«І бачив я: розчахнулись двері неба
В сузір’ї Лева…»
(Максиміліан Волошин)
У ті дні нами командував полковник С., якого всі називали Людина-війна. І недаремно. Він був фанатом військової справи. Вже не молодий, але підтягнутий, жилавий, худорлявий, високий, завжди як накручена пружина, з блискучими очима. Здавалось, що він взагалі не спить: коли всі валяться з ніг від втоми і очі злипаються, він ще на ногах, а коли нас будить час або війна, він вже на ногах. Однострій йому не просто пасував – уявити його у цивільному одязі було неможливо. Таке було відчуття, що він дуже довго чекав свого часу, мовчки спостерігаючи як розвалюють нашу армію, перебиваючи свій голод війни на якихось чужих конфліктах у далеких жарких країнах, і нарешті дочекався свого часу – нашої війни.
Ми всі в цій божевільній колотнечі були не в своїй тарілці: я озирався інколи навколо сидячи в бліндажі чи в таборі в військовому наметі – навколо мене колишні викладачі університетів, вчителі, адвокати, агрономи, журналісти, інженери, селяни, механіки і навіть старателі, що вдягнули нині військову форму – всі вони ніколи не тільки не збиралися, але навіть і не думали, що доведеться воювати. І тільки Людина-війна виглядав як риба, яку нарешті випустили з тісного акваріуму в бурхливу річку: це був його світ. Він не просто вимагав від нас всіх бути воїнами – і заражав нас атмосферою війни: після кожної його промови всі просто рвалися в бій.
Якось гріючись біля «буржуйки» після безсонної доби в шанцях та бліндажах я завів розмову з колишнім продавцем запчастин до автомобілів: «Я все шукаю істину, а вона втікає від мене, ховається десь…» Він тільки посміхнувся і відповів: «Просто нині істина вдягнула камуфляж – тому ти її і не помічаєш…» Я подумав, а може нинішня істина втілена в Людині-війні – нинішня істина проста: потрібно воювати, бо іншого виходу просто немає.
А ще подумалось: на фронті або біля або не пишеться взагалі, або пишеться зовсім не метафорично – грубо, суворо, важким простим стилем, відверто, реалістично, без польоту фантазій та алюзій. Ернесту Гемінгвею не випадково писалось саме так – він пройшов війну і став людиною війни. Вона жила в його творах навіть серед веселих вуличок Парижу, верталась до нього в шаленстві кориди чи азарті сафарі. Я з жахом подумав, що можливо, вже ніколи не буду романтиком, ніколи не зможу писати загадково і красиво. Реалізм жорстокого життя вдерся в мої рядки знищивши все метафізичне.
А може це знову чергова ілюзія – кожна війна рано чи пізно закінчується – навіть столітня війна завершилась – і я знову буду писати серед квітів під зорями про вічне. Треба тільки дожити до завершення війни – а шансів мало. Я не вмію звикати – навколишні люди звикають до всього, навіть до смерті. Я чомусь звик до багато чого – до армійських буднів, нудьги таборів і суворого аскетизму, але до загибелі людей звикнути не можу: коли черговий раз бачу як гине товариш по зброї, чи чую про загибель хорошої людини, яку я добре знав, це сильно зачіпає мене і виводить з рівноваги. Найбільше дивує при цьому, що лишається у людей, які щоденно стикаються зі смертю, ходять по тонкому лезу межі життя, здатність сміятися і жартувати. Хоча цей гумор чорний і не зрозумілий для інших людей – він є, хоч це і дико, особливо в умовах нинішньої озвірілої і безглуздої війни. Ми їхали на передову на автобусі. Сама ситуація була безглуздою – солдат зі зброєю в руках везуть на фронт на автобусі. Майже як у 1914 році в Парижі, коли таксі їздили прямо на фронт. А це на автобусі. Цей абсурд всім здавався смішним і чомусь думка, що всі ми зараз нарешті помремо (можливо) – теж викликала сміх. «Передайте, будь-ласка, на квиток!» (Ха-ха-ха!) «Ви не підкажете, коли зупинка «Фронт»? Бо я не знаю де мені виходити…» «Та це кінцева зупинка, автобус далі не йде, ми всі там виходимо!» (Ха-ха-ха!) «Пане шофер! А коли зворотній рейс? А то я забув дома калоші!»
Коли ми верталися через кілька днів в табір (як це не дивно, але всі живі і неушкоджені і з відчуттям виконаного обов’язку – таки добре постріляли сепаратистів), то наш табір здався мені «Титаніком» - диміли труби «буржуйок» над наметами і табір плив як корабель (тільки не по хвилях океану, а по хвилях часу, і не з Британії в Америку, а з минулого в майбутнє) і айсбергом для нього могли бути залпи «граду» чи «урагану»… Лишалося тільки сподіватись, що цього разу наш «Титанік» айсберг обмине. А якщо й не обмине, то нас не буде на цьому кораблі.
Ми добряче намерзлися в окопах та бліндажах і відігріваючись біля «буржуйки», я думав про те, що нині моє рідне місто Сніжне все більше і більше нагадує мені селище Макондо з дивакуватих творів Маркеса – ті самі «Сто років самотності» - тільки ніхто про них ще не написав, і я навряд чи напишу… А цікаво було б – війна, революція, громадянська війна, копальні, каторжна робота шахтарів, голод, репресії, знову війна, знову репресії, знову голод, знову каторжна робота, соціальні потрясіння, зміна системи і ось – знову війна, біженці, сепаратисти, окупанти… Занадто скромним епізодом виглядає на цьому фоні моє дитинство, ставок, рогаті жуки в балках, дідова хата і кудлатий пес… І запах шахти і трудяга з татуюванням «Немає в житті сенсу!» І дорога туди (не в минуле, звісно, а в місто) яка для мене нині закрита – бо я воюю по інший бік фронту і мрія визволити своє місто, ввірватися туди на танку і посісти над міськрадою український прапор стає все більш примарною. Хоча місту Сніжному пасує більше не фантазія Маркеса, а суворий загадковий романтизм Борхеса – південь все таки – «Південь», де чоловіки танцюють свої жорстокі танці з ножами. Нескінченна забава зі смертю. Поза часом і простором – божевільний сюрреалізм.
Про що найменше думається на війні (і про що найбільше хочеться думати), так це про французьких художників епохи модерн. Ось хто найбільше відчув довершення епохи! Ось хто найгостріше передчував наближення вселенської катастрофи світових війн! Ось хто відчув наближення потворного і жорстокого століття-каліки (яке ніяк не довершиться, бо епоха нібито нова, а ми все там). Вперто намагаюся думати про щось приємне, а сниться війна. Інколи змушую себе снити про Полінезію, пальми і теплий океан. Але сон знову вертає на те саме. А колись я вмів блукати снами куди захочу… Колись…
Над бліндажами знову гудів безпілотник – дзижчав як бджола, іноді зависав на місці. Явно не наш – ми точно не запускали та й навіщо б ото нашому безпілотнику крутитися над нашими бліндажами? Погана прикмета. Після візити «бджоли» часто прилітають «подарунки». Коли безпілотник зависав в мене виникало хибне відчуття, що я можу його збити з «калаша». Насправді це не так – ця муха занадто мала і прудка, щоб влучити в неї потрібне спеціальне обладнання якого в нас немає. Тай наказ був не стріляти і не висовуватись коли літає безпілотник. А шкода. Я би хоч перевірив свою майстерність і інтуїцію.
Зібрались стріляти по сепарами з серйозної гаубиці, що носить ім’я тендітної квіточки (у конструкторів гармат був в свій час своєрідний гумор). Бусоліст як належить розгортає бусоль на майбутній вогневій. З жартами у своєму стилі: «От колись на старості років спитає мене онук, що я робив на війні, а я скажу: я, онучку, був бусолістом!» «Ти краще скази, що був СОБом – солідніше буде звучати!» «Ну, для чого діток обманювати – до СОБа я не доросту, а бусоль – моє покликання! Я коли повернусь до цивільного життя, то зайшовши в магазин скажу: мені отой яблучний сік, що стоїть під кутом 14-01, лівіше 1-15 від основного напрямку. Так!» При поверненні в табір я попросив його визначити дирекцій ний кут намету і «буржуйки». Він відповів, що бусоль залишив у «броні» - не зможе.
Я ще був пригнічений сумнівами, зневірою та сумними думками, сидячи біля буржуйки і відігріваючи змерзлі за добу руки, коли до мене підійшов колега – молодший лейтенант К. (теж з мобілізованих) і сказав: «Післязавтра ми їдемо на бліндаж «Вівторок» - будемо стріляти в сепаратистів з мінометів!» «А чому з мінометів? І чому саме звідти?» «Бо нами буде командувати Людина-війна! А він дуже любить стріляти з мінометів. Бо це прикольно.» Будь-які сумніви зникли. Ми переможемо. Ми влаштуємо післязавтра сепаратистам незабутній день! Бо в бій нас поведе Людина-війна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541844
дата надходження 06.12.2014
дата закладки 14.05.2020
Листопад!...Дивина прохолоди нічної й морозного ранку!
Шепотіння... сухого невпалого листя з померзлих гілок!
Ах, короткі які та безцінні хвилини світанку,
Як устами коханій зігрієш долонь холодок!
Листопад!... Норов сильно терпки́й закоха́ного в діву героя,
Як жагуче...прекрасну чутливість уміє свою донести!
Тільки жаль, він не квітень і примхи негоди сумної,
Так неле́гко... Не можна без щему знести!
Листопад!... В сумуванні, буває, дощами холодними плаче!
А бува – срібна па́морозь кутає серце устале його,
Та сховає завжди він під шалик ваш носик терпляче,
І запросить зігрітись – у дім розмаїття свого.
Листопад!...Ох і зна ж, як глінтвейном духмяним гостинно леліють
І пухнасті утеплені капці м'які вам до ніг принесе!
Знову губи долоньки коханій до спеки зігріють.
Листопад...наче хлопчик взаємності жде!
Ах, цей смак поцілунку та погляди-іскри палкого кохання!
Мрія...поряд вона... безсумнівно... до неї – немає завад!
Листопад... Милих зустріч у нім не остання!
Від погоди ж надалі не буде нія́ких розрад!
Оригінал.
Ноябрь!... Холодных ночей волшебство и морозного утра!
И шёпот!... И шёпот оставшихся листьев замерзших ветвей!
Ах как коротки, но и как драгоценны минуты,
Когда согреваешь губами ладошки любимой своей!
Ноябрь!... Колючий характер влюблённого в деву героя!
Как пылко... как ясно умеет о чувствах своих говорить!
Но он не апрель, и увы, листопада погоду
Так трудно... и так тяжело иногда выносить!
Ноябрь!... грустит иногда и дождями холодными плачет!
И дымкой морозной покроется сердце его!
Но руки его ваш носик под шарфик запрячут,
И чтобы согреться, он пригласит вас в свой дом!
Ноябрь... ах знает же,как... угостить ароматным глинтвейном!
И тёплые тапочки к вашим ногам принесёт!
И снова губами ладошки любимой согреет,
Ноябрь... будто робкий мальчишка, взаимности ждёт!...
...Ах вкус поцелуя и взгляда влюблённого искры!
Мечта... она рядом, сомнения нет и преград!
И станет ноябрь для вас самым милым и близким,
И больше погода его вас не будет пугать!
Олег Фёдоров
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828647
дата надходження 11.03.2019
дата закладки 11.03.2019
Пам’ять назвала усіх поіменно…
День Перемоги заплакав дощем,
Ехо війни розболілося генно,
Вкрилась історія чорним плащем.
Предки мої відхворіли війною,
Часто гортали її сторінки,
Міцно тримали в руках своїх зброю,
Навіть спасінням не були роки.
Квітку любові і миру плекали,
Ниву життя засівали добром,
Сонцем своїм наповняли бокали,
Хоч й дошкуляв їм лихої синдром.
З неба їм сумно, що знов ми - з війною.
Янголів нових стрічають в раю,
Соромно їм за чужу паранойю,
Тих, хто знедолив країну мою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732437
дата надходження 08.05.2017
дата закладки 16.11.2017
Я хочу, щоб закінчилась війна,
Щоб за синами мами не ридали,
Щоб наречена не була вдова,
Щоб сиротами діти не ставали…
Я хочу, щоб в скорботному селі
Труну онука бабця не стрічала,
Щоб батько не хилився до землі,
Щоб пусткою домівка не ставала…
Я хочу, щоб убивці-москалі,
Скажені пси не лізли в Україну,
Щоб в Пеклі смажились вони в котлі
За свою душу, прокляту, зміїну…
Я знаю, що закінчиться війна
І кіборги додому повернуться,
Й зустріне татка сивого дівча,
Й своїх Героїв земляки діждуться.
Скінчиться ніч і прийде Світлий День!
Щасливий День Святої Перемоги!
І заспіваєм радісних пісень,
І рушниками встелемо дороги…
Слава нації! Смерть ворогам! Кіндрат & Корінь. 21.12.2016р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707804
дата надходження 21.12.2016
дата закладки 20.06.2017
Ни о́рдена и даже ни медали...
Я в списках – не вернувшихся с войны,
из тех, кто сутки лишь провоевали,
закрыв собой почти что полстраны.
Как давит грудь земля и медальона
витая нить, вовек вам не понять.
Нас много полегло из батальона...
Но приведись, мы б полегли опять.
Я ни минуты, верьте, не жалею,
что защищая Родину свою,
безвестным стал, и маком в поле рдею,
как капля крови пролитой в бою...
Нас много здесь. И нас давно отпели
дожди и грозы, в небе журавли,
осенние ненастья и метели...
Но знали б вы, как горек вес земли.
И даже не земли... Но безызвестность
и горе постаревших матерей,
напамять заучивших строчек пресность...
В сердцах не веря в смерти сыновей.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Не за награды насмерть воевали;
мы дальше поля с рожью не ушли...
Вчера случайно друга откопали.
Меня, пока что, так и не нашли.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732476
дата надходження 08.05.2017
дата закладки 09.05.2017
Вона чіпляє скотчем А-папір –
чотири, п’ять... із зошитів в клітину.
Вона шукає всім наперекір
чуткам про смерть. «Не бачили дитину?»
Вона шукає сина третій рік.
Прикмети: зріст, одежа, очі, губи...
Ні не маля – дорослий чоловік,
за тридцять літ, та їй синочок любий.
Їй байдуже – негода, спека, сніг…
чи обстріл, артналіт, яка година,
розвішує листки, не чує ніг…
Шепочуть, співчуваючи – причинна.
Вона шукає сина третій рік…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726548
дата надходження 31.03.2017
дата закладки 02.04.2017
Коли у принцеси немає дракона..
ну...тобто принцеса така... БЕЗДРАКОННА,
не тішить принцесу ні торт,ні корона,
ні сукня новенька,ні плюшевий слон...
Бо сняться принцесі бали і турніри,
де принци відважні,де принци сміливі
рятують із вежі принцесу вродливу...
То ж СПРАВЖНІЙ принцесі ПОТРІБЕН ДРАКОН!
Він дуже Величності кожній згодиться-
лякати несправжніх ПІДРОБЛЕНИХ принців.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636003
дата надходження 15.01.2016
дата закладки 31.01.2017
А які над окопами зорі?
Із наляканими очима,
У небесній своїй коморі,
Хоч у Бога десь за плечима.
Їм вже вибухи ці набридли,
І огидний цей колір війни,
Її вірус, її бацили
І стривожені вибухом сни...
Над окопами мріють зорі
Щоб на нашій Землі жили
Її діти в такій ось змові:
Щоб Людьми всі бути змогли!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713538
дата надходження 21.01.2017
дата закладки 21.01.2017