?
Закiнчив технiкум, знайшов собi роботу,
Наречена з'явилася потiм,
Жив чесно, без омани, без пiдлоти,
Щоденна путь "робота - дiм".
...Мобiлiзацiя. Чергова "хвиля".
Пiвденний Схiд. "АТО", коротше, взагалi/
...Пiхотна мiна разом трьох убила,
Його - в тому числi.
...Вiйна брала i знов бере данину
У виглядi людських життiв,
Доколи страждатиме Україна
Й втрачатиме своїх синiв?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656869
дата надходження 03.04.2016
дата закладки 02.11.2016
Втомилась на Сходi земля вiд вiйни...
Чим, врештi-решт, її втiшимо ми?
На що, насправдi, чекає земля?
Рiчки i степ, гаї i поля?
Певно, чекає на розум людський,
Аби сепар пригадав дурний,
Що вiн на нашiй землi не чужинець,
А, за народженням, теж українець!
Коли ж, нарештi, вiн кине зброю?
Вже забагато злих справ накоїв!
Пора вам спинитись! I, взагалi -
Звернутись усiм до рiдної землi
Й пробачення прохати щиро в неї
За справи поганi дворiчнi свої!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673975
дата надходження 23.06.2016
дата закладки 02.11.2016
Сидить ворона на ялинці,
Все розглядає навкруги.
Спинився заєць на доріжці -
-Чорнява, що там робиш ти?
Ворона стиха засміялась:
-Нічого, - каже,- не роблю!
-А можна й я отут посиджу-
І відпочину, і посплю?
-Сідай! -знов каркнула ворона,
Вітер у вухах не свистить!
Заєць вмостивсь, каже: "Чудово!
Добре нічого не робить!.."
Підкралась хитрая лисиця,
Зайця вхопила й понесла,
Бо дуже снідати хотіла
Уся лисиччина сім"я.
Ворона знехотя злетіла:
-Пробач, сказати я не встигла -
Щоби нічого не робити,
Треба ще й високо сидіти!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697781
дата надходження 31.10.2016
дата закладки 31.10.2016
Я повернусь, не плачте, мамо!
Обов'язково повернусь!
В осіннім небі журавлями
Безсоння Вашого торкнусь.
В зимовій тиші до порогу
Снігами спрагло припаду,
Молитимусь за Вас до Бога,
Щоб Він відвів від Вас біду.
Вернуся гомоном весняним,
Струмком до серця потечу —
Воно боліти перестане.
А Ви...запалите свічу...
Я повернусь, не плачте, мамо,
Віддайте літечку сльозу —
Нехай воно понад полями
Відсвітить по мені грозу...
Я повернусь... Я поруч з Вами,
Я буду жити у душі.
Я — попід Вашими ногами
Росою вкриті спориші,
Я —сонця промінь на світанні,
Кульбаби сивина в траві,
Холодні вранішні тумани
І трелі рідних солов'їв...
Я повернусь. Не плачте, мамо.
Торкнуся вітром верховіть,
Умию ріднокрай дощами...
А Ви... за мене доживіть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697411
дата надходження 29.10.2016
дата закладки 30.10.2016
Я - украiнка, i горджуся цим,
Я украiнка й тут мое корiння.
Прошу, благаю i молюсь святим:
- Додайте нам всiм мудростi й терпiння.
Я украiнка, i моя краса
Стеблом пшеничним виграе по полю,
Але спада на цвiт гiрка сльоза,
Бо украiнцi гинуть знов за волю.
I я кричу: - Отямтеся, кати,
Оскаженiлi в нелюдствi чужинцi!
В жорстокiм вирi кривди й гiркоти
Вам не скорити гордих украiнцiв!
I еднiсть, що мiж нами проросла
Нiкому в свiтi бiльше не здолати.
О, скiльки втрат i горя вже знесла
На своiх плечах Украiна-мати!
Гуцули й шахтарi - моi брати,
Моi батьки, козацькi гречкосii,
Зумiють Украiну зберегти
I захистить вiд посягань Росii.
А десь далеко йде смертельний бiй,
I гине син, чиясь рiдна кровинка.
Стрiляй же краще в мене, кате мiй,
За те, що я всього лиш украiнка!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503906
дата надходження 08.06.2014
дата закладки 30.10.2016
Музика Віктора Охріменка...
Де Дніпрові кручі, де ліси Полісся,
Де Карпати сині – килими степів,
В небеса високо наш народ вознісся,
З пам’яттю у серці про своїх дідів.
Пр. Тут росте ожина, тут цвіте калина,
Тут тепло на серці навіть, як зима,
Це моя країна - славна Україна
І такої в світі більш ніде нема…
Березневі ранки і травневі квіти,
Журавлі квітневі і сумне «курли»,
Дякую я долі, тут я хочу жити,
Тут за нашу волю козаки лягли.
Пр. Помолімось Богу, хай молитва лине,
Вознесімо вгору України стяг,
Вже зняла кайдани любляча країна,
Засіяло сонце в синіх небесах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564586
дата надходження 06.03.2015
дата закладки 29.10.2016
Музика, запис - Микола Шевченко
Співає - Марина Романович
Україно моя калинова,
Мій ожиновий край – ковила.
Твоя пісня дзвінка і казкова,
Твоя пісня дзвінка і казкова,
Що в полон моє серце взяла.
Приспів:
Посадіть біля дому калину,
Та вклоніться зеленим лісам.
І любіть, як святе, Україну,
І хвалу вознесіть небесам.
Бо немає на світі країни,
Де співають, як в нас, солов’ї,
Це єдина моя Україна,
А ми діти своєї землі.
Синє небо, хліба золотисті
І смереки, що тягнуться ввись.
І красуні дівчата в намисті,
І красуні дівчата в намисті,
Все найкраще у нас – роздивись.
Приспів: (той самий)
Перламутрові роси із ранку,
Найдухмяніша в світі трава,
І найкращі з усіх вишиванки,
Наймиліші з усіх вишиванки,
Хліб усьому у нас голова…
Приспів:
Посадіть біля дому калину,
Та вклоніться зеленим лісам.
І любіть, як святе, Україну,
І хвалу вознесіть небесам.
Бо немає на світі країни,
Де співають, як в нас, солов’ї,
Це єдина моя Україна,
Ми всі діти своєї землі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571304
дата надходження 02.04.2015
дата закладки 29.10.2016
Серед славетних класиків народу
Віддам я перше місце жінці -
Перлині дивній Драгоманів роду -
Ларисі Косач-Квітці – Лесі Українці.
Ось образ чистий, ясний, ніжний,
Частіше у задумі, чи в журбі,
Із фото поглядає Леся Українка,
І ніби посміхається мені й тобі.
З маленьких літ любов до Батьківщини
В дитячім серці все сильнішою стає,
Коли підтримка є поезії в родині,
То й кожен день натхнення їй дає.
У боротьбі пройшло її дитинство,
Формуючи світогляд і думки,
Тож мріяла від панства й рабства
Звільнити Україну на віки.
Трагічний шлях вкраїнського народу,
Так вразив Лесю з малих літ,
Що все життя про волю і свободу
Несла свої думки в великий світ.
В 12 років у «Зорі», в журналі,
Де перші надруковано рядки,
Яскрава зірка Лесі засіяла
На крилах музи понесла її в віки.
Все українське, що в душі плекала,
В світах поширювала мову і знання
Про рідний край, що щиро так кохала,
І про його омріяне буття.
Свою Вкраїну рідну прославляла
І берегла культури джерело,
Хоч ще й багато творів переклала,
Та духу все ж не втратила свого.
Її рядки наповнені тугою
Про люті злидні в рідній стороні,
Й бажанням боротьби за кращу долю -
В віршах весь біль й думки її сумні.
І боротьба її за «бравеє» те « діло»
«як все ж звільнити мій народ»,
Лягає у рядки поезій сміло
«чи допоможе нам у цьому Бог?».
Народжена Вкраїну прославляти,
Звеличувати в мріях і світах,
Не кожному талант такий надбати!
Її поезія мандрує у віках.
І кожне слово має силу плідну:
Що не строфа - то полум’я думок,
То пише донька Прометея гідно,
Так, як уміє, як велів їй Бог.
І в спадщину всім правнукам лишила
Великий скарб поезій і пісень;
Ти є жива! Ти будеш вічно жити!
Допоки український рід живе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647645
дата надходження 28.02.2016
дата закладки 26.10.2016
Війна і мир – два вічних антиподи,
Що супроводжують завжди людське життя,
Вони відроджують і знищують народи,
Порушують, на жаль, закон буття.
Хоч сила й зло частенько правлять світом,
Та праведність сильніша їх обох.
Ця істина не тільки є в Завітах –
Вона є там, де є людина й Бог.
6.09.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694206
дата надходження 13.10.2016
дата закладки 14.10.2016
[youtube]https://youtu.be/bbOaBSYnHX4[/youtube]
В одній із груп сайту Однокласники ватна шантропа напала на відомого актора Єфремова........моя їм культурна відповідь))(хоча при спілкуванні з ватниками це мені і не завжди вдається)
[b]«Кусайте локти господа, кусайте локти»[/b]
Кусайте локти господа, кусайте локти
Беситесь, злости не щадя, по горло в дегте
Артист великий будет жить – назло плебеям
А их вождей уложат в ряд – по мавзолеям))
Грызите локти господа – клыки наружу
Что кто-то думает не так – вы обнаружив
Из стада выбиться посмел – что за нахал?))
Как мы сидел бы и тихонечко бухал)))
……………………………………………..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667240
дата надходження 20.05.2016
дата закладки 04.10.2016
«Рух тіла породжує не форму, а тінь.
Рух звуку породжує не звук, а луну,
Рух небуття породжує не небуття, а буття.»
(Ле Цзи)
Якось вчитель Кун у всьому зневірившись,
Навіть у своїх учнях, навіть у тому,
Що Шлях розуміє він правильно,
Пішов до гори священної Тай Шань,
Що серед царства його рідного Лу височіє,
і по схилах її лісистих піднімаючись,
У пошуках неіснуючої відповіді
Зустрів він відлюдника, якого всі називали
Той, Що Час Відкриває.
Був він у лахміття одне вдягнений,
Босоногий і мотузкою підперезаний,
Але грав на цині дзвінкострунному
І співав весело і життєрадісно.
- Чого радієте Ви, Раніше Народжений? -
Спитав його вчитель Кун.
- Радію я багато чому. - відповів відлюдник. -
Чимало різних живих істот народжується,
Мисленням наділена людина лише.
І мені пощастило людиною народитися.
Це перша радість моя.
Інколи людина народившись
Помирає ледве почавши жити,
А я дожив до віку дев’яноста й восьми років,
Ось друга радість моя.
Бути бідним - правило мужа благородного,
А смерть - справ людських завершення.
Навіщо ж горювати, якщо я
Справи завершу, лишаючись вірним правилу?
- Чудово! - вчитель Кун відповів. -
О, як Ви вмієте самого себе втішити!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667398
дата надходження 21.05.2016
дата закладки 04.10.2016
«Джозефе, ти пам’ятаєш сей ритм?
Оден – твій улюблений брит
Плівся під тупіт таких же ніг
Проводжаючи Єйтса в гріб.»
(Шеймус Гіні)
В Ірландії, не так далеко від Дубліна стоять руїни одного замку. Про нього, на відміну від інших замків Ірландії нічого не відомо – ні хто його збудував, ні коли. Здогадуються тільки, що його будували з каменів давньої язичеської святині Беарна Дерг. Будували його англійські завойовники на землях ірландського клану Мік Тайл. Будували для захисту англійської колонії Пейл від «диких ірландців» - так нас називали оті сасанех. Хто володів тим замком в середні віки – так і лишилося загадкою. Відомо тільки, що в руїнах цього замку ховався у 1690 році король Джеймс ІІ після поразки на річці Бойн, яка стала не тільки його поразкою, але і катастрофою для всіх ірландців. Потім Джеймс ІІ втік звідси до Франції. Нині замок лежить в повних руїнах. Місцеві жителі його обминають і не радять нікому туди ходити. Кажуть, що це замок Пака – загадкової потойбічної істоти, що нібито живе в цьому замку незримим. Зайти туди можна тільки тоді, коли цього захоче сам Пак. Якщо Пак не захоче візиту, то зайти туди можна маючи накреслений таємний знак. Біля замку є незримі ворота, які стереже Пак і пасеться на луці його незрима худоба. Пак жорстокий і підступний. Він може схопити людини і занести далеко – на якісь полота або скелі, або взагалі в потойбічний світ. Він любить жорстоко посміятися над людьми, інколи дарує їм такі подарунки, що приносять оточуючим нещастя. Біля цього замку часто пропадають люди – і це задокументовано. Так у 1867 році біля замку зникла Елеонора Шеррард – дочка місцевого англійця, яка гуляла собі біля замку і збирала квіти. Поліція шукала її, але марно. Останній, хто її бачив – це місцевий листоноша, який повідомив, що вона наблизилась до замку Пака. Доля її досі лишається невідомою. Згадавши про цей замок я написав таке:
Не лишаю слідів,
Коли йду з темряви в темряву
У володіння цього волохатого.
А на болотах Ірландії крик
Журавлів і того кулика біснуватого,
В якого тричі стріляли мисливці –
І все невлучно, все коло серця, коло душі,
І все кулями з чорної криці – залізними,
І все в душу.
А над болотами-моховищами
Крила – птахів, що летять у ніщо
І з собою не кличуть,
А на торфовищі-сумовищі журавлина:
Для журавлів, але тих, що вже відлетіли
І не вернуться в пустку страшну,
Яку ти - сивочолий книжник
Чомусь називаєш Вітчизною.
Колись це мурували чужинці –
Проти нас – «дикунів» рудочубих,
Тепер живе Пак –
Той що дарує волинки злі,
Що грають мелодії смерті.
Той, що заносить тіло на місяць,
А душу у пустище – де блукати одвічно
Судилось.
Я би сказав йому,
Пояснив би, що то все намарно,
Безглуздо, як і все на землі оцій,
Якби цей волохатець-дивак
Не ховався від мене
У своє потойбіччя незриме:
Від мене – відлюдника,
Що свої чорні книги гортає
Вечорами ірландськими темними
Біля свічки, що блимає оком
Жовтим.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691924
дата надходження 02.10.2016
дата закладки 04.10.2016
Не люблю я слов "сноха","невестка"-
От них моя кружится голова.
Но,словно из куста сухие ветки,
Из песни ведь не вырежешь слова.
Название "сноха" вполне законно,
Но я закон желаю превозмочь
Ведь ты ко мне настолько благосклонна,
Как будто ты моя родная дочь.
Вспоминая сложные моменты
На моём,на жизненном,кругу,
В силу лишь фрагментов тех моментов
Только дочерью тебя назвать могу.
На одном участке того круга
Я повержен был буквально в шок-
Должен быть я там,где нож хирурга
Угрожал вонзиться ко мне в бок.
Когда я уезжал под ножа жало
В глазах твоих забрезжила слеза.
Это не снохи слеза дрожала-
Она дрожала в дочерних глазах.
На иной частице жизнекруга
Новая беда гнездо свила:
Под ножом-моя жена-подруга.,
Твоя свекровь под тем ножом была.
И тогда без тени промедленья
Стала ты бороться за свекровь,
Будто бы в тебе со дня рожденья
Не снохи текла,а дочки кровь.
Те часы,минуты и секунды,
Потекли бурлящею рекой
Масса дел твоей совсем не скудной
Совершилось щедрою рукой.
Забывать поступки слишком глупо,
Если это добрые дела.
Я и помню,как ты миску супа
Мне доброю рукою подала.
И не важно суп или котлета.
Разница совсем не велика.
Важно было то,что это
Подала мне дочерня рука.
Под влияньем трепетных эмоций
От душевной доброты твоей
Вслед тебе шепчу я слово "доця",
С каждым днём нежнее и нежней.
Падаю пред Богом на колени.
Пред Всевышним,Сущим и Святым
И благодарю за появленье
У меня такой снохи,как ты.
На коленях я хочу молиться
До тех пор,пока мне хватит сил
Чтобы Бог священною водицей
Всю тебя обильно освятил.
И пускай через молитвы эти
Будет благо для твоей семьи.
И пускай твои родные дети
Будут чуткими,такими,как мои.
Вот и всё,пора бы ставить точку.
Но я хочу о будущем сказать :
Пускай сноха твоя будет,как дочка
И,как сын,пусть будет тебе зять.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584441
дата надходження 30.05.2015
дата закладки 04.10.2016
Владимир Семеныч, Вам снова не спится?
Все лапы у елей дрожат на весу?
Кричит Гамаюн где-то - вещая птица,
Поет в заколдованном диком лесу.
Плететесь одни в недосказанной сказке.
Уж пала четвертая четверть пути.
Но явны виденья и сорваны маски,
Так что же еще остается найти?
Решен ли вопрос, что поставлен над нами?
В иной ипостаси явившись на свет,
Вы были бы принцем мечущимся в Дании,
Глядишь, отыскали бы верный ответ.
Так Быть или Нет? До последнего вдоха
Вы этой дилемме ломали клыки.
Не вырвет ничем никакая эпоха
Народное звание поэта! Штыки
Изорвут снова вражьи бушлаты,
И "мессер" подбитый уткнется в песок!
Герои - отцы-командиры, солдаты,
Слетают, пропахшие порохом с строк!
Сергей не сгорел! Уповал человече
Нутром на надежность и праведность строп!
Все так же мерцают оплывшие свечи,
Все так же стреляют без промаха в лоб.
Коварный вопрос не опишешь словами.
В рождение смерть так же дышит в упор.
И кони устало трясут головами,
И плаха близка, и суров приговор.
Владимир Семеныч, Вам снова не спится.
То лапы у елей дрожат на весу,
То кто-то опять в черном фраке приснится,
То шмыгают волки в дремучем лесу.
Оставьте же нам эти струйные плесы!
Мы каждый аккорд в нашу душу вплели.
Поэт, Музыкант, Человек и Повеса!
И что ж, что фрегат Ваш сорвало с Земли!?
Мы будем трясти эту Землю за плечи,
Покуда не сдастся извечный вопрос!
Владимир Семеныч, еще же не вечер!
....................................................
И струйкой взвивается дым папирос.
24.07.2015г
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595765
дата надходження 25.07.2015
дата закладки 28.09.2016
«Едем ваш поза часом і ніде
Чи справді ви кружляєте між нас…?»
(Вільям Батлер Єйтс)
В Ірландії, недалеко від Дубліна стоїть замок Ардгіллан. Біля нього є міст Ардгіллан, що стоїть над затокою Ірландського моря на дорозі з Дубліна в Белфаст. Колись біля замку жила леді Стайрс. Чоловік у неї був моряком. Одного разу він пішов в море і не повернувся – пропав. Леді Стайрс довго стояла на мосту дивлячись в нескінченне синє море виглядаючи чоловіка, але він так і не повернувся. А вона все стояла на мосту, доки не померла. З того часу на мосту та в замку Ардгіллан інколи бачать привид леді Стайрс. Якщо прийти на міст Ардгіллан в ніч на самайн і зустріти леді Стайрс, то вона скине необачного подорожнього з мосту в море і втопить його. У 1998 році в ніч на самайн я пішов на міст Ардгіллан, але леді Стайрс так і не зустрів. Я розказав цю історію своєму старому знайомому – Джеймсу Карпентеру, художнику. Він не повірив мені і запитав здивовано: «Що ви там всі в Ірландії курите?» Але ця історія все не йде в мене з голови. Я ще кілька разів після того приїжджав на міст Ардгіллан в ніч на самайн, але все намарно. І тоді я написав таке:
Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Таке ж інколи синє, а інколи чорне,
І теж, коли вітряно, каламутне і непрозоре,
Там теж плавають птахи-риби
І череваті кити-хмари,
Там теж любить купатися Сонце –
Рудоволоса коханка Всесвіту,
Леді Стайрс!
Ви знаєте, море це теж небо,
Воно таке ж солоне,
Як бувають солоними заповітні мрії –
Такі сокровенні, що кров з губ покусаних,
Коли ми дивимось вгору або в глибину.
Леді Стайрс!
Ви розчиняєтесь в темряві
Чи в молоці туману.
І тільки ми з Вами знаємо,
Що той міст – міст чекання вічного,
Міст на дорозі з Дубліна в Белфаст,
З міста Темної Гавані
В місто Вогню Білого.
Леді Стайрс!
Самайн відкриває повітряні двері –
Ворота з одної порожнечі до іншої,
А Ви на мосту.
На мосту Дощів і Чекання.
На землі холодних камінних замків,
На землі закіптюжених коминів,
На землі диких гусей і сірої чаплі
Я буду приходити на Міст Чекання,
Виглядати Вашу постать у платті туману,
Доки не вкажете мені шлях
У небо-море…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688592
дата надходження 15.09.2016
дата закладки 15.09.2016
Дещо про художника, чеські книги, український бюджет та життя наше
Життя нині сутужне. Хоча сонце світить, багатьох воно вже не гріє. Бідують.
Приміром, Поль Гоген, бідував свого часу у Європі. Покинув дружину і п`ятьох дітей. Рушив до Нової Каледонії. Там знову-таки страждав:снідав та обідав у тамтешньому французьському ресторані. Мимохідь одружився із 13-ти річною аборигенкою. За браком грошей на харчі, кинув і цю феміну. Повернувся коштом друзів у Францію. Зробив виставку. Її висміяли. Знову повернувся до Океанії, вважаючи цивілізацію «хворобою». Помирає від сифілісу. Через три роки приходе слава, посмертно. Картини живуть, без митця. Вони сприймаються мільярдами людьми усіляких націй, без толмачів.
Вчинки художників пояснюють їх полотна. Вчинки письменників – забезпечуються словами їх творів. Вчинки політиків – їх ставленням до народу.
Художня література зображує персонажів словом. Із прихованою любов`ю та критикою. Добре, коли мова письменника зрозуміла сотням мільйонів. Англійська, французська, російська, німецька… А писати книги мовою, якою розмовлає десять мільйонів людей… Тут потрібно бути « або дуже зухвалим, або схильним до самогубства…» Принаймні так висловилася Маркета Пілатова. Жінка, що пише чеську прозу, поезії та займається журналістикою. Інша її колежанка Магдалена Платцова зауважує, що найцікавіше з того, що створюється у літературі Чехії, «дуже часто нестабільне і субтильне…»
Погодитися із таким твердженням не дають романи Карела Чапека (про Юліуса Фучека промовчимо) та Мілана Кундери.
Хоча, перший вже давнина. А другий був вигнаний державою до Франції. Тому він і по сей день не дає дозволу на видання своїх текстів чеською мовою.
«Колись там жив Гашек, – згадує в одному із інтерв`ю празьський прозаїк Томаш Змешкал, – автор Швейка, помер у сорок років…»
Нині добре розкуповуються книги написані Патріком Оуржедніком. Він переймається поглибленням «кретинізації» західної людини.
Чеська Республіка у вісім разів менша за Україну. Живуть там люди непогано. Відповідальну до власного народу ведуть політику їх керманичі. А президент, письменник Гавел мав кредо «відповідальність – головний ключ до людської ідентичності…»
Профіцит бюджету Чехії у березні цього 2016 року склав 1,6 милрд евро.
В Україні дефіцит бюджету 3,7%.
Чехи пишаються домашніми бестселерами.
Тож – варто, варто цікавитися літераторами, які в меншості.
Український уряд 2015 році визначив видатки на утримання культури у 2 млрд. 112 млн. гривень. Це на 11% менше минулорічних показників. На 2016 буде ще менше.
Мотивують військовими діями на Сході.
«У той час, коли брязкає зброя, – висловилася Луція Ржегоржікова, – немає нічого важливішого, ніж читання…»
Ось, читаю:
«… тіньова українська економіка становить 55 відсотків, де кожен другий бізнес не платить податків державі… Найбільше за 25 років незалежності безробіття. Середня заробітня плата – 3200 гривень. Люди з таким доходом не заплатять навіть комунальних. Не те, щоб профінансувати війну… девальвація грошей 350 відсотків…» (З інтерв`ю екс-президента України В.Ющенка журналу «Країна»)
«Кожен народ, – писав Лесь Танюк, – має свій суперміф. Наш – у винятковій накину тості наших бід. У всіх наших злигоднях винен москаль, більшовик, німець, поляк чи куркуль, нардеп чи президент – тільки не я персонально. Для усвідомлення себе нацією мусимо прийняти свої біди та проблеми винятково на себе.»
Тож, вірно, мабуть, зазначено чешкою:
«У той час, коли брязкає зброя, – немає нічого важливішого, ніж читання…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682240
дата надходження 07.08.2016
дата закладки 21.08.2016
(На вихід журналу «Склянка Часу», №78, 2016)
Як ми знаємо, письменники пишуть по-різному: наш Шевченко зауважував «Вип`єш чарку – схаменешся,
Вип`єш другу – стрепенешся,
Випєш третю, – в очах сяє –
Думка думку поганяє.»
Кобзарю наслідував і німець Герхард Рот, наприклад, котрий співав спершу гімн живильним властивостям доброго вина: «Вип`єш – і світ раптово набуває метафізичного характеру…»
Сама назва журналу «Склянка Часу» спонукає придбати й прихилити його, мов напій, утворений бродінням творчої мислі письменників сьогодення. Адже журнал цей не друкує корифеїв минулого. Читаємо його гасло на розвороті першої сторінки: «Склянка Часу – літературно-художній журнал для усіх форм самовираження, котрі придатні до друку. Формат 17/26 см.
Обсяг 160 стор. Виходить раз у квартал. З 1995 року ми даємо рівні можливості маститим і авторам-початківцям. Одночасно українською, російською та німецькою мовами. Передплатою, через мережу книжкової торгівлі Склянка йде до читачів України, Росії, Німеччини та Австрії…»
Журнал, як мені вдалося з`ясувати, і справді виходить стало із 1995 року по нині. Тобто 21 рік поспіль. Кожне число окремим паперовим виданням, із 2000 року кожний випуск ще й дублюється електронною версією. Цей контент поширюється і-магазинами Кассіопея (Україна), на іноземних ресурсах Amazon.com, Barnes and Noble, Tunes Dobra Book (США) тощо. Журнал має непоганий власний сайт, причому на українській платформі http://zeitglas.io.ua/
Тож, який такий «метафізичний характер» (підемо вже за паном Ротом) має №78, давайте поцінуємо разом зі мною.
Я беру свіже число журналу, як японська авторка Йоко Тавада що живе у Гамбурзі, бере свою кішечку на коліна. Японці це допомагає знайти творче натхнення… І знайомлюся із його текстами. А їх у журналі багато. Значно більше ніж у журналі «Радуга», котрий я днями прочитав.
Сімдесят восьма «склянка» подає твори 21 автора. У прозі – шість, у поезії – 12, есеї – 3 + один художник. Щоправда художник Єременко Володимир виступає ще й талановитим есеїстом. Тож з нього й почнемо, бо саме так я і читав журнал. І ось що він пише між оглядом авторів минулого номеру номеру журналу: «За минувшие 20 лет “Склянка Часу” подарила свободу сотням авторов литературных произведений. Именно свободу. Даже гениальная мысль литератора остается лишь узником его разума, пока не выйдет на волю, будучи опубликованной… Украина погружается в трясину грызни чуждых нам верхов за власть и безмерного обнищания низов. Аналитики из зомбоящика говорят, что страдает не только Украина, но налицо, мол, мировой кризис. Мы привыкли понимать кризис как периодически повторяющееся расстройство или падение экономики. Сейчас слова “периодически” и “экономика” – лишние. За нынешним кризисом не последует подъем. Мы всем миром вошли в эпоху системного кризиса человечества. Речь уже далеко не об экономике. Речь об усталостном надломе человечества, о захламлении мира ненужными вещами, о падении достоинств человека (благородства, честности, милосердия), о лавине извращений, о поражениях духа и победах потребительства…» Далі оглядач дає розгорнуті (шо нині, на мій погляд, вкрай нечасті рецензії на значну кількість творів «склянчан» минулого випуску. А завершує свої роздуми пан Єременко цілком оригінально: «… Нас ждет Война. О мире можно только мечтать. И тихо радоваться ему. А ожидать нужно Войну, ожидать всегда, и быть готовым к ней. То есть, быть готовым умереть внезапно и мучительно.
Чтобы спастись, хотя бы на прощанье, мы должны принять иудаизм. Это второе моё ноу-хау. Не посадить на наше Тело иудейскую Голову, но именно самим принять иудаизм. Мы все должны стать иудеями. Только так мы – гои – сможем выйти из своего ничтожного сословия. И не только выйти, но и войти, – влезть во всемирную власть, в “элиту”, в Каганат».
Цікаво, чи не так?
Застережу, есей пана Єременка «Троянский конь» слід читати увесь. Він написаний талановито, із гумором, саркастичними пасажами та сміливими гойданнями на вихвалці сучасного літ-простору.
Із інших публікацій ми взнаємо нашу дійсність і навіть дещо більше про загальний «портрет» літератора України, Росії, Ізраєлю.
Знаний драматург та скандально-відомий своїм романом «Украинская каб(б)ала» Анатолій Крим презентує нарис про другий бік творчого життя Леоніда Фінкеля, а сам Леонід поданий розлогим філософсько-несумним твором «Наедине с жизнью», де пише от що: « …О чем думаю, долгими часами бессонницы? Чего боюсь?
Ну, во-первых, бессмыслицы существования. Жена Раиса не так часто пользуется моими услугами при покупках. Наверное, не устраивает мое выражение лица. Недавно заходим в магазин. Наблюдаю за дамой. Одну картофелину взяла, повертела, рассмотрела, положила на место, затем другую взяла. Минуту раздумывала, затем вернулась к прежней. Ушла. Снова вернулась. Перебирает. А в это время продавщица засунула голову в холодильник и что-то там ищет. Голова в холодильнике, а все остальное – наружу. Постоял, посмотрел. Жить почему-то расхотелось…»
По ходу читання я знайомлюся із чудовою поеткою Євгенією Більченко. Сім сторінок, відданих журналом під її зовсім свіжі віршовані роздуми та жучки чорних літер:
«На том свете гарсоны наш покрывают счёт.
На том свете в костёлах греют вином с борщом.
И, согласно индийским правилам вечных Вед,
Святой Пётр переводит души на красный свет…»
Раджу усім, хто ще не знайомий із творами цієї майстрині художнього слова, почитайте її твори! Не полінуйтеся набрати в і-неті її прізвище. Відкриєте для себе світ. Він мов неприбраний стіл Мьоріке… А ще раджу прочитати твір, жанр якого я не наважився визначити. Написав його Юрій Шеляженко, назвавши «Федераліст». У ньому йдеться про Самуїла Чейза та Сполучні Штати і не тільки.
Приємне враження залишається і від рим Володимира Глущенка із Слав`янська, поетки Олесі Григор`євої із Києва, Сергія Левченка із Черкас.
А вже коротесенька новела Олександра Волкова «Солдатик» нікого не залишить у байдужому спокої, почитайте!
Деякі із «героїв» творів публікацій журналу живуть у кожному із нас. А якщо і не в нас, то поруч із нами.
Тож хочу побажати усім нам побільше живих літературних журналів, одним із яких і є «Склянка Часу».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684367
дата надходження 18.08.2016
дата закладки 20.08.2016
«...Сп’янілий від вітру
Капітан свого життя
Слухає, як гуде дерево і такелаж.»
(Шеймуc Гіні)
Ми капітани - наші вітрильники
Тесані й клепані з прозорих слів,
Ми капітани - пливемо чи то летимо
По морю холодної води оповідок
Коли сумних, коли і веселих,
Але кожна про смерть бліду -
Бо більше писати й нема про що
(Не писати ж про життя
Не пристойно ж бо,
Як можна писати про те,
Про ще не відаємо).
Отож і пишемо - ми дітлахи,
Що замість іграшок з літерами бавляться,
Про те, чого не існує,
Про те, чого не буває,
Про те, що придумано,
Вигадано й нафантазовано:
Нібито смерть якась є,
Нібито ми «помираємо»,
А не мандруємо-валандаємо нескінченно,
Доки сам час існує-іншує
(В іншому-інакшому)
З одного світу до іншого,
Геть чисто все забуваючи,
І про вічність мріючи
(Так, нібито, її забрати можуть),
І якоюсь «смертю»
Один одного лякаючи...
Ми капітани - в кого каравела,
А в кого корито,
В кого вітрило, а в кого
Паротяг-шміровоз засмальцьований
(Дим, дим, дим)
Але хвилі - вони завжди.
Без них нудно. Без них не колисково.
Без.
Мій човен пливе
А я на березі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684222
дата надходження 17.08.2016
дата закладки 20.08.2016
Пам'яті Устима Голоднюка /йому сьогодні
мало би виповнитися 19/ і усіх полеглих
на Майдані
Ви бачили плаче небо?
То плаче небесна сотня.
Їх правда та гола, самотня,
Зробіть щось, зробіть що-небудь.
Їм навіть в раю болить,
Цим янголам вже затісно,
Так виросло їхнє військо
( Усім так хотілось жить).
Упали в гарячу зиму,
Як падав кривавий сніг...
Історій спиняли біг -
За матір свою... єдину.
Вони ще на Землю прийдуть,
Вони ще разом воскреснуть
За цю недолюблену весну
Й убивць імена назовуть.
За Київ, за Крим і Донбас...
За вбитих, живих, нерожденних,
Відомих й усіх безіменних
Спитають небесні...Час...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683257
дата надходження 12.08.2016
дата закладки 14.08.2016
Дала кашу мама Маші.
Маша кашу не хотіла -
Киця Даша кашу з'їла.
Радо Маша кицю гладить
І на руки Дашу садить.
Киця Даша їй муркоче -
Ще смачної каші хоче.
"Більш нема у мене каші" -
Відповіла мала Даші.
10.08.2016.
Вірш опублікований у альманасі "Енциклопедія сучасної літератури. - Хмельницький, Видавець ФО-П Стасюк Л.С., 2016. - 232 с."
Картинка з інтернету
Крижановська (Маярчак) Світлана Петрівна,
Україна, м. Хмельницький
© Copyright: Светлана Маярчак Крыжановская, 2016
Свидетельство о публикации №116081007737
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682885
дата надходження 10.08.2016
дата закладки 10.08.2016
Він знав війну , чужу, важку, далеку,
Де чигала смерть часто із-за скал,
Де не росли ні сосни, ні смереки…
Служив тоді в радянських ще військах….
Він знав війну зсередини – не збоку,
Коли вогнем важким палав Афган,
Мав спогади, правдиві і глибокі,
Й літа свої лічити не встигав.
Аж і його вже розрослося гілля –
Трьома синами збільшилась сім’я –
Для старшого вже відгуло весілля,
Й онук у світ поніс його ім’я.
А дід радів його дзвінкому сміху
І крокам першим ледь кривеньких ніг.
Так першому душа радіє снігу,
Тож зупинити щастя теж не зміг,
Коли зненацька вже на Україну,
Війна тепер котилася з Кремля…
«А що, коли синок його загине,
Коли Донбас поїде визволять?
А внук ростиме напівсиротою –
Чи ж зможе він пробачити собі?» –
Із думкою зустрівся він святою:
За Україну воювать тобі!
Щоб гілля розросталося, міцніло,
Онук гордився дідовим ім’ям –
Він воєнкому глянув в очі сміло:
«За сина буду воювати я!
Ще маю порох у порохівницях.
Й душа пізнала істину й любов,
На ризиковій бою шахівниці
Боротимуся сміло за обох!»
3.08.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682468
дата надходження 08.08.2016
дата закладки 08.08.2016
«Із синяви, котра шукає свого ока,
п’ю найперший.»
(Пауль Целан)
У келихи розлита синява Неба.
Кожному, кого забуто і зневажено,
Кожному, хто крізь темряву йшов
За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
Кожному, хто прагнув троянд черлених,
І хреста дерев’яного чорного,
Гілок терену і шляху довгого,
Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
Кожному, хто біг з Часом наввипередки,
Хто шукав між зірками свічада -
У келих по вінця синяви.
Колись будуть про нас говорити,
Колись будуть про нас мовчати,
Колись будемо блукати ми тінями
У царстві великому мрій і спогадів,
Але нині келихи наші сповнені Небом,
П’ю найперший оцю синяву -
Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
Ще сім днів вітру холодному віяти,
Ще сім гір ногам втомленим перейти,
Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
Ще сім черевиків букових протерти,
І сім свит твідових подірявити,
Доки Брама прочиниться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676748
дата надходження 08.07.2016
дата закладки 07.08.2016
***
Немов брати – дерева коло хати,
за ними – сум зірок і лихоліть ,
ще деревцями їх приніс мій тато,
вони мене любили колихати,
зелену мову вчили розуміть.
У хаті скрута спала у куточку,
та ж з нього - й барви витікали в світ .
Я знала це. Сміялися в садочку
зеленим сміхом татові синочки,
ледь стримуючи гойдалки політ.
Зросли дерева. Поруч – я дрібнію,
як тане плід до зерен: все мине…
Та знаю, що ніколи не посмію
зрубать дерева – татову надію,
що зелен-плачем пом’януть мене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676199
дата надходження 05.07.2016
дата закладки 25.07.2016
Актуально-сміховитьське...
сумно в Сумах,
як баклани
відлітають на Балкани.
у Саках свині,
що ні в чому вже не винні.
приїздив Медвідь —
сказав, що тре терпіть.
всі в Криму,
ра(сє)йському раю,
вмить повірили йому.
а в Горішніх Плавнях
дохнуть комсомольці серед травня.
в Вараші теж молодці —
дохнуть кузнеці.
лиш Дніпро, що на Дніпрі
як завжди вгорі! :)
25.05.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668173
дата надходження 25.05.2016
дата закладки 24.07.2016
Ще сон триває...
Немає сенсу закривати очі:
Душевна процвітає сліпота.
А сум долає нас вже проти ночі.
Від цього присмак в крові - гіркота.
Немає сенсу затуляти вуха:
Кричить вже тиша. Не мовчить вона.
Бо це - межа! Бо це - тоненька смуга,
Де кожен мов натягнута струна.
Немає сенсу затискати рота:
Слова самі зриваються із вуст.
До шиї нашої лаштують дрота.
А душ поламаних не чують хруст,
Бо сон триває...
10.01.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410587
дата надходження 20.03.2013
дата закладки 24.07.2016
Сійте, поети добірне слово,
Хай буде любе, миле, коханкове.
Всім надію подавайте,
Серця любов'ю наповняйте.
Спраглі душі напувайте
Й оптимізмом звеселяйте.
Сонцем і росою ранок
Зустрічайте, щастям
Людину осявайте.
Словам з під вашого пера
Хай радіє дітвора.
Плачте, сумуйте, веселіться
За свій край і мову заступіться.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653652
дата надходження 22.03.2016
дата закладки 17.07.2016
Уж не знаю кому посвятить.
Оставляю выбор за вами.
Ты мечтаешь убить поэта?
Он – зубная боль твоей власти?
Биография и анкета,
Все написано? Жаждешь участья?
Не спеши, ведь у нас конкУрсы.
Выбираем лишь самых-самых.
Для начала пройди политкурсы,
Ознакомься, что есть в программах.
Собеседований ряд успешный…
Одолел? Есть ответ: «Пригоден!»
В резолюциях ФСБшных
Отмечают: «Почти что Сноуден!»
И осталось совсем немного.
Лагеря* и присяга у знамени.
Видишь, как все просто и строго,
Для мозгов, не ослабленных знанием.
*Лагеря…, конечно, военные сборы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534945
дата надходження 05.11.2014
дата закладки 16.07.2016
- Ви чули, як співають чорні солов’ї? А він, Григорій Нечипуренко, чув. Він ішов понад вербами стежкою, що вела вихилясами вздовж Стоходу та повторювала усі вигини річки, а призахідне сонце купало свої теплі промені у хвилях, що тихесенько хлюпались об піщаний берег.
Від швидкої ходи розстібнута сорочка молодого чоловіка тріпотіла полами. З одного боку спадаючи донизу, з іншого - чіпляючись за літрову пляшку "Оболоні", яку ніс у руці. Комірець сорочки, як і все тіло Григорія, після денної косовиці, віддавав міцним чоловічим духом.
Чоловік зійшов зі стежки, ступнув до краю річки, скинув із себе змокрілу сорочку та пірнув у зігріту спекою водяну купіль і віддав всього себе у її насолоду.
По часі вийшов на берег, відкоркував пляшку пива та спрагло приклався до горла пляшки ще вологими від води губами. А в цей час над його головою обізвався соловей:
- Віть-цок, віть-цок, - так, буцім на другій ноті, хтось клацнув язиком, приклавши того до піднебіння.
Як заряд електричного струму, що несподівано пройшов через тіло, обізвався той спів у ньому, а в голові промайнула думка:
- Ну, чого їй не вистачало, адже був завжди уважний до неї, Галини, своєї жінки, кохав бо її і двоє ж діток нажили разом. Он, і хату нову побудували. Зирить звіддалік зараз на нього закритими вікнами. І де він узявся на їхню голову, отой шилохвіст, Микитка Свистун. І треба ж було їм зустрітись у тому магазині, де Галя працювала продавчинею. Усе приходив до магазину, усе заводив різні розмови про те, про се, а ніде правди діти - те Микита уміє справно, те у нього не віднімеш. Казав уже Галі, коли приходила до нього просити тушковану свинину, що поділили навпіл, як та ішла від нього жити до Свистуна, щоб верталась, він усе пробачить їй, дітей ради, а вона йому мовила, що любить Микиту, а чи ж Микита любить її, хто те знає, хто його знає...
За тими роздумами й незчувся Гриць, як дійшов до дверей власної домівки, отямився, як війнуло на нього з кімнати, із відкритого ним отвору, пусткою.
Він підійшов до вікна, відсунув штори і, включивши телевізор, вмостився на диван, поставив поруч на стілець надпите ним пиво, щоб зручно було дивитись телепередачі, зокрема новини на каналі "1+1", які він, в міру можливості, намагався не пропускати, і заразом відпочивати.
А телеведуча Наталія Мосейчук уже розповідала про нашестя жаб у якомусь там селі, в якому, він і не дослухався. Сидів, тягнучи все так же, із горла пляшки, пиво, розслабився.
Раптом Мосейчук посуворішала з обличчя. Вона говорила про те, що, в зоні АТО, на шахті "Бутівка" загинули чотири бійці Окремої Тактичної Групи імені капітана Воловика, що двоє із них родом із Києва і що сьогодні, на Майдані Незалежності, відбулося прощання із загиблими бійцями.
Григорій, відсторонивши пляшку, став уважно дослухатись до її слів, а з екрана телевізора на нього уже дивилось мужнє обличчя командира окремівців - "Кулібіна" Олега Кузько. На лиці "Кулібіна" лежала тінь зажури, утрата його бійців важкою ношею лягла йому на плечі, каменем тиснула на груди, адже він душею переймався усіма і кожним окремо взятим бійцем, як то люблячий батько потерпає за своїх рідних дітей та він командир і, щоби не відчував він сам, він ітиме зі своїми бійцями пліч-о-пліч, ділячи з ними навпіл усі фронтові випробування і в голосі командира зазвучали сталеві нотки:
- Ми все витримаємо, якщо ви будете нам допомагати, якщо ви станете нацією - то ми будемо вашим авангардом.
І, як на підтвердження тих слів, на екрані телевізора з’явилась кремезна, сивочола постать, з оселедцем на голові, що спадав на широку брову, окремівця "Бабая", як символ стійкості і непохитності, як втілення козацтва, що була тією рушійною силою, що вела у бій не ради слави, а за честь, в ім’я волі та свободи.
Грицеві здалось, що "Бабай" Сергій Михайлов підморгнув йому з екрана телевізора і він на мить завмер, а комар, що до цього часу дзижчав, кружляючи навколо нього, вп’явся жалом у щоку. З несподіванки молодик так ляснув себе по обличчі, що, аж гук пішов по кімнаті, сполохуючи собою по кутках остогидлу тишу. І тільки останнє сонячне проміння крізь незашторену шибу кинуло йому пучок світла, а ще, за вікном виспівував чорний соловей своєї:
- Віть-цок, віть-цок.
02.07.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675693
дата надходження 02.07.2016
дата закладки 16.07.2016
Здравствуй, родная. Погиб на закате Мишаня…
Глупо – растяжка. Сапер ошибается раз.
Полз к нему долго - треклятые мины мешали…
Три километра тащил. Дотянул, но не спас…
Как тете Вере сказать? …Мы дружили со школы.
Там нас учили, что трусы позорят свой род.
В роте соседней земляк - Черемисов Мыкола,
С ним поминаем, но трезв я - и спирт не берет...
..Милая, знаешь, остались на карточке деньги,
В нашем шкафу, там на полке запрятал, найди.
Мишка Наталке своей все мечтал купить серьги,
Ты их купи…от него. ..Черт! Гремит впереди.
Ладно, Любаша, похоже подъем по тревоге,
Вот же! Не «ГРАД» - громыхает над степью гроза.
Знаешь, что понял я, щупом истыкав дороги?
Тут, как тогда - умирай, но ни шагу назад.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676935
дата надходження 09.07.2016
дата закладки 10.07.2016
Мой русский брат, поговорим про Крым.
Поверь, от темы этой я устала,
но замолчать такое не пристало.
Давай, мой брат, поговорим про Крым.
Еще вчера он был не только мой,
он был и твой и Наш, одновременно.
Его коснулись мало перемены,
под вечный, тихо шепчущий, прибой.
Еще вчера он был не только мой.
Там чайки крик плескался над волной,
никто ее не спрашивал гражданства.
Там смех звучал и не было там чванства-
татарин, украинец не чужой.
Кричат теперь лишь чайки над волной...
А нынче стал внезапно он лишь твой.
Не мой, не наш, лишь твой, и это грустно.
Там и вчера звучал лишь только русский,
над балаклавской бухтой голубой.
Но он теперь не наш, а только твой.
Смириться с этим? Должен понимать,
что белое лишь ночью станет черным.
Разделят полуостров меж придворных
под яростную матерь перемать.
Я не смирюсь. Ты должен понимать.
Нужны Кремлю не люди, а земля.
"Крымнаш" орешь и брызгаешь слюною.
А я тебе Крым отдала без боя.
Я не смогла в тебя, мой брат, стрелять.
Важнее люди мне, тебе - земля.
И вот итог - был наш, стал только твой.
Украден Крым. Я потеряла брата.
В чем пред тобой была я виновата?
В том, что ворам дала смертельный бой?
Скажи мне, "брат", ты дружишь с головой?
Мой бывший брат, поговорим про Крым?
В ответ, через прицел:"Поговорим."
17.04. 2014
История cоздания стихотворения:
Из прямой линии с президентом РФ. 17
апреля 2014
Путин: "Россия не присоединяла Крым силой,
а создала условия с использованием
вооруженных сил, я прямо скажу, для
свободного волеизъявления"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676793
дата надходження 08.07.2016
дата закладки 09.07.2016
На планете Уко.Блюк
Бывшим вроде бы каюк,
И пацакам снова, млять! –
Эцилоппов выбирать!
Ну а как их выбирать –
Вся «из бывших» эта «млять»!
Или «Кю» сказать сквозь смех,
И на Аль-фуй сплавить всех?
Будут кактусы расти –
Ни вреда, ни корысти!
Краткий словарь Галактики «Кин –дза-дза»:
Планета Укр.Блюк – соседка планеты Блюк;
Эцилопп –представитель власти;
Пацак - от слов «кацап»(укр) + «пацан»(русск.);
«Кю» - единственное допустимое ругательство на обеих планетах;
«Ку» - все остальные слова.
Примечание:слово «корысть»(укр.) – означает «польза». Не путать со словом «корысть»(рус.), хотя оно в чести на обеих планетах
Чатлане — доминирующая по отношению к пацакам общность жителей планеты Плюк,
из них и получаются достойные эцилоппы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525061
дата надходження 22.09.2014
дата закладки 09.07.2016
Татьянин день – один из первых
Из приуроченных к святым,
День торжества христовой веры
И милый праздник именин.
Татьянин день – твой личный праздник.
Так пусть хотя бы в этот день
Твой стол тебя дарами дразнит
И опьянит цветов кипень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395088
дата надходження 24.01.2013
дата закладки 09.07.2016
Распласталась вдаль и вширь
Неоглядная
Моя Матушка - Сибирь
Ненаглядная.
Белый шьёшь наряд себе
Каждой осенью…
Неба шаль к лицу тебе
Кой - где с просинью.
А весна придёт опять
Всё вкруг зелено,
Жизнь пойдёт опять гулять
Как и велено.
Бесполезно здесь свистеть
Буйным посвистом:
Из конца в конец лететь
Только космосом.
Да найдётся ль в кои Леты
Добрый молодец,
Что прошел бы землю эту
Из конца в конец?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637655
дата надходження 22.01.2016
дата закладки 09.07.2016
Розірвати б пута, скинути ярмо...
Кажуть, що ми вільні, волі ж - не було.
Хотіли чужинці, щоб в ярмі ходили.
Та ще нас і власні мужі всіх гнітили.
Розірвати б пута, скинути ярмо.
Кажуть, що ми вільні, волі ж - не було.
А була лиш крапля, як сльоза солона.
Та й ту забирають. Думають - солодка.
Розірвати б пута, скинути ярмо...
Кажуть, що ми вільні. Дай Бог, щоб так було!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673992
дата надходження 23.06.2016
дата закладки 24.06.2016
«Все повз. Спостерігай і зрозумій
Виднокіл ковтає море й сушу,
Поля їдять вершки біліючи дахів.
І ось ти в темряві. Пригадуй...»
(Шеймус Гіні)
Я попливу
На кораблі скляному -
Прозорому, як роса туману,
Я попливу
На скляний острів,
Де навіть крізь скелі
Світиться серце місяця -
Срібне, як усе осіннє
На нашому пастушому острові.
Я попливу
Під скляними вітрилами
Дивлячись крізь скляне днище
На почварок моря-темряви.
Я попливу
На кораблі прозорому
Шляхом примарного вітру,
Скляними веслами
Загрібаючи сині хвилі
Гіркі, як життя моє.
Я попливу,
Коли сам стану прозорим -
Прозорішим за саме повітря:
Таке біло-молочне
Повітря
Ірландії дощавої і вічно вологої.
І буду блукати
Серед синього спокою
Дзвінкого й зіркового
(Бо зорі - кришталеві цвяхи).
Буду складати
Вірші прозорі й легкі,
Не лишаючи тіні
На скляних каменях,
На скляних деревах,
На скляній траві,
На скляних квітах
І на скляних дверях
З одного світу до іншого.
Довіку...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669882
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 23.06.2016
Заходе хмара, грім гремить
І блискавка кидає стріли,
Зелене листячко тремтить.
Лише спокійний дідусь сивий.
Сидить на припічку собі.
Плете з лози маленький кошик,
Червона стрічка на вербі,
І розмальований вже горщик.
Онука завтра приїздить,
Дитятко, крихітка, кровинка.
Дідусь дві ночі вже не спить.
Чеканням сповнена хатинка.
Тo все було давно колись:
Село, дідусь, старенька хата …
Він вчив мене – «дитя молись,
Душа без віри – храм без свята.»
Молюсь на купол золотий,
І слухаю вечірні дзвони.
Дивився так, дідусь старий,
Як Миколай святий з ікони.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540390
дата надходження 30.11.2014
дата закладки 22.06.2016
Прошло 40 лет после школы -
Сегодня у нас юбилей,
И снова, как в прежние годы,
Мы встретились в школе своей
Да вот удивляются дети-
«Пришли ветераны войны!» -
Для них мы такие «древние»,
А мы еще так молоды!
А нам еще снится детство,
И юность порою снится,
И хочется, как и прежде,
Забывшись, в вальсе кружиться!
Как - будто не нам достались
Тревожные годы и дни –
Мы с вами «семидесятники»-
Не знали мы страшной войны...
По нашим сердцам комсомольским
Страну и круша и ломая
Пронесся состав перестройки,
Всю правду про жизнь обнажая.
Ломая порой наши судьбы,
С собой унося нашу веру,
Промчался состав перестройки,
Как струны, порвав наши нервы.
Но все же осталась Надежда,
А с ней и Любовь осталась,
И время нас не сломило,
И Вера из пепла восстала!
Мы живы – и это главное!
Мы вместе - и это здорово!
Давайте же вспомним товарищей,
Не доживших до «сорокового»...
Пусть будут сейчас они с нами,
Пусть легче их душам станет -
Раз мы о них просто помним,
Раз память о них не вянет.
Поднимем еще бокалы
За наших Учителей -
Дай Бог им здоровья крепкого,
Ушедшим же - памятных дней.
Пускай не всегда мы слушались
Их мудрых и верных слов,
Но все же за капелькой - капельку
Впитали мы их любовь.
Еще пожелаем друг – другу
Всего, что желаем себе -
Пусть в жизни мы счастливы будем,
и благодарны судьбе.
Себе мы немногого просим -
Лишь были бы сильными руки,
Лишь были бы дети здоровыми,
Росли бы крепкими внуки.
А все остальное приложится,
И станет богатой страна—
Недаром гласит пословица,
Что « худа нет без добра»!
3.02.2006г. (Выпуск школы №4, 1966г.)
г.Николаев(Корабельный р-н)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395975
дата надходження 27.01.2013
дата закладки 22.06.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.06.2016
Горить Донбас… Вогонь сягає неба,
На землю з димом сіється печаль:
«Чому, Росіє, маєш ти потребу
Рубати нас зі східного плеча?»
Й нуртує кров у жилах патріота –
Змиритися не може з цим ніяк.
Свята для нього воля є народу,
Не хоче знати слова «переляк».
А знає він одну велику Правду:
Його це з діда-прадіда земля,
Й Росія не була й не буде братом,
Тож треба гнати нечисть звідціля.
І кров, всю рабську, випила неволя,
Монгольська, польська і литовська теж,
Й гірчила полином вкраїнська доля,
Коли з Москвою позбулася меж.
І корчилась не раз душа Богдана,
Бо зрадить матір – то найтяжчий гріх,
Згвалтована не раз, вона ридала,
Це він ярмо неволі вдяг на всіх…
Проснись, Донбасе, із золи воскресни,
Щоб зради біль тебе не доконав,
Щоб зустрічав нові щасливі весни,
Щоб доля не блукала в полинах…
17.11.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621827
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 15.06.2016
Я не вірю потустороннім,
Хай уважні вони і чуйні:
В них цукерочка на долоні,
А між пальцями - шип отруйний.
З Боголюбського і понині
Не міняють вони натури:
Лізуть в Неньку сусідські свині,
Загорнувшись в ведмежу шкуру.
Не стосується нас? Так знайте:
Кожен ранок, в обід і в вечір
Лізе ворог на наші сайти,
Тільки шкури тепер - овечі.
Голосочком невинним блеють,
Щиро так заглядають в очі,
Рецензують медком-єлеєм,
От і тануть серця дівочі.
Привічають лихих данайців,
Ледь не моляться на гостинці...
(Льова Троцький ще насміхався
Над наївністю українців)
І везе нам троянська кляча,
Що брехливі в нас журналісти,
Що майдани у нас проплачені,
А на Сході - самі садисти.
Що по дітях стріляєм "градом",
Що затуркані і пропащі,
Бо така в нас злочинна влада...
І виходить, що їхня - краща.
Гени пальцями не розтерти,
Ворог хитрий і поки сильний.
Будьмо мужні і будьмо вперті.
А найперше що - будьмо пильні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670013
дата надходження 03.06.2016
дата закладки 14.06.2016
Хлопчик родився - майбутній мужчина,
Лицар матусин! Щаслива, вона
Прямо з колиски вбиває дитині
Бабину приказку про барана.
Маєм, що маєм: затуркані змалечку,
Навіть і відсічі не даємо́
В час, коли кожне гівно на паличці
Тулить тобі, що воно - ескімо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651714
дата надходження 15.03.2016
дата закладки 14.06.2016
"Ваши бабы - на Тверской!" - кричалка московських фанів під час матчу "Динамо" (К) - "Спартак"
Два года взад мы с ними жили в мире,
И братьями считались москали.
Я с многими сходился на Стихире,
Но круче всех была Осталась Ли.*
Мы с ней по всяку поводу сражались,
И спорили порой "до хрипоты",
Но, в целом, без сомненья, уважали
Друг друга, хоть и не были на "ты".
Потом был Крым, и острые моменты
Стандартных выяснений, кто есть Пу.
Ли удалила все мои комменты,
И стала на военную тропу.
Что скажешь - радикальная натура!
Я так был зол, но все ж сумел понять.
Вопрос открытый: дура ли? не дура?
Но то, что патриотка - не отнять.
***
С тех пор я возродил души покой,
Но за державу все-таки обидно:
Так много наших девок на Тверской,
А русских на Крещатике не видно)
* - не плутати з нашою Лі (ЛІРОЮ)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670971
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 14.06.2016
Я плачу у подушку... від війни,
Гірка сльоза вмиває мої очі.
І я, здається, винна без вини
Свій біль розкажу тихо синій ночі.
І плачу я за матінку свою,
Мені болять її глибокі рани.
Вона сьогодні втратила в бою...
Прозвітували звично нам екрани.
Розтерзана, поранена, болить...
І цій біді поки не видно краю...
Будь проклята ота скажена мить,
Коли безумець рішення приймає!
Я плачу у подушку... від війни
І Бога знов благаю молитвами:
“Всевишній і всесильний, зупини!..
Почуй! Тебе благаю, кожну... маму.
Ти захисти від нелюдів дітей,
Тих,що ідуть на смерті без вагання...
Вже досить з нас болючих цих смертей!
Нехай вчорашня буде вже ... остання!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671042
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 13.06.2016
Раскрутив под сигаретку,
Пару тем в альтернативе.
Хоть встречаемся мы редко,
Говорим на позитиве.
И казалось, всё умнею…
То, что вижу, понимаю -
адекватно, ахинею,
без сарказма принимаю.
Мы как будто разной веры -
Крым, опять! - Уже в «Союзе»
Принимает в пионеры,
«Вечный» Ленин в профсоюзе.
А у Вас, что, в Украине!
Своих прихотей немало?!
Преподносят в героини -
Беспардонную Джамалу!
Как-то так, самокритично,
С каждой мыслью в чёрном теле -
Разругались мы прилично,
Чуть с катушек не слетели.
В тему вклинилась погода,
Непонятны катаклизмы…
Жизнь - вода, течёт два года,
Утопая в плюрализме.
На душе тоска, ей-богу –
Раньше суть не привирали.
Отдавая диалогу
Преимущество морали.
Что за жизнь пошла такая!
Завели в тупик беседу…
Прошептала, умолкая:
- Уезжаю…
- В Крым наш,
- В среду…
Юрий СЛАЩЁВ©24.05. 2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668017
дата надходження 24.05.2016
дата закладки 13.06.2016
У білім шумовинні потонув
Той сад, що посадили ми із татом.
Тепер солдат він – їде на війну
З Росією в Донбасі воювати.
І плаче сад краплинками роси:
«Не для війни народжуються люди,
А втіленням є вічної краси,
Не слід святу цю істину забути.
Хай війни зникнуть , підуть в небуття,
Цим зробить людство крок свій у безсмертя,
Бо ж найцінніший скарб – то є життя.
Чому ж за нього іншим треба вмерти?»
22.06.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671382
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 10.06.2016
Оженився молодик
І став газдувати.
І садок він посадив,
Побудував хату.
Добре з жінкою жили,
Діток народили.
Працьовитими були,
Вистачало сили.
Та одного разу
Захворів синок.
Зажурений батько
Вийшов у садок.
У садку до нього
Бабця підійшла.
-Смерть я, - йому каже,-
Заберу синка.
-Ой, не бери сина,
А візьми мене.
В мене за плечима
Вже дорога є.
А він ще дитина,
Нехай він живе.
І кістлява баба
Руки простягла.
-Ну ходи за мною,
Мовила вона.
Чоловіку стало
Геть не по собі.
-Я ще не готовий,-
Повідомив він.
Повернувсь до хати
І до столу сів.
Подивитись сину
В очі не посмів.
Донька його старша
Теж в садок пішла.
І кіслявій бабі
Руки простягла:
-Не забирай братика,
Забери мене.
Люблю його більше,
Ніж саму себе.
Знов кістлява баба
Руки простягла:
-Добре, йди до мене,-
Сказала вона.
Не хотілось дівчинці
Покидать життя.
І вона у розпачі
В хату утекла.
Ніч була важкою,
Хлопчик помирав.
Корчився від болю,
Плакав і стогнав.
Знесилена мати
Вийшла у садок.
За сина просила
Бога і зірок:
-Ви за мого сина
Заберіть мене.
Він же ще дитина,
Нехай він живе.
До неї кіслява
Руки простягла:
-Добре, йди до мене,-
Сказала вона.
-Гаразд,- каже жінка,-
За мить повернусь.
З сином попрощаюсь,
До тебе вернусь.
Мовчки повернулась
До сина свого.
Лагідно всміхнулась,
Чмокнула в чоло.
Попрощалась з сином,
Нехай він живе,
Хоч і важко буде,
Та він не помре.
Вийшла вона з хати,
А Смерті нема.
Любов материнська
Смерть перемогла.
Повернулась в хату,
Синок тихо спить.
Усміхнений, гарний,
Радісний, живий...
У цій казці, звісно,
Є мораль проста:
Що Любов і Віра
Смерть перемага!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671057
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 10.06.2016
Їдуть українці на чужину,
Щоби заробити копійчину,
Щоби свої сім' ї продержати,
Необхідне для життя придбати.
Згідні на усякую умову,
Не бояться спеки, ні морозу,
І готові у вогонь і в воду,
Щоби дбати для своєго роду.
Залишають свою Батьківщину,
Дім свій рідний,червону калину,
Верби,що схилились над водою,
Дівчину із довгою косою.
Залишається ще й їхня мова,
І звикають до чужого слова,
До чужих звичаїв і обрядів,
До чужих грошей й заказів.
Мучить на чужині ностальгія,
Бо найкраща в світі та країна,
Де ми народились і зростали,
Де любов в серцях своїх плекали.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670798
дата надходження 07.06.2016
дата закладки 07.06.2016
В Сибіру, кажуть, вітру не буває.
Може, тому, що в пам’яті тримає
Кайданів дзвін? А в них – свободні душі,
Й не міг до волі край той буть байдужим.
Від того навіть вітер занімів –
Не міг дивитись на людей-рабів,
Які шукали правду й з нею розминулись,
Які в сусідах, друзях обманулись
І потім через підлий їх донос
В кайдани їм обутись довелось.
Мовчить засніжена замислена тайга,
Зна, як топтала не одна її нога
Й за царських, ба, імперських ще часів.
Тут декабристів вільний дух давно осів,
Й від того лиш міцнішали ялини,
Мудрішали і кедри, й тополини.
Словами важко возвеличить ту красу…
Я ж, замість квітів, власну пам’ять понесу
Тим, хто шукали волю й там її знайшли,
Й життєвий шлях достойно свій пройшли!..
20.03.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662630
дата надходження 28.04.2016
дата закладки 06.06.2016
Ще дим стояв рідкий понад Майданом,
За вбитими ще сумно дзвін ридав,
Як України південь загойдало, –
То Кремль кордони сумніву піддав.
«Чому це Крим належить Україні,
Адже колись російським ніби був,
Та й бази в морі стали вже своїми,
І маяки, – волали із трибун, –
І мова руська панівною стала,
Та й дармовий у Чорнім морі газ,
Нахімов – на високім п’єдесталі,
І берег топче руська теж нога.»
Потрапив і Донбас в ворожі плани,
Бо ж апетит прийшов під їжі час,
Ще й підпряглися олігархів клани –
І… запалав війною наш Донбас.
Я друга мав, країни патріота,
Якого шлях, мов нитка, обірвавсь:
Залишивши сім’ю свою, роботу,
В котлі згорів під містом Іловайськ.
А інший друг був юний, луганчанин,
Теж край свій самовіддано любив,
Як нацгвардійців кулями стрічали,
Його, як ворога, хтось у бою убив.
Їх поховали… поряд (двох героїв)
В ту землю, за яку з них кожен воював…
Хто бачення цим людям перекроїв?
Чи зрозумів з них хто, за що життя віддав?!..
29.12.2014.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670167
дата надходження 04.06.2016
дата закладки 04.06.2016
Проломилась боль раною сквозною,
И разверзлась ночь криком надо мною.
Кружатся химеры страшно и темно.
Будто всё не правда - кадры из кино.
Чей- то образ звёздный показал во сне:
Взрывы и пожары в дьявольском огне,
Истекая кровью, раненый стонал.
Нож убийцы острый, вражеский оскал.
Мины полетели в мирные дворы.
Дети повзрослели все здесь до поры,
Разбомбили градом, светлый мой причал
И стоял со мною тот, кто не стрелял.
Чёрными цветами расцветал обман,
И сквозь крышу лился тягостный туман.
Всех пророков местных – горестный удел.
Я в воде топила крест Петров прострел.
За межу шагнула общей глухоты.
С губ печать сорвала горькой немоты.
Поднялась с колен я и зажгла сто свеч,
Поцелую острый на Победу меч.
Прочеркнусь звездою, упаду в поля.
Украинкой нежной здесь останусь я.
Где в ржаных просторах васильки цветут,
Красным маком диким проросту я тут.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664496
дата надходження 07.05.2016
дата закладки 02.06.2016
[i]Експромт-коментар на поезію
«Навіщо?» (автор: Юлія Нова)[/i]
Навіщо? Легко запитати...
Та відповідь лише одна -
Тому, хто прагне панувати,
Потрібна ця дурна війна!
У суперечці винні двоє,
Якщо по правді підійти.
В одного прагнення до волі,
Він просить брата: "Відпусти!".
А той не хоче відпускати,
Минулі згадує роки...
Але свободу не здолати -
Вона від Бога на віки.
Минає рабство віковічне,
Коли був брат над братом пан.
Нажаль, все склалося трагічно -
Молодший брат розкрив обман...
Коли втрачається довіра -
Її не легко відновити.
Лиш в Господа поможе віра
Цю ворожнечу припинити...
У суперечці винні двоє.
Та більше - той, хто розумніший.
В ім’я Господньої любові
Хай перший стане він добрішим.
Протягне щиро руку брату,
Відкине ненависть і злобу.
Вчив ворогів Христос прощати -
Як не простити брату свому?
Господь лиш тим допомагає,
Хто щиро кається в гріхах,
Любові серце відкриває,
Добра і правди вибрав шлях...
© S.Nemo
25.01.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638533
дата надходження 25.01.2016
дата закладки 02.06.2016
Вони по різні боки барикад
У січні-лютому у Києві стояли.
Мент мав майданівця, беззбройного, лякать…
І влада їх обох тоді боялась…
Ба, ситуація була тоді така…
Ті хлопці, із самісіньких низів,
Один одного змушені карати,
Та вже весною час такий назрів,
Коли за край свій мусили вмирати,
Накриті «градами» по декілька разів.
І бачив разом цих бійців Донбас,
Коли ділили навпіл між собою
Цигарку, хліба кусень… І не раз
Стрічались очі їх. Ділилися й набої
У найскладніший, у критичний час.
Та зрадила їх доля восени:
Оба зі смертю стрілися в окопі –
Землі своєї віддані сини,
Що рятували Україні спокій.
(Він не купляється в війні за півціни).
Обов’язок свій виконали вдвох,
Отой, святий, і для усіх – єдиний,
Коли людьми керує лиш любов.
Не дочекаються живими їх родини –
Навіки хлопців поєднав тих Бог!
21.12.2014.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664396
дата надходження 07.05.2016
дата закладки 29.05.2016
Кицю Муру я люблю,
Молочка завжди даю.
Як нап"ється молочка,
Потягнеться й спать ляга.
Як бабуся посуд миє,
Киця спить, ніби не чує.
Клацне ложкою дідусь,
Моя Мура тут, як тут.
Мама з ринку як приходить,
Киця Мура поруч ходить.
Треться, хвостиком виляє,
І ковбаски дожидає.
А як тато в дім заходить,
В киці Мури сон проходить.
Хутко стрибне із кутка,
І діждеться пиріжка.
Ось з рибалки брат вернувсь,
Моя Мура знову тут.
Вона крутиться і треться,
Рибки свіжої діждеться.
Киця - цяця, киця Мура,
Про мишей давно забула,
Це турбота вже моя,
Мишоловку ставлю я!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669060
дата надходження 29.05.2016
дата закладки 29.05.2016
Дощ і сонце. Вони золотавою стіною облягають висотки, тихо так лягають на тремтяче гілля тополі, молодого дубка, що мужньо стримує напругу і торкаються мене, мого серця, де встромлений спис щему, що так тисне та нікому вийняти його. Біль кам’яніє, застеляє собою світ, де й любов - не любов і зрада - не зрада, бо цей світ породження зубожілості, мілкості духовної, що не бродом вимірюється, а цинізмом, прагненням зміїної вищості, світ війни, де слова розходяться зі справами, холоднокровно підмінюючи поняття честі на розбрат і розходиться він поміж людьми, і частують ті одні одних кулями, вогнем, і гордяться з того. А де мірило глибини занепаду? Як вернути у дитячі очі ясну наївність, коли там уже поселився страх і чи не тваринний страх, власне, підштовхує загарбників до ще більшого занепаду, бо стоїть їм поперед очі діяннями їхніми та обливає холодним потом тіло, забираючи нічний сон собі, полишаючи натомість внутрішній, безголосий крик зраненого звіра, що готовий кинутись на самого себе та себе дістатись найважче і людина продовжує накопичувати в собі зло та виміщати його першочергово на безневинних та беззбройних, на тих, хто не спроможний фізично чинити супротив. Оманлива обнадійливість. Любе зло рано чи пізно буде наказане і ця кара дістане кожного рашиста, що ступив своїми брудними чобітьми на нашу землю.
Смерть ворогам! Слава Україні! Героям Слава!
08.09.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605249
дата надходження 08.09.2015
дата закладки 29.05.2016
«Судомна рука,
наче медуза, засліплює
запалене око
лампади.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
У Місті Медуз – там під хвилями часу,
Там в глибині життя нашого невизначеного,
Коли в темній, коли в каламутній,
Інколи (коли сонячно) – то прозорій,
Все так слизько, так огидно і так оманливо,
Так холодно і так байдуже (навіть істина),
І так обпікає новина кожна,
Кожне слово самодостатнього горожанина,
Так сліплять очі оті ядучі шмарклі,
Оті жалкі газет щупальці,
Оцей отруйний слиз телебачення,
Оці нетривкі парасолі бургомістрів,
Оці тенета їхніх керманичів,
Оці мудреці їхні – холодці плаваючі,
Споживачі планктону офісного,
І пірнаючи у цей світ незворушний
Істин банальних і огидних вигадок,
Гадалось-думалось: та чого б це
Мені на них ображатися,
Чого б це мені отим містом бридитись:
Бо не люди ж то, а медузи –
Будуть вони слизувати й плодитися,
Аж поки хвилі їх на берег жаркий викинуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667039
дата надходження 19.05.2016
дата закладки 29.05.2016
[b]Я прийду…[/b] 1
1
Перехрестила мати сина,
Щоб жити праведно він міг,
Щоб помагала Божа сила,
З найдальших щоб вертавсь доріг…
Перев’язала, як годиться,
Двома стрічками – хрест-на-хрест.
Вклонився хаті він, криниці.
Благословив дідусь Орест:
– Служи ж, онучок, не лінися,
Мій сивий чуб не острами…
Вклонивсь онук і діду низько.
Не справився старий з слізьми...
І мати личко теж сховала
На грудях сина. Перший раз!..
Такого вже орла діждала!
Тепер служить прийшов ось час…
Тут серце матері замліло
Від гордості і від жалю.
Воно раділо і щеміло:
– О Боже, збережи, молю!
Й пішов селом солдат майбутній,
Від хати к хаті прямував.
Прощався. І слова напутні
На серця дні усі ховав.
А люди з кожної хатини
Всі приєднатися спішать,
Йшли провести села дитину,
Й трепече в кожного душа.
Аж ось і крайні бачать хати
Тривожну гамірну ходу,
Ще довго вслід будуть махати…
Доносить вітер:
– Я прийду!!!
2
І він прийшов… Через сім років,
Страшних, буремних, довгих літ.
Контужений. Утратив спокій,
Та не спинивсь його політ!
І знов його стрічали люди,
Хоч їх порідшали ряди…
Хіба він міг село забути?
Як марив знов прийти сюди!
Малеча вже попідростала –
Їх не впізнати. Хтось – помер.
Ще багатьох в війну не стало.
Голодний в полі брат… замерз…
Був сорок сьомий на подвір’ї,
Холодний і голодний рік,
А в нього – рани, малокрів’я…
Ступив на батьківський поріг.
І знову мати сина хрестить,
І Богу дякує за те,
Що син вернувсь, волосся пестить
(Вже не таке воно густе).
– Тепер і діда в нас немає, –
Сплакнула, – бач, не дочекавсь…–
І сина ніжно обіймає, –
Як же ти в пеклі врятувавсь?
А він… мовчить, очима водить,
Шука, де дід, не вірить їй,
Хоч весняні вже сьомі води
Зійшли, та в хаті вже своїй.
Наперекір вернувся долі,
Назло катюгам-ворогам.
В колгоспній працював стодолі,
Хоч і підводила нога.
Сім’ю він згодом свою створить
І побудує кілька хат,
А мову про війну заводять –
То скаже тихо:
– Я солдат…
27.09.2012.
[b]Я прийду!.. 2
[/b]
Давно тікають сни вночі від мами –
Вона чекає сина із війни –
Журба її, мов гілочку, ламає,
Всі сльози вона вилила за ним:
«О, як же ти там, сину, мій рідненький?
Чи береже тебе ще оберіг?»
Думки постійно обсідали неньку
У хаті, на городі, у дворі…
Й нову молитву шле вона до неба
(О, скільки тепер знала вона їх!),
Й журились за двором старенькі верби,
Й чекав на хлопця молодий горіх.
А той служив на Сході, під Донецьком,
І долю випробовував не раз
В війні, яка й війною не назветься,
Яку давно закінчити пора.
І хоч вона усе іще триває –
Збирає чорне жниво день-у-день –
Окремим це АТО якраз лахва є,
Та Україну в прірву це веде.
Стікає кров’ю і народ на Сході,
Від цього лиш міцніє його дух…
Сапає мати соняхи в городі
І чує голос сина: «Я прийду!..»
27.05.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668799
дата надходження 28.05.2016
дата закладки 28.05.2016
Народе мій,
великий, славний,
Крізь товщу воєн і століть
Проніс ти,
мов святиню, славу
І дивував геройством світ!
Князі твої
й твої гетьмани –
Відважні, віддані сини,
І честь вони,
й сумління мали,
Таких лиш смерть могла спинить.
Татарські тут
і польські коні
Топтали землю і людей,
Литовці, угри –
всіх підкови
Нам дарували чорний день.
Фашисти нас
пекли, вбивали,
Вивозили в "німецький рай",
Тепер російська
ось навала
Гвалтує Крим, Донецький край.
О мій розіп'ятий
народе,
Знамено високо тримай,
Здобудеш мир
у нагороду,
Коли не будеш ти дрімать!
18.10.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668801
дата надходження 28.05.2016
дата закладки 28.05.2016
Матусю, пробач, що не встигла сказати
Слова, котрі ждуть все життя матері,
Я їх готувала для тебе на свято,
Та тільки Всевишній тебе не вберіг.
Матусю, голубко моя сизокрила,
Ти вчила й буденне життя цінувать,
В тобі сиву мудрість давно я відкрила,
І це не красиві дочірні слова.
Матусю, пробач, що кажу тобі пізно,
Раніш не встигала: робота, сім’я…
Ти шити, в’язати, пекти вміла, звісно,
Усе переймала у тебе і я.
Матусю, я знаю, ти добра й терпляча,
Шкода, що так швидко пробігло життя…
Пробач за мої забаганки, юначі,
Й за те, що була нерадивим дитям.
Матусю, пробач за недоспані ночі,
За всі негаразди й густу сивину,
За зморшки, що впали узором під очі,
За те, що мою пробачала вину.
Матусю, пробач за ту довгу розлуку*,
Котра завітала так рано до нас,
Я теж материнські смакую вже муки,
Та тільки назад не вертається час.
Матусю, я знаю, що ти милосердна,
Що чуєш дочірні слова каяття –
Картина у нашім краю невесела:
Онуки твої ризикують життям.
І влада загралася в гру небезпечну,
Де віра жила, поросли будяки,
Добром не закінчиться це, безперечно,
Бо внуки і діти, і ми бідняки.
Матусю, ти ближче у небі до Бога,
Йому нашу Правду у вуха внеси,
За долю країни б’ємо ми тривогу,
Здійснити суд Божий Його попроси.
Спасибі тобі за окрилену мрію,
Мені подароване в муках життя,
Завдячую тим я тобі, що умію
Добірне зерно відділить від сміття.
Матусю, пробач… і спасибі, рідненька…
16.05.2016.
*Я поїхала з дому вчитися у 15років.
16.05.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666455
дата надходження 17.05.2016
дата закладки 22.05.2016
[u](Запитання і відповідь – одним реченням).
[/u]
Чи де було таке ще на Землі,
Щоб жити вдома, як у чужині,
Де проти тебе йде чиясь війна,
А згодом – північ, де спішить Двіна,
І роба арештантська, і барак,
І ти, здається, ніби не дурак,
Та ти – внизу, а над тобою – той,
У кого є Компартії квиток,
Навколо ж – вишки і колючий дріт,
І щі вонючі, маєш на обід,
І дихає морозом кожна ніч,
Ти ж, хоч не раб, зате системи річ,
А коли так, тобі немає слова,
Бо лиш покірність є її основа –
Таке обличчя мав Союз в 30-х,
Яке боронить Путін так завзято.
19.05.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666953
дата надходження 19.05.2016
дата закладки 19.05.2016
Моя российская сестра,
Ты помнишь, у меня гостила?
Я, чтоб увидится с тобой,
Всегда с подарками спешила.
А на полях и лён, и рожь!
Носили воду в коромыслах.
А помнишь, сладостную дрожь?
О суженом, при свечке мысли.
Венки сплетали из цветов,
И в речку быструю бросали.
А помнишь, там, среди лугов
На лошадях с тобой скакали?
Потом под медною луной
Ты мне расчёсывала косы,
И пели песни мы с тобой,
Пока не выпадали росы.
Ты пела мне про ямщика,
А я тебе, моя подруга –
«Що місячна - та ніч яка»
А ты - романсы мне про друга.
Потом Шевченка наизусть
Ты мне читала, с наслажденьем.
А я Есенина - про Русь,
Тебе читала с вдохновеньем.
В сердечных ландышах лесных
Все наши голоса таятся.
В шкатулках наших расписных
Все наши ленточки хранятся.
Пришли на берег мы Днепра,
А ты о Волге мне запела.
Сидели долго у костра,
В ночную воду я смотрела.
Светилась ива под луной,
И две державы здесь сливались.
Вокруг царил ночной покой.
В Днепре с тобою мы купались.
Потом тревога в сердце вдруг!
Бегу с младенцем я куда-то.
От взрыва всё в огне вокруг.
Горят леса, поля и хаты.
Я с плачем рву огнистый шёлк.
Среди развалин я с младенцем.
Здесь день сгорел как мотылёк.
Бреду куда – не знает сердце.
А у тебя весна в России,
И яблони уже в цвету.
Давай возьмём с тобой секиры,
И с корнем вырубим войну.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664492
дата надходження 07.05.2016
дата закладки 19.05.2016
«У всьому до кінця - природа.
Наслідуючи її знаходять розуміння.»
(Чжуан Цзи)
Серед руїн
Блукав колись вчитель Чжуан Чжоу
Серед каменів і серед розбитих мурів,
Серед залишків житла людського
І серед закинутих храмів
Повитих диким хмелем
Серед міста - колись гордого й пишного
А нині війною понищеного,
Де нині живуть тільки сови,
Щурі і змії, кажани й лисиці,
І натрапивши на деревію квітку
Таку гірку і терпку
Аромат цієї квітки відчувши
Таке от промовив:
«Справжня людина давнини
Не відала ні до життя любові,
Ні страху смерті.
Заходячи в життя - не раділа,
Йдучи з життя - не опиралася,
Байдуже приходила,
І байдуже верталася - і тільки.
Не забувала проте,
Що було для неї початком,
Не прагнула до того,
Що слугувало їй кінцем.
Отримуючи щось - раділа,
Повертаючи щось - забувала.
Се називається не сприяти
Розумом Шляху,
Не сприяти природі штучним.
Таку людину і називають
Справжньою людиною.»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654815
дата надходження 26.03.2016
дата закладки 18.05.2016
[i] Галині Вараві
[/i]
Його чекали клени і топо́лі –
нарешті дочекалися таки.
На спрагле місто, спечене на попіл,
нисходить дощ, жада́ний та стрімкий –
на клени, на тополі пересохлі…
Ніхто не помічає у юрбі
безхатченка, що йде без парасолі,
його ніхто не бачить далебі.
Ніхто його не спинить, не спитає,
чому такий байду́жий до дощу.
А той мете і коси заплітає –
а щойно видавалось наче вщух.
Та впевнившись, що вже не залякає,
по вулицях тече, як по щоках.
А Сьомий ангел досі зволікає,
блукає містом, праведних шука.
[b]2013[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453510
дата надходження 09.10.2013
дата закладки 18.05.2016
Заводи й землю відібрали – у «двадцятому»,
Життя і волю - потім, та пересування.
...Нас ...банки, ниньки - обернули бомженятами,
Забрав надію, їжу, простір, ...все. останнє.
Мовчать державники в салонах «АвтоЯхтоньків»,
Мовчить й міліція, задобрена й слабка.
Мовчать і люди, так ... «майданами» налякані.
Сховалась - здатність опиратись бандюкам...
Хіба ж не в зможеньці Керівники Держави
Крадійків банківських – знайти? Допомогти нам?
...Як на війну, то - йди, народ! вмирай, іржавий...
Народу зле: Царі над Київом – цеглина...
18.05.16 г.
Від авт.: вчора Фідо-банк повідомив, що не віддає кошти-копійки дитячого журналу «Пізнайко» . В ньому зарплатня складала всього 2-3,5 тисячі гривень, та дітки щомісячно отримували, раділи... Друк червневого номера проплатити не встигли. Діти не отримають журналоньки. Редакційники навіть вже не плачуть... Такого не було навіть у страшних 1998 році, 2004-му, 2008-му, військовому 2014року. Де ті зашморги, щоб усім повіситися?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666688
дата надходження 18.05.2016
дата закладки 18.05.2016
«Пісня,
Якої я не буду співати
Спить на моїх устах…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Пісня,
Яку мені заспівати
Вже не судилось,
Бринить між сяйвом галактик,
Звучить шаленством
Оркестру космічного,
Але в нашому потріпаному
Зболеному світі людей –
Світі життя і смерті
Пісня,
Яку я не буду співати,
Яку не судилося просто,
Спить.
Спить на моїх устах,
Спить між сторінками
Ненаписаних книг,
Спить на згарищах селищ,
Де колись жили люди
І гніздились лелеки і горобці,
А нині згарище –
Попіл одягом чорним
Злої жінки війни.
Пісня
Яку годі шукати,
Про яку всі думають,
Що вона мертва
Чи то ненароджена,
Існує в безмежжі Всесвіту
Споконвічно
Тільки не хоче чомусь, не хоче
Завітати бодай ненароком
У світ людей-безумців…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658905
дата надходження 11.04.2016
дата закладки 18.05.2016
Стерня терня зерня черня.
Ось моя майстерня.
Вишень кишень лишень липень
Висень видень вадень водень
Кисень лисень личень кличень
Ключень глючень учень мучень
Маки маски і підказки
Тесла весла Тесли несли
Круки руки басавруки
Лошата лопата ропата рогата
Потята! Ротата картоплекопачка
Вигортає горня і кубло землерийки:
Так і я вивертаю з вашого тата
Все нутро для домашньої вузькоколійки.
То чорти несуть на вилах
Неспокійні душі. –
Я плюю на їхню працю з високої груші.
Брати мої! Все суще має суть.
Як хочете, – а ниткою цією
Потрібно подолати словесну каламуть
І вийти на якусь просту ідею.
( див. "прикріплений файл"! )
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622945
дата надходження 21.11.2015
дата закладки 18.05.2016
Ой, стидно, панове, стидно!
Не видно й кінця брехні.
Чи маєте нас за бидло
Й тоді, коли ми в війні?
Збираєте «чорні» ради,
Де ділите наш пиріг,
І ласі шматки, й награди –
Тим, хто вам тіла стеріг.
Дивитись і чути стидно…
Не стогне – кричить душа,
Й кінця тим торгам не видно,
Й позиція в вас чужа.
Війни нам хомут наділи,
Про гідність забули й честь,
З високих трибун галділи,
Що біль наш і вам пече.
Синів кращих загубили…
Чого вартий Іловайськ?
Героїв б’єте, як били.
Сміється вже світ із вас.
Країна стікає кров’ю,
Могили ростуть, борги,
Ви ж снідаєте ікрою,
Вважаєте, що боги.
І гірко, панове, й стидно
За нас, як народ, й за вас,
Бо ж доленька незавидна,
Бо ж згаяний кращий час.
«А вам не буває стидно? –
Слова проронив мудрець, –
Їсте ви сьогодні ситно,
Та прийде й цьому кінець.
Не тільки вже стидно – бридко
Дивитися на бедлам,
Й чекає на вас не бритва –
Народна жорстка мітла!..»
26.03.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654654
дата надходження 26.03.2016
дата закладки 17.05.2016
"Вот бреду я вдоль большой дороги,
В тихом свете гаснущего дня..."
(Ф. Тютчев)
Тихо падає,падає листя -
Незбагненна в природі печаль,
А мені все весна моя сниться,
Та її не повернеш на жаль.
Кожен день,кожна мить неповторна...
Вічно б слухав той голос, той спів,
Та до серця уже не пригорнеш
І не скажеш несказаних слів...
Не побачиш світанків казкових,
Які так легковажно проспав,
Ради Бога прости,- не промовиш...
Ти спізнився,герой,ти відстав.
І заплаче душа,стисне горло,
Ну а небо таке голубе!
- Не спізнися,- гуділа дорога,-
Ще хтось зможе почути тебе...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646421
дата надходження 23.02.2016
дата закладки 15.05.2016
Жахлива мить,тяжкі останні муки.
І тихий голос лине не з юрби.
Прийми благаю,отче,у свої руки.
Душу мою,а їм ти все прости.
І враз пітьма і тиша б'є набатом.
Пилат помив вже руки і мовчить.
Юрби нема, що стала супостатом.
Совість завмерла і в брехні кипить.
А бідна мати під хрестом лишилась.
Принижена,безсила проти зла.
Враз темнота,земля здригнулась.
Тремтить від страху дика метушня...
Стогне весь світ, в розпачі зорі.
Людство в молитві щирій до небес
Небо здригнулось лунають дзвони.
Христос воскрес! Воістино воскрес!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664450
дата надходження 07.05.2016
дата закладки 07.05.2016
Про світле завтра брешуть нам засранці,
а ми їм віримо, бо босі і голодні.
Проснешся кожен день отак уранці
і знов на вулиці у нас старе сьогодні…
20.04.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664176
дата надходження 06.05.2016
дата закладки 06.05.2016
Нема перемоги без бою.
Сміялася доля й ревла.
Життя – не життя без любові.
А радість і біль – два крила.
На когось надіятись годі.
Без поту врожаю не жди.
Люби Україну сьогодні.
Люби Україну завжди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663558
дата надходження 03.05.2016
дата закладки 03.05.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.05.2016
«Тому, з ким говорив біля вогню
Коли шукав пісні богині Дану...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Вони лише посередники.
Провідники через хиткий міст
До нової пригоди, що зветься буттям.
Через хиткий рипучий дерев’яний міст
(А під ногами вир),
Вони лише ліхтарники
У цій нескінченній ночі,
Лише вказують шлях помахом рук
До нових острівців світла-істини.
Вони лише вчителі, що вчать
Переходити Темну Ріку
Ступаючи камінцями зірок,
Лише вчать дослухатися
До звуків одвічної музики
(Бо ми поглухли
Від шуму власних вигадок).
Дайте їм холодну блискучу монетку
З долоні в долонь пошерхлу
Срібну - з металу ночі і одкровень,
Вони лише на важкій службі -
Своїй одвічній і темній,
Лише виконують требу вогню
Цьому Всесвіту миготливому
(Бо так має бути),
Вони лише скажуть спокійно
Перед воротами нових світів
(Нам - схвильованим),
Перед новими сонцями
І новими квітами,
Вони лише нагадають
Маленьку стару істину:
«Ніякої смерті немає!»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643774
дата надходження 14.02.2016
дата закладки 03.05.2016
Я чистив рибу коли вони прийшли.
Так хотів наварити до вечері юшки.
Стояв, сутулячись над столом і чистив куплених в магазині коропів. На плиті варилася картопля. У двері подзвонили саме тоді, коли я намагався пригадати - все-таки солив я те вариво чи ні.
Хто це може бути?
Я роздратовано подивився на свої долоні, мокрі і брудні, з налиплими лусочками. Потім обережно, намагаючись не забруднити баранчик водопровідного крана, пустив воду і вимив руки. Запах звичайно ж залишився. Ну і що? Адже риба до кінця ще не очищена.
У двері ще раз наполегливо подзвонили.
Витираючи на ходу долоні рушником, я пішов відкривати.
Один поворот засувки, другий. Ланцюжок. Тихий скрип дверей.
Їх було двоє. Високі і стрункі. Худорляві. Темне волосся, світлі сіро-зелені очі. Вони були схожі один на одного як брати.
Вони одночасно посміхнулися і попросили дозволу увійти.
Ступивши в сторону, я дав їм дорогу. Вони вдячно вклонилися і безшумно пройшли в кімнату.
- Перепрошую, я зовсім недавно з роботи. Такий безлад ..
Один з них тепло, якось по-дитячому посміхнувся.
- Ми прийшли за тобою.
Від цих слів я злякався.
- Як за мною?
- Він посилає нас тільки один раз.
Я розгублено посміхнувся.
- Але як же так? Ви розумієте, як ви не вчасно?
Інший, в білосніжній сорочці і темних штанах раптом попросив склянку води. Так і сказав.
- Руслан, можна мені склянку води? Дуже хочеться пити.
Сказав і посміхнувся. І мені чомусь захотілося принести йому всю воду цього міста.
- Ми не прийшли тебе просити. Ми прийшли за тобою.
- Але дивіться самі, - я намагався говорити спокійно і логічно, - у мене маленька донька, я ось-ось закінчу ремонт в новому заміському будинку. Я вже купив всі меблі ...
Я побачив в їх очах стільки втоми і смутку, що мені раптом стало соромно говорити. Я замовк, сів на диван і тихо заплакав.
Один з них безшумно підійшов і поклав руку мені на голову. Зовсім як мама. Зовсім як моя мама в дитинстві, коли я не міг заснути.
- Ти поплач. Нехай ця біль піде з тебе. Нехай вона залишиться тут, разом з недобудованим будинком, неочищеної рибою і недовареною юшкою.
Трохи помовчавши, додав:
- Він посилає нас тільки в одному випадку - коли бачить, що людина вже не може залишатись на цій Землі, коли бачить, що душа вже нудиться. Ти ж все прекрасно розумієш. Він допомагає тобі. Він йде тобі назустріч. Він робить так, як буде краще тобі, а не йому.
Я встав, витер сльози. Мені захотілося підійти до них, стати на коліна і поцілувати їм руки.
Мені захотілося сказати спасибі Йому, сказати через них.
Вони, звичайно, бачили мене і знали все.
Той, який просив води сказав:
- Поки ти ще тут, скажи спасибі цього світу. Скажи спасибі тим, хто допомагав тобі на цьому відрізку шляху. І постарайся відпустити всіх тих, хто заважав тобі. Ти повинен бути до них поблажливий - вони робили те, що в їх силах. І ще. Попроси вибачення у тих, кому ти заважав йти їхнім шляхом. Нехай і вони відпустять тебе.
Я підійшов до вікна, відсунув штори, фіранки. Повернувши засувку, я відкрив вікно. Вечірнє повітря проникло до кімнати, приносячи з собою прохолоду, свіжість, шум міста. Я подумки обійняв весь світ - темні тіні дерев, старенький двір з автомобілями, почорнілими лавочками, зі нудьгуючим бабусями, з поспішаючи ми по своїм справам перехожими.
Я обійняв ту, що далеко.
Я сказав усім їм Дякую.
Я сказав Дякую їй.
Нехай у вас все вийде. Нехай ви врешті-решт зможете знайти свій шлях. І нехай у вас вистачить сил дійти по ньому до самого кінця.
Я спробував запам'ятати цей світ. Спробував запам'ятати саме таким, яким він є - дивним, непоказним, не дуже логічним. Світ, який пахнув осінньої свіжістю і зимою, яка наближається.
Повернувшись, я подивився на них. Вони тихо стояли і чекали.
Звичайно, він має рацію. Він завжди правий. До кого мені прислухатися, якщо не до Нього?
Мені хотілося сказати Дякую Йому. Мені хотілося поцілувати їм руки, висловивши подяку Йому. Але я відчував, що це збентежить їх. Мені не хотілося їх бентежити.
Я підійшов до невеликого деревця, що росло з горщика прямо у мене в кімнаті. Опустившись на коліна я поцілував тепле листя.
- Спасибі тобі.
Піднявшись, я підійшов до них.
-Тепер Я готовий. Йдемо.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659045
дата надходження 12.04.2016
дата закладки 29.04.2016
Ноги немає, а він воює,
Такі хоробрі є у нас люди.
Хочу сказати я своє слово,-
Про Олександра, що втратив ногу.
Він добровольцем став воювати,
Дома чекали батько і мати.
Попав у пекло під Іловайськом,
Ногу порвало серпневим ранком.
Медики швидко перев"язали,
Й надопомогу іншим помчали.
В тій круговерті бій ішов довго,
В полон забрали ледве живого.
Від втрати крові, від спеки й болю,-
Змучений хлопець був непритомний.
Та слава Богу, їх обміняли,
І Олександра в шпиталь забрали.
Після лікарні побував дома,
Протез в ходінні, йому підмога.
Підлікувавшись, не всидів дома,
І ось військова знову дорога.
Йому нелегко, та він воює,
І Україну, і нас рятує .
Як і всі люди, він дуже мріє,
Щоб Україна знов була вільна,
Щоб усі люди спокійно спали,
Жили, любили і працювали.
А я від себе хочу сказати,
Наша країна людьми багата,
Наші Герої - в них наша слава,
Відважні люди - жива Держава!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662893
дата надходження 29.04.2016
дата закладки 29.04.2016
Подлость не панацея
и не кусочек счастья.
Подлость – ножом по шее,
бритвою по запястью.
Ослик Хаджи Насреддина
подлости много видел,
но, взяв пример с господина,
он никого не обидел.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657828
дата надходження 07.04.2016
дата закладки 24.04.2016
Деревенька у речки. Привычен народ,
Там, с утра и до ночи, трудиться.
Только, люд, в деревеньке, недружно живет,
Недовольные, хмурые лица.
Не дают страх и злоба зажиточным спать.
Зависть мучает тех, кто беднее.
Не желают они не любить, не прощать.
С каждым годом, им жить все труднее.
Появился, однажды, в деревне слепой,
Старичок, с ним поводырь, пес грязный.
Попросился бедняк к пастуху на постой,
Но сказал пастух:"Ходит сброд разный".
Ничего не ответил старик, промолчал,
Не найдя не ночлега, не пищи,
К дому мельника он подошел, постучал.
Мельник выкрикнул:"Прочь, мерзкий нищий!"
И кузнец, посмотрев на слепца свысока,
Проворчал:"Я уже пообедал.
Уходи, подобру-поздорову, пока
Кулаков ты моих не отведал.
Пожалел старика лесоруб молодой,
Покормил и плеснул псу похлебки.
Был он малый приветливый, вовсе не злой,
И характер имел добрый, легкий.
Пришлый, жил он в деревне недавно совсем,
Беден был, на заплате заплата,
Но не пил, никогда не ругался ни с кем,
Лес рубил от зари до заката.
- Знаю, - молвил старик, - что не любят тебя
За твой нрав и за чистую душу.
Молодец. Можешь ты постоять за себя.
Расскажу тебе кое-что, слушай.
- Много лет я по белому свету брожу
И немало мы, с псом, пережили.
К разным людям, в дома, я стучусь, захожу,
Слышал сказки, истории, были.
- Понимаю язык птиц и всяких зверей,
Хоть и слеп, но, к любым звукам, чуток.
Интересно послушать синиц, глухарей,
Зайцев, лис и волков, цапель, уток.
- Вот, однажды, попал я в такие края,
Где все мирно и счастливо жили.
Не охотились там и не били зверья,
Люди добрыми, честными были.
- У сапожника в доме два дня я гостил.
Он уважил меня, как ведется.
Все работал и пел, и ничуть не грустил,
И рассказывал, как здесь живется.
- Городок небольшой, все у всех на виду
И уклад неизменен годами,
И не спрятать за стенами дома беду,
Ну а радостью делятся сами.
- Доверяют соседям своим, как родным.
Нет запоров и двери открыты.
Верят, ангелом божиим каждый храним.
Ссоры, склоки, обиды забыты.
- Посмеялась, жестоко, судьба надо мной.
Не найти мне дороги в тот город.
Ты, пока, своей доли не знаешь, сын мой,
Потому что неопытен, молод.
- Скоро вашу деревню постигнет беда.
Место это покинь поскорее.
Лед растает весной и затопит вода
Все вокруг, ничего не жалея.
- И не будет полей, и не станет лугов.
Скот погибнет и голод начнется.
И останутся камни от прочных домов,
И страдать много людям придется.
- В запустение все, постепенно придет.
Не помогут не труд, не забота.
Через год, тут, никто и могил не найдет,
Засосет все трясина, болото.
Утром встал лесоруб, старика след простыл,
Тишина, сердце бешено билось.
Удивился народ, когда, вдруг, зазвонил
Большой колокол:"Что там случилось?"
Повторил лесоруб разговор, весь, ночной.
И сказал: "Нужно строить плотину,
А иначе погибель всех нас ждет весной,
В горы выведем семьи, скотину.
- Лучше ты убирайся, от нас, лесоруб!
Мы с проблемами справимся сами.
Пусть с тобой говорят ель, береза и дуб.
Места нет, для тебя, рядом с нами.
Не прислушались люди к призывам, словам.
Замахали сердито руками.
Покричали, затем разошлись по домам,
Заниматься своими делами.
Лесоруб взял топор и ушел из тех мест.
Знал, что ждет его жизнь другая.
Страха не было, верил, закончится лес,
Он, сквозь чащу густую шагая.
Наконец-то дошел до дороги большой,
А по ней, на телеге с горшками,
Ехал в город мужик, лесоруба с собой
Пригласил он:"Поехали с нами!"
- С кем? - спросил Лесоруб. И увидел, сидит,
С мужиком, рядом, девушка - чудо.
Опустила глаза, на него не глядит.
- А мешать, - спросил, - я вам не буду?
- Мы на ярмарку едем, горшки продавать.
Подсобишь, заплачу, соглашайся.
Это дочка моя, будешь ей помогать.
Вижу, парень ты добрый, решайся.
Вновь на дочку горшечника глянув, забыл
Лесоруб обо всем и, не глядя,
Как во сне, на телегу топор положил,
Сам запрыгнул:"Поехали, дядя!"
А на ярмарке много людей, шум и гам,
Обсуждают, торгуются, спорят.
Покупатели ходят повсюду, тут, там,
Знать хотят, что и сколько здесь стоит.
Их товары, охотно, народ покупал,
Ведь горшок почти каждому нужен.
Лесорубу, под вечер, горшечник сказал:
- Заслужил и ночлег ты, и ужин.
- Мы тебя приглашаем к себе, лесоруб,
Потрудился ты, нынче, на славу.
И, еще, я заметил, ты дочери люб.
И она тебе тоже по нраву.
Дом горшечника близко стоял, за холмом.
Был там маленький сад, мастерская.
Сам горшечник - вдовец и заботу о нем
На себя взяла дочка родная.
Лесоруб помогал по хозяйству, во всем.
Вежлив был, не роптал, не ленился.
Сирота, стал хозяина звать, он, отцом
И на дочке хозяйской женился.
Так прошло много лет, лесоруб наш привык
К лучшей жизни, забыл про невзгоды.
И, однажды, к нему, вновь пришел тот старик,
С грязным псом неизвестной породы.
Лесоруб старика накормил, напоил,
Уложил его спать на перину,
Насовсем оставаться, в их доме, просил
И родным стать жене, тестю, сыну.
А старик рассказал о знакомых местах,
Где стояла когда-то деревня.
Нет людей там теперь, только темень и страх.
Не растут не кусты, не деревья.
И еще доставал из котомки слепец
Два колечка, дарил, пригодятся.
И просил:"Никогда не снимайте колец,
В них волшебные силы хранятся".
- Пусть, не смеет стучать в ваши двери беда,
Рядом будут все те, кто вам дорог,
Уважайте, любите друг друга всегда.
Славен будет ваш род, а век долог.
Так промолвил старик и они, вместе с псом,
Во тьме ночи, навеки пропали.
Так что мы нашу сказку закончим на том,
Пожелав всем вам жить без печали.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661514
дата надходження 23.04.2016
дата закладки 23.04.2016
Помірковані, кажуть, мудрі.
Я ж терпіти таких не можу:
Їхні фрази, неначе в пудрі,
В друзі сунуться до заможних,
Чи до тих, що колись згодяться,
А чи є вже високим чином,
Їх і лають, і сварять пальцем,
Та для них то не є причина.
В мене інша – своя наука:
З другом бути лише на рівних,
В очі правду казать – не «нукать»,
І без клятви буть другу вірним.
4.12.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661458
дата надходження 23.04.2016
дата закладки 23.04.2016
Сьогодні вночі мене розбудило тихе зітхання... Очі ще не встигли розплющитися, а мій напівсонний мозок уже малював мені монстрів одного страшнішого за іншого... Потім, таки прокинувшись зовсім, я подумала, що якщо це і страшко якесь, то нещасне, бо зітхає дуже вже сумно...
Обережно відкривши очі, я роздивилася навколо... Хм...нікого... І тут знову почулося зітхання.. . Зовсім поруч... Раптом, на долоні у місячного променя, який майже щоночі приходив мене цілувати надобраніч, я побачила звичайного нічного метелика... Подумки записавши себе на прийом до психіатра, я пошепки (щоб не злякати тендітне створіння) запитала :
-У Вас щось трапилося?
І уявіть мій подив, коли (знову зітхнувши), метелик відповів (його голос був схожий на шепіт квіткових пелюсток) :
- Я сьогодні почув надзвичайно сумну історію...
У кімнаті запанувала тиша.... Навіть годинник затамував подих, щоб почути метеликову оповідку (а що вона буде не сумнівався навіть скептичний павук Вася, який жив за бильцем мого ліжка і уперто відновлював свою павутину, після того, як я щоранку її прибирала)... Ми не помилилися.
- Я сьогодні був на ближньому полі - там живе мій брат (а сам я тутешній)... Ну...ми інколи літаємо один до одного на гостину... Так от... (сумне зітхання перервало розповідь) Прилітаю я, значить, до брата, а він... плаче... (знову зітхання...) Я вперше бачив , щоб він плакав...
Тепер уже притих вітер за відчиненим вікном (я завжди підозрювала, що він не просто так гойдається на гілці абрикоси....) Метелик, ще раз зітхнувши, вів далі :
- Знаєте, що він мені розповів? - і не чекаючи моєї відповіді, продовжив : Що вчора втратив кохану...
У світлі місяця я побачила, як щось блискуче (схоже на пилинки у сонячному промені) розлетілося довкола.... "Сльози метелика!" - майнуло у моїй голові... А вголос запитала :
- Метелики уміють кохати? (краще б я прикусила язика...)
Мій нічний гість махнув крильцями і злетів....
- Вибачте! - голосно сказала я: поверніться, будь ласка!...
Метелик зробив коло кімнатою і знов сів поруч мене... Кілька миттєвостей ми просто дивилися один на одного...
- Вибачте - вже шепотіла я: Я не хотіла Вас образити. Просто це все так дивно... Я розмовляю з метеликом про кохання... Та дивно, що я взагалі розмовляю з метеликом!
Мій співрозмовник підійшов до мене ближче :
- Добре, я розумію, що Вам не віриться... Скажи я своїм, що розмовляв з людиною - мені теж не повірять... Та я зараз не про те... Розумієте, коли мій брат утратив кохану, я зрозумів, що все у цім світі тримається на тоненькій павутинці, тоншій, ніж у Василька... І тому вирішив сказати своїй коханій, що люблю її. Більше за життя люблю!...
- То скажіть! - прохопилося у мене...
-Так я і говорю... - метелик перелетів на мою руку : я Вас уже давно кохаю... Щоночі я залітаю у відчинене вікно, щоб доторкнутися до Вашої щоки поцілунком...
- А я думала, що то місячний промінь....
-Щоночі я шепотів Вам казкові сни...
-А я вважала, що то вітер бавиться....
- Щоночі я залишав відбиток свого крила на Вашому телефоні..
-А я щоранку протирала екран і не могла зрозуміти, де він міг забруднитися...
Ми замовкли... У кімнату знову вповзла тиша... Вітрові стало нудно і він жбурнув абрикосиною у підвіконня. Цей звук стрепенув нас і ми знову почали розмову.
- Дякую Вам - прошепотіла я, підносячи метелика до свого обличчя : дякую за Ваше кохання! Воно відкрило мені двері у інший вимір...
- Ви впевнені? - пильно дивлячись у мої очі, запитав метелик.
-ТАК! Я ще ніколи і ні в чому не була так впевнена!
Метелик злетів наді мною і затріпотів крильцями. На мене посипався якийсь золотавий пилок і я відчула дивну легкість у тілі.... Руки самі собою змахнули і...я злетіла.... Маленьким нічним метеликом випорхнула у відчинене вікно, розкуйовдила кучері вітру, востаннє озирнулася на порожню кімнату, в якій спочивав холодний місячний промінь, а павучок гойдав тишу на павутинці і...
Я стала щасливою!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594553
дата надходження 19.07.2015
дата закладки 22.04.2016
Достигає у пролісках квітень,
Нетерплячку сховавши в бруньках,
В насінинах майбутнього літа
Почина нуртувати життя.
Пшениці виграють росянисто,
І ясніють калюжниць зірки,
І бджолине збира товариство
Аромати весни в стільники.
Вже бузьки розхапали білети -
Анонсовано жаб'ячий хор,
Пише вітер у вербах памфлети,
І дощі перейшли в до-мажор.
Журавлями видзвонює небо,
Розливаючи щедро блакить...
І душа відчуває потребу
Хоч у мріях до сонця злетіть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657148
дата надходження 04.04.2016
дата закладки 22.04.2016
Народе російський, ти справді великий,
Та велич твоя не у духові є,
Сліпий і глухий до чужого ти лиха,
А влада від цього твоя виграє.
Російський народе, розкрий свої очі,
Невже ти не чуєш, як стогне Донбас?
Це Путін із свитою коять там злочин:
І танки, і «гради» везуть проти нас.
Народе російський, негоже в кайданах
Схід сонця і захід щодня зустрічать…
Свої ми зняли і в вогні на Майдані
Спалили, та Путін війну розпочав…
Російський народе, це він твої гроші
На смерть витрачає сірійців і нас,
Невже й після цього тобі він хороший?
Прозрінню твоєму коли прийде час?
Народе російський, стань справді великим!
Чи хочеш ти жити в імперії зла?
Змети кегебістів-злочинців цю кліку
І велич свободи і правди пізнай!
19.01.2016.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636996
дата надходження 19.01.2016
дата закладки 21.04.2016
«Щур
У деревах темних.
Біль у скронях приглушена
Гірляндами хвилин…»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Південними вечорами
Країни нетутешньої
Ні, не моєї – не зболеної,
Не цієї вітряної Ірландії,
А тої, де сонце гаряче,
А ночі нестерпно задушливі,
І не сьогодні – не цієї епохи
Байдужої та невизначеної,
А тої, коли літали залізні бджоли,
І писати вірші
Це було наче підписувати
Собі смертний вирок,
Шарудів серед гілок магнолій,
Серед листя мигдалю,
Що вже давно відцвів,
І наплодив свої горіхи отруйні,
Щур волохатий –
Домовик кам’яниць-фортець,
Господар цього дому-світу,
Той, що подарунки приносить:
Маленькі шматочки болю,
Кожній людині мислячій,
Кожному поету чи то художнику.
Збирали їх, на нитку нанизували,
Носили ці гірлянди й намиста,
Носили замість прикрас і годинників
Носили, доки життя ставало,
Доки писали, доки бачили,
Доки люди з кам’яними мізками,
Очима каламутними
І кров’ю ртутною
Не вганяли кожному
В серце металу шматок…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658929
дата надходження 11.04.2016
дата закладки 18.04.2016
Ці роздуми навіяні твором Олекси Удайка "О мово вража"
й коментарями до нього, вміщеними на цьому сайті.
...Та що то за мова в болоті з'явилась?
Які в неї корені? Хто їх заклав?..
Олекса Удайко
"Скільки падлюк розмовляють чистою українською
мовою
і ходять в вишиванках ... і скільки воїнів розмовляють
російською. Не мова має значення, а людина та вчинки."
Леонід Жмурко
Вони віки нас бидлом уважали,
"Хохлами", "когутами",-як там ще?
А ми їх "старшим братом" ніжно звали,
Молились на імперське їх лице.
В "ясні часи" тотального застою(роздраю)
Імперія котилась в "комунізм",
І партквиток - "перепустку до раю"-
Всім дарував марксизмо-ленінізм.
Росло мурло чинуші-партократа:
Є влада й гроші - то ж нема проблем,
Й корупція - сестра його заклята -
"Рішала" кожну із нагальних тем.
Багато з вас тоді "Ура!" кричали,
Молились на Союз й КПСС,
Ще й рідною московську мову звали,
Хоч в Україні рід проріс увесь.
Чом ви тоді її ворожою не звали,
Хоча русифікація цвіла?
А вчителі вкраїнської навчали,
Аби народ зберіг своє ім'я.
Як прагнули нас русифікувати,
Та "не буває худа без добра":
Російську всіх примусили вивчати -
І відкривалась істина ота:
Що крім чинуш імперських, духом ницих,
Тих суслових і берій злобних тих,
Був Лермонтов і Гоголь, Солженіцин...
І цвів отой, "тургенєвський язик".
Духовних істин золоті начала,
Глибинні сутності Добра і Зла
Із їхніх книг ми також пізнавали,
Там демократія початок свій знайшла.
Від книг отих мудріли наші мислі:
Пізнали ми, що між земних істот
Є деспоти - й герої, духом чисті,
Що є імперія - і є народ.
І як, скажіть, нам нині заперечить,
Бо факт є фактом, - пам'ятаймо все ж,-
Ми маєм знати - знати всім належить:
Російською писав Шевченко теж.
Той, хто прокляв Московії тиранів,
Хто за Украйну гноблену повстав,
Не лизоблюдив, честі не споганив,-
Він мову ту як зброю обирав.
А нині у кривавій круговерті,
Рятуючи Державу від біди,
Ідуть й російськомовні в жерло смерті -
За Україну - дочки і сини.
Ми знаємо: нема прощення тому,
Хто цю війну цинічну розв'язав,
Хто смерть приніс до батьківського дому,
Вже КАЇНА народ увесь прокляв.
Нема й перевертням Господнього прощення,
Що Україна їм життя дала:
Іуди привид - вічне їх знамення,
Прокляття й гріх - брехня їх і хула.
ЙОГО ж сама історія засудить:
Рашистську кліку виростив свою.
Та ми ще люди, пам'ятаймо, люди,
Не відштовхнімо тих, хто йде в строю...
В однім строю - плече в плече із нами,
Для кого Україна - над усе...
Вивчаймо мови, зміцнюймо Державу.
Хай нас Господь благословить на це.
Є в Україні надскладні проблеми:
Політиків безчесних - в оборот.
Нам вистояти як Державі треба.
І знаймо: Путін - це не весь народ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660238
дата надходження 17.04.2016
дата закладки 18.04.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.03.2016
Поїзд, розсікаючи собою темінь ночі та полишаючи позад себе посвист вітру, стрімко рухався зі сходу на захід.
Ольга, вслухаючись у тихий, монотонний стук коліс, полегшено зітхнула. Весь кошмар життєвої невизначеності почав відпускати і думки, як то буває в дорозі, коли час ніби зупиняється, повільно занурювали її в закапелки пам’яті, у таку далеку тепер, щасливу та безтурботну юність, коли вона, закінчивши гірничий технікум, була направлена на практику в інше місто, вперше полишивши стіни рідної домівки.
Зграйка молодих дівчат-практиканток, весело перемовляючись між собою, дійшла до прохідної заводу і раптом Оля скрикнула, вхопилась обома руками за живіт, що полоснув її біллю і майже переламалась навпіл та біль не відпускав. Вахтерша викликала швидку допомогу. Та не забарилась. У лікарні, молодий хірург, оглядаючи пацієнтку, швидко поставив діагноз і сказав:
- Треба негайно оперувати, з апендицитом жарти короткі.
- Як оперувати? - злякано перепитала Ольга, - а мама, а тато? Вони ж нічого не знають. Без них не дозволю.
Лікар тільки усміхнувся та той дівчачий лемент:
- Мама з татом приїдуть до тебе трішки пізніше, а зараз нам пора в операційну.
Після зробленого сестричкою укола, страх минув, і Оля повільно поринала у сон та ще встигла почути розмову двох лікарів:
- Дивись, - сказав анастазіолог хірургові, показуючи очима на її налиті соком груди, що округлими горбиками випирали з-під простирадла, - мабуть ще незаймана.
А далі морок сну накрив її своїм крилом. Прокинулась уже у палаті. Все тіло нило, ноги відмовлялись іти самі і хірург, підхопивши Олю попід руки та незважаючи на говір сестричок, що тут же звернули на них обох увагу, повів ту коридором, а вона повисла на ньому грушею. Ноги, чомусь, не слухались та поступово все-таки почали набирати стійкості. Молодий організм швидко відновляв утрачені після операції сили. Незабаром її вже виписували з лікарні. Мама принесла армянський коньяк та баночку ікри, сказала передати лікареві.
Оля заглянула в кабінет хірурга, він виявився порожнім. Недовго думаючи, приховала гостинці між своїй речей, а коли мама поїхала додому, пригостила ними дівчат по кімнаті.
А на другий ранок, скрипнувши під час зупинки гальмами, біля дверей гуртожитку зупинилась швидка і незабаром, перед розширеними від подиву Оліними очима, у прорізі кімнатних дверей з’явився величезний букет троянд, а за тим і сам власник цієї чарівної розкоші. Ним був лікар-хірург.
Від приємної несподіванки Оля тільки й змогла, що проказати:
- А ми коньяк з дівчатами уже випили і ікру встигли з’їсти.
- Як так? Без мене? - прийшла і Петрова черга поставити не зовсім логічне запитання та він швидко опанував себе - хірург таки і далі між ними заточилась жвава, невимушена розмова.
По місячних відвідинах своєї колишньої пацієнтки, Петро, не зовсім говорячи їй правду, привів Олю до своїх батьків на оглядини. Ті сказали йому, що вони не пара. Аналогічної думки мали і Оліні батьки та, солодкі почуття, що хвилювали, уже вирували у тих в серцях і вимагали продовження відносин між ними.
У день весілля приїхав її колишній хлопець. Він був у розпачі, викрикав в адрес Олі образливі слова, намагаючись завадити їхньому шлюбові та між трьома мусить один бути лишнім, ним він і став.
Через півтора року у щасливого подружжя народилась донечка, але Ольга, клопочучись дитиною, стала, звичайно, менше уваги приділяти чоловікові і той, якоїсь миті, віддалився від неї та вона ще не відчувала біди, що нависла над нею, раділа кожному новому дневі. Подвоєна любов до донечки та чоловіка переповнювала її душу теплом.
Якось на обід чоловік приїхав зі своєю напарницею-медсестрою. Ользі це не здалось дивним - працюють же разом. Згодом такі візити почастішали, жінки, наче б то, заприятелювали.
У країні відбувалася перебудова з усіма її наслідками, зі зникненням з полиць магазинів необхідних у щоденному побуті речей.
З чергової відпустки Марія привезла Ользі нову джинсову спідничку, яка була саме на неї і Ольга не відмовилась від подарунка, носила спідничку із задоволенням для себе та в той же час з нею стали відбуватись дивні речі. Ласки чоловіка, якого вона кохала усім серцем, більше не хвилювали її, а, навпаки, ніби якась невидима сила відштовхувала її від нього, чинячи цим супротив фізичній близькості.
Невдовзі Ольга з Петром розлучилась, повернулась до батьків, де почула ультимативний вердикт:
- Розлучилась - займайся вихованням дитини і ніяких більше чоловіків, а ні - живи, як знаєш сама.
Ольга підкорилась долі і не тому, що не мала іншого вибору. Ні. Просто вона продовжувала кохати колишнього чоловіка, колишнього, бо той, через рік після розірвання їхнього шлюбу, одружився вдруге - на своїй медсестрі, тій самій, що подарувала джинсову спідницю.
Оля, мов навіжена, накинулась на навчання. Закінчила один інститут заочно, другий і нікого з чоловіків поряд, тільки її донечка, її та його спільна кровинка. І тільки стіни її кімнати, коли залишалась наодинці з собою чули, як з горла цієї сильної з вигляду жінки, інколи виривався відчайдушний придушений стогін. Розпач від безглуздої утрати коханого, якого продовжувала любити понад усе підносив її руки до голови і вона розчепіреними пальцями чіплялась за волосся, похитувалась з доку на бік, а з горла уже рвався на волю, вивільняючи увесь внутрішній біль, протяжний звірячий рик. По хвилі, схлипуючи, розмазуючи по обличчі долонями сльози, притихала. І так, спустошена душею, дивлячись невидющими очима поперед себе, сиділа деякий час мовчки. Невдовзі вставала, вмивалась холодною водою, і знову ставала тією завжди спокійною, урівноваженою жінкою, якою звикли бачити її близькі та знайомі люди.
Роки невблаганно полишали свої сліди, відзивались віковими болячками та серце, душа і тіло, як і раніше, належали йому одному, Петрові, такому рідному і водночас такому далекому.
Востаннє здригнувшись, поїзд зупинився на кінцевій станції свого призначення. За вікном, розсіюючи темряву, сонячне проміння впускало до вагону теплий ранок. Ольга, проганяючи від себе спогади, усміхнулась новому дню і ступила на приступку вагона, назустріч невідомості, а в голові промайнула думка:
- Якби мені знову запропонували прожити життя заново, я б не стала нічого у ньому змінювати і знову до кінця пройшла би той самий, сповнений і болі, і відчуття глибинного кохання та безмежної любові нелегкий життєвий шлях однолюбки.
31.07.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514577
дата надходження 31.07.2014
дата закладки 21.03.2016
Крізь віття сосен, крони яких ледь чутно колисав легенький вітерець, тільки подекуди тріскала суха галузка та летіла додолу, проглядало високе синє небо, а хмарки, здавалось, чіплялись верхівок дерев та зависали над ними сторожами кладовищенської тиші.
Катерина стояла біля могили жінки і вдивлялась у її спокійне, з добрими лагідними очима, обличчя. З вуст зринули слова:
- Простіть мене, тітко Євгеніє.
А в пам’яті постало залите сонцем, вкрите зеленим моріжком, подвір’я батьківської хати. Її малолітня донька з таким же малим племінником пташенятами вилетіли з дверей та побігли, розсипаючи радісний сміх, босоніж по соковитій м’якій травичці.
Вона поспішила за ними. По стежці, спираючись на дерев’яний ціпок, йшла тітка Євгенія. За хвірткою вони і стрінулись.
Тітка Євгенія запитала, чи бува не знає адреси її сина Степана, адже вона недавно приїхала з Тюмені, де той проживав також. Відповіла, що ні та може згодом дати адресу брата, а той передасть листа її синові.
Пізніше Катя не раз буде корити себе за те, чому тоді не знайшла відразу часу, щоб пошукати, переписати жінці жменьку таких заповітних тій букв і та пішла ні з чим.
Хіба могла вона знати, що таке біль материнського серця, яке тривожиться за долю власної дитини. Не знала, не могла знати, що й сама відчує у повній мірі цей нестерпний біль, біль, що обпікатиме їй груди, коли її, уже доросла донька, буде боротись з важкою недугою, а вона, тамуючи сльози, стискатиме у безсиллі руки.
Що хотіла запитати, сказати синові, що не давало їй спокою, що чуло материнське серце, від якої біди намагалось його вберегти, тітка Євгенія назавжди забрала з собою у вічність. Невдовзі, коли сірі сутінки огорнули собою довкілля, вона померла від серцевого приступу.
Через роки брати та сестри відшукали Степана. Той мав проблеми зі здоров’ям, а діти, сини, натомість забирали від нього усі його гроші, котрі Степан, свого часу, заробив важкою фізичною працею.
04.04.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415564
дата надходження 04.04.2013
дата закладки 17.03.2016
Мої посивілі роки,
Як лунь змальовані в пастелі.
Гойдає вітер на орелі,
Перегорнувши сторінки.
Сльота надворі і дощі,
Холодний вітер стука в двері.
Думки колючі, невеселі,
(Блукають колами в душі).
Але потрібно далі йти,
Обіч тривог перестороги.
Щоби не збитися в чертоги
До свого, фінішу дійти.
Уже підбились мої коні,
Нехай негода обмине.
Щоб завершить життя земне,
(Й спочити в Бога на порозі).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639708
дата надходження 30.01.2016
дата закладки 16.03.2016
Гладеньку гальку вийняв при́ятель з кишені,
(Зайшов перед роботою ...на кухлик, навіжений)
--Бери, з дванадцятого року, талабайкає в планшетці,
--Що талабайкає?
--Не зрозумів, здається:
Гранітик – з Кри́му українського лишився.
--Кладіть його сюди, у це... до скриньки, у дрібниці, -
Дбайливо змовилася хатньоробітниця.
Я ж, га́льоньку, ...до щічки, як спустошений - живицю...
15.03.16 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651984
дата надходження 16.03.2016
дата закладки 16.03.2016
Яблуко від яблуні
далеко не впаде.
Груша від груші
зразу гниє.
Як душа тая гнилая
Як розум забутий
Позабутий всіми,
позабутий.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596669
дата надходження 29.07.2015
дата закладки 11.03.2016
Літо стояло у самому своєму розпалі. Колосились хліба, заквітчані червоними маками, синіми, як бездонне море, волошками та білими ромашками. У небі заливисто виспівував жайворонок, а горобчик, заховавшись за вишневі соковиті намистинки черешень, пробував і собі взяти високі ноти та тільки чиркнув і замовк присоромлено. По дорозі, що бігла поміж житами, гнав пастух худобу і пилюка, збита копитами, стелилась на стебла жита, від чого ті ставали рудувато-попелястими. А над усім цим, ген, на горизонті, купаючись у білястих хмарках з відблисками ареалу, висів розжарений, оранжевий диск сонця.
Клуб куряви одним ріжком дістався дороги по якій, з кульком у руці, швидко йшла Надія. Вільною рукою вона відмахнулась від пилу і повернула до хати, що стояла неподалік. Там проживала її подруга Люба.
Скрипнули вхідні двері і ніздрі Наді вловили запах смаженої на салі яєшні.
- Купила, - без зайвих слів, ще в порозі, спитала господиня і на столі миттю з’явились пусті стограмівки, - наливай.
Закушували мовчки. Тільки чутно було, як хрустять на зубах запечені скоринки хліба. Та після другої випитої склянки Люба урвала мовчанку, що вже починала гнітити їх обох.
- Ну, от скажи, кого від покарав, що довів собі, мені, дітям? Що? Сам пішов з життя, а нас полишив одних. Що, не можна було б ту сварку вирішити якось по-іншому? Не змогла я дивитись на березу, з якої його зняли, зрізала та однаково не полегшало на душі. А тепер ото він, мій колишній коханок, не дозволив своєму синові одружитись на моїй донці, каже, що буде гулящою, як і її мати. Так, гуляла, шукала чоловічого тепла, бо ще живий тоді чоловік не зумів його дати, молодою була, от і шукала.
По Любиному обличчі потекли сльози, змиваючи залишки пилюки та відкриваючи тонкі, миловидні, хоч і позначені часом, риси обличчя.
Надя обійняла її за плечі, знову наповнила пусті склянки:
Давай, пий, не вернеш уже з того світу..., - і одним духом перехилила стаканчик.
- А мій Антін, пам’ятаєш? Мені ж тоді лишень сімнадцять було, десятий клас закінчувала. Він же знав, що я йому за іграшку, знав, бо дома чекала дружина з сином, а мені говорив, що він нежонатий. Як я могла перевірити сказані слова, коли він у відрядженні був, а я закохалась у нього... Правда, приїхав, майже тридцять років потому, на сина свого глянути, що виріс і став його копією в молодості та слів вибачення син так і не дочекався, поїхав геть. Чого приїхав, що хотів знати для себе, полишив загадкою. А мій другий, колишній законний чоловік? Усе у коханні зізнавався, а за плугом у полі я йшла, я...
Надія стукала себе у груди не по-жіночому важким кулаком, а в очах стояли іскри гніву, змішані з жалем до себе самої.
Склянки знову наповнились такою тепер, як їм здавалось обом, рятівною горілкою. Перехилили і, жаліючи одна одну, обійнялись, поцілувались. Їхні язики випадково торкнулись і поцілунок, з жалісливого став наповнюватись гарячим теплом, руки мимовільно опустились нижче пояса...
На вулиці, під вікном, витьохкував соловей. З боку будинку місяць, неначе, підбадьорював ясним світлом зорі, що чомусь, як йому здалось, сполохано відсахнулись геть. А дорогою прошкував чоловік і хриплуватим голосом, трішки заточуючись, співав:
Туман яром, туман долиною,
За туманом нічого не видно...
Ті слова підхоплював вітер і розносив між дерев та садиб, подекуди будячи знічев’я сільських собак, що ліниво відзивались на пісню тихим гавкотом.
18.09.13
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449858
дата надходження 18.09.2013
дата закладки 11.03.2016
"Я люблю тебе", - мовив в порозі, в дверях,
Крок притишив на мить і всміхнувсь лиш очима.
Стримав ніжність у грудях. Він - воїн, солдат,
І поправив заплічник, стенувши плечима.
А навколо весна уривалася в день,
Прілим листям в гаю пахло свіже повітря.
І нестримна синичка співала пісень,
А війна оголила приховане вістря.
В хижім вищирі враз огризнулась вогнем,
Обпалила укотре задавлені рани.
І у серці моїм підняла дикий щем:
"Дай же, Господи, нам невмирущої прани!"
Вже стікає терпіння в зчорнілу стерню,
До болю, хрусту у пальцях, зажатий кулак.
І відсутнє слово: "Я - не смію", - в бою,
Бо власну свободу нищить рашиський хробак.
10.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650507
дата надходження 10.03.2016
дата закладки 11.03.2016
Щоночі, перед тим, як прийде сон,
До неї повідомлення летіло,
Горів екраном білим телефон:
«Кохаю. На добраніч, моя мила.»
Приходили, й приходили вони,
І вже таких ночей було чимало.
Ось знову телефон волав, дзвонив –
Та не ввімкнула, і не прочитала…
А вранці розбудив її дзвінок,
І в слухавку ридала його мати:
«Вчора потрапив в ДТП синок…
Загинув він біля твоєї хати…»
І те, що не прочитаним було,
Як гострим лезом по відкритій рані,
Ще довго і боліло, і пекло,
Його слова на білому екрані:
«Моє кохання… Сонечко ясне…
До мене вийди… Я тебе чекаю…
Скажи ще раз, що любиш ти мене…
Бо я розбився… Й мабуть помираю…»
Там, де вночі він тиснув на гальма,
Вінок живий біля її будинку…
То ж хай там що, і часу вже нема,
Та для коханих віднайдіть хвилинку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645182
дата надходження 19.02.2016
дата закладки 09.03.2016
Тікають дні з лютневим сірим снігом,
Водою талою стікають по землі…
Весна – в дорозі, та немає втіхи,
Бо все ще Україна - у імлі.
Вогонь і дим сховали синє небо,
Зруйнований лежить під ним Донбас…
Скількох іще принести в жертву треба,
Щоби Москва вже не карала нас,
Щоб Україна соняхом розквітла,
Жовто-гарячим світлом залилась,
Щоби не гинули в війні невинні діти,
Прозрів щоб розумом знекровлений Донбас?
Й весну, оновлену, щоб разом ми стрічали,
В єдиний об’єдналися кулак
Татарин, галичанин, донеччанин,
І українця мрія щоб збулась:
Жить на своїй землі у мирі дружно,
Народжувати доньок і синів,
Звучало «Україна» щоб потужно
І неба простір сонцем заяснів!
14.02.2016.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650107
дата надходження 09.03.2016
дата закладки 09.03.2016
Хто насправдi створив Україну?
Забагато iмен старовинних -
I Олег, i Данило Галицький,
I Ciрко, i Богдашко Хмельницький,
I Мазепа - наш гетьман поважний
Українським був дiячем справжнiм,
А потiм були новi фiгури -
Скоропадський, Грушевський, Петлюра...
Коновалець, Шухевич, Бандера...
...А теперiшнi мiльярдери,
I полiтики-депутати,
Й корумпованi бюрократи -
Тiльки вигоду власну шукають,
Про країну, про нарiд - не дбають.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565344
дата надходження 09.03.2015
дата закладки 09.03.2016
Жінка все вміє:сміятись і плакать,
Вміє мовчати і вміє балакать,
Вірити вміє і вміє чекати,
Ніжною бути і щиро кохати.
Уміє ще жінка сонцю радіти,
Дощику, вітру і місяцю, й квітам,
Друзям і рідним уміє радіти,
Допомагати сусідам і дітям.
І не буває, щоб жінка не вміла
Болі знімати і з серця, і з тіла,
Душу уміє вона заспокоїть,
Сум розігнати і рани загоїть...
Бачити вміє красу у природі,
Все вона вміє...І кажуть в народі:
В коханні гаряча, в праці завзята,
Щедра душею,думками багата.
-Будьте щасливі!-кажу всім між нами,
І подруги,й сестри! Будьте кохані,
Мами, бабусі і доньки, й дівчата,
Хочу найкраще все вам побажати!..
А чоловікам я хочу сказати:
-Добрими будьте, і вмійте кохати,
Вірні, турботливі й лагідні дуже,
Й найголовніше- не будьте байдужі!..
Сумніви, смуток назавжди розвійте,
І говорити, й мовчати умійте...
І не забудьте,хоч в свято сказати,
Що будете вічно її ви кохати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649934
дата надходження 08.03.2016
дата закладки 09.03.2016
[b]НАДЕЖДЕ САВЧЕНКО:
[color="#0b04d1"][i]Я пишу из холопской России,
Где все смерды поджали хвосты.
Дорогая Надежда-Надiє,
Разрешите быть с Вами на ты!
Вий пускай на тебя поднял веки,
- Дух бесстрашия неодолим.
Восхищён и сражён я навеки
Героизмом неженским твоим.
Словно ты из металла такого,
Что не знает износа в борьбе.
Знаменитая В.Терешкова
Не годится в подмётки тебе.
В плен брала тебя чуть ли не рота.
(Трусы действуют исподтишка.)
Твою волю сломить им охота,
Но тонка у пигмеев кишка.
Мстят здесь смелым со злобой слепою,
Исступлённо грозя и кляня.
Потому и воюют с тобою,
Что боятся тебя, как огня.
Над тобой измываются вдосыть,
И вопят лизоблюды: "Ату!.."
Все они рождены, чтобы ползать.
Не дано взмыть червям в высоту.
Что тебе их решётки и роба
И "крутой" фээсбэшник-следак?
Ведь не зря окрестила Европа
Украинской тебя Жанной Д`Арк.
Вот кто воин! - Учитесь, мужчины,
Асы битв, ратных дел мастера!
За свободу и честь Батькiвщини
Встала храбрая ваша сестра!
Пусть клеймит тебя жалкий невежда
И расправу готовит Москва.
Ты не сдашься - и, значит, надежда
На победу сил света жива![/i][/color]
(14 февраля 2015 г.)
С уважением, Александр Бывшев, Орловская область, пос.Кромы.
[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567287
дата надходження 17.03.2015
дата закладки 09.03.2016
[b][i]Ни кола, ни двора, ни друзей, ни родни.
Мы с тобою в России остались одни.
Гнутся крыши от веса сосулечных льдин.
Мы остались с тобою один на один.
Занавешены окна давно, чтобы нас
Не увидели страшные люди без глаз.
Перерезанный шнур не погасит экран,
Посыпающий солью зияние ран.
В каждом слове – зловещий кровавый кисель,
Заводных соловьёв ядовитая трель.
Никому не пиши, никому не звони,
Мы остались с тобою в России одни.
В дверь услышав звонок, открывать не спеши:
За тобою пришёл человек без души,
У него вместо мозга – густой холодец,
Как у всех сердобольных людей без сердец,
Изо рта – краснозвёздных идей перегар,
На холодном лице – черноморский загар,
Он готов на последний, решительный бой,
Сверлит двери глазок его глаз голубой.
Мы с тобою остались в России одни,
Не кукушка, а ворон считает нам дни,
Он добычею скорой считает твой глаз,
Как и всё, что останется скоро от нас.
К сожаленью, удел у страны – бестолков:
Быть лишь словом на форме плохих игроков,
А берёзам судьба – превратиться в муляж,
Лечь зелёными пятнами на камуфляж,
Чтобы мы, обитатели нашей страны,
Были миру на фоне страны не видны.
Я болею душой, я по праздникам пьян,
Как любой из живущих вокруг «россиян»,
Но довольно давно уже в дней пустоте
Стали гости не те, да и тосты не те.
Иногда даже некому руку пожать,
А ведь мне с ними рядом в могиле лежать,
Среди тех, кто поёт под шуршанье знамён
Есть хозяева милых мне с детства имён,
Но в последние дни изменились они.
Мы с тобою в России остались одни…
Совершенно, похоже, лишились ума
Лжевладимир, лжесуздаль и лже кострома,
Через сотни наполненных скрепами клизм
В нас качают лжеверу и патриотизм
Между рёбрами ноет, инфарктом грозя,
И остаться невмочь, и уехать нельзя.
И уехать нельзя, и остаться невмочь.
Прочь отсюда? Но где эта самая «прочь»?
Мы останемся здесь, но секрет сохрани:
Мы с тобою в России остались одни.
[color="#a30c0c"]Андрей Орлов (Орлуша) 14.07.2014[/color]
[/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560984
дата надходження 20.02.2015
дата закладки 09.03.2016
"Вся земля наша велика и обильна,
а наряда в ней нет."
(Нестор. Летопись.)
"Земля у нас обильна,
Порядка только нет."
(А.К.Толстой)
Щось у державі не так,
любі пані й панове.
Ми наступаєм завжди
на ті самі граблі.
Ми вибираємо,
нас обдирають грунтовно...
Як же вітрилам
піднятися на кораблі?
В наших домівках
не гріють як слід батареї,
В ямах дороги,
з офшорами дружать пани...
Ясно,як вдень -
винуваті у всьому євреї
Й літо спекотне
придумали також вони.
Щось у державі не так,
дорогенькі панове -
Злидні з іконками
на тротуарах стоять,
В чорних хустинках
такі молодесенькі вдови -
Переступила межу
біснуватая рать.
Щоб врятувати,
не дати пропасти дитині
Просять батьки помогти
небайдужих людей...
Сором...візьми хоч малечу
на руки,країно,
Хай в Тель-авіві вже
наших лікують дітей.
І головне - всім по совісті
жити,братове.
Все із собою ніяк не візьмеш -
не кради!
Не гарантований навіть
костюмчик сосновий...
Краще не крадь,
або руку на плаху клади!
Скільки злодіїв
на душу населення маєм?
І закусала корупція
гірше за бліх.
Пес без жалю
паразитів своїх вигризає
І не важливо,
що бігає він без панчіх.
Хто винуватий
і що нам робити - не знаю.
Правильний прапор* вернути
було би не гріх.
Може тоді нам
у темряві сонце засяє
Як твердь небесна
не буде давити усіх...
* Перейдіть по ссилці http://qps.ru/JRMev
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609777
дата надходження 27.09.2015
дата закладки 08.03.2016
В думках я часто, наодинці,
Пригадую минулі дні,
Коли в бабусиній хатинці
Було так хороше мені.
А за вікном чи сніг, чи злива,
А в хаті затишок, тепло.
Я по-дитячому щаслива,
Від того,що колись було...
Снують в руках бабусі спиці,
Сніжок кружляє за вікном,
В печі печуться паляниці
І пиріжки із гарбузом.
Я пам'ятаю всі розмови,
Такі душевні почуття,
Прохала я бабусю знову
Розповісти про все життя...
Коли вона, іще дитина,
Чужих вже нянчила дітей,
Босоніж, в ситцевій хустині,
Йшла на город, пасла гусей.
І прокидалась на світанні,
Носила воду, двір мела,
Не мала часу на навчання,
Дитинство в наймах провела...
Батьків своїх не пам'ятала,
З рідні залишилась сестра.
Вона і заміж віддавала
В сімнадцять років за Петра.
Хоч пощастило їй у шлюбі,
Хороший, щирий чоловік,
Хазяїн добрий, серцю любий
І Богом даний їй навік.
Побудували собі хату,
Навколо сад і квітничок,
Уміли добре працювати,
Ростили гарних діточок...
В страшний, голодний тридцять третій
До хати завітав "отряд" ,
В печі знайшли казан із дертю,
Повигрібали все підряд...
В кривавих променях світанок,
У чорнім савані земля...
Що дати діткам на сніданок,
Чим годувати немовля?
Кричала, плакала: " мій синку,
Ковтни хоч крапельку води..."
Всю ніч проплакала дитинка,
На ранок стихла назавжди...
Косили голод і хвороби,
В гарячці донечка лежить...
І п'ятирічну Віру в гробик
Не віддавала положить...
Пережили страшенні роки,
(Мій батько все це пам'ятав) ,
Всі думали, настане спокій,
Та сорок перший вже чекав...
Війна, як чорний крук, ввірвалась,
На фронт пішов її Петро,
Вже як могла,перебивалась,
Бо троє діток вже було...
Вона молила Матір Божу,
Щоб захистила у боях,
Щоб уцілів від куль ворожих,
Відвоював на всіх фронтах.
А в переможнім сорок п'ятім,
Вже бігла за село, на шлях,
Зустріла рідного солдата
Вже при медалях, орденах...
(далі буде...)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647935
дата надходження 29.02.2016
дата закладки 08.03.2016
Колись мудрі люди казали,
Що із собою слід брати
Воза, човна і сани,
Як до березня в гості збиратись.
Бо зранку він приморозить,
Ще й снігом притрусить зверху,
Розлиє удень ріки-води,
Що треба братись за весла.
А сонечко "блисне" весняне,
Підсохне трішки дорога -
Ховай тоді човен і сани,
Впрягай бери коней у воза.
Такий бо вже він вередливий,
Характер має упертий.
Обов"язки в нього важливі:
Відкривати у весну двері.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649565
дата надходження 07.03.2016
дата закладки 08.03.2016
Ми – омо́днемо і одяг, і обличчя.
І забудемо крадіжні банки зрадників,
І горо́дину, весною, невеличку -
Поцінуємо в компа́ньці у салатиках.
...Так вже сталося, що ми, в нас, українці,
Під загарбним Богом ходимо..., та всюди –
Всі затори зносить з гір-негод - води́цька!
...Он...несе́ться, чиста, і змива іудів...
Йде весна! Й життя не може не розквітнути!
Он, стрічає нас - буру́ньками-насіньками!
06.03.16 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649616
дата надходження 07.03.2016
дата закладки 07.03.2016
ПСИХОЛОГИЯ ТОЛПЫ В ТОТАЛИТАРНОМ ГОСУДАРСТВЕ
Виктор Хадсон ©2014-2015
Автор советует прочесть коментарии некоторых читателей, наглядно иллюстрирующие умонастроения жителей соседнего тоталитарного государства.
_____________________________________________________________
"Школа должна бороться за комунизм с такой же волей, с таким же мужеством, с таким же напряжением,
как и все наше общество. И с такой же радостью!"
Макаренко А.С.
_____________________________________________________________
Предисловие.
Тоталитаризм, комунизм, и ядерное оружие пришли в Китай и Северную Корею из России. Однако, эти азиатские страны, по той или иной причине, превзошли по части рвения даже своего учителя. Далее, Россия упоминаться не будет, поскольку для этого нужна особая статья.
_____________________________________________________________
Классическим примером тоталитаризма является Северная Корея, где, например, указом правительства мужчинам разрешается только одиннадцать предписаных стилей прически, а женщинам - восемнадцать. В Китае до сих пор существуют участковые, регулярно навещающие жильцов своего квартала и проверяющие, убраны ли постели, чисто ли в доме; они беседуют с хозяевами об их семейных проблемах и могут наказать, если что не так. Короче говоря, они контролируют жизнь каждого жильца. Спросите северного корейца, скажем, о текущем ремонте улицы или увеличении парка такси в столице от пятисот до тысячи, и он скажет, без шуток, что глава правительства (Ким Жон Ил?) лично проявил заботу. Автор статьи посмотрел об этом видеорепортаж, заснятый туристами, получившими редкое разрешение северокорейского правительства на посещение страны. Население Северной Кореи превращено в зомби (да простится мне нелитературное слово).
Как достигается подобная трансформация? Рецепт давно проверен на практике. С ранних лет, детей бомбардируют официальными песнями, литературой, лозунгами и т.п. Им внушают, что они должны вести себя по строгим правилам и думать по предписаным канонам. Дети постарше участвуют в "мероприятиях", ходят строем и т.п. Школьникам преподают стерильные версии истории, культуры, литературы, политики. Если они не следуют партийной линии, не только учителя, но и их школьные товарищи принимают соответствующие меры. Изолированым от внешнего мира детям остается верить пропаганде. Но даже если у них есть сомнения, они знают, что нельзя выделятся из общей массы, иначе их заметит недремлющее око государства, и тогда проблемы могут возникнуть не только у них, но и у их семьи и друзей.
Молодежь - самая активная, нестабильная, и непокорная часть общества. Молодежь ищет ответы на "неудобные" вопросы, восприимчива к новым идеям, критикует старое, стремится вырваться из привычного окружения. Особенно активны юноши. Тоталитарное государство решает эту "проблему", посылая молодых людей в армию, где из них выбивают посторонние мысли и наглядно демонстрируют, кто хозяин, а кто - спица в колесе государственной машины. Женщинам традиционно отводится второстепеннная роль, так что у них вообще нет шансов. В тоталитарных государствах, женщин редко допускают к высоким постам, еще реже - к важным правительственым, и никогда - к силовым.
Когда таким образом выдрессированые молодые люди начинают по-настоящему взрослую жизнь, им уже некогда заниматься поисками истины - надо работать, растить потомство, которое, в свою очередь и свое время, пойдет тем же путем. Однако, из всякого правила есть исключения. Всегда есть несогласные, непокорные, скептики, по-настоящему информированые, и просто нуждающиеся и голодные. Что ж, и на них есть управа. Колоссальный аппарат полиции, секретной полиции, и армии держит население в узде с помощью всякого рода наказаний, намеренно создавая тем самым самое мощное оружие в его арсенале - атмосферу всеобщего страха. Люди опасаются сказать что-нибудь "не то" не только по телефону, но даже в собственой спальне.
Но тоталитарному государству и этого мало. Чтобы оправдать свое существование перед собственым народом, оно использует идею "светлого национального будущего" (или комунизма, фашизма, ислама), подкрепленную заново переправленной историей "славного национального прошлого", так что люди старшего поколения открывают новые школьные учебники истории и не могут поверить своим глазам. Независимо от существа идеи, тоталитарное государство обьявляет эту идею абсолютно правильной, а всех несогласных или равнодушных - врагами и виновниками того, что эта идея не смогла претвориться в жизнь.
Тоталитарные правительства делают все возможное и невозможное, чтобы направлять в нужную им сторону не только поступки и мысли отдельных личностей, но и, выражаясь современным языком, идейное пространство общества. Они держат или стараются держать под гласным и/или негласным контролем учебные заведения, библиотеки, СМИ, культуру, искусство, религию, оппозицию, диссидентов и инакомыслящих, национальные движения всех направлений, историческую правду, общественную активность всех видов, коммуникации и передвижение внутри и за пределами страны. Нет таких ухищрений, которые не использовались бы тоталитаристами для достижения своих целей, начиная с шантажа и подкупа, и кончая судебным произволом и убийствами неугодных. Особую тревогу вызывает открытая и тайная глобальная поддержка тоталитаризмом крайне левых и правых идей, организаций, движений, прессы, и отдельных лиц, выполняющих роль удобного противовеса всему правдивому и свободному, и, своей активностью, частично освобождающих официальную власть от ответствености за содеяное.
Главным феноменом психологии толпы в тоталитарном государстве является искренняя вера в официальную идеологию и поддержка большинством любых, даже самых возмутительных, действий правительства. Такое поведение сравнимо с широко известным т.н. Стокгольмским синдромом, когда жертвы-заложники террористического акта переходят на сторону террористов. К этому могут добавляться разнообразные синдромы населения, лишенного гражданских свобод - злость, недоверие и подозрительность, доносительство, агрессивность, отрицание очевидных фактов, безнадежность и усталость, стремление уйти от реальности в мир фантазии (напр. заняться поэзией)))), истеричность, покорность, жестокость, зависть и др. Граждане Китая и, особенно, Северной Кореи при этом еще должны проявлять энтузиазм, улыбаться, и вообще делать вид, будто все в порядке. Похоже, большинство населения искренне верит пропаганде, хотя у автора есть сомнения на этот счет. Может, люди просто стараются унести голову из-под топора?
* * * * *
Во время международного суда над нацистскими преступниками, Герман Геринг дал интервью репортеру одной из британских газет. На вопрос о том, каким образом фашистам удалось так быстро получить практически безоговорочную поддержку немецкого народа, Геринг ответил, что это было просто и легко: достаточно было чем-то напугать людей и убедить их, что во всем виноваты те или иные враги, с которыми могут справиться только фашистские (тоталитарные) диктатура и образ мысли. В этих строках, перед читательской аудиторией и самим собой, глядя на безобразное лицо исторической правды, автор этого эссе вынужден публично признать врожденную низость человеческой натуры. Сколько усилий было потрачено на воспитание в людях благородства, доброты, сострадания и т.д. и т.п.! Однако, при первых же признаках реальной или воображаемой опасности, "массы" теряют коллективный рассудок и становятся способными на отвратительные, ужасные поступки. Массовая истерия часто принимает формы шовинистического угара, религиозного фанатизма, и идеологических убеждений. В таком состоянии, люди утрачивают связь с реальностью и живут в мире иллюзий. Т.о., те, кто контролируют иллюзии, могут заставить массы делать все что угодно.
Фальсифицированая история - классический пример таких иллюзий. Как сказал Сталин, кто владеет прошлым, тот владеет настоящим. В большинстве своем, массы тоталитарных режимов верят всему, чему их учат в школе и, после краткого ознакомления с устройством автомата Калашникова, без малейших угрызений совести убивают всех "ненаших".
В состоянии истерии и страха, "массы" готовы поверить любой выдумке, лишь бы она обещала "спасение"; они с завидной легкостью забывают о морали и совершают зверства, которым мог бы позавидовать Чингисхан. Например, во время французской революции 1789г., некоторые "революционеры" поедали сырую печень политического противника и считали это гражданской доблестью(!). По сравнению с этим, кажется детской сказкой известный факт того же времени о "простых и бедных" женщинах-вязальщицах, каждый день сидевших в первом ряду перед гильотиной и хором отсчитывавших отрубленные головы "врагов революции". Кстати, не в обиду нежному полу, француженки тогда делали такие жуткие вещи, до которых даже завзятым революционерам-якобинцам было далеко.
* * * * *
Культ личности - отличительная черта тоталитарного и, особенно, его разновидности - авторитарного режима. Массы ассоциируют образ главы правительства со страной. Его изображения становятся вездесущими. Мужчины восхваляют его решительность, женщины пишут признания в любви, а дети - благодарственые открытки. Одним словом, истерический восторг толпы и бросание в воздух чепчиков.
Тоталитарное правительство стремится сделать собственый народ соучастником своих преступлений, как это было в фашистской Германии, и таким образом навсегда подчинить его своей власти. Если тоталитарное правительство развязывает войну, то оно утверждает, что это делается на благо народа. Особенно раздражают тоталитарное государство успехи других стран, которые оно обьясняет вражескими происками, заявляя при этом, что эти успехи случились за его счет. Ревность к чужому благосостоянию и успехам - характерная черта тоталитаризма. Когда южнокорейская команда заняла четвертое место на чемпионате мира по футболу, Северная Корея устроила провокацию, обстреляв и потопив южнокорейский корабль.
Все тоталитаристы предъявляют соседям территориальные претензии. Например, Китай ведет территориальные диспуты со всеми приграничными странами. Другие общие черты - стремление к обладанию ядерным арсеналом, огромная армия, и паранойя по отношению к внешнему миру. Не секрет, что власть в тоталитарных режимах держится на штыках. Поэтому, для оправдания военных расходов, им необходимо иметь врага. Если врага нет, они его создают, а после зовут себя жертвами заговора, тем самым оправдывая собственую агрессию, а заодно и все политико-экономические трудности.
Продолжительное существование тоталитарных правительств во многом, если не во всем, обьясняется их умением манипулировать массовым и индивидуальным сознанием своих народов посредством пропаганды. Они апеллируют как к высшим человеческим качествам (патриотизм, доброта, культура), так и к самым низшим (зависть, ксенофобия, невежество). Они создают видимость демократии и в то же время нарушают все законы; выступают за помощь слабым, но поощряют культ силы; говорят о дружбе, а готовятся к конфронтации.
Когда-то, китайский император показал своим придворным оленя и заявил, что это - лошадь. Всех несогласных с ним он казнил. Современное тоталитарное государство может дать китайской империи сто очков вперед - оно убивает не тело, а душу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596889
дата надходження 31.07.2015
дата закладки 07.03.2016
ВОЛЯ. Автор: Виктор Хадсон ©2013, 2015
Посв. М.Ю. Лермонтову
____________________________________
Страна непуганых невежд,
Средь запоздалых откровений
Туман несбыточных надежд
Развеял твой суровый гений,
Из пыльной груды черных книг
Поднялся призрак рабской доли
И вновь под тяжестью интриг
В сибирской ссылке гнется воля.
Но есть пророк слепой толпы,
Свободы ангел и хранитель,
Назначен срок - на зов судьбы
Расправит крылья грозный мститель;
Ему сугробы нипочем:
Он полетит над снежным миром
И огненым взмахнет мечом -
Да сгинут ложные кумиры!
____________________________________
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613974
дата надходження 17.10.2015
дата закладки 07.03.2016
Зайшла ніченька у двір,
В вікна заглядає -
А хто, дітки, до сих пір
Спати не лягає?
Спить корівка у хлівці,
Мишка спить у нірці,
Сплять у стрісі горобці,
Сплять в загоні вівці,
Біля грубки котик спить,
Сниться сон лисичці,
У берлозі спить ведмідь,
Рибки сплять у річці.
Спи, дитинонько, моя,
Прийде сон, як казка...
Небо спить і спить земля,
Засинай, будь ласка...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599498
дата надходження 13.08.2015
дата закладки 07.03.2016
А в чому щастя?
В першому коханні.
В тремтливому,
непевному зізнанні
В дитячій щирості,
усмішці, в теплім слові
В відвертій і палкій
між двох розмові.
В гарячім чаї
в тихий зимній ранок
І в ніжнім поцілунку
наостанок,
У здатності
кохати і творити
Радіти миттям й просто,
просто жити!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619650
дата надходження 09.11.2015
дата закладки 07.03.2016
Вже літо заблукало в чебреці,
І небо грози громом розривали,
Впились гарячим сонцем пшениці,
І вкрили поле пишним покривалом.
І напівстиглі жита колоски
В волошок сині заглядали очі,
Їх шлях життєвий дуже затяжкий,
Як і мого народу на праотчій
Землі. Та вірю: зглянеться земля –
Волошки між колоссям уціліють,
Адже земля дітей своїх зціля,
Й волошки ще рясніше засиніють.
І буде хліб високий на столі –
То від землі і Бога нагорода,
Бо люди, коли з хлібом, – королі –
У цьому переконана природа!
14.01.2014.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634029
дата надходження 07.01.2016
дата закладки 06.03.2016
«Я так боюсь людських слів...»
(Райнер М. Рільке)
Людські слова
Падають на скляну поверхню
Кришталевих дзеркал людських душ -
Розбивають
На тисячі скалок.
Людські слова
Вони іноді кулями,
Іноді оливними гирями
Чи круглими гарматними ядрами
Наповненими палаючим порохом.
Людські слова
Іноді гострим лезом
Перукаря божевільного
По горлу людської долі,
Іноді колючими голками їжаків-невдах,
Чи єхидн кволоступів,
Чи зубами рептилії безногої гнучкоспинної
Двозубої та лускатошкірої
В п’яту ахіллесову буття нашого.
Іноді втекти хочеться
Від чорних жахних слів людей,
Слухати слова старого бороданя явора,
Чи мрійника ясена,
Чи клена - сміхотуна рудого,
Слухати
Дерев гомінких слова,
Слова крука-філософа
І паяца горобчика.
У них слова кращі,
Мудріші й доречніші,
Зрозуміліші й добріші.
Нажаль...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648465
дата надходження 02.03.2016
дата закладки 06.03.2016
Гойдає вітер за вікном галузку,
Сочиться сонечко скупе повз раму.
Чорненьке собача гризе мотузку,
Не скавулить уже, не кличе маму.
Вкрите з солдатського плеча кожухом,
Пригрілося, тепло людське відчувши.
"Тепер ти будеш, Тимку, справжнім зухом", -
Всміхнувся, сивий бородань, зітхнувши.
Мале уткнулось носиком в коліно
І віддано заглянуло ув вічі.
"Ми вдвох тепер на чатах, Україно,
Від нині стали ми сильніші вдвічі".
03.03.16
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648721
дата надходження 03.03.2016
дата закладки 05.03.2016
Не греби все під себе,
Не живи із олжею,
Бо колись же урветься твій шлях.
Не прийме тебе небо
Із брилою-душею,
Не воскресне до вічності прах.
Відчини в світ віконце,
Упусти в душу сонце,
Хай засяє мільйонами руж.
Вмий обличчя росою,
Вийди в світ із косою,
Покоси усе лихо довкруж.
У Всесвітнім огромі
До добра будь до охочим,
Відшукай в нім буття свого суть.
Хтось в біді? Йди на поміч,
Вирви з коренем злочин.
Просто в світі ЛЮДИНОЮ будь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648404
дата надходження 02.03.2016
дата закладки 02.03.2016
[img]http://art-on.ru/wp-content/uploads/2015/03/Ivar_Rodningen_20.jpg[/img]
Поэт –
монах и снайпер,
где ситуация мишень;
рычащий, вещий кратер
извержений…
и драже…
Поэт –
хирург востаний
взбесившихся гиенских сил;
рапсода,
вольный странник,
сверчочек снов
и соль
стихий.
Поэт –
вино нирваны
разлитое меж строк и дней;
в потемках мирозданья –
с т р а н н и к
с охапкой
фонарей.
[img]http://cs629307.vk.me/v629307373/1bbf5/hrhnettTiRQ.jpg[/img]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630510
дата надходження 22.12.2015
дата закладки 02.03.2016
Нехай супроти вітру я іду,
Як завжди...
І в спеку не дають води напитись,
Я хочу, щоб було все до ладу,
Назавжди...
Не хочу у житті знов оступитись.
Я тягну за собою свої крила,
Могучі...
Та карма моя не дає злетіти,
Вона в них кігті свої запустила,
Пекучі...
І стала ними нишком володіти.
Я в супроводі всіх земних стихій,
Шалених...
Йду босоного, розпечене вугілля
Розкидане шляхами моїх мрій,
Блаженних...
Мене доводить вже до божевілля...
10.01.2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647567
дата надходження 28.02.2016
дата закладки 02.03.2016
[i]Напередоднi початку 1918 Нового року, 98 рокiв тому, сiчовi стрiльцi Галичини (формально - вiйськовослужбiвцi Австро-Угорщини, супротивника у I Свiтовiй вiйнi!) увiйшли в Одесу. Бiльшовики втекли. Гайдамацькi куренi ЦР залишилися...[/i]
************************************************
Всi - й англiйцi, й французи, i "штатники" - мали свої
В тiй вiйнi Свiтовiй цiлi та iнтереси,
Але, в нас, галичан, спогади генетичнi свої,
Як сторiччя тому нашi предки з'явились в Одесi...
Спочатку ЦР запровадила там свiй контроль,
Потiм захопили мiсто "червоногвардiйцi",
Хто мiг у ту мить рятiвничу зiграти роль?
Лише нещодавнi вороги - нiмцi й австрiйцi.
А у складi австро-угорського вiйська йшли
Колишнiх ворогiв спiввiтчизники-краяни,
Чужi - для червоних, а для гайдамакiв - свої,
Стрiльцi сiчовi, буковинцi i галичани.
Берестейську угоду укладено ще не було,
Формально були ворогами стрiльцi й гайдамаки,
Але, саме рельне життя у той час призвело,
До становища - без прецедентiв будь-яких.
...Рiк сiмнадцятий. Грудень. З Одеси втекли
Бiльшовицькi "герої", так званi "гвардiйцi червонi",
Звiдкись, нiби з пiдпiлля, без гонору йшли
Сили Ради - тобто, гайдамацькi загони.
Їхнє вiйсько було не занадто мiцним -
Бувше царське, а з серпня - якби українське,
Що ж робити сьогоднi накажете їм?
Воювати? Коритися силi австрiйськiй?
Ох, замало можливостей в них для боїв,
Ще не встигла озброїти армiю Рада...
Тiльки прапор над вiйськом оцим майорiв -
Символ нової, вже української влади.
...Ось i зустрiч: в Одесу уже увiйшли
В унiформах австрiйських. у чiткiм ранжирi воЯки,
Але... ось всi хто бачив, шокованi крiпко були:
Їхнiй прапор - такий же, як у гайдамакiв!
Мирна зустрiч i дружня. Нiхто не стрiляв.
Хто ж свого убиває? Наш етнос - єдиний.
Прапор жовто-блакитний уперше тодi об'єднав
"Малоросiю" й Галичину, а цiлком - Україну...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648100
дата надходження 01.03.2016
дата закладки 01.03.2016
До задушної серцю жари
Пробивається в синь надвечір’я.
Пасма сірі спуска із гори,
Ті звисають донизу ганчір’ям.
І біжать під затишний карниз,
Де воркує голубка в печалі.
Скоро осінь пошле падолист,
Впише в душу прийдешні скрижалі.
Розворушить минулого сон,
Втисне в нього гроно горобини.
Не будуй собі з величі трон -
Зникнуть може любої хвилини.
16.08.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600085
дата надходження 16.08.2015
дата закладки 29.02.2016
Жираф прийшов до Бегемота:
-Сусіде, в тебе є робота?
-О-го-го-го! Звичайно, так!
Зрадів, як бачите, Жираф.
Пройшло уже майже півроку.
А де ж це гроші за роботу?
Жираф мовчить і мовчки жде.
Бегемот вухом не веде.
Жираф наважився, сказав.
-А ти за гроші не питав,-
розвів руками Бегемот.
Та ще й відкрив великий рот!
А чи буває справді так?
Є ж Бегемот, і є - Жираф.
Працюють часто задарма...
Чи Бегемотів у нас нема?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646801
дата надходження 25.02.2016
дата закладки 29.02.2016
Мечтала быть я дочерью у Вечности,
прожить - светло,
но вышло - о земном,о человеческом
все бъю челом.
А дни текут - печали безутешные
рекой к ногам,
ропщу и плачу,глупая и грешная,
иду во храм,
свечою становлюсь,огнем пылающей,
я - хуже всех!
Помилуй,Господи,нас,погибающих!
...Мой взгляд,мой смех
презрительный - гордыни жест нечаянный,
лукавства шаль,
скольких довел до слез и до отчаянья?
Кого мне жаль?
Себя - была неверною и скверною,
кляла приют.
Мои грехи - как воронье на дереве,-
кричат,клюют.
Не раз была жестоко жизнью битая,
в меду страстей,
не деньгами спасалась,а молитвами
своих друзей.
Дай,Боже,силы все,что уготовано,
мне пережить,
за то, что каждый день тобой даровано,
благодарить.
Стою перед крестом с душой разостланной
в священный час,
за все,что было - слава ,тебе,Господи!
Помилуй нас!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596987
дата надходження 31.07.2015
дата закладки 26.02.2016
* * *
Ах, если б было льзя...
* * *
Нужен кому ли, покушал от пуза?
Главное нынче - не стать бы обузой...
* * *
Эк, его прорвало! Хоть заслоны ставь.
Уши распустили, всё давно остыло.
Эй, там, на разливе, ближе к делу правь!
* * *
Полон рот зубов железных.
Уж в "подкову" не пройтись.
В мире тьма вещей полезных,
Эта метит - террорист!
* * *
Как чистый свиток, как рулон бумаги
Дарован миру этот новый век.
Как исписать его, как озаглавить -
В твоих руках и воле, Человек!
* * *
Правит разум. Да, конечно.
Но сильней порою дурь.
Разум светит бесконечно,
Дурь засветит - глаз зажмурь.
* * *
Бегут года, десятки лет.
Стоит красуясь ель!
В густых ветвях нашли приют
Лесная птица, зверь. А тут -
Клестов гнездо-качель!
* * *
В ясный день и дни ненастья
Я желаю только счастья.
Пусть в душе у Вас в согласьи
Мир, покой, любовь живут,
Пусть сопутствуют всечасно
Юмор, смех, тепло, уют.
* * *
О ком-то услышишь,что песенка спета,
И жизнь на исходе, и плохи дела...
Пусть спета, ну спета. Однако же спета!
Зато каково! - как по нотам была.
Кого-то судьба подкосила безвременно.
И удаль была, и удача ждала.
Обидно, досадно и время от времени
Невольно винить начинаешь себя...
* * *
Жизни много не бывает.
И об этом тоже знают,
Помнят также, что Оракул
В девяносто лет всё плакал:
"Жисть-жистянка коротка,
Только вкусишь, уж пора
Уступить другому место -
Шар большой, а всё же тесно".
В сто он пыл свой не умерит,
только кто ж ему поверит,
Что лишь только после ста
И начнутся чудеса...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573392
дата надходження 10.04.2015
дата закладки 26.02.2016
...Хоча б – дочці́, - впав на коліна зло́дій, ви́рвом, -
Допоможіть сплатить за інсулін, ...укол річний..., -
--Вже ...не важливо, чи нас виселять з квартири,
Що все – закладене, погрози, бомбачі́...
...Зайшлись дискусії, що так, хапузі, й треба!
Хтось вскок пропонував – де відробити ...там, чи сям...
...А я за доньку його хвору думав небом,
Яка залежить від умо́вин і кида́ли-татуся́...
25.02.16 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646781
дата надходження 25.02.2016
дата закладки 26.02.2016
Чоло високе. І розумні очі.
Я в них ловлю жадобу до життя.
Читаю в них, що ти свободи хочеш,
Народних дум читаю відбиття.
Блакить очей твоїх – весняно-синя.
В ній теплота до всіх злиденних рук.
Ділам народу – вірність лебедина,
Непримиренність до народних мук.
«Ні! Я жива, я вічно буду жити!» -
Співала ти й розгонила пітьму.
Щоб так уміть життя й людей любити,
Собі тебе для прикладу візьму.
Твоє ім'я недарма – Українка.
Ти – пролісок, що сонце слав з руїн,
Боєць за правду і не просто жінка –
Поет життя. Низький тобі уклін.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646758
дата надходження 25.02.2016
дата закладки 25.02.2016
25 лютого 2016 р. виповнюється
145 років від дня народження
Лесі Українки
Колись окраїна була - не Україна,
Тут Тетерів кипів і Случ текла,
І давній Звягель дзвонами гучними
Вітав гостей, прибулих звіддаля.
Звелися древні Київ, Луцьк, Житомир...
Висотувалась з мороку земля...
Полісся рідне - невеселий спомин:
Сльозами й житом сіялись поля.
Тоді окраїна була - не Україна,
Поліський край - кохана сторона.
Тут народилась Леся Українка -
Землі цієї - Мавка Лісова...
І пісню в юне серце увібрала,
Красу і мову рідної землі,
А потім Світу щиро показала,
Як ти кохала глибоко її.
З Кассандри прозорливими очима,
Із генія печаттю на чолі,
Із Ангелом печалі за плечима -
Боліло ж Україні - і тобі...
Як ти знесла оті безумні муки?
Де ти знайшла такі палкі слова?
В краю чужому гинула з розлуки -
А народилась "Пісня лісова"...
Колись окраїна була - не Україна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646658
дата надходження 24.02.2016
дата закладки 25.02.2016
У темряві своїх очей
шукаю світло.
Душа моя,живи привітно.
Життя твоє завжди в полоні.
Любов"ю чистою омий долоні,
незгоди,ненависть і страх перебори.
Борись,шукай,твори завжди:
коли під гору і коли з гори.
Душа моя,живи привітно.
У темряві своїх очей
шукаю світло.
переклад:
Коли очі мої і розум втомлюються від того,що діється навкруги,
я поринаю у внутрішній світ,шукаючи
в який спосіб жити серед безладу і руйнацій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595821
дата надходження 25.07.2015
дата закладки 25.02.2016
Затишний дворик на вулиці М. Закревського зустрів її давніми спогадами. Лідія присіла на лавочці і їй ніби вчувся дитячий сміх, що лунав із напіввідчиненого вікна третього поверху двох кімнатки, де вони дружною сім’ю проводили довгі зимові вечори, такі, як от цей, - теперішній та нині він інший. Сумна, крива усмішка пробігла зморшкуватим обличчям, а погляд знову прикипів до вікна квартири, в якому загорівся ясний вогник.
Світло, ніби за помахом чарівної палички, вмикалось почергово і нараз у багатьох вікнах довгої п’ятиповерхівки, що стояла напів кругом, а з неба, всіяного мерехтливими зорями, повільно, тихо спадав на неї білий, лапатий сніг і вона заціпеніло дивилась на цю красу, а до горла вже підступав клубок болі, витискаючи глибинні, беззвучні сльози.
Рвучко підвівшись, Ліда витерла терпкі сльози і швидко пішла геть, а їй у спину доносились, закарбовані в пам’яті, слова двадцятиоднорічного внука, сина доньки і цьвохали, цьвохали, ніби батогом, - по плечах, пригинаючи ті нестерпним тягарем до землі:
- Чого ти сюди все ходиш? Ти ж сама підписала дарчу на мене і квартира стала моєю, вона моя, чуєш? Забудь сюди дорогу, не ходи, не підпирай собою стін, бо ти тут зайва.
Деренчливий трамвай, погойдуючись на рейках, повільно сунув Троєщиною, полишаючи позад Лідії колись щасливе її життя. Вона збайдужіло спостерігала за знайомими краєвидами, а думка, свердлячи мозок, напосідала тугою, пекла холодною безвістю:
- Зайва і не тільки для внука. Донька, кровинка, яку з такою теплою любов’ю виношувала під серцем, нещодавно попросила маму полишити дачу, що також, за дарчою, стала належати тій, бо Лідія, нібито, забагато вирощеної городини виносила синові до Києва.
Із задуми вивів голос кондуктора, що сповіщав про прибуття трамваю на станцію метра "Чернігівська".
Жінка встала і повільно пішла до виходу відкритих трамвайних дверей, а в голові вкотре прокручувалась думка:
Не чекала і від кого, від доньки та внука, що після смерті чоловіка, ті так жорстко обійдуться з нею, що вона фактично стане безпритульною та, дякувати Богу, син виявився милосердним до рідної матері і, незважаючи на невістчине незадоволення, прийняв її жити до своєї квартири. Правда, невістка свекруху просто терпить і при синові не каже на ту нічого та, залишаючись наодинці з нею, усім своїм виглядом дає зрозуміти, що вона і тут зайва. І Лідія йде з перед її очей , і майже цілими днями блукає Києвом. От і зараз, разом із сутінками, вона повертається на Оболонь, до свого прихистку, де любов ближніх до неї, матері, залишається такою неоднозначною.
09.12.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627345
дата надходження 09.12.2015
дата закладки 24.02.2016
Как теперь искупить,
Отмолить страшный грех,
И в какой бить тревожный набат?
Ведь деянья свои
не отмоет вовек
Наш великий наглеющий «брат»!
Спит Народ его тяжким,
Удушливым сном:
Ложь – дурман, словно воду, он пил…
Как же будет страшно
Пробужденье его…
Ниспошли ему, Господи, сил!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501813
дата надходження 28.05.2014
дата закладки 24.02.2016
Не надо иметь "семи пядей во лбу" -
Достаточно здравого смысла,
Родились, учились все здесь – почему
Не любят язык украинский?
В Россию летал наш чиновник большой,
За ним, словно тень – переводчик…
Ведь русский язык у нас знает любой -
И взрослый, и маленький хлопчик.
Пусть было не всё хорошо и тогда -
В те годы большого единства,
Но в школе обычной учила и я -
Свой русский, и свой - украинский.
Мне близок по духу мятежный Кобзарь,
И Пушкин, родной ещё с детства...
Ну как, расскажите, мне это разнять,
И как разделить своё сердце?
Родители - русские. Мне же давно
Милей нет, и ближе, дороже
Полей Украины, её городов,
Судьбы её горькой, тревожной.
И я - как могу, защищаю тебя,
Молюсь, чтоб была ты едина:
Ты - дом мой, ты небо моё и земля,
Ты совесть моя , Украина!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397257
дата надходження 01.02.2013
дата закладки 24.02.2016
Який, прошу, був мій улюблений час?
- Коли я писав до вподоби!
Коли прокидаюсь під внутрішній вальс,
Молюся до неньки-природи.
І звідкись, зненацька з`являвся мотив
Глибоких хвилюючих істин.
І геть олівець коливався від див,
Та наміру всім відповісти...
А капосна рима лягала, як мед,
Грайливо поета займала.
Та думка летіла кудись наперед
Упевнена, щира, зухвала.
7.05.96 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548147
дата надходження 02.01.2015
дата закладки 24.02.2016
Один пан з свого слуги
часто насміхався.
Той терпів. А що робить?
Він пана боявся.
Раз послав слугу той пан
цигарки придбати,
грошей, звісно, він не дав,
дурнем обізвавши.
Йшов слуга і думав: "Як
цигарки дістати?"
Спотикнувся й нахиливсь
коробку підняти.
І враз слуга звеселивсь,
повернувсь додому,
і коробку з цигарок
вручив пану тому.
Той поглянув, розгнівивсь:
-Та ж вона порожня!
Мені ж треба закурить,
зрозуміти можна!?.
-А ви, пане, закуріть,
(хай вам Бог поможе),
із повної закурить
навіть дурень зможе!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639834
дата надходження 30.01.2016
дата закладки 24.02.2016
Нагороди дитину кожну світлом
І подаруй краплиночку добра,
І зацвіте тоді у класі літо,
І затамує подих дітвора…
Учителю, не просто ти людина –
Ти той, хто сіє розум і знання,
Ти другом є для кожної родини,
І вік тебе від цього не звільня.
Учителю, святе твоє і ймення,
Бо ж від святого твій ведеться шлях,
Слова твої тверді, немов кременні,
Та душі вміють шовком застелять.
Учителю, важкі твої є будні,
Свята – то випуск, іспит чи профдень,
Й звучать слова для тебе незабутні,
Яких не стрінеш більше вже ніде.
Учителю, будь строгий і умілий,
Хай усмішка, мов чари, полонить,
Веди ж вперед ти плем’я юне сміло,
Щоб цю ходу ніколи не спинить!
19.10.2015.
Ганна Верес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614504
дата надходження 19.10.2015
дата закладки 24.02.2016
Татьянин день – один из первых
Из приуроченных к святым,
День торжества христовой веры
И милый праздник именин.
Татьянин день – твой личный праздник.
Так пусть хотя бы в этот день
Твой стол тебя дарами дразнит
И опьянит цветов кипень.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395088
дата надходження 24.01.2013
дата закладки 24.02.2016
Оповідання
Зранку, сяк-так поснідавши склянкою молока з оладком та витримавши екзекуцію заливання до рота ложки бридкого та смердючого рибного жиру, нарешті вириваюсь на волю.
Лагідне вересневе сонечко весело грає на чистому синьому небі, золотить очеретяну стріху нашої нової хати, в добудовану половину якої ми встигли переселитися до демобілізації дядечка Володі.
В недобудованій половині тепер ночує наша лагідна корівка Чайка, названа так за білу пляму на лобі. Поряд, на сідалі мостяться її сусіди - десяток барвистих курочок.
Наш молодий садочок хизується першими червонобокими яблуками та восковими грушками-лимонками.
Білий з чорними вухами песик Топ лащиться і аж наче сміється до мене, як і до усіх інших, підмітаючи подвір’я пухнастим хвостом. За це матуся називає його дармоїдом, бо що ж це за сторож такий? Я пригощаю його зекономленим оладком, який він спритно ловить на льоту і ковтає, майже не розжовуючи.
І мерщій біжу через город по стежині, обсадженій уже сухою шелесткою кукурудзою. На межі звертаю вліво і між рядками вже присохлого картоплиння та яскраво зеленого листя буряків і моркви пробираюсь на сусідське подвір’я до бабусі Моті.
Там на ганку уже чекає на мене, по-старечому підперши кулачком кучеряву голівку, моя перша маленька подружка Зоя. Правда вона усіх дуже серйозно поправляє:
-Я не Зоя, а Зоєнятко, бо ще маленька! У кози ж – козенятко, у корови – телятко! – пояснює вона.
Не було у мене в дитинстві справжніх іграшок та молодшої сестрички, зате була у моєму житті ця жива лялечка, трирічна красунечка – синьоока, з довгими чорними віями та писаними брівками дівчинка. Була вона мені і за сестричку, і за подружку. і за лялечку.
Дівчатко усюди вешталося за мною, бо була я років на два старшою і бабця Мотя, чомусь, сміливо довіряла мені свою любу онучку. Я завжди уміла придумати якусь нехитру, але захоплюючу для нас, гру. Але спочатку Зоя тягнула мене до бабці у сіни, де у куточку стояв чистенький мішечок зі справжніми «скарбами».
Бабця Мотя, маленька, чепурненька жіночка, була справжньою кравчинею, як у нас казали. «модисткою».
Вона обшивала весь наш куток, були у неї клієнтки навіть із центру, бо вона мала справжню німецьку швейну машинку «Zinger» з ножним приводом та приставкою для обробки швів!
У той мішечок вона складала дрібні обрізки тканин, а з більшеньких майструвала для Зої комбіновані платтячка.
От і сьогодні Зоя красувалася у чудернацькому вбранні: спідничка була із синьої у білий горошок, а верх – із червоної у синіх квіточках баєчки, рукавчики та комірець вийшли із яскравого жовтого сатину…
Але на ній усе виглядало гарно і вона зараз дуже скидалася на якусь екзотичну квіточку.
Зої докучала надмірна увага дорослих до її краси і вона сердито передражнювала чиїсь захоплені вигуки:
-Ох. і красива! – Зоя кумедно сплескувала пухкими рученятами і додавала кумедно по-дорослому, мабуть, наслідуючи свою бабу Мотю:
-Красива, як свиня сива! Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочили!
Та навіть ці грубуваті слова мило і безпосередньо лунали з її чарівного ротика, що наче рожевий бантик, цвів на ніжному білому личку.
Із тих бабусиних клаптиків я створювала казкове вбрання для Зоїної ляльки, бо чого тільки там не було! Добряче покопавшись серед бляклих та темних ситцевих обрізків, можна було раптово натрапити на справжнє диво:
блакитні, чи зелені клаптики ніжного шовку, яскраво-червоного гладенького атласу і навіть королівського темно-синього оксамиту! Тож, Зоїна єдина лялька Зіна, наче справжня принцеса, кожного дня пишалася у новій сукні.
Натішившись біля мішечка, ми бігли у моє «царство» - вишневий садок бабусі Олени, що був якраз по сусідству. Там уже починало опадати з дерев різнобарвне листя. Ми вишукували найвибагливіші кольори та відтінки, радіючи цим знахідкам, і зігнувши листочок упоперек, одягали його на суху вишневу паличку.
Це вже були мої ляльки і , здається, Зої вони подобалися ще більше, бо вона могла одягати їх своїми рученятами.
Потім я вбирала Зою у калинове намистечко та сережки, від чого дівчатко ще більше скидалося на квіточку.
Наша щаслива ідилія тривала років зо два, потім Зою забрали батьки у Тростянець, де її мали готувати до школи. Більше ніколи я не бачили своєї чарівної подружки, тільки чула від бабці Моті, що ця її дитяча краса яскраво розквітла і зіграла фатальну роль у її житті. У неї, шістнадцятирічну школярку, без тями закохався якийсь заїжджий молодий лейтенантик і таки викрав її, заховавши ту дивну красу десь у глушині сибірських гарнізонів, де згодом вони нарешті одружилися. Не знаю, чи була щаслива з ним Зоя, але її мама тяжко захворіла, бо майже два роки не могла довідатися, куди поділась її донечка.
Я дивилася на змарніле обличчя бабці Моті і тепер угадувала її минулу красу. Виявляється, що красунечка Зоя була дуже схожа на свою бабусю…
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637305
дата надходження 20.01.2016
дата закладки 22.02.2016
Оповідання
Зранку, сяк-так поснідавши склянкою молока з оладком та витримавши екзекуцію заливання до рота ложки бридкого та смердючого рибного жиру, нарешті вириваюсь на волю.
Лагідне вересневе сонечко весело грає на чистому синьому небі, золотить очеретяну стріху нашої нової хати, в добудовану половину якої ми встигли переселитися до демобілізації дядечка Володі.
В недобудованій половині тепер ночує наша лагідна корівка Чайка, названа так за білу пляму на лобі. Поряд, на сідалі мостяться її сусіди - десяток барвистих курочок.
Наш молодий садочок хизується першими червонобокими яблуками та восковими грушками-лимонками.
Білий з чорними вухами песик Топ лащиться і аж наче сміється до мене, як і до усіх інших, підмітаючи подвір’я пухнастим хвостом. За це матуся називає його дармоїдом, бо що ж це за сторож такий? Я пригощаю його зекономленим оладком, який він спритно ловить на льоту і ковтає, майже не розжовуючи.
І мерщій біжу через город по стежині, обсадженій уже сухою шелесткою кукурудзою. На межі звертаю вліво і між рядками вже присохлого картоплиння та яскраво зеленого листя буряків і моркви пробираюсь на сусідське подвір’я до бабусі Моті.
Там на ганку уже чекає на мене, по-старечому підперши кулачком кучеряву голівку, моя перша маленька подружка Зоя. Правда вона усіх дуже серйозно поправляє:
-Я не Зоя, а Зоєнятко, бо ще маленька! У кози ж – козенятко, у корови – телятко! – пояснює вона.
Не було у мене в дитинстві справжніх іграшок та молодшої сестрички, зате була у моєму житті ця жива лялечка, трирічна красунечка – синьоока, з довгими чорними віями та писаними брівками дівчинка. Була вона мені і за сестричку, і за подружку. і за лялечку.
Дівчатко усюди вешталося за мною, бо була я років на два старшою і бабця Мотя, чомусь, сміливо довіряла мені свою любу онучку. Я завжди уміла придумати якусь нехитру, але захоплюючу для нас, гру. Але спочатку Зоя тягнула мене до бабці у сіни, де у куточку стояв чистенький мішечок зі справжніми «скарбами».
Бабця Мотя, маленька, чепурненька жіночка, була справжньою кравчинею, як у нас казали. «модисткою».
Вона обшивала весь наш куток, були у неї клієнтки навіть із центру, бо вона мала справжню німецьку швейну машинку «Zinger» з ножним приводом та приставкою для обробки швів!
У той мішечок вона складала дрібні обрізки тканин, а з більшеньких майструвала для Зої комбіновані платтячка.
От і сьогодні Зоя красувалася у чудернацькому вбранні: спідничка була із синьої у білий горошок, а верх – із червоної у синіх квіточках баєчки, рукавчики та комірець вийшли із яскравого жовтого сатину…
Але на ній усе виглядало гарно і вона зараз дуже скидалася на якусь екзотичну квіточку.
Зої докучала надмірна увага дорослих до її краси і вона сердито передражнювала чиїсь захоплені вигуки:
-Ох. і красива! – Зоя кумедно сплескувала пухкими рученятами і додавала кумедно по-дорослому, мабуть, наслідуючи свою бабу Мотю:
-Красива, як свиня сива! Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочили!
Та навіть ці грубуваті слова мило і безпосередньо лунали з її чарівного ротика, що наче рожевий бантик, цвів на ніжному білому личку.
Із тих бабусиних клаптиків я створювала казкове вбрання для Зоїної ляльки, бо чого тільки там не було! Добряче покопавшись серед бляклих та темних ситцевих обрізків, можна було раптово натрапити на справжнє диво:
блакитні, чи зелені клаптики ніжного шовку, яскраво-червоного гладенького атласу і навіть королівського темно-синього оксамиту! Тож, Зоїна єдина лялька Зіна, наче справжня принцеса, кожного дня пишалася у новій сукні.
Натішившись біля мішечка, ми бігли у моє «царство» - вишневий садок бабусі Олени, що був якраз по сусідству. Там уже починало опадати з дерев різнобарвне листя. Ми вишукували найвибагливіші кольори та відтінки, радіючи цим знахідкам, і зігнувши листочок упоперек, одягали його на суху вишневу паличку.
Це вже були мої ляльки і , здається, Зої вони подобалися ще більше, бо вона могла одягати їх своїми рученятами.
Потім я вбирала Зою у калинове намистечко та сережки, від чого дівчатко ще більше скидалося на квіточку.
Наша щаслива ідилія тривала років зо два, потім Зою забрали батьки у Тростянець, де її мали готувати до школи. Більше ніколи я не бачили своєї чарівної подружки, тільки чула від бабці Моті, що ця її дитяча краса яскраво розквітла і зіграла фатальну роль у її житті. У неї, шістнадцятирічну школярку, без тями закохався якийсь заїжджий молодий лейтенантик і таки викрав її, заховавши ту дивну красу десь у глушині сибірських гарнізонів, де згодом вони нарешті одружилися. Не знаю, чи була щаслива з ним Зоя, але її мама тяжко захворіла, бо майже два роки не могла довідатися, куди поділась її донечка.
Я дивилася на змарніле обличчя бабці Моті і тепер угадувала її минулу красу. Виявляється, що красунечка Зоя була дуже схожа на свою бабусю…
2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637305
дата надходження 20.01.2016
дата закладки 22.02.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.02.2016
Музика, виконання і запис Миколи Шевченка
Де Дніпрові кручі, де ліси Полісся,
Де Карпати сині – килими степів,
На квітучих землях наш народ вознісся,
З пам’яттю у серці про своїх дідів.
Пр. Тут росте ожина, тут цвіте калина,
Тут тепло на серці навіть, як зима,
Це моя країна - славна Україна
І такої в світі більш ніде нема…
Березневі ранки і травневі квіти,
Журавлі квітневі і сумне «курли»,
Дякую я долі, тут я хочу жити,
Тут за нашу волю козаки лягли.
Пр.
Помолімось Богу, хай молитва лине,
Вознесімо вгору України стяг,
Вже зняла кайдани любляча країна,
Засіяло сонце в синіх небесах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566535
дата надходження 14.03.2015
дата закладки 21.02.2016
Привітатися хочу з світанком,
Що його розбудили півні,
Загадково всміхнутися ранку,
Який сили дарує мені.
До роботи братись охоче,
Віншувати працею день,
Як на захід покотиться сонце,
Відпочить, поспівати пісень.
Коли в сутінках з"явиться вечір,
Треба чемно його вшанувать,
Він накине легенько на плечі
Із серпанку блакитного шаль.
Прийде нічка у зоряній сукні,
Заколише і спать покладе,
Щоб,прокинувшись знов, не забути -
Добрі справи чекають мене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639784
дата надходження 30.01.2016
дата закладки 20.02.2016
Привітатися хочу з світанком,
Що його розбудили півні,
Загадково всміхнутися ранку,
Який сили дарує мені.
До роботи братись охоче,
Віншувати працею день,
Як на захід покотиться сонце,
Відпочить, поспівати пісень.
Коли в сутінках з"явиться вечір,
Треба чемно його вшанувать,
Він накине легенько на плечі
Із серпанку блакитного шаль.
Прийде нічка у зоряній сукні,
Заколише і спать покладе,
Щоб,прокинувшись знов, не забути -
Добрі справи чекають мене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639784
дата надходження 30.01.2016
дата закладки 20.02.2016
Служили хлопці у десанті,
В Афгані доля їх звела.
Сергій родився в Салехарді,
Павло – з подільського села.
Ні з чим на світі не зрівняти
Братерства дружбу бойову –
Набої й хліб ділять солдати,
Наряди й службу стройову…
В однім з боїв, під Кандагаром
Сергій, поранений, упав –
Скосив душман його ударом,
Та Пашка друга врятував!
Закрив собою побратима –
За друга люту смерть прийняв!
Військова дружба – нерушима,
Так подолянин всім казав…
Летять роки, десятиліття,
Країни тої вже нема.
Та не скінчилось лихоліття –
Бо для русні є скрізь війна!
Пройшов Сергій Чечню, Молдову,
“Звільняв” Нагірний Карабах,
Спалив Осетію, бідову –
Немало крові на руках!
Та воїн завжди вірив свято
В усе, що Кремль йому казав!
Вождеві вірив він затято,
Що “рускій мір” скрізь захищав?!
І знов нова командировка…
Не може бути??? На Донбас???
Все правильно, в руках шифровка –
Наказ прямий, без викрутас!
Та руки раптом затремтіли,
З ким воювати, ми ж брати?
Й думки в минуле полетіли
І нерви стали мов дроти…
Згадався Пашка, Україна,
Десь там в подільському селі
Друг сиротою лишив сина,
Останній слід свій на землі…
Давно він був там й не згадати,
Це ж скільки пролетіло літ!
Чи ще жива старенька мати…
Чоло враз вкрив зрадливий піт.
Куди ж це ми? А як же Пашка?
Солдатська дружба навіки?
Та є наказ…Хоч страшно й важко,
Вперед! До бою, русаки!
І ось Донбас, і бій палає,
В прицілі укра голова
Вогонь! І постріл враз лунає,
І смерть летить вже із ствола!
Аж раптом ворог оглянувся
І глянув прямо у приціл,
І світ разом перевернувся –
І скам’янів враз русофіл…
Бо через оптику на нього
Дивився Пашка-побратим?!
Він друга бачив знов живого,
Таким, як був він, молодим!
Той самий образ рідний, мужній!
Такі ж усміхнені уста!
Знайомий погляд, серцю дружній!
Натура щира і проста!...
Сергій рвонувся і над полем
Полинув дикий болю крик
Розлігся громом понад боєм
Його біди звірячий рик!
Та куля вже знайшла поживу….
Упав уражений солдат,
Бо на війні не місце диву
І смерть не випустить з лещат….
Десантник вилетів з окопу
Прибіг і бранця обійняв
З-за пазухи, наче з окропу
Жетон із прізвищем дістав!
Оглухло небо, потьмяніло –
Це був радянський медальйон!
Кого душа вже відлетіла
Давно в небесний батальйон…
Того, хто спас його від смерті,
Хто дарував йому життя,
Хоч мусив сам за це померти –
Пішов за дружбу в небуття!
А він віддячив смертю сина!
Хай буде проклята війна!
Хай буде проклята країна
Де люди – гірше за лайна!
Молю тебе, Всевишній, зглянься!
І каяття моє прийми!
Прости гріхи, яких набрався,
До себе грішника візьми!
Мов в забутті підняв солдата,
І навпростець пішов, крізь бій
Недовго кари йому ждати –
Розплата буде за розбій!
Ще крок і міна під ногами
Здійняла землю в небеса –
Господь прийняв обох, з гріхами
Червона вкрила все роса…
Жнива кістлява святкувала,
Збирала щедрий урожай.
Убивць до пекла посилала,
Героїв відправляла в Рай.
Лише Сергія душу грішну
Лишила поміж двох світів –
Щоб лила та сльозу невтішну
За дружбу, зраджену, братів…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612458
дата надходження 10.10.2015
дата закладки 20.02.2016
Ой, чого ти потемніла,
доле ж моя доле.
Україна почорніла…
- зеленеє поле.
Повій вітре на Вкраїну,
втоли дощем спрагу.
Знемагає сиротина,
зовсім до незмагу.
Розвій хмари яструбині,
загляни в віконце.
Промінь витре очі сині,
і засвітить сонце.
Стебло вигріє билині,
cила в корінь вл'ється.
І проснеться Україна…
cерденько заб’ється.
Повій вітре рано – вранці,
як півні співають.
Із росою згинуть пранці…
- вороги cконають!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644943
дата надходження 18.02.2016
дата закладки 18.02.2016
Стріла ́якось Ром́ана Оля.
Він в відпустку прийшов з АТО.
Мужній! Славний! То, певно, доля
Привела до клубу його.
Вчились разом колись у школі.
Інтерес Роман проявляв.
Рвав для неї ромашки в полі,
Та «кохаю» все ж не сказав.
Сором’язливий був без міри.
Тож з Андрієм стала дружить.
Та не справдив Андрій довіри.
А Роман… Все тіло дрижить.
Запросила його на танець.
Пригорнулася до грудей.
Щоки Роми - ясний багрянець.
Очі Олі – вінок лілей.
Відпуск станув, мов свіч воскова.
Проводжала. Йшли по шосе.
- Ну! Скажи три важливих слова!
- Україна понад усе!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565579
дата надходження 10.03.2015
дата закладки 13.02.2016
Четвертий рік уже постукав в двері,
Спитав мене, чи може він зайти,
У нього, бач, слова є на папері,
Хтось написав. Питає ...Чи не ти?
Роки пройшли, я маю все зі мною,
Сказала все ,що на душі було,
Закрила двері й певною ходою
Пішла у світ. Нове життя цвіло!
Moї слова ? Про що тут іде мова?
Що ж я могла забутися, лишить?
Прощання втиснула в останнє слово,
“Люблю” писала! Ще й тепер болить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643267
дата надходження 12.02.2016
дата закладки 12.02.2016
Доню, донечко моя, сонечко ясненьке!
Щастя й радість на землі – ти, моя рідненька!
Чи надворі заметіль, чи холодна стужа
Хай цвіте моя дитинка, мов червона ружа,
І нехай її обійдуть біди та незгоди,
Дай, мій Боже, їй здоров'я на довгії годи.
Дай її благословення на всі добрі справи,
Втіш дитину в час негоди, спаси від лукавих.
Я благаю, Боже світлий, не дай їй спіткнутись,
Збережи від всього злого, від всякої скрути.
І прости її, благаю, у чім завинила,
Бо ми ж люди, Боже правий! Лише в Тобі сила...
Перевод с украинского языка на русский язык – Веры Половинко
Молитва за доченьку
Дочка, доченька моя, солнце моё ясное!
Счастье, радость на земле – ты, моя прекрасная!
Веет ль на дворе метель, стужа ль ледяная,
Пусть цветёт ребёнок мой, словно роза мая;
Пусть родную обойдут беды и невзгоды,
Дай, Господь, здоровье ей на долгие годы.
Дай своё благословенье на дела святые,
Утешай и в час ненастья, от грехов спаси Ты.
Умоляю, Бог мой светлый, не дай ей споткнуться,
Сбереги от всего злого, чтоб добром вернуться.
И прости , я умоляю, в чём была виновна,
Мы лишь люди, Бог Всесильный! Твоя мощь огромна…
Спасибо, Вера!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554016
дата надходження 23.01.2015
дата закладки 12.02.2016
Подругам юности моей Любане, Ролке и Ленку,
Шуране, Милке и Валюше на 55 летие.
Подруги мои, девчонки,
Хоть нам далеко за «... надцать»
И время летит так быстро -
Почти у всех седина.
Но мы, как и прежде, собрались
Отметить свои дни рожденья-
Неважно, что праздники эти
На год растянулись у нас.
Как будто вчера веселились
Вы все на моей бедной свадьбе -
Шуранькино было платье
И Милкины «башмаки»,
Начёс наспех сделала Ролка
За час до приезда такси.
А в «Загсе» меня встречала
Заплаканная тетя Лора
Она была просто мамой
Любимого мной паренька...
Судьба нас тогда разлучала,
Рубила концы навсегда...
Жених смотрел хмурою тучей
На свадебный наш балаган,
Как- будто предчувствие было,
Что счастья не будет нам.
Сидел за столом напротив
Мой нынешний муж - Иван,
Он добрый, как все Иваны,
В беде мне руку подал.
Судьба нами часто играла –
У каждого в жизни свой путь,
С годами поняли многое-
Да прошлого не вернуть...
А мы друг для друга остались
Такие, как прежде - девчонки,
И прожитых лет как –будто
И не было никогда,
И мы не готовим кушать,
Не водим в детсадик внуков,
И все, кто нам дорог – с нами,
И сердце не гложет тоска.
На миг забываем плохое,
Хохочем «про Ролкины уши»,
Споем песню Зудлова Коли
И вспомним своих ребят,
И вспомним, как мы дружили,
Как в «Старом вальске» кружили,
Как в простеньких платьях из ситца
Тогда покорили «пятак».
И как-то совсем незаметно
Окажемся в юности вновь...
Бокалы, смеясь, наполним
Щемящим душу напитком -
И выпьем до капли последней -
За дружбу, за мир, за любовь!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398378
дата надходження 05.02.2013
дата закладки 12.02.2016