Ярослав Ячменьов: Вибране

Троянда Пустелі

Поетична ринва

поетична  ринва  зціджує  дощ  
із  моїх  думок
і  напоює  ними  сухий  грунт
в  мені  раптово  виникає  зневоднення
та  спустошення
а  все  навколо  потопає
у  воді
у  сенсі
занурюючись  у  потаємні  закутки  
мозкових  звивин
у  голові  в  невдахи
в  моїй



П.с.  фото  моє

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744789
дата надходження 04.08.2017
дата закладки 13.08.2017


yaguarondi

Квітню,

Знов  диво  -  
Ти  –
До  мене  в  тихі  сни,
Знов  мова  журавлів  з  червоно-чорним  пір’ям  
Хвилює  чаклуна,  що  сипле  сміх
Зеленим  раннім  вистиглим  подвір’ям…
Проснулась  -  за  вікном  замерзлий  білий  пух
З  беріз  і  їх  подруг-тополь  зриває  вітер,
Від  квіту  й  снігу  вишні  позгинали  віти
І  почорнів  горіх
Серед  весни

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729722
дата надходження 21.04.2017
дата закладки 03.06.2017


Новоградець

Ромашки

Шумить  вода  азовська  голуба,
Об  берег  розбивається  прибоєм.
Недавно  ще  біліючі  хліба,
Не  зібрані,  горять  на  полі  бою.

А  поруч,  біля  втомлених  солдат,
Задимлені,  обпалені  війною,
Цвітуть  в  полях  ромашки  невпопад,
За  бруствером  біліючи  стіною.

Стоять  в  степу,  де  точаться  бої,    
Заплямлені  мастилами  і  кров'ю
І  пелюстки  обсмалені  свої
Здіймають  ввись,  до  неба  Приазов'я.

Не  раз  зім'яті  подихом  війни  -
Під  танком  і  під  чоботом  бували  -
Щоразу  підіймаються  вони,
Нескорені  атаками  навали.

І  мовчки,  біля  квітів  польових,
Сидять  бійці  в  окопах  після  бою,
Під  плескіт  хвиль  азовських  голубих,
В  обойми  заганяючи  набої.

Приймає  смерть  і  щирить  зуби  в  ряд,
А  зовсім  безтурботно,  перед  нею,
Цвітуть  на  полі  бою  невпопад,
Заглядують  ромашки  у  траншею.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733953
дата надходження 18.05.2017
дата закладки 28.05.2017


Зайва пелюстка

Сни сорочі не віщі…


[i]Холоднеча...  
Зомлілі  долоні
Відкоркованих  зрана  троянд...

Гуркотнеча...
Цілунки  солоні
На  колінах  сирітських  веранд...

Світ  за  очі...
До  неба  впритул!
На  край  новісіньких  лез.

Сни  сорочі
У  лонах  акул
Не  віщі!  З  тобою  чи  без![/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732662
дата надходження 10.05.2017
дата закладки 10.05.2017


Systematic Age

Кобзар Фукусіми

Забудь  про  старі  порядки  старого  світу.
Вони  тобі  вже  більше  не  знадобляться.
Вони  стали  попелом,  їх  заніс  вітер
На  хмарах  нуклідів,  що  змішані  з  смаком  акацій...

Твої  перемоги  -  причина  твоєї  поразки.
І  завжди  земля  була  губкою  бруду  й  провини.
Але  mother  nature  розкрила  можливі  відмазки,
Які  залетіли  частинками  у  горловину...

***

Ти  знаєш,  що  вітер  шумить  гострим  іклом  загрози?
Ти  знаєш,  що  Прип'ять  несе  води  вічної  смерті?
Ти  знаєш,  що  грунт  захопив  довговічні  морози?
Ти  знаєш,  що  тут  все  живе  навіки  тепер  стерто?!

Дерева  бетону  заснули...  Прокинулись  хащі.
Куди  не  заглянь  -  всюди  тиша,  ні  руху  навколо...
Ніяк  аж  не  віриться  -  як  це  лишилося  нашим?
Тридцятий  рік  поспіль  шумлять  вічним  сном  ліси  голі...

На  зорі  поглянь...  Чи  ти  бачиш  сліди  Горбачова?
Їх  можна  й  не  бачити,  хоч  так  і  насправді  буває.
Хрестовий  похід  підкидав  їх  на  Захід.  Додому.
До  нового  краю.

Старі  фотографії  світлого  й  темного  шляху.
Вони  від'їжджають,  а  більше  туди  не  приїдуть.
Багато  піде,  і  лиш  обрані  будуть  під  дахом.
Народжені  діти.

Забутий  метал  полонив  заборонену  зону,
А  довгі  алеї  покрили  порослії  трави.
Навколо  -  ні  духу.  Та  й  дух  би  не  втік  із  полону
Опісля  розправи.

Тепер  все  зникає  під  покривом  старого  дому.
Тепер  резервація  мічена.  Стали  застави.
Надія  все  ж  є.  Проростає  на  тлі  кам'яному
Вечірня  заграва.

Біжи,  не  спиняйся.  Біжи,  куди  очі  лиш  бачать.
Вузькі  чи  широкі,  забиті,  порожні  терени.
Накриті  туманом,  спустошені  -  вигляд  неначе
Це  край  Ойкумени.

Навколо  аж  сіро  -  підручники,  зошити,  парти,
Ляльки,  протигази  -  давно  пилом  все  припорошене.
І  небо,  і  землі,  але  довго  бути  не  варто  -
Померти  там  зможеш.

Якщо  не  Уран,  то  довершать  почате  інакші
Мисливці,  які  полюватимуть  суто  на  всіх.  Знов  провулок.
Лиш  світло  в  кінці,  а  навколо  бетон  -  ти  не  бачиш,
Що  певні  забули.

Залишився  відбиток  руки  на  стіні  сіровицвілій,
Хтось  хрести  малював  ще  до  теми  приходу  монголів.
Шум  напруги  -  а  раптом  зіткнеться  хтось  лицями
У  дикому  полі?

Останній  прохід  перед  тим,  як  відкритися  світу.
Біжи,  бо  тебе  доганяють  титани-мисливці!
Виходь  на  новий  рівень,  хай  тобі  всміхнеться  світло
На  старій  шахівниці.

Тобі  повідомили  -  скоро  буде  допомога...
Та  знаєш,  від  сталкерів  буде  бедламу  імперія...
І  зброя  єдина  -  це  ти.  Розізлилась  погода
Шпилястих  прерій.

Хотів  ти  колись  поселитись  в  чужому  готелі...
То  от  -  є  нагода.  Тепер  все  Полісся  -  в  долонях.
Та  досі  полюють...  на  лапах,  у  кігтях  і  перах.
Кров  дихає  з  скроні.

А  треба  тікати,  бо  чуйка  на  кров  -  більше  злості.
А  кров  -  це  пожива  свята  для  нових  генерацій.
То  краще  тобі  не  дивитись  на  шахи  та  кості  -
У  тебе  міграція.

Решітка  вгорі...  Або  то  вентиляції  частка?
А  світло  летить  променями  на  голову...  Небо.
Так  хочеться  впасти  і  стати  частиною...  Пастка.
Не  зараз.  Не  треба.

На  поверхах  вищих  ще  досі  попахує  прірва.
Був  вибух.  Отак  будували  життя  комунізму.
Єдине  світило  тепер  на  пучки  відірвуть
Крізь  липову  призму.

А  далі  -  сходини.  А  далі  -  дерева  на  буквах.
А  далі  дах  стелиться.  Далі  нема  переходу.
Останні  хвилини.  Три  напрями  подають  руку
Й  скидають  у  воду

Загиблого.  Мертвого.  Друзі  теж  є  ворогами.
Приховані  знахідки  дали  про  себе  знати.
Отрута  смертельна,  висоти  і  серце,  мов  камінь.
А  міг  й  політати...

*

Я  ледве  утік.  І  до  крові  мене  шматували,
І  явно  на  грані  лишався  я.  Атомні  грати...
Та  я  повернувся.  Хрестовий  похід  лишив  пам'ять.
Я  буду  кохати,

Бо  я  повернувся  звідтіль,  звідки  тіло  виносять.
Не  плач...  Адже  я  стою  тут,  хоч  пошарпаний,  битий...
Забудь  моє  слово.  І  витри  замучені  сльози...
Ми  -  двоє  в  цім  світі...

***

Забудь  про  старі  порядки  старого  світу.
Вони  тобі  вже  більше  не  знадобляться.
Вони  стали  попелом,  їх  заніс  вітер
На  хмарах  нуклідів,  що  змішані  з  смаком  акацій...

Твої  перемоги  -  причина  твоєї  поразки.
І  завжди  земля  була  губкою  бруду  й  провини.
Але  mother  nature  розкрила  можливі  відмазки,
Які  залетіли  частинками  у  горловину...

Так  прагнемо  спокою,  так  хочем  бути  у  злагоді,
Що  смерті  привозимо  поїзди  в  рідну  чужину...
Війна,  зброя,  бомба  і  апогей  -  вишенька-ягода  -
Кобзар  Фукусіми.

22.04.16

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661971
дата надходження 25.04.2016
дата закладки 23.06.2016


Блуждающий Ветер

"Половине прекрасной половины человечества"

Оочень  давно  не  писал  стихи.  Вообще  последние  два  года  как  то  вразрез  творчеству  шли,  но  я  твердо  решил,  что  буду  исправлять  это.  Жаль  только,  что  иногда  вдохновение  приходит  от  негатива,  хотя  рождаются  неплохие  строки.

***

Что  значит  "любовь"?

Вопрос  этот  к  вам,  мои  милые  дамы.
Гарантия  вместе  быть  несколько  лет?
И  что  не  исчезнет  к  утру  он  с  друзьями,
Сведя  все  старанья  знакомства  на  нет.

Что  значит  "люблю"?

Что  храните  вы  в  слове,
Воспетом  в  десятках  и  сотнях  стихов?
Желание,  чувства,  мораль...что  основа?
Конкретно  для  вас,  не  цитаты  из  строф.

Что  значит  "твоя"?

Вы  хоть  раз  говорили?
-  "я  только  твоя..."  И  что  было  потом?
Когда  "половинку  вторую"  сменили,
Владелец  сменился?  Влеченье  и  дом?

А  что  значит  "верность"?

Она  существует!?
И  можно  ль  "проступки"  порой  оправдать?
Простить  за  предательство  тех,  кто  был  рядом,
Готов  был  на  все...  или  проще  солгать?

Что  значит  "доверие"?

Оно  вообще  надо?
Для  ВАС  смысл  есть  в  нем?!  Какая  в  нем  суть?
Где  раз  -  там  второй,  вам  ведь  нету  преграды,
С  дороги  совместной  "куда-то"  свернуть.

Что  значит  мой  стих?

Клевета?  Оскорбленья?
Ведь  в  шаблонах  обычно  -  мужчины  козлы?
Обозленность  на  род  женский  в  счет  одной  стервы?
Что  лишила  других  стихотворной  хвалы?

Это  просто  письмо...  персонально  для  каждой,
Кто  себя  здесь  узнал,  принял  все  на  свой  счет,
Просто  знай,  что  любовь  не  случается  дважды.
И  осадок  в  душе,  никогда  не  пройдет.

©  Блуждающий  Ветер

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657951
дата надходження 07.04.2016
дата закладки 07.04.2016


Lily Grant

Космічний дракон

-  Якщо  вони  дізнаються  -  нам  кінець,  -  шепотіла  Мел,  тримаючи  в  руках  сумку,  від  якої  її  тоненьке  тіло  неначе  згиналось  вдвоє.  
-  Вони  не  дізнаються,  -  запевнив  дівчину  Ді,  що  ніс  ще  більшу  сумку.
-  Еге  ж,  саме  після  таких  слів  все  починається,  -  прошепотіла  Мел,  дорікнувши  хлопцеві  поглядом.
Сонце  давно  зайшло  за  горизонт,  а  небо  всипало  зірками  та  різноманітними  світилами,  які,  чомусь  на  думку  Ді,  з'являються  тільки  влітку.  Вітки  дерев  ледь-ледь  прогиналися  під  теплим  вітром,  що  заколисував  все  живе  цієї  ночі.
І  як  раз  в  цей  момент  двоє  малих  старалися  тихо  вибратись  з  будинку,  тягнучи  з  собою  багаж,  та  навіть  не  здогадуючись,  що  за  ними  спостерігають.  За  величезною  шафою,  куди  батьки  складають  весь  посуд,  стояла  дівчинка,  напружуючи  очі,  щоб  в  темряві  розгледіти  старшу  сестру,  яка  збирається  чкурнути  з  дому.
І  ніхто  з  цих  двох  не  знав,  що  на  ранок  батьки  дізнаються  про  їхню  пригоду  через  необережність  молодшої  сестри...

До  будинку  Ді  вони  дібрались  за  допомогою  велосипедів.  "Як  добре,  що  містер  Сторож  мирно  спав  в  своєму  будиночку  та  не  розбудив  батьків  голосним  гарчанням,  -  думалось  Мел".
Драбина,  що  вела  до  даху,  була  настільки  хиткою,  що  її  скрип  повинен  був  змусити  прокинутись  усіх  мешканців  будинку.
Разом  з  сумкою  за  плечима,  Ді  видирався  вгору  посміхаючись,  адже  він  так  довго  чекав,  коли  його  таємницю  дізнається  Мел,  яка  в  цей  момент,  з  сумкою  повною  їжі,  думала  лиш  про  те,  як  не  полетіти  вниз.  
-  Сюди,  -  тримаючи  Мел  за  руку  скомандував  Ді.  

На  горищі  панувала  своя  атмосфера  та  зовсім  інше  життя,  незнайоме  іншим  мешканцям  о  такій  порі.  
Якщо  ж  інтер'єр  всередині  будинку  був  довершеним  в  одному  стилі,  то  про  горище,  напевно,  всі  забули.  Тут  панував  хаос.  Все  завалено  коробками  з  старими  речами  та  лахміттям,  що  пролежало  не  одне  покоління.  Деякі  речі,  на  які  не  вистачило  коробок,  просто  валялись  на  землі  збираючи  пил,  а  яскрава  жовта  пляма  на  стіні  наче  кричала  про  себе.  Її  ніхто  не  загородив,  вона  просто  була  як  вічне  нагадування  про...  Про  що?  Як  тут  з'явилась  ця  жовта  пляма?  Невже  хтось  справді  хотів  пофарбувати  кімнату  в  такий  колір,  та  випробувавши  фарбу,  передумав?  Неможливо  так  рівно  розхлюпати  фарбу.  Вона  тут  не  випадково.
-  Ді,  -  запитую  я,  -  ви  побудували  цей  будинок,  чи  тут  вже  хтось  мешкав  раніше?
-  О,  ми  купили  його  в  однієї  сім'ї,  -  безтурботно  відповів  той,  дістаючи  зі  сумки  купу  ковдр.
-  А  чи..  Чи  це  все  ваше?  Тут,  на  горищі,  -  знову  цікавлюсь  я.
-  Ні,  певна  справа.  Мама  з  татом  сюди  майже  не  навідуються,  з  нашого  тут  абсолютно  нічогісінько.  Батьки,  напевно,  ніколи  це  не  викинуть.

Стіна  з  жовтою  фарбою  привернула  мою  увагу  і  я  ніяк  не  могла  відвести  від  неї  очей.
-  Мел,  -  різко  покликав  мене  Ді,  -  ходімо  вже.
-  Куди?  А  хіба  ми  вже  не  прийшли?
-  Майже,  -  усміхнувся  той.  
На  іншому  кінці  горища  висіло  велике  сіре  покривало,  на  яке  б  я  ніколи  не  звернула  уваги,  не  поведи  мене  туди  Ді.  Відкинувши  його,  очам  відкрилась  дивовижна  картина.  Місце  під  зірками.  
Маленька  трикутна  вежа,  яку  я  ніколи  не  помічала  в  будинку,  бо  та  була  розміщена  зі  сторони  саду.  Трикутне  вікно,  білі  подушки  на  землі  і  відкритий  космос.  
-  Вітаю  у  найкращому  місці  цього  будинку,  -  урочисто  сказав  Ді.
-  Ти  тут  частенько  буваєш,  -  все  ще  здивовано  сказала  я,  дивлячись  на  пом'яті  подушки.
-  Це  надійна  схованка.
-  І  від  кого  ж  тобі  ховатись?
-  Це  дорослі  думають,  що  ми,  менші,  не  маємо  клопотів  та  цікавимось  лиш  комп'ютерними  іграми.  Це  ж  мій  особистий  простір,  де  тільки  я  Володар.
-  Звідки  ж  ти  такого  набрався,  Ді?  Невже  хтось  заважає  твоїй  свободі?
-  Ну  звісно!  В  тебе  ж  є  молодша  сестра,  ти  повинна  розуміти.  А  в  мене  ще  й  два  брати,  кому,  як  не  мені  знайоме  почуття  дискомфорту?  Давай  сюди  бутерброди,  -  швидко  змінив  тему  Ді.
-  До  речі,  навіщо  їх  так  багато?  Батьки  точно  помітять,  що  половина  продуктів  з  холодильника  раптом  зникла.
-  А  ось  і  причина,  чому  я  тебе  сюди  привів.
-  Тобто,  діло  не  в  зірках?
-  Не  тільки.  Закрий  очі.

Пройшла  хвилина.  Дві.  П'ять.  На  мить  я  подумала,  що  Ді  з  мене  жартує,  і  вже  збиралась  відкрити  очі.
-  Космічний  дракон!  -  радісно  вигукнув  той,  від  чого  бутерброд  випав  в  мене  з  рук.
-  Щ-що?  -  повільно  розплющуючи  очі  я  подумала,  що  це  все  сон.  -  Ох,  Ді!  Де  ти  його  взяв?
Страх  миттю  зник,  а  замість  нього  виникло  зацікавлення.  Космічний  дракон,  трохи  менший  за  дорослого  кота,  з  шкірою  зеленого  кольору,  помітною  навіть  при  світлі  нічних  світил,  та  очима  -  жовтими,  як  пекуче  сонце.
-  Дивись,  що  він  може,  -  радісно  гукнув  Ді,  задоволений  справленим  враженням.  
Зосереджено  дивлячись  на  нерухомого  дракона,  що  здавався  восковим,  очі  Ді  на  мить  блиснули  жовтим  і  дракон  відкрив  пащеку.  Не  вогонь,  а  іскри  вистрілили  з  його  рота  та  перевтілились  в  величезного  птаха.  
-  Покажи  ще  раз,  будь  ласка!  -  благала  Мел,  задивившись  на  вогняного  птаха.
-  Спочатку  погодуймо  його,  а  то  засне,  -  посміхнувся  Ді  та  пригостив  дракона  своїм  непочатим  бутербродом.  

До  світанку  залишалось  недовго.  Жовта  фарба  на  стіні  ось-ось  почне  зникати.
-  Віднесемо  дракона  на  його  корабель,  -  стурбовано  гукнув  Ді.
Стіна  пропустила  їх,  і  в  мить  викинула  назад,  забравши  свого  полоненого.  
Нічні  світила  будуть  знаком,  що  зустріч  з  драконом  відбудеться  знову,  а  ми  з  Ді,  тим  часом,  повернулись  по  домівках,  засинаючи  з  усмішками  на  обличчях.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563211
дата надходження 28.02.2015
дата закладки 05.03.2015