Финальный матч, трибуны все забиты,
И первый сет, увы, не за тобой,
Твоя планета с заданной орбиты
Уходит прочь в пространство с пустотой.
Ты дышишь трудно, выдохи и вдохи
Мгновенно формируют пелену...
Не видно корта, в этой суматохе
Ты как тигрица в собственном плену.
И вдруг невольно, словно мимоходом,
Ты вспоминаешь свой родимый дом,
Песчаный берег, море с теплоходом,
Пробежки в парке с верным тебе псом.
Занятия, разбитое колено,
И тренера заветные слова:
"Вставай, борись, расти в себе спортсмена,
Твой дух - то половина мастерства!"
И ты встаёшь, послав усталость к чёрту,
Проверив струны, подаёшь свой эйс...
Ты посвятила сердце своё спорту,
Мой милый ангел, гордый эдельвейс.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695155
дата надходження 18.10.2016
дата закладки 02.01.2017
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2016
(вінок сонетів)
Давньогрецька богиня кохання і краси Афродіта – одна із верховних богинь античної епохи. Її основне ім’я має велику кількість епітетів, які допомагають розкрити всю багатогранну суть земної любові – від платонічної до тілесної та гріховної. "Сповідь Афродіти" - це гімн і водночас антигімн найвідомішому божеству кохання. Лірична героїня сама розкриває усі таємниці своєї суперечливої природи.
1.
Я – Афродіта, що з морської піни
Родилась на зорі часів і віх.
Я – шторм і неприборкана лавина.
Написаний медами мій завіт.
Уста мої – спокусливі рубіни,
Мій голос, ніби щастя дивний дзвін.
В мені бурлять незвідані глибини,
І кров моя, як хміль солодких вин.
Я сповідь напишу вінком сонетів,
Хоч серце, мов отруєний гранат,
Затягувало смертних у тенета.
З тих пір тяжіє на мені вина,
Коли любов осяяла планету,
На землю вийшла у вінку принад.
2.
На землю вийшла у вінку принад
Одягнена лише у ласки вітру.
Первісний і відвертий той обряд
Поглинув почуттів палку палітру.
Венерою ввійшла я в пишний сад,
І врожаями збагатила літо.
Ліси дзвеніли гомоном дріад,
І гори потонули в оксамиті.
Ще древній Рим не вкутала імла,
Не проросла гордині насінина.
Жила невинність в душах і тілах,
В гармонії цвіли мої долини,
Допоки їх праматірю була
Я – досконалість і краса нетлінна.
3.
Я – досконалість і краса нетлінна.
Та пробудив Адоніс горду кров.
Несла мене упряжка лебедина
В гірські краї незайманих дібров.
Я серце віддала людському сину,
Пізнала вперше муку і любов.
П’янким нектаром налились судини,
І нас вінчав смарагдовий покров.
Та якось вепр іклом його поранив.
Мисливець на траву безсило впав.
Ридала я, та не воскрес коханий.
Лиш на землі застиг кривавий пар
Червоним цвітом. Затягли тумани
Кохання чарівливий зорепад.
4.
Кохання чарівливий зорепад
Осипав щастя на поля тернові.
Відчувши найпекучішу із втрат,
Божественна душа зреклась любові.
Та відродилась із морських сонат,
Засяяла принадливо-казково.
Пісень моїх шовковий водопад
В красі не перевершить жодна мова.
Я – Понтія, володарка Сирен,
Що мрійників закохує до згину.
Та не злічити всіх моїх імен –
Любові безкінечна павутина.
Я – ночі фентезійний ефемер,
Я – день – барвисто-сонячна світлина.
5.
Я – день – барвисто-сонячна світлина,
Анфея із трояндових садів.
Росою сиплю зоряні перлини,
Вплітаю ранок у пташиний спів.
І музика небесна в душі лине,
Ефіром забуття чарує дів.
Смарагдами гаптовані тканини
Натхнення відбивають у воді.
Милуюсь я у дзеркало безсмертя,
Горю в серцях мільйонами свічад.
Я вічна в хаотичній круговерті.
У небі гусне місяць-мармелад,
Малює сни грайливі та відверті.
Я – ніч – жагучо-синій виноград.
6.
Я – ніч – жагучо-синій виноград,
Що в келихах жаги ставав нектаром.
І зграї непосидливих наяд
Купали почуття в озерних чарах.
Я – дикої троянди аромат.
У звуках піднебесної кіфари,
І в ритуалах галасливих свят,
І в насолоді еротичних марень –
Вартує скрізь моя срібляста тінь –
Уранія, небесна і людинна,
Богиня цноти і тілесних втіх
Всі образи зібрала воєдино.
Ця вічність – всевбираючий потік.
Ця велич не підвладна часоплину.
7.
Ця велич не підвладна часоплину.
Не я обрала цю фатальну роль.
"Пандемос" нарекли мене в Афінах,
Кумира по собі створив народ.
Їх щастя – це видовище й хлібина.
Їх чистота спотворена тавром.
Моя ж душа – отруйна серцевина –
Не вірує ні в зло, ані в добро.
Невинними уже не будуть люди,
Бо у пізнання дорога ціна.
Лиш я уникну каяття і суду
За всі гріхи розбещення і знад.
І знову подивую грішним чудом.
Ця примха найдостойніша із вад.
8.
Ця примха найдостойніша із вад.
Я – Пафія, божественна актриса.
Хвальбою засипає словопад,
І я горю пихатістю Нарциса.
В сценаріях земних надій і зрад
Ремарками ряхтять мої капризи.
Герої п’ють любовний сурогат,
І гинуть від облуд. Кінець. Завіса.
А де ж любов без его і брехні,
Що все прощає, не ламає крила,
Не кичиться і не впадає в гнів?
У неї на землі криве мірило...
Раби не правді служать, а мені –
Я світ солодким чаром полонила.
9.
Я світ солодким чаром полонила,
Та люд у мирі жити не хотів.
Дали мені у руки меч і стріли,
Кохання розіп’яли на щиті.
І знов, Парісе, я тебе зустріла.
Приніс ти в жертву тисячі життів
Мені за ласки краденого тіла,
І Трою поховав у небутті.
Беруть боги розплату за трофеї
В той час, коли мовчать земні суди.
І воїни зовуть мене Арея –
Цариця найкривавіших світил.
Хоч я без обладунків – ніжна фея,
Від подиху мого цвітуть сади.
10.
Від подиху мого цвітуть сади,
Безжурна юнь від захвату хміліє.
В таємнім лісі роздає сатир
Нектари із оман і ейфорії.
Та від похмілля людям не втекти.
Навіщо, Єво, ти взяла у змія
Те яблуко пізнання і біди,
І розбудила чарівну стихію?
Ти мала рай, але обрала гріх,
І світ на біле й чорне покроїла.
Та він у протиріччях посірів,
І вицвіли божественні чорнила.
Біліє чистотою святість мрій,
Та плід любові падає, доспілий.
11.
Та плід любові падає, доспілий,
І кожна Єва схожа на Ліліт.
Бенкети з Діонісом я ділила,
Хиталась від безумства вісь землі.
Хрипіли душі грішників від гнилі,
І огортала плоть розпусна лінь.
В екстазі вакханалії чманіли,
І каялись у річці п’яних сліз.
"Гетерою" мене повії кличуть,
Як служать ритуали срамоти.
Міняю, ніби маски, я обличчя,
Що втілюють магічний архетип.
Серця і плоть нестимуть люди вічно
На мій жертовник грішний і святий.
12.
На мій жертовник грішний і святий
Життя палким бажанням кровоточить.
І стогне плоть в обіймах темноти.
Я – Меланіда, королева ночі.
Бентежний місяць від жаги тремтить,
В морях пітьми гарячий шал хлюпоче,
У кожнім тілі дух моїх святинь
Що їх побудував спокусник-зодчий.
Не всохне древо зваби і оман,
Що заборона у раю зростила.
Вершина щастя – руйнівний вулкан
І опіум шаленості у жилах.
Немає ліків од солодких ран.
Повінчана із болем ніжна сила.
13.
Повінчана із болем ніжна сила,
Ненависть із любов’ю обнялись.
Я грізного Ареса спокусила,
Спила його кривавої смоли.
У ласках грішносяйного світила
Зітерлись грані всіх моїх облич.
Я – Порн. Мої бажання чорнокрилі
В людське єство гріхами уп’ялись.
Кипіла похіть у моєму храмі,
Безумстували всі, забувши стид,
І праведник у них не кинув камінь,
Бо душі не цурались наготи.
Немає заборон в сюжетах драми,
Що рід людський продовжує вести.
14.
І рід людський продовжує вести
Любов’ю загримована спокуса.
Отрутою стають п’янкі меди,
Ятряться в душах змієві укуси.
Це одкровення влади й самоти
Нашіптує моя порочна муза.
Немає бога, щоб мене простив.
Ніхто мої провини не відпустить.
Я каятись не вмію, та рядки
Цих сповідей правдиві та незмінні.
Солодке пекло і едем гіркий
Божественно сплітаються в людині.
Для мене ж садять лаври на вінки.
Я – Афродіта із морської піни.
МАГІСТРАЛ
Я – Афродіта, що з морської піни
На землю вийшла у вінку принад.
Я – досконалість і краса нетлінна,
Кохання чарівливий зорепад.
Я – день – барвисто-сонячна світлина.
Я – ніч – жагучо-синій виноград.
Ця велич не підвладна часоплину,
Ця примха найдостойніша із вад.
Я світ солодким чаром полонила.
Від подиху мого цвітуть сади,
Та плід любові падає, доспілий,
На мій жертовник грішний і святий.
Повінчана із болем ніжна сила,
Що рід людський продовжує вести.
_______________________________________________________________
1. Венера – римське божество садів і родючості, пізніше – богиня кохання, краси і гармонії.
2. Понтія – синонім Афродіти, що означає «морська».
3. Анфея – квітуча.
4. Уранія – цариця неба, а також старша із Мойр (богинь долі). Покровителька сім`ї та духовної чистоти.
5. Пандемос – афінський епітет Афродіти, що означає «всенародна».
6. Пафія – демонстративна, театральна.
7. Арея – означає «войовнича». Її храм побудовано у Спарті.
8. Гетера – покровителька куртизанок, а також просто незалежних жінок.
9. Меланіда – темна, нічна.
10. Порн – розв’язна, розпусна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642289
дата надходження 08.02.2016
дата закладки 27.02.2016
(вінок сонетів)
1.
Ім’я йому – Арес. Прокляття світу.
Сердець і душ таємний ляльковод.
Жадоби і гордині піраміди
У честь його побудував народ.
Кривавими слізьми олтар залитий,
Війна для нього – просто епізод.
І фурії приносять чорні квіти
У храм його брутальних насолод.
Своє життя не кожен знайде воїн
У книзі долі серед тисяч глав,
Та вкотре відречеться від покою,
Помчить у бій із поступом орла,
Туди, де манить повелінням зброї
Володар смерті у палаці зла.
2.
Володар смерті у палаці зла
Над світом тріумфує до знемоги.
Безпрограшні усі його діла,
І що не бій – то знову перемога.
Бо суть його в людину проросла,
Коли ще та була дурна й убога.
Душа і плоть в обіймах підлих лап
Все моляться до первісного бога.
І в забутті розлючена юрба
Меч суду відбирає у Феміди,
Вона ж така покірна і сліпа…
Ареса не роззброїть Афродіта,
І звіра не оберне на раба.
Душа його безумством оповита.
3.
Душа його безумством оповита,
Бенкет одвічний у владики мас.
У чаші слави до країв налито
Сліпої одержимості екстаз.
І ходять Саваофа блудні діти
До грішних і оманливих причасть.
Клянуться, що серця їх прагнуть світла,
Самі ж Аресу служать повсякчас.
Прощення просять у Святого Духа,
Із трепетом чекають божий глас,
Та кривду чують, хоч і мають вуха.
Арес їх кличе до пропащих лав.
В його зіницях – розбрат і розруха,
В пекельних жилах клекотить смола.
4.
В пекельних жилах клекотить смола,
А древній вождь шукає меч примарний –
Жадоби й люті найміцніший сплав,
Що голову безсмертям затуманив.
Не знає, що душа його стекла
В жертовний келих упиря-тирана.
Він – здобич для зміїного кубла
Гнилих пороків і спокус омани.
А бог війни готує для вождя
Нестерпні муки у пітьмі Аїду.
Байдужий він до подвигів, звитяг,
І смертних на одне просіє сито.
Царів і пішаків лихий суддя
Від крові не утомиться п’яніти.
5.
Від крові не утомиться п’яніти
Могутній звір із розумом творця –
Ефір шаленства і отруйний вітер,
Що ненависть навіює в серця.
В якому ж пеклі буде люд горіти,
Як на землі йому нема кінця?
Бо стільки доль сльозами горя вмиті,
І скільки заздрить ще живих мерцям?
А Бог єдиний, за людей розп’ятий,
Не чує за гріхами тих волань.
Бо зраджують щодня його заклято.
Кумир їх душі спалює до тла,
Із попелу встає, щоб реготати,
І рахувати неживі тіла.
6.
І рахувати неживі тіла
Він буде, мов скупий лихвар монети.
І гусне між народами імла,
І спрага крові гонить у тенета.
Бо смерть – це кінь без вішок і сідла,
Що сотні вояків штовхає в Лету.
Безумство п’є з гнилого джерела.
І гривою роздмухує комети.
Від подиху безодня стугонить,
І грозами підковано копита.
А вершник – геній і митець війни.
Його жахлива велич і огида
Кидає в трепет і схиляє ниць.
Земні царі – його надійна свита.
7.
Земні царі – його надійна свита,
Бо служать не добру, а власним «я».
В коронах золотих і оксамиті
Порочне возвеличують ім’я.
Хоч слава досягатиме зеніту,
І питимуть вино із рук Плеяд,
Та їх безмежна влада не наситить,
А буде їсти душу, мов змія.
Вони Христа записують у друзі,
Як миро їм торкається чола.
«Помазаники» ті – раби спокуси,
Яким вінки гординя наплела.
І завше з ними у міцнім союзі
Гріхи насилля – непохитний клан.
8.
Гріхи насилля – непохитний клан –
Із Господом воюють за людину.
І янголам пітьми нема числа.
У душах пограбовано святині.
Зникає сенс божественних послань
І свиням розсипаються перлини.
Майстерники страшного ремесла
Хазяїну несуть криваві вина.
Олтар війни – для зла одвічний дім.
Каїн заклав у нього перший камінь.
А істина розп’ята на хресті.
Страждає світ за помилку Адама.
На землю наповзла зловісна тінь –
Жорстокий бог панує над рабами.
9.
Жорстокий бог панує над рабами,
Чому ж миліша сила за любов?
І мчить юрба до проклятого храму,
І молиться словами древніх мов.
Там богу догоджають лиш гріхами,
У честь його братам пускають кров.
Стоять у черзі у могильну яму
В екстазі божевільних молитов.
Ім’я йому – війна… Страшна, безлика,
Від поступу її земля горить.
І душі, мов приречені каліки,
Шукають попіл обгорілих крил.
Їх болем зловтішається владика,
А ті несуть життя свого дари.
10.
А ті несуть життя свого дари
Кривавому чудовиську. О, смертні!
Господь їх для гармонії створив,
Вони ж собою платять вічну жертву.
Який герой врятує блудний рід,
І вирве із лихої круговерті?
Чи здатен розум подолати гріх,
Зцілити душу, кривдою роздерту?
А, може, зло красиве, і тому
В крові людей розбурхує цунамі?
Пітьма зваблива і жертовність мук
Дурманить благовонними димами.
Плетіння доль снує вампір-павук.
Він автор найабсурднішої драми.
11.
Він автор найабсурднішої драми,
Написаної сотнями томів.
Страждань і почуттів яскрава гама
Заповнила гріхом едемський мир.
Блукає люд тернистими шляхами,
Узяв високу плату хитрий змій.
Та геній божевілля невблаганний,
Із хаосу буття черпає міць.
Над битвами всіма – війна за душу,
Знамена лиш міняють кольори.
Цвітуть в садах сумління чорні ружі.
Кумир безодні землю підкорив,
Палає небо в кров’яних калюжах,
І тішить слух йому смертельний хрип.
12.
І тішить слух йому смертельний хрип.
Тіла – це тільки одяг для вистави,
Агонії луна – пташиний крик,
І чорні роси випали на трави.
Склепіння неба відчаєм іскрить,
У полі крук потворним балом править.
Змиває лиходій словесний грим,
Бездушний ідол п’є ганебну славу.
А ті, хто служать злу – сліпі раби.
Для них закрито піднебесну браму.
Забули світлу заповідь: «люби!»
У душі в’їлись ненависті плями.
Арес вінчає лаврами убивць,
А люди досі не дійдуть до тями.
13.
А люди досі не дійдуть до тями,
Спасіння не шукають в доброті.
Союз із нечестивими богами
Міцніший за обітниці святі.
Спокусами гріховної богеми
Принаджують обійми сліпоти.
Нехай можливо подолати темінь,
Та хто від псевдосвітла захистить? –
Коли ганьбить брехня Христову віру,
І чваняться духовні злидарі,
«Набожні» віроломно лицемірять.
Пороків і оман осиний рій
Вбиває правду. Носять в серці звірів
Актори й глядачі брудної гри.
14.
Актори й глядачі брудної гри
Вітають божевілля на арені.
Із пащі темноти гуркоче грім,
Гуляє буря крові навіжена.
Лунає у серцях мисливський ріг,
Збувається новітнє Одкровення.
І смерті невблаганні косарі
Збирають данину для сюзерена.
Бо кожний носить ворога в собі,
І бореться з пекельним заповітом.
А після – каяття, розплата, біль…
Та відчаю сльозами не зцілити.
Кумир шепоче заповідь «убий»!
Ім’я йому – Арес. Прокляття світу.
МАГІСТРАЛ
Ім’я йому – Арес. Прокляття світу.
Володар смерті у палаці зла.
Душа його безумством оповита,
В пекельних жилах клекотить смола.
Від крові не утомиться п’яніти,
І рахувати неживі тіла.
Земні царі – його надійна свита.
Гріхи насилля – непохитний клан.
Жорстокий бог панує над рабами,
А ті несуть життя свого дари.
Він автор найабсурднішої драми,
І тішить слух йому смертельний хрип.
А люди досі не дійдуть до тями –
Актори й глядачі брудної гри.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563757
дата надходження 02.03.2015
дата закладки 03.03.2015
[b]"А если я не прав и лжет мой стих,
То нет любви и нет стихов моиих!"
У. Шекспир
[i][/i][/b]
Невже любов – окраса для рядків,
Якими вихваляються поети?
Невже потрібні їй монети слів,
Які купують гріх, солодший меду?
Любов – світило у пітьмі облуд.
Любов – свічадо на шляху тернистім.
І не страшний неправди підлий суд
Тому, хто серцем відданий і чистий.
Не прокляне душа блаженних мук.
Не може час коханню втяти крила.
Та не збагнути істини тому,
У кого гордість – основне мірило.
Якщо ж такої істини нема,
То світ – це пекло, і усе дарма!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557177
дата надходження 04.02.2015
дата закладки 04.02.2015
Якби ти міг воскреснути з оман,
І стати найсолодшим божевіллям…
На сотні криків порвана пітьма,
Та відповідь ятриться в ранах сіллю.
Стікає воском часу біль і грим.
А чиста мрія, зваблена одчаєм,
В зіницях ночі народила гріх.
А я шукаю серед пекла раю…
Твій розум – меч, освячений слізьми.
Твої боги блукають поміж істин.
Розлука – наш двобій. Якби ти міг
Спинити цю стихію падолисту.
Дощами тиші відміряє час
Твоя душа, в рядки мої закута.
Настояну на вічності печаль
Я вип’ю до останньої спокути.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556141
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 31.01.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 16.01.2015
Пробач мені за те, що я кохаю
Так дивно і приречено... за біль
Що кровоточить запізнілим раєм,
За відчай і в душі кривавий бій,
За цвіт думок, що словом не дозріли,
За перли слів, розсипаних дарма,
І за плоди, у серці переспілі…
Ми їх збирали б, але «нас» - нема…
Пробач мої заплакані світанки,
Недоспані казки, мрійливий сум,
Ревнивий гнів моєї музи-бранки,
Що муками зів’ялила красу…
Моя душа не може відпустити,
Віддати, відректися, відцвісти…
Я каюсь, божевільна і розбита.
Кохання грішне, але ти – святий…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422338
дата надходження 02.05.2013
дата закладки 07.01.2015
Якби ж любов спалити,
Ніби вірш,
Дощем у спраглу землю перелити…
Якби читав ти не в рядках,
А між…
Той відчай і жагу мою неспиту!
Якби ж… Якби ж…
О, скільки тих «якби ж»
Між нами проросли стіною болю!
Самотністю грішу…
І ти грішиш.
Про молоду весну у неба молиш.
А час іде…
Яка весна?
Облиш…
Вже осінь відкриває гордо двері.
А поговір чужий –
Як гострий ніж.
Остання крапля серця – на папері.
З безодні тиш
І досі ти болиш…
В шибки безсоння стукаєш минулим.
Тебе я не кохала –
Більше ніж…
Якби кохала просто, то б забула...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439000
дата надходження 23.07.2013
дата закладки 07.01.2015
Дволикий сон, чом снишся ти мені?
Чи можна одночасно двох кохати? –
Одного – гріх, а іншого – розплата!
Вони обоє янголи земні…
Один – як темна і зваблива ніч,
В пітьму гріха так безсоромно кличе.
А в іншого таке святе обличчя,
І очі нерозгадано-сумні…
Той янгол чорний стелиться до ніг
Пелюстками бажання і спокуси.
А янгол білий, як невинна муза,
Співає ніжно у душі пісні.
Як спеку пережити цій весні?
О, янголи мої – крилаті муки!
Два марення і дві гіркі розлуки
Здолали серце у його ж війні…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443140
дата надходження 13.08.2013
дата закладки 07.01.2015
Я не готова к осени, пойми.
Как стрекоза из байки у Крылова,
Я рада лету, я к нему готова.
Но время забавляется людьми.
И осень вдруг по коже полоснула
Дождем осенним, залила мечты,
Разворошила пожелтевшие листы
Тех писем. Холодом могильным сводит скулы.
Одно спасенье. Вечер. Чашка чая.
Твои глаза уставшие за день.
И тишина. И чувств безмолвных тень
Окутывает, нежно согревая.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547045
дата надходження 28.12.2014
дата закладки 28.12.2014
Стою один на перехресті днів,
диктую грудню лист 'до запитання'...
Чи відчуваєш як я зголоднів,
шукаючи в снігах сліди кохання.
Коли благаю світ " неохолонь",
і ти не бачиш у мені героя,
чи розумієш лінії долонь,
в які закодувала щастя Доля.
Скарбничка мрій моїх напівпуста...
Палю останній сон аби зігрітись...
Чи знаєш як пече моїм вустам,
яким з твоїми хочеться зустрітись?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547042
дата надходження 28.12.2014
дата закладки 28.12.2014
Я вчера, вдруг, прохожего встретил,
Он с улыбкой мне руку подал,
"Кто ты друг?", но он мне не ответил,
Лишь смущенно плечами пожал...
"Ты, как я, мы с тобою похожи...
Только вот седина на висках..."
"Это ты, но немного моложе,
Только дело поверь не в годах..."
Да ты прав, я все тот же Серега
И душа у меня широка...
От чего ж бьет на сердце тревога
И дрожит по неволе рука?
Не смущайся, такое бывает,
Ведь не часто встречаешь свой "след",
Плохо тем, кто себя забывает,
У них в будущем прошлого нет.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319339
дата надходження 05.03.2012
дата закладки 21.12.2014
Оригінал - http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285104
У боях кривавих здобував ти волю,
славив ім’я чесне в буднях трудових,
заслужив по праву ти щасливу долю,
в радості й достатку цілий вік живи!
Приспів:
Теплику, сонячний краю,
краю звитяжних доріг!
Землю і сіяв, і краяв,
волю нащадкам беріг
Смілгородом здавна величали люди,
заслужив це ім’я, знаю, не дарма.
Гарні і великі є міста повсюди,
на землі такого другого нема.
Приспів:
Теплику, рідне Поділля -
краю моїх прадідів.
Крихту останню розділиш
і не залишиш в біді.
Щирий і привітний, краю хлібосольний,
щедра паляниця в полі дозріва,
Тут в пошані праця і в пошані совість,
тут в пошані дружба й мудра голова.
Приспів:
Теплику, краю мій сивий
скільки в тобі глибини!
Хай додають тобі сили
предків достойні сини.
Теплику – господар, Теплику – умілець,
ти співати ладен, майструвати теж.
Вказівник дорожній вкаже неодмінно:
теплоту й гостинність в Теплику знайдеш
Приспів:
Теплику, краю мій юний,
скільки в тобі висоти!
З років отих, що минули
стрімко під небом рости!
Є на карті світу стільки міст великих,
там розкішні гори, ріки і гаї
Та за тебе завжди буду я молитись,
тут моє коріння і діла мої .
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293214
дата надходження 14.11.2011
дата закладки 30.11.2014
Побутує анекдот.
Чоловік доби незгод
упіймав якогось зайця,
що поводився круг пальця.
Ну, несе його додому.
Вуха, хвіст - усе при ньому.
- Жінко! - каже. - Жарь одразу.
- Ні.
- Чому?
- Немає газу.
- То спечи... Смачніше хрумать...
- Як, коли - відсутність струму?
Розпач вп'явся в дужі пальці,
жевріє надія в зайці -
геть з балкона вилітає.
Головне, причину знає.
Обтрусився, вуха сині:
- Дядьку! Слава Україні!
Є проект.
І є хазяїн.
За проектом
"Білий камінь" -
ресторан-мотель.
Вікна, двері, третій поверх...
Бельетаж (чи флігель-бель).
Будівничі - над вітрами.
Робітничий клуб.
Те, що "слава", -
власними руками.
Без проекту.
Золотий Тризуб.
Теличко Володимир разом із хлопцями, м.Берегове, Закарпаття
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537506
дата надходження 17.11.2014
дата закладки 18.11.2014
Коли свій біль
Ти питимеш до дна…
А кращим другом стане
Пересічність…
Коли буденна сіра глибина
Триматиме…
Не вір в мою безгрішність…
Прошу – не вір!!!…
Бо я – земна!.. земна…
І як земна… тебе я покохала…
Насправді я -
Так близько до гріха…
Із нього – пила!…
Поряд з ним – стояла…
Коли тебе почує
Лиш луна…
І я твої усі обмию рани…
Не вір мені!..
Тому що я – ЗЕМНА!..
А у земних
– свої ще "таракани"…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537621
дата надходження 17.11.2014
дата закладки 17.11.2014
Всё заглянуть пытаешься в глаза,
В твоих словах смертельная обида,
И губы поджимаешь нарочито
В упреках «потому, что» и «из-за».
Я знаю, что ты хочешь от меня,
Мне все это изрядно надоело,
О чем пишу?.. Тебе какое дело?
Да, я простак, поэтам не ровня.
Чтоб я, да сочинял о небесах?
О девичьих устах и стройном стане,
Что в ситцевом цветастом сарафане,
И возносил строку начальным «Ах»?
Не воспою я вечную любовь,
Мне не нужны твои разлуки-муки,
Где мысли вялы, страсти близоруки,
А верность «одолеет все, и вновь»…
Я не люблю витые словеса,
Красивость – это в глянцевых журналах.
Но ты, конечно не предполагала…
Словам вдогонку побежит слеза…
…Сама не молода, не хороша,
В прозрачном так и вовсе неприглядна…
Ты на себя накинь чего-то, ладно?
Легко тебя прогнать, не согреша!..
Уйдешь к другому? Топай, не споткнись!
Ложись с кем хочешь, ревновать не буду,
Утеху дай любому словоблуду,
Который к «вознесись» приклеит «ввысь».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491793
дата надходження 11.04.2014
дата закладки 28.10.2014
Сумний паяц із пляшкою текіли...
Вчорашній грим проникнув аж у кров.
Від п’яних сліз потворний і змарнілий,
Скарби душі помножив на зеро.
Уже старий актор, а роль – та ж сама,
А кожен крок – забава глядачів.
Бо хто пізнав життя строкату гаму,
Той в самоті не втішиться нічим.
Слова і гроші, кинуті на вітер
Листами з пекла відчаю летять.
Такі, як він, не пишуть заповітів,
А їхні діти – думи каяття.
Підступна слава, наче куртизанка –
Вона тепер кохає молодих,
І кинула його – порожню склянку
У хаос забуття і марноти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530427
дата надходження 16.10.2014
дата закладки 18.10.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.10.2014
Печаль моя не має берегів.
І вітер плаче, як журлива скрипка.
Та хочу я, щоб ти не знав нудьги,
І серцем не пізнав німого крику.
Хай образ твій залишиться в рядках.
Від мене це найкращий подарунок.
А пристрасть, що не варта мідяка,
Хай не пророчать нам таємні руни.
Хоч біль катує віршами вночі,
А вдень провина докорами ріже,
Не видам я журбу свою нічим.
Лиш ти, прошу, не пий моєї тиші!
Не знай. Не вір. Життя – це тільки гра.
Нехай барвисті маски правлять світом.
Благаю, лиш поезію не зрадь,
Бо тільки їй над вічністю зоріти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501401
дата надходження 26.05.2014
дата закладки 01.10.2014
Останній вірш. Думок гарячий біль.
Палац вітрів зруйнований прозрінням.
Душа вагітна тишею безсиль.
У серце ж без гріха – летить каміння.
Останній грім розірваних небес.
У літерах-дощах – печальна сповідь.
Не прийме жодна із твоїх адрес
Дарунку запізнілої любові.
Останній Рим ілюзій упаде.
І винесе сумління грізний вирок.
А спокій... Не знайду його ніде.
Та відпущу рядки в далекий вирій.
Останній лист у вічність – епілог,
Тускніє дрібно-зоряний мій почерк.
Не буду я у списку перемог.
А ти не вчиниш цей блаженний злочин.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505213
дата надходження 14.06.2014
дата закладки 01.10.2014
Як жаль, що ми з тобою не боги,
Лише актори на підмостках слова!
Ні листям лавру, ні жалем терновим
Взаємні не окупляться борги.
Ніколи не втамується земним
Жага причастя словом і нектаром.
О вічносте, – невидимий олтарю!
Солодший меду твій жертовний дим…
Проходять дні – фантоми без імен.
Кохання, мов руїни Колізею, –
Ні мертве, ні живе. Струну Орфея
В душі рубає невблаганний меч.
І стигне біль у серці янтарем,
Фальшує вітер піднебесні ноти.
Ми, як боги, пізнаємо висОти,
Не спивши тілом із хмільних джерел…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477899
дата надходження 07.02.2014
дата закладки 01.10.2014
Я сумую за тобою, любий,
Хворі нерви колихає струс,
Ти для мене, як пекельна згуба
І найбільша в світі зі спокус.
Я сумую, ніби сніг улітку,
Як мольберт за поштрихом митця,
Як тварина, загнана у клітку,
Я сумую, любий, без кінця.
Лиш вві сні розпливчасто малюю
Сині очі ніби іздалля,
А прокинусь – наново сумую,
Як за мамою невтішне немовля.
А душа надіями ятриться,
Кволе тіло розтинає щем,
Так сумує молода пшениця
За липневим проливним дощем.
Так чекає серед посту здоба,
Зраджена захмеленим вином,
І так плаче птаха жовтодзьоба
За розбитим батьківським гніздом.
Я втомилась і, мабуть, до скону
Не знайду тебе в імлі дібров,
І сумую, як свята ікона,
Що давно не чула молитов.
І від вітру я із неба чую,
Що вже сліз забракло і богам,
Та поки – я віддано сумую,
І цей сум нікому не віддам…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525323
дата надходження 23.09.2014
дата закладки 28.09.2014
страшне те слово, що не має рими,
яке народ не в силах зрозуміть,
яке іде дорогами пустими
й в свідомості лунає лише мить.
страшна та мова, що мовчить віками,
що брудом вкрита й бур'янами проросла,
яка невільно з коренями
із світу вирвана була.
страшний той звук, що деградує,
із неба в землю підкидає пил звучань
що милозвучність і красу руйнує
в структурних одиницях мовознань.
страшний той дотик, що за серце не хапає
і не кипить від нього кров,
що душу й розум в тілі не ламає
й що не запалює в очах вогонь.
страшна персона що не має батьківщини,
яка живе без віри в рідний край,
яка не знає рідної стежини,
яка не знає, що домівка - вічний рай.
***
страшний той світ, що матір не цінує
що слово рідне з вуст не вирина,
що серце злобою травмує
й що силу волі забуває.
***
страшна країна, що керується лохами,
які готові землю рідну продавать,
які зробили демократів лиш рабами,
які давно вже звикли бідних грабувать.
страшні ті люди, що не можуть встати,
не можуть воювати так як слід,
які не можуть владу за горлянку взяти
і розтопити їх як лід.
страшний народ, що думки власної не має,
що звик іти закритими очима в світ,
що так боїться керувати мовними речами.
страшний, бо терпить вічний гніт.
мабуть, терпіння найсильніше.
мабуть, це доля, а не ми...
мабуть, вона сіє густіше
солодкий терен сарани.
***
страшне страхіття впаде на коліна?
коли скажіть! скажіть: коли?
коли підніметься людина?
коли почнеться час грози?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416567
дата надходження 07.04.2013
дата закладки 28.09.2014
Почувся звук. Упав солдат. Зігнулась мати.
Настала ніч у час ясного дня.
В очах стоять уже небесні грати.
В руках зажата чорная земля.
Голі дерева. Приморозок вранці.
Сухі вуста порепані, в крові.
Гноїться рана у смертного бранця.
Рука пробита «звуком» в рукаві.
Шматки лахміття обплітають тіло.
Пекучий вітер ріже до кісток.
Вже третій день у полі тіло гнило.
Поліг, заснув війни раб, не ігрок.
Четвертий день. Прийшов «раб» до дружини
Вві сні, кричить: «Кохана, бережи
Себе, матусю, бережи дитину.
Моя любове, прощавай й прости.
Прости мене, кохана, що кидаю
Тебе одну, що нічим помогти.
Прости, моя любове, помираю,
В землю сиру я змушений лягти.»
Зірвалася дружина. Очі мокрі.
Судинами шалений біль бурлить.
Немає слів, лиш подихи короткі.
Ні звуку. Ніч. Країна все мовчить.
Шоста година. Ранок. Сонце встало.
Сім’я солдата час як вже не спить.
Життя, мов колос, до землі припало.
Не чути слів, дитя лиш гомонить.
Воно пита в бабусі: «Де мій татко?»
В матусі: «Мамо, чом в очах сльоза?»
Не знає ще це крихітне малятко,
Що татко полетів у небеса.
20.09.14
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526095
дата надходження 26.09.2014
дата закладки 28.09.2014
Прадавній Пантеон* стоїть велично
На восьмій (та невидимій) горі.
А решта сім** перекладають вічність
Із пліч вождів на плечі бунтарів.
Боги міняють маски. Грають маси
Трагічної комедії сюжет.
Вмирають вої на потіху Марсу,
І ворон поспішає на бенкет.
В ріллю небес ідеї-зорі сіють,
А сходять терни геніям на зло.
Грядуть нові пророки і месії
Із мудрості робити ремесло.
Бреде душа самотнім пілігримом.
У правді пізнає гріховну суть.
Блукає в римах… на шляху до Риму…
Не там шукає істини, мабуть…
*Пантеон - храм усіх богів у Римі.
**Рим побудований на семи пагорбах.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484968
дата надходження 11.03.2014
дата закладки 24.09.2014
Душа моя, немов німа Арахна**,
Мереживо самотності плете.
За ремеслом журби повільно чахне,
Гріхом нудьги отруює святе.
Людьми забута, проклята богами,
Гіркотну вічність, мов ярмо несе.
Прозорого панно печальна гама
Розкриє марноти абсурдний сенс.
Ні пекло, ні чистилище не прийме,
І не вшанує лаврами народ…
Помре вона із мрією в обіймах,
У долі не діставши нагород.
Плете душа мереживо із віршів,
Покарана за виклик небесам.
Чи може бути кара в світі гірша,
Ніж вистраждана відчаєм краса?
Арахна** - у грецькій міфології дівчина-ткаля, яку покарала богиня Афіна, перетворивши на павука.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522368
дата надходження 09.09.2014
дата закладки 24.09.2014
(вінок сонетів)
1.
Моя любове, я тобі вклоняюсь.
Нічого в тебе не прошу взамін.
Моїй душі, ти ніби, сонце сяєш.
Звучиш у серці, як святковий дзвін.
Ти – мир серед війни, ти – світло раю,
Надія, що повстала із руїн.
Нехай я дива більшого не знаю,
Та лиш тобі доземний цей уклін.
І хай моя така нехитра мова,
Я - на папері неба, без прикрас,
Молюсь за тебе щиро в кожнім слові,
Пишу казкові повісті «про нас»,
Єдина, неземна моя любове.
Хоч знаю, не прийде щасливий час…
2.
Хоч знаю, не прийде щасливий час,
Бо нам дало життя невдалі ролі,
Та кожну мить я, ніби перший раз,
У спогадах замріюю до болю.
Коли я ще не знала зовсім «Вас»,
По світу волочила крила кволі,
Незрячою блукала поміж фраз,
Що написала задля гри доволі.
Та очі Ти один мені відкрив.
І ніжністю наповнив і одчаєм
Мене, змарнілу від холодних злив.
Твій образ всюди мариться, витає.
Ти небеса у мене перелив.
Душа тобою сповнилась до краю…
3.
Душа тобою сповнилась до краю…
А серце рветься через сотні миль.
У сні тебе ласкаво обіймає
Мелодія нечутна, ніби штиль.
Невже йому не бачити розмаю,
А лиш збирати пустоцвіт безсиль?
Чи марно вечори для мене грають
Печальний і шляхетний водевіль?
Та ні, мабуть, це вища нагорода,
Як долі неогранений алмаз –
Спивати із кохання чисту вроду,
І вірити, що сенс іще не згас
Шукати у стражданнях насолоду.
Ти - вірний мій – о ні, не ловелас!
4.
Ти – вірний мій, о ні, не ловелас!
Хай іноді болять сердечні рани,
Я іншим болем тішусь повсякчас –
Який же він солодкий і дурманний!
Йому служу покірно, без образ.
Ні, ти – не гріх, не кара, не кайдани!
Лише тебе крилатий мій Пегас
Візьме у небо, у світи незнані!
Лиш попроси. Та ні, вже краще так! –
Хай серце любить, ти ж – цього не знаєш.
Не прочитаєш зоряний той знак…
Моя душа зорить на небокраї,
Як почуттів загублених маяк.
Я самотою мучитимусь в раї.
5.
Я самотою мучитимусь в раї.
А мука та солодка, як нектар…
Приреченість свою благословляю,
І серце віддаю на твій олтар.
Байдужістю мене не покараєш,
(Тобі не передам же я цей дар!)
І не нашлеш зневаги чорні зграї,
Що в бурю зла спустилися із хмар.
Якщо ж колись так станеться із нами,
Що світла пам'ять потемніє враз,
І біль залишить невигойні шрами,
Тоді згадаю долі світлий глас,
Що у мені звучав її устами.
І не порушу цей святий наказ.
6.
І не порушу цей святий наказ.
Хоч докори лунають звідусюди,
І душать серце, як отруйний газ.
Любов свою омию від облуди!
Нехай достатній ще пліток запас,
Кохання не зуміють вбити люди,
У натовпі принизливих гримас
Тепер, як і тоді, шукаю чуда…
Безжалісно втікає час із рук,
Як дикий птах, що небо лиш кохає.
Клює сумління, наче здобич - крук.
І кров у чашу вічності стікає.
Та хай не гоїть цих блаженних мук! –
Живу з твоїм ім’ям і помираю…
7.
Живу з твоїм ім’ям і помираю.
Із попелу встаю, щоб розцвісти,
В казковому полоні дивограю
Мотив почути щирий і простий.
Він знов мені про щастя нагадає,
І зцілить від журби і самоти.
Мій веселковий, світлий і жаданий,
Не знала досі я таких, як ти!..
Здалась тобі. П’янке безсилля морить,
Як голос твій я згадую щораз.
Він – зілля, що настояне на зорях.
Ураженням любовних метастаз
Моя душа невиліковно хвора.
Цей біль для мене, як іконостас.
8.
Цей біль для мене, як іконостас.
Із нього я черпаю віри силу.
І вдячна я, що він прийшов завчас,
І до кінця не дав змарніти крилам.
Найбільше із усіх земних причасть –
Пізнати світло, чим душа доспіла.
Воно їй все сторицею віддасть
Хоч радощів земних не знає тіло…
Плітки ж усі наповнені сміттям,
І тернами колючими вінчають
Мої нехитрі тихі почуття.
Як пісню лебедину ту, прощальну,
Тобі душа співає каяття,
Мій листопаде, лицарю печальний.
9.
Мій листопаде, лицарю печальний.
Володарю моїх невинних мрій!
О, не карай собою так безжально,
Не змушуй за любов іти у бій!
Не клич мене до грішного причалу,
Мій травню, вічно юний і палкий…
Лишень дозволь носити в серці жало,
І спогад заколисувать щемкий.
На відстані страждання і розлуки
Вже більшої не трапиться біди.
Любов сильніша, чим сильніші муки.
Хай буде так. Шляхом своїм іди.
Ти не почуєш серця мого стукіт.
Ми тільки друзі – буде так завжди.
10.
Ми тільки друзі – буде так завжди.
Мій розум із душі спокусу вирвав,
Венери недоторкані сади
Не доведуть нас до п’янкої прірви.
Зостанеться лиш вічно молодим
Те дерево пізнання і зневіри…
І в мріях навіть ти мене не жди,
І не буди спокусливого звіра.
Лукавий змій шукатиме утіх,
Та я втечу із тих садів подалі.
Не упущу я в храм любові гріх.
Не дам йому сумління на поталу.
Та чую скрізь його глузливий сміх –
Шмагають душу протиріччя шквальні.
11.
Шмагають душу протиріччя шквальні.
В бою ілюзій дістає скарби
Та мрія, що зоріла над проваллям,
А потім кличе на бенкет журби.
Твій корабель покликав берег дальній,
А мій стоїть на посміху в юрби.
Я билась за любов вогнем і сталлю,
Та «нічия» не варта боротьби…
А може це насправді не кохання?
То що тоді? Фантом його блідий,
Надій моїх замучених блукання?
Ковток цілющої колись води
Отрутою стає розчарування.
Вже згіркли всіх бажань моїх меди.
12.
Вже згіркли всіх бажань моїх меди.
А може, краще про усе забути? –
Повік не повернутися сюди,
В квітучий край солодкої спокути;
До джерела байдужості дійти,
В життя нове без роздумів пірнути,
І шлях, що ти для мене освітив,
То - для свободи внутрішньої пута?!
Хто я для тебе? Лиш безлика тінь,
Чи мрія, заповітна і страждальна? –
Не знати, Боже, дай мені терпінь!
Надії корабель давно відчалив.
Хай сивіє самотня височінь,
Курличе осінь журно і прощально.
13.
Курличе осінь журно і прощально,
Свідомість будить від п’янкого сну,
Хоч присмак невідомості мигдальний
Ще манить у закохану весну.
Я бій проігнорую вирішальний
В романі про невидиму війну.
Сюжет його, аж до нудьги банальний,
Та ставить зависоку він ціну…
Осіння зваба підморгне лукаво,
Закрутить у калюжі лист рудий.
І смуток огорта мене ласкаво.
Чарівністю граційної ходи
Жага остання у думках блукає,
В душі лишає золоті сліди.
14.
В душі лишає золоті сліди
Моя печаль, надривиста і світла.
Зібрала найдорожчі я плоди –
Ті, що дозріли із простого цвіту.
Дозволь мені розтанути, як дим,
У казці нерозгаданого літа –
На тій межі між грішним і святим,
Та ніжності моїй не дай зітліти!
Та не дозволь забути про красу,
Що із роками в серці не минає,
Щемливу ніжність і високий сум…
Я винна без провини, та не каюсь.
І хрест без нарікання свій несу.
Моя любове, я тобі вклоняюсь.
МАГІСТРАЛ
Моя любове, я тобі вклоняюсь,
Хоч знаю, не прийде щасливий час.
Душа тобою сповнилась до краю,
Ти – вірний мій, о ні – не ловелас!
Я самотою мучитимусь в раї.
І не порушу цей святий наказ.
Живу з твоїм ім’ям і помираю.
Цей біль для мене, як іконостас.
Мій листопаде, лицарю печальний,
Ми тільки друзі – буде так завжди.
Шмагають душу протиріччя шквальні.
Вже згіркли всіх бажань моїх меди.
Курличе осінь журно і прощально.
В душі лишає золоті сліди.
20.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340777
дата надходження 30.05.2012
дата закладки 24.09.2014
(вінок сонетів)
1.
Ти – воїн світла, хоч не маєш зброї.
Твій меч – це слово, а свобода – щит.
Блукатимеш невизнаним героєм.
Хоч серце і кричатиме навзрид,
Не підеш ти дорогою легкою.
Хай світ лихий твоїй душі обрид –
За правду ти ставатимеш до бою,
Бо відректись – то непростимий стид.
Шукатимеш красу в забутих рунах,
Де правда помарніла ще жива.
Бо вічністю бринять сердечні струни.
Натягнута душа, як тятива.
Мета і совість – лиш один рятунок.
Твоя єдина зброя – це слова.
2.
Твоя єдина зброя – це слова,
Натхненням проросли із них століття,
І в благодатні мудрості жнива
Дали тобі вінок із дивних квітів.
Сплелись у ньому протиріччя два,
І два шляхи безжалісного світу –
Страждання й радість, щоб усі дива
Зберіг ти, як скрижалі заповіту.
Лаврове листя і терновий цвіт
Тебе вінчали, непохитний воїн,
Пегас забрав у зоряний політ.
І ти уже не знатимеш спокою,
Та лишиш на землі довічний слід,
І славою засяєш – не ганьбою.
3.
І славою засяєш – не ганьбою.
Стежки дитинства в снах тебе ведуть
До мрій, омитих літньою грозою –
Яка ж казкова і легка та путь!
Бо душу не ховав ти за стіною,
А серцем не торкав ганебну муть,
І долею не бавився чужою,
В слова пусті домішуючи ртуть.
Хоч доля погубила ті стежини,
І мрії – наче скошена трава,
В тобі живуть щомиті, щохвилини,
Ростуть вони, щоразу ожива,
Як в серці не розтрачені перлини.
Доба настане радісна, нова!
4.
Доба настане радісна, нова!
Ти віру, як знамено перемоги,
Проніс крізь час. Як соловей, співав
В саду кохання, палко, до знемоги.
Натхнення із джерел стрімких спивав,
Відродження стелив на перелоги,
Заповнював, як тиша степова,
Собою простір болю і тривоги.
Зеленоокої дріади син,
Ти голосом, як медом, рани гоїш,
І сповнюєш часу даремний плин
Нетлінною і чистою красою.
Злетівши із Пегасом до вершин,
Ти вип’єш зір небесного настою.
5.
Ти вип’єш зір небесного настою.
Хмелій від щастя, що дано не всім!
Звільнися від даремності тісної,
Хай вдарить в душу воля, наче грім!
Як птаха в клітці тужить за весною,
Так і душа твоя. Їй небо – дім.
Зайнявшись життєдайною іскрою,
Даруй вогонь, а не гіркотний дим!
Не проміняй свободу на кайдани,
Що відчай для приречених кував.
Лиш мрії заповітної ти бранець –
Життя своє ти їй подарував.
Нехай тепер самотності коханець –
Освятить смуток чаша грозова.
6.
Освятить смуток чаша грозова.
Між блискавок метнуть Пегаса крила.
Гори, і знов із попелу вставай,
Бо струменить душі твоєї сила!
Дорога не зведе тебе крива
Туди, де поганіють всі мірила,
Де бруд в серцях черствих запанував,
І пліснява зерно душі покрила.
Хай стогне завше правда у ярмі
Злоби й несправедливості людської,
Ти словом проти зла повстати зміг.
Те світло зір, золочене журбою,
Ти не віддав за ситість у тюрмі.
Царів ганебних ти не став слугою.
7.
Царів ганебних ти не став слугою,
Душею не вступив в омани гниль.
Не раз у битві із самим собою,
Ти діставав лише гнітючий біль,
Та музу не зробив свою рабою
Чужих бажань, гріхів і божевіль.
І вийшов переможцем із двобою,
Хоч рани й досі їсть гіркотна сіль.
Волає відчай із гортані ночі,
Немов віщує смерть комусь сова.
І сумніви невдячності регочуть,
Та не скує вже крига вікова
Благої мрії та словес пророчих.
Ти в марноті талант не поховав!
8.
Ти в марноті талант не поховав,
Хоч почестей не прагнув, ані слави.
Твоя, ще не дописана, глава,
Затьмарить кривди письмена лукаві.
Гнилий закон добра не зацькував,
Воно ще світить із пітьми ласкаво.
Розкинуть повноводні рукава
Потоки слова на полях кривавих.
І змиють бруд віків з народних ран,
І виймуть із грудей пекуче жало.
Прозріння заіскриться з-під пера.
І прагнення любові вдарить шквалом,
Не вічний-бо занепаду тиран –
Хай час безжальний всі творіння палить…
9.
Хай час безжальний всі творіння палить,
Не знищити йому словес душі!
Вони шукають тихого привалу,
Де дикий люд не схрещує ножі,
Не свище вітер забуття зухвало,
Між відчаєм і крахом на межі –
Де місця для прекрасного так мало,
Де істини життя такі чужі…
Хай кажуть, що слова уже безсилі
Знамено правди у народ нести,
Їх дух живий повстане із могили,
Вони віллються в джерело мети,
В прийдешніх поколіннях древом сили
Із попелу зуміють прорости!
10.
Із попелу зуміють прорости
Надії, що зневірою убиті!
Хай поклик твій за мрією летить,
Ввійде у сонце у його зеніті!
Пізнай усе блаженство висоти
Над прірвою загубленого світу,
Мабуть, не буде більш таких, як ти –
Срібноголосих птахів перелітних…
Тож залиши навік свої пісні,
Що істиною ріжуть, як кинджалом,
І кличуть з висоти священний гнів!
Хай встане воля, що в пітьмі дрімала,
Сповзе полуда із минулих днів!
Накриється ганьба дев’ятим валом.
11.
Накриється ганьба дев’ятим валом,
І кривду всю поглине каламуть.
Як істина у слова за штурвалом –
Вітри віків у парус мови дмуть.
Це пафос? Псевдосвятість? Ще чимало
Лихих казок про тебе наплетуть,
І заздрісна юрба вже не похвалить.
То хто ж ти? І навіщо трудна путь?
Ти не герой дешевих од і віршів,
Не блазень, не пророк ідей пустих.
Не геній для слабких. Ти просто інший…
Співець печалі і поет простий.
Бур’ян хай сходить у сумлінні грішнім,
А чистій думці – у раю цвісти.
12
А чистій думці – у раю цвісти.
Хоч думав сотні раз уже, чи варто,
Трояндою між бур’янів рости,
Нести голодних мрій почесну варту.
Земного щастя зруйнував мости,
До вічності шукав крутого старту,
А доля ставить на тобі хрести,
Підступно сміючись від злого жарту.
А може, варто жити, як усі,
Забути все, чого душа зазнала,
Згубитись серед лиць і голосів? –
Ні, не для того ж-бо вона страждала!
Заколоситься твій важкий посів,
І ти відкриєш двері в пишну залу.
13.
І ти відкриєш двері в пишну залу,
Та поки час для болю і страждань…
Думки об камінь кривди позбивались,
І тягне в небуття підступна грань.
Ростять троянди слова так недбало.
Роздертий час плачем поневірянь.
І вінценосне зло керує балом,
І не боїться Божих покарань.
Колючі терни в серце уп’ялися,
І сумнів невідомості гнітить.
Ти тільки вір у правду. І молися.
Хай словом кровоточить сум густий,
Розвіється печалі жовте листя,
Осяє душу велич простоти.
14.
Осяє душу велич простоти,
І урожай дадуть страждальні зерна.
Дай Боже, вберегтись від сліпоти,
Щоб пам`ять світла із душі не стерла!
Ти – воїн правди, і прийняти встиг
Коронування лаврами і терном.
Але вінець незримий, золотий,
Уже ніколи не покриє скверна.
Ти мучився, вагався, просто жив.
Твоя дорога не була святою,
Та виллється у радість щедрих жнив.
Любитимеш ти кров’ю і сльозою
Життя і мову до останніх днів.
Ти – воїн світла, хоч не маєш зброї.
МАГІСТРАЛ
Ти – воїн світла, хоч не маєш зброї.
Твоя єдина зброя – це слова.
І славою засяєш – не ганьбою.
Доба настане радісна, нова!
Ти вип’єш зір небесного настою.
Освятить смуток чаша грозова.
Царів ганебних ти не став слугою.
У марноті талант не поховав!
Хай час безжальний всі творіння палить –
Із попелу зуміють прорости!
Накриється ганьба дев’ятим валом,
А чистій думці – у раю цвісти.
І ти відкриєш двері в пишну залу,
Осяє душу велич простоти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355399
дата надходження 05.08.2012
дата закладки 24.09.2014
[i](вінок сонетів)[/i]
1.
Найбільша втіха на землі – це влада,
Релігія незмінна всіх епох,
Лихварка, що бере найвищу плату.
Душею віддають їй вічний борг.
Володарю земний і сонця брате!
Признайся сам собі, а хто твій бог? –
Чи той, хто був за правду розіп’ятий,
Чи гордістю оспіваний порок?
Хто прийме каяття твоє спізніле,
Кого в пітьмі так жадібно шукав?
В душі заплачуть янголи безкрилі,
І чаша переповниться гірка.
А душу віднесе, як мертве тіло,
Бурхлива, та отруєна ріка.
2.
Бурхлива, та отруєна ріка
Розмиє брудом береги сумління.
Спокуса, як амброзія, п’янка,
Богинею постане у видінні.
Те, що не варте навіть мідяка,
За примхою царя стає безцінним.
А істина в божественних рядках
Не спопеливши зла, піддасться тліну.
І хоч життя красиве у царів,
Та меч Дамокла – для усіх розплата.
Страхом падіння кожен-бо хворів,
В душі тримав свого німого ката.
В пітьму вони пливуть без якорів,
На березі гуде безликий натовп.
3.
На березі гуде безликий натовп,
Змішалися прокляття і хвала.
І безліч істин не знаходять ради –
Де праведні, а де лихі діла?
Невільники безумної принади
Купають у гріхах свої тіла.
Сумління без жалю ведуть до страти.
Бо влада – це сестра богині зла.
Володарі не створюють канонів,
А тільки служать первісним богам.
Для цих жерців не дійсні заборони,
Безумства їх нетлінні у віках.
Та хто не побував у тім полоні,
Не осягне величного гріха.
4.
Не осягне величного гріха
Бідняк наївний, що не знав спокуси
Зрівнятися із богом, не блукав
В оманах заборонених союзів.
Хто владою грішив бодай в думках,
Вже їй довіку поклонятись мусить.
Та навіть цар позаздрить біднякам,
Зомлівши від отруйного укусу.
А втім, гадає всякий чоловік,
Що слід цю дань без роздумів приймати.
Миліші для людей боги живі,
Водночас і любимі, і прокляті.
І спраги не втамує той повік,
Кому отруту цю дано пізнати.
5.
Кому отруту цю дано пізнати,
Тому не буде до смаку вода.
Суха душа, затиснута в лещата,
За краплю брудноти себе продасть.
Повсюди звикла лиш перемагати
Інстинктів неприборкана орда.
І привертає все нових фанатів
Земним життям спотворений Адам.
Забувши назавжди блаженство раю,
Як образ бездоганного зразка,
Людей безликі стада він збирає.
Кого гріхом диявол ошукав,
Тому в пітьмі пекельне сонце сяє,
В того безжальна, хоч міцна рука.
6.
В того безжальна, хоч міцна рука,
Хто душу гордим помислом утішив.
Між праведним і ницим – грань тонка.
Учора – янгол, а сьогодні – грішник.
Ріка гордині – пафосно-стрімка.
Руйнує у людині найсвятіше,
Сумлінню не кидає дорікань,
В пустелі серця заповняє нішу.
Гординя породила всі гріхи,
Але найбільше виплекала владу,
До Риму завела усі шляхи.
Лиш зло саме себе повік не зрадить.
Світ кориться не добрим, а лихим.
Та цар земний лише земним багатий.
7.
Та цар земний лише земним багатий –
У нетрях честолюбства заблудив.
Гріхів його шалені міріади
До раю вхід закриють назавжди.
Володарі приречені страждати
Спокусою сумнівної мети,
І голодом душі, яку за грати
Кидає ненаситність пустоти.
Для вищих сил царі – лише паяци
В коронах, у тіарах чи вінках…
І заздрити даремно на палаци,
Якщо вони постали на кістках.
Хазяїн їх – в невидимій атаці.
Душа у нього темна і тремка.
8
Душа у нього темна і тремка,
Думки його, неначе хижі птиці –
Володар у безвиході блукань
У величі своїй стає безлицим.
Бо всіх царів один недуг спіткав,
Між іменами знищує різницю
Сліпої одержимості вулкан,
А в пеклі їх читає блудна жриця.
Хіба щасливий раб отих богів,
Що споконвіку в нерозривній змові? –
Гординя, заздрість, грошолюбство, хіть –
Накрили людство, ніби темна повінь.
Величний раб веде страждань похід,
Блукає у морях чужої крові.
9.
Блукає у морях чужої крові,
Просолений сльозами самоти.
За правду роздає вінки тернові,
Та тільки їм по-справжньому цвісти…
Володаря дивує щире слово,
І безкорисність серед чорноти,
Тримаючи кинджал напоготові,
Він здатен покарати і святих.
Від божевільних задумів сп’янілий.
Тверезість не порушить таїни
Фальшивого причастя мертвим тілом.
В степах жадоби вічний кочівник,
У вигадану ціль пускає стріли,
І злочини вчиняє без вини.
10.
І злочини вчиняє без вини,
Метою виправдовує пороки,
Слуга гріхів, що волею прогнив,
І не узяв з минулого уроку.
Колоситься врожай кривавих жнив,
Ідуть віки, міняються пророки.
На істині буяють бур’яни,
Жнивар облуд навік утратив спокій.
Він шаленіє від лукавих зваб
В розпусної богині під покровом.
Із нею пізнає облудний рай.
Лише вона приймає в нього сповідь.
А потім знов грішить величний раб –
Із гордістю виходить лев на лови.
11.
Із гордістю виходить лев на лови,
Бо знає – він сильніший за усіх.
Лисиця ж прораховує умови,
Бере потроху, а не повний міх…
Їм поєднатися було б чудово,
Щоб учинити досконалий гріх.
Бо хитра сила – перемог основа,
Пекельний розум кине світ до ніг.
Так радив ще старий Макіавеллі,
Лиш сила й хитрість – корабель міцний,
Що здатен перейти моря і скелі
Абсурдної та вічної війни.
Та за морями війн – душі пустеля.
Так повелося ще із давнини.
12.
Так повелося ще із давнини.
Історія – це хитра куртизанка.
Кохає кращих, та за півціни
Тримає у пекельній лихоманці.
Як дика буря знищує човни,
Так губить найсильніших ця вакханка.
Тобою кожен хворобливо снив,
О владо, найсолодша із коханок!
Ти пристрастю убила стільки душ!
Чия ж ти тінь – диявола чи бога?
Відвертий ворог і підступний друг,
Розкішна фальшем, істиною вбога, –
Для тих, кого причарував твій дух,
Небесних див незрозуміла мова.
13.
Небесних див незрозуміла мова,
Як і земна – облудна для небес.
Пізнати Бога не дано рабові,
Якого манить блиск людських чудес.
Прозріння не буває випадковим,
Для багатьох – це непосильний хрест.
В чім сила – у страху чи у любові,
У тому, хто прогнив, чи хто воскрес?
Лисиця й лев – союзне протиріччя,
Основа ідеальних тираній.
Там пристрасті скликаються на віче.
Олтар твій – гріх, володарю земний.
Небесне царство не відкриє вічність
Для тих, кому неправди плід смачний.
14.
Для тих, кому неправди плід смачний,
Посади не дадуть уже в едемі.
А в пеклі є давно свої чини,
Найбільший лиходій для них – нікчема.
А люди – це шляхетні дикуни,
Які у розум ллють первісну темінь.
Радіє лис, що лева заманив
В тенета слави, як у рабську неміч.
Та, мабуть, псевдосвятість – більше зло,
Ніж всі облуди у розкішних шатах.
Без щирості написаний псалом,
Ганебніший, ніж ниці постулати.
Не замаскує ніч гріховне тло.
Найбільша втіха на землі – це влада.
МАГІСТРАЛ
Найбільша втіха на землі – це влада,
Бурхлива, та отруєна ріка.
На березі гуде безликий натовп,
Не осягне величного гріха.
Кому отруту цю дано пізнати,
В того безжальна, хоч міцна рука.
Та цар земний лише земним багатий,
Душа у нього темна і тремка.
Блукає у морях чужої крові,
І злочини вчиняє без вини.
Із гордістю виходить лев на лови.
Так повелося ще із давнини.
Небесних див незрозуміла мова
Для тих, кому неправди плід смачний.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447814
дата надходження 07.09.2013
дата закладки 24.09.2014
(вінок сонетів)
1.
Панує осінь, тихо і велично,
Мережить у повітрі трунок-дим.
Скликає щемні спогади на віче,
Збирає зрілість, як терпкі плоди.
В янтарних вітражах застигла вічність,
Старіє ліс, щоб стати молодим,
І ворони – посли із потойбіччя, –
Приносять вісті у забутий дім.
В палац осінній ще приходять мрії,
Багряний розсипають серпантин.
Крилатим звіром вітер виє-віє,
В садах згасає полум’я жоржин.
Остання невідмолена надія
На полотні небес гаптує синь.
2.
На полотні небес гаптує синь
Холодний день із сизими очима.
Стоїть у полі, як старезний млин,
Усохлий ясен, від життя спочилий.
Як віщий жрець, лякає тишу він,
Поскрипуючи чорними плечима.
Скидають гори паморозь вершин
На простирадло змореного диму.
То палить смуток вицвілі листи.
Приречення цій осені так личить!
Вона жадана гостя самоти.
У небо лине ностальгії річка,
На сивому склепінні висоти
Читають клени роздуми готичні.
3.
Читають клени роздуми готичні,
На шелест перепещують печаль.
Душа умита грозовою ніччю,
Воскреснув день від золотавих чар.
Думки небес тлумачать сни містичні,
В осінніх епілогах тліє час.
Магічний голос в позачасся кличе,
І ллється простір із дірявих чаш.
Обряд журби туманом оповитий.
Намисто із невидимих перлин
Володарці стихій дарує вітер.
На кронах гусне смуток і бурштин.
Краплинами рідкого оксамиту
В повітрі тане смак багряних вин.
4.
В повітрі тане смак багряних вин,
Об небо, загратоване печаллю,
Сумління б’ється крилами провин,
І пам’яттю щемить у серці жало.
Мовчать жалі пожухлої трави,
Бешкетник-вітер бавиться кресалом,
Гірких спокут здіймає хижий вир,
І листя перемішує опале.
А осінь на війну благословить,
І жовтневі на спис пов’яже стрічку,
Ховає в чорні рукава блакить,
Фарбує в колір вічності обличчя.
На небі хмари – ніби срібний щит.
Вишіптують тепло дуби сторічні.
5.
Вишіптують тепло дуби сторічні
Благанням неприкаяно-німим.
Ідуть у бій стихійні протиріччя,
Щоб вирвати знамено у зими.
Блукає жовтень, як печальний лицар,
Простелює янтарні килими.
У душі наливає сум по вінця,
Глухою невідомістю сурмить.
Шукає він того, що не існує,
Вдихає кров’ю висохлий полин.
А кінь його гарцює – вітер буйний.
І воїн той – спокути блудний син,
У неба просить згинути не всує,
А молитви несе журливий плин.
6.
А молитви несе журливий плин,
І павутинням бабиного літа
Вони срібляться у вбранні долин,
Яке не встиг ще чарівник дошити.
У запахи соснової смоли
Терпку печаль з туману перелито,
Старих дібров золотить куполи
Невидима рука рідкого світла.
Із прірви неба голосом палким
Запрошує на танець хаотичний
Спокусник-вітер зболені думки,
Мов тушить у душі бентежну свічку.
І ніби журавлів тонкі рядки,
Високі мрії спогадом курличуть.
7.
Високі мрії спогадом курличуть,
Покладені на музику небес,
І ноти, ніби полохливі птиці,
Ховаються-зливаються у текст.
Гуляє світом золота цариця,
Лишає скрізь її гарячий перст
Розкішні барви – дотик чарівниці.
У неї досконалий кожен жест.
Вона прекрасна, хоч така самотня,
Але щаслива у своїй путі.
Вдихає, ніби солод, біль гіркотний,
Черпає силу з дивних сновидінь.
І під крилом натхненної свободи
Закуталась душа в шовкову тінь.
8.
Закуталась душа в шовкову тінь,
У спокої, – чекає все ж негоди.
Мов лабіринтом із прозорих стін
Сама в собі непримиренно бродить.
Вражає неосяжність володінь
Цариці душ і мертвої природи,
І непохитна міць її твердинь,
Громи співають їй похмурі оди.
В передчутті стихійної краси,
Що намалює підвечірня злива,
Прощення і очищення для всіх
Готує осінь, ніби звичне диво.
Вже кличуть ніч розхристані ліси.
Вбирають біль осінні переливи.
9.
Вбирають біль осінні переливи,
І шепіт листя зцілює серця.
Панує скрізь готична королева
Талантом геніального митця.
Вона могутня, пристрасно-бурхлива,
Хоч світу не показує лиця.
Водночас і похмура, і сяйлива,
Душа в шипах тернового вінця.
Солодких мук нектари і настої
Дарує щедро запізнілий рай.
І рани від оман дбайливо гоїть,
Хоч в пам’яті карбує кожен шрам.
Вітає осінь вже нових героїв,
Сюжети пише для щемливих драм.
10.
Сюжети пише для щемливих драм,
Гортає почуттів затерту книжку.
Між сонцем і дощем проводить грань,
У бій добра і зла шикує військо.
І знову ніч замінить свіжа рань,
Хоч нагадає, що зима вже близько.
На сцені суму – вишукана гра,
Актриса-осінь зачарує блиском.
То грацію вдихає у гілля,
То скрипкою розніжиться журливо.
В багряних снах – натхнення скрипаля,
Немов завмерли в них пташині співи.
Стрічає золотого короля
Володарка закохано-мрійлива.
11.
Володарка закохано-мрійлива
В сумного неба безкінечну даль
За виднокрай буття думками лине,
Сльоза її чистіша за кришталь.
Змокрілі перечитує архіви,
Де плаче правда і регоче фальш.
Спиває повінь тиш велична діва,
І гордо носить срібну пектораль.
У темний пурпур одягнулась осінь,
Немов іде на пишний маскарад.
Як ворона крило, її волосся,
У чорний шовк уплетена жура.
А жовтень-сум коханням стоголосим
Цілує барви сонячних заграв.
12.
Цілує барви сонячних заграв
Шовковий подих осені-чаклунки,
Повільно ніч виходить із шатра,
Приймає небо таїни дарунки.
Відторгнеться минулого кора,
Душа воскресне від бажання-трунку.
Фантазія казкового пера
Виписує магічні візерунки.
Дрімота пестить кароокий глід,
Вечірній промінь визирнув грайливо
Із невагомо-срібних пірамід.
Неорані стоять ще вільні ниви.
Хмільна свобода лихоманить світ,
Розчісує вітрам шалені гриви.
13.
Розчісує вітрам шалені гриви
Гребінка зір. Покрила землю ніч.
Співає скрипка солодко-журливо.
Клубиться низько темрява сторіч.
Полює скрізь невидимий мисливець,
Бентежить тишу одинокий сич.
А в осені душа така вразлива,
Таїть кохання не почутий клич.
Відтінки хмар погрозливо сіріють,
Немов ідуть на битву сотні рас.
Та мить одна – і вітер їх розвіяв.
Із місяцем зустрілось око Ра.
Володарка печальної стихії
Освячує природи древній храм.
14.
Освячує природи древній храм
Могутня жриця і земна богиня.
Граційним жестом воскрешає прах.
Продовження дістане все, що гине.
Містична, нерозгадана пора
Із присмаком нектару і полину,
В передчутті солодких покарань
Вона співає пісню лебедину.
У ній пітьма зі світлом обнялись.
У ній сплелись відродження і відчай,
Похмурні фарби і янтарний блиск.
Її усмішка ніжна і трагічна.
У вальсі мрій кружляє падолист.
Панує осінь, тихо і велично.
МАГІСТРАЛ
Панує осінь, тихо і велично,
На полотні небес гаптує синь.
Читають клени роздуми готичні,
В повітрі тане смак багряних вин.
Вишіптують тепло дуби сторічні,
А молитви несе журливий плин.
Високі мрії спогадом курличуть,
Закуталась душа в шовкову тінь.
Вбирають біль осінні переливи.
Сюжети пише для щемливих драм
Володарка закохано-мрійлива,
Цілує барви сонячних заграв,
Розчісує вітрам шалені гриви,
Освячує природи древній храм.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454105
дата надходження 12.10.2013
дата закладки 24.09.2014
(вінок сонетів)
1.
В античному саду гріхи доспіли,
Їх жадібно збирав голодний люд.
Плодами зваб втішалось кожне тіло,
А душі мерли від отруйних пут.
Тим оргіям земним боги раділи,
Плануючи усім жахливий суд.
Та люди і донині не прозріли,
І п’ють із чаші зла солодкий бруд.
А мудрість у лахмітті самозречень
Жебрачкою блукала по світах.
Приходила невчасно й недоречно,
Цнотливістю бентежила невдах,
Хоч гріла віра їй кістки старечі,
Неправдою заріс камінний шлях.
2.
Неправдою заріс камінний шлях.
Яким ходили воїни й народи.
Шукали люди у чужих слідах –
Хто істини, а хто – винагороди.
Та всі перетворилися у прах,
На ньому протиріччя щедро родять,
А правда – у колючих бур’янах,
І лютий меч скосив зерно свободи.
Збивала мудрість ноги об ганьбу,
І руки в жилах від безсилля мліли…
Олімп давно про неї вже забув,
А смертні, від жорстокості сп’янілі,
Продовжували марну боротьбу.
Тьмяніла правда перед культом сили.
3.
Тьмяніла правда перед культом сили,
Бо люд кумирів обирає сам.
Гріхи йому молитви шепотіли,
Спокуси будували скверний храм.
Статут природи – основне мірило
Канонів диких і абсурдних драм.
І навіть мудрі божевілля пили,
Вихлюпуючи відчай із пера.
Жерці розпусти моляться порокам,
Олтар гріхів огидою пропах.
У воїнів – боги завжди жорстокі,
Їх образи таять величний жах.
За покликом безумних лжепророків
Несла у бій жадоба чорний стяг.
4.
Несла у бій жадоба чорний стяг,
Бо з волі Зевса – грізного тирана –
Програли у божественних боях
Атлант і Прометей – боги-титани.
Один тримає небо на плечах,
Страждає у невидимих кайданах.
А іншого карає хижий птах,
Сльозами людства кровоточить рана.
Якщо немає правди між богів,
То як можливо людям жити в мирі?
Хто розгадає суть священних слів?
Чи є спасіння у сумнівній вірі?
За відданість дарують лютий гнів
Їх ідоли, в гордині скам’янілі.
5.
Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Насититись безумством не могли.
В людей у жилах пристрасті кипіли,
Чесноти вкрила пелена імли.
Як точать черви цвіт невинно-білий,
Що вже не знає дотику бджоли –
Пороки юні душі полонили,
А мудрість не діждалася хвали.
Щасливий той, хто розумом убогий,
Хто по тернистих не ходив стежках,
Шукаючи до істини дороги.
Щасливі ті, хто у чужих гріхах
Трагічного не бачать епілогу,
Не чують неминучий смертний крах.
6.
Не чують неминучий смертний крах
Раби і дурні, що нагі душею,
У долі не благають більших благ.
У корені зав’ялились ідеї.
І дух свободи у ярмі зачах,
Дістала кривда дорогі трофеї,
І золото – ціна усіх звитяг –
Бездарний автор злої епопеї.
Щасливий той, хто істини не знав,
Кому жорстока правда не боліла,
Хто шмат черствий у спокої жував,
Хто розум не виплакував чорнилом.
Бо не мінявся світовий устав,
А мудрість все жебрачкою ходила…
7.
А мудрість все жебрачкою ходила
Туди, де ткалось плетиво спокус,
Де в голоді марнів Пегас безкрилий,
Поети скніли на могилах муз,
Де мрії нездійсненні миготіли,
Де місяця ріжок у сонце вгруз,
Де кров’ю заплямоване світило
Пекельно рвало піднебесний шлюз.
Хотіла мудрість стати молодою,
Про щастя ворожити на зірках,
Скорити світ граційною ходою,
Забути назавжди про біль і страх…
Та люд її залишив поза грою –
Буяла дикість у гнилих серцях.
8.
Буяла дикість у гнилих серцях,
Розбещених у розкоші та блуді,
Кривавий Колізей збирав аншлаг –
За злочини юрбу ніхто не судить.
Анархія жадоби і розваг
Свавільно-ницо панувала всюди,
В прекрасних нестаріючих садах,
Отруйним бур’яном зросли облуди.
Бо світ пішов дорогою гріха,
І рухається в прірву без упину.
О, доля людства – пафосно-лиха!
Джерела правди, чисті та дитинні,
Замулює гординя і пиха.
Але життя людське – лише піщина.
9.
Але життя людське – лише піщина
У хаосі космічної води.
На дно небес ведуть земні вершини,
І байдуже – летіти, чи повзти.
Людьми керують поклики тваринні,
Їх манять заборонені плоди.
Нікчемна перед Всесвітом людина,
Хоч до богів рівнялася завжди.
Хто пише для людей дурні вистави,
І як змінити їх абсурдний хід?
Для когось цілий світ – лише забава.
Його жадоба, ненависть і хіть,
Звитяга, велич, боротьба і слава –
Трагічна метушня, комічна мить…
10.
Трагічна метушня, комічна мить –
О, скільки в неї вкладено нектару,
Натхнення, і отрути, що п’янить,
Вина і крові, злочинів і кари!
Земних ілюзій нерозривну сіть
Майстерно зав’язав Олімп захмарний.
Жага протесту в німоті кричить,
Та утекти з цього полону марно.
Між днем і ніччю невідчутна грань,
Добро і зло злилися воєдино,
Набуло щастя кольору страждань.
Немає в тім ні честі, ні провини –
Душа – до зір, а тіло – до бажань…
Статут природи буде завжди чинним.
11.
Статут природи буде завжди чинним,
Його табу – солодшими за мед.
В багнюку розкидаються перлини,
Гучні пророки ждуть своїх комет.
Феміда ж не помилує невинних.
Сліпа вона, та чує дзвін монет.
Плете Арахна жертвам павутину,
І сходяться пороки на бенкет.
Мінялись імператори й герої,
Сріблили зорі сивину століть,
Та час на тілі людства ран не гоїть.
Нутро його, загноєне, болить.
Вкарбований інстинктами у крові,
Божественний рукопис не згорить.
12.
Божественний рукопис не згорить,
Зникають лиш переклади і форми.
Він увібрав безумство лихоліть,
Нащадкам передавши сталі норми.
Коли краса приховує огидь,
І грація наслідує потворність,
Буяє гордість, а сумління спить,
Сплітаються у душах біле й чорне –
Тоді приходить процвітанню край,
І падають держави на коліна,
Пекельним терном заростає рай,
Отрутою стають солодкі вина,
Панує ненаситність хижих зграй,
А створене людиною – загине.
13.
А створене людиною – загине.
Якщо не буде миру і добра,
Бо юні насолоди швидкоплинні,
А мудрість завжди бідна і стара.
Цей вічний маскарад ніхто не спинить,
Та може бути чесною ця гра,
Щоб ніж підступний не всадила в спину
Ганьба поразок і огида зрад.
Яскраві маски і вбрання строкаті
Закрили душі, як залізний щит.
Царі, паяци, генії, солдати! –
Усім гріхів напитися кортить!
Та все на світі вимагає плати,
Довівши долю до могильних плит.
14.
Довівши долю до могильних плит,
Заміють і тріумфи, і поразки.
Хто в долі був не раб, а фаворит,
Той навіть смерть перехитрити ласий.
Потік бажань приречених бурлить,
В передчутті смертельного екстазу,
Але пітьма миліша за блакить,
Коли єство людини гріх уразить.
Людська душа – це амфора без дна,
І скільки б каяття туди не лили,
Бажання не втамуються сповна.
Солодкий біль несуть отруйні стріли.
Шалено розродилася весна –
В античному саду гріхи доспіли.
МАГІСТРАЛ
В античному саду гріхи доспіли,
Неправдою заріс камінний шлях.
Тьмяніла правда перед культом сили.
Несла у бій жадоба чорний стяг.
Їх ідоли, в гордині скам’янілі,
Не чують неминучий смертний крах.
А мудрість все жебрачкою ходила.
Буяла дикість у гнилих серцях.
Але життя людське – лише піщина,
Трагічна метушня, комічна мить…
Статут природи завжди буде чинним.
Божественний рукопис не згорить,
А створене людиною – загине,
Довівши долю до могильних плит.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502057
дата надходження 29.05.2014
дата закладки 23.09.2014