Вдень трудиться сонце... А захоче спати,
поспішає й стежка до своєї хати.
Через гай наш в'ється, де дзвіночки сині,
й дзюркотить прозоре джерельце в долині.
Як сонечко вранці вмиється росою,
з ним проснеться й стежка, зватиме з собою.
Візьмемо швиденько свої козубочки,
збиратимем дружно ягідки й грибочки.
Підростем - покаже шлях у світ широкий,
приведе додому стежка й через роки.
Нас чекати будуть луг і тиха річка,
і батьківська хата, і струнка смерічка.
Ой, які ж веселі, мов птахи крилаті,
ці стежки вузенькі, як біжать до хати.
Хай же обминають їх усі тривоги,
й зустрічають радість сонячні дороги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858249
дата надходження 17.12.2019
дата закладки 18.12.2019
Де Ічня заховалась між лісів,
Там дзвін тривожить розпашіле небо,
І плине Іченька у всій своїй красі,
А понад нею – сторожами верби.
Колише річенька півсонні береги
Уранці і як білий день надворі.
Там слід лежить монгольської ноги,
Та духу гордого не зміг зламати ворог.
Біжить вона поміж високих трав
Під колискову тиху очеретів,
В ній сонця блиск і коливо заграв,
Тож стала музою художникам, поетам.
Спішить вона до Удаю-ріки,
Що народився теж у цьому краї.
Його долали славні козаки,
Як рятували матінку Украйну!
Він пам’ятає січ і не одну,
І те, як пахне кров людська і кінська.
Цю таємницю він довірив дну,
Щоб не втекла з водою слава війська.
Де Ічня заховалась між лісів,
Там дзвін тривожить розпашіле небо,
Оркестри солов’їних голосів
Про те, як миру землям нашим треба.
А здобувається він тільки у бою,
Як предки наші вміли здобувати,
І землю, й мову мати щоб свою,
Слід подвиги минулі пам’ятати!
12.09.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849604
дата надходження 27.09.2019
дата закладки 28.09.2019
Давно за північ. Ще думки блукають.
Перо мережить знов нові вірші.
Сумління не дає йому злукавить:
Поезія – це ліки для душі.
Лягають букви зернами на плечі
Часу мого й душі, щоб світ змінить,
Подарувати казку для малечі,
Дорослим правду, хоч гірку, зронить,
Щоб зерна проростали ті словами,
Надто важливими: в них – істина життя,
Щоб шлях всебічно людям осявали
Й вели вперед їх – до нових звитяг.
25.06.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841189
дата надходження 07.07.2019
дата закладки 08.07.2019
В зелен-травах ми заблудилися,
в чистих росах там заросилися.
В сонця щедрості ми купалися,
як у ніжності... і сміялися.
Гай веселий нас прикрив вітами,
заквітчалась я диво-квітами.
А слова твої, намистиночки,
розсипались там, мов перлиночки.
То ж збирала їх, як намистечко...
й де колоситься в полі житечко.
В своїм серденьку збережу усі,
не залишу їх у рясній росі.
Ой ти, доленько, моя квіточко!
Розцвітай і ти, як це літечко.
Хай красивою, мов мережечка,
в світ простелиться наша стежечка.
В зелен-травах ми заблудилися,
в чистих росах там заросилися.
В сонця щедрості ми купалися,
як у ніжності... і сміялися.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841152
дата надходження 07.07.2019
дата закладки 07.07.2019
Творіння віршів – рідкісна хвороба,
Яку не зупиня імунітет,
Й якщо це не пера несміла проба,
Тоді діагноз маємо: поет!
Рожеві мрії в них чергуються й стремління,
Й думок цілодобовий хоровод,
Коли народжується слово те, нетлінне,
Де біль людський і шум весняних вод.
Поезія – думок дитя й безсоння,
Котре не жде ні місця, ні часу,
Коли й на сірому осінньому осонні
Ми зустрічаєм сонячну красу.
Душі вогонь там з присмаком кохання,
З тремтінням рук і серця водночас,
Блакить небес, уплетена в зітхання,
І лет думок, що осідлав Пегас.
Поезія – це берег для любові,
Невинна цнота де і мудра сивина,
І вітру шквал, і звуки хвиль прибою,
Між почуттям і розумом війна.
В мистецтві вона панна! Ні, царівна!
Це витвір струн, смичка і скрипаля,
Де глибина й невимовна чарівність,
Котра людське в людині прославля!
16.02.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827902
дата надходження 05.03.2019
дата закладки 06.03.2019
(Светлой памяти моего отца В. Г. Познанского посвящаю).
Синего Вечера звёздные строчки.
-«Папа, а на небе спят Ангелочки?»
Выключен свет, час волшебный, ночной,
Только не страшно, ведь папа со мной.
Он в темноте среди этих теней,
Кажется больше ещё и сильней.
Голос, как дрема и сильный и мягкий:
-«Спят ангелочки, на тучках-кроватках.
Ночью Господь, обходя небосвод
Им поцелуи неслышно пошлет».
Три ли мне года тогда было? Два?
Я хорошо помню эти слова.
Может быть с них я и начал дорогу
К храму, а правильней к вере и к Богу.
Этот прекраснейший образ Творца
Будет со мною в душе до конца
Вот что мне дал этот папин ответ.
Бог милосердный, хранящий весь свет
Бог по отцовски целующий в щёчки,
Спящих на тучках своих, Ангелочков.
Мудрые книги прочел я потом,
Были они чистой веры зерном,
Но борозда, для святого зерна
Папой в душе моей, проведена.
Синего вечера звёздные строчки…
Папочку встретьте в раю, Ангелочки.
Евгений Познанский.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809457
дата надходження 09.10.2018
дата закладки 31.10.2018
Люблю я свою Україну,-
За те, що родюча земля,
За верби й червону калину,
За те що шумлять тополя...
А ще за степи і діброви,
За ріки, озера й моря,
І за краєвиди чудові,
За сонце,що в небі сія...
За вільні широкі простори,
За села, містечка й міста,
Долини,рівнини і гори,
Врожайні пшениці й жита...
За птахів у небі і хмари,
За далі її голубі,
За сірі осінні тумани,
За теплі і лагідні дні...
А ще за сніги і морози,
Весняні і літні дощі,
Веселки і вранішні роси,
Дерева і квіти, кущі...
За те,що я в ній народилась,
Пізнала казки і пісні,
Що жити у світі навчилась,
Радіти і літу,й весні...
За те, що у ній я трудилась,-
Для себе, країни й сім"ї,
Писати казки я навчилась,
Поеми, пісні і вірші...
Люблю я свою Україну,
Вона Батьківщина моя...
Ніколи її не покину,
І кращої в світі нема...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812062
дата надходження 31.10.2018
дата закладки 31.10.2018
Починаючи вже зранку
Молода дружина Віка
Кожен день безперестанку
Гризла свого чоловіка:
-Не так став! Чого зігнувся?
Видно, що на двійки вчився…
Як отой індик надувся!
Добре, що хоч зранку вмився…
І з якої це причини
В черевики нові взувся?
І чого з роботи рано
Позавчора повернувся?
Цілий день сидиш в конторі,
А така мала зарплата,
Пришелепуватий трохи -
Весь удався в свого тата!
До начальника не вмієш
З гарними прийти словами,
Розуму, як кіт наплакав,
Стільки - як в твоєї мами.
Чоловік: -Терпіти більше
В мене вже немає сили…
А мої батьки для тебе,
Що поганого зробили?
Тут вже Віка розійшлася:
-Ти мене таке питаєш?
Бачите - батьки у нього!
Буцімто ти сам не знаєш:
Щоб в житті зробить щось путнє -
В них не вистачило сили,
Та найбільша їх провина -
Що вони ТЕБЕ зробили!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807753
дата надходження 25.09.2018
дата закладки 25.09.2018
Нас часто доля ставить на коліна,
Та сліпо їй коритися не слід
Навіть тоді, як у душі руїна
Й чужим і сірим здасться білий світ.
Не дозволяй назватися слугою,
А стань за себе у житті борцем,
Що здатен рани у душі загоїть.
Дарма не кидай камінь чи слівце.
Нам час гартує і тіла, і душі,
У цім і є та справжня суть буття,
До себе і людей не будь байдужим,
Бо лиш одне дароване життя.
30.08.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802690
дата надходження 10.08.2018
дата закладки 11.08.2018
Коли весна тепла нап’ється вщерть
Й озветься щебетаннями-піснями,
Скупає землю грозовим дощем,
Місток-веселку кине над ланами.
Тоді й душа сп’яніє від краси,
І серденько заходиться тремтіти.
Здається, сам Всевишній запросив
Її до нього в небеса злетіти.
Я подарую посмішку ясну
Веселці і всьому земному раю
І привітаю сонячну весну,
Що на краплинках дощових заграє.
21.05.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794400
дата надходження 04.06.2018
дата закладки 04.06.2018
Там, де жита половіють
Й соняхи морем цвітуть,
Верби, мов люди, сивіють,
Дивлячись в воду святу.
Дивно шумлять осокори,
Що до небес піднялись,
Кримські й Карпатськії гори
Колють замріяну вись.
Приспів:
То все моя Україна –
Рідна до болю земля,
Мова її солов’їна
Гріє і кличе здаля.
То все мій край веселковий,
Дише Дніпра водограй,
Щедрий, багатий казково,
Небом опущений рай!
Там, де цвітуть синьо-синьо
Небо, волошки й льони,
Квітнуть сліди там лосині,
Сонцю дзеркалять лини.
В білім садів шумовинні
Хорами бджоли гудуть,
Звуки трембіт з верховини
В світ Україну ведуть.
Приспів.
23.04.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793774
дата надходження 30.05.2018
дата закладки 30.05.2018
(З приводу намірів деяких діячів перевести
Українську мову з кириличного алфавіту на латинський).
Чи чуєш ти, розбещена "еліто",
Тих предків, що прославили наш край.
Воюючі із власним алфавітом,
За що? й для кого ти себе спитай.
Такі палкі захисники держави,
Що дим із вух, і з носа дибом пар,
Але тепер продовжили ви справу,
Яку робив той грізний циркуляр
Який з пера люб'язного Валуєва,
Колись злетів. БО це не менше зло.
Ви скажете: «ми мову не плюндруємо»,
Та алфавіт для мови це крило.
Крило, яке у висі підіймало
Поетів й літописців всіх віків!
Кому ж тепер воно ворожим стало?
І хто такий нікчемний наклеп сплів?
Зізнайтеся, яка нечиста сила
У вас в експертах? Хто подав вам знак?
І чим Рівноапостольний Кирило
Й його абетка завинили так?
Кирилицею пращури писали!
І нею ж «Заповіт» писав Тарас!
Ви шахти і заводи вже покрали,
Та хоч абетки не крадіть у нас!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787548
дата надходження 15.04.2018
дата закладки 23.04.2018
(З приводу намірів деяких діячів перевести
Українську мову з кириличного алфавіту на латинський).
Чи чуєш ти, розбещена "еліто",
Тих предків, що прославили наш край.
Воюючі із власним алфавітом,
За що? й для кого ти себе спитай.
Такі палкі захисники держави,
Що дим із вух, і з носа дибом пар,
Але тепер продовжили ви справу,
Яку робив той грізний циркуляр
Який з пера люб'язного Валуєва,
Колись злетів. БО це не менше зло.
Ви скажете: «ми мову не плюндруємо»,
Та алфавіт для мови це крило.
Крило, яке у висі підіймало
Поетів й літописців всіх віків!
Кому ж тепер воно ворожим стало?
І хто такий нікчемний наклеп сплів?
Зізнайтеся, яка нечиста сила
У вас в експертах? Хто подав вам знак?
І чим Рівноапостольний Кирило
Й його абетка завинили так?
Кирилицею пращури писали!
І нею ж «Заповіт» писав Тарас!
Ви шахти і заводи вже покрали,
Та хоч абетки не крадіть у нас!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787548
дата надходження 15.04.2018
дата закладки 23.04.2018
Дзвеніла тиша навкруги,
Як вперше ми зустрілись,
Серця, як в полум’ї стоги,
Коханням загорілись.
Ми ж так кохались – я і ти,
Немов одна сполука,
Та не змогли життям пройти –
Завадила розлука.
Дзвеніла тиша навкруги,
Свої в неї закони:
Ніколи річки береги
Не зійдуться. Ніколи!
Давно вже вицвіли літа –
Біліють пасма в косах…
Не раз розтали вже сніги,
Та душі щастя просять.
Дзвеніла тиша навкруги,
Як ми зустрілись знову.
Де трави пахли, вже стоги –
Те саме тільки слово.
– Кохаю, – вимовила я,
Ти в унісон:
– Кохаю.
Хай це високе почуття
Усе життя триває.
11.05.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788602
дата надходження 22.04.2018
дата закладки 23.04.2018
У плин життя мого удерлася війна,
До денця сколихнула мені душу,
У чім тоді, у чім моя вина,
Що правду згірклу я писати мушу:
Ледь не щодня чийсь гине рідний син,
Хрести й могили всіяли Вкраїну,
Коли синка ще й лан не колосивсь,
Коли батьків жива надія гине,
Коли й молитва вже не помага,
А нація лишається без цвіту,
Коли дитинство два за рік збіга
Й від того сумно Україні й світу…
Чи можна це пробачить ворогам,
Адже дітей уже не воскресити,
Коли цвіт нації у боротьбі ляга?..
Кого ж залишить історичне сито?!..
13.03.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783441
дата надходження 20.03.2018
дата закладки 20.03.2018
1. У двох матерів є по 5 синів,
в них однакові імена,
де таке бува?
2. Вдень,як обруч, а вніч,як змія?
3. По коридору ходить, а в хату не заходить?
4. Чотири брати під одним шатром стоять?
5. Світленьке,чистеньке, дивитися любенько?
6. В брюсі - баня,в носі - решето,на голові - пупок,
лише одну руку має і та на спині?
7. Крикнув віл, на сто сіл,на сто - річок, на сто - пічок,
на тисячу голосів?..
8. Розсипався горох, на 70 доріг, ніхто його не збире:
ні цар, ці цариця,ні хлопець,ні дівиця?..
9. І у тебе є, і у мене є, і у дуба є,і у всіх є?..
10. Ходить без ніг, рукава - без рук, вуста - без мови?..
Відгадки: 1. Дві руки, по 5 пальців. 2. Пояс. 3. Двері.
4. Стіл. 5. Дзеркало. 6. Чайник. 7. Грім.
8. Град. 9, 10. Тінь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781808
дата надходження 12.03.2018
дата закладки 12.03.2018
Нової ери жінка, хто вона?!
Слабкою статтю нас дарма назвали.
Бо роду берегині ще здавна,
Сімейне вогнище від бід оберігали.
Сьогодні мабуть ще складніше стало,
Тепер на ній робота, дім, родина.
Город, покупки, словом справ немало!
Не часто знайдеться собі хвилина.
Сучасна леді за кермом авто,
У офісі, на крані баштовому.
Не заперечить мабуть це ніхто,
Вона з усим справляється чудово!
Здавалося б робочий день складний,
Прийдеш до дому, впасти й не вставати!
Та посуд знов чека тебе брудний,
А ще поїсти щось приготувати.
Маленький син чека уроки вчить,
А потім просто в шахи з ним програти,
Так вечір знову пролетить як мить,
І можна начебто лягати спати…
Та цілий день в прогулі Інтернет,
Всі вклалися нарешті, тихо в домі.
І вирватись не просто вже з тенет,
Я знаю почуття ці всім знайомі.
В мережі не помітно плине час,
Неначе тільки сів, як глянув…Леле!
Що за магніт трима дівчата нас?!
Чека пробудження у ранці невеселе…
І все спочатку: дім, робота, дім.
І знову посуд, прибирання, варка.
Так день за днем в круговороті цім,
Ти все в однім: і праля, і кухарка,
І медсестра, і няня, вірний друг,
Психолог, прибиральниця, учитель,
Чекають всі турботи твоїх рук.
Допомогти, і пригорнуть, зігріти…
Весь час неначе білка в колесі,
Сучасній жінці спокій лише сниться.
Тому сьогодні хочеться мені,
Вам побажать, нехай душі криниця,
Ще довго б`є живильним джерелом,
Хай стеляться дороги кольорові,
Хай доля не скупиться на добро,
Надії, Віри і взаємної Любові!
Щоб мріялось, хотілось, і моглось,
Щоб за спиною відчували крила!
А все намріяне, загадане збулось,
Хай кожна з вас завжди буде щаслива!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780684
дата надходження 06.03.2018
дата закладки 07.03.2018
Поважні паничі великої Росії!
Я нагадаю, хто ми є для вас.
Але просіть прощення у Месії
За Україну, за гріхи, за нас.
Адже ж то й наш народ в Сибірі
Творив у праці чудеса.
Там, де живуть ведмеді білі
Була й українська душа.
Й на Колимі, і на Камчатці,
І в Красноярську, й в Воркуті...
Повірте, вам і вашій бабці
Не снилось навіть те у сні,
Що міг народ для вас робити
На всіх просторах чужини.
Вже навіть космос підкорити
Ішли українські сини.
І Корольови, і Патони,
Й прості звитяги- трударі,
На всіх фронтах ті міліони
Здіймали ваші рубежі.
А ви тепер так із душею
І без амбіцій плетете,
Що все без нас, й кожну ідею
Брали із дебрів й берете.
Але заводи, шахти й домни
Народ наш теж вам будував.
Й підвалини в Союз незламний
По всій країні укладав.
Так що вважайте нас, сусіди,
І пам"ятайте хоча те,
Що ми не раз терпіли біди
За свою щирість, що в нас є.
І ми не йшли самі ніколи
На чужі землі й то ніде.
Але складались наші долі
Чужим покірним бути все.
То хоч тепер, коли вже вільна
В нас Україна в світі є,
Нехай не йде від вас суцільна
Брехня про наше все святе.
Бо що пройшло, уже не вернеш
Й не стримаєш в майбутнє рух.
Й історію не перевернеш,
Хоч є ще злих не мало рук.
= = = =
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780606
дата надходження 06.03.2018
дата закладки 06.03.2018
Я знаю, ти шукав мене тоді,
Коли вітри стогнали стоголосо,
Де жовте листя в льодяній воді
Втопилось у свою останню осінь...
Блукав снігами в люту заметіль,
Дерева чорні простягали руки,
Де не тобі, не я стелю постіль -
Зима, зима... провісниця розлуки...
Весни чекав, задивлений у даль,
Та і вона безжально запізнилась,
В глибокий сніг закутала печаль,
Щоб я тобі ніколи вже не снилась...
- - -
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780498
дата надходження 05.03.2018
дата закладки 06.03.2018
Ще Дніпра течія не стомилася.
Коли Русь, Древня Русь в водах вмилася, –
То Вкраїна моя!
З найбілішими в світі хатами,
Із людьми на добро багатими –
Україна моя!
Вона з піснею, журавлиною,
З сумом-долею, удовиною –
Україна моя!
Зі сльозою, гіркополиновою,
З піснемовою калиновою –
Україна моя!
Катом-братом була вона мучена,
У єдину державу злучена
Україна моя!
Буде сонечку посміхатися,
Житом-полечком колихатися
Україна моя!
29.01.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780501
дата надходження 05.03.2018
дата закладки 06.03.2018
[i] Як продовження «котячої» тематики,
на прохання окремого «літературного»
бомонду, примушу свого ЛГ говорити.
Рефлексами, а при необхідності
й співати людським
голосом… [/i]
[youtube]https://youtu.be/fhI19sy8jEU[/youtube]
[i][b][color="#29058a"]Як вже було сказано іншим віршем*,
мій Кіт – титулований, вчений…
І хоч допоміг він при пошуку тем,
зі мною не був завше
чемним…
Така вже, напевне, природа в Кота:
то лежнем лежить – куль соломи,
то злість випадкову на вус свій мота,
немов буревій той
«Палома»**…
Чудує подеколи, мов скоморох,
працює під блазня, паяца…
Й тоді не підходь – хоч один чи удвох:
відкусить язик, а то й…
яйця!
Бува, накидається він на слова –
знічев’я, дарма... Але рясно...
То, певно, у Нього болить голова
і рецидивує па-яц-
ність…
Та в захист від нього є декілька слів,
якщо не послуха – ломака.
Бо розуму в Нього – на кілька ослів,
хоч зовні – маленький...
Макака.
Такі ось бувають учені коти
підступні, хоч зовні – послушні…
І ними дивуються в псарні хорти
і всі віслюки у...
конюшні![/color][/b]
25.02.2018
_________
*http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777175
**Ураган , що пронісся в Атлантичному океані і над
Островом свободи у 2008 р.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779227
дата надходження 26.02.2018
дата закладки 27.02.2018
Лежать пожовклі фота і листи,
А в них – життя – скупий автограф долі –
Якесь із них не встигло й розцвісти,
Чиєсь же перейшло життєве поле.
І не букетом, а снопом думки:
Життя, шо ж робиш ти із нами:
То плину тихого наповнені роки,
То розженуться швидко, мов цунамі?
І знову думка час переганя:
Нема життя без мук, випробування,
Й для кожних ніг своя лише стерня,
І висота в життєвому змаганні.
9.02.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776845
дата надходження 13.02.2018
дата закладки 13.02.2018
Кохай її, як триста літ тому,
Коли мечі писали слід кривавий,
У заметіль цвіли пожеж заграви,
А ти шукав одну її...Чому?
На поле спрагле випала роса
І напоїла день, зітхнувши тяжко.
Непоказна квітує десь ромашка,
Непоказна? - хто отаке сказав?
Вже триста літ на пелюстках її
Ворожимо, - розіпнута прощає,
Бо може подарує крихту раю,
Коли кохання проти течії,
Через віки. Вона тебе чекає,
Кохай її.
10.02.18.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776770
дата надходження 13.02.2018
дата закладки 13.02.2018
Яке ж це рідне слово -"мама"!
Воно з дитинства на вустах.
Матуся зцілить словом рани,
Утішить, знявши біль і страх.
До неї летимо на крилах,
Щоб дітьми ще побути знов.
Вона стрічає поки в силах,
Даруючи свою любов.
Тремтять від щастя в неї руки.
Як може так і годить нам.
Радіє дітям і онукам,
Усупереч усім вітрам.
Пригорне всіх і приголубить.
Сльозинка скотиться на мить.
Лише нас матінка так любить,
Все зрозуміє і простить.
Забуде враз усі образи.
Вночі помолиться за нас.
І на прощання тихо скаже:
– "Я знов чекатиму на вас!
Куди б не кликали дороги,
Вертайте, бо так плине час.
Летіть до рідного порогу,
Допоки вогник не погас".
І знову скотиться сльозинка
З її засмучених очей.
І знов самотня, мов билинка,
Молитиметься за дітей.
Ще довго їх побіля хати
Хреститиме тайком услід.
Яка ж велична жінка-мати!
Родини - вічний оберіг.
13. 02. 2018 Л. Маковей (Л. Сахмак)
Картинка з інтернету
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776818
дата надходження 13.02.2018
дата закладки 13.02.2018
Якщо хочеш любити- люби,
Якщо ні, то візьми й відпусти,
Вічним птахом, тим чистим крилом,
Білим снігом за світлим вікном.
Якщо хочеш кохати- кохай,
Лиш єдиному серце віддай,
А як ні, то тихенько піди,
Залишаючи чисті сліди.
Є бажання повірити- вір,
Не впинається в душу хай звір,
Не образою ж жити повік,
Хтось простив і тебе, а це лік.
Якщо хочеш простити- прости,
За плечима спали лже- мости,
Твоя віра сильніша від зла,
Ти зумієш, бо правду знайшла.
Зупинися на мить- бо не сон,
Твоє щастя хтось ставить на "кін".
Ти зумієш кохати й любить,
Ти зумієш простити тай жить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776646
дата надходження 12.02.2018
дата закладки 13.02.2018
Чи можна не любить своїх дітей,
Яких зачав у обіймах любові?..
Ця розповідь моя саме про те,
Хоч швидше це гірка життєва сповідь.
Вона його кохала, як ніхто,
Й вогнем палало особливим серце,
Не хизувалась, а жила з хрестом.
Та з долею зустрілася у герці.
Були вони з коханим молоді
І щирою любов’ю одержимі.
Здавалося, й Всевишній їм радів –
Бо щастя слав закоханим стежину.
Воно ж їм посміхнулося обом
Тай полетіло ластівкою в безвість,
Лишивши їм на двох одну любов.
І потекли струмочком їхні весни.
З кохання того народився син –
Такий до болю бажаний синочок .
Доволі в нім і розуму, й краси,
Міцним зростав, неначе той дубочок.
Літа майнули в віковічну даль,
Міцніли крила синові щоднини...
Татусь усе, що мав, йому віддав.
Душі не чула й мати у дитині.
За полудень поквапились літа,
Батьки обоє в інеї, у сивім,
Та в погляд попросилася сльота,
Адже чужими стали вони з сином.
Його ж чекали вранці і удень,
Молитву щиру Богу посилали.
Було, почують щось через людей
Й серця тоді, немов вогнем палали.
То п’ють гірку розлуку, мов полин,
І батько, й мати (син не каже очі)…
В запої то невісточка, то син…
Тікають дні. Безсонні мучать ночі…
Та батьківська любов сліпа завжди,
Навіть тоді, коли розчарування
Їм душі роз’їдає, ніби дим,
Любов жива, бо син – то плід кохання.
Не можна не любить своїх дітей!..
16.07.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775810
дата надходження 08.02.2018
дата закладки 08.02.2018
Чоло її у ранній сивині,
Під очі – зморшки, мов печать недолі:
Синок її загинув у війні,
Прибув недавно мертвий він додому.
Єдиний був він у матусі син,
Може, тому й душі у нім не чула,
Любов ця добавляла їй краси.
Чому ж її молитви не почули
Ні вороги, ні Божі небеса?
Чому ж на вік, ще юний, не зважали?
І капає з очей її сльоза,
Адже його, живого, вона ждала.
Тікають дні, біжить життя удаль,
Та біль матусі й трохи не вщухає,
Душа її і молиться, й рида…
Криниця горя в ній не висихає.
Свій день вона з молитви почина:
«Нехай усі здорові будуть діти.
Ніде й ніколи не гримить війна
Й не плачуть матері за дітьми в світі…»
16.10.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774259
дата надходження 30.01.2018
дата закладки 31.01.2018
Досить, мамо Україно,
Другу підставлять щоку,
Досить чухати чуприну
І крутитись без упину,
Голий мов , на їжаку!
Досить, мамо, Україно,
Стогонів, плачу і сліз!
Час вхопити хворостину
І злодіїв, мов скотину,
Гнати всіх, хто в хату вліз!
Ти занадто добра, мамо -
Навіть і до ворогів...
Хоч завжди з часів Адама
Не любила до нестями
І манкуртів,* і "кротів".**
Не любила яничарів,
Здирників і лихварів...
Внутрішні нікчемні чвари
Заважали гнати хмари
І непроханих щурів...
Ти занадто добра, ненько.
У Москви завжди - "врагі",
А у тебе - воріженьки,..
Та до добрих слів, рідненька,
Вороги лихі
глухі.
Хто б тебе образив, мамо,
Ну який, скажи варнак
Якби ти могла віками
Всіх єднати проти хамів
У один міцний кулак? !
*манкурт - людина зі стертою історичною пам'яттю, без знання історії свого народу.
**кріт - агент ворога.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774203
дата надходження 30.01.2018
дата закладки 30.01.2018
Висить над каміном знайомий портрет
У рамі, що золотом сяє.
Це Гейне, великий німецький поет,
Його я найбільш обожаю.
У слякотну мрячну негоду один
Люблю посидіть близь каміна.
В кімнаті від полум’я все мерехтить
Й навіює дивні видіння.
Бушує і б’ється об скелі ріка,
Вже захід рубіном палає,
На скелі сидить Лореляй золота,
І пісню чарі́вну співає.
Мелодія пісні й краса неземна
Поете, тебе засліпила.
Ти кинувсь до неї, та хвиля крута
На щіпки твій човен розбила.
Ніхто і ніколи ще не випливав,
Із виру людського кохання,
Ти це в геніальних віршах описав,
В піснях, сновидіннях й стражданнях.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774145
дата надходження 30.01.2018
дата закладки 30.01.2018
В катакомбах здесь почти уютно-
Ни жары, ни ветра ледяного;
Пусть сюда сойти немного трудно
Здесь мы для моления Святого.
Там шумит над нами где то Рим,
Форумы, инсулы*, акведуки,
Здесь перед распятием Святым
Мы в молитвах простираем руки.
В Риме мы рабы и господа,
Скульпторы, певцы, легионеры,
Но как только спустимся сюда -
Нас в Христа объединяет вера.
Говорит священник Иоанн,
Свечи, от людей большие тени…
Император против христиан
Начал небывалые гоненья.
Или поклонится лже-богам
Или на кресты и на арены.
Не богатый выбор всёже дан,
Смерть или ужасная измена.
Рим в амфитеатре показал
Всей души ужасную изнанку.
Как вчера ливийский лев терзал
Мученицы серце, христианки.
Крик восторга несся по рядам!
В диком исступлении зверином!
Плебс ревел! Чего ж молчал я сам?
Не назвал себя християнином.
Пусть бы на арену в когти львов!
Пусть узки ведущие в Рай тропы,
Я проклясть открыто был готов
Озверелых сыновей Европы.
Но сам бесшептал ушам моим,
Что не за своё сейчас берусь я,
Что ведь кто-то должен быть живым
Чтоб осталась Вера Иисуса.
Ах, ну да, рискую я и тут
Если стража тут нас всех застанет,
Львы и пытки нас конечно ждут
Ибо мы конечно, христиане.
Но сурово совесть так зовёт,
«Сколько и чего не говори ты,
Но Христу на деле верен тот,
Кто, не дрогнув, чтил его открыто».
В катакомбах тихо и уютно
Здесь звучит молитва тихо, чинно.
Только мне теперь ужасно трудно
Называть себя христианином.
* Инсулы - многоэтажные дома, в которых жила римская беднота, снимая комнаты у домовладельцев.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774016
дата надходження 29.01.2018
дата закладки 30.01.2018
Ой, чиї це кучерики
Вітер розвіва?
Молодого козаченька
Накрила трава.
Може він втомивсь з дороги,
Відпочити ліг,
Тоді чого чорний ворон
Кружляє над ним?
Ой, вставай, вставай, козаче,
Осідлай коня,
Дівчинонька бідна плаче,
Вигляда щодня.
Та і серденько дівоче
Огортає жаль,
Мати виплакала очі,
На душі печаль.
Полягло таких їх скільки
В нерівнім бою,
Вони з честю боронили
Вітчизну свою,
Щоби нам жилося краще,
Сонце й неба синь.
Пам"ятатимем, козаче
Всі ми подвиг твій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774129
дата надходження 30.01.2018
дата закладки 30.01.2018
Як швидко юність пролетіла,
Неначе впав із яблунь цвіт.
Несли в майбутнє дужі крила,
Щасливим був у них політ.
І мрій було тоді багато,
Душа співала молода.
І кожен день був наче свято,
Вела стежина в майбуття.
Плоди з'явились на деревах
І промінь сонця впав на них.
І розливалися озера,
Довкола линув ніжний сміх.
Були і злети і падіння,
З'явилася міцна сім'я.
Міцне пустилося коріння
І твердою була земля.
Як осінь скинула листочки,
З'явилась в косах сивина.
Повиростали сини й дочки,
А в серці досі ще весна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774060
дата надходження 29.01.2018
дата закладки 29.01.2018
Герой – це той, у кого в серці рана,
Коли горить прабатьківська земля,
Котрий за неї гідно умирає
Й собою дух козацький ізціля!
Герой – це той, хто сміло вибирає,
Перемагати чи вмирать в борні,
Він прапор честі високо тримає,
А це важливо надто у борні.
Герой – це той, кому не по дорозі
Із тим, хто здатен все і всіх продать,
Й коли ворожі танки на порозі,
Впаде під них, життя щоби віддать!
Герой – це той, хто зовсім небайдужий
До того, як живе його народ.
У нім любов жива і дух потужний,
А це найкращі із людських щедрот!
10.11.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=774082
дата надходження 29.01.2018
дата закладки 29.01.2018
Мы терпимы, встречаясь со злом,
Тут у нас очень крепкие нервы,
Злу легко оправданье найдём
Если только не мы его жертвы,
- Он убийца, злодей, живорез?
Так ведь в детстве его обижали!
-Он в карман к государству залез?
Так другие и больше украли!
Но героев, талантов, Святых,
Видно многим терпеть неприятно,
Мы охотно заметим у них
Даже самые мелкие пятна.
Ходит девушка в церковь – «ханжа,
Знаем, знаем такую мы веру,
А не ты ли шла в джинсах вчера,
Прижималась плечом к кавалеру!»
Добрый парень для многих – слабак,
Или маменькин жалкий сыночек,
И ругая его так и сяк
Каждый сам стать внушительней хочет.
А великим - так просто беда,
Ведь над ними так модно глумиться,
Если б бюсты могли – со стыда
Были б рады в века провалиться.
Что за странные мысли такие?
Но сказав так, увы, я не вру:
Современники, люди, родные!
Мы должны быть терпимей к добру.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772773
дата надходження 22.01.2018
дата закладки 29.01.2018
Серпневий ранок заглядав у вікно БУСа… Сонячні промені часом світили прямо в обличчя, а часом виблискували на капоті. Помірний вітерець ривками залітав у салон, здіймав кучерявого чуба Максиму.
По трасі їхати добре, дорога рівна, обабіч стіною відвертає увагу посадка. Зелені дерева вистроїлися в ряд - то клени, то граб і по краю липи й берізки…. А попід них трави й високі ромашки, місцями синіють дзвіночки і купками в цвіту конюшина, то зеленим килимом стелиться чебрець. Красиво… Поглядати з вікна небезпечно, по трасі автомобілів багато, адже літо, час відпусток та часу обмаль роздивлятися, милуватися природою, треба поспішати, поки, ще не дуже спекотно.
Він кілька днів, як приїхав з Польщі, трохи заробив грошенят, вирішив спробувати нового життя, зайнятися бізнесом. Довго міркував, що робити далі, роботи немає, а їхати знову за кордон не мав бажання.
З піднесеним настроєм, здавалося птахом летить, це так поспішає в село, бо вперше їде торгувати. В Одесі закупив товар, хвилювався, розпочинати нове діло завжди важко, але життя змушує.
Час швидко летить… вже минуло тридцять років, а сім`ї до цієї пори немає. Батьки всі вуза продзижчали- скільки можна тинятися по заробітках? -Пора кидати якір, - часто повторює батько. А воно і насправді, як подумати - робив висновки, друзі давно одружені, навіть мають по двоє дітей. Та, як одружуся, то напевно буде проблема, мама занадто любить, де б не був, тримає на телефонному контролі. І з вибором дівчат важкувато, як з котрою познайомиться, то вже мати знає хто та, що за дівчина, на жаль не з такої сім`ї, вона не варта тебе. Розмовами все зрушить, кілька раз думав, десь би виїхати та, як зробити це, зразу мати в сльози, -На кого ти нас покинеш?
Замислювався - адже сам не поганий на обличчі, чорнявий, не дуже високий, але коренастий хлопець, дівчата здається не лякаються, можливо і пора вже одружитися. Та і весь вік жити біля батьків теж не будеш, як би вони цього не хотіли. Гроші на квартиру трохи склав, але, замало, тож автівку купив, а через два роки попав в ДТП, прийшлося за свій кошт все ремонтувати. А згодом ремонт вдома зробив, потім БУС придбав, на все треба немалі гроші.
Містечко невеличке, багато людей один одного добре знають. Тим паче батьки працюють в Управлінні праці та Соціального захисту населення, тож тільки котру дівчину проведе додому, вже мати на заваді стосункам. Де ж познайомитися? Коли в такому віці окрім кав`ярні, чи ресторану більше ніде. Та там же часто не буваєш, ціни кусаються. Хоча й був час, коли однокласники ,ще не одружилися, нагулялися всі вдосталь та зарано не хотілося одружуватися, чи може й справді такої не зустрічав, щоб причарувала, чи приворожила, щоб не міг від неї відмовитися.
Ось і поворот з траси, далі пряма дорога потопала між високих шовковистих трав по квітучій долині. Сама ж дорога висипана вапняковим камінням, зменшив швидкість, тут можна розслабитися, автомобілів немає. Роздивлявся на два боки, милувався природою Подільського краю.
По праву сторону, біля річки, виднілися стрункі тополі, а далі дві плакучі верби, пишними вітами прикривали криницю. Здалеку на долині, пара журавлів, раз – по - раз нахиляли голови, ховалися в траві. Там, за річкою починався пагорб, на якому розлігся молодий ліс, який тягнувся далеко, що й кінця не видно. По ліву сторону старий садок, де-не-де виднілися, то червонощокі яблука, то жовті грушки. Зелені ж наче ховалися між густе листя, майже не помітні.
Ну ось, нарешті побачив перші хати й знову криниця. Вирішив біля неї зупинитися, набрати свіжої води, а потім їхати в центр, де є медпункт та старий клуб. Він тут колись був з однокласниками, якось одного вечора їхали з рибалки, саме в вихідний день, потрапили на танці. Всі відірвалися по повній, отримали море задоволення, натанцювалися. Місцевих хлопців мало, дівчата хіхікали, усміхнено, оцінюючи позирали, по них помітно, компанія їм сподобалась.
Широка дорога тягнулася до самого центру, невеличкий магазин був зачинений, біля нього стояло пару літніх чоловіків. Максим під`їхав прямо до них, ті відразу звернули на нього увагу.
- Добрий ранок вам! - виліз з машини, подам чоловікам руку.
-Ти, може, щось привіз! Часом не хліб? А то вже два дні магазин закритий, десь нашої продавщиці не видно, - запитав один з них.
- Якщо чесно, то в мене є пару буханок, я завжди з собою беру, часом перекусити десь на природі треба. Що зовсім так скрутно? – не поспішаючи запитав хлопець.
- Та я то, один живу, ото візьму буханець на два дні досить, а потім вже знову треба. Он Івану легше, має жінку, як треба, все спече свіженького хліба, - продовжив чоловік.
- То ти до когось приїхав, чи як? - озираючи з ніг до голови Максима, запитав другий чоловік.
- Привіз на продаж речі, думав люди йтимуть в магазин, чи в медпункт, може комусь, щось треба з одягу, тут мило, порошки, шампунь.
Чоловік протягнув руку,
- Я Іван, а це Петро, мій сусід. То в тебе може для бриття щось є?
-А я, Максим. Звичайно, ще й вибір хороший, - відкриваючи задні двері БУСа відповів хлопець.
З перевулку, зі сторони річки, показалися три хлопця, у кожного в руках вудочки йпакети. Вони, побачивши БУС, відразу направилися до нього. Один, на вигляд, років тринадцять - чотирнадцять, чорнявий, а два менших по років шість, чи то сім, біляві, напевно близнята відразу помітив Максим. Хлопці були вдягнені в легкі курточки йстаренькі, подерті джинси, він відразу зробив висновки, що рибалили напевно з світанку, бо ж надворі було доволі тепло.
Дядько Іван помітивши хлопців зауважив,
- Он є хлопці, зараз все село буде знати, що ти привіз товар. Тільки скажи їм та пригости цукерками, а далі, то вже не твоя справа.
Хлопці зацікавлено зазирали в відчинений БУС, зміряли поглядом Максима. Старший запитав,
- Ого, як багато всього, що торгуватимеш дядьку?
Він подав руку,
- Мене звати Максим, є одне діло, давай відійдемо, є пропозиція.
Два близнюки задоволено усміхалися, позирали на Максима, коли він їх пригощав цукерками. Через кілька хвилин хлопців, як вітром здуло і старший, який назвався Ігорем, теж пішов в напрямку перевулка.
Максим дістав хліб, дав чоловікам, попередивши, що грошей не візьме, дякував за допомогу.
Дядько Іван звернувся до нього,
- Оті два хлопчаки, Павлик та Дмитрик такі проворні, як вітер, а роботящі, що сказати, вони зі мною по сусідству живуть. І на рибалку, і в город, все робити Світлані допомагають. Ото прийду нарубаю дров, а вони, як ті мурашки, раз, раз, оком не встигну повести, вже всі перетаскали, поскладали. Шкода батько в Росію втік, бо сам звідти, як то зветься, а з Воронезької області. Воно жіночку шкода, медсестрою в нас у медпункті працює, сердешна така, добра, чуйна людина. Два роки, як сама, якісь там копійки дає сільрада. Оце діти до школи мають йти, не знаю, як вона їх потягне, ні аліментів, нічого. Сама родом здалеку, це тут бабця Текля покійна, їй хатину залишила, говорила, що це її племінниця. Батьки були проти, толкували, щоб не йшла заміж за кацапа, якось сама розповідала, не послухала, він в нас водієм працював в колгоспі, на бортовій машині.
Максим уважно слухав, вже побачив людей, які направлялися до нього,
-Я зрозумів, ви не думайте, що в мене ціни завеликі, я не можу шкуру з людей дерти, хто захоче купувати дорого…. Зараз така пора, роботи люди не мають, майже у всіх прибутки замалі.
Торгівля йшла » на ура «, Максим розчервонівся, стало жарко. Він був задоволений, що перша поїздка - можна сказати, вдалася.
Пару чоловіків, а то в основному жінки з дітьми купували товар, гомоніли між собою, що добре, що не так дорого, як на базарі в місті. Люди скуплялися, поспішали додому, про щось весело спілкувались. Він здалеку побачив хлопчиків – близнюків.З ними йшла славна жіночка, білява. На ній сіра футболка й темно - сині шорти – щільно облягали фігуру. Хлопець наче загубив контроль, хтось з дітей торкнув його за руку,
-Дядьку, а сорочки білі, для школи, ще є?
-Так, так, є, який розмір? – запитав і в той же час задивлявся на жінку.
Вже брав гроші за сорочку, раптом один з близнюків сказав,
- Дядьку Максиме, а ми маму привели, нам теж треба сорочки й штани, і їй блузку на перше вересня…
Максим чомусь розгубився, напевно від її погляду, його наче облили кропом. Відчув, як шалено забилося серце, тепло підступило до обличчя. Карі очі, чорні брови, як в тій пісні, подумав, гарненька, цікаво, а волосся світле, а уста, то прямо , як вишні наливні.
-Павлику, підійди ближче, будемо вибирати, приміряти речі, - погукала сина.
За хвилин п`ятнадцять - два хлопчики мали вигляд першокласників. Максим чомусь трохи хвилювався, коли пропонував одяг. Жінка поводилася просто, наче з ним була знайома, відверто говорила, що їй не подобається. Звернулася до синів,
-Ну, от і все, вкладемося в гроші, що маємо чи ні, зараз порахуємо. Ще все рівно прийдеться їхати в місто за рюкзаками та шкільним приладдям.
Максим, дивився, як хлопчики уважно слухають маму, подумав- напевно їй віддам по закупочних цінах. Покупців пару чоловік лишилося, гадаю не помітять, що продаю дешевше, нехай потішиться.
Неподалік - залишився стояти дядько Іван, спостерігав, як справно йде торгівля, в одній руці тримав хліб, а в другій пакет з покупками,
- Світланко, нехай хлопці так додому йдуть, тут же недалеко, вони ж не замурзані, недавно з річки. А рибу де поділи, встигла почистити?
- Так дядьку, встигла, поки хлопці бігали звали людей, - відповіла зразу.
- Ну то Максиме, давай до мене на обід, десь - то зголоднів. В мене дещо є перекусити, а Світлана принесе смаженої риби, - запропонував дядько Іван.
Здається Світланою її назвав, згадав хлопець, а вона і справді, аж світиться вся на обличчі, красива, зупинив на ній погляд.
Дядько Іван всміхнувся, помітив, як той дивиться на неї, підкрутив вуса, кахикнув. Максим неначе проснувся та миттєво опанував себе,
- Я не гордий, запрошення приймаю, в мене теж дещо є , але попереджаю, я не п`ю. Може приїду до вас, ще не раз, адже бачу люди роблять покупки, задоволені пішли.
Вона, підбирала собі блузку, все придивлялася на цінники, йому так хотілося їй сказати, що уступить ціну, пильно дивився, спостерігав за кожним її рухом. Нарешті не витримав, взяв голубого кольору,
- Ось ця вам підійде! Подивіться й недорого…
Максим побачив ціну - двісті гривень, відразу продовжив,
-О ні, їй ціна не така, я напевно переплутав, вона коштує дешевше, я зараз в записнику погляну, зачекайте.
Розчервонівся, хвилюючись , витягнув блокнот, придивлявся,
-Ця сто коштує. Голуба, ага, я ж бачу і цінник тут не на місці.
Хлопці стояли біля дядька Івана, чекли коли вже мати вибере блузку . Задоволено перевели подих, коли та давала гроші.
Світлана збентежено позирала на нього, яскравий рум`янець з`явився на обличчі, усміхалась, зраділо взяла синів за руки, поспішила додому.
Хлопчики озиралися до Максима, один із них сказав,
- Давай дядьку, побачимося!
Другий відразу дав в лоб щигля й вже було чути сміх.
Дядько Іван весь час тільки й усміхався, хитро позирав на Максима,
- А ти малим сподобався, бачу особливо Павлику. Дмитрик то більш серйозніший, а Павлик дуже ніжний, він завжди всіх жаліє. Часом побачить, як рубаю півника, чи курку на бульйон, то завжди відвернеться, аж сльози на очах, а потім з - під лоба гляне, обов`язково пробурчить –«Ви діду жорстокий! Як можна зарубати те, що сам вигодував». Але рибу ловить і майже живою чистить, як треба. Не вистачає їм батьківської опіки. Ну поїхали, щось я занадто розговорився.
-А вони такі схожі, що я не бачу хто з них Павлик, а хто Дмитрик і на зріст однакові , – підтримав розмову.
- Та я по ході здалеку бачу, Павлик йде спокійно, плавно, а Дмитро, то той частіше не йде, а підскакує. Ти придивися на них, як стоятимуть поряд, у Павлика на носі ластовиння густіше. Чужому й насправді здається однакові, згодом навчишся їх розрізнят.
Максим нічого не сказав, лише глянув на дядька з усмішкою і в той же час трохи замислився.
Проїхали метрів триста, дід махнув рукою,
- Ось сюди, ближче до паркану став, щоб з обійстя було видно.
Біля відкритої хвіртки вже стояла жінка, люб`язно запросила гостя.
- Оце моя половина, знайомся, тітка Катерина, - поспішив представити свою дружину Іван.
Відразу де і взявся один з хлопчиків, обіпершись на хвіртку, стояв на одній, лівій нозі. Правою ж ногою весь час водив по траві і час – від - часу кидав погляд на старших.
-О, Павлику, біжи погукай маму, скажи хай несе рибу, - махнувши рукою сказав дядько Іван.
За столом нібито свято, господарі припрошували до страв Максима та Світлану з хлопчиками. Малі задоволено великими шматками смакували ковбасу,яку поклав на стіл Максим, на всіх позирали. Тітка Катерина – з льоху принесла холодний кампот, розливала в склянки. Хлопчики відразу, з усмішкою, цокнулися склянками й стали пити.
-Бабцю, а ви дядькові Максиму в дорогу компоту дайте. Йому ж довго їхати, а раптом пити захоче, компот такий смачний. Напевно його жінка такий не варить, - раптом серйозно сказав Павлик й опустив голову.
Всі здивовано дивилися на малого, а Максим хоч почервонів та не розгубився, відразу випалив,
-Е, ні, хлопче, я хоч дядько та, ще не маю дружини.
Дмитрик товкнув хлопця, кліпнув очима, - Замовчи, от тобі мама дасть!
Світлана відразу почервоніла, опустила голову,пригорнула малого.
Прощалися біля двору, Світлана відразу пішла додому, а сини сиділи в кабіні БУСа. Вони вмовили маму, щоб дозволила проїхатися до кінця села. Тітка Катерина окрім компоту, в дорогу ще й пиріжків з вишнями дала. Дядько Іван тихо запитав,
-Ну, що, Максиме, приїдеш до нас чи ні? Може не погано прийняли? Що скажеш?
Потім підкрутив вуса, хитро зирнув, прошепотів,
- Може часом Світлана сподобалася? Бачив, як ти кидав погляд на неї, горять твої оченята, не приховаєш…. Вона гарна жінка і молоденька, і господиня гарна, варта бути щасливою….
Від несподіванки в Максима округлилися очі, він не чекав такої розмови. Миттєво почервонів, піт виступив на чолі, поправив трохи змокрілого чуба, а потім весело, але тихо,
- Хм… Гарна - гарна, хіба я сказав погана. Славна молодиця й рибу смачну приготувала. Дякую вам за все. А приїхати, то обов`язково приїду, через кілька днів, так собі думаю.
Мабуть проїхали з кілометр, чи півтора, вже виднівся знак назви села. Хлопці, як два полохливих горобчики виглядали з вікна, тішилися, що покаталися. Максим відкрив двері,
-Ну все, обережно виходьте, бувайте мені здорові!
Дмитрик виліз першим, як козлик поскакав, розмахував руками, а Павлик, підтер носа, притулився до грудей Максима,
-Ти класний дядько! Приїжджай до нас, я буду чекати. І мамі скажу, щоб теж тобі компоту зварила і пиріжків напекла, вона вміє це робити.
В нього, аж серце тьохнуло від таких дитячих ніжностей і розмов.
За ці дні добре виснажений і зморений, але радісний, Максим повертався додому. Вражений подіями, всім побаченим, чомусь не мав спокою, якась жаринка гріла під серцем. Він намагався уважно придивлятися до дороги та перед очима сором`язливий погляд Світлани. Думки роїлися, згадував її миле личко, поведінку Павлика, який же він милий і цікавий хлопчик, і беззахисний.
Вечоріло… Максим в своїй кімнаті за столом підраховував статки, під ніс щось наспівував. До кімнати зайшов батько й здивовано до нього,
-Дивина, в тебе щось сталося? За стільки часу вперше бачу тебе таким веселим. Що зняв гарний перший куш? Справився! Бач, а хвилювався, молодець!
- Так, тато, все гаразд, через день чи завтра поїду на Одесу, за товаром для дітей. Батьки до школи, ще малих не зібрали, тож варто, ще крутнутися, бо навчальний рік на носі.
-Гаразд, сину, тільки будь обережним, це гроші, справа серйозна, -
батько похлопав його по плечі і хотів вийти.
Він уважно дивився на батька, не знав, як поступити сказати, чи не сказати, що має на душі та все ж взяв його за руку,
,- Ти маєш час поговорити, так по-секрету, поки мами вдома немає?
-В тебе таки, щось сталося бачу. Давай викладай, а то й справді, десь через хвилин двадцять прийде, пішла до подружки.
Їх розмова затягнулася, Максим розповів, що в селі познайомився з людьми, які добре прийняли, нагодували й напоїли, ще й в дорогу з собою дали. Не зміг змовчати за Світлану, розповів за її синів, поділився сокровенним, що його бентежило, що напевно та Світлана його доля. Батько придивлявся на сина, як він емоційно про все розповідав, усміхнений кивнув головою,
- Це напевно кохання з першого погляду сину, добре в собі розберися. А вона про це знає? Ти дав, якийсь їй повід, чимось привернув увагу, окрім торгівлі?
-Ні! Ні тату! Звичайно я не поспішаю та чи втримаюся, - сказав тихо, трохи задумуючись.
-То, що діти, це велика відповідальність синку. Звичайно мама буде ґвалт кричати, але ти ж її сюди не привезеш. Хіба, що коли квартиру купиш, ти ж вже трохи грошенят маєш, з нами все рівно жити не будеш. Та і в тридцять років ти вісімнадцятилітню не візьмеш, бо з роками піде гуляти. Це життя, інколи важко зробити вибір й проти долі не підеш. Тобі вирішувати, мамі поки що ні, ні! Чим пізніше взнає тим краще, змириться, куди подінеться. Я її поступово підготую, як раптово пропадатимеш. Скажу, що котрусь в селі зустрів, сподобалася, а там, все якось вирішиться, - закінчив розмову батько.
Було чутно, як клацнув в дверях замок, батько приклав вказівного пальця до уст й вийшов.
Підкрадалася ніч…. Ясний місяць зазирав у вікно.. Максим, ніжачись на м`якій перині , обійнявши подушку - засинав. Часом на обличчі з`являлася усмішка, пригадував моменти спілкування з новими знайомими.
У Світлани цього вечора довго світилося. Поки перед сном помила хлопців, ті дражнилися один з одним, скакали по хаті, наче в них десь шило засіло. Нарешті, як завжди, в ліжку кожного поцілувала в чоло, прикрила легким простирадлом,
- Ну все, досить гомоніти, спіть сказала!
Згодом сама вклалася спати. Як добре, що є своя кімната, подумала, як добре, що бабуся зробила їй такий подарунок, а то не знати, як взагалі б жила. Позирала у вікно, здавалося і сон десь пропав, намагалася порахувати зорі. Аж раптом почула розмову синів. Дмитро майже шепотів братові,
-А тобі, бачу, сподобався цей дядько Максим, як і мені.
- Угу! А, що і красивий і каже не жонатий, напевно не п`є горілку, як наш тато пив, я це добре пам`ятаю. От би нам такого тата, он в Ігоря порядний, не п`є йлюбить його, - ледь хриплим голосом сказав Павлик.
-Слухай, а давай його перевіримо, що за один, на вид добрий, а так, хто його знає.. Давай підготуємо молоток і довгий, товстий цвях, – запропонував Дмитрик.
-А це для чого? - перебив його брат.
- Ха! Проб`ємо колесо, залишиться ночувати у нас в прихожій, будемо бачити злий він чи добрий, - продовжив Дмитрик.
- Ти, що, дурень?! Не підходить, багато замороки буде йому. Давай краще запросимо його порибалити з нами. Розповімо, як гарно ловиться риба, ще й часом попадається велика, що треба йти рибалити на світанку. Ось так зробити, - запропонував Павлик.
- Ага, а потім мама юшки наварить, вона в неї смачна виходить, може сподобається, ще раз приїде, - продовжив Дмитро.
Світлана уважно прислухалася, хотіла почути кожне слово та після слів Дмитрика ледь не розсміялася й гучно сказала,
-Хлопці, що за бурмотання? Ану вгомоніться! Спіть нарешті!
Через чотири дні Максим їхав в село, якесь відчуття радості переповнювало душу. Він відразу посигналив біля дядька Івана, той з обійстя махнув рукою в напрямку магазину, дав зрозуміти, що побачив, щоб їхав далі.
Він попав на відкриття магазину, декілька чоловік стояло під дверима. Доволі повна жінка, років сорока п`яти, в руках тримала ключі й замок, трохи незадоволено сказала,
-О! Це напевно приїхав ваш хвалебний торгач…. Побачу я, що в нього за товар та які ціни? На все село розхвалили…
Максим - цього разу, привіз майже все для школи. Діти й дорослі вибирали рюкзаки та, ще дещо. Хлопець чекав на дядька Івана і сам не знав чому, але трохи хвилювався, адже ні близнюків, ні Світлани не було.
На свій смак, приховав два кращі рюкзаки для хлопчиків, тому весь час і позирав на дорогу. Через години три, побачив, як Світлана з синами спішила до БУСа. Малі, підходячи ближче, всміхалися й привітавшись, зазирали Максиму в очі.
Він не витримав й запитав Світлану,
-А де це дядько Іван, може прихворів, що не йде?
Зашарілася, намагалася не дивитися прямо, наче ховала свої красиві очі, ледь - ледь почервоніла,
- Та він нас підмінив, ми сьогодні з хлопцями корів випасуємо, наш день. Оце відправив, щоб могли дещо купити, тоді вже підмінимо його. Говорив, що теж хоче побачитися з тобою, тож прийде.
Дітям сподобалися рюкзаки, вони заповнили їх шкільним приладдям і швидко поспішали додому, водночас позирали на Світлану, яка суворо дивилася на них. Тільки Павлик розгублено помахав рукою, коли купили потрібні речі. Їх поведінку можна було зрозуміти, адже мама провела з ними серйозну бесіду, про їх поведінку з чужим дядьком.
Сонце припікало.. Товару залишилося мало, не було й вже покупців. Максим збирався їхати додому. Настрій був трохи кепський і сам не зміг зрозуміти чому так. З перевулку побачив дядька Івана і одного з хлопчиків, який йшов поруч з ним.
-Ну, встигли, привіт! - дядько Іван подав Максимові руку.
-Бачиш, Павлику, а ти хвилювався. Все добре, зараз подивимося, що нам дядько привіз?
Він давав товар, який хотів дядько Іван, а гроші не взяв, відмовився, спираючись на той обід, що відбувся минулого разу.
- Жарко їхати, залишайся хоч до вечора. В мене БУСа заженеш на обійстя, пообідаємо, відпочинеш, а потім поїдеш. Куди спішити, говориш не одружений …
Аж тут не витримав Павлик, він весь час спостерігав за старшими, зморщивши трохи носика, примруживши оченята, голосно вимовив,
- Дядьку, в нашій річці так добре клює риба, можете порибалити…
-А й справді, заночуєш в мене, а раненько можна й на рибалку, батькам рибки привезеш, тільки передзвони їм, щоб не хвилювалися,
- запропонував дядько Іван.
Вже вечоріло… Здалеку було чути, як корови поверталися з пасовиська. Корова дядька Івана заходила на своє обійстя, Дмитрик і Світлана здивовано дивилися на Максима, той наче виправдовувався перед нею біля хвіртки,
- Та я, це вирішив порибалити тут, у вас. Може хлопців раненько відпустиш, хай покажуть де добре клює, вони ж напевно знають.
Світлана зирнула на Павлика, який стояв поруч с Максимом, побачивши в очах сина радість, не могла відмовити,
-Ну гаразд, вони рано тебе розбудять, це такі завзяті рибалки, що повстають не світ, не зоря, як кажуть.
Сини Світлани, напрочуд, були слухняні, швидко вклалися спати. Вона сиділа біля вікна, дивилася на зорі…
Тітка Катерина і дядько Іван не вмовили Максима залишитися в хаті, він вирішив спати в БУСі. Та сон не йшов..
І сам не знав, що з ним робиться, але ноги привели до обійстя Світлани. Це ж зовсім близько, метрів п`ятьдесят, не більше.
Серце шаленно стукало…. За парканом росли високі рожі, але було добре видно при відкрите вікно надвір, адже в кімнаті світилося. За білою вибитою шторою побачив її . Кілька хвилин наче завмер, не міг відвести очей. Здавалося один крок і рукою б дотягнувся обійняти, доторкнутися до вишневих уст, які так манили. Та стільки ж стояти, слухати мелодію цвіркуна і далекий гавкіт собак? Його нерішучість часом бісила та цей раз терпець урвався, нахилився через паркан, загавкав пес, привернув її увагу. Вона декілька секунд розглядала, хто б там міг бути. Коли ж впізнала наче завмерла, відчула по тілу тепло й мале тремтіння, часте серцебиття, не вагаючись вийшла надвір.
Хто знає, чому так буває… Коли наче магнітом тягне молодих людей один до одного. Чи то кохання, чи пристрасть, яку не можна зупинити..
Сп`яніла… Можливо від поцілунків, чи може від запаху сіна, в якому потонули обоє. З-за навісу із шиферу виднівся, переливався блідий місяць, наче підглядав за ними. Десь здалеку чути цвіркуна й тихий шепіт на вухо,
-Ти така солодка, я загубив голову… Обійми мене, по - сонячному зігрій, я так цього хочу……
Він, ще довго воркував біля неї, як голуб біля голубки - вона підкорилася цим умовлянням, відчула себе коханою жінкою…
Сіріло… На сході небо вкривалося фіолетовими й золотисто - рожевими кольорами. Все частіше півні заводили пісні, переспів линув, то з одного краю села, то з іншого..
Світлана поклала, руку на чоло,
- Максиме, підіймайся, зараз хлопці повстають, йди, щоб ніхто не побачив, у нас в селі люди рано встають.
Він занурився між її перси, поцілував,
- Нехай бачать… Ми одружимося… Що тут поганого.
Наче током пройняв все її тіло, відразу сіла, кров вдарила в обличчя,
- Ти гарно подумай, у мене ж два сина… Ти їм подобаєшся, але взяти такий тягар на свої плечі, ти ж такий молодий…
- Який там молодий! Минулого місяця відсвяткував тридцять років, не хвилюйся, одружений не був, дітей на стороні немає. Дасть Бог будемо мати спільних, ну хоча б одне дитя, підеш за мене? - поцілунок в уста.
- Ми однолітки з тобою, - на ходу сказала, як дівчисько побігла до хати, у вікні появилося світло…
Всі дружно поверталися з рибалки. Дядько Іван - наловив риби більше за всіх, бо сидів трохи подалі від хлопчиків й від Максима. Бо тільки й чути було розмов про автомобілі, школу. Хлопці засипали запитаннями , то про одне, то про інше. Павлик залазив на руки до Максима, тулився до нього, зазирав в очі, усміхався й часом поправляв йому чуба.
Весело за обіднім столом… Дядько Іван і тітка Катерина, переглядалися між собою, позирали на Світлану і Максима, коли ті наче завмирали при погляді один на одного.
Пройшло кілька днів. Пізній вечір…. Максим стояв навпроти дзеркала, приміряв новий костюм й білу сорочку,
-Тато, ходи на хвилинку, порадь яка краватка підійде краще.
Мати здивовано глянула на чоловіка,
-Він, що на побачення йде? В таку пору? То вже ж пізно..
Відразу поспішила до сина, за нею слідом, покачуючи голову, кліпаючи очима йшов чоловік.
-О, тато,! А мами вже не треба, тож вже пізно, одинадцята! Куди в таку пору можна йти? – запричитала мати, заходячи в кімнату.
І відразу сіла в крісло. Відкопилила губу, ледь скривилася, здавалося зараз потечуть сльози,
- Легеню мій, синку, такий красень! Та хіба так пізно безпечно йти десь?
-Так, мамо, без сліз! Найшла легеня, я вже чоловік! Ти, що забула скільки мені років? Краще порадьте, яка підходить краватка.
Батько, подав краватку, яку підібрав на свій смак, всміхнувся,
- Ось ця підійде! Що обновився трохи, це не завадить до свята.
Мати, аж підскочила з крісла, взялася руками в боки, сердито зміряла сина з ніг до голови,
- До якого, ще свята? Що приховуєте?
-Ти, що забула, тож скоро перше вересня ,- помітив син.
- Тфу,з вами! Позираєте один на одного, всміхаєтеся, я думала якесь інше свято. Ага… То це ти вирішив у школу навідатися, що з однокласниками домовився зустрітися? - запитала сина, обома руками гладила плечі, наче поправляла жакет.
-Це мамо гарне свято, ти ж знаєш. А про те, що ти подумала, гадаю можливо через пів року, а може через рік, але обов*язково збудеться,
- відповів, з усмішкою на обличчі.
-Чуєш, старий, ти знаєш хто вона? Чому мовчиш? Чия? Я їх знаю? - хитро заглянула в очі чоловіка.
- Ні мамо, це буде сюрприз, він нічого не знає і не бачив її, ще не час. Але гадаю, рішення своє не зміню, одружуся нарешті, ви ж цього так давно хотіли. І ніяких більше розмов, на добраніч, мені завтра рано вставати.
-Ох, ох, дивися сину, добре дивися, щоб не жалкував… Життя складне, щоб не прийшлося в одну ту саму річку два рази заходити, як кажуть люди. Щоб один раз і на все життя…- виходячи з кімнати, бурчала мати.
Перше вересня - всіх запрошувало до школи. Ранкове сонце привітно розкидало промені до землі, по небу де-не-де білі хмаринки. Гучно грала музика, всім підіймала настрій. Світлана з синами, як і всі інші, стояла в шерензі з першокласниками. Діти, як діти, святково одягнені, вертілися, озиралися на всі боки, в очікуванні початку « лінійки».
До школи під`їхав БУС…. Максим радісно з усмішкою, з букетом троянд, підійшов до Світлани. Чмокнув у щоку, привітав зі святом, вона почервоніла, зашарілася,
-Ну, що ти, так при людях?!
- А що, хай знають, в нас з тобою сини йдуть до школи ,тож для нас це свято. Не переймайся, все буде добре!
З хлопцями привітався по-чоловічому, ті тупцювалися, з усмішкою і гордим поглядом озиралися на присутніх. То напевно для них було більше свято, ніж свято першого вересня. Очі світилися щастям, Павлик підморгнув Дмитрикові, щось прошепотів йому на вухо. Відразу одночасно взяли Максима за руки, весело, демонстративно поглядали на всі сторони. Наче хотіли всім показати, що біля них є чоловік, який здатен їх захистити і любити.
Січень 2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772154
дата надходження 19.01.2018
дата закладки 28.01.2018
Серпневий ранок заглядав у вікно БУСа… Сонячні промені часом світили прямо в обличчя, а часом виблискували на капоті. Помірний вітерець ривками залітав у салон, здіймав кучерявого чуба Максиму.
По трасі їхати добре, дорога рівна, обабіч стіною відвертає увагу посадка. Зелені дерева вистроїлися в ряд - то клени, то граб і по краю липи й берізки…. А попід них трави й високі ромашки, місцями синіють дзвіночки і купками в цвіту конюшина, то зеленим килимом стелиться чебрець. Красиво… Поглядати з вікна небезпечно, по трасі автомобілів багато, адже літо, час відпусток та часу обмаль роздивлятися, милуватися природою, треба поспішати, поки, ще не дуже спекотно.
Він кілька днів, як приїхав з Польщі, трохи заробив грошенят, вирішив спробувати нового життя, зайнятися бізнесом. Довго міркував, що робити далі, роботи немає, а їхати знову за кордон не мав бажання.
З піднесеним настроєм, здавалося птахом летить, це так поспішає в село, бо вперше їде торгувати. В Одесі закупив товар, хвилювався, розпочинати нове діло завжди важко, але життя змушує.
Час швидко летить… вже минуло тридцять років, а сім`ї до цієї пори немає. Батьки всі вуза продзижчали- скільки можна тинятися по заробітках? -Пора кидати якір, - часто повторює батько. А воно і насправді, як подумати - робив висновки, друзі давно одружені, навіть мають по двоє дітей. Та, як одружуся, то напевно буде проблема, мама занадто любить, де б не був, тримає на телефонному контролі. І з вибором дівчат важкувато, як з котрою познайомиться, то вже мати знає хто та, що за дівчина, на жаль не з такої сім`ї, вона не варта тебе. Розмовами все зрушить, кілька раз думав, десь би виїхати та, як зробити це, зразу мати в сльози, -На кого ти нас покинеш?
Замислювався - адже сам не поганий на обличчі, чорнявий, не дуже високий, але коренастий хлопець, дівчата здається не лякаються, можливо і пора вже одружитися. Та і весь вік жити біля батьків теж не будеш, як би вони цього не хотіли. Гроші на квартиру трохи склав, але, замало, тож автівку купив, а через два роки попав в ДТП, прийшлося за свій кошт все ремонтувати. А згодом ремонт вдома зробив, потім БУС придбав, на все треба немалі гроші.
Містечко невеличке, багато людей один одного добре знають. Тим паче батьки працюють в Управлінні праці та Соціального захисту населення, тож тільки котру дівчину проведе додому, вже мати на заваді стосункам. Де ж познайомитися? Коли в такому віці окрім кав`ярні, чи ресторану більше ніде. Та там же часто не буваєш, ціни кусаються. Хоча й був час, коли однокласники ,ще не одружилися, нагулялися всі вдосталь та зарано не хотілося одружуватися, чи може й справді такої не зустрічав, щоб причарувала, чи приворожила, щоб не міг від неї відмовитися.
Ось і поворот з траси, далі пряма дорога потопала між високих шовковистих трав по квітучій долині. Сама ж дорога висипана вапняковим камінням, зменшив швидкість, тут можна розслабитися, автомобілів немає. Роздивлявся на два боки, милувався природою Подільського краю.
По праву сторону, біля річки, виднілися стрункі тополі, а далі дві плакучі верби, пишними вітами прикривали криницю. Здалеку на долині, пара журавлів, раз – по - раз нахиляли голови, ховалися в траві. Там, за річкою починався пагорб, на якому розлігся молодий ліс, який тягнувся далеко, що й кінця не видно. По ліву сторону старий садок, де-не-де виднілися, то червонощокі яблука, то жовті грушки. Зелені ж наче ховалися між густе листя, майже не помітні.
Ну ось, нарешті побачив перші хати й знову криниця. Вирішив біля неї зупинитися, набрати свіжої води, а потім їхати в центр, де є медпункт та старий клуб. Він тут колись був з однокласниками, якось одного вечора їхали з рибалки, саме в вихідний день, потрапили на танці. Всі відірвалися по повній, отримали море задоволення, натанцювалися. Місцевих хлопців мало, дівчата хіхікали, усміхнено, оцінюючи позирали, по них помітно, компанія їм сподобалась.
Широка дорога тягнулася до самого центру, невеличкий магазин був зачинений, біля нього стояло пару літніх чоловіків. Максим під`їхав прямо до них, ті відразу звернули на нього увагу.
- Добрий ранок вам! - виліз з машини, подам чоловікам руку.
-Ти, може, щось привіз! Часом не хліб? А то вже два дні магазин закритий, десь нашої продавщиці не видно, - запитав один з них.
- Якщо чесно, то в мене є пару буханок, я завжди з собою беру, часом перекусити десь на природі треба. Що зовсім так скрутно? – не поспішаючи запитав хлопець.
- Та я то, один живу, ото візьму буханець на два дні досить, а потім вже знову треба. Он Івану легше, має жінку, як треба, все спече свіженького хліба, - продовжив чоловік.
- То ти до когось приїхав, чи як? - озираючи з ніг до голови Максима, запитав другий чоловік.
- Привіз на продаж речі, думав люди йтимуть в магазин, чи в медпункт, може комусь, щось треба з одягу, тут мило, порошки, шампунь.
Чоловік протягнув руку,
- Я Іван, а це Петро, мій сусід. То в тебе може для бриття щось є?
-А я, Максим. Звичайно, ще й вибір хороший, - відкриваючи задні двері БУСа відповів хлопець.
З перевулку, зі сторони річки, показалися три хлопця, у кожного в руках вудочки йпакети. Вони, побачивши БУС, відразу направилися до нього. Один, на вигляд, років тринадцять - чотирнадцять, чорнявий, а два менших по років шість, чи то сім, біляві, напевно близнята відразу помітив Максим. Хлопці були вдягнені в легкі курточки йстаренькі, подерті джинси, він відразу зробив висновки, що рибалили напевно з світанку, бо ж надворі було доволі тепло.
Дядько Іван помітивши хлопців зауважив,
- Он є хлопці, зараз все село буде знати, що ти привіз товар. Тільки скажи їм та пригости цукерками, а далі, то вже не твоя справа.
Хлопці зацікавлено зазирали в відчинений БУС, зміряли поглядом Максима. Старший запитав,
- Ого, як багато всього, що торгуватимеш дядьку?
Він подав руку,
- Мене звати Максим, є одне діло, давай відійдемо, є пропозиція.
Два близнюки задоволено усміхалися, позирали на Максима, коли він їх пригощав цукерками. Через кілька хвилин хлопців, як вітром здуло і старший, який назвався Ігорем, теж пішов в напрямку перевулка.
Максим дістав хліб, дав чоловікам, попередивши, що грошей не візьме, дякував за допомогу.
Дядько Іван звернувся до нього,
- Оті два хлопчаки, Павлик та Дмитрик такі проворні, як вітер, а роботящі, що сказати, вони зі мною по сусідству живуть. І на рибалку, і в город, все робити Світлані допомагають. Ото прийду нарубаю дров, а вони, як ті мурашки, раз, раз, оком не встигну повести, вже всі перетаскали, поскладали. Шкода батько в Росію втік, бо сам звідти, як то зветься, а з Воронезької області. Воно жіночку шкода, медсестрою в нас у медпункті працює, сердешна така, добра, чуйна людина. Два роки, як сама, якісь там копійки дає сільрада. Оце діти до школи мають йти, не знаю, як вона їх потягне, ні аліментів, нічого. Сама родом здалеку, це тут бабця Текля покійна, їй хатину залишила, говорила, що це її племінниця. Батьки були проти, толкували, щоб не йшла заміж за кацапа, якось сама розповідала, не послухала, він в нас водієм працював в колгоспі, на бортовій машині.
Максим уважно слухав, вже побачив людей, які направлялися до нього,
-Я зрозумів, ви не думайте, що в мене ціни завеликі, я не можу шкуру з людей дерти, хто захоче купувати дорого…. Зараз така пора, роботи люди не мають, майже у всіх прибутки замалі.
Торгівля йшла » на ура «, Максим розчервонівся, стало жарко. Він був задоволений, що перша поїздка - можна сказати, вдалася.
Пару чоловіків, а то в основному жінки з дітьми купували товар, гомоніли між собою, що добре, що не так дорого, як на базарі в місті. Люди скуплялися, поспішали додому, про щось весело спілкувались. Він здалеку побачив хлопчиків – близнюків.З ними йшла славна жіночка, білява. На ній сіра футболка й темно - сині шорти – щільно облягали фігуру. Хлопець наче загубив контроль, хтось з дітей торкнув його за руку,
-Дядьку, а сорочки білі, для школи, ще є?
-Так, так, є, який розмір? – запитав і в той же час задивлявся на жінку.
Вже брав гроші за сорочку, раптом один з близнюків сказав,
- Дядьку Максиме, а ми маму привели, нам теж треба сорочки й штани, і їй блузку на перше вересня…
Максим чомусь розгубився, напевно від її погляду, його наче облили кропом. Відчув, як шалено забилося серце, тепло підступило до обличчя. Карі очі, чорні брови, як в тій пісні, подумав, гарненька, цікаво, а волосся світле, а уста, то прямо , як вишні наливні.
-Павлику, підійди ближче, будемо вибирати, приміряти речі, - погукала сина.
За хвилин п`ятнадцять - два хлопчики мали вигляд першокласників. Максим чомусь трохи хвилювався, коли пропонував одяг. Жінка поводилася просто, наче з ним була знайома, відверто говорила, що їй не подобається. Звернулася до синів,
-Ну, от і все, вкладемося в гроші, що маємо чи ні, зараз порахуємо. Ще все рівно прийдеться їхати в місто за рюкзаками та шкільним приладдям.
Максим, дивився, як хлопчики уважно слухають маму, подумав- напевно їй віддам по закупочних цінах. Покупців пару чоловік лишилося, гадаю не помітять, що продаю дешевше, нехай потішиться.
Неподалік - залишився стояти дядько Іван, спостерігав, як справно йде торгівля, в одній руці тримав хліб, а в другій пакет з покупками,
- Світланко, нехай хлопці так додому йдуть, тут же недалеко, вони ж не замурзані, недавно з річки. А рибу де поділи, встигла почистити?
- Так дядьку, встигла, поки хлопці бігали звали людей, - відповіла зразу.
- Ну то Максиме, давай до мене на обід, десь - то зголоднів. В мене дещо є перекусити, а Світлана принесе смаженої риби, - запропонував дядько Іван.
Здається Світланою її назвав, згадав хлопець, а вона і справді, аж світиться вся на обличчі, красива, зупинив на ній погляд.
Дядько Іван всміхнувся, помітив, як той дивиться на неї, підкрутив вуса, кахикнув. Максим неначе проснувся та миттєво опанував себе,
- Я не гордий, запрошення приймаю, в мене теж дещо є , але попереджаю, я не п`ю. Може приїду до вас, ще не раз, адже бачу люди роблять покупки, задоволені пішли.
Вона, підбирала собі блузку, все придивлялася на цінники, йому так хотілося їй сказати, що уступить ціну, пильно дивився, спостерігав за кожним її рухом. Нарешті не витримав, взяв голубого кольору,
- Ось ця вам підійде! Подивіться й недорого…
Максим побачив ціну - двісті гривень, відразу продовжив,
-О ні, їй ціна не така, я напевно переплутав, вона коштує дешевше, я зараз в записнику погляну, зачекайте.
Розчервонівся, хвилюючись , витягнув блокнот, придивлявся,
-Ця сто коштує. Голуба, ага, я ж бачу і цінник тут не на місці.
Хлопці стояли біля дядька Івана, чекли коли вже мати вибере блузку . Задоволено перевели подих, коли та давала гроші.
Світлана збентежено позирала на нього, яскравий рум`янець з`явився на обличчі, усміхалась, зраділо взяла синів за руки, поспішила додому.
Хлопчики озиралися до Максима, один із них сказав,
- Давай дядьку, побачимося!
Другий відразу дав в лоб щигля й вже було чути сміх.
Дядько Іван весь час тільки й усміхався, хитро позирав на Максима,
- А ти малим сподобався, бачу особливо Павлику. Дмитрик то більш серйозніший, а Павлик дуже ніжний, він завжди всіх жаліє. Часом побачить, як рубаю півника, чи курку на бульйон, то завжди відвернеться, аж сльози на очах, а потім з - під лоба гляне, обов`язково пробурчить –«Ви діду жорстокий! Як можна зарубати те, що сам вигодував». Але рибу ловить і майже живою чистить, як треба. Не вистачає їм батьківської опіки. Ну поїхали, щось я занадто розговорився.
-А вони такі схожі, що я не бачу хто з них Павлик, а хто Дмитрик і на зріст однакові , – підтримав розмову.
- Та я по ході здалеку бачу, Павлик йде спокійно, плавно, а Дмитро, то той частіше не йде, а підскакує. Ти придивися на них, як стоятимуть поряд, у Павлика на носі ластовиння густіше. Чужому й насправді здається однакові, згодом навчишся їх розрізнят.
Максим нічого не сказав, лише глянув на дядька з усмішкою і в той же час трохи замислився.
Проїхали метрів триста, дід махнув рукою,
- Ось сюди, ближче до паркану став, щоб з обійстя було видно.
Біля відкритої хвіртки вже стояла жінка, люб`язно запросила гостя.
- Оце моя половина, знайомся, тітка Катерина, - поспішив представити свою дружину Іван.
Відразу де і взявся один з хлопчиків, обіпершись на хвіртку, стояв на одній, лівій нозі. Правою ж ногою весь час водив по траві і час – від - часу кидав погляд на старших.
-О, Павлику, біжи погукай маму, скажи хай несе рибу, - махнувши рукою сказав дядько Іван.
За столом нібито свято, господарі припрошували до страв Максима та Світлану з хлопчиками. Малі задоволено великими шматками смакували ковбасу,яку поклав на стіл Максим, на всіх позирали. Тітка Катерина – з льоху принесла холодний кампот, розливала в склянки. Хлопчики відразу, з усмішкою, цокнулися склянками й стали пити.
-Бабцю, а ви дядькові Максиму в дорогу компоту дайте. Йому ж довго їхати, а раптом пити захоче, компот такий смачний. Напевно його жінка такий не варить, - раптом серйозно сказав Павлик й опустив голову.
Всі здивовано дивилися на малого, а Максим хоч почервонів та не розгубився, відразу випалив,
-Е, ні, хлопче, я хоч дядько та, ще не маю дружини.
Дмитрик товкнув хлопця, кліпнув очима, - Замовчи, от тобі мама дасть!
Світлана відразу почервоніла, опустила голову,пригорнула малого.
Прощалися біля двору, Світлана відразу пішла додому, а сини сиділи в кабіні БУСа. Вони вмовили маму, щоб дозволила проїхатися до кінця села. Тітка Катерина окрім компоту, в дорогу ще й пиріжків з вишнями дала. Дядько Іван тихо запитав,
-Ну, що, Максиме, приїдеш до нас чи ні? Може не погано прийняли? Що скажеш?
Потім підкрутив вуса, хитро зирнув, прошепотів,
- Може часом Світлана сподобалася? Бачив, як ти кидав погляд на неї, горять твої оченята, не приховаєш…. Вона гарна жінка і молоденька, і господиня гарна, варта бути щасливою….
Від несподіванки в Максима округлилися очі, він не чекав такої розмови. Миттєво почервонів, піт виступив на чолі, поправив трохи змокрілого чуба, а потім весело, але тихо,
- Хм… Гарна - гарна, хіба я сказав погана. Славна молодиця й рибу смачну приготувала. Дякую вам за все. А приїхати, то обов`язково приїду, через кілька днів, так собі думаю.
Мабуть проїхали з кілометр, чи півтора, вже виднівся знак назви села. Хлопці, як два полохливих горобчики виглядали з вікна, тішилися, що покаталися. Максим відкрив двері,
-Ну все, обережно виходьте, бувайте мені здорові!
Дмитрик виліз першим, як козлик поскакав, розмахував руками, а Павлик, підтер носа, притулився до грудей Максима,
-Ти класний дядько! Приїжджай до нас, я буду чекати. І мамі скажу, щоб теж тобі компоту зварила і пиріжків напекла, вона вміє це робити.
В нього, аж серце тьохнуло від таких дитячих ніжностей і розмов.
За ці дні добре виснажений і зморений, але радісний, Максим повертався додому. Вражений подіями, всім побаченим, чомусь не мав спокою, якась жаринка гріла під серцем. Він намагався уважно придивлятися до дороги та перед очима сором`язливий погляд Світлани. Думки роїлися, згадував її миле личко, поведінку Павлика, який же він милий і цікавий хлопчик, і беззахисний.
Вечоріло… Максим в своїй кімнаті за столом підраховував статки, під ніс щось наспівував. До кімнати зайшов батько й здивовано до нього,
-Дивина, в тебе щось сталося? За стільки часу вперше бачу тебе таким веселим. Що зняв гарний перший куш? Справився! Бач, а хвилювався, молодець!
- Так, тато, все гаразд, через день чи завтра поїду на Одесу, за товаром для дітей. Батьки до школи, ще малих не зібрали, тож варто, ще крутнутися, бо навчальний рік на носі.
-Гаразд, сину, тільки будь обережним, це гроші, справа серйозна, -
батько похлопав його по плечі і хотів вийти.
Він уважно дивився на батька, не знав, як поступити сказати, чи не сказати, що має на душі та все ж взяв його за руку,
,- Ти маєш час поговорити, так по-секрету, поки мами вдома немає?
-В тебе таки, щось сталося бачу. Давай викладай, а то й справді, десь через хвилин двадцять прийде, пішла до подружки.
Їх розмова затягнулася, Максим розповів, що в селі познайомився з людьми, які добре прийняли, нагодували й напоїли, ще й в дорогу з собою дали. Не зміг змовчати за Світлану, розповів за її синів, поділився сокровенним, що його бентежило, що напевно та Світлана його доля. Батько придивлявся на сина, як він емоційно про все розповідав, усміхнений кивнув головою,
- Це напевно кохання з першого погляду сину, добре в собі розберися. А вона про це знає? Ти дав, якийсь їй повід, чимось привернув увагу, окрім торгівлі?
-Ні! Ні тату! Звичайно я не поспішаю та чи втримаюся, - сказав тихо, трохи задумуючись.
-То, що діти, це велика відповідальність синку. Звичайно мама буде ґвалт кричати, але ти ж її сюди не привезеш. Хіба, що коли квартиру купиш, ти ж вже трохи грошенят маєш, з нами все рівно жити не будеш. Та і в тридцять років ти вісімнадцятилітню не візьмеш, бо з роками піде гуляти. Це життя, інколи важко зробити вибір й проти долі не підеш. Тобі вирішувати, мамі поки що ні, ні! Чим пізніше взнає тим краще, змириться, куди подінеться. Я її поступово підготую, як раптово пропадатимеш. Скажу, що котрусь в селі зустрів, сподобалася, а там, все якось вирішиться, - закінчив розмову батько.
Було чутно, як клацнув в дверях замок, батько приклав вказівного пальця до уст й вийшов.
Підкрадалася ніч…. Ясний місяць зазирав у вікно.. Максим, ніжачись на м`якій перині , обійнявши подушку - засинав. Часом на обличчі з`являлася усмішка, пригадував моменти спілкування з новими знайомими.
У Світлани цього вечора довго світилося. Поки перед сном помила хлопців, ті дражнилися один з одним, скакали по хаті, наче в них десь шило засіло. Нарешті, як завжди, в ліжку кожного поцілувала в чоло, прикрила легким простирадлом,
- Ну все, досить гомоніти, спіть сказала!
Згодом сама вклалася спати. Як добре, що є своя кімната, подумала, як добре, що бабуся зробила їй такий подарунок, а то не знати, як взагалі б жила. Позирала у вікно, здавалося і сон десь пропав, намагалася порахувати зорі. Аж раптом почула розмову синів. Дмитро майже шепотів братові,
-А тобі, бачу, сподобався цей дядько Максим, як і мені.
- Угу! А, що і красивий і каже не жонатий, напевно не п`є горілку, як наш тато пив, я це добре пам`ятаю. От би нам такого тата, он в Ігоря порядний, не п`є йлюбить його, - ледь хриплим голосом сказав Павлик.
-Слухай, а давай його перевіримо, що за один, на вид добрий, а так, хто його знає.. Давай підготуємо молоток і довгий, товстий цвях, – запропонував Дмитрик.
-А це для чого? - перебив його брат.
- Ха! Проб`ємо колесо, залишиться ночувати у нас в прихожій, будемо бачити злий він чи добрий, - продовжив Дмитрик.
- Ти, що, дурень?! Не підходить, багато замороки буде йому. Давай краще запросимо його порибалити з нами. Розповімо, як гарно ловиться риба, ще й часом попадається велика, що треба йти рибалити на світанку. Ось так зробити, - запропонував Павлик.
- Ага, а потім мама юшки наварить, вона в неї смачна виходить, може сподобається, ще раз приїде, - продовжив Дмитро.
Світлана уважно прислухалася, хотіла почути кожне слово та після слів Дмитрика ледь не розсміялася й гучно сказала,
-Хлопці, що за бурмотання? Ану вгомоніться! Спіть нарешті!
Через чотири дні Максим їхав в село, якесь відчуття радості переповнювало душу. Він відразу посигналив біля дядька Івана, той з обійстя махнув рукою в напрямку магазину, дав зрозуміти, що побачив, щоб їхав далі.
Він попав на відкриття магазину, декілька чоловік стояло під дверима. Доволі повна жінка, років сорока п`яти, в руках тримала ключі й замок, трохи незадоволено сказала,
-О! Це напевно приїхав ваш хвалебний торгач…. Побачу я, що в нього за товар та які ціни? На все село розхвалили…
Максим - цього разу, привіз майже все для школи. Діти й дорослі вибирали рюкзаки та, ще дещо. Хлопець чекав на дядька Івана і сам не знав чому, але трохи хвилювався, адже ні близнюків, ні Світлани не було.
На свій смак, приховав два кращі рюкзаки для хлопчиків, тому весь час і позирав на дорогу. Через години три, побачив, як Світлана з синами спішила до БУСа. Малі, підходячи ближче, всміхалися й привітавшись, зазирали Максиму в очі.
Він не витримав й запитав Світлану,
-А де це дядько Іван, може прихворів, що не йде?
Зашарілася, намагалася не дивитися прямо, наче ховала свої красиві очі, ледь - ледь почервоніла,
- Та він нас підмінив, ми сьогодні з хлопцями корів випасуємо, наш день. Оце відправив, щоб могли дещо купити, тоді вже підмінимо його. Говорив, що теж хоче побачитися з тобою, тож прийде.
Дітям сподобалися рюкзаки, вони заповнили їх шкільним приладдям і швидко поспішали додому, водночас позирали на Світлану, яка суворо дивилася на них. Тільки Павлик розгублено помахав рукою, коли купили потрібні речі. Їх поведінку можна було зрозуміти, адже мама провела з ними серйозну бесіду, про їх поведінку з чужим дядьком.
Сонце припікало.. Товару залишилося мало, не було й вже покупців. Максим збирався їхати додому. Настрій був трохи кепський і сам не зміг зрозуміти чому так. З перевулку побачив дядька Івана і одного з хлопчиків, який йшов поруч з ним.
-Ну, встигли, привіт! - дядько Іван подав Максимові руку.
-Бачиш, Павлику, а ти хвилювався. Все добре, зараз подивимося, що нам дядько привіз?
Він давав товар, який хотів дядько Іван, а гроші не взяв, відмовився, спираючись на той обід, що відбувся минулого разу.
- Жарко їхати, залишайся хоч до вечора. В мене БУСа заженеш на обійстя, пообідаємо, відпочинеш, а потім поїдеш. Куди спішити, говориш не одружений …
Аж тут не витримав Павлик, він весь час спостерігав за старшими, зморщивши трохи носика, примруживши оченята, голосно вимовив,
- Дядьку, в нашій річці так добре клює риба, можете порибалити…
-А й справді, заночуєш в мене, а раненько можна й на рибалку, батькам рибки привезеш, тільки передзвони їм, щоб не хвилювалися,
- запропонував дядько Іван.
Вже вечоріло… Здалеку було чути, як корови поверталися з пасовиська. Корова дядька Івана заходила на своє обійстя, Дмитрик і Світлана здивовано дивилися на Максима, той наче виправдовувався перед нею біля хвіртки,
- Та я, це вирішив порибалити тут, у вас. Може хлопців раненько відпустиш, хай покажуть де добре клює, вони ж напевно знають.
Світлана зирнула на Павлика, який стояв поруч с Максимом, побачивши в очах сина радість, не могла відмовити,
-Ну гаразд, вони рано тебе розбудять, це такі завзяті рибалки, що повстають не світ, не зоря, як кажуть.
Сини Світлани, напрочуд, були слухняні, швидко вклалися спати. Вона сиділа біля вікна, дивилася на зорі…
Тітка Катерина і дядько Іван не вмовили Максима залишитися в хаті, він вирішив спати в БУСі. Та сон не йшов..
І сам не знав, що з ним робиться, але ноги привели до обійстя Світлани. Це ж зовсім близько, метрів п`ятьдесят, не більше.
Серце шаленно стукало…. За парканом росли високі рожі, але було добре видно при відкрите вікно надвір, адже в кімнаті світилося. За білою вибитою шторою побачив її . Кілька хвилин наче завмер, не міг відвести очей. Здавалося один крок і рукою б дотягнувся обійняти, доторкнутися до вишневих уст, які так манили. Та стільки ж стояти, слухати мелодію цвіркуна і далекий гавкіт собак? Його нерішучість часом бісила та цей раз терпець урвався, нахилився через паркан, загавкав пес, привернув її увагу. Вона декілька секунд розглядала, хто б там міг бути. Коли ж впізнала наче завмерла, відчула по тілу тепло й мале тремтіння, часте серцебиття, не вагаючись вийшла надвір.
Хто знає, чому так буває… Коли наче магнітом тягне молодих людей один до одного. Чи то кохання, чи пристрасть, яку не можна зупинити..
Сп`яніла… Можливо від поцілунків, чи може від запаху сіна, в якому потонули обоє. З-за навісу із шиферу виднівся, переливався блідий місяць, наче підглядав за ними. Десь здалеку чути цвіркуна й тихий шепіт на вухо,
-Ти така солодка, я загубив голову… Обійми мене, по - сонячному зігрій, я так цього хочу……
Він, ще довго воркував біля неї, як голуб біля голубки - вона підкорилася цим умовлянням, відчула себе коханою жінкою…
Сіріло… На сході небо вкривалося фіолетовими й золотисто - рожевими кольорами. Все частіше півні заводили пісні, переспів линув, то з одного краю села, то з іншого..
Світлана поклала, руку на чоло,
- Максиме, підіймайся, зараз хлопці повстають, йди, щоб ніхто не побачив, у нас в селі люди рано встають.
Він занурився між її перси, поцілував,
- Нехай бачать… Ми одружимося… Що тут поганого.
Наче током пройняв все її тіло, відразу сіла, кров вдарила в обличчя,
- Ти гарно подумай, у мене ж два сина… Ти їм подобаєшся, але взяти такий тягар на свої плечі, ти ж такий молодий…
- Який там молодий! Минулого місяця відсвяткував тридцять років, не хвилюйся, одружений не був, дітей на стороні немає. Дасть Бог будемо мати спільних, ну хоча б одне дитя, підеш за мене? - поцілунок в уста.
- Ми однолітки з тобою, - на ходу сказала, як дівчисько побігла до хати, у вікні появилося світло…
Всі дружно поверталися з рибалки. Дядько Іван - наловив риби більше за всіх, бо сидів трохи подалі від хлопчиків й від Максима. Бо тільки й чути було розмов про автомобілі, школу. Хлопці засипали запитаннями , то про одне, то про інше. Павлик залазив на руки до Максима, тулився до нього, зазирав в очі, усміхався й часом поправляв йому чуба.
Весело за обіднім столом… Дядько Іван і тітка Катерина, переглядалися між собою, позирали на Світлану і Максима, коли ті наче завмирали при погляді один на одного.
Пройшло кілька днів. Пізній вечір…. Максим стояв навпроти дзеркала, приміряв новий костюм й білу сорочку,
-Тато, ходи на хвилинку, порадь яка краватка підійде краще.
Мати здивовано глянула на чоловіка,
-Він, що на побачення йде? В таку пору? То вже ж пізно..
Відразу поспішила до сина, за нею слідом, покачуючи голову, кліпаючи очима йшов чоловік.
-О, тато,! А мами вже не треба, тож вже пізно, одинадцята! Куди в таку пору можна йти? – запричитала мати, заходячи в кімнату.
І відразу сіла в крісло. Відкопилила губу, ледь скривилася, здавалося зараз потечуть сльози,
- Легеню мій, синку, такий красень! Та хіба так пізно безпечно йти десь?
-Так, мамо, без сліз! Найшла легеня, я вже чоловік! Ти, що забула скільки мені років? Краще порадьте, яка підходить краватка.
Батько, подав краватку, яку підібрав на свій смак, всміхнувся,
- Ось ця підійде! Що обновився трохи, це не завадить до свята.
Мати, аж підскочила з крісла, взялася руками в боки, сердито зміряла сина з ніг до голови,
- До якого, ще свята? Що приховуєте?
-Ти, що забула, тож скоро перше вересня ,- помітив син.
- Тфу,з вами! Позираєте один на одного, всміхаєтеся, я думала якесь інше свято. Ага… То це ти вирішив у школу навідатися, що з однокласниками домовився зустрітися? - запитала сина, обома руками гладила плечі, наче поправляла жакет.
-Це мамо гарне свято, ти ж знаєш. А про те, що ти подумала, гадаю можливо через пів року, а може через рік, але обов*язково збудеться,
- відповів, з усмішкою на обличчі.
-Чуєш, старий, ти знаєш хто вона? Чому мовчиш? Чия? Я їх знаю? - хитро заглянула в очі чоловіка.
- Ні мамо, це буде сюрприз, він нічого не знає і не бачив її, ще не час. Але гадаю, рішення своє не зміню, одружуся нарешті, ви ж цього так давно хотіли. І ніяких більше розмов, на добраніч, мені завтра рано вставати.
-Ох, ох, дивися сину, добре дивися, щоб не жалкував… Життя складне, щоб не прийшлося в одну ту саму річку два рази заходити, як кажуть люди. Щоб один раз і на все життя…- виходячи з кімнати, бурчала мати.
Перше вересня - всіх запрошувало до школи. Ранкове сонце привітно розкидало промені до землі, по небу де-не-де білі хмаринки. Гучно грала музика, всім підіймала настрій. Світлана з синами, як і всі інші, стояла в шерензі з першокласниками. Діти, як діти, святково одягнені, вертілися, озиралися на всі боки, в очікуванні початку « лінійки».
До школи під`їхав БУС…. Максим радісно з усмішкою, з букетом троянд, підійшов до Світлани. Чмокнув у щоку, привітав зі святом, вона почервоніла, зашарілася,
-Ну, що ти, так при людях?!
- А що, хай знають, в нас з тобою сини йдуть до школи ,тож для нас це свято. Не переймайся, все буде добре!
З хлопцями привітався по-чоловічому, ті тупцювалися, з усмішкою і гордим поглядом озиралися на присутніх. То напевно для них було більше свято, ніж свято першого вересня. Очі світилися щастям, Павлик підморгнув Дмитрикові, щось прошепотів йому на вухо. Відразу одночасно взяли Максима за руки, весело, демонстративно поглядали на всі сторони. Наче хотіли всім показати, що біля них є чоловік, який здатен їх захистити і любити.
Січень 2018р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772154
дата надходження 19.01.2018
дата закладки 28.01.2018
Він оголив так пристрасно, нахабно...
Зосталась без гріха, як чистий-чистий лист,
Лиш де-не-де, останній, тихо, безпорадно,
Злітав листок з калинових намист...
Він відіграв їй пісню про кохання,
Тій захотілось в сон, у млосну благодать
І вже з полУдня до самісінького рання
Трудилось небо, щоб її приспать
Воно трусило білим- білим снігом
Такої чистої, невинної краси,
Він скористався мовчки ще одним ночлігом,
Бо та не спромоглась на тихе "йди"
Він решетом трусив згори завзято,
Щоб вкрити і спочити дати до весни...
Тоді він був для неї мамою і татом,
Як шепотів:Я вкрив тебе, поспи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762855
дата надходження 28.11.2017
дата закладки 29.11.2017
Я сьогодні ходила до осені в гості.
Шепотів під ногами мені падолист.
Пригощала мене і були навіть тости,
І про осінь співав молодий гітарист.
Так співав від душі, ніби знав яка осінь,
Ніби вже його весен минулись сади.
Ми удвох обнялись: я й замріяна просинь,
І прощальні гудки подали поїзди.
На прощання ще випили сонце в бокалі,
Я забула куди мені: в літо, чи в зиму?
А мені вже лелеки "курли" прокричали.
Їм гукала "щасливо" й утерла сльозину.
Ще всміхнулося літо, що бабиним зветься.
Закрутило мене в павутинні думок.
Притулилось до мого самотнього серця,
Танцювали із ним ми прощальний танок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762838
дата надходження 28.11.2017
дата закладки 29.11.2017
Куди йдемо, о люди? Знов блукаєм?
Катуєм душі не чужим – своїм…
Вже й до смертей синів в АТО звикаєм?
Невже Господь черствими буть велів?
Куди йдемо? Як далі існувати,
Коли своє лиш кожному болить?
А мо' у нас вселився біснуватий?
А нацією станемо коли?
Коли одним чуттям заволодієм,
Й проснуться дух і віра в усіх нас,
Тоді лиш адекватні будуть дії
Й оцінить світ нас – не лише Донбас?
27.11.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762830
дата надходження 28.11.2017
дата закладки 29.11.2017
Бешкетує всюди осінь:
То дерева роздяга,
Й гілочки на вальс запросить,
То в ріллю зерном ляга.
Чи впаде дощем на землю,
Скропить місце для зерна,
З очерету у озерах
Витче й казочку вона.
А у воду як загляне,
Стане зорі рахувать,
Закурличе над полями.
Заклубочить між левад.
У садку плоди дотрусить –
Не зимі ж їх залишать!
Все, як слід, зробити мусить.
Дивна в осені душа!
27.11.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762834
дата надходження 28.11.2017
дата закладки 29.11.2017
Осінній вечір хилився до ночі… Третій день поспіль мжичив дощ. Часом зривався холодний вітер, з дерев злітало різнобарвне листя, крутилося, припадало до землі.
В хаті прохолодно, Таня управилася зі своїм господарством, хоча самій важко та тримає має молоденьку корівку,бичка. То добре, планувала, бичка здам, а молочко теж буду здавати, якась копійка, приїде син, буде, що передати онукам.
Перед вікном, розчесала косу, поглядала в нікуди, заполонили той погляд думки….
Минуло три роки, як пішов чоловік, плакала, бідкалася, навіщо мені цей вік, було б краще мені піти першій, а я хто їм?!
Їй тоді було тридцять років, працювала на заводі - в бухгалтерії.. По кабінетах , по цехах тільки й мови,
-«В директора - Степана, на автівці розбилася дружина».
Залишився трирічний хлопчик - пізня дитина. Так склалися обставини, в молоді роки, Бог не дав дитя. Дружина народила в тридцять сім років, він на п`ять років старший за неї. Хіба хтось знає, коли станеться біда? Розчарування, відчай в душі, безпорадність. Зажурений, немов підбитий птах. Ті карі очі - колись світилися щастям, запали в смутку. За кілька днів посивів, здавалося, аж почорнів на обличчі.
Він давно знав Таню- відразу після технікуму, працювала в бухгалтерії економістом. Прийшла така молоденька, тендітна, а очі смарагдові, світлі - світлі, погляд лагідний і ямка на щоці. Хіба він міг такій красуні відказати, не взяти на роботу.
Через кілька років знав, що в неї не склалася сім`я. Розійшлася з чоловіком, не знав причини, чому дітей не було та над цим ніколи не замислювався.
Після року, як не стало дружини, Степан - трохи уговтався, частіше навідувався в бухгалтерію. Здавалося і не було за чим та його немов магнітом тягнуло туди, ще раз побачити її красиві очі.
Одного разу, він застав її одну, на здивування, відразу запропонував жити разом . Бідкався, що старший та обіцяв шанувати. Як сніг, серед літа… Ні! Вона ж відразу не погодилася, попросила дати час подумати.
Декілька раз в кінці робочого дня в бухгалтерію заходив з сином – Ярославом. Миле хлопченя, дуже схожий на Степана,ще й розумник. Зі сльозами на очах дивилася й думала -чи зможу замінити маму, чи гідна я - це зробити? Кілька раз задавала собі запитання, чи зможу полюбити, як свого, рідного сина?
Впевнена, що своїх дітей не буде, не дали лікарі надії, слово - »безплідна» ,не виходило з голови.
Згодом, Степан, не соромлячись, заходив в бухгалтерію, відразу всі виходили. Залишали їх на одинці, він вкотре умовляв її..
Безсонні ночі… думала, над цим питанням, як наважитися на це? А чи буде краще? В той же час, відразу втішала себе, але ж серйозний, гарний і живе в достатку….
Хоч консервний завод і невеликий та він ним багато років справно керує. Таня інший раз ловила себе на думці, що чим більше з ним спілкувалася, тим більше їй подобався.Усміхаючись, думала, не дарма кажуть, що жіноче серце не камінь, а може доля? Напевно, дала згоду.
Щасливі роки прожили, ніколи не думала, що все так добре складеться . Степан поважав, любив, цінив, відносився так, наче це кохання в молоді роки. Любили разом чаювати і тішилися сином, який підростав в її обіймах. Ту ласку, що вона давала хлопчикові, навіть не кожна рідна мати може дати. Біля ліжка засинала, відчувала кожне його хвилювання, прислухалася до подиху. Інколи гралася з ним, від щастя котилися сльози, коли називав - «Мамою», цілував і всміхаючись, ніжно тулився, заглядав в очі, обіймав.
Швидко сплинув час, обоє на пенсії і син одружений, вже має діточок. Ніяк натішитися не могли, коли на все літо до них привозили дітей. Різниця між онуками півтора року, поділяться, дід з онуком, вона з онучкою, бо як разом, то тільки й чути плач. Все іграшками не могли поділитися, а то, як і майже не було із-за чого, все ж знаходити привід посперечатися, а часом діло доходило до стусанів.
Одного зимового вечора чаювали, згадували, онуків, тішилися, що вже підросли. Згадали, як шукали малих, а вони навмисне заховалися в сіні. Прийшлося довго шукати, хвилювалися, дітвора задоволена, що довго шукали, просили з ними погратися в хованки. Пригадували, як діти кожне літо гостювали, ходили в ліс по суниці, просто на прогулянку, насолоджувалися природою.Тішилися домашніми стравами, особливо домашньою ковбасою та солодощами, які пахли на всю хату.
А згодом, син в Києві відкрив свою фірму, стали жити дуже добре, в достатку. Дружина Надя працювала в податковій службі. Діти підросли, стали майже самостійні, до стареньких не приїжджали, чи то не мали бажання, чи за браком часу.
Напередодні Нового року чоловікові стало зле, викликала швидку та на жаль, поки лікарі приїхали, серце зупинилося. Неначе уві сні, похорон, люди….. Серце розривав біль, що ж тепер буде? Сама залишилась, одна, як билинка. Дивилася на фото, мокра хустинка - весь час тремтіла в руці, котилися сльози. Хто їй порадить і розрадить, як далі жити?Як одній бути в чотирьох стінах?
Та час плинув…. В домашніх клопотах, як і завжди, хоч і містечко та корову є де корову випасати. Насправді дуже важко без чоловіка та хіба можна відмовитися від того, до чого звикла? Все ж тримала і корову, яка привела бичка, і курей та декілька гусей. Раніше було, як приїжджав син, то все брав, ніколи не відмовлявся, як не стало ж Степана, тільки й приїхали всі на сорок днів та на річницю. Правда телефон подарували, щоб дзвонила, якщо, щось треба. Онук, Олександр, в школу ходив в одинадцятий клас, а онучка, Наталка, в десятий. Тішилася ними та часто плакала, що залишилася зовсім одна.
Якось одного разу, восени, вирішила сама поїхати до них, побачити всіх, провідати онуків, за якими дуже сумувала.
Хотіла привезти їм гостинців, своєї, домашньої випічки. Пригостити ними, адже вони дуже раділи, коли привозили. Подзвонила до сина, попередила, що приїде завтра та він був дуже заклопотаний, сказав, що не зможе зустріти на автовокзалі , в нього нарада. Наполягав, щоб гостинців не брала, бо вдома все є. Як біля розбитого корита, напекла, насмажила, не знала, що робити? Якось ніч перебула, трохи спала, а то не спала, роїлися думки.
Та ранком, подивилася на продукти, що приготувала, защеміло серце, хай посмакують домашні страви! Зібрала все в дві торби й тихенько пішла на автостанцію. Дорогою втішала себе, я ж не надовго, сусідка подивиться за хазяйством, домовилася, все буде добре. Хоч би одним оком побачити онуків. Та приголубити їх, згадала, як були маленькими, хворіли, стільки ночей з чоловіком не спали. Все , як квочка біля курчат. Невістка часто у відрядженні, він на роботі, хіба дуже їм були потрібні діти, все тільки й мови- кар`єри досягти.
На третій поверх ледве підіймалась, пристала, геть мокра хустина сповзла на плечі. Важкувато, думала - та я все перетерплю, іще трішки, аж ось і четвертий. Шалено забилось серце…. говорив син, що хтось має бути вдома, надавила кнопку дзвінка. Кілька хвилюючих секунд, а здалося занадто довго.
В дверях стояли онуки, здивовано подивилися на неї, потім один на одного. Олександр усміхнувся, оглянув її з ніг до голови,
-О! А ми забули напевно, чи не зрозуміли, коли ти приїдеш!
І вже поглядом зирнув до Наталки, дав зрозуміти, щоб запросила в квартиру. Та онучка подивилася з під лоба, крутнулася на п`ятці, в сторону квартири,
- Проходь бабусю, чесно ми тебе не сьогодні чекали. Ну раз приїхала, то будеш сама, в нас справи, ми через пів години виходимо. А мами немає, вона у відрядженні, буде днів через чотири - не раніше.
Вона наважилася, ступнула пару кроків, хотіла обійняти Наталку та онучка швидко підхопила сумку,
- Ого, оце треба все тягнути?! Ми не голодні, в нас все є. Ти напевно забула, хто в нас тато… І хто все це їстиме?!
Таня розгублено подивилася, з себе ледь видавила,
- Та ви ж раніше тільки й хотіли домашнього. Що так виросли, так змінилися, то все хвалили…
Її перебила онучка,
-А, що не видно, що ми виросли?
І знову крутнулася на п`ятці, пішла в свою кімнату. Онук - другу сумку поставив на стілець,
- Знімай куртку, десь там повісь, а мені теж час збиратися.
Забилося гучно серце, в горлі ком, здавило… На вії забриніла сльоза. Ой, що це я, ні - ні вони не повинні бачити моїх сліз, крутилося в голові. Присіла на стілець, непомітно змахнула непрохану сльозу, взяла себе в руки, спокійно виклала продукти на стіл, про себе в думках повторювала, - це нічого, це молодь, це пройде.
Ярослав зайшов на кухню, побачив всі продукти,
- Пахне гарно та нам зараз немає часу. Ти привезла продуктів на цілий місяць….
-Пішли! Вже досить теревенити! – покликала онучка.
Таня встала, хотіла провести до дверей. Здалося ноги закам`яніли..
Онук кивнув рукою,
-Не переймайся, вже не маленькі, відпочивай і сама собі чайник постав, бо ми вже запізнюємося.
В квартирі тихо, лише чути годинник . Здавалося ледь вхопила повітря, в голові зашуміло. Тремтячими руками дістала ліки, напевно тиск –подумала - хоча б не гірше.
За вікном темніло…. Жінка стояла на балконі, вдивлялася в вечірнє місто. Красиво, що сказати, трохи тішилася, вогні освітлювало вулицю, по алеях з обох боків світили круглі ліхтарі. Купки листя - виблискували після дощу. Осіння прохолода віяла в обличчя, розвіювала сиве волосся. Гул автомобілів, то голосніше, то тихіше, час від часу долітали сигнали. Напевно треба було поїхати назад, крутилося в голові та, як же, це ж так не робиться, втішала себе, хіба так можна - сина не побачила. В квартирі позирала на годинник і все не наважувалась зателефонувати до нього, прислухалась до вхідних дверей.
Нарешті почула шурхіт, відмикання замка, онуки один поперед одного, весело ввалилися в двері.
-Тихо-зауважив Ярослав, - Ми самі, чи є наша гостя?
Наталка всміхаючись, крутнула головою,
- Добрий вечір! -
Таня навіть не встигла проронити й слова у відповідь, онучка поспішила в свою кімнату. Ярослав поставив чайник,
- Давай бабцю поп`ємо чаю і в ліжко! Я тобі білизну дам, постелиш на дивані. І лягай спати, тато напевно приїде, як завжди - опівночі.
Вона кивнула головою, присіла біля столу. Онук мовчки - налив чаю, поставив на стіл солодощі, а сам включив планшет, занурився в нього.
- Як ви тут, онучку? Як успіхи в школі? Напевно на якісь гуртки ходите, так пізно прийшли?
У відповідь кивнув головою,
-У нас все добре! В твої роки, за все не варто хвилюватися, воно тобі не потрібне. У нас є мама, тато, тож все під контролем, про нас не засмічуй мізки, шануй себе, лягай спати.
Він пішов до себе в кімнату.
Ось так, є мама, тато, то все добре, а я вже й не потрібна стала, бач яка мова, мабуть Степан і не думав, що я колись почую такі слова. Ох, молодь - молодь, ви, ще не знаєте життя, чи не думаєте, що колись станете такими - крутилося в голові. Згодом чула, як вони, в ванні про щось розмовляли, сміялися. Нарешті стало тихо…
Їй не спалося, а коли ж син прийде, вже на пів дванадцяту? Оце таке міське життя, майже північ, а, місто, ще не спить. Стояла біля вікна, знову згадувала онуків маленькими, їх щасливі обличчя, коли вона приїжджала зі Степаном. Раптом почула – відчинились вхідні двері, насторожилася, розхвилювалася, обійняти б та поцілувати, подивитися на нього, адже більше пів року не бачилися.
Він з прихожої кімнати побачив її біля вікна, здивовано, не голосно,
-О! Привіт! Ти, ще не поїхала? І вже гучніше,
-Я тобі завтра з офісу виділю автівку. Пізно! Лягай спати, немає чого марудитися.
Більше ні слова, син пішов до ванни. Не лягала спати, чекала, може все ж загляне та хоч про щось запитає? Він із ванни, навіть не заходячи на кухню, пішов у спальню.
Чи був сон, чи не був, не могла збагнути. Ворочалася всю ніч та так і не зімкнула очей. Ні не плакала, хоча біль стискав груди.
Надворі сіріло…. За вікном вітер підносив листя, клубком котив по дорозі,за мить розсипав довкола….
Поглянула на мобілку, за годину автобус, тихенько зібрала білизну, склала на дивані, одяглася. Тіло чомусь все тремтіло, чи від безсилля, від того, що майже не спала, чи від хвилювання. Вирішила не заважати, гадала, в сина напевно багато проблем і без неї, як так пізно повертається з роботи. Навіщо я їм тут? Треба було не їхати, для них лише заморока.
За собою тихенько зачинила двері, у вхідних дверях замок сам закрився на засовку. Постояла…. Тихо. Переводячи подих, перехрестилася й пішла до автостанції…
Дорогою все з думками - що ж не так зробила, чому вона втратила, того сина? Що ніжно так тулився, весь час заглядав в очі і говорив, що любить. Вже старшим говорив, що хоч що станеться з батьком, її не залишить.
Яку ж помилку вона зробила? Адже важко було в житті та все ж вивчили, дали освіту і гроші на квартиру, ще й добру частину на бізнес. Копошилися думки… не давали спокою. Де ж поділася його ласка, чому став таким байдужим і черствим?
З0.10. 2017р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761132
дата надходження 19.11.2017
дата закладки 28.11.2017
Зустрілись на узбіччі дві панянки:
Одна в намисті білому з фіранки,
А інша... загадково- кольорова,
Трусила листя, кидала до рова.
Співали щось у гурті з горобцями,
Врізали день, штукуючи ночами,
Туманом пили каву з філіжанки-
Дві чарівні, розбещені панянки.
Та, перша зодягалась в оксамити,
Дощем сміялась, далі хтіла жити,
А друга- морозила очерети,
І падала в сніжні, свої замети.
Обидві награвали щось із вітром,
Співали з ним, у танці вели гідно.
Такі чудні, душевні дві панянки-
Зима та осінь- вірні коліжанки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762744
дата надходження 28.11.2017
дата закладки 28.11.2017
Вам восемьдесят лет! Ведь вы поймите!
Вам нужен самому уже уход,
А вы к себе ребёнка взять хотите,
Который только в третий класс идёт.
Что вы дадите маленькому Вите?
А в интернате он не пропадёт.
Вот, отзывы экспертов посмотрите,
В стране нет лучше места для сирот!».
Но, выслушав начальницы рулады.
Старик сказал: «он хочет жить со мной.
А списывать в архив меня не надо».
Они преодолели все преграды,
Всех бюрократов, все их барикады,
И вырастил мальчишку дед родной.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761556
дата надходження 21.11.2017
дата закладки 27.11.2017
Зібрався день, заліг під хоругвами,
Церковні дзвони, дихали свічки,
А я в молитві линула до мами,
Цвіли в молитві батькові стежки.
Співали хори, три хліби жевріли,
Стояла вкопано осіння пелена,
У Божий лик промінчики летіли,
А я була у світі тім одна.
Не бачила в нім люду- не хотіла,
Лиш білий лист, на ньому імена:
Я б в небо, рідні, птахою летіла,
У ваше небо, бо в моїм зима.
Так холодно без вас і так морозно,
Лиш сльози теплі- ранішні дощі,
Тулились до мого лиця мімозно,
А в них- тепло від кожної душі.
Це все, що є і все, що залишилось:
Та світла пам'ять, спогад, тишина,
Свіча сумна- у ній життя молилось,
Де розділялись біль та чужина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758982
дата надходження 06.11.2017
дата закладки 06.11.2017
Осіння ніч в кишенях сни тримала,
Ділила їх на всіх-усіх людей,
А коли ранок вирветься з туману,
Тоді й дорогу сонечко знайде.
Прорве воно завісу щільну, сиву
Несмілим першим променем згори.
Нечітко ляже в мареві курсивом,
Як свідок осені й ранкової пори.
Ще вітер не насмілився повіять,
Красу боїться ранку сколихнуть.
В росі купають айстри свої вії,
Щоб сонечку закохано моргнуть.
Осінній ранок – то не просто казка,
Що з марева, мов човен, виплива,
Він той, хто для душі дарує ласку,
Яку не передати на словах.
21.12.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757068
дата надходження 25.10.2017
дата закладки 25.10.2017
Є холодна й тепла днина.
Є на все в світі причина.
Рот великий в Бегемота.
В Дятла клопітка робота.
Увесь день Кріт землю риє.
А в Жирафи довга шия.
Є коротка й довга днина.
Пам'ятай, що ти - Людина!
Чи про інших вмієш дбати?
Чи як собі побільше взяти?
Так багато, щоб ... усе!
В душі літо, чи мете?
Якщо холод... Замітає.
Не чекай! Бо хто дрімає,
Тому сумно в світі жити.
Ти ж навчись життю радіти!
Головне - вперед іти.
Можна вбрід, чи... де мости.
Не важливо, скільки можеш.
Мало чи багато хочеш.
Піднімись, якщо впадеш.
Головне, що ти - ідеш!
Є холодна й тепла днина.
Є для радості причина!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749058
дата надходження 03.09.2017
дата закладки 04.09.2017
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=5YmKxH4yyh0[/youtube]
- Чому в Тебе, мамо, посивіли коси?
Чом Твоя зів'яла врода молода?
- Їх, моя дитино, посріблили роси,
Вродоньку всю змила весняна вода...
- А чому, матусю, потьмяніли очі?
Вони ж так світились, наче дві зорі!
- Донечко, у темні і безсонні ночі
Мерехтіли очі сяйвом угорі...
- Чом же Твоя пісня, ненечко, стихає?
А колись бриніла ген за небокрай!..
- Це коріння, доню, родове всихає,
Щоб в твоє серде́нько влився водограй!
- А чому зітхаєш тихо щохвилини,
Чому променисто сміх Твій не дзвенить?
- Мудрості благаю в Бога для родини...
І за Україну се́рденько болить...
- Матінко єдина, усміхнися, пташко,
Освяти любов'ю-добротою світ!
Як би у житті нам не прийшлося важко,
У́смішкою зцілиш, об'єднаєш рід!
Не журись, рідненька, за свою дитину:
Твоя мудрість щедро у душі цвіте!
Виплекаю, вимолю кожную зернину -
Хай свята наука в дітях проросте!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737287
дата надходження 11.06.2017
дата закладки 11.06.2017
Падає, падає цвіт
З яблунь рожевих додолу.
Скільки вже весен і літ
Ми поспішали додому...
Падає, падає цвіт,
Сльози скупалися в росах.
Стежечка ця нам болить,
Нас пам’ятає ще босих.
Падає, падає цвіт,
Вікна вдивляються в даль,
Щось причаїлось між віт -
Там заховалась печаль.
Падає, падає цвіт,
Думає сад: ми - маленькі,
Порожньо біля воріт,
В рай вже покликали неньку.
Падає, падає цвіт,
Хата з очима сумними,
Нам - наче білий магніт,
В ній ще живуть херувими.
Падає, падає цвіт,
Тягнеться ниточка роду,
Нам на життя заповіт
Дали батьки в нагороду.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735396
дата надходження 28.05.2017
дата закладки 28.05.2017
Может такое ребёнку в кошмаре присниться:
В темном саду есть на дереве клетка с жар-птицей.
А в темноте, там внизу лишь клыками сверкая,
Дружно расселась волков завывающих стая.
Можно бы им и за дичью другою пуститься,
Нет ведь, подай серым хищникам только жар-птицу.
Год. Десять лет и сто лет может, даже пятьсот!
Страшный кошмар этот так всё идёт да идёт,
Это не волки, скорей упыри, упырицы,
Ждут да когда ж упадёт наконец к ним жар-птица.
Дерево с клеткой они бы давно надломили,
Да не дано сделать этого дьявольской силе.
Если же буря над садом опять разразится,
И на ветвях закачается клетка с жар-птицей,
То-то тогда начинается праздник у стаи:
"Падает! падает клетка сейчас золотая!
Вот, наконец, сможем в грудь мы, в нутро её впиться,
Наша, теперь будет нашею эта жар-птица!
Вот как её мы сейчас на куски разорвём!"
"Это крыло будет мне!" - "обойдешься хвостом!"
В горло готовы друг другу они за добычу вцепиться,
Только никак всё не падает клетка жар-птицы.
Ждите проклятые! Ждёте уже вы давно!
Радости этой не будет вовек вам не дано!
Если и клетка, упав, на куски разлетится,
То всё равно улетит, не достанется бесам жар-птица.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730305
дата надходження 24.04.2017
дата закладки 24.04.2017
Я не пишу безупречных стихов.
Вроде слежу, чтобы были в порядке
Рифмы и ритм, и мелодика слов,
А всё равно, есть, увы, недостатки.
Только одно утверждать я готов:
Жизнью своею могу поручиться,
Что не пишу бессердечных стихов!
В каждой строке моей – сердца частица.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726418
дата надходження 30.03.2017
дата закладки 30.03.2017
Я не пишу безупречных стихов.
Вроде слежу, чтобы были в порядке
Рифмы и ритм, и мелодика слов,
А всё равно, есть, увы, недостатки.
Только одно утверждать я готов:
Жизнью своею могу поручиться,
Что не пишу бессердечных стихов!
В каждой строке моей – сердца частица.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726418
дата надходження 30.03.2017
дата закладки 30.03.2017
Давно вже заблукали роки…
Змінився вік і навіть край,
Та в душу не приходить спокій.
О Боже, тільки не карай!
Для чого ми тоді зустрілись?
Щоб захворіть на все життя?
Не склали іспиту на зрілість,
Пили любов до забуття.
Давно вже маємо онуків,
Кохання стука вже до них –
Не знаю я рідніших звуків,
І кличуть знов мене вони.
Вже й красти щастя нам несила –
Воно ж, солодке і гірке,
Все манить наші душі сиві…
Бува ж з людьми в житті таке!
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718172
дата надходження 14.02.2017
дата закладки 14.02.2017
Подаруй мені, любий, ніч,
Щоби ласки було багато,
Ти і я коли віч-на-віч,
А у небі рясний зорепад.
Подаруй мені, любий, ніч,
Щоб серця не втомились кохати,
І любов ту в тобі й мені
Не замів восени листопад.
Подаруй мені, любий, ніч,
Котра тільки одна буває,
Коли душі й обох тіла
Переповнені почуттям.
Подаруй мені, любий, ніч,
Хай коханням два серця палають,
Щоб у душах любов цвіла,
Яскравішало наше життя.
Чернігів. 3.11.2016.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714184
дата надходження 24.01.2017
дата закладки 24.01.2017
Сіється, сіється, сіється, сіється зернятко.
Гріється ласкою, гріється ласкою серденько.
Долі хорошої ми вам бажаємо в добрий час.
Радість і щастя нехай завітають до вас!
Сіється... Сіється... Сіється зернятко.
Гріється ласкою серденько!
Сіється, сіється, сіється, сіється житечко.
Щоб зігрівало усіх нас веселеє літечко.
Під ясним сонечком жито у полечку зашумить.
Щоб веселіше було нам у світі всім жить!
Сіється... Сіється... Сіється житечко.
Щоб зігрівало нас літечко!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710891
дата надходження 08.01.2017
дата закладки 08.01.2017
Скінчився день. Росою вмився вечір.
Укрилась нічка зоряним крилом.
Усівся місяць дубові на плечі,
А той стеріг із півночі село.
Замовкли скрипки цвіркунів у лузі,
Чекають ранку сонні комарі,
Села не видно в темнім виднокрузі,
Хоч світло місяць сипав угорі.
Прослала нічка вишиту доріжку –
Чумацьким шляхом Бог її назвав, –
А місяць опустив у воду ріжки
І ними спраглу душу напував.
О нічко, зореока чарівнице, ,
Твої принади – дивна таїна,
Це ти прядеш із марева спідницю,
У котру річка ранком порина.
3.10.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710361
дата надходження 05.01.2017
дата закладки 05.01.2017
[u](Знала я одну жінку, котра відсиділа за сім колосків 7років при тих комуністах, за якими так багато ще плачуть, виступають проти декомунізації. У творі її доля.)
[/u]
Вона одна. Одна, як перст, і в хаті,
І в дощ, і в спеку, й як тріщить мороз.
Не звикла й плакатись на людях чи зітхати,
Хоча не шкодувала доля гроз.
Одна вона і день, і ніч стрічає,
Але найтяжче ранку їй чекать:
Все слухає, як серце кров качає,
А ніч не поспішає утікать.
У світ прийшла давно. Ще довоєнна.
І стежку теж топтала непросту,
Не бачила, й які вони – «зелені»,
Й скарбничку мала теж вона пусту.
Сьогодні теж старій ніяк не спиться –
Калейдоскоп прокручує життя:
Якби ж не те колоссячко пшениці,
Усе було би в неї до пуття.
А так…
І попливе думками
В далекий край, де молодість згнила.
(Її впіймали в полі з колосками,
Котрі вона під голод підняла.
Не забарився й вирок зі статтею,
І доля повела її… в Сибір.
Можливо, інший був би за межею,
Вона ж везла всі біди на собі).
Усі сім років згадувала мову,
Якій навчала мама з ранніх літ.
Й морози вдома не такі, зимові.
Який тісний і величезний світ!
Коли ж землі, своєї, вже ногою
Вона торкнулась, залилась слізьми.
Не просто й рани їй було загоїть,
Тай чи можливо пережите змить?!
Так і лишилася одна у цілім світі.
Не дочекалися-спочили і батьки
У сорок сьомім, у голоднім літі.
Така ціна була за колоски.
Погас завчасно й вогничок любові
(Чужого ж красти жінка не могла).
Так і лишилась без сім’ї, небога,
Лиш доля рясно зморшками лягла.
І сивина навідалася рано
У коси, її, чорні, як смола,
А може, проросла з тієї рани,
Що довго у душі її жила…
До фінішу вже роки добігають,
У косах і у голосі – зима.
Вогонь в очах її не меркне, пригасає…
Дістались колоски не задарма…
Аж ось постукав ранок у віконце,
Хоч не склепила зовсім ще очей.
Бентежить схід промінчик, перший, сонця,
І серденько ще звечора пече.
«Та то – дарма, – подумала, – минеться,
Пішли молодші мене за межу, –
Й піднятися із ліжка жінка пнеться, –
Чого ж це я і досі ще лежу?!..»
22.12.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708610
дата надходження 26.12.2016
дата закладки 26.12.2016
Ветер острый, как нож, и снегов океан…
Нет страшнее степи, чем в декабрський буран.
Темнота, темнота, и снега, и снега…
Лошадиная даже завязла нога.
И не могут никак путь к деревне найти
Старый возчик с сынишкою лет десяти.
Стали сани в снегу. Конь измучен вконец.
«Ночевать будем тут», – только охнул отец.
Мальчик к батьке приник. Ветер грозный силён,
И как будто не снег уж несёт он, а сон.
«Тять, а холода вроде уже как и нет!»…
Задремавший отец дать не может ответ.
Но как будто сквозь иней, покрывший ресницы,
Видит мальчик: вдали что-то стало светиться.
И идёт по снегам свет лучом золотым,
Старичок бородатый предстал перед ним.
В волосах седина, мягкий свет от лица:
«Эй, сынок, пробудись! Буди живо отца!»
Так сказал ему дед, вместе ласков и строг,
Но морозную дрёму прогнать он не мог.
Снова крикнул старик через пару минут:
«Встань! Отца разбуди, чтоб не сгинуть вам тут!
Пробудись, неразумное чадо моё.
Вас помиловал Бог, тут есть рядом жильё!»
И, очнувшись, отца стал будить мальчуган,
И почувствовал снова, как грозен буран.
Вот заохал отец: «Ох, и лютый мороз!»
Но нежданно залаял вдруг рядышком пёс!
«Слава Богу! Село! Где-то здесь оно! Тут!»
И парнишка с отцом на звук лая бегут.
Увязают в снегу, прорываясь вперёд.
И стучаться уже у каких-то ворот.
Но мальчишка вдруг вдруг вспомнил: «єй, батя, постой!
Где старик, что в степи разбудил нас с тобой?»
Но отец никого даже вспомнить не мог:
«Видно бредишь уже ты от жара, сынок!»
Стали звать старика: «Эй, отец! Ты живой?»
Только снег поднимается белой стеной.
……………………………………………
Вот и утро. День ясный, утихнул буран.
Вместе с батькою в церковь пришел мальчуган.
На колени отец опустился с поклоном,
А мальчишка застыл перед древней иконой.
Вот тот самый старик, но уже взгляд весёлый.
Значит, спас их в степи сам Угодник Никола!
18 октября 2016.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707398
дата надходження 19.12.2016
дата закладки 20.12.2016
Ветер острый, как нож, и снегов океан…
Нет страшнее степи, чем в декабрський буран.
Темнота, темнота, и снега, и снега…
Лошадиная даже завязла нога.
И не могут никак путь к деревне найти
Старый возчик с сынишкою лет десяти.
Стали сани в снегу. Конь измучен вконец.
«Ночевать будем тут», – только охнул отец.
Мальчик к батьке приник. Ветер грозный силён,
И как будто не снег уж несёт он, а сон.
«Тять, а холода вроде уже как и нет!»…
Задремавший отец дать не может ответ.
Но как будто сквозь иней, покрывший ресницы,
Видит мальчик: вдали что-то стало светиться.
И идёт по снегам свет лучом золотым,
Старичок бородатый предстал перед ним.
В волосах седина, мягкий свет от лица:
«Эй, сынок, пробудись! Буди живо отца!»
Так сказал ему дед, вместе ласков и строг,
Но морозную дрёму прогнать он не мог.
Снова крикнул старик через пару минут:
«Встань! Отца разбуди, чтоб не сгинуть вам тут!
Пробудись, неразумное чадо моё.
Вас помиловал Бог, тут есть рядом жильё!»
И, очнувшись, отца стал будить мальчуган,
И почувствовал снова, как грозен буран.
Вот заохал отец: «Ох, и лютый мороз!»
Но нежданно залаял вдруг рядышком пёс!
«Слава Богу! Село! Где-то здесь оно! Тут!»
И парнишка с отцом на звук лая бегут.
Увязают в снегу, прорываясь вперёд.
И стучаться уже у каких-то ворот.
Но мальчишка вдруг вдруг вспомнил: «єй, батя, постой!
Где старик, что в степи разбудил нас с тобой?»
Но отец никого даже вспомнить не мог:
«Видно бредишь уже ты от жара, сынок!»
Стали звать старика: «Эй, отец! Ты живой?»
Только снег поднимается белой стеной.
……………………………………………
Вот и утро. День ясный, утихнул буран.
Вместе с батькою в церковь пришел мальчуган.
На колени отец опустился с поклоном,
А мальчишка застыл перед древней иконой.
Вот тот самый старик, но уже взгляд весёлый.
Значит, спас их в степи сам Угодник Никола!
18 октября 2016.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707398
дата надходження 19.12.2016
дата закладки 20.12.2016
Гірчить вино осіннє
Із присмаком життя
І пам’яттю на стінах
У рамочці – літа.
Ми побіліли трохи,
В літах уже хатина
І б’ють в набат епохи,
В нас є ще та жарина...
Дитинство з-за фіранки
Мигнуло світлим оком,
До самого світанку -
Ця зустріч ненароком.
Гірчить вино з графина,
Мов пам’яті бальзам,
Із м’ятою калина
Лікують рани нам.
За нами пильно стежать
Світлини із стіни,
А ми, як і належить,
На пульсі - у струни.
Листаємо події,
Де радість, а де щем,
Враз плачемо й радієм
Від різнобарв’я тем.
Утер сльозу світанок,
Пора йти у світи,
По чарці – на останок.
Обнялись, мов брати.
...Наболене у часі,
В режимі каяття,
З валізою по трасі
Пішло вперед життя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703681
дата надходження 29.11.2016
дата закладки 29.11.2016
Вже голі віти, ні листочка...
А була ж вишита сорочка,
Розшита листом зеленавим!
Шепталась з кленом кучерявим.
Була красива в зелен-листі,
У ґронах пишних, у намисті.
Рум'яні щічки, стрічки в косах.
Ще й цілувалися тут в росах.
А сонце зійде... то й не знали,
Що тут до раночку стояли.
Стоять й тепер... Він обнімає
І від вітрів все захищає.
Хоч голі віти... Ні листочка.
І в клена вицвіла сорочка.
Цей клен й калина біля хати.
Мені здалося – батько й мати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701891
дата надходження 21.11.2016
дата закладки 21.11.2016
Там, де зорі густо небо вкрили
І шумить напровесні Десна,
Там мої росли й міцніли крила,
Там мого життя цвіла весна.
Там життя мого цвіла весна.
Там, де юність проплила крилата
І дитинство снігом замело,
Там моє село і рідна хата,
Там моєї долі джерело.
Долі там моєї джерело.
Там, де жито з вітром розмовляє
І синіє гордий небокрай,
Сонце пропливає понад плаєм,
То мій рідний, незабутній край.
Незабутній то мій рідний край.
28.03.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700924
дата надходження 16.11.2016
дата закладки 16.11.2016
[youtube]https://youtu.be/EeYQGrblgYM[/youtube]
Перший куплет попався мені десь в і-неті, але врізався в душу тим, що один в один реальна історія із мого життя….лежить такий інструмент (правда не баян, а акордеон…хоча є і баян, але баян купляв вже тато, а акордеон лежить ще від прадідуся) вже більше сторіччя…немає тата дідуся, немає самого дідуся, немає вже і мого татка, а він Є……ще сторіччя назад, десь до революції, в 1900-ті роки, коли його придбали, акордеон був коштовною річчю, і щоб його купити дідусь мого тата зняв з хати металеві листи, якими вона була укрита ( на той час це теж була дуже коштовна і екзотична річ ( як правило, всі хати були з солом’яними стріхами) і на отримані гроші купив акордеон, який лежить у мене і понині…
[b]«Як талісман, як оберіг, як згадка»[/b]
В кімнаті невеликій у кутку
На гнутім стільчику, красивому, з різьбою
Лежить баян трирядний на боку,
Давно веде розмову, лиш, з собою
……………………………………………
Лиш протираю інколи я пил
Беру з любов’ю, згадуючи татка
І його фото, строге, де в краватках…
Консерваторських він серед світил
На ньому грав і прадід мій, і дід
На ньому грав і син його - мій татко
На клавішах відбився пальців слід
Не все було в житті у них так гладко
І щоб придбати даний інструмент
в житті у предків був такий момент
Що не шкодА було їм хати й даху
Звідки зняли залізну гарну бляху
і обміняли на дзвінкий баян
Щоб в душах не проріс в людей бур’ян
…………………………………………….
Тепер лежить, і майже не потрібний
Лише як пам'ять – і мені, й нащадкам
Як талісман, як оберіг, чи згадка
Наскільки рід до музики був здібний
………………………………….
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692855
дата надходження 06.10.2016
дата закладки 06.10.2016
Ніколи наш народ не жив без війн,
І кожен раз від них він був у шоці…
Вони зустрілись тут – вона і він, –
Де чатувала смерть на кожнім кроці.
Вона і він, неначе два крила
Одної долі, котра поєднала
Її, що медсестрою тут була,
Й його у час, коли весна буяла.
І свідчив про кохання блиск очей,
Не поміщалось серце в теплих грудях.
І вже нема важливіших речей,
Ніж почуття… Й святішого не буде…
Диктує їм задимлена весна
Свої військові і людські закони:
Садів тут незвичайна білизна
І смерть, що ворог слав з-за териконів.
Та почуття сильніше від війни,
Тож під ногами в них рушник весільний,
Все переможуть з гідністю вони,
Під силу їм і Путінська Росія.
5.05.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692771
дата надходження 06.10.2016
дата закладки 06.10.2016
Дуже гарно на городі... Там така краса... що й годі!
Кукурудза й гарбузинка у жовтесеньких хустинках.
В шароварах помідори, в довгих платтячках квасоля.
Бурячки та огірочки мають вишиті сорочки.
Цибулиночки маленькі у спідничках зелененьких.
В сарафанчику морквинка, зеленіє капустинка,
бо зелена в неї стрічка. Баклажани, ніби річка.
О! Ці сині баклажани розляглись, мов на дивані.
Запишався ген горох... Ой смішний який він! Ох...
Чую, чую, чую... сміх! Розсмішив нас кріп усіх!
Взяв за руку він петрушку і спитав: "Ти хочеш в юшку?"
Та сказала: "Хочу в борщик!" І полив рясний їх дощик!
Дуже гарно на городі... Там така краса... що й годі!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691163
дата надходження 28.09.2016
дата закладки 05.10.2016
Золотила осінь всім кущам сорочки,
А берізкам - коси і довгі торочки.
Де ставок наш, осінь золота ходила,
Вербичкам хустини вона золотила.
Дуже їй раділи молоді вербички,
Бо осінь вплітала їм ще в коси стрічки!
А коли до лісу осінь завітала,
Золотила щедро, кого зустрічала.
Першими зустрілись лисенята в листі,
Тепер мають шубки вони золотисті.
Проходила осінь, де ростуть дубочки,
З'явилися в лісі золоті грибочки.
Чуб розкішний дубу осінь фарбувала,
І свою веселу пісеньку співала.
Для такого чуба фарби було мало,
Коричневим став він - золота не стало...
А стрункі смерічки чомусь забарились,
Стоять біля дуба - трішки засмутились.
Біля річки осінь золота ходила,
Пензлик золотистий в воду опустила.
На сорочці синій з'явилися точки,
Попливли по річці золоті листочки...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689480
дата надходження 18.09.2016
дата закладки 19.09.2016
Ці квіти ніжні ти приніс сьогодні,
в них сяють сонця ясні промінці.
І роси вранішні, іскристі, тремтять
на листі... і на твоїй руці.
Солодкий щем... такий казково-світлий,
приємним розливається теплом.
Мені здалось, що Ангел білосніжний
торкнувсь сріблястим, і мене, крилом.
О! Які ніжні ці красиві квіти.
Вони для мене... Ти приніс мені...
До себе манить цей букет розкішний.
Такий дарує березень весні.
Мабуть, вони насправді є казкові?
З подякою до тебе пригорнусь.
Твої вуста, мов пелюстки медові,
Солодкого нектару з них нап'юсь...
Ці квіти ніжні ти приніс сьогодні,
в них сяють сонця ясні промінці.
Глянь, роси вранішні, іскристі,
вже затремтіли й на моїй руці...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686265
дата надходження 28.08.2016
дата закладки 29.08.2016
Бачить літо себе вже на фініші,
Позолотою вкрились хліба,
Осінь пише анонс на афіші,
Мапа неба така голуба.
Галасливі пташині базари,
Небо їх закликає в політ,
Літо здало свої вже нектари
І на серпень упав зореквіт.
Міжсезоння так світиться сяйвом,
Юний вересень стукає в двері,
Про красу говорити щось зайве:
Осінь завжди – в хорошій манері.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686259
дата надходження 28.08.2016
дата закладки 29.08.2016
Бачить літо себе вже на фініші,
Позолотою вкрились хліба,
Осінь пише анонс на афіші,
Мапа неба така голуба.
Галасливі пташині базари,
Небо їх закликає в політ,
Літо здало свої вже нектари
І на серпень упав зореквіт.
Міжсезоння так світиться сяйвом,
Юний вересень стукає в двері,
Про красу говорити щось зайве:
Осінь завжди – в хорошій манері.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686259
дата надходження 28.08.2016
дата закладки 29.08.2016
Казала мені мама, що Ангели літають.
Що дуже вони гарні, красиві крила мають.
Мій Ангеле! Мій Ангеле! Мій Ангеле крилатий!
Навчи мене, навчи мене ... Літати.
З тобою завжди легко, бо вмієш ти радіти.
І ласкою своєю без слів ти можеш гріти.
Мій Ангеле! Мій Ангеле! Мій Ангеле крилатий!
Навчи мене, навчи мене... Літати.
Ти доторкнувсь до мене, і я - затріпотіла.
Здається, що й у мене також з'явились крила.
Мій Ангеле! Мій Ангеле! Мій Ангеле крилатий!
Навчи мене, навчи мене... Літати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685112
дата надходження 22.08.2016
дата закладки 23.08.2016
Ще хазяйнує літо, наливає
і яблука, і груші у садах.
Ще дозрівають соняхи у полі,
і жайвір ще виспівує. В житах
Ще посміхаються ясні волошки.
А очі в них, як небо... голубі.
Та холоднішими стають вже ранки,
збираються у вирій журавлі.
Готуютъся... Літають так багато...
Як крила їх зміцніють - полетять!
Ой, літечко... Ой, літечко... вже осінь.
Іде вже осінь по твоїх слідах.
Та квітни, квітни... Зігрівай нас, літо!
Ще радуй нас своїм ніжним теплом.
Не забариться осінь... Вже змахнула
над нашим гаєм золотим крилом...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683791
дата надходження 15.08.2016
дата закладки 15.08.2016
Хотел бы стать стихом я или песней.
А может быть ручьём мне побежать?
Хотел бы стать цветком я у дороги.
Ты каждый день идёшь по ней гулять.
А может стать мне клёном у дороги?
Проходишь мимо каждый день.
Укрыл бы веткой в день дождливый.
А в жаркий - с радостью навстречу
бросил тень.
Хотел бы стать стихом я, или песней.
Мечты мои, мечты мои, мечты...
Хотел бы стать стихом я, или песней,
Которую споёшь и прочитаешь только ты!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683030
дата надходження 11.08.2016
дата закладки 11.08.2016
Хотел бы стать стихом я или песней.
А может быть ручьём мне побежать?
Хотел бы стать цветком я у дороги.
Ты каждый день идёшь по ней гулять.
А может стать мне клёном у дороги?
Проходишь мимо каждый день.
Укрыл бы веткой в день дождливый.
А в жаркий - с радостью навстречу
бросил тень.
Хотел бы стать стихом я, или песней.
Мечты мои, мечты мои, мечты...
Хотел бы стать стихом я, или песней,
Которую споёшь и прочитаешь только ты!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683030
дата надходження 11.08.2016
дата закладки 11.08.2016
Мы не случайно с тобой повстречались.
Нам ведь сам Бог даровал эту встречу.
Ну, а зачем? И кому это надо?
Если ты спросишь, тебе я отвечу.
Ты моя нежность. Ты моя верность.
Яркий цветочек волшебного сада.
Ты моё счастье. Ты моя радость.
От Бога, от Бога, от Бога моя ты награда.
Сколько дорог пролегло между нами.
Все приближали они нашу встречу.
Ну, а зачем? И кому это надо?
Если ты спросить, тебе я отвечу.
Ты моя нежность. Ты моя верность.
Яркий цветочек волшебного сада.
Ты моё счастье. Ты моя радость.
От Бога, от Бога, от Бога моя ты награда.
Мне так приятно к тебе прикоснуться.
А для улыбки достаточно взгляда.
Мне бы в объятьях твоих вновь проснуться.
Нам ведь для счастья много не надо.
Ты моя нежность. Ты моя верность.
Яркий цветочек волшебного сада.
Ты моё счастье. Ты моя радость.
От Бога, от Бога, от Бога моя ты награда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681827
дата надходження 04.08.2016
дата закладки 04.08.2016
Мы не случайно с тобой повстречались.
Нам ведь сам Бог даровал эту встречу.
Ну, а зачем? И кому это надо?
Если ты спросишь, тебе я отвечу.
Ты моя нежность. Ты моя верность.
Яркий цветочек волшебного сада.
Ты моё счастье. Ты моя радость.
От Бога, от Бога, от Бога моя ты награда.
Сколько дорог пролегло между нами.
Все приближали они нашу встречу.
Ну, а зачем? И кому это надо?
Если ты спросить, тебе я отвечу.
Ты моя нежность. Ты моя верность.
Яркий цветочек волшебного сада.
Ты моё счастье. Ты моя радость.
От Бога, от Бога, от Бога моя ты награда.
Мне так приятно к тебе прикоснуться.
А для улыбки достаточно взгляда.
Мне бы в объятьях твоих вновь проснуться.
Нам ведь для счастья много не надо.
Ты моя нежность. Ты моя верность.
Яркий цветочек волшебного сада.
Ты моё счастье. Ты моя радость.
От Бога, от Бога, от Бога моя ты награда.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681827
дата надходження 04.08.2016
дата закладки 04.08.2016
(слова - Надія Башинська; музика, виконання - Тетяна Мирошниченко)
Нехай летять літа, спинять не треба.
Вони, як журавлі, самі полинуть в небо.
Та навесні птахів завжди чекають дома.
Літам назад - дорога невідома!
Не повертаються! Не повертаються літа.
Та є в них весни, й осінь золота.
Нехай летять літа.. Не зупиняйте!
З подякою у світ їх відпускайте.
Ясніє у них неба синя просинь.
Сипнула срібла вже зима у коси.
Нехай летять літа... Не зупиняйте.
Ділами добрими їх прикрашайте!
Не повертаються! Не повертаються літа.
Та є в них весни, й осінь золота.
Нехай летять літа.. Не зупиняйте!
З подякою у світ їх відпускайте.
Людське життя... Воно, як пісня світла.
У ньому сміх дзвінкий і яблуня розквітла.
І усмішка щира, що серце нам гріє.
Буває тут зимно, і віхола віє!
Не повертаються! Не повертаються літа.
Та є в них весни, й осінь золота.
Нехай летять літа.. Не зупиняйте!
З подякою у світ їх відпускайте.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681233
дата надходження 01.08.2016
дата закладки 04.08.2016
1. Мабуть штуку я утну,
І як звуть вам не скажу.
Ви до загадки верніться,
І дуже пильно придивіться,
Не складна моя загадка,
А смачна її відгадка.
2. Гарні очі і роток,
Роздивись лиш, друже,
У неї розовий бочок,
Шкірка ніжна дуже,
А як вкусиш, то мерщій оближеш і губи.
3. Я його люблю, кусаю,
Бо воно найкраще всіх,
Ласо з гілки визирає,
Усміхається усім.
Кращого ніде немає,
Обійди хоч цілий світ.
4. Славно каші наварила,
Обділила діточок.
Разом з ними відпочила,
Облизала котелок.
Краще знає, що і як,
А мені знову не так!..
5. Сидить баба на вербі:
-Ой не злізу, ой же ні!
Вловіть мене прошу дуже,
А я струшу з верби грушу.
6. Між людьми живе і в"ється,
У них їсть вона і п"є,
Ходить і літає всюди,
А не кожен її вб"є.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681234
дата надходження 01.08.2016
дата закладки 02.08.2016
Матінко, голубко сизокрила,
Відлетіла молодість давно,
Ти мене на світі жити вчила,
Виглядала завжди у вікно.
Мені сняться очі твої в смутку,
Твої руки в синіх жиляках,
Як на всіх ділила цукру грудку,
Як томилась в прожитих роках…
І тепер, коли тебе не стало,
Згадую по крапельці святе,
Пам'ять - це єдине, що зосталось,
Бо живемо певно ми на те…
М́́атінко, голубко сизокрила,
Відлетіла молодість давно,
Ти мене на світі жити вчила,
Виглядала завжди у вікно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665601
дата надходження 13.05.2016
дата закладки 29.07.2016
Оженився молодик
І став газдувати.
І садок він посадив,
Побудував хату.
Добре з жінкою жили,
Діток народили.
Працьовитими були,
Вистачало сили.
Та одного разу
Захворів синок.
Зажурений батько
Вийшов у садок.
У садку до нього
Бабця підійшла.
-Смерть я, - йому каже,-
Заберу синка.
-Ой, не бери сина,
А візьми мене.
В мене за плечима
Вже дорога є.
А він ще дитина,
Нехай він живе.
І кістлява баба
Руки простягла.
-Ну ходи за мною,
Мовила вона.
Чоловіку стало
Геть не по собі.
-Я ще не готовий,-
Повідомив він.
Повернувсь до хати
І до столу сів.
Подивитись сину
В очі не посмів.
Донька його старша
Теж в садок пішла.
І кіслявій бабі
Руки простягла:
-Не забирай братика,
Забери мене.
Люблю його більше,
Ніж саму себе.
Знов кістлява баба
Руки простягла:
-Добре, йди до мене,-
Сказала вона.
Не хотілось дівчинці
Покидать життя.
І вона у розпачі
В хату утекла.
Ніч була важкою,
Хлопчик помирав.
Корчився від болю,
Плакав і стогнав.
Знесилена мати
Вийшла у садок.
За сина просила
Бога і зірок:
-Ви за мого сина
Заберіть мене.
Він же ще дитина,
Нехай він живе.
До неї кіслява
Руки простягла:
-Добре, йди до мене,-
Сказала вона.
-Гаразд,- каже жінка,-
За мить повернусь.
З сином попрощаюсь,
До тебе вернусь.
Мовчки повернулась
До сина свого.
Лагідно всміхнулась,
Чмокнула в чоло.
Попрощалась з сином,
Нехай він живе,
Хоч і важко буде,
Та він не помре.
Вийшла вона з хати,
А Смерті нема.
Любов материнська
Смерть перемогла.
Повернулась в хату,
Синок тихо спить.
Усміхнений, гарний,
Радісний, живий...
У цій казці, звісно,
Є мораль проста:
Що Любов і Віра
Смерть перемага!..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671057
дата надходження 08.06.2016
дата закладки 08.06.2016
Помірковані, кажуть, мудрі.
Я ж терпіти таких не можу:
Їхні фрази, неначе в пудрі,
В друзі сунуться до заможних,
Чи до тих, що колись згодяться,
А чи є вже високим чином,
Їх і лають, і сварять пальцем,
Та для них то не є причина.
В мене інша – своя наука:
З другом бути лише на рівних,
В очі правду казать – не «нукать»,
І без клятви буть другу вірним.
4.12.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661458
дата надходження 23.04.2016
дата закладки 26.04.2016
І знову бій… Жорстокий, довгий бій…
Тремтить сльозою сиво-чорний ранок…
Матусі серце тоне у журбі,
Бо кровоточить болем його рана.
Вже третій день, як телефон замовк…
Вона не спить, не їсть, живе чеканням…
І мозок пухне від важких думок…
А мати згадує своє із ним прощання:
Веселий, ніби сонечко, синок…
– Ти не сумуй, живим я повернуся,
На твій завжди чекатиму дзвінок, –
Казав і цілував свою матусю.
– Коли ж ти виріс?.. – думала вона… –
І рухи, й погляд зовсім чоловічі…
Що робить із людиною війна? –
Все заглядала синові у вічі…
І він пішов… Упевнений, міцний…
Ішов назустріч небезпеці й долі,
У саме пекло чорної війни,
Принести мир щоб людям у долонях…
А біля серця – мамин оберіг…
(Той мусив сина всюди рятувати),
Удома ждали батьківський поріг
І змучена безсонням сива мати…
Вона чекає… Третій день чека…
Перечитала всі-усі молитви…
А з серця сина… тихо кров стіка…
На цьому непростому полі битви…
3.03.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655508
дата надходження 29.03.2016
дата закладки 29.03.2016
Весна ще не скупалася в калюжах,
Тихесенько дрімала у бруньках,
А ті ще не зелені, зате пружні,
Ще горобці «танцюють гопака».
Морози часто в воду заглядають,
Змагається льодок ще за життя.
Шибки холодні росами ридають,
Бо мають весняні передчуття,
Що скоро брунька випустить на волю
Листочок перший, квіточку в тепло,
І горобці теж славитимуть долю:
«Нарешті наше плем’я зажило!»
І намалюють клин лелеки в небі,
Оповістять про себе рідний край:
«Ніде немає кращого від тебе,» –
Колишуть голоси їх небокрай.
23.01.2015.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651975
дата надходження 16.03.2016
дата закладки 16.03.2016
В бурхливому життєвім океані
Ми недосвідчені і різні є плавці:
Той – набиває золотом кармани,
Той – мозолі рахує на руці.
І все ж фінал – один для всіх – єдиний –
Земля. Саме вона для нас усіх – одна.
Не втратити б в житті звання людини –
Воно для нас, як зірка провідна:
І норми поведінки нам диктує,
Надію й мрію кожному лиша.
Земля для нас ще довго хай квітує,
Врятує світ цей праведна душа.
7.09.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651655
дата надходження 15.03.2016
дата закладки 15.03.2016
Змінити світ людині не під силу,
Адже завдання дуже не просте,
Бо ж мало народить дочку чи сина –
Важливо, як і де дитя зросте.
Щоб світ змінить, життя одного мало,
І навіть кільканадцять поколінь
У людях рис негідних не зламали:
Брехливість, заздрість, підлість, зло і лінь.
Вони, мов фенікси, щоразу воскресали,
Немов боялись, світ щоб не збіднів,
Й не зникли в нас царі і їх васали,
І зло з добром у вічній є борні.
7.09.2013.
Ганна Верес (Демиденко).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651663
дата надходження 15.03.2016
дата закладки 15.03.2016
Весняним дощем вже заплакало небо,
Бо теплої купелі прагне усе:
Чорноземи, квіти, трава і дерева,
Волога життя із собою несе.
Без неї і хліб не родитиме в полі,
Посохнуть листочки в садах на гіллі.
Як сонця й води буде завжди доволі,
Триватиме вічно життя на землі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650702
дата надходження 11.03.2016
дата закладки 14.03.2016
У цьому заповіті не все моє, десь щось почула,доба-
вила,оформила, та й виклала, (давнє)
Як умру, то поховайте
мене біля школи.
На педрадах не картайте
вже більше ніколи.
На вінок мені не тратьте
ні грошей, ні часу,
бо я знаю вчителі-
не мають запасу.
На могилу покладіть
які-небудь квіти,
не забудьте в руки вкласти
план самоосвіти.
Щоб усе було зі мною:
конспекти, програми,
посібники, канцприладдя
І навчальні плани.
А як завуч похилиться,
й скаже: "Гаю, гаю,
ким же я твої уроки замінити маю?!"
То ви його заспокойте,
дайте всьому раду,
якщо треба, то збирайте
екстерну нараду.
Зважте все і поспішіть,
є на те причини,
справедливо розділіть
всі мої години.
Хай майбутні наставники
не згадують лихом,
замість двійок ставлять трійки,
щоб все було тихо.
Райпрофспілці передайте:
"На той світ подався,
бо путівки в санаторій
так і не діждався!"
А начальству передайте
дяку дуже щиру,
нехай воно поцілує
мене нижче спини!..
Ні! Не хочу помирати,
буду працювати,
почитаю, вип"ю чаю
і вкладуся спати!
Вчителів я дуже прошу:
"Не спішіть вмирати,
може діждимось хорошу
достойну зарплату!"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648691
дата надходження 03.03.2016
дата закладки 03.03.2016
Віджила вже зима на Майдані,
Посміхається сумно весна,
В когось свіжі болючі ще рани,
А когось вже й на світі нема.
Не погладить ніколи, ніколи
По голівці онуку дідусь,
Хтось не скаже ніколи нікому
Своє перше:” кохаю”, “люблю.”
І не зможе художник картини
Дарувати на радість усім.
Може й був би в нас свій Паганіні,
Та, на жаль...Та, на жаль, не дожив.
Будуть дітки зростати без батька,
Тільки знають, що був він Герой.
Цього горя безмежно багато,
Пролилась Україною кров...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644836
дата надходження 18.02.2016
дата закладки 22.02.2016
[color="#162ec9"](Слова,музика,виконання-Тетяна Мирошниченко,аранжування-Юрій Кандиба)[/color]
Люблю духмяний сік твоїх цілющих трав
І запах жита й стиглої пшениці.
І тиху ніч і лебединий став,
Джерельну воду в батьківській криниці.
Стежки, де в полі босою ходила,
Антоновки налиті у саду,
Лелеку, що у парі прилетіла
Гніздитися додому на даху.
Пр:
Україна, Україна!
Мій сонячний медовий край,
Це про твою чарівну вроду
Співає в горах водограй.
Україна, Україна!
Люблю мій лебединий край,
За тебе буду я молитися,
Щоб на землі твоїй був рай.
2
Люблю заквітчані хатинки білолиці,
Калину, кожну мальву під вікном,
Рум’яні, теплі з печі паляниці
З парним солодким молоком.
Це все моя земля, мій рідний дім,
Тут небеса бездонні і прозорі.
Я народилася і виросла у нім,
Для мене шумить вітер, сяють зорі.
Пр:
Україна, Україна!
Мій сонячний медовий край,
Це про твою чарівну вроду
Співає в горах водограй.
Україна, Україна!
Мій рідний лебединий край,
За тебе буду я молитися,
Щоб на землі твоїй був рай.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642570
дата надходження 09.02.2016
дата закладки 09.02.2016
Люблю свою країну я,
Таку знедолену, нещасну,
Вона мій скарб, моя земля,
Любов до неї не погасне.
Моя кохана Батьківщино!
Як можна зрадити тобі?
Твоя навіки я дитина
У радості і у журбі.
Твої заплаканії очі
Зігрію подихом своїм,
А очі ті такі дівочі,
Мій власний світ, мій рідний дім.
Тебе ніхто не вибирає,
Ти обираєш нас сама,
Мороз мене аж пробирає,
Як зраджують тобі дарма!
Як тебе можна не любити?
Ти моя муза неземна,
З тобою можу я творити,
Тебе послали небеса!
Моя кохана Батьківщино!
Поля, ліса, степи й моря,
Ялинка, груша і ліщина,
Осіння ранняя зоря.
Струмочки, річечки, джерельце,
Роса лягає на траву,
Весняне, лагідне стебельце,
З тобою я живу в раю!
Ти найпрекрасніша країна!
Блакитне небо, жовті ниви,
Моя кохана Україна
Дарую тобі щастя зливи!
03.12.2015 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642270
дата надходження 08.02.2016
дата закладки 08.02.2016
У березня таки якісь зв’язки є,
А може у природи він – в обранцях?
Широкі повноваження дає,
Забрала днів у лютого-вигнанця.
Зовсім на себе лютий вже не схожий,
Стабільно плюс, із запахом весни,
Свої права віддав він, схоже,
А березень узяв і – без вини.
Вже сонце по-весняному встає,
Теплом своїм ласкає кожну днину,
Пташина голос радо подає
І небо стелить голубу тканину.
Підсніжник вже від голосу весни
Голівоньку казкову піднімає
І грає березень уже на дві струни,
Зими закони з легкістю ламає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642213
дата надходження 08.02.2016
дата закладки 08.02.2016