«…Життя як скло несемо у руках…»
(Арсеній Тарковський)
Я давно чув про місця та куточки моєї замріяної країни «де дідьko каже добраніч». Але де це, де саме ці краї я не здогадувався. І от випало побувати мені в селищі Перкалаба. І я зрозумів – це саме там. Є землі забуті Богом. Але є місця забуті не тільки ним. І людьми, і ще кимось. Щоб переконатися в цьому треба відвідати верхів’я Білого Черемошу. Або Чорного – це вже в кого які смаки на колір (це я без будь-яких натяків на політику. Тим паче, що Червоного Черемошу не існує і існувати не може). Саме туди – до витоків. Поїхавши в Перкалабу я думав, що я знаю, що таке погані дороги. Виявилось, що я досі не зав цього – всі дороги, які я вважав поганими, насправді досить хороші. А от дорога в Перкалабу… Точніше, сукупність величезних ям над прірвою. Водій, який мене віз у те селище на джипі, що багато бачив і летів по тих ямах на максимально можливій швидкості. При цьому бідолашний джип підкидало вгору більше ніж на метр – і це над прірвою. Черемош десь там далеко внизу, а тут ти літаєш в просторі в середині машини і з гуркотом падаєш у чергову яму. У Селіджера є чудова повість «Над прірвою у житі», а це було над прірвою у джипі. Теж суцільний дзен-буддизм. Для водія це була улюблена розвага – проїхати на швидкості по такій божевільній дорозі. Не знаю чи справді він отримував задоволення від такої гри з власним життям, але чомусь він не вважав себе екстремалом. При цьому він чомусь думав, що моя звичка ночувати самому в дрімучому лісі – це небезпечно (вовки, мовляв).
Але, як виявилось Перкалаба, не самий закинутий край в Україні – туди ще є хоч якась «дорога». У верхів’я Чорного Черемошу навіть такої немає – під час останньої повені ріка забрала навіть залишки дороги і мости – дістатися туди вже просто неможливо, навіть пішки. Хіба що йти по гірським хребтам. Пам’ятаю десять років тому довелось мені мандрувати в той край – мене вразили кинуті хати і хутори, колиби у яких вже давно ніхто не живе, полонини на яких пасеться тільки вітер. І тоді дорога ще була.
Приїхавши в Перкалабу я подумав – куди б податися блукати. Була ідея – як в старі добрі часи – нелегально перетнути румунський кордон і мандрувати по горах Волощини (які за хребтом Чивчин химерні і прекрасні). І зовсім не для того щоб зайвий раз почути: «Ну інтелег!» чи відчути в крові зайву порцію адреналіну – села по той бік «полоси» переважно українські і такі ж задрипані як і наші. Просто так. Для споглядання гори Печаль. Чи скель Смерті… О які життєрадісні назви! І головне чисто румунські. Чи то Трансільванські… Але від лісника я довідався, що по той бік кордону днями вирувала лісова пожежа, яку погасив тільки дощ, і звірина масово тікала на цей бік від кордону. Надибати на згарище і пустку, яку кинули навіть вовки мені не захотілось. Вирішив, послухавши розповіді місцевого сторожа лісу і охоронця звірів, піти туди, де ніхто не ходить. На хребет, що з’єднує Чивчини та Гриняви, на плоскогір’я Команова (найбільше в Карпатах, до речі…)
Лісник почав розповідати історію про своїх волоських колег – вони на ведмедів почали чіпляти нашийники з радіоіндикатором – для дослідження їх міграцій. Дивляться на екран, а один ведмідь чомусь прийшов на українську прикордонну заставу і там зупинився. Приходять вони на заставу, а там вже ціла буча – хоробрі прикордонники знайшовши на прикордонному стовпі ремінець з електронікою подумали, що це справа рук шпигунів або підступних терористів. Виявилось, що просто ведмедю нашийник заважав і він терся шиєю до прикордонного стовпа доки нашийник не відчепив.
Отак розмовляючи з лісником про те, про се я заглиблювався в гори. Проминув «кляузу» Кронпринца Рудольфа. «Кляуза» мені чомусь нагадала руїни форту часів Римської імперії – зітлілі колоди ще трималися купи і з під них виривався потік води. Таке було відчуття, що це збудували не сто років тому, а в часи імператора Траяна. Далі звернув на боковий потік – бо прямо по курсу вже була Волощина. Йдучи вздовж прозорого потоку і насолоджуючись спогляданням ялинового лісу раптом відчув жахливий сморід. Поруч побачив джерело як вибивалось із землі з клекотанням – таке було відчуття, що вода в ньому кипить, хоча на дотик виявилась холодною. Це було джерело з сірководнем. Глибини землі тут відкривали свої нутро. Пройшовши далі натрапив на автомобіль який судячи по всьому стояв тут не перший день і не перший тиждень і намет який вже був заплетений павутинням. Лісник-супутник побачивши моє здивуванням почав розказувати, що приїхали пару тижнів тому сюди двоє людей, поставили намет, лишили машину і пішли в гори. І більше їх ніхто не бачив. Приїжджала міліція їх шукати – пошуки полягали в тому, що хоробрі детективи запитали лісника чи не бачив він в лісі двох людей. Лісник відповів, що не бачив і на цьому пошуки завершились. «І де їх шукати? – зітхнув лісник. – Навколо ліси дрімучі. Стежки всі позаростали – давно тут ніхто не ходить…» Я з ним погодився, але стало якось щемно – пропали в горах двоє людей, а нікому до того немає ніякого діла. І в новинах ні гу-гу про це… Особливо стало якось сумно після слів лісника: «Та ведмідь, напевно, ними пообідав – що вже там шукати…»
Далі я розпрощався з лісником і подався в гори без цікавого співбесідника. Мені в провідники напросився один місцевий. На пів дорозі до полонини (дорога більше нагадувала «американські гірки» тільки набагато крутіше) діалоги з провідником почались якісь дивні. Він: «А куди ми йдемо?» Я: «На полонину!» Він: «А як мене звати?» Я: «Іван Сусанін. Ти зараз ось ще – розвертайся і йди по дорозі вниз назад у село – там точно знають як тебе звати і де ти живеш!» Так що далі помандрував у самотності. Галявини навколо були то червоного то фіолетового кольорів – від ягід брусниці та чорниці які вкривали поверхню суцільним килимом. На палючому цьогорічному сонці вони вже були перестиглі і незвично солодкі. Шлях мій лежав через ліс, полонини, потім знову через ліс мимо озера з чорною водою і скель, що стирчали на вершині хребта зубами якогось втомленого дракона. Траплялись кинуті колиби серед полонин, що заростали молодим лісом і малинниками (малина теж швидко набила оскомину – так її було багато). Дивні якісь речі відбуваються в горах. Полонини лісом заростають. А ліс висихає – цілі гектари сухостою. Не дай Бог хтось би недопалок кинув – це були б не гори – а факели.
Стоячи на вершині чергової гори я побачив на горизонті – на сусідньому хребті велетенські білі вуха, що стирчали з землі. Цими вухами можна було б слухати як розмовляють зорі. Але ці вуха люди використовували зовсім інакше – з лихою метою. А Нині вуха хоч і біліли як сніг, але потрохи іржавіли та розвалювались. Я ще подумав: «Все минає, навіть гординя людська…» І рушив далі. Йшов собі слухаючи вітер минувши криволісся і гору, що нагадувала піраміду. Перейшовши перевал, де я спочивав в тіні дерев слухаючи птахів, я надибав (на своє здивування) за хребтом на колибу явно населену, хоча дуже потріпану вітром і розхристаним потоком часу. Колиба вразила і зачепила мене своїм якимось потойбічним виглядом – збудована була химерно – дах був вдвічі більший за саму колибу і нависав спереду хатки над порожнечею. Так ніби під дахом половина простору було житло, а половина порожнеча.
Пастух зустрів мене привітно. І навіть не розпитував хто я і звідки в цій пустці і кинутому краї де давно крім нього ніхто не ходить і ніхто не живе. Питання зайві – і так все зрозуміло – для чого запитувати? Пригостив мене сиром і буцом (від молока я скромно відмовився – я ж не кімерієць-молокоїд). Пастух розуміюче кивнув головою, так нібито Геродот змалечку був його настільною книгою. Обличчя в нього було зоране часом і з такою печаткою самітництва, що питати його як він тут живе і для чого було б і марно і вульгарно. Розмова полилась якось сама собою – про головне. Я більше слухав аніж говорив слова і речення. Я люблю слухати, особливо відлюдників – їх тихі слова як пошерхла кора дерева – тихі, хоч і зашкарублі. А краще вже говорити тихо, аніж кричати вітру про те, що він дме намарно. Мені здалося навіть, що старий як світ пастух говорить не мені, а порожнечі…. Монолог був спочатку чисто соціальний:
- Немає в горах ладу, немає порєдку ніц. І добра нема – біда одна. Ото як вбили нашого цісаря Фердінанда ясновельможного та не стало бабці Австрії так ото й з того часу й гибіємо…
(Якщо відверто не очікував почути отак от раптом серед пустки і тиші такі дифірамби монархізму. І такі сентименти щодо Габсбургів. Сто літ пройшло, а все Австро-Угорщина для гуцулів щось фундаментальне і незабутнє – а інше – суєта і тлін.)
- А худібку тримати нині то збиток один, за живу вагу копійки платять, то кому то треба глядіти корови. Йо. Хіба за полосу перегнати – там в кілька разів дорожче заплатять. Та хіба то контрабанда? Ади тож тварина – пішла собі…
Я погодився – це справді, зовсім не контрабанда. Тварини не знають, що таке кордон і для них наші людські умовності – безглуздя. Всі ми під сонцем ходимо. І корови теж. А лінії на карті не для них креслені.
- Нині то я один на полонині, а колись був ще один пастух – Іваном звали. У нього батько за тих француватих совітів був голово сільради. Не тут, а в Гриняві. І хату по містовому бляхом покрили. Ади щоб файно було. Так батько його в районі на техніка вивчив, а потім у Львові на інжинєра. Хтів щоб в начальники син пішов. А той і жінку мав, і гроші, і хату, в місті, і машину гонорову, а потім кинув все та й пішов на полонину пастухувати. Та все тут під деревом сидів. Пес худобину пасе, а він під деревом сидить і на гори дивиться. А потім сказав, що зрозумів геть усе. І пішов до села й людям казав, що все пусте. Так в селі думали, що звар’ював геть чисто хлоп. А потім він моримухів назбирав, зварив, сказав, що то їжа не для вас, а для мене. З’їв їх та й помер. А перед смертю сказав, що як ідете, а тут три дороги, то йдіть середньою… І що як помре хтось, то знову народиться, а всі біди від того, що люди хочуть. А не хотіли б нічого, то й біди б не було. Отаке то було…
(Він замовк, бо зірвався вітер, що зашумів у верховітті смерек, а розмовляти разом з вітром перебиваючи його не випадало. Вітер слід було вислухати – що він скаже з приводу цього – вітер знав більше за цього старого пастуха. Може тому, що був старішим. Старішим навіть за ці гори….)
- А в селі нині пусте все. І люди пусті і в кожній хаті пусто. Та й тут на полонині нині все пусте… Зайду інколи на гору дивлюсь навколо – а кругом пустота і нічого крім пустоти… Я ось, що скажу – коли люди казали: «Корови», то вони вже не були коровами, тому їх і називають коровами. А коли люди казали «хата», то вже не була хата, тому її і називають хата. Ото і пустота. Коли люди кажуть «Пусте», воно вже не пусте, тому то його і називають пусте. А як подивитись навколо, то нічого крім тої пустоти немає, все з пустоти – і молоко, і худобина, й люди. Але сама пустота, то не пустота…
Я погодився з дідом. І поцікавившись наостанок як його звуть – чи часом не Василь Пустий (виявилось, що саме так), я пішов блукати далі хребтами, де живе тиша і дивився на порожнечу…
(Світлина автора. На світлині та сама колиба…)
2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461579
дата надходження 20.11.2013
дата закладки 13.05.2018
Мрячить і мрячить
Дощ монотонно-косий.
Пізно, юначе:
Зрізала осінь коси.
Зрізала коси.
Значить, іде в черниці.
В чорному, боса,
Наче остання птиця
Пішки по небу.
Інеєм терпне серце.
Пізній молебен
Дзвонами відгукнеться
Десь на папері.
Букви лягають косо.
Сумно – ой леле! –
Зрізала осінь коси.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759544
дата надходження 09.11.2017
дата закладки 15.11.2017
[color="#ff0000"][b]ОЛЕНКО, ЩИРО ВІТАЮ ТЕБЕ З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ! [/b][/color]
Мені дуже хочеться подарувати тобі цілий світ, тому я дарую тобі ніжний світанок, щасливий безтурботний день і чудовий вечір. А вночі я кину до твоїх ніг величезне зоряне небо, де кожна зірка буде світити тільки для тебе.
Нехай сьогодні не буде людини, щасливішої від тебе. Загадай своє найпотаємніше бажання, і нехай воно неодмінно здійсниться.
На жаль, мені не вдалося зловити золоту рибку, але, думаю, що тобі під силу і без сторонньої допомоги багато мрій зробити реальністю. Бажаю, щоб у тебе завжди були високі прагнення і цілі.
Щоб не тільки сьогодні, а завжди поруч були віддані, вірні, люблячі тебе рідні та друзі!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740665
дата надходження 05.07.2017
дата закладки 05.07.2017
(присвячення Олені Артеменко, за мотивами віршів нової збірки "Магічна міцність незнайомства")
Авторська сторінка Олени:
http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=22802
Твій дім – душа, підкорена фортеця, зажура юності в твоїх віршах, але ще й досі ти літаєш в романтичних снах…
У творах завжди є твоя присутність, незрима, явна чи уявна, меланхолійна осінь в зоряній безодні, а ти така ж, як і була учора, і як є сьогодні…
Постійний пошук позитиву, тендітна ніжність, пристрасть і любов до чоловіка, пастельні акварелі почуттів чарівних, і ти в обіймах мрій, така наївна…
Ти заблукала в мареві ілюзій, вмираєш від кохання, воскрешаєш уві сні, і завдяки фантазії, звичайні будні – кольорові, а вірші, як пісні….
Сумуєш часом – на порозі осінь, в минулому кохання і весна, буває в серці, ніби дощ голосить, і навіть в натовпі чомусь немов сама…
Присвячуєш йому чуттєві вірші, чи знає він про це, чи ні? В твоїй душі приватна ніша, і лиш йому співаєш ти свої пісні…
Трояндові слова і соловейка спів, душа твоя розквітла в розмаїтті поетичних слів…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740196
дата надходження 02.07.2017
дата закладки 02.07.2017
«...І вільних відьом в світі вже нема
Цих леді гідних – ні мітли, ні сліз...»
(Вільям Батлер Єйтс)
Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
розташований на скляному острові, де все прозоре...
На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731314
дата надходження 01.05.2017
дата закладки 01.05.2017
переспів - Ольга Шнуренко
Очі коханої зовсім на сонце несхожі,
Колір коралів не квітне на милих вустах,
Сніг не біліє на грудях - цей колір "ворожий",
Чорне волосся химерно лежить на плечах…
Бачив троянди дамаські, червоні і білі,
Їх не побачиш сьогодні на ніжних щоках,
Тонких приємних парфумів немає на тілі
квітів духмяних, що квітнуть розкішно в садах…
Голос коханої - дійсно приємний, та знаю,
музики звуки сприймаються краще на слух,
Мабуть шляхетна хода у богинь, допускаю,
Мила босоніж іде – перехоплює дух …
Дійсно, кохана моя - наймиліша у світі,
їй не потрібні рум'яна, декор і софіти…
Шекспір, Сонет 130
My mistress' eyes are nothing like the sun;
Coral is far more red than her lips' red;
If snow be white, why then her breasts are dun;
If hairs be wires, black wires grow on her head.
I have seen roses damasked, red and white,
But no such roses see I in her cheeks;
And in some perfumes is there more delight
Than in the breath that from my mistress reeks.
I love to hear her speak, yet well I know
That music hath a far more pleasing sound;
I grant I never saw a goddess go;
My mistress when she walks treads on the ground.
And yet, by heaven, I think my love as rare
As any she belied with false compare.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714820
дата надходження 27.01.2017
дата закладки 28.01.2017
Свята і грішна у твоїх обіймах,
Водночас стримана і запальна,
Як завжди, дуже романтична й мрійна,
Розкута, як міцне вино, хмільна…
В моїх очах зоріє сонцем щастя,
Танцює серце аритмічний блюз,
І шаленіє пульсом на зап’ястях –
Ця ніч з’єднала нас в один союз…
Я знаю, нас чекають перепони,
Життя – не мед, буває й гіркота,
Та поки ще звучать весільні дзвони,
Цілуй мої трояндові вуста!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705755
дата надходження 10.12.2016
дата закладки 10.12.2016
Листок останній листопад зірвав.
Гілками небо тріснуло вітражно.
Сивіє вперше інеєм трава.
Їй холодно. Але уже не страшно.
Не страшно перших білених сивин,
Ні перших зморщок, ні хиткого кроку.
Вже сніг, а ти лишаєшся живим…
Для чого? Маєш відгадать до строку,
Коли зірве твого життя листок,
Розбивши небо лунами на скалки,
Його рука. Не страшно помилок.
А листопад уже приймає ставки…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702215
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 03.12.2016
«…Серце моє, що дозріло,
На дереві пізнання добра і зла,
Серце, яке вкусила змія…»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Серце моє, ти – дозріле яблуко,
Що висне на гілці осені холоду,
На гілці, розхитаній вітром,
Яблуко, яке забули зірвати.
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє – ти ліхтарик,
Для блукань у пітьмі війни,
Ліхтарик з яким читаю слова,
Писані в книзі поета
Давно розстріляного…
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє – ти мішень,
В яку досі ніяк не влучили,
Яка білою плямою на карті смерті
Поки що. До часу – серце.
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє – ти мій знак вказівний,
На шляхах вічного холоду,
На мінному полі життя,
Там, поміж пострілами,
Там, за межею «бути».
(А сніг холодний
На землі попелу…)
Серце моє, коли зледенієш
У холоді вічному Всесвіту,
Чи то станеш попелу жменькою,
Згорівши на цьому пожарищі,
Знай, ти дозріло, як яблуко.
(А сніг холодний
На землі попелу…)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702080
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 22.11.2016
Чи відомо тобі, як вона розбирає на звуки
Твого імені пісню й щоденно вкладає у постіль
Біля себе, допоки глузлива самотність сторука
В дверях дому чатує /немов особистий апостол/?
Їй не сняться моря, але серце штормить океаном,
І болить нездійсненне, повінчане небом з «ніколи».
Часом пусто у грудях, неначе вона з порцеляни:
Посковзнеться, впаде – розлетиться на друзки довкола.
Що ти знаєш про неї? Дощі й меланхолія ночі?...
До свободи лиш крок: почуття замовчати до крику.
А у неї до тебе, мов зайди, вірші-поторочі!
А у неї без тебе світанки порожні й безликі…
І коли заповзає у ліжко змією безсоння
Та вростає під шкіру скрипуча, мов протяги, втома,
Вона міцно стискає в своїх скрижанілих долонях
Твого імені звуки.
/Твоя назавжди… невідома…/
[i]колись - 13.11.2015[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698507
дата надходження 04.11.2016
дата закладки 18.11.2016
Pawlo Tschubyns'kyj
DIE HYMNE DER UKRAINE
Die Ukraine noch nicht gestorben - ihr Heil und ihr Willen.
Das Schicksal kann, Ukrainer, unsre Herzen stillen.
Feinde gehen gleich zugrunde, werd'n wie Tau verschwinden,
werden, alle, wir zu Sieger in der Ukraine.
R.:
Unsre Leiber, Seelen werden wir der Freiheit geben,
zeigen, alle, wir zusammen die Kosakenstaemme.
Liefern wir in die Blutschlachten, Brueder, von Sjan bis zum Don-Fluss.
Niemand knecht unser Land aber; das Joch sei ja keine Lust.
Schwarzes Meer laechelt auch, Dnipro wird sich freuen.
Unsre Heimat, Ukraine, wird ja nie bereuen.
R.:
Festigkeit und auch echte Arbeit lassen sich beweisen,
und der Willen in der (або in 'r) Ukraine singt sein Lied nicht leise.
Dieses Lied ja laut gesungen, hoeren die Karpaten
und die Steppen und die Voelker... Ukraine 'st Heimat!
2010
СЛАВА УКРАЇНІ!
Die Uebersetzung und Nachdichtung aus dem Ukrainischen ins Deutsche
vom K. f. Philologie, Dozenten des Lehrstuhls fuer Fremdsprachen
Oleg Dakalenko
Павло Чубинський
ГІМН УКРАЇНИ
Ще не вмерла України, ні слава, ні воля,
ще нам браття українці усміхнется доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
запануєм і ми, браття, у своїй сторнці.
Пр.:
Душу й тіло ми положим за нашу Свободу,
і покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем браття в бій кровавий від Сяну до Дону,
в ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, Дід-Дніпро зрадіє,
ще у нащій Україні доленька наспіє.
Пр.:
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
ще ся воля в Україні піснь гучна розляже,
за Карпати відоб'ється, згомоніть степами,
України слава стане поміж народами.
1862
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695457
дата надходження 19.10.2016
дата закладки 20.10.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.09.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.09.2016
твір було написано 10 років тому,
а присвячено тепер знаменитій спеції,
щоб була здорова та весела.
каже: "ви мені ще жодної поеми не присвятили"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669879
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 21.08.2016
«Все на світі заломилось,
Залишилась тільки тиша.»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Якщо тільки тиша лишилась тобі,
Якщо ти зникаєш, як тінь у юрбі,
Якщо тільки тиша у паузах слів,
Між пострілом, вибухом, клаптями снів,
Тиші шматочки лишились тобі,
Як нагорода в оцій боротьбі,
Вагомі і довгі, як краплі політ,
Важкі й незбагненні, як зранений світ,
Вагомі, як краплі, що небом пустим
Тобі подаровані. Хмара як дим.
Несила їй виснути - зникли світи,
І тиша шматками між громом. І ти.
І кожен шматок це раптовий антракт
Страшної вистави: що постріл, то факт.
Не степ це, друзяко, це є Колізей,
Пісок на арені і сотні очей
Байдужих плебеїв. Живемо отак,
А потім колись червонітиме мак,
На цій не чужій нам землі без людей,
В степу полиновім, що білий, як день.
Мірило життя нам ці тиші шматки,
Оті - між рядками, оті - самоти.
Ми очі відкриємо краплям важким.
Земля наче вохра. А спогад як дим.
Мій друже, забув ти, що ми на війні
Як тихо... Як тихо... Як тихо... Чи ні?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682412
дата надходження 08.08.2016
дата закладки 08.08.2016
Мені не потрібно, повір, більше жодних пояснень.
Слова догоріли, у грудях клубочиться дим.
І все, що не трапилось до, тепер стало невчасним,
А світ, де немає тебе, божевільно пустим.
Тут тиснуть на мене потріскані стіни палати,
Розхлюпалось небо на землю /навмисно?/ дощем.
Я так красномовно навчилась до хрипу мовчати
У безвість, де плавиться воском задавнений щем
І скапує відчаєм. В серці - руїни. Не храми...
Відсутність тебе і в нікуди чітка магістраль.
Попереду ніч за кордоном віконної рами
І довга дорога до себе крізь страху вуаль.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679360
дата надходження 21.07.2016
дата закладки 23.07.2016
Никогда не поздно
У каждого свой путь, свои вершины,
свои падения, свои грехи,
у каждой женщины свои мужчины,
и много всякой прочей чепухи.
Безгрешных нет под этим небом звездным,
и лишь одно хотелось бы сказать,
покаяться то никогда не поздно,
а согрешить, ведь можно опоздать.
Не верьте всяким догмам и запретам,
их те писали, кто не в силах согрешить,
ведь жизнь одна в подлунном мире этом,
не бойтесь ничего, спешите просто жить.
На завтра ничего не оставляйте,
ведь завтра это призрак и мираж,
только вперед, зря время не теряйте,
берите эту жизнь на абордаж.
У каждого из нас свои свершения,
свои падения, свои грехи,
гоните прочь ненужные сомнения,
потом напишем покаянные стихи.
Покаяться то никогда не поздно,
а согрешить, ведь можно опоздать,
но впрочем, если говорить серьезно,
во всем конечно меру нужно знать.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675882
дата надходження 03.07.2016
дата закладки 03.07.2016
Ти простягнеш крізь сон свої руки, як ріки молочні,
І їм байдуже, що міст підірваний, глухонімий,
я благаю: зніми цю пропахлу війною сорочку,
однострій баговинням просякнутий з мене зніми.
Що зосталося там, за фіктивним кордоном тканини
там свічадо розбите на сотні оскалених »я»,
І ще стомлене серце, як висохле гроно калини,
але й досі воно твоє кличе пречисте ім’я.
Хай твоя чистота, хай твоя синьогірськая врода
наскрізь мене пройде молоком, нардом, медом, вином,
і обвившись навколо хребців, онови, моя кродо,
і даруй мені свій руто-мятний жіночий покров.
І солодкість свою, таку ніжну, як вербовий котик,
і також гіркоту, щоби буть співчутливим до сліз…
Ну, а я тобі що ? Тільки сина - округлий животик.
Ну, а я тобі що ? Тільки мирну стежину до звізд.
І так будем разом переборювать нашу погибель,
Не розсиплемось пилом в пошрамленім смертю степу,
Ти світанок приносиш в руїни мені, моя Либідь,
І тому не зречусь сеї долі, не зраджу посту
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675487
дата надходження 01.07.2016
дата закладки 02.07.2016
не розділяй ймовірне з неможливим,
стискай міцніш уяви срібний ключ,
безмежність жде за сотими дверима,
розплав реальності вже звичної сургуч!
ключ поверни і падай сам у себе,
із напівмороку в живий аквамарин,
там мрій зростають велетенські стебла
крізь безліч вимірів, небес, множин
забудь про світ розумності й обчислень,
знайомсь з собою, правду привідкрий,
в тобі важлива, знаєш, кожна риса,
бо з них сформований цей неповторний ти
система кожна - плетиво абстракцій,
життя ж твоє - на віддалі руки,
навчись душі своєї не боятись,
щоб стати сильним слабкості прийми
уламки, помилки, страхи й невдачі,
навчись в фундамент досвіду вкладать,
бо те лише, що сам пізнав й побачив,
відчув, складають рівень твоїх знань
слова безликі криються в поняттях,
тобі вдихати сенс у кожне слово й том,
ти можеш неймовірне відшукати,
яким не володів до тебе ще ніхто
ось сто замків. звільни свою безмежність,
йди до нових небес крізь правила й табу,
ти - з правил виняток і свого світу стержень,
на віддалі руки тебе жде власна суть
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668432
дата надходження 26.05.2016
дата закладки 18.06.2016
(за мотивами, фрагмент)
Там, де живуть античні музики фігури,
З минулим мертвим бій веде клавіатура,
Жорстока битва нот з мовчанкою довкілля,
Там не шукай, поет, душі своїй дозвілля…
І, поєднавши разом розум з божевіллям,
Зустрінемо в пустелі сенсів новосілля
для вивчення світів, що нам незрозумілі.
Поезія - це думка, що живе у тілі…
Вона тече, незрима, в хаосі з думками,
Її прославимо старанними трудами,
Щоб засіяла, наче зірка опівнічна,
І в серці не згасала, а горіла вічно!
(оригінал)
"Предостережение"
Николай Заболоцкий
Где древней музыки фигуры,
Где с мертвым бой клавиатуры,
Где битва нот с безмолвием пространства -
Там не ищи, поэт, душе своей убранства...
Соединив безумие с умом,
Среди пустынных смыслов мы построим дом -
Училище миров, неведомых доселе.
Поэзия есть мысль, устроенная в теле...
Она течет, незримая, в воде -
Мы воду воспоем усердными трудами.
Она горит в полуночной звезде -
Звезда, как полымя, бушует перед нами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667718
дата надходження 23.05.2016
дата закладки 25.05.2016
Сендмене, містере, запрошую на чай,
без Вас моя нудьгує підсвідомість,
і прихопіть хоч дюжину почвар,
я, знаєте, люблю незнане й невідоме
я Вас, пробачте, зовсім не боюсь,
така професія - приборкувач кошмарів
(художник кажуть, віри в це не йму),
буває, що закохуюсь в примари
для критиків мої химери - зло,
жахає їх усяка нелогічність,
жахливий містере, запрошую на сон,
давайте поговоримо про вічне
про ніч стооку, бременських котів,
про Ваше тисячу й одне обличчя,
я Вас пізнати краще би хотів,
страхам люблю у очі я дивитись
ось булькотить уява в казані,
блукає небом дим блакитнорукий,
Сендмене, залишайтеся в мені,
без Вас цей світ - не світ, а сущі муки
9.05.2016
Картина: Salvador Dali "The Sandman"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664895
дата надходження 09.05.2016
дата закладки 10.05.2016
Розламані хліби. Розпущене волосся.
У глеку молоко. Цвіркун-кобзар в тіні.
І серця два. Янгольське двоголосся.
Ласкавість світла. Повертання. Дім.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665063
дата надходження 10.05.2016
дата закладки 10.05.2016
«Незабаром і пам'ять моя розчиниться
у просторі...»
(Гійом Аполлінер)
А на війні як на війні: Сонце
Над нами вогненною кулею.
А на війні як на війні: Небо
Пораненим птахом – коли синім,
Коли вицвілим – кличе,
Чи то летіти, чи то просто жити.
А на війні як на війні: Поле
То квітуче, а то зовсім зоране,
Тільки не плугом, громом,
Тим, що пахне залізом і димом.
А на війні як на війні: дихати
І хочеться, і подуха - присмак
Металу в горлі, крові тріснутих губ,
А на війні як на війні: Білявка бліда -
Смерть старою дівою
Блукає шанцями та бліндажами,
Зазирає кожному в очі,
Про щось запитує, чогось сміється,
А ми собі в своїй вічності
Буття хвилинами міряємо.
А на війні як на війні: Залізо
Холодним драконом сутінок
Чи гарячим подихом пекла.
А на війні як на віні: Пил
Всюди. Навіть час стає пилом,
Навіть слова пилом під ноги втомлені.
А на війні як на віні: Друзі
Хто тільки в пам’яті,
А хто там - під кулями...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659659
дата надходження 15.04.2016
дата закладки 10.05.2016
[b]прелюдія відліку[/b]
поки ти ходив собі поза часом
звечоріло
інколи здається що
час ходить навколо тебе
а іноді – навколо себе
у кімнаті дзеркал
як втя..ми:ти
хто кого відображає
на кредитній карточці
закінчились знаки питання
а нулі яких по вуха
стають петлями
00:00
на старт увага …! –
перегони пові(р)шеників
[b]* * *[/b]
спочатку був нуль
а потім…
(всі вміють рахувати)
на линву
що схожа на велетенську струну
почеплений ланцюг цифр
бо собака-час
мусить бути на при:в’язі
а й справді
старий дідівський
настінний годин-ник
схо-жий на буду
01:00
[b]третя планета[/b]
спаралізовану матір міліардів дітей
ми — її ж чада — добиваємо
то ще квіточки коли орел терзає печінку
ми ж муміфікуємо усе тіло
разом із внутрішніми органами
ЗАЖИВО
можливості ж необмежені
дурні ми не розуміємо
що смерть королеви —
загибель вулика
[b]цифренашестя[/b]
люцифер цифр
відмінусовує миті
мов знімає па:сами
шкіру пам’яті
яка відросте
шар за шаром
але тільки якщо
перетерпиш біль
за дев’ятибальною
шкалою
1
2
3
4
…
цифрове повітря….
все оцифроване….
цифромазохізм….
цифрошизофринія….
…
[s]спочатку було сл..[/s]
вкінці буде цифра
[b]поміжслів’я[/b]
суміш часів
ера миті
зпаралізовані погляди
на інвалідних візках повік
не важко в цім поміжслів’ї
заблудитись
створи себе сам світе
і мене не самого
в собі
[b]знову (теорія великого вибуху)[/b]
біль від сміху істеричного
довга коротка історія
замовчує всім відоме
поезія шукає мене
я шукаю поезію
інколи наші шляхи
перетинаються
що спричиняє
ВЕЛИКИЙ ВИБУХ
після якого буде слово
знову
[b]* * *[/b]
бачу тунель вкінці світла
що веде до лабіринту
мов до шлунку мінотавра
у страху око циклопа
після слова – великий вибух –
гармонієхаос
ручні боженята
створюють мінінебеса
над кожною грудкою
солоного ґрунту
[b]* * *[/b]
в каві тонуть бурульки думок
гороскоп канонічно бреше
і стікаються води до решет
щоб з середини я промок
з мене виє останній вовк
щоб заповнити порожнечу
а реальність у шкурі овечій
замикає всі сни на замок
[b]п.ото.п[/b]
потоп! йде потоптом зла злива
ковчег ніхто не збудував
вода високого розливу
аж захлинаються слова
і ниє ной нагий на ґанку
що бога глас як глюк сприйняв
він сам як сом ані коханки
ані жони... лиш чує няв
котяче
й більш немає скоту
добра за вік не настарав
пропив покликання й роботу
нема ні пуху ні пера
а міг би бути він поетом
та не престижно бути ним
строчив скандали у газету
ігнорував натхнення й рим
цурався
й вільних віршів
упрягся у ярмо юрми
і мудрим був як дурень ніцше
немає бога - всім сурмив
і бог сказав - немає ноя
а світ осточортів й допік
і людства чорна параноя
мені болітиме вовік
це сон страшний? прогноз?
не знаю! краплинка капнула з небес...
самотній бог — вигнанець з раю
шукає в світ цім — ТЕБЕ
[b]божевільня в черепі[/b]
в моєму черепі – божевільня
буйні думки рвуть
гамівні сорочки
і саме за те вони заслуговують
на звільнення
а в слухняних думок –
постільний режим
у деяких – наполеонівські плани
проте вони не завойовують
а створюють світи
ласкаво просимо до психонірвани
я на всю голову поезіану-
ти-
й
[b]гамівна сорочка повітря[/b]
легені – гамівна сорочка повітря
неконтрольовані вдихи-видихи
у світі кисневого божевілля
не дають душі виспатись
у спальному мішку тіла
кліпаючи повіками
масажую ерогенні зони спог-
лядання – зіниці
не проморгати б життя
бо смерть ходить тінню від
народження – ангелом о-
хоронцем від вічності
та я колись таки дихатиму
на повні простори
[b]дріжджі в крові[/b]
вкинув дріжджі в кров
почався процес бродіння
буде вино
їм лиш пшеницю і жито
щоб тіло стало хлібом
ні я не претендую на роль спаси-
теля
мені б врятуватись від себе сам-
ого
просто прагну нагодувати голод-
них і напоїти спраг-
лих
бо лиш так втамую свій спрагоголод
будьте добрі людоньки не розпинайте мене
бо я грішник що п’є власну кров і їсть своє тіло
[b]жертва процесу травлення[/b]
душа що ховається в шлунку
стає жертвою процесу травлення
а та що знаходить притулок в нирках
виходить разом із кров’ю
серце ж що впало в п’яти
стає каменем який тягне на дно
а те що комусь подароване
отримує іноді довічний термін
проте не відчуваю різниці
помінявши місцями
легені й мозок
[b]* * *[/b]
спам:'я:тайм:ося
куди ми йд:емо
спи:ною вперед ¿
чорні діри не ква-
драти мале:вичів
клонований бог
г:рає на Чу-Ва-Чі
з дия... волом
но:жи:ці
папір
к:амінь ¿
[b]співтворчість[/b]
пийте з мого
паперового черепа
вино з винограду слів
щоб стати зі мною
співзодчими храму
видовбаного в наріжному камені
в середині якого
порожнеча безкінечности
заповнюймо її
створюючи речі з речей
ось формула літератури майбутнього:
поет – читач – поет
[b]молитва до того хто просить в нас мало щоб дати нам багато[/b]
мій безпритульний боже
месіє на інвалідному візку
нелегко чути твій голос
коли звід:у:сіль волають:
осанна!: зціли себе сам!
хіба вони відають
що ти навіть спаралізований
та що там
навіть мервий здатен
створити чи зруйнувати світ
а вони повно:справні
прикуті до самих себе
і до марнотлінних речей
всюдисущий безхатьку
приписаний чи не в кожній оселі
але змушений жити на вулиці
ти більше віриш в нас аніж ми в тебе
ми маловіри не розуміємо
що коли віддамо останню буханку хліба
вона перетвориться в безмежні поля хлібів
а коли віддамо й рибу
то річки самі приноситимуть її нам в руках
ти й крихтою можеш нагодувати планету
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639690
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 30.04.2016
Довірмось музики молекулам незримим,
Віддаймось безборонно, без остачі,
як губи віддаються лиш гарячі,
як ритму у полон здаються рими
Ввійдуть мурашками в найтонші пори,
під шкіру мерехку проникнуть і освятять,
бо справжня музика не може ошукати,
вона воістину, як Ти і гори
Воістину, як те, що і між нами,
як пізніх сутінків агатова тканина,
яка сховає, огорнувши спини,
в ажурних звуків витонченім храмі
І стане тісно в розуму оправі,
його покинувши, себе у звуки вмістим,
і наше таїнство на нотний аркуш-місяць
запишемо у почуттях-октавах
24.04.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661664
дата надходження 24.04.2016
дата закладки 30.04.2016
ледь сіріє, кохана, ти всміхнена лагідно спиш,
а розквітлі дерева за вікнами ходять навшпиньки,
сонне сонце крокує доріжкою першої з тиш,
новий ранок несе, наче писанку, в легкій торбинці
я вкриваю тихенько твоє привідкрите плече,
а рельєф наших тіл в серцевидний складається кратер,
ти під крихкістю снів магматичним біжиш ручаєм,
о нестерпна солодкість об тебе себе обпікати!
що ми разом ось тут - найвеличніше диво із див,
давньоруських волхвів всемогутнє якесь чародійство,
і здається мені, що тебе споконвіку любив,
що ми зріли разом танці вогнищ поселень трипільських
ми й самі потанцюємо, ранку ніяк не діждусь,
але ти ще поспи, вільна птахо моя вогнекрила,
і здається мені, що це сонце й дерева в саду,
що цей ранок, мене й моє щастя сама ти створила!
21.04.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661150
дата надходження 21.04.2016
дата закладки 23.04.2016
Я - ключ з ключів і мапа з мап,
я - героїчне божевілля Дон Кіхота,
симфонії артилерійський залп,
співучих слів чорнильная піхота
Я - світломиля, час і позачас,
я - крізь світи наскрізна анфілада,
земні правителі, я переграю вас,
бо врешті ви не маєте тут влади
Я - зміна, хаос, вибух, катаклізм,
дивіться: кришиться поверхня під ногами,
не ваша логіка, а мій сюрреалізм
пройде суворий іспит над віками
Я вашого багатства не візьму,
мої скарби сторожать серафими,
та вашу відкидаю я тюрму,
мур тягне в вниз, а я ж бо невловиме
Я з тим, хто вивчив тисячі доріг,
хто в атмосфері духу небожитель,
хто вже від вас давно би втік,
якби ще не бажав і вас благословити
Я тут не ради гніву, болю, мсти,
я рву ненависті порочні кола,
хотіло б вас від вас же вберегти
і пломінь викресать в безодні похололій
Держу я перед Богом знамено,
в сльозах моїх - всесвітнє покаяння
"Добром ти покарай усіх за зло,
бо милосердя вартий навіть Каїн"
А я, Мистецтво, вернусь із-за хмар,
мені впідмогу акварельні цепелини,
і землю росять мегатонни фарб,
і моя гвардія зроста невпинно
11.04.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658851
дата надходження 11.04.2016
дата закладки 14.04.2016
1.
...бігаю берегом моря -
сміюся, розбризкую море -
нас багато -
ми вихлюпуємо з моря на берг пісковий медуз
і засипаємо їх піском,
аби обігріти - жаліємо їх,
змерзлих настільки, що аж білі, рожеві і сині -
риємо в піску басейн для піскариків
та інших спійманих майкою рибок -
ловим крабів і морських коників -
ми дурачимося з хвилями,
занурюємося в них своїми тілами... -
лягаємо у розпечений пісок,
вбираємо в себе сонце...
на екваторі моїх спогадів сонце завжди в зеніті.
2.
...квіти збираю -
збираю нектар разом з бджолами -
пісні птахів злітають у вечірнєє небо -
м"який запах стиглих абрикос стелиться у повітрі,
просякнутого свіжістю моря -
і північ -
і ніч... -
і приходе місяць до нас,
на сплячі обличчя дивиться у вікно,
крізь відчинене вікно своїми долонями
ніжно гладить наші крихітні долоні
і чомусь сумує...
на екваторі моїх спогадів місяць також завжди в зеніті.
3.
...небеса - брості фантастичних хмаринок -
птахом злітає і завмирає у сні
розкішна вечірня зоря над обрієм моря -
складені крила птаха у сні пелюстками дивовижної квітки -
і там, у плескоті зливу помаранчових блискіток сонця
корабель чекає на когось -
через трави і квіти до нього добігти легко так полем
й з останньої сходинки-променя
зістрибнути
й, злегка хитнувши, веселим стрибком на палубу втрапити і... -
мандрувати світами у мрії за мріями -
але прокидається птах і з шурхом злітає -
уносить на со́бі вечірню зорю -
і, звіяні подихом вітру жалю,
в останнє спурхують метелики-мрії -
і сутінки світлими тінями місяця літа
буденно спадають у ніч...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639562
дата надходження 29.01.2016
дата закладки 07.04.2016
***
І падають маленькі краплі ночі
в долоньки снів,
стають безмежжям веселкових океанів,
мереживом незведених мостів
між нами.
Під парасолькою дорогу щойно
хтось перебіг,
пекуча фара витерла сліди, як міти.
Мені привиділось що ти... Та ні.
То - вітер...
А на столі моєму знову безлад:
строчу, строчу
тоненькі шви рядків, закутаних у риму,
про те, чим сню щоночі, і мовчу
нестримно.
Про літо і літа, а ще про тебе,
хоч вір - не вір...
Шалене серце бухає у грудях дужо.
Люблю тя ще... так дивно, до сих пір,
мій друже...
(21.03.16)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653432
дата надходження 21.03.2016
дата закладки 21.03.2016
(за мотивами)
Поезія – як радій в рудниках.
Руди на грам, тяжкої праці на роки!
Заради ритму й рими у словах
Потрібно тонни поетичної руди…
Поезія - магічна сила слів,
У протилежність - побутова мова,
Поети – діти Музи і Богів,
Вони приводять в рух серця мільйонів…
«Поэзия»
В. Маяковский
Поэзия — та же добыча радия.
В грамм добыча, в годы труды.
Изводишь единого слова ради
Тысячи тонн словесной руды.
Но как испепеляюще слов этих жжение
Рядом с тлением слова-сырца.
Эти слова приводят в движение
Тысячи лет миллионов сердца.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647441
дата надходження 27.02.2016
дата закладки 28.02.2016
(за мотивами пісні "Bésame" (Camila)
Лунала вчора «Музика без слів,
Була в обіймах трепетних стосунків,
Сьогодні напишу я переспів
Про магію солодких поцілунків…
Цілуй мене вночі й при світлі дня -
Можливо, зараз пристрасть недоречна,
Коли потрібне іншим співчуття,
І жити стало страшно й небезпечно…
Цілуй мене, щоб зупинити час,
Закрити очі на сумну реальність,
Цілуй мене і в профіль, і анфас -
Хоч кажуть: «Поцілунки – це банальність»…
Цілуй мене, немов зникає Світ,
І скоро вже кінець йому настане -
Нехай кохання зоряний політ
Сьогодні буде вперше і востаннє…
Цілуй мене! Хай знають небеса,
Що ти мене цілуєш без причини,
Тому що просто віриш в чудеса -
Цілуй мене повільно, без упину…
Відчуй мене на дотик уві сні,
Цілуй мене, як вперше і востаннє,
За всі самотні і холодні дні
У нагороду буде ніч кохання..
Цілуй мене, обіймів не жалій -
Сьогодні не існують заборони,
І на межі реальності і мрій
Кохання подолає всі кордони…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642999
дата надходження 11.02.2016
дата закладки 11.02.2016
[b]"навпомацки"
(мовометафора)[/b]
навпомацки вишукую
слова що були ще до початку
їх нагу невимовність одягаю
в мовометафору
літери — світлофори багатозвучні
нотний стан кольорів у слові
виходить за межі замкнутої сімки
до... — сі... (далі самі придумайте)
відчуваю безмежнострунність
[b]* * *[/b]
бездонні глечики слів
наповнені всебезмежністю
світлоповітря
спраглі пийте тамування
якщо ви ще є
[b]* * *[/b]
пара:соль:ок рибяча луска
з ви:соти краплинного падіння
нас клонують дзеркала
корінням
відчуваю як... іде... ріка
[b]"в копальнях снів"[/b]
в копальнях снів
потойбіччя душі
наріжний камінь післясмертя
золота руда сипучих пісків
віддзеркалення відзеркалень
сонячна темінь
морок світла
суміш світів
прокрустові меблі свідомості
надсвідомості струмування
і місяця пів
інша ж половина на небі
[b]* * *[/b]
вертикальна твердь води
мене-світу двоїна
уреальнениння див
сновидіння снів у снах
.....................................
[b]"множинність відзеркалень"[/b]
братайтеся очі і леза
ріки й дзеркала
всюди себе я бачу
в речах
[b]* * *[/b]
[i]"І тільки мізки-самоцвіти,
як равлик, носять всюди дім"
[b]Станіслав Вишенський[/b][/i]
слово-равлик
зі швидкістю думки
всюди з собою носить дім
з кенгуру-обрію сумки
в світ виходять сонця по воді
[b]* * *[/b]
ліс виходить сухим з води
прокладаючи міст дороги
світ у соснах трьох заблудив
все що зараз і тут — лиш спогад
серце в грудях моїх мов мох
миті нашої ери найкращої
день стоїть як борець сумо
і стає на очах все важчим
[b]"я(щірка) авангарду"[/b]
я (щірка) — залишаю хвости-вірші
чуєте як б'ється в кожному з них
моє серце
гусінь в коконі відображає повішеників
в дзеркалі тіні
авангард нарікаю герцем
[b]* * *[/b]
щоб дерева не нагадували
що все іде по колу —
вирубали сад (знекрилили землю)
але викорчувати — зась
руки закороткі
[b]* * *[/b]
равлик землі
несе на собі
небо
ЧУЖЕ
[b]* * *[/b]
черепаха мозку
сховалася в панцер
щоб не бачити власної
повільності
[b]* * *[/b]
світ білий бо
в овечій шкурі
вночі показує об-
личчя
в:мир:а:ти певно —
вічний зви:чай
мо' кочувати на меркурій
окремо знаки і питання
але часи й простори в гущі
минає митей неминущість
в муміфікованих повстаннях
гарчить на прив'язі гармоній
вже свійський сіромаха хаос
але нема нема гріха ось
ця вірність — вольності агонія
[b]* * *[/b]
о:бла:мана галузка — хвіст ящірки
відтинаю слова сухі
у власноруч створеному
багатоповерховому едемському саду
заходьте роззуваючи душі
але пам'ятайте — тут всі плоди
запатентовані
[b]"стерильний вірш"[/b]
операція на мізках
операція на серцях
це перо — і скальпель
і різка
і в серце власне забитий цвях
[b]* * *[/b]
дерево — родич зірки
й зрубане ще квітне
випромінюючи світло
[b]* * *[/b]
поміж вітами плавають риби
он одна впіймалась на гачок
срібна
виконає лиш одне бажання
(підказка: це загадка)
[b]* * *[/b]
земля для неба щодня
народжує по сонцю
і щодня воно повертається
в її лоно
[b]"сотворення світу (в печі)"[/b]
спочатку був сірник
папір і дрова
потім спалахнув
прометей-вогонь
що створив зі свого ребра
небо і землю
вітер і воду
первісних птахів і звірів
трави й дерева
комах і людей
і щоб це згадати
я повернувся в дитинство
у скафандрі слова
що теж з вогню
[b]"повернення в дитинство"[/b]
розгубленою дитиною
зна:ходжу себе в дитинстві
народжений верлібр-хлопчиком
на відміну від слухняно-римованих
я був приречений на поезію
а може мені так здається...
ну і нехай
саме з цього й не припиняється
моє світотворення
[b]"закарбовані жести"[/b]
на:маг:аючись вимовити невимовне
німію
тож якщо прагнете
зазирнути за межі обмеженого розуму
спостерігайте за закарбованими жестами слів
папір — гібрид мармуру і пелюсток вишні
[b]* * *[/b]
перемелюю зерна-іскри
в борошно диму
додаю жовток сонця
і води з неба землі
та дріжді душі
щоб замісити полум'я тісто
з якого випечу хліб-тіло
в якому тектиме вино-кров
це й буде мій персональний
спаситель
котрий сотворить світ
інакшим
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642575
дата надходження 09.02.2016
дата закладки 09.02.2016
У багатьох гуцульських легендах та історичних переказах наводяться імена і оповіді про карпатських князів - володарів племен карпів, бастарнів та білих хорватів. Крім подій (часто явно казкового характеру) вказується скільки часу правив племенем той чи інший князь, особливості його вдачі та життя. Історики до цих повідомлень ставляться скептично - вважають їх суцільною вигадкою. Вважається, імена вождів племен карпів, бастарнів та білих хорватів - народів, що населяли Східні Карпати у сиву давнину не збереглися і подібні списки є фантазією середньовічних казкарів. Список карпатських «князів» наводить у «Книзі Чорної вівці» Данило Схимник - монах Манявського скиту. Про самого Данила Схимника мало що відомо. Імовірні роки його життя - це десь біля 1390 - 1476 років. Є дві більш-менш достовірні дати його життя: 1422 рік - коли він постригся в монахи і про це є відповідний запис у монастирському літописі. І 1470 рік, коли він закінчив писати «Книгу Чорної вівці». Про це він зробив відповідний запис в кінці книги: «Книгу цю написав з Божого благословення по оповідям старих людей в горах Карпатських живущих Данило Схимник - монах Скиту Манявського, закінчивши писання літа 6978». «Книга Чорної вівці» зберігалась довгий час в Скиті Манявському, потім потрапила в колекцію старожитностей князів Радзивілів. Зокрема, про неї згадує Ян Радзивіл Бородатий (1474 - 1522) - син Миколая Старого, великий маршалок литовський. Він же наказав зробити копію з книги, яка якимось чином потрапила в бібліотеку Трініті-коледжу (Дублін, Ірландія) у 1789 році (можливо була продана) і досі зберігається там - нині це інвентарний номер U-RT 3428/67-V. Оригінал книги не зберігся, одні історики вважають книгу фальсифікатом XVI століття, інші вважають, що все написане в ній є вигадкою самого Данила Схимника, плодом його фантазій, написаних з політичних міркувань. Але так чи інакше, навіть якщо це просто збірник красивих вигадок та легенд, він заслуговує на увагу з точки зору літературної. Нижче навожу список князів з датами правління переведених з літочислення «від створення світу» в роки європейського літочислення Григоріанського календаря. Знаком питання позначені дати в яких сумнівався сам автор «Книги Чорної вівці», імена князів навожу в такому варіанті, в якому вдалося їх прочитати - копія книги збереглася у вкрай незадовільному стані. Приношу глибоку подяку співробітникам бібліотеки Кеннету МакКормаку та Єлизабет О’Саліван за надані матеріали. Також приношу глибоку подяку експерту з манускриптів XVI століття Нілу Генрі за консультації.
Князі карпів
Карпо І Великий (ІХ ст. до н.е. ?)
Кметь І Скеля (ІХ - VІІІ ст. до н.е.?)
Кметь ІІ Горган (VІІІ ст. до н.е.?)
Карпо ІІ Сміливий (VІ ст. до н.е.?)
Кметь ІІ Мудрий (VІ ст. до н.е.?)
Славень І Верховода (V ст. до н.е.?)
Карпо ІІІ Велике Поле (ІV ст. до н.е.?)
Славень ІІ Пастух (ІV - ІІІ ст. до н.е.?)
Всеслав І Войовник (ІІІ - ІІ ст. до н.е.?)
Добромисл І Герой (ІІ ст. до н.е.)
Любовид ІІ Жонолюб (ІІ ст. до н.е.)
Всеслав ІІ Їжак (ІІ - І ст. до н.е.)
Світодан І Гостра Стріла (65 - 34 рр. до н.е.)
Всеслав ІІ Жорстокий (34 - 15 рр. до н.е.)
Всеслав ІІІ Вірний Син (15 р. до н.е. - 12 р. н.е.)
Світодан ІІ Камінь на Шляху ( 12 - 43)
Любовид ІІІ Воїн (43 - 58)
Стах І Месник (58 - 96)
Світозар І Чаклун (96 - 111)
Стах ІІ Явір (111 - 129)
Світозар ІІ Глек (129 - 153)
Грунь І Пророк (153 - 161)
Кметь ІІІ Невгамовний (161 - 177)
Світозар ІІІ Сторож (177 - 184)
Грунь ІІ Блукач (184 - 198)
Будимир І Нічий (198 - 210)
Грунь ІІ Важка Сокира (210 - 222)
Будимир ІІ Довговолосий (222 - 239)
Любослав І Пустослов (239 - 247)
Стах ІІІ Змій (247 - 260)
Любослав ІІ Сова (260 - 279)
Стах IV Швидка Вода (279 - 302)
Грунь ІІІ Мертва Рука (302 - 321)
Стах V Блідий (321 - 337)
Будимир ІІІ Сирота (337 - 355)
Світозар ІІІ Дорога (335 - 361) - зрікся престолу і визнав владу князя білих хорватів Боєслава І Сильна Рука.
Князі бастарнів
Бойо І Великий (Х ст. до н.е. ?)
Бойо ІІ Комонник (ІХ ст. до н.е. ?)
Баско І Малий (ІХ ст. до н.е. ?)
Бойо ІІІ Високий (ІХ - VIII ст. до н.е. ?)
Баско ІІ Велике Око (VIII ст. до н.е. ?)
Вітрослав І Сміливий (V ст. до н.е. ?)
Світослав І Косар (V ст. до н.е. ?)
Миробуд І Войовничий (ІV ст. до н.е. ?)
Баско ІІІ Страх (ІІІ ст. до н.е.?)
Вітрослав ІІ Жорстокий (ІІ ст. до н.е.)
Миробуд ІІ Тустань (ІІ ст. до н.е.)
Миробуд ІІІ Деревосік (І ст. до н.е.)
Вітрослав ІІІ Син Дани (І ст. до н.е.)
Данослав І Співак (І с. н.е.)
Данослав ІІ Ромей (І ст. н.е.)
Світослав ІІ Кароокий (98 - 110)
Данослав ІІІ Сивочолий (110 - 146)
Межикнязівство
Святодан І Войовничий (168 - 179)
Вседан І Залізна Рука (179 - 202)
Світодан І Холодна Хата (202 - 226)
Всевид І Патлатий (226 - 237)
Любовид І Первісток (237 - 249)
Добромисл І Хоробрий (249 - 258)
Світодан ІІ Вовчий Слід (258 - 266)
Світодан ІІІ Син (266 - 270)
Добромисл ІІ Добрий Батько (270 - 281)
Любовид ІІ Велика Скриня (281 - 290)
Всевид І Шкіряний Пояс (290 - 301)
Добромисл ІІІ Зупини Сонце (301 - 333)
Вітрослав IV Хорт (333 - 361) - зрікся престолу і визнав владу князя білих хорватів Боєслава І Сильна Рука.
Князі білих хорватів
Хорват І Воїн (301 - 321)
Хорват ІІ Дванадцяти Битв (321 - 340)
Боєслав І Сильна Рука (340 - 366)
Добромисл І Чорна Одежа (366 - 372)
Всевид І Великий Камінь (372 - 399)
Боєслав ІІ Кметь (399 - 410)
Добромисл ІІ Бескид (410 - 431)
Всевид ІІ Мовчазний (431 - 449)
Добромисл ІІІ Мудрий (449 - 475)
Боєслав ІІІ Темне Око (475 - 477)
Боєслав ІV Визволитель (477 - 492)
Всевид ІІІ Завойовник (492 - 495)
Всевид ІV Чорновус (496 - 497)
Всевид V Тисові ворота (497 - 505)
Горислав І Гострий Спис (505 - 514)
Добромисл ІV Великий (514 - 532)
Всевид VI Світла Голова (532 - 561)
Горислав ІІ Вершник (561 - 587)
Горислав ІІІ Хоробрий (587 - 612)
Любомир І Сива Борода (612 - 615)
Любомир ІІ Самотній (615 - 618)
Всевид VII Великий Щит (618 - 622)
Любомир ІІІ Знак (622 - 630)
Любомир ІV Комонник (630 - 634)
Любомир V Змій (634 - 641)
Любомир VІ Втікач (641 - 644)
Ростислав І Рудий (644 - 659)
Велемир І Злий (659 - 660)
Любомир VІІ Золотослов (660 - 664)
Любомир VІІІ Чужинець (664 - 671)
Світозар І Залізний (671 - 695)
Станимир І Вовк (695 - 703)
Володислав І Висока Смерека (703 - 720)
Світозар ІІ Тур (720 - 733)
Володислав ІІ Ведмідь (733 - 745)
Будислав І Вогненний (745 - 761)
Боєслав V Довгий Меч (761 - 786)
Любомир Х Синьоокий (786 - 819)
Будислав ІІ Грім (819 - 830)
Світозар ІІІ Срібний Перстень (830 - 848)
Любомир ХІ Нестримний (848 - 863)
Добромисл V Одноокий (863 - 899)
Мирослав І Зачини Ворота (899 - 911)
Любовид І Красень (911 - 932)
Велемир ІІ Темний (932 - 948)
Мирослав ІІ Золотий Меч (948 - 967)
Любовид ІІ Вітер (967 - 981) - зрікся престолу і визнав владу Володимира Київського.
(на світлини - ілюстрація з літописів ХІІ ст.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633746
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 31.01.2016
Ця жінка з далини, ця жінка не тутешня,
шепочуть їй услід, спинивши ремесло.
На віях, як роса, якесь ім'я колишнє,
розплескане давно під жалібний псалом,
збирається тепер в краплину як провину,
відплакати яку поможе навіть дощ,
а кола на воді збігаються в єдине,-
яка доречна мить для забуття і прощ!
Душевний камертон глибокі й чисті ноти
бере, коли у дощ минає берег мій
ця жінка з далини, яку душа на дотик
впізнала попри дрож і холод летаргій.
Її крихкі світи, її тонкі предтечі, –
завжди передчував у протягах доріг...
Ще рештки талих вод їй скрапують на плечі
а я руном обійм вже огортаю їх.
01.01.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635571
дата надходження 13.01.2016
дата закладки 18.01.2016
Загублений
у цвіті і теплі,
мій спогаде
із синіми очима…
Що не устиг
сказати на Землі,
те журавлі ячать -
лечу із ними...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440100
дата надходження 28.07.2013
дата закладки 18.01.2016
Доки Земля
обертається,
доки вона ще жива,
дай-но кожному,
Господи,
чого він не має. Дай
мудрому – світлу голову,
коня боягуз
хай жене,
щасливому – мірку
грошей,
і не залиш
мене.
Доки Земля
обертається,
Господи, воля
твоя,
на манію величі
хворому
дай влади
до забуття.
Дай відпочинку
щедрому
трохи, хоча б на день,
Каїну дай покаятись,
і не залиш
мене.
Знаю, що все Ти
можеш,
я вірую в мудрість
Твою,
як вірить солдат
убитий:
що він проживає
в Раю.
Як вірує кожне
вухо
тихим словам Твоїм,
Як віруємо й
самі ми,
усупереч справам
своїм.
Господи мій, Боже,
зеленоокий мій,
Земля обертається
досі,
і їй це дивно
самій.
Їй поки ще вистачає
часу, і світло є.
Дай Ти усім
потроху,
і не залиш
мене.
Дай Ти усім
потроху,
і не залиш
Мене.
Оригінал
Б.Окуджава
Пока Земля еще
веpтится,
Пока еще яpок свет,
Господи, дай же ты
каждому
Чего у него нет.
Мудpому дай голову,
Тpусливому дай
коня,
Дай счастливому
денег
И не забудь пpо
меня.
Пока Земля еще
веpтится,
Господи, твоя
власть,
Дай pвущемуся к
власти
Навластвоваться
власть.
Дай пеpедышку
щедpому
Хоть до исхода дня,
Каину дай pаскаянье
И не забудь пpо
меня.
Я знаю ты все
умеешь,
Я веpую в мудpость
твою,
Как веpит солдат
убитый,
Что он пpоживает в
pаю.
Как веpит каждое
ухо
Тихим pечам твоим,
Как веpуем и мы
сами,
Не ведая что
твоpим.
Господи мой, Боже,
Зеленоглазый мой,
Пока Земля еще
веpтится
И это ей стpанно
самой,
Пока ей еще хватает
Вpемени и огня,
Дай же ты всем
понемногу,
И не забудь пpо
меня.
Дай же ты всем
понемногу,
И не забудь пpо
меня.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635583
дата надходження 13.01.2016
дата закладки 17.01.2016
Ти ще живеш в мені… іще живеш…
Як музика, яка вже відлунала,
Але з-за хмар – недовідомих меж –
Бринять на струнах зіграні октави.
Я відвикаю думати, як ти,
Хоча й жартую фразами твоїми
І дуже часто привид самоти
Я кличу, мов колись тебе, на і́м'я.
Пробач, як цим тривожу вранці сон
(чи справді – знати б! – я його [i]тривожу[/i]?)...
Я намагаюсь… все – до самих ком,
Та заглушити музики не можу…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635065
дата надходження 11.01.2016
дата закладки 11.01.2016
Молочний ранок – всюди біло-біло,
За ніч ще більше снігу налетіло.
Ажурно сплетені гілки у лісі,
Дрімає вітер поміж них, гульвіса.
Баталії зі снігом спозаранку,
Спочатку розчищають сніг на ганку.
І водіям сьогодні не до сміху,
Стоять авто, немов копиці снігу.
Надворі тиша – сплять дорослі й діти.
Кущі в снігу, неначе клумби квітів,
Земля заквітчана жасмином білим,
Річки, ставки й озера скрижаніли.
Зима нам щедро сніг подарувала,
Морозом все навкруг відшліфувала.
Хоч відлунали вже пісні й колядки,
Але чекаємо Різдво і День Маланки.
Знов приготуємо кутю на Щедрий вечір,
А інші страви будуть мліти в печах.
Щедрівки залунають в надвечір‘ї,
І полетять молитви між сузір‘я:
Подяка Богу за добро і ласку!
І розпочнеться новорічна казка:
Всю ніч з «козою» будуть щедрувати,
Щоб радість завітала в кожну хату!
P.S. Хай Aнгел торкнеться Вас ніжним крилом,
зігріє Вам серце різдв`яним теплом!
Хай радість, кохання наповнять Ваш дім,
оселиться щастя та спокій у нім!
Веселого Різдва!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633747
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 07.01.2016
Переспів поезії Б.Окуджави
"Тьмою здесь все занавешено..."
Ніч тут висить павутинками
Й тиша, неначе на дні.
Ваша Величносте жінко, Ви
В гості? До мене? Ні…
Тьмяно електрика блимає,
Дах не тримає води.
Ваша високосте жінко, Ви
Зважились як сюди?
О, цей прихід ваш - пожежею.
Дихати важко, пече.
Прошу до мого помешкання.
Чом на порозі ми ще?
Хто Ви, скажіть мені? Звідки Ви?
Ох, я дивак-чоловік!
Сплутали двері, - помітили? -
вулицю, місто, рік...
Оригінал
Б.Окуджава
Тьмою здесь все занавешено
и тишина как на дне...
Ваше величество женщина,
да неужели — ко мне?
Тусклое здесь электричество,
с крыши сочится вода.
Женщина, ваше величество,
как вы решились сюда?
О, ваш приход — как пожарище.
Дымно, и трудно дышать...
Ну, заходите, пожалуйста.
Что ж на пороге стоять?
Кто вы такая? Откуда вы?
Ах, я смешной человек...
Просто вы дверь перепутали,
улицу, город и век.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633242
дата надходження 03.01.2016
дата закладки 03.01.2016
«Наче нема і не буде Сараєво...»
(Арсеній Тарковський)
Ще Відень сміється
Безтурботними оперетами,
Ще ніхто не знає,
Що є таке місто Сараєво,
Навіть знавці географії
При слові «Сараєво»
Не здригаються і не чують
Луну пострілів, гуркіт
Автомобіля-забавки:
Ще дивовижки, а не катафалка,
Ще
Музику – жменями, поети
Бавляться в декаденс,
Мріють про смерть – таку лагідну,
А майстри пензля
Грають скрипками фарб
Смішну фугу «весна».
Ще
Життя здається легким вальсом
З присмаком передчуття (до кави),
Ще
Дівчатка читають Мопасана й Флобера,
Юнь цитує Фрідріха Ніцше,
І не знає якого він кольору –
Фарш із людського м’яса,
Як повзають воші
Вовною сірих шинелей,
Як конають від тифу
Юнаки посивілі,
Як безокі солдати
Плетуться в тумані хлору –
Зеленому і їдкому,
Як косять косарі-кулемети
Людську траву,
І рвуть плоть
Куші колючого дроту.
Ще. Ще. Ще.
Ще. Ще. Ще.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632095
дата надходження 28.12.2015
дата закладки 29.12.2015
ніч відкрила свої заморожені спокоєм брами,
обладунки зірок, поліровані тьмою, блищать,
і тече путівець між дерев, що схрестились мечами,
і сповзається дим заблукалих відьомських заклять.
о як ширшає ліс, виростає з тіней двійниками
і сплітається із потойбічним відбитком мене,
і забуті казки срібношерстими виють вовками,
в тих піснях щось іскриться таке архаїчно-сумне.
і мій погляд літа жовтооко-рябою совою,
голос мій чеше коси смерекам, чуприни кущам,
і не ділю себе з цим жертовником диким надвоє,
під покровом дубів укорінююсь врешті і сам.
вже і сам, мов вівтар, чую нашепти темні між снами,
бачу духів я вільних граційну простору ходу,
простягнувсь на землі я на ложе сповите грибами,
і всім тілом ловлю я хурделиці білість нагу.
ох спокусниця же, заглядає звабливо у вічі,
а в зіницях її, наче фейрі, сніжинки снують,
ох і любощі, й смерть в колооберті кожному вічні,
та уже навесні замість нас первоцвіт там знайдуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631448
дата надходження 25.12.2015
дата закладки 27.12.2015
Поезія – моя релігія, моя віра, надія, любов. Моє творче кредо: "писати — це дихати, дихати — це жити, жити — це любити".
Іноді я жартую, що пишу навіть тоді коли сплю, їм, і навіть на ходу. Але, як відомо, в кожнім жарті доля правди. Бо щодо першого, то я не рідко пишу в напів сонному стані. А от їсти і при тому писати, чи писати на ходу, для мене звична справа. Бувало, що писав одразу три вірші, тобто на одному листі паперу починав писати один вірш (наприклад - патріотичний), на іншому — другий (припустімо - інтимна лірика), і на третьому — ще один (екзистинціний). Це правда бувало всього кілька разів. І пояснюється просто: поета не може лише щось одне боліти... проте я не зустрічав і не чув, щоб хтось практикував таке. Але для мене це не є чимось феноменальним, оскільки я під час натхнення пишу вірші десятками. Тому й кажу про себе — одержимий словом. При тому прекрасно розумію, що справа не в кількості, а в якості. Але не чекаю "манни з неба", а вправляюсь у віршеписанні не чекаючи натхнення, бо якби боксер не тренувався, а виходив не підготовлений на бій, то толку з нього було б мало. Але це тільки моя теорія і я її нікому не нав'язую. Проте я не знаю, що таке творча криза і як це "не пишеться". Бо для мене поезія попри все інше це велика праця, вічні пошуки... А ще я достатньо самокритичний, але й знаю собі ціну.
Отже, поезія — це сто стихій, світло поміж рядків, магія слова, віршешизофринія, словоодержимість, храм Слова, благословення і прокляття, дар і вирок, частка Логосу, портал у іносвіт — іншу дійсність, створення власного світу, вивільнення надсвідомого, явосон, молитвотворення, крик душі, яснобачення, ясночуття, віддзеркалення душі, донорська кров душі, пам`ятеувічнення, безмежнотворення, панацея, світоспасіння, боротьба духу, ляпас в обличчя смерті, життєпродовження, дивотворення, внутрішній голос, енергія Світла, повстання проти часу, євангеліє від "єритика", тамування спраги душі, виверження віршевулкану...
Я б міг дати ще багато особистих визначень поезії і, мабуть, дам у своїх віршах, але хочу додати (нагадати) тільки одне: "Спочатку було Слово..." (Ів. 1:1) і Слово буде завжди.
P.S. — http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437620
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628429
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 13.12.2015
[b]* * *[/b]
Тисячоліттями триває
над світом судовий процес
Вічно будуть вирішувати
чи впаяти йому довічне
[b]Боледар[/b]
Не вщухає мені наш біль
А ти й не скривишся
бо тебе не болить
Коли твоє серце вийматимуть
я божеволітиму від болю
Ти ж – насміхатимешся
[b]* * *[/b]
з п’ятикутним отвором в грудях
прийшов з того світу поет
щоб дописати недописані вірші
і переписати – оцензурені з голови до п’ят
і головне – викрикнути у світ
останнім віршем
в якім повідає
куди таки насправді
веде партія
[b]божевільня для поетів[/b]
в психіатричній клініці світу
поет-шизофренік
в кімнаті без вікон
і з глухими дверима
порвав зубами гамівну сорочку
і пише й пише на стінах
не помічаючи
чи то спливають секунди чи століття
і так писав би й писав би
але приносять ліки
щоб онормальнити його.
хоч трішки
тож поки діятиме «світодурін»
поет поводитиметься
більш-менш пристойно
у товаристві психів
[b]Вірші з повітря[/b]
поет напише вірш
ну хоч з повітря
наприклад
ось вам рядок:
«повітря пахне чорнилом»
я пишу це шостим пальцем правої руки
цей свіжий вірш
вдихайте на повні груди
бо він теж з повітря
[b]Заповіді поета[/b]
[b]1.[/b] не словохульствуй – словочинствуй
[b]2.[/b] чужого болю жадай сміло
[b]3.[/b] кради із неба зорі
[b]4.[/b] вбивай в собі недо гомо сапієнс
[b]5.[/b] з надмірної любови не люби
[b]6.[/b] віруй поки живеш хоч би в Невіру
[b]7.[/b] пам’ятай: надія складається з двох слів -
«на» і «дія» (на! дій!)
[b]8.[/b] люби своїх ближніх - і дерево і собаку і комаху
[b]9.[/b] бреши – якщо вибрешиш кращий світ
[b]10.[/b] поезія – це релігія.
Не май інших богів крім Слова
[b]* * *[/b]
з ребра риби
створене море
з ребра місяця
створена ніч
або моє ребро безплідне
або ці вірші з мого ребра
[b]* * *[/b]
в безсонні наснився степ
посеред нього могила –
мініатюрна говерла
з якої чулися голоси:
випустіть нас
ми живі
мертві по ваш бік
[b]* * *[/b]
верне від слів
хворих на анорексію
верне від світу
який пробрався в судини
і тільки створення власного світослова
рятує душу від апокаліпсису
[b]* * *[/b]
мозок – легені думок
ребра – ґрати
щоб душа не втекла
і не розсипалось тіло
на хребті-дереві
вирізані наші імена
я вже своє знаю
а твоє ще ні
[b]* * *[/b]
чую як хтось в черепі
вечеряє моєю сірою речовиною
то не страшно
бо серцем думаю
але ж як неприємно
аж думки вистрибують з вух
а зорі з очей
[b]* * *[/b]
в кімнаті без вікон і дверей
однаково чи день чи ніч
довелося списати не одне перо
щоб нарешті зрозуміти
що кімната моя –
кубик-рубик
[b]* * *[/b]
на азбуці морзе серця
прочитую
що знову серед ночі
викрикував твоє ім’я
як і раніше не пам’ятаю його
та чи стало б легше
якби пам’ятав
коли наші шляхи
ще не перетиналися
[b]* * *[/b]
обережно поводьтеся
з віршами цими
щоб не вдарили струмом
не читайте хто боїться болю
хай серце черствіє
[b]* * *[/b]
витесую зі слів –
двері і вікна
столярую як дід
привиди вишень зрубаних
щоночі приходять туди
де ми з ним
про все на світі
мовчали
вікна і двері
плачуть за дідом
щозливи
[b]Поеткварталу[/b]
Перші дні нашого злету
були часом проповідування Поезії
Істинно: спочатку було Слово
(не втомлююсь повторювати)
А потім була Бистриця Надвірнянська
і знову і знову – Слово
Було є і буде
[b]Розпочалась нова епоха
української літератури
Нове Відродження[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628452
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 13.12.2015
***
Нашіптуй мені спасіння,
бо хочу забути осінь,
бо хочу зайти проз вітер,
допоки ще сніг - не сніг.
Допоки зима - лиш дата,
а небо іде за сонцем,
бо знає, що світло - радість,
а барва несвітла - ні...
Вишукуй слова найліпші,
такі, щоб не мала змоги
вмочити у сумнів серце,
втопити в зневірі день.
Бо топчуться вже довкола
зчорнілі, гіркі залоги,
хапаючи знов до танцю
недужих листків огень.
Знайди на тарелях білих
мальовану білим чічку,
аби заплести відраду
у відчай мого несну.
Бо вже запалило серце
останьої змоги свічку -
зайти проз пекучий холод
з надією на весну...
І тільки се мляве сяйво
ще вабить у даль нечорну,
ще бавить наївну думку
веселкою в далині.
Знайди мені ліку, друже,
на муку мою незборну,
допоки зима - лиш дата
а сніг - ще не зовсім сніг...
(5.12.15)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626403
дата надходження 05.12.2015
дата закладки 13.12.2015
***
Злукавити боюся перед світом,
Упавши вділ - у прірву лжевисот,
Де мури вищі навіть за кивот
Господнього Нового Заповіту.
Де вікна вужчі значно від бійниць
Старих фортець, розтерзаних вітрами,
І хоч до сонця наче пнуться фами,
Та ба, насправді вергаються ниць...
Боюся скверни, наче омели,
Котра вростає глибоко у вени,
Висмоктуючи зарево черлене
З грудей, що несвятому присягли.
Коли на вітті вичахлих дерев
Розгойдуються гнізда кострубаті,
Здається, ніби учаться літати,
А то надія не упасти мре.
Як страшно, Боже, статися сліпим,
Із вірою безкрайною у лживе
Собі збрехати і в жаданні дива
Велике переплутати з малим.
Отож молю, з усеї глибини
Свого єства про захист від облуди
Хай серце чистим і наївним буде,
Перед собою, небом, і людьми!
(26.04.15)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628291
дата надходження 13.12.2015
дата закладки 13.12.2015
«Часто в тиші нічній
Перш ніж сон прийде мій,
Добра пам'ять приносить мені
Світло минулих днів.»
(Томас Мур)
Я блукав містом камінним:
Містом, де холодна бруківка,
Холодне скло вікон,
Холодні стіни, холодні протяги
Провулків.
Я блукав містом
Безлюдних вулиць
І брам-пащек,
Ґанків-в’язниць
Та будівель-скель.
І хоч би одна,
Хоч би одненька
Пеларгонія на вікні,
Чи кіт-муркотало усміхнений,
Чи кольоровий паяц
Клошаром з катеринкою.
Тільки холод:
Навіть в очах, що часом
Помітні за склом крамниць.
Холод.
Навіть сонце - біле, як чиста сторінка,
Навіть воно холодне:
Нібито воно і не сонце
А ліхтар підвішений
Над музейною вивіскою
Старим листоношею
З холодною торбою слів
В якій давно не було листів...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625561
дата надходження 02.12.2015
дата закладки 09.12.2015
***
Відшаруділи ночі і вітри,
Відстугоніли тучі і заграви.
Тепер мене із пам*яті зітри,
Бо рідними у світі цім не стали.
Бо сонце, розколисане жалем,
Пірнає вже навік за чорний обрій.
Ми багнули зріднитися, але
Жадання ці віднині у жалобі.
Дзеленькнуло у грудях сотий раз,
Та вже докупи віри не зібрати...
Мовчи, молю, не треба фальші фраз,
Не варто словом ще і ще карати.
Загоїться колись оця печаль,
Затягнуться у серці рвані рани.
І ми колись ще стрінемось, хоча
Лиш сиві тіні стануть межи нами...
(7.12.15)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626863
дата надходження 07.12.2015
дата закладки 07.12.2015
***
Яка ж то радість, Господи пресвітлий!
Яка ж то насолода у житті -
Що люди є хороші десь на світі.
А ще, бува, стрічаються й тобі.
О, як тоді у грудях заквітає
П'янка весна, хай зими у дворі.
Бо кращого, направду, не буває,
Ніж те зерно, що сходить на добрі.
І хай собі хурделять сніговії,
Хай ніч спадає в озеро жалю...
Душа твоя втішається, радіє,
Бо є добро ще тут, не у Раю.
Бо світло чисте ходить межи нами.
Нехай не часто, але є, та є!
Лікуючи твої болючі рани,
Упасти у зневір'я не дає.
Я дякую Тобі, Величний Боже,
За ці життя перлини осяйні -
Людей, і серцем, і душею гожих!
За те, що дав їх стрінути й мені...
(3.12.15)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625826
дата надходження 03.12.2015
дата закладки 03.12.2015
Не переймайся відстанню… не треба.
Все так відносно… просто… в кілометрах.
Роками розфарбовано півнеба.
І знову одягаю теплі светри.
Як добре знаю я затертий колір
твоїх доріг містами…
і жінками…
як ти вітрилом піднімаєш комір…
Все саме так. Я знаю.
Все – так само…
А відстань переллялася у прірву.
Десь там, десь в ній є я…
без «ми»…
окремо
від сумніву… від радості… від гніву…
…не переймайся відстанню…
…не треба…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624831
дата надходження 29.11.2015
дата закладки 29.11.2015
[i]Some say love, it is a river
That drowns a tender reed
Some say love, it is a razor
That leaves your soul to bleed
(The Rose was written by Amanda McBroom)[/i]
(за мотивами, нова версія)
Кохання – річка повноводна й гомінка,
Ти не почуєш тихий шепіт очерету,
А інші скажуть, що кохання без ножа
наносить рани, мов стріла із арбалету.
Кохання – спрага й дикий голод без кінця,
Шалене й нескінченне диво воскресіння,
Кохання – квітка, що зростає з корінця,
А ти для неї - зріле і живе насіння…
В твоєму серці зачаївся вічний страх -
Кохання квіти не навчився дарувати,
Бентежна мрія загубилася у снах,
І шанс - мізерний, щоб реально покохати…
Самотня ніч - занадто довга і гірка,
Життя дорога – звивиста, важка й терниста,
Мене врятує лиш твоя міцна рука,
твоє кохання ніжне, світле, щире й чисте.
В морози люті взимку сняться різні сни -
В моїй душі насіння, ніжне і тендітне,
Спокійно спить до перших днів весни,
Трояндами кохання влітку знов розквітне…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622723
дата надходження 21.11.2015
дата закладки 22.11.2015
Я ломал деревьям руки и плечи,
деревья были, конечно,
против, но кто в младые годы
спрашивает мнение у сырой Природы -
не я, это точно.
Понимание, что ты тоже часть Природы
пришло гораздо позже,
когда деревья, которые ты искалечил,
давно отошли в мир иной,
за исключением тех огромных широких дубов,
которые выдержали с честью
испытания каникулами моего детства.
Поломайте дереву кости,
возьмите одну из них - ветку,
обчистите её от ненужных листьев;
если ветка достаточно ровная
и длинная - вот тебе и копьё.
Я делал из дерева копья,
короткие мечи задиристых древних римлян,
а также свистящие мусульманские сабли,
которыми сносил головы
вечно недовольному хозарскому племени бурьянов.
Рогатки из хитрой
редкостной косточки клёна
пользовались особым успехом.
Деревья были рабами,
они много страдали во время
моего детского рабовладельческого строя,
но никто из них так и не поднял
восстание Спартака - даже дубы
угрюмо молчали, пока используя их арсенал,
я строил империи
и разрушал халифаты.
Восстание деревьев так и не случилось,
рабовладельческий строй сменил феодальный,
я повзрослел, стал скрытным подростком;
дубы облегчённо вздохнули
со сменой формы правленья
и общественного уклада.
Я слушал их шелест, как слушают лорда
в парламенте Англии; любой афинянин
непременно пустил бы слезу при виде
древесной моей демократии.
Я виноват перед вами, деревья,
простите меня за искалеченные судьбы,
за переломанные кости, за вырванные с мясом руки,
за мой мальчишеский милитаризм,
за дикую любовь к истории.
Я постарел,
пошёл лучистыми
урановыми морщинами,
мои империи рассохлись и рассыпались,
травою заросли места моих побоищ многолюдных,
но до сих пор в моём парламенте
пожизненного одиночества, презрев все истязания,
со мною разговаривают клён и дуб.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622258
дата надходження 19.11.2015
дата закладки 19.11.2015
Не чекай мене мила. Не треба.
Я розтанув між зоряних блисків.
Хай не плачуть ці очі в пів неба,
На граніті надій обелісків.
Не шукали. Знайшлись випадково.
Як здавалось, зібралися в ціле.
Почуття забурлили казково.
Тільки щастя було перезріле.
Не розквітло жасмином кохання.
Проросло дорікань бур’янами.
Безутішні сердечні стенання,
Льодом кривди постали між нами.
Не навчило життя нас довіри.
Хоч не нас… Все ж мене переважно.
Зрад вином напувало без міри.
Я отруту приймав легковажно…
Не прощення благаю (хоч треба),
На уламках розбитої долі.
Хай не плачуть ці очі з пів неба,
В оксамитових вій ареолі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621899
дата надходження 17.11.2015
дата закладки 19.11.2015
Дивись: вони відлітають,
Останні сонячні за́йці!
І навіть чорного чаю
Змінився від того смак.
Ти скажеш: [i]осінь[/i]. І шансів
Політ скасувати немає:
Спаковано час листами
У хмар бездонний рюкзак.
Лишився вітер і круки.
І неба канва у п'яльцях.
Нервово сми́кають руки
Із пам'яті муліне.
[i]"Спочинь-бо, затерпли пальці!"[/i] –
Та я не спиняю рухів, щоб
Вишити сонячних за́йців
Поміж кошлатих тіней…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620552
дата надходження 12.11.2015
дата закладки 15.11.2015
у гробницях води не шукай мене,
у запилених склепах зірок,
бо я дихання лиш невидиме,
що цілує твій кожен крок,
казка досі ніким не проказана,
тінь вугляна на шкурі печер,
в пролітанні між місяць-фазами -
лоскіт сизих совиних пер,
лик проявлений поміж листями,
з попелиша рудих пожеж
простягаю гілки з намистами,
горобинні персти з-за меж,
я лиш сяєво ледвезаймане,
поза ніччю і перед днем,
мене майже немає вже,
але в тобі я все ще є.
11.11.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620312
дата надходження 11.11.2015
дата закладки 15.11.2015
Я римую тебе у розширених моїх зіницях,
коли подих зриває всі межі твоєї інтимності.
Я вдихаю тебе і твій запах мені буде снитися,
твої очі і губи, і шкіра у колір невинності.
Я торкаюсь тебе - і мурашки твоєю шкірою.
Я їм заздрю і їх з тобою надмірній близькості .
Я не вірю тобі - я у тебе безмежно вірую!
Ми так високо вдвох , а довкола, чомусь, так низько всі.
Кожен день закипає в мені, а у тобі - топиться.
Я також там на дні буду, певне, колись захований.
Але поки по небу сонце так спрагло котиться,
не боятимусь вибухів бурь твоїх, злив і повеней.
Бо далеко десь там, вже на станціях наших потягів
ти в мені, я в тобі загубились надовго подумки.
Нас не знайде ніхто поки відблиски наших поглядів
так шалено і палко цілують небесні родимки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620012
дата надходження 10.11.2015
дата закладки 11.11.2015
«А над оливами
Небо полив’яне,
В небі – холодна
Зоряна злива.»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Я повернувся з війни –
А тут осінь,
Я дивлюсь під ноги –
А там небо.
Визираю в вікно –
А там вітер:
Крутить вихором листя,
Ні, не листя – мрії минулого,
Буду писати замість віршів
Реквієм.
І то не на шматах паперу,
І навіть не на листках клена,
Буду писати реквієм
На цеглинах,
Що лежать тягарем
На сусідній будові:
Думали будувати притулок,
А вийшла башта –
Чи то фортеці, чи то мовчання
Білотюрбанних парсів –
Вогнепоклонників.
Я повернувся з війни,
І раптом втямив –
Немає повернення,
Зазирнув у сни (свої)
І не ті що буття,
А ті що в темряві –
А там смерть: поселилась
Біловбранною жінкою,
Хотів запитати: «Навіщо
у моїх снах живеш подругою?»
Але хіба може смерть жити...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619520
дата надходження 09.11.2015
дата закладки 09.11.2015
Ці світанки - коти, що стрибають тобі на руки,
Ці полудні - птахи, що співають попри утому,
Вечори - добрі пси, що стрічають тебе на луках,
Як інакшає світ, коли знаєш: чекають вдома.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619164
дата надходження 07.11.2015
дата закладки 07.11.2015
***
Проз тінь безсилля -
вістрям золотим.
І мус мовчати,
бо інакше - страта.
Притримуєш напівзотлілі врата,
А я вже не збанована за тим!
А я вже відгоріла,
тільки луг
Лишився десь у венах почорнілих.
Осіннє сонце ластиться невміло,
Як пес бродячий, до нічийних рук.
Шкода його,
та вето протиріч
Сьогодні ще не введене у дію.
І я тобі перечити не смію,
Стікаю долі з непритомних пліч.
Стікаю на підлогу,
крапля-друга...
І стіни розступаються вгору.
Лиши мені сей простір на пору,
Коли все тіло сковує недуга.
Коли свідомість печена тавром,
А відступити вже немає права...
Проз тінь безсилля бестія лукава
Втикає у плече їдке перо...
(2.11.15)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617856
дата надходження 02.11.2015
дата закладки 02.11.2015
Я не маю вже стелі, не маю й цеглини в стіні,
Та й навіщо мені ця людська перехняблена мушля
Я віддав світу все, що було за душею мені,
Щоби викупить в нього напівзамуровану душу
Я віддав йому все, тож в кишені лиш трохи насіння,
Десь напорівну в ній полину, ячменю й ковили,
Важко дише земля попід кроками духів осінніх,
З переляку іржуть постриножених днів табуни.
А я ж сію зерно там, де хтось повипалював степ,
Накриваю собою – грунти треба ж теж удобрити,
І я снитиму, як те насіння крізь мене росте,
Як коріння його із моїми судинами злите.
А прокинувшись вмить я відчую незвідану легкість,
Не тягнутиме вниз напівстерта ця людськість мене,
І вдихатиму я своїх діток весняную терпкість,
Із джерельних небес буду пити я сонце хмільне.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617730
дата надходження 01.11.2015
дата закладки 01.11.2015
[img]http://s017.radikal.ru/i405/1510/a5/370c9b997ee2.jpg[/img]
В гербі геральдичнім тієї епохи
Троянда і шип –нерозлучний тандем
У танець містичний під гру скоморохів
Пускалися ми в світлі зорь-діадем
Ми там розминулись на крок…і відтоді
Я криками рву павутину століть
Та вік слизькодухий тримає на споді
Гойда як осінню оголену віть
Вуста б притулити до неба склепіння
Окрадені без поцілунків твоїх
Це небо - занизько, як гріхопадіння
А ти є висока, як праведний гріх
Розвішана спідня білизна на вітах –
Віват, постмодерне безумство гірлянд!
Конають епохи в прокрустових ложах
Не спиться й мені : на шипах від троянд
14.10.15
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614493
дата надходження 19.10.2015
дата закладки 19.10.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.10.2015
Там ніжна тінь мовчання постає,
Де мрії п’ють вечірні сизі барви,
Де пелюстками снів суцвіття голубе
Мед спокою розсіює по травах.
Іскриться серце смутком золоте,
Проміння сипле в сутінки туманні,
А на їх хвилях в даль віків пливе
Солодких спогадів човен останній.
Вуста торкає шовком забуття.
А зорі білими холодними руками
Вколисують усі земні чуття,
Що леготом журливим тануть.
І горнеться до тебе самота,
І відчиняє срібними ключами
Ту клітку туги звідки вирина
Мовчання тінь понад світами.
8.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612386
дата надходження 10.10.2015
дата закладки 10.10.2015
Ми сутеніємо у рамі із гілок,
Ми – поряд і на відстані століття.
У грудях двох – із самоти клубок
Окутав швидко болю квіттям.
І губиться, здається, все святе,
З гробів встають провини наші
Куди всіх нас, блукальців, віднесе,
Хто нам отруту домішає в чаші.
Ми вечоріємо, вже скоро полотно
Нас перетворить у деталь пейзажу
За нами тінями – Добро і Зло,
А хто ж із них урешті переважить ?
Біжить над нами скрючене гілля,
Такі ж химерні в нас дороги.
І дім димком нас кличе іздаля,
Та у вікні нема чомусь нікого
Ми сутеніємо, і знову перейдем
За той поріг, де розірветься голос.
Чи там себе в пітьмі знайдем,
Чи небуття поглине, наче колос
А поки хаос у експресіях неясний,
В напрузі божеволіють мазки.
Чи знайдем візерунок власний,
Допоки не розпались на кістки ?
23.04.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611186
дата надходження 04.10.2015
дата закладки 04.10.2015
Осень снова повенчалась с сильным ветром,
Острой болью отозвалась в сердце мрачном,
Танцем желтых листьев попрощалась с летом,
Тонкой паутиной в воздухе прозрачном…
Солнца свет - усталый, тусклый и печальный,
Время перемен, тревоги, ожиданья,
Лето подарило поцелуй прощальный,
Снова в теплый край умчалось на свиданье…
Стали строже лица и глаза прохожих,
Горло горький дым сжимает как тисками,
Осень, тихой грустью на меня похожа,
Ночью осеняет новыми стихами…
Снова призрак счастья бродит где-то рядом,
Гладит волосы и обнимает плечи,
Душу согревает теплым, нежным взглядом,
На ночь зажигает в моем доме свечи…
Сладкий вкус вина горчит в моем бокале,
Звуки музыки кружатся в плавном танце,
Счастье притаилось за ночной вуалью,
Щедро щеки залились густым румянцем…
В теле вдруг созрели гроздья винограда,
Соком напоили, и душа запела,
Сердце громко закричало - Счастье рядом!
Грусть исчезла, в пропасть ночи улетела…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610787
дата надходження 02.10.2015
дата закладки 04.10.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 01.10.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.09.2015
[img]http://cs621631.vk.me/v621631433/43d5b/NEynCHKBTwg.jpg[/img] [img]http://cs540107.vk.me/c7003/v7003382/d813/_CfcgyQ8LEo.jpg[/img] [img]http://cs540105.vk.me/c7002/v7002312/41ea/P_2i2DasZ5M.jpg[/img]
Озеро зранку,
неначе
під плівкою скла –
анішелесть!
Навіть верби
застигли замріяно…
Бійся тієї,
в котрої
бурштинна смола
переливається
під шовковистими
віями.
Бійся данайки,
що тихо приносить
дари
і зазирає у вічі
невинно, з довірою…
Попелом вітер
розвіє
палкі кольори,
пригорщі золота
ляжуть під ноги
офірою.
Закружеляє,
завихрить думки
листовій,
потім
усе позбирає
і викладе стосами…
Бійся тієї,
в котрої сміються
з-під вій
теплі зіниці
і жалять
пекучими осами.
Знаєш,
вона обережна,
як мудра змія,
порухом жодним
сум’яття свого
не виказує…
Бійся тієї,
що знає тебе
на ім’я,
входить
улесливо в дім
і виходить з образою.
Бійся князівни
в розшитій листками
парчі,
сонця,
що в косах її
мерехтить діадемою –
так,
як боїшся любові
у власній душі,
світлої,
справжньої,
та, попри все, –
невзаємної.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606542
дата надходження 14.09.2015
дата закладки 14.09.2015
Аби не було розчарування пий гірку каву ще вдосвіта,
коли небо висипає на землю безвинну наготу,
а заблукалий місяць намагається сховати
свій вчорашній блуд.
Лише після того, як втихомириш нудкість у своєму горлі,
ступай на першу східку позолоченої драбини,
що дереться вгору, поки не видно сонця,
і не знає, як їй чинити опісля його заходу...
(10.09.15)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605734
дата надходження 10.09.2015
дата закладки 10.09.2015
Вона приходила до нього на світанку,
Набравши яблук у старенький кошик.
Сумна завжди була, мов полонянка,
Що повернутись в рідний край не може.
Вона у нього в головах сідала
Й мовчала довго, дивлячись у небо,
Немов чекала звістки від Адама,
Старенька жінка – сивокоса Єва.
А потім поверталася додому,
Варила чай, солодкий до нестями,
Щоб не гірчило в серці від утоми –
На цій землі лишатись без Адама.
Не нарікала, знаючи: так треба, --
Пила неспокій невигойна рана:
Вона спокусі піддалася, Єва, --
На глину ж перетворено Адама…
Вона давно вже не любила осінь,
Її сварила разом з журавлями –
Самотня жінка – Єва сивокоса.
Несла на Спаса яблука Адаму…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604454
дата надходження 05.09.2015
дата закладки 06.09.2015
«Шурхотіння ірландського часу,
що жене вітер вздовж
залізничної колії до кинутого депо…»
(Йосип Бродський)
Кожна творча людина мусить збудувати свій дім – будинок свого духовного Всесвіту, свій ментальний самодостатній світ. Так подумав я (хоча, що таке «я» - тимчасовий візерунок дхарм), коли подивився фільм «Дім, який збудував Свіфт» (1982) режисера Марка Захарова. Це фільм якому не пощастило – він мав стати мегапопулярним і культовим, але про нього напівзабули. Це фільм геніальний і новаторський, але про це не чути. Фільм мав сотні причин потрапити у немилість до режиму і цензури, але потрапив під негласну напівзаборону із-за однієї невинної фрази: «Свіфт помер? Коли? – Сьогодні, як завжди, о п’ятій!» Бо то була епоха регулярних поховань генсеків – старих маразматиків, що один за одним послідовно йшли в могили після монотонного однакового ритуалу. Періодично повторювалась дурна совкова вистава про потойбічний світ з відповідним перейменуванням міст і пароплавів (бідні пароплави!). Модний анекдот тої пори: диктор виступаючи по телевізору оголошує: «Вибудете сміятися, але Черненко теж помер!» У цій фразі фільму і в вчинках героя фільму – Джонатана Свіфта влаштовувати регулярно власні поховання побачили натяк на актуальні події, що вже ставали не трагічними, а смішними.
У цьому фільмі багато чого було вперше: це перший «совітський» фільм потойбіччя, про реінкарнації та метемпсихоз, це по суті перший «совітський» сюрреалістичний фільм. Все, зрештою, доводиться роботи колись вперше. Тільки ступінь майстерності може бути різною. Цей фільм роздуми про творчість Джонатана Свіфта. А оцей мій незачесаний есей роздуми про роздуми. Колись хтось може напише роздуми про мої роздуми про роздуми про Свіфта. І так буде тривати поки крутиться Галактика.
У фільмі чи не вперше в кінематографи «шостої частини світу» змальовано образ особистості, яка протиставила себе системі. І то не тільки системі (звісно, буржуазній англійській XVIII століття, проте чомусь тогочасна Великобританія дуже нагадує совок), (ще раз напишу в дужках, хоч це виглядає кумедно: в той час існували два типи поведінки інтелігента: або грати в гру хованки з системою, вписуючись в її ландшафт і жити одночасно своїм внутрішнім життям або відкрито протиставляти себе системі, автоматично добровільно записуючись в ізгої), але і суспільству, обивателям, більшості – якщо хочете. І це справді був тоді «герой нашого часу» - людина яка протиставляє себе системі. Протиставляє на рівні мистецтва – яке обивателі і сіра «більшість» не розуміють в силу свого низького інтелектуального рівня. І в цьому глибока трагедія інтелігента в усі часи і в усіх народах: хто не такий як всі, приречений на відторгнення суспільством і переслідування, замовчування творів, а інколи і просто на німоту. Недарма Свіфт у фільмі мовчить (а це був історичний факт – Свіфт справді в останні роки життя перестав будь з ким говорити, просто мовчав), принципово ні з ким не спілкуючись – навіть однодумці мусять здогадуватись про його думки і бажання. Трагедія тут показана глибше ніж вона буває в реальності. Генія не визнають і не розуміють не тільки сучасники, але й нащадки: в останній день життя до Свіфта прилітають гості з майбутнього на машині часу. Але їх цікавлять тільки інтимні подробиці життя генія, а не його твори. А дослідник його творчості прилітає до Свіфта з візитом з єдиною метою – сказати письменнику перед смертю: «Ніхто не читає Ваші книги, пане декане! А заодно і мої, бо я пишу про Вас!»
У фільмі болісно звучить тема еміграції – саме не постреволюційної, про це вже знімали кіно до того і не раз. І то геніально. А саме сучасної еміграції – еміграції інтелігенції, що тікає від сірості і безглуздості совка у світ, де ці втікачі чужі і нікому не потрібні. Тому теж приречені – втопитись у склянці чаю, наприклад. У фільми ці емігранти з Ліліпутії – втікачі від свого ліліпутського короля (який їх, зрештою, пробачив, але вони його – ні). Тікають у великий світ, але можуть бути великими тільки для свого світу – а тут вони лише екзотика… Як це нагадує ту хвилю емігрантів. Не цю, звісно, ця то в великому світі себе знайде, бо великий світ давно став їх світом: світ давно вже не ділиться на замкнуті світи карликових диктаторів.
Так посміятися над тоталітаризмом, як це вдалося творцям фільму, мало кому вдавалося. Англійські правителі Ірландії надто вже нагадують совкових маразматиків. Чи не вперше намальовано на кінострічці цікавий образ: внутрішню трансформацію охоронця тоталітаризму, який раптом зрозумів, що чинить зло і вирішує змінити своє життя (і, звісно, гине, бо система імперії зла не пробачає). Це, звісно, казка. Так не буває. Або буває, але дуже рідко. Прислужники диктаторів переважно не здатні до просвітлення. Сама концепція фільму: генія оголошують божевільним, бо він критикує систему – дуже щось нагадує з тогочасної реальності. І це сказати було майже можливо, бо, мовляв, це все про Ірландію, не про совок. А як же… Трансформація відбувається ще з одним персонажем – майже головним – з доктором, що приставлений правителями до Свіфта. Доктор раптом розуміє, що він Гуллівер, йому відкривається істина про людей, суспільство, творчість. Свіфт помирає, але доктор тікає від суспільства в світ творчості, продовжувати справу Свіфта, написати найважливішу частину «Мандрів Гуллівера» - «Подорож у Країну Мертвих», яку диктує йому з потойбічного світу Свіфт…
Найбільше дивує і вражає, звісно, зображення людей майбутнього. До Свіфта прилітають гості (точніше допитливі туристи) з майбутнього – з 2045 року. Тобто, згідно тодішніх уявлень – з комунізму. Бо якщо комунізм не збудували у 1980 році як обіцяв Хрущов, то до 2045 року його вже точно збудують – у цьому були впевнені тоді всі. Можливо, навіть, режисер цього дивовижного фільму. Але що це? Ці люди майбутнього – циніки, примітивні невігласи, бездуховні істоти, ще більш примітивні обивателі, аніж сучасники Свіфта, сноби, позбавлені навіть тіні гуманності, люди, яких цікавить в літературі тільки «полуничка» та бажання вчинити якусь дyрну витівку. І це люди досконалого суспільства? Фільм навіть трохи пророчий. Оці гості з ХХІ століття (себто з нашого століття!) дуже вже нагадують теперішніх сучасників. Невже автор правий, і людство тільки й те й робить, що деградує? Не так давно мені трапились цікаві результати досліджень: середній об’єм мозку кроманьйонців – перших людей сучасного типу Homo sapiens sapiens був більший ніж у сучасних людей, є версія, що вони були більш розумніші ніж сучасні люди, з того часу відбувалась тільки деградація інтелекту…
Ірландському світі не пощастило з кіновтіленнями. Це або ІРА, або тема поневірянь мігрантів, або ірландська мафія в Бостоні. Багатюще ірландське мистецтво, унікальний ментальний світ (острівна ізоляція, чи що?), глибочезна ірландська міфологія та історія рідко коли прориваються на екран. Та хіба тільки на екран? Досі майже всі ірландські літописи та історичні хроніки досі вважаються істориками сумнівними або й просто вигадками. Писання англо-саксонських істориків того ж часу – не вигадки, повідомлення римських істориків тої ж доби – цінні історичні джерела, а ірландські літописи – вигадки, мовляв… Таке буває. Особливо з народами, що були поневолені. І цей фільм – приємний виняток. І не тільки для «ірландонутих» - в той час, доречі, не біло такого терміну і такої субкультури не існувало. В той час ірландська культура це була для совкового інтелігента (і не тільки для совкового) terra incognita. А шкода. Історія пішла би інакшим шляхом, якби свого часу тутешні мислителі хоч трохи розуміли давні скели, пісні Манстеру та скрипки Ерінн…
У фільмі дещо нав’язливо подається основний слоган, як, буцімто, credo життя Свіфта: «Піднятися в небо – ось робота, піднятися в небо – ось праця…» Але це не зовсім так – це важко назвати салоганом фільму. Фільм перенасичений фразами, кожну з яких можна брати як цитату до літературного твору. Але відірвати ці фрази від контексту фільму неможливо – вони втрачають чи змінюють зміст… «Всі люди жили колись, тільки треба навчитись це згадувати…» Це просто буддизм. Чи то вчення про метемпсихоз античних філософів. «І не дивіться на мене як на ідіота. Нам, пришельцям з майбутнього, часто доводиться вдавати з себе божевільних, інакше люди можуть не пробачити нам наших знань…» Справді. Знання істини не пробачають. Ніколи, нікому і ні в які божевільні часи…
Ще одна вражаюча аналогія з совковим суспільством – як з тодішнім, так і з нинішньою трансформацією совка, так це епізод з глядачами театру життя. Свіфт не маючи змоги бути почутим, найняв акторів, які грали безперервну виставу, що змішувалась з життям (бо, зрештою, життя це вистава і ми всі граємо ролі). Але губернатор виявився хитрішим – він найняв глядачів. І до них вже було достукатись неможливо… Вистава плавно переходить в життя. Спочатку кров і смерть бутафорські, але потім людина насправді гине. Доктор кричить глядачам: «Це ж кров!» Але глядачі аплодують. Бо їм все одно насправді це чи гра. Справжню трагедію вони бачать як розвагу. Справжня війна для нинішніх глядачів телевізора це лише розвага, кіно. Воно відбувається насправді, але відчуття реальності нинішніми глядачами давно втрачено… Чужа трагедія – це для них лише вистава… Як нині.
Свіфт зумів збудувати свій дім – своєї творчості і свого світу. І це найважливіший заповіт і фільму і світа, зрештою – збудуйте свій дім, дім своєї творчості, свого мистецтва і свого духовного світу…
(Примітка: На світлині – кадр з фільму.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508398
дата надходження 30.06.2014
дата закладки 28.08.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.08.2015
Осінній ліс попахкує димами,
В дубовій люльці куриться смола…
Я не прийшла поплакатись думками,
Я просвітліти серцем забрела.
На пні сухому всістися зручніше,
Припасти зором до пожежі крон
І слухати, як вітер світ колише,
Співає з потічками в унісон.
І вірити, що в цій красі безлюдній,
У глушині намолено-святій,
Такі дрібні й убогі наші будні –
Не варті миті тут, на самоті…
І до землі вклонитися деревам,
Бо ж я – Верба, а, отже, не чужа!..
І ця прозора річка кришталева –
Мого життя початок і межа.
І дупла ці – душі моєї рани,
І соки ці нуртують і в мені!
Спасибі вам, старі, як світ, Ґорґани,
Що сонця й на мої вділили дні!
Що з вами я незвідані висоти
Пізнала і вросла сюди навік,
Що вистачало срібла й позолоти
На мій земний благословенний вік!
І в час, коли травою, ніби швами,
Затягне пам’ять всі мої сліди,
Я знов сюди повернуся, щоб з вами
Цю світлу тишу вічно стерегти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600534
дата надходження 18.08.2015
дата закладки 18.08.2015
Червоніє нестриманий серпень розпеченим потягом.
Я стікав, наче річка у темінь ліхтарну з води.
Тво́я смагом насонцяна, счулена в серце, спекотина
Наче кликала і зазивала: ходи ж но сюди...
...Ти ледь йшла за своїм чоловіком з двома рушниками.
Я ...догнати – догнав: «Там ...Палац – Ви лишили? з піску?»
І гукало повітря моїми значними ковтками,
Перетворюючись в суховійну обіймку рвучку.
Чоловік твій, спинившись, ще швидше вперед владно рушив.
Ти ...очами мені усміхалася під капелюшком.
12.08.15 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599165
дата надходження 12.08.2015
дата закладки 12.08.2015
Голод в стране восходящего солнца,
опять зацвели ежегодные вишни.
На розовом бледная, словно бумага -
мне страшно смотреть, как ты умираешь.
Будь, как вода, и жестокий мужчина
отдаст тебе всё добровольно - последнее слово
матери. Одинокой от бесконечности голода.
Город в запахе варёного риса,
самураи клюют саке из нагретых ладоней.
Женщина с выбитым зубом спросила:
как зовут тебя девочка
милая.
* * *
Умирая с голоду, ты умираешь, прежде всего,
как женщина и только потом - как человек.
Мужчина позволит тебе всё абсолютно,
если ты сделаешь тоже.
Быть женщиной - самый лёгкий способ выжить.
Всё, что для этого нужно - есть.
Можно всякого полюбить - выиграет тот
из вас, кто раньше разлюбит.
Война - благодарное время для гейш. Мужчины
любвеобильны, когда убивают друг друга.
Так учила меня хозяйка - старуха
с испорченным ртом. Надеясь, что юность моя
обернётся к выгоде для обеих.
Научившись писать, я убегала к реке,
рисовать иероглифы
на свежесрезанных листьях бамбука.
* * *
Мой первый мужчина был рыбаком
на его теле ещё оставались чешуйки, как будто
без секса он превращался в несчастную рыбу -
как человеку ему не хватало меня.
Самурай с ногами вечного севера:
он был трусом большим и поэтому
любил меня больше всех остальных.
Толстый чиновник. На теле его
я насчитала тридцать две родинки -
для полного счастья ему не хватало
ещё одной - самой последней.
Продавец китайского фарфора.
У него были грубые руки из дерева,
как будто он лично замешивал
историческую глину династии Тан.
Однажды в нашем городе остановился сёгун.
Каждую ночь я играла на привлекательной флейте,
но наложницы специально так громко смеялись.
Даже Луна заложила ватою ракушку уха.
Ещё один самурай.
В бою ему отрубили военную руку
и он, обнимаясь, вынужден был себе помогать
здоровой ногой.
* * *
У мужчины и женщины много различий,
а общее только одно - одиночество.
Мир чудесен с эстетической точки
зрения - только с неё одной.
Главное деньги. Выбирая мужчину
помните это. Особенно ночью.
Мужчина и женщина ищут друг друга,
но не дай им Бог, друг друга, однажды, найти.
Посредине осени стоит отдельное дерево.
На руках и ногах перерезаны вены -
взрыв одновременной крови
выше Фудзи
до самого неба.
Тёплые красные капли
на рисовой бумаге - согласитесь,
в этом всё-таки что-то есть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597074
дата надходження 01.08.2015
дата закладки 02.08.2015
Ніч начинена джемом джазу.
Місяць в небі, мов джміль нічний.
Кожен вірш на душі, мов пазл.
Слово, знову мене почни,
щоб ходити я вчивсь спочатку,
говорити на мові мов.
Мо' нашепче Зоря-Дівчатко
ненаписану ще Любов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595671
дата надходження 24.07.2015
дата закладки 24.07.2015
Іще одну гірку воєнну осінь
пророчать стиглі грона горобин.
Ось-ось вона дощем замироточить,
волосся вкривши саваном сивин.
Худа й сувора, в кришталевих берцях,
із криком журавлиним у руках,
крізь зиму піде рятувати серце -
на прощу по опалих молитва́х.
І Бог почує... Янгольська завія
очистить душі, втоптані у бруд -
і степ крізь сніг шафраново прозріє,
не залишивши й сліду від облуд...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595680
дата надходження 24.07.2015
дата закладки 24.07.2015
- Вдягайся, синку, і ходімо в ніч:
Вона вогненне запускає коло.
- Летітиме, напевно, ізгори?
Яке воно?
- То колесо любові.
- А що Любов?
- Постав із неї світ,
І ти, і я, і тато, і наш Бублик.
Живе вона мільйон мільярдів літ,
І той нещасний, хто не вмів здобути
Її вогню.
- Ми підем через ліс?
Квітучу будем папороть шукати,
Яка покаже місце нам зі скарбом?
- Бажать чужого – то, мій сину, гріх.
- Чому чужого? Тож нічийні клади?
- Нічийні, може. А чи знаєш ти,
Звідкіль були добуті оті гроші?
Крадіжкою (Господь не доведи!)
Чи навіть гірше… Гроші ті, як воші:
Візьмеш одну, а лиха на всі сто…
Запам’ятай, синочку, що копійка
У радість, як зароблена трудом,
А решта від лукавого, повір-но.
- Яка ж то лагідна вночі вода в ставку!
- Вона цілюща нині: все нечисте
Пішло у хащі, певне, до танку -
Русалок і Водяника не бійся.
- Немає сонця, а мені тепло
Дарують хвилі.
- Бо зійшлись глибини
Із полум’ям, яке раніш пекло,
А ось тепер тебе так ніжно гріє.
Ходім до вогнища, що квіткою росте.
На нас уже давно чекає батько.
- Неначе вдень, освітлене усе!
- Давай нам руки і – через багаття!
Згорять у ньому приспані страхи,
Страшні нещастя і гіркі хвороби,
А промінь світла в серці спалахне,
Який до нас через віки доходить…
- Дивися, ніч у зорянім вінку,
В росі холодній замочивши ноги,
Стрічає сонця папороть ясну -
Любов одвічну...
- Хай у серці сходить…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591997
дата надходження 06.07.2015
дата закладки 15.07.2015
«Хрест
(Крапка
в кінці шляху).
Задивився в рівчак.
(Багато крапок).»
(Федеріко Гарсія Лорка)
Є багато земель і країн
У світі передчуттів апокаліпсису
(Чи то одкровення –
Як собі хочете)
Є багато країв зачудованих:
Країн ком та знаків оклику.
А моя земля Ерінн – земля крапок.
Тут на кожному перехресті,
На кожному місці спочинку,
На кожному зеленому пагорбі
Ставили гойдели сонце:
А виходила крапка.
Не в кінці шляху,
І навіть не в кінці пісні.
А просто крапка.
(Так ніби пісня –
Зачала, а потім урвалася,
Так ніби дорога:
Йшли в Оффалі,
А все одно прийшли в Дублін).
Ось так і живемо на землі крапок.
На землі, де все сказано,
Але нічого не прочитано,
Нічого не збережено,
А просто поставлено крапку
Чи то багато крапок:
І розумійте собі як хочете –
Ви, зайди...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593817
дата надходження 15.07.2015
дата закладки 15.07.2015
Скажи, ну навіщо зреклася ти янгольських крил?
На мене свою проміняла ти вічність у небі.
Я надто чужий і ніякий не вірності лебідь.
У вільному плаванні я корабель без вітрил.
Я надто звичайний, тебе недостойний, прости.
Кому віддала ти, скажи, свої зрізані крила?
Ти серце любові своє мені навстіж відкрила,
Я не увійшов і тебе у своє не впустив.
Для грішного мене, напевно, зачинений рай.
Кохання моє обезкрилить тебе іще більше.
Поезія – ти! Ну, а я – залишатимусь віршем.
Між нами назавжди межею стоїть небокрай.
Ти – янгол хранитель єдиний мій там, а не тут.
Сліпою любовʹю не можна лишатися неба.
І як мені бути тепер на землі там без тебе?
Відомо, що в янголів крила нові не ростуть.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590756
дата надходження 30.06.2015
дата закладки 30.06.2015
1) [b]* * *[/b]
вибрехав собі правду
повірив у неї
тому все інше стало брехнею
а брехня – правдою
2) [b]* * *[/b]
немає саду цього
на який я дивлюся
заПЛЮЩеними очима
нема тебе
хоч ти в цю мить
танеш від моїх поцілунків
і в обіймах моїх розчиняєшся
та й сам я
не більше
ніж тінь від пера
що живе саме по собі
і віршами розбутонюється
3) [b]* * *[/b]
цей сад на дні моря
з плодами недоступними
бо ані луски ані плавників
(а в скафандрі не видно його)
бо всі ходять по бетонній воді
а повітря сиплеться піском
у легень амфорі
4) [b]* * *[/b]
море мертве (бо чорне)
воСкресне
коли берег буде єдиним.
море мертве
бо всі зорі із дна повтікали на небо
і навіть місяця човен дір’явий
(у якім плавав армстронг)
по небу пливе зрадливо
5) [b]* * *[/b]
дві птиці-зіниці
звили гніздо із цвіту
вітер поламав спиці дерев
тож сад тепер
не котиться яблуком
за сім галактик
від яблуньки
а хтось чекає коли
у гнізді із цвіту
вилупляться інші дві
птиці-зіниці
і буде на кого дивитися
коли не видко вже цвіту
за стінами
скло-бетонного міста
яке росте на стеблі трави
занесеної в книгу червону
троянди
6) [b]* * *[/b]
навіщо ми нам
коли нас немає
нас час омина
і вічність минає
навіщо зірки
якщо вони в небі
нема перед ким
жонглювати
до себе
7) [b]люди-урни[/b]
люди-урни носять в собі сміття
а коли стають ним переповненими
то сміття сиплеться з них
на землю святу та річки й береги
оскверняючи їх
наче свої колишні душі
8) [b]* * *[/b]
[i]«…і подарувати тобі тебе
замість жоржини»
В. Голобородько[/i]
кохану приніс квітам
нате: вона не зів’яне
(в моїх очах) ніколи
квіти взяли її і не віддали
(обрали за свою князівну)
ще й задурманили мене своїм ароматом
так що я забув як її звати
і обличчя забув її
і нашу тисячу і одну ніч
з тих пір я зриваю квіти
в надії що одна з них
розкаже де їхня князівна
бо я хоч не пам’ятаю її краси
але почуття живуть й досі
9) [b]* * *[/b]
зі сльозами з очей
витекло все що ти бачила
і все що не побачиш ніколи
бо серця криниця висохла
ну навіщо ти плакала
коли терзали тебе
знак питання – гак
на який ти ребром
підвішена
10) [b]* * *[/b]
розмовляли не розтуляючи уст
не зронивши й слова
про те і се про все на світі
берегли скарб мовчання
поки не вкрали з-під носа у нас
мовлення
11) [b]* * *[/b]
посадив сопілку в землю –
прийнялася
і виросла верба
на якій повно груш
яких ніхто не скуштує
хоч вони не заборонені плоди
просто ніхто не вірить
що на вербі ростуть груші
але ж це верба із сопілки
12) [b]* * *[/b]
я сказав: міст
і виріс міст через річку
я сказав: дощ
і пішов дощ
Слово назвало моє ім’я
щоб міг я створювати світ
щоб всі ми могли
хто вірить у силу Слова
13) [b]* * *[/b]
маленьке журавленя
зважує крильми небо
але воно ще занадто важке
колись коли журавленя підросте
то нестиме небо на крилах
у журавлиному клині
аж до самого вирію
а поки – гніздо
то солодкий світ дитинства
14) [b]* * *[/b]
Довго триває дощ
Не пам’ятаю коли він почався
і коли закінчиться
але така солодка його довгота й широта
що не хочеться щоб він перестав
Але люди кажуть що довго триває дощ
Може бояться потопу?
О скільки разів заливало моє серце дощем
Не раз воно зазнавало потопу
та від цього ставало тільки
таким як дощ
таким як зараз
Не ховайте серця від цього дощу!
15) [b]* * *[/b]
дивлюся в очі яких нема
обіймаю порожній простір
але відчуваю чиюсь присутність
десь надто далеко
і від того мені
ще САМОТНІШЕ
16) [b]* * *[/b]
однієї ночі я зрозумів
що немає нікого на світі
що вулиці міста порожні
і нема з ким поговорити і помовчати
і нікому дарувати квіти
бо ніде і нікого нема
навіть
себе я не можу знайти
17) [b]* * *[/b]
сторінки гортають людей
з дерева падають зорі
тиша заглушує голос
і скільки б я не кричав
тиша стає все гучнішою
а коли я відчув Мовчання в легенях
то мій голос
прорвався крізь стіни
щоб почули його всі
хто не закрив серце наглухо
18) [b]* * *[/b]
Не повернеться місто в місто
те яким не було воно
серце світ увесь в собі вмістить
що опуститься в нім на дно
не забудеться те що ніколи
в надрах пам’яті не жило
я смиренно іду за болем
крізь простори всі напролом
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589211
дата надходження 23.06.2015
дата закладки 23.06.2015
Я намрію твій образ сонний,
На плечі волошкового поля.
Де лиману повів озонний,
Уплітає в галуззя тополя.
Де опалі зірниць просинки,
Полохливо збирають куріпки.
Діамантом бринять росинки,
Будяків розцвітивши очіпки.
Мак шаріється між колосся,
Вже давно жовтобокої ниви.
Спориші намивають волосся,
У теплі полудневої зливи.
Де веселки схилившись низько,
П’ють з ріки барвінкову воду.
Я намрію, що зустріч близько…
Чи кохання приймеш?! В нагороду.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589193
дата надходження 23.06.2015
дата закладки 23.06.2015
1) * * *
[i]«Ось ту ніч, а там, за стіною,
видно як удень»
Василь Голобородько[/i]
Ніч за вікном а в кімнаті моїй – день
На сонце на стелі всілися мухи
В тіні зодягнуті ангели
Вени мої під струмом
Я – людина вулкан
Це віршів виверження!
Магма поезії заповнює простір простору
Я – людина-оркестр-всього – …
Все разом – Гармонія
Я – метаметафора
і кожен із вас я –
ті хто здатен читати чи слухати
Всі ми разом – Гармонія
але не тут
а там – де ми – Серце Єдине
2) * * *
[i]«…і я починаю бачити піаніно,
де всі клавіші білі…»
Василь Голобородько[/i]
земля – фортепіано де всі клавіші чорні
їду поїздом на одній рейці
та й ту хтось несе на металобрухт
а чи встигну доїхати до он того обрію
поки його не залито кров’ю неба розстріляного
…
може сховатись на верхню полку
поки пише хтось
слово о полку Ігоревім
3) * * *
скрипка грає без скрипаля
смичком скрипу дверей
я увійшов у цей скрип
бо відчинено на 7 замків тишу
в якій скрипка грає без
скрипаля
4) * * *
На вокзалі побачив незрячу жебрачку
Аж глянь а то – Куля Сліпа
Впізнала мене і каже:
подай ради землі рідної
життя своє безцінне
гріш якому ціна…
Дивлюся а на мене вже жде
Харон – провідник
німий проповідник
А я ще не встиг спакувати валізи
5) * * *
Сорокалітній я пишу:
40 літ йшов я пустелею
бачив лише міраж
думав що йду садом едемським
аж поки не вщипнув сам себе
і не прокинувся сорокарічним
а потім ще раз вщипнув себе
і зрозумів що не сорок мені
а отже ще довго іти псевдооазисом
6) * * *
квартира – міні тюрма
у якій я сам себе ув’язнив
це одиночка
а навіть – карцер
нікого тут більше нема
хоч коли б хтось сюди увійшов
тюрма стала б – безстінним всесвітом
хоча хто зна
чи увійде хтось чи ніхто
7) * * *
в небі пливуть гроби
чорна діра – земля
забудьмо усі «якби»
і пам’ятаймо «для»
в ночі обгортці день
пустеля в оазисі
хтось по серцях іде
ждуть неболази всі
8) * * *
повикидав усі годинники
той що на руці
і ті що на стінах
щоб забути про час
щоб не підпадати під його вплив
щоб жити вічно
зрештою
9) * * *
мальва між пелюстків заховала хату
коли ворог прийшов – трави врозтіч
тільки мальва не зрушить з місця
корінням тримає землю
одна
наче й не було більше квітів
що буде коли ворог зірве її
…
мобілізовані знаки питання
.
10) [b]137 днів перед п’ятницею 13-го[/b]
Замуровані в стіни істини
вимагають в душу не лізти, не
шукати брехливої правди,
й щоби кожен поет знав, де
здетонує тиша затаєна
й кожне дерево впізнає нас
на небі якомусь «-надцятому»
у п’ятницю тринадцятого.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589034
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 22.06.2015
Вже більше року йде війна,
Хоч юридично її нема…
І найстрашніше те, що ми
Вже звикли до страхіть війни…
У кого зараз сльози й страх,
Коли в руїнах стіни й дах?
Страждають люди безневинно -
Ми бачимо щодня в новинах…
Не закликаю животіти,
Куди ж емоції подіти?
У кожного Везувій свій -
Кохання власний буревій…
Вечірки, шоу, шведський стіл,
Усмішки, радість – бракує слів!
Куди не гляну, скрізь любов,
Хоч сива борода, та біс в ребро…
Звичайно знаю наперед,
Що скажуть люди і «головред» -
Про радість і сумне в тандемі,
Про власний вибір змісту й теми.
Сьогодні бачу співчуття,
А завтра жарти без каяття
Рвуть серце й душу без жалю -
Такі контрасти не люблю!
Обітницю дала собі -
Що буду жити у журбі,
Поки не звільнять Україну,
І знов піднімуть із руїни.
Молюся щиро Богу в храмі,
Слова складаю в орігамі –
Врятуй народ мій від біди,
Звільни країну від орди!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586861
дата надходження 11.06.2015
дата закладки 20.06.2015
О любви нужно петь, стремительно
Разбегаясь неровным почерком...
Многоточием вздохов зрительных
Побеждая застылость очерков.
Это то, что, изрезав гранями,
Непременно закрасит нежностью
По плацдарму души израненной
Латки хлебные третьей свежести.
Это то, что не форматируют.
Никогда... Ни живьём... Ни замертво...
И слепыми птенцами-фибрами
Умирают за чувства зарево.
Это то, что должно присутствовать...
В мир... в войну... бесконечным "фридомом"...
По реалиям - вечным бруствером...
Если нет её - надо выдумать...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586912
дата надходження 12.06.2015
дата закладки 12.06.2015
Я йду до тебе довго-крізь роки,
Самотні кроки міряю до тебе...
Вже і гніздечко звили ластівки,
Густим барвінком голубіє небо.
Порозплітали коси золоті
Плакучі верби над дзеркальним плесом.
І все мені трапляються не ті
В розмай п'янких вітроволосих весен.
І так сную самотньо між не тих
Загублена у не своєму світі...
В щербатий глек моєї гіркоти
Ховає сонце промені зігріті.
Снують довкруг метелики-думки:
А чи дійду, чи може заблукаю?
Я йду до тебе довго-крізь роки,
Немов приблуда, вигнана із раю.
(25.05.2012)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341801
дата надходження 04.06.2012
дата закладки 08.06.2015
(за мотивами)
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583978
Поети часто пишуть твори про вогонь,
Інтимність душ, палке тепло долонь,
І про фужер вина ігристого,
Як антураж кохання урочистого.
В одних життя вирує, як гірський вулкан -
Кохання і страждання, як дурман.
Для інших – вигадка й фантазії
Замінюють реальність та оказії.
Але всі вірять, що кохання є,
В одних - реальне, в інших - неземне…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584060
дата надходження 28.05.2015
дата закладки 31.05.2015
Лиш як зірка на небі зійде -
Вийде місяць уповні,
Ніжним сяйвом наповнить мене,
І сховає свій усміх в долоні...
Я до тебе приходжу щодня,
Мрію, любий, про тебе щоночі,
Виглядаю тебе іздаля -
Сльози-роси наповнюють очі...
Ти далекий, як зорі небесні,
Разом з місяцем ввечері сходиш -
Не одну вже зустріла я весну
З болем в серці - бо ти не приходиш...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290430
дата надходження 03.11.2011
дата закладки 25.05.2015
В моей душе, как в лабиринте, путей так много – выход лишь один…
Свободно я парю, как в небе птица, и разум – Повелитель мой и Господин…
Включаю кнопку «тормоз» регулярно, "нельзя, опасно и табу» -
Другие скажут: «Жизнь ее банальна», а я отвечу, что живу в Раю…
Я больше не считаю годы «до и после», живу в разрезе дня текущего -
Смиренно голову склоняю... пред Вечностью... и неизбежностью грядущего…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510628
дата надходження 11.07.2014
дата закладки 21.05.2015
Над головою – в леті поїзд.
Автомобілі – під мостом.
У моїх грудях серце твоє,
а ти не знаєш де я й хто.
Залізна томиться дорога,
в повітрі міст її несе.
І наростає ртуть-тривога,
що ти лиш мрія. От і все.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564179
дата надходження 04.03.2015
дата закладки 14.05.2015
[img]https://cs7058.vk.me/c540104/v540104866/1cc71/32INmMLqK88.jpg[/img] [img]http://3.bp.blogspot.com/-OiOsYHFE7_E/UTlY_6FA2NI/AAAAAAAAERY/zOzoiN947K0/s1600/4rL3fsLlLos.jpg[/img] [img]https://pp.vk.me/c624821/v624821845/2db39/ReMTZVnTN2k.jpg[/img]
Дівчино з голосом, дивовижним, як музика,
Викидаючи блузку стару, не забудь
Залиши́ти собі перламутрові ґудзики –
Заховай у шкатулку, а там – будь-що-будь.
І якщо пощастить вже дістатися пристані,
Обійшовши підступний кораловий риф,
Ти тримай свої мрії від інших на відстані,
Втаємничуй думки в закодований шрифт…
Розтинай, мов кораблик, смарагдові повені
І не бійся раптово зірватися вниз!..
Хай легені, озоном по вінця наповнені,
Видихають у небо просолений бриз.
Вірю, зможеш! І, крила пожухлі розправивши,
До своєї мети долетиш, далебі,
Дівчино з голосом, як розладнані клавіші,
Знай, що космос, насправді –
не десь, а в тобі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580504
дата надходження 11.05.2015
дата закладки 11.05.2015
позич мені мене хоча б на трішки
дай повітрям подихати вільним
перейду я все небо пішки
і впаду у твої обійми
бо нарешті збагну – з тобою
почуваюся по справжньому вільним
а на небо вже – ні ногою
я від ніжності божевільний
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580203
дата надходження 10.05.2015
дата закладки 11.05.2015
[b]Про любов і кохання. Афоризми.[/b]
(чи він чи вона)
• Бог дав любов, а диявол – кохання, щоб вночі горіли і плакали зрання.
• Любов – Боже сонце, що гріє, а кохання – спалах, що болем у серці тліє.
• Хто прагне кохати і в коханні жити – потрібно спочатку навчитись любити.
• Любов довго терпить, чекає і свого не шукає.
• Любов не горить, не палає, дає сили і своє плече підставляє.
• Той, хто не любить, кохає він палко, і зразу ж забуде, прокинувшись зранку.
• Не прагніть, любенькі, безтямно кохати, щоб не тужити, навчіться спочатку, вірно любити.
• Адам любив, а змій кохав, в дарунок Євам муку дав.
• Не плачте, Єви, не журіться, кохатись палко не спішіться.
• Хто в коханні досвід має, той не любить, – себе ублажає.
• Хто п’янко цілує, здіймає на крила, не твій він – не ти його мила.
• Хто п’янко цілує і з медом говорить, будь обережна – він правди не творить.
• Не варто страждати, ламаючи крила, брехня і зрада світ весь покрила.
• Не співай коханню пісень жалісливих, бо без любові немає щасливих.
• Цілувались, обнімались, до ранку кохались. Вранці встали та й забули і порозбігались.
• Я тебе кохаю. На полиці паляниці я – на них моргаю.
• Я кохаю тебе палко, про любов співаю, навкруг гарні молодиці – я лишень моргаю.
• Він тебе покохає: обніме, поцілує, до дна серце вип’є і геть помандрує.
• Не старайтесь ніколи когось чарувати, бо кого чарували, не будете мати.
• Хто любити не вміє, любові не знає, і він кохання за любов приймає.
• Немає любові такої, сякої, окрім любові святої.
• Одна є любов, що від Бога, а де люди починають своє вставляти, то вже не любов, а сурогати.
• Не Божа любов, а людські сурогати, тебе заставляють у муках страждати.
• Любов – то є радість, втіха пізнання.
• Біль і страждання приносить кохання.
• Кохаючи, впали – вставайте і жийте, і Божій любові серце відкрийте.
• Як ворог шепоче: не бійтесь, кохайтесь, - такого кохання остерігайтесь, бо що не за Божим каноном, карається Божим законом.
• Господь дав вам серце, щоб ніжно любити, своє щоби мати, - з чужим не блудити.
• Господь дав вам серце, щоб ніжно любити, без сліз і печалі життя щоб прожити.
• Хто палко клянеться й кохає до ранку, не чекай його більше у себе на ґанку.
• Той, хто приходить жагу́ погасити, не мордуй своє серце, – він не вміє любити.
• Коханням той заводиться, хто тілом водиться.
• Як сонечко сходить, кохання втікає, а любов у серці повік проживає.
• Хто свято любить, той ніжно кохає, свою кохану не покидає.
• Хто солодко мовить і палко кохає, той від ложа й до ложа перебігає, пісню кохання ту саму співає.
• Хто не любить, а лиш кохає, той в своїй пазусі камінь тримає.
• У кохання солодкий язик і довгі руки, не чекай любові, в неї – розлуки.
• Кохання, то крихітки від щастя, яке Господь був приготував тобі, та ти не захотіла.
• Любов – то щастя велика хлібина, а кохання – лиш крихітка її, – ковтнув і смаку не розпізнав.
• Кохання – вибух, що приносить опіки та рани, а любов – ліки, що гоять все.
• Ті, що кохаються, не побираються, а покохавшись, геть розбігаються.
• Він тебе кохає, вздрів більше грошей, туди тікає.
• Хитрі не люблять і не кохають, а лиш вигоди шукають.
• Стало тяжко жити, бо світ став блудити.
• Кохання до заміжжя, як тухле збіжжя, – на хліб не годиться.
• Той, що на коханні знається довго не тримається.
• Можеш його і його гроші мати, і ані любові, ані кохання не спізнати. Запитай поради в Того, Хто дав любов.
• Хто любить гроші, тебе не полюбить і не покохає, а лиш гроші збирає.
• Кожен сам знає, що вибирає: з милим в курені, чи з грішми і без любові в палаці.
• Хто досвід великий у коханні має, той про сім’ю не дбає.
• Хто в коханні досвід має, той не тримається і назад не вертається.
• Всю ніч палав, кохав, а вранці встав і втік, щоб ніхто не знав.
• Каміння болю від кохання не тримай в кишенях і не носи, не придадуть тобі ні радості ні краси. Віддай їх краще Ісусу. Вір і Він тебе не залишить.
• Перелюбник досвід має, і про те в віршах співає.
• Палко кохав, до ранку й ім’я забувся, встав і пішов, і навіть не посміхнувся.
• Світ пішов на манівці, бо він в диявола в руці.
• Любов справжня досвіду не має. Вона всьому вірить, все прощає, свого не шукає, любить, надіється і чекає.
• Всі повинні знати, Господь не затвердив сурогати!
• Любіть Божою чистою справжньою любов’ю і будьте щасливі.
Галина Яхневич.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580230
дата надходження 10.05.2015
дата закладки 10.05.2015
***
Піти, щоб згодом повернутись,
Забути, потім все згадати,
А після всього усміхнутись,
І серцем Всесвіт обійняти...
***
Самотність інколи лікує,
Турбот суєтність нас вбиває,
Коли нам мудрості бракує,
Де грішний відповідь шукає?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580006
дата надходження 09.05.2015
дата закладки 09.05.2015
В кімнату увійшла, мов дика кішка.
Із одягу, лише́ бокал червоного вина.
З під брів, хижачки погляд, зни́шка.
Зіниць безмежна чорна глибина.
Звела́ свої́ звабливо-сині очі.
Волосся розпустила чорне, мов смола.
Ти … справжня королева ночі.
Я так люблю тебе… мала.
Мій кожен м'яз наповнений жагою.
Клекоче серце, пульс напевно, більше ста.
А ти, підкравшись, тихою ходою,
Цілунком спраглим випила вуста.
Обіймами палкими тіло полонила.
Шаленству рухів задала каданс.
Вогнем вологим шкіру опалила.
Між пристрастю та ніжністю знайшла баланс
……………………………………
Не розриваючи обійм, знесилена коханням,
Заснула тихим та спокійним сном.
Одне на двох розділене бажання.
Один на двох бокал з гранатовим вином.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579580
дата надходження 07.05.2015
дата закладки 08.05.2015
Здалося: знаю Вас дві сотні літ…
А може, й правда? Від появи світу
Ви поруч десь легким диха́нням вітру
Чи тінню слів розквітлих ледве віт...
Чомусь пече вогнем від Ваших фраз,
Хоча й несила Вам не посміхатись,
Не говорити і не сподіватись…
Невже це правда: добре знаю Вас?
Цей погляд неусміхнених очей,
Ці руки… Я пізнала їх! Пізнала!
І яблуко… червоне… ні! криваве!
І хресний хід у темряву ночей…
Я знаю Вас, відколи стигне світ!
Я – Єва, Маргарита, Есмеральда…
І жалить подарована троянда…
І губиться між трав копита слід…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578494
дата надходження 02.05.2015
дата закладки 04.05.2015
Спливає час. Німий світанок. Немає сонця. Похмурий ранок. Часу так мало. Все дістало. Думки безглузді. Нічні кошмари. Неначе в клітці. Вже не літаю. Остання спроба, а час минає. Що буде далі – ніхто не знає…
В душі тривожно. Мені здається, піском крізь пальці - моє життя. А може у вічність - один лиш крок, і я шаленію від власних думок. Спливає час, не доженеш! Питаю в себе – «Навіщо живеш?» Все що було і буде – це міраж. Життя взяло мене на абордаж…
Скінчився рай земний. Невидимі кайдани зв’язали руки й ноги. Замучили душевні рани.Немає сенсу кричати від болю, лиш час тілесні рани загоїть...
Так швидкоплинно летять роки. Немає більше у житті мети. Згадати хочу і не можу, яким був Рай! Минає час. Не сила часу плин спинити. Благаю, трішки почекай! Ще не готова вічність я зустріти! Ще хочу бачити, як сонце світить! Як голубіють мирні небеса…
Відчула раптом - ожила ДУША!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520807
дата надходження 01.09.2014
дата закладки 01.05.2015
[b][i]Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість - в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас - Говори!
Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Я вже й сам ладен мовить: "Воно тобі треба?.. Стерпи!"
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...
[color="#a81010"](Віктор Баранов)[/color][/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560746
дата надходження 19.02.2015
дата закладки 22.04.2015
По розчепірених дорогах
на пів оголена, напівжива,
кульгаючи на праву ногу,
повільно пленталась душа…
Голодний і змарнілий погляд,
до болю жалюгідна худорба,
і жодної душі живої поряд,
у кожній зморшці - самота…
Спинилась відпочити на хвилинку,
щоб випити хоч трішечки води,
схилилася до квітки маргаритки
і попросила крапельку роси...
Відразу ожила, тієї ж миті
замерехтіло сонечко в очах
заголубіла клаптиком блакиті
скупа сльоза на змучених щоках…
Зажевріла надія у зіницях,
залопотіло серце пташеням,
а десь далеко в церкві на дзвіниці
звучала ораторія життя!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574987
дата надходження 17.04.2015
дата закладки 20.04.2015
Бувають люди, наче кораблі,
А інші – паперові човники.
Одні – зірками світять уві млі,
А інші – ледь помітні вогники.
Є ще такі, немов гіркий полин,
А інші – смакота медова,
Одні тебе потрощать, наче млин,
А інші – ніби шаль шовкова.
Звичайно – люди різні і несхожі:
Одні – як ніч, і морок у душі,
А інші – ніби сонце-день погожий,
Відкриті в душу вікна-вітражі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516683
дата надходження 10.08.2014
дата закладки 10.04.2015
«Мовчки сиджу,
Дивлюсь в нічну пітьму.»
(Гао Ці)
Холодна весна і вітер,
Марно чекаю на персиків цвіт,
День догорів, заграви вогонь згас,
Місяць не скоро світло бліде
Кине на мертвий сад,
Хмари сховали зорю Цзінь Сін,
У закинутій хижці, забувши про книги
Не запаливши світильник
Мовчки сиджу і споглядаю пітьму.
Навіть мій одяг
Ввібрав чорноту ночі.
(Мелодія «Мін Лун Дао»)
考慮黑暗
“默默坐著
我看著夜晚的黑暗“
（高啟）
冷春風吹
它是無用等待桃子開花
日向上煥發火撲滅，
月亮不會很快淡光
母牛死在花園
雲藏金星的明星，
在廢棄的小屋，忘掉書
不亮的燈
靜靜地坐著看黑暗。
甚至我的衣服
吸收了夜的黑暗。
（旋律“光龍道”）
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573309
дата надходження 09.04.2015
дата закладки 10.04.2015
Ведмідь на пасіку прокрався!
Нажертись на дурняк схотів!
Брехав він бджолам, слізно клявся:
Я з друзів ваших! Із братів!
А тут ще й трутні нагодились:
Ура! Ведмідь - наш захисник!
В істериці від щастя бились –
Прийшов цар-батько рятівник!
І бджоли вуха розпустили,
Їм, трударям, не до інтриг!
І клишоногого впустили,
Щоб вулик захищати зміг!?
Та лиш ударив шторм з грозою –
Ведмідь враз вулик розтрощив!
Знущань завдав бджолинім рою!
Поїв весь мед, рамки побив!
А потім ще й ревів сердито:
Чого кусаєтесь? За що?
Не я це! Громом все розбито!
Де совість ваша? Казна-що!
Та рій брехні більш не піддався!
Разом на ворога напав!
І тисяч жал злодій злякався!
Дав драпу! Шкуру врятував!
Мораль - усім пересторога:
Як брата звіра не приймай!
Жени бандита ще з порога!
Свій дім! Вітчизну захищай!
Слава нації! Смерть ворогам! Кіндрат & Корінь. 02.05.2014р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563553
дата надходження 01.03.2015
дата закладки 07.04.2015
«Мовляв палають будинки
Тому що йдуть з них назавжди…»
(Гійом Аполлінер)
У цьому краю живуть тільки тіні –
Тіні людей та собак.
Вони заходять в тіні будинків
І відпочивають на тінях диванів,
І їдять тіні смачних страв,
Бо ті будинки давно спалені
Під час божевільного ритуалу –
Офіри чи то жертвоприношення
Деміургу суспільного божевілля,
Аресу сучасної Марни.
Люди тікали з цього краю,
Кидали непотрібні тіні.
Вони не знали, що тіні
Лишаються жити тут
Своїм життям химерним
Нікому не зрозумілим,
Бо вони тіні,
Вони можуть жити навіть у місті,
Що згоріло вщент.
Тільки скажіть мені – невігласу:
Як отим людям-втікачам
Жити без тіней
У місті чужому?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568541
дата надходження 22.03.2015
дата закладки 27.03.2015
* * *
Гностики запалили
Гнотики свічок.
Не може згоріти те
Чого не існує,
Що лише витвором є химерним
Нашої свідомости...
* * *
Тому, що лямпа "бра"
Давно випромінює чорне світло.
Не ми сідаємо в потяг -
Потяг ковтає нас.
Слухали б музику
Та Всесвіт грає на сопілці
Занадто голосно...
* * *
Ліхтарі випромінювали
Чорне світло.
Я зрозумів,
Чому їх вмикають вдень.
В місті дивному
Тіням людей
Проповідував істину.
Навіщо?
* * *
У дивних містах
Споглядаємо храми
Чи то просто дерева –
Церкви прадавньої віри
Там – за вікнами
Транспортних засобів…
Не збожеволіти б
В цій сірості днів
І трамваїв…
* * *
Моя подруга - шабля
Мій шлях - крізь руїну похід
Моя музика - стукіт копит
Моя доля - війна...
* * *
До міста Лева я довго йшов
І прийшов
Але лев скам'янів
І зажурений тихо
Мені пісню співав кам'яну
Про сліди,
Що лишив на бруківці
Час...
* * *
Місяць
Був схожий на Жар-птицю
Так здалося коту -
Та марні були влови...
Бо пес завадив...
Так ключем щодня
Життя у цьому світі б'є...
* * *
Відображення місяця в річці
Всі поети ловили
Лі Бо – чи то спіймав чи то ні
Маяковському «кволого місяця» не захотілось
Басьо подумав, що місяць втопився
Блок подумав – замерз він у кризі Неви –
Пізно ловити
Ніцше гадав, що зловив – але ні
А ми?
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333460
дата надходження 27.04.2012
дата закладки 15.03.2015
«При власних далечах на чати
постав мене, вчувати дай
самотній камінь...»
(Райнер Рільке)
Ранок був просто чудовий – відчувалась весна, пахло соснами і торішньою травою. Тихо – канонада замовкла. Майор А. цілий ранок філософствував про те, що сепаратистам довіряти не можна і, що наші дограються, відводячи озброєння від лінії фронту. Він ходив по табору з телефоном піднявши руку догори, намагаючись знайти точку де є стабільний зв’язок. Чомусь йому конче хотілось почитати новини з мережі. Нарешті зв'язок з’явився і він почав вголос читати новини. Одразу видно, що замполіт. Вчора він півночі до хрипоти сперечався з іншим замполітом – з сусідньої батареї. Все про теж: про слов’янство, слов’янську писемність, «Велесову книгу» та про сепаратистів. Суперечки мені їхні слухати набридло – довелось тоді піти на кілька годин до іншого намету.
Від нудьги і вимушеної бездіяльності хотілося вити. Мій настрій зауважив все той же майор А., і сказав сакраментальну фразу: «Чого переймаєшся? Ти військовий. Чекай наказу, відпочивай, відсипайся. Читай, зрештою!» І тицьнув пальцем в томик Рільке німецькою мовою, який я тримав в руках. Я йому читав за день до того вірші Рільке мовою оригіналу:
«Wie einer, der auf fremden Meeren fuhr,
so bin ich bei den ewig Einheimischen;
die vollen Tage stehn auf ihren Tischen,
mir aber ist die Ferne voll Figur.»
Послухавши, він відповів, що це, звісно, красиво, але його слов’янське єство протестує. І вимагає віршів однією з слов’янських мов. Уникнути слухання порції новин з мережі мені не вдалося. Послухавши репліки майора А., я поцікавився, який зараз курс монгольського тугрика по відношенню до японської єни. Лейтенант Н. тут же зауважив, що це дуже важливо дізнатися, без цього ми просто не проживемо. Я стурбовано зауважив:
- Впав курс тайванського юаня – це тривожна новина, хоч його ще називають тайванським доларом, але для мене він сінь-тай-бі. О! Я ще пам’ятаю часи, коли в Ірландії був ірландський фунт, а не євро. І малювали на купюрах королеву Медб!
- Кого-кого малювали? - перепитав майор А.
Довелось мені коротко тезово подати «Введення в кельтську міфологію». Майор А. якось сумно подивився на мене і запитав:
- Спілкуючись з тобою, я, здається, починаю розуміти, що таке гумор. Але куди ти це намилився?
- Наказали «Піони» перегнати на іншу позицію!
- Співчуваю.
Після епопеї переганяння «Піонів» з гуркотом, тряскою, смородом вихлопів, я знову опинився в тому ж таборі в компанії того ж замполіта А. Від нудьги я читав йому свої вірші. (Він звідкись довідався, що я пишу.) Знаючи його слов’янофільські погляди, вибрав вірші на тему середньовіччя з пацифістичним підтекстом. Йому сподобалось. Я запитав – звідки він знає, що я пишу? Він відповів:
- Я знаю все, що мені потрібно знати. Я все таки замполіт.
- А знаєте, чим замполіти відрізняються від особістів? Замполіт знає, що йому потрібно знати, а особіст знає, що йому не потрібно знати.
Замполіт А. гумор оцінив і навіть не образився. Ще й додав, що терпіти не може замполітів, що він вчився на артилериста.
Під час подальших розмов з замполітом А., я довідався, що він походить від старообрядців (колись тікали вони з Московського царства на Волинь від переслідувань), і крім всього іншого свою участь у війні він пояснює боротьбою за істинну віру. У його свідомості крім мішанини новітніх міфів про давнину слов’ян ще й купа всіляких «теорій змови». Мова в нього насичена колоритними виразами типу «їжачки носаті». Дивні діла твої, Господи! Кого тільки не зустрінеш на дорогах війни. Я бачив цього ж дивакуватого майора раніше – в січні, в бою і не в ролі замполіта. Це справжній офіцер – майстер своєї справи. Потім я бачив як він ремонтував з солдатами самохідну гармату і ще раз переконався – це майстер. Як в одній людині все це поєднується – зрозуміти не можу. Я раніше взагалі вважав його зразком офіцера, мало не ідеальним воїном, доки не зазирнув йому в душу: а там хаос. Якось ввечері настрій у майора А. став сентиментальний – його понесло на спогади. Крім всього іншого розповів він про такий епізод свого життя. В молодості він зустрічався одночасно з двома дівчатами, які йому обидві дуже подобались. Кінчилось тим, що він запросив їх обох в гості, подарував їм квіти і сказав: «Я вас обох дуже люблю, станьте моїми дружинами!» Дівчата спочатку дуже здивувалися, але потім погодились. І подальше особисте життя майбутнього майора А. склалося досить гармонійно. Ну як це все може існувати в одній голові: давнє слов’янство, вчення протопопа Аввакума, теорія змови, полігамія – не розумію! Хоча, яке мені діло, що у нього в голові? Сепаратистів він валить зі страшною силою, солдатами командує як належить, техніку і зброю ремонтує... Все інше зараз не важливо.
Вночі снилася смерть. Завжди вона являлась мені вдень, в образі хоча і блідої, але молодої і красивої жінки. Зараз приснилась в образі потворної істоти з довжелезними пальцями, які нагадували кінцівки павука. У сні ця істота схопила солдата і сказала мені: «Я помилилась. Насправді я приходила за тобою!»
Пригадалася раптом цитата з Чеслава Мілоша: «Люди старанно пишуть щоденники, аби розповісти, як воно було насправді.» Оце от бажання і спонукає багатьох людей (у тому числі талановитих письменників) братися за перо – відобразити епоху, людей, події, зберегти це від перекручень і брехні.
Сьогодні побачив біля табору мурашник і мурах, які прокинулись і ремонтували свій мурашник. Значить таки весна. Значить я таки дожив до весни – не дивлячись ні на що. Але стало якось сумно і тоскно: а коли ми почнемо ремонтувати свій мурашник? Коли ми нарешті завершимо цю війну? Напевно, ніколи. Занадто страшний, жорстокий і затятий хижак руйнує наш мурашник. Повернення додому виглядає як нездійснена фантазія.
Дивлюся на солдатів і думаю: як вони можуть спокійно ось так жартувати, сміятися, їсти консерви після всього пережитого? Ніби нічого з ними і не трапилось. Я пережив менше і бачив менше жахливого, але змінився докорінно. А вони – ніби ніякої війни і не було. Але я то знаю, що вони пережили – кожен з них. Наприклад ось цей солдат. Їх взвод потрапив під несподіваний і дуже жорстокий обстріл. Взвод кинувся в бліндаж, але тут згадали, що зброя та бронежилети лишилися в машині. Цей солдат тут же – я зараз принесу! І почав таскати автомати і бронежилети з машини. Тут вибухи навколо, осколки літають, а йому байдуже. У цей же час водій лежав під машиною – перед обстрілом він ремонтував, там же перелякано і закляк. Після обстрілу його витягли з-під машини – цілий і неушкоджений, але очі розширені і наповнені жахом, в руках затиснений карбюратор, який ніяк не могли в нього забрати. Відійшов водій від цього стану тільки через кілька годин. І то це був не єдиний обстріл у службі ось цього солдата – у його війні. Але він ставиться до того всього зневажливо-жартома, як до чогось не вартого уваги.
Або ще один солдат. Він був поруч біля свого офіцера, коли офіцеру знесло снарядом голову під час обстрілу. При цьому снаряд не розірвався, а зарився в землю. Не встигло обезголовлене тіло впасти, як в нього влучив ще один снаряд, розірвавши тіло на шмаття і знову снаряд не розірвався, а зарився в землю. З точки зору статистики і теорії ймовірності цього просто не може бути, щоб в одну людину майже одночасно влучили два снаряди і при цьому не розірвались, а поруч були люди, яких навіть не зачепило. Але в нашому світі найнеймовірніші події трапляються. І все це бачив ось цей солдат. І це абсолютно не травмувало його психіку, він не збожеволів, не став містиком, лишився таким же безтурботним.
Невже після всього цього жахіття, яке ми всі пережили за останні півтора року ми лишимося такими самими? Невже нічого не зрозуміємо, не змінимось, не станемо інакше сприймати світ?
Ще одна ніч у військовому таборі – одна з багатьох незчисленних. Приснився сон. Нібито мені треба терміново подзвонити, а мобільні телефони всі одночасно припинили своє існування. Підхожу я до телефона-автомата, що стоїть над самою прірвою, прибитий до дерев’яного стовпа. Телефон старий – ще той, з дисковим циферблатом. Набираю номер, а в трубці голос: «Сьогодні понеділок, важкий день. У зв’язку з цим телефони не працюють. Приносимо вибачення за незручності.» Я вішаю трубку і озираюсь – а за мною стоїть ціла черга до цього ж телефону. І всі стоять над прірвою. Поруч моя стара знайома Ш., яка впізнавши мене каже: «Тобі треба негайно повернутись на фронт, на передову і загинути за Батьківщину!»
На ранок прощався з майором А. – його відправляли з солдатами кудись на якесь завдання. Потиснувши мені руку він сказав: «Мусимо якось зустрітися після війни і поговорити про сенс життя, поезію та Бога, про королів і капусту. Бо говорити про це на війні, це все одно, що говорити на нетверезу голову.» Я погодився з ним. Дожити б нам усім до оцього «після війни»...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565152
дата надходження 08.03.2015
дата закладки 14.03.2015
Нарешті осінь – ще не золота. Приємна лагідна пора. Вже прохолодні ранки й ночі, і теплі дні спішать кудись, як поторочі…
Мінорність поселилась у віршах, скорботу відчуваю у словах. Лякають нас прийдешні холоди - найбільша прикрість для солдат війни! Їх літом сонце зігрівало, земля від смерті рятувала, а як скують морози все довкілля, почнеться справжнє божевілля…
Закінчилось пекельне літо. Вже не такі яскраві квіти. Кричать тривожно дзвони на церквах, і поселився розпач у серцях…
Попри всілякі негаразди, хороший урожай зібрали ґазди - тож буде хліб та інші страви, і згаснуть від війни заграви! Я вірю, день такий настане, і постріл прогримить останній!
Не всі зустрінуть нове літо, і реквієм летить по всьому світу... Героям Слава! - чути звідусюди. Звучать в повітрі траурні етюди… Схилили голови в зажурі батько й мати – як боляче синів своїх втрачати!
Героям Слава! Слава Україні! Ніхто нас не поставить на коліна!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521200
дата надходження 03.09.2014
дата закладки 27.01.2015