Вікторія Т.: Вибране

Станислав Бельский

заполночь окурки твои приземлялись…

заполночь  окурки  твои  приземлялись
на  ухабистых  аэродромах
во  всех  кантонах
и  деревья  в  лёгком  беспамятстве
росли  сквозь  другие  деревья
разлетались  и  возникали  снова
словно  рифма  в  кроссворде  цветения

(Из  цикла  'Узелки')

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832844
дата надходження 15.04.2019
дата закладки 28.04.2019


Квітень Олександр

А ВОНИ ОБИРАЮТЬ КЛОУНА (ізбіратєлям ЗЄлєнського)

Українська  земля  сплюндрована  ,
Півдонбаса  артою    знесено  ,
А  вони  обирають  клоуна,
Бо  їм  неймовірно  весело.

Ллється  воїнів  з  ран    сукровиця  ,                          
А  холопи  з  душею  сірою,
Завтра  нам  обирають  клоуна,
Бо  сторіччями    блазням  вірили,

Бо  ж  століттями  в  рабстві  смажені,
Та    росли    на  полях  совковості,
Всім  єством  обирає  ряжених,
Дух  кріпацтва  в  глухих  свідомості  ,

Хата  скраю    з  парканом  підлості,
А    "ВІТЧИЗНА"  звучить  "ОТЄЧЄСТВО",
Зранку    молиться  Богу  ситості
"ГРАЖДАНІН"    України  зречений.

З  окупантом  брати  навіки  .
"КЛЄВЫХ  ПЕСЕН  "  мотив  зіпсований  ,
Намугикує  люд    безликий,
Щоби  завтра  обрати  клоуна.....

Знай  не  буде  з  Кремля  прощення,
Бо  ж  немає  у  нас  майбутнього  ,
Аж  допоки    живе  "НАСЄЛЄНІЄ",
Громадянське  суспільство  з  
                                                                                       трутнями....

Українська  земля  сплюндрована  ,
Півдонбаса  артою    знесено  ,
А  раби  обирають  клоуна,
Бо  ж  рабам  неймовірно    весело.

Олександр  Квітень
м  .  Мукачево

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832996
дата надходження 16.04.2019
дата закладки 18.04.2019


Станислав Бельский

Олег Коцарев. Научись различать этих людей

Речка  утра,  дня  брусчатка,  пляжный  вечера  песок.

Наклон  улицы  был  30  градусов,
Девушка  с  парнем  смеялись  в  кофейне,  смотря  на  людей,
А  старший  вор  поучал  младшего,
Гладил  пальцем  ухо,  стоя  на  улице
Среди  мокрого  мяса  последнего  снега:

«Научись  различать  этих  людей  среди  всех  прочих!
Вот,  видишь,  человек,  будто  стрела,  летит,
А  в  глазах  у  него  горит  пластмасса?
Он  влюблён  и  бежит  признаваться  в  любви.
А  вон  женщина  стоит  –  и  присмотрись:
У  ней  ноги  дрожат,  потому  что  она  не  уверена,
Взаимны  ли  её  чувства.
А  вот  у  этого  товарища  с  шагом  широким  в  голове  колесо
непрерывно  крутится  от  на  хрена  мне  она  нужна  до  не  могу  без  неё.
Такие  люди  запросто  не  на  тот  поезд  сядут,
Не  заметят  сосульки,  падающей  с  крыши.
Они  хоть  бы  и  поняли,  что  ты  им  в  карман  или  в  ухо  залез  –
Им  всё  равно  –  глубоко  безразлично».

«О!  Так  значит,  именно  их
Лучше  всего,  надёжней  всего  чистить?»

«Нет,  дружище,  как  раз  наоборот:
Машины,  украденные  у  влюблённых,  все  без  тормозов,
Телефоны  –  взрываются,  кошельки  проваливаются,
А  деньги  непременно  съедают  мыши,
Малый,  держись  от  них  подальше!»

«Неужели  мыши?»  -  удивлённо  младший  переспросил,
Но  старший  не  ответил.
Ну  конечно,
Господи!  Как  же  чудесно  иногда  не  отвечать  на  вопросы  младшего!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831013
дата надходження 29.03.2019
дата закладки 02.04.2019


Олег Шкуропацкий

Непотребная деревянная ракета


Деревянная  ракета,  морально  устаревшая
и  опешившая,
плешь  родимой  стране  проевшая,
вспоминает  дальнюю  юность
и  прекрасной  земли  округлость,
Сиракузы  вспоминает  и  Прагу
и  свою  реактивную  тягу
на  которой  когда-то  она  уносилась,
красивая,
безоглядно  в  самую  синь
сфокусировавшись  на  Сириусе.

Деревянная  ракета,
вышедшая  на  заслуженную  пенсию,
постепенно  впадает  в  детство,
превращаясь  из  средства
передвижения  в  космическом  пространстве
в  средство  передвижения,  
что  находится  в  трансе.

Что  же  сталось  с  тобою,  ракета,
ты,  наверно,  ракета,  устала,
твои  доски  давно  протрухли,
превратилась  ракета  в  рухлядь,
в  мезозойской  траве  заглохла
твоя  авторская  эпоха.

Но  ракете  ночами  снится,
что  она  не  синица,
зажатая  в  чьей-то  потной  ладони,
а  журавль  парящий  в  бездонности
над  всеми  империями,
расправив  дюз  хвостовое  оперение.

И  тогда  деревянная  ракета
трясётся  и  кряхтит  по-старчески,
распрямляет  со  скрипом  суставчики,
словно  находясь  на  старте,
готовая  взмыть  в  поднебесье  -
могучая  и  бестелесная.

Не  спи,  ракета,  а  то  замёрзнешь;
рождай,  деревянная  ракета,  возглас,
тебе  всего  лишь  сорок  восемь,
напрягай  сосновые  свои  мышцы,
поднимайся  всё  выше  и  выше
и  выше,  подобно  выстрелу,
навстречу  миру  что  высится,
навстречу  миру  что  мыслится,
на  своих  деревянных  "милицях"
пока,  наконец,  не  достанешь,
смертельно-усталая,
татаро-монгольского  звёздного  стана.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830868
дата надходження 28.03.2019
дата закладки 02.04.2019


Максим Тарасівський

Самая глупая птица на свете

С  детства  врезалась  мне  в  память  фраза  «глупая  ты  птица…»  -  а  дальше,  нет,  не  помню.  Я  даже  вижу  картинку,  вероятно,  из  детской  книжки  или  мультфильма,  на  которой  рассмотреть  могу  лишь  общий  колорит,  камышинку,  лужу  или  пруд,  а  собеседников  мне  не  видно.  Кто  глупая  птица,  кто  ей  об  этом  сообщает,  в  связи  чем,  в  каком,  так  сказать,  контексте?  Несложный  поиск  в  сети  находит  ответ:  умничает  журавль,  глупая  птица  –  гусь,  а  сама  фраза  из  назидательной  сказки  Ушинского.  Впрочем,  интернет-сообщество  рьяно  соревнуется  в  поисках  самых  глупых  и  даже  тупых  птиц,  раздавая  пальмы  такого  сомнительного  первенства  курам,  перепелкам,  голубям  и  страусам;  тут  же  предложены  и  кандидаты  на  недюжинный  интеллект,  среди  которых  тот  самый  журавль  не  упоминается.  Вероятно,  Ушинский  выставил  гусем  дурака,  не  слишком  заботясь  о  соответствии  свойств  человека  и  животного,  тем  самым  выставив  дураком  и  самого  гуся.  Но  ведь  всякий  знает,  что  гусь  птица  далеко  не  глупая,  к  тому  же,  довольно  бесстрашная,  если  не  сказать  страшная;  пара  гусей  превращается  в  этакие  шипучие  …  «гусачки»,  от  которых  некоторым  приходится  бежать  без  оглядки.  Будь  Ушинский  не  сказочник,  ведомый  педагогическими  идеями,  а,  к  примеру,  биолог,  охотовед  или  такой  же,  как  я,  праздношатающийся,  его  сказка  была  бы  совсем  другой.  Например,  такой.

Я  давно  заприметил  эту  пару  серых  ворон.  Они  свили  гнездо  на  голубой  ели,  которая  когда-то  росла  под  моим  балконом,  потом  поднялась  вровень  с  ним,  а  теперь  уже  возвышается  над  ним.  Гнездо  устроено  в  самом  густом  сплетении  ветвей,  так  что  заметить  его  довольно  трудно.  Птицы  территориальные  и  отвратительно  голосистые,  вороны  никогда  не  подают  голоса  не  то  что  из  гнезда,  но  даже  и  с  ближайших  к  нему  деревьев;  для  этого  они  взлетают  на  крышу  дома  напротив  и  вот  уже  оттуда,  примерно  с  5  утра,  начинают  равномерную  акустическую  разметку  воздушного  пространства  и  перекличку  с  сопредельными  парами.  Глухим  или  наглым  чужакам  достается  немедленно  и  безжалостно;  я  не  раз  наблюдал  воздушные  бои  моих  соседей  с  сороками,  другими  воронами,  а  однажды  даже  с  какими-то  хищными  птицами,  которых  нелегкая  занесла  в  центр  Киева.  Со  своими  соплеменниками,  черными  воронами,  они  обращаются  чуть  более  терпимо;  было  бы  смелостью  предполагать  наличие  у  них  видовых  сантиментов,  скорее  всего,  они  прекрасно  осознают  свое  интеллектуальное  и  физическое  верховенство,  с  которым  не  справляется  ни  численное  превосходство,  ни  стайный  образ  жизни  ворон  черных.  Да  и  в  городе  они  появляются  только  перезимовать  и  убираются  обратно  в  поля  к  тому  времени,  когда  серые  вороны  выводят  птенцов  и  совершенно  не  терпят  по  соседству  никаких  угроз,  ни  крылатых,  ни  двуногих,  ни  четвероногих.  А  так-то  черным  до  серых  далеко;  я  не  раз  наблюдал,  как  одна  серая  без  труда  поколачивала  двух-трех  черных,  а  прошлой  осенью  я  окончательно  убедился,  что  серые  терпят  черных  из  снисходительности.

Мы  с  сыном  прогуливались  по  Пейзажной  аллее,  и  наши  карманы  разбухли  от  орехов:  мы  припасли  их  для  белок,  а  белки,  как  на  зло,  убрались  куда-то  по  своим  беличьим  делам.  Тогда  мы  решили  скормить  орехи  воронам  –  на  лужке  под  аллеей  прогуливалось  небольшое  стадо  недавно  прибывших  на  зимовку  черных  ворон.  Я  швырнул  орех,  и  сын  швырнул  орех;  вороны  с  граем  снялись  с  лужка  и  расселись  по  деревьям,  с  которых  к  нашим  орехам  тут  же  слетели  две  серые  вороны.  Они  выудили  их  из  травы  и  улетели;  через  какое-то  время  черные  вороны  вернулись  на  лужок,  и  мы  снова  швырнули  по  ореху.  Представление  повторилось,  и  повторялось  еще  несколько  раз,  пока  черные  вороны  сообразили,  что  вряд  ли  их  серые  коллеги  питаются  камнями;  теперь  они  уже  не  улетали  после  наших  бросков,  а  просто  отскакивали  в  сторону,  после  чего  начинали  опасливо  приближаться  к  месту  падения  ореха.  Только  соображать  в  городе  нужно  быстрее;  пока  черные  приезжие  отскакивали  и  опасливо  приближались,  серые  горожанки  пикировали  из  ветвей,  хватали  орехи  и  были  таковы.  Самая  ловкая  из  серых  отобрала  мой  последний  орех  у  самой  храброй  из  черных  самым  издевательским  образом:  она  выхватила  его  у  той  из-под  самого  клюва  на  лету,  даже  не  приземлившись,  совершив  какой-то  невообразимый  кульбит!

Физическая  ловкость,  конечно,  достоинство,  а  в  животном  мире  конкурентное  и  даже  эволюционное  преимущество,  однако  уважать  моих  серых  ворон  я  начал  за  нечто  другое.  Мои  пернатые  соседи,  ловкие  летуны,  отважные  бойцы,  изобретательные  охотники  и  удачливые  собиратели,  оказались  ответственными,  талантливыми  и  любящими  родителями.  Признаюсь,  что  эту  сторону  их  жизни  я  рассмотрел  только  тогда,  когда  и  сам  стал  родителем;  это,  наверное,  что-то  такое  человеческое:  замечать  в  мире  то,  что  сначала  заметишь  в  себе.  Признаюсь  и  в  том,  что  родительские  инстинкты  ворон  оказались  куда  симпатичнее  моего  «осознанного  родительства»;  к  счастью  для  воронят,  в  головы  их  родителей  заложены  только  неустанная  забота  и  ненавязчивое  воспитание,  а  вот  любое  раздражение  и  прочие  педагогические  излишества  отсутствуют  напрочь.  Мои  соседи  ежегодно  высиживали  своего  вороненка,  как  можно  незаметнее  для  потенциальных  врагов  выкармливая  его  до  взрослых  размеров;  из  гнезда  слеток  появлялся  уже  как  бы  совсем  зрелой  птицей.  Я  говорю  «как  бы»,  потому  что  он  не  уступал  родителям  только  размахом  крыльев  и  весом;  он,  как  и  всякий  ребенок,  еще  ничего  не  умел,  ему  только  предстояло  научиться  ходить,  прыгать,  летать,  искать  и  добывать  корм,  создавать  пару,  выводить  и  воспитывать  свое  потомство.  А  сейчас  эта  крупная  птица  беззащитна,  трогательно  неуклюжа  и  довольно  наивна;  если  в  глазах  взрослой  вороны  светится  ум  и  почти  всегда  –  настороженная  подозрительность,  то  глаза  воронят  полны  любопытства:  кто  ты,  незнакомец?  Папа  с  мамой  про  незнакомцев  знают  все;  они  видели,  как  слетка  с  клена  у  2-го  номера  по  нашей  улице  схватили  и  унесли  домой  двуногие  увальни.  Они  видели,  как  над  головами  увальней  с  отчаянными  криками  носились  обезумевшие  родители;  они  уже  знают,  кто  он  –  незнакомец…

Поэтому  вороненок  всегда  под  ненавязчивым  присмотром:  папа  либо  мама,  но  кто-нибудь  всегда  рядом  и  следит  не  так  за  птенцом,  как  за  незнакомцами.  А  он  тем  временем  разгуливает  под  мои  балконом  среди  голубей;  я  бросаю  птицам  кусочки  хлеба.  Взрослая  ворона  заметила  меня,  как  только  я  вышел  на  балкон,  и  моментально  оценила:  угрозы  не  представляет.  Вороненок  уже  научился  довольно  быстро  бегать;  поле  его  зрения  так  широко,  что  он  замечает  падающий  хлеб  еще  в  воздухе,  даже  не  поднимая  головы.  Поэтому  он  стремительно  удирает,  ведомый  инстинктом,  но  тут  же  возвращается:  ведь  мама  не  подала  сигнала,  голуби  не  улетели,  а,  напротив,  принялись  драться  за  хлеб.  Вороненок  неловко  оттесняет  голубей  и  принимается  хватать  кусочки  хлеба:  один,  два,  три,  четыре…  -  пока  все  это  богатство  не  вывалится  у  него  из  клюва.  И  тогда  опять:  один,  два,  три,  четыре…  -  вороненок  набивает  хлебом  клюв,  неприспособленный  для  набивания;  вероятно,  и  у  ворон  есть  какой-то  свой  ушинский,  в  сказках  которого  выведены  люди  без  особой  заботы  о  соответствии  черт  животного  и  человека…  Наконец,  мама  показывает  птенцу:  надо  клевать  по  одному  кусочку,  а  не  набивать  клюв;  с  какой-то  попытки  он  понимает  и  впредь,  появляясь  под  моим  балконом,  уже  никогда  не  повторяет  этой  глупой  детской  ошибки…

Случалось  мне  наблюдать  и  вот  что:  на  соседней  улице  слетку  отчасти  повезло,  он  вывалился  из  гнезда  в  густые  заросли  травы  среди  кустарника.  Но  везение  таки  было  «отчасти»:  до  самых  нижних  ветвей  на  родном  дереве  никак  ему  не  добраться.  Желторотую  синицу,  например,  можно  подсадить  на  ствол  дерева,  и  она  вполне  доберется  до  гнезда,  хватаясь  коготками  за  кору;  с  вороной  так  не  получается,  она  слишком  велика.  Но  интеллект  на  то  и  нужен,  чтобы  выжить  в  мире,  где  одни  только  физические  данные  не  спасут;  родители  походили  вокруг  птенца,  что-то  негромко  побормотали  и  улетели;  он  затаился.  Я  проведывал  его  несколько  дней;  если  бы  я  не  знал,  что  в  тех  зарослях  припрятана  целая  ворона,  я  бы  никогда  этого  не  заподозрил:  он  сидел  молча,  не  высовывался,  а  родители  устраивали  гвалт  не  соседнем  газоне,  к  птенцу  подбираясь  незаметно  и  бесшумно.  Так  они  его  и  выкормили  там,  в  траве,  как  некую  нелетающую  птицу;  научили  немного  летать  и  забрали  домой.  Мне  повезло  наблюдать  это  возращение  блудного  сына;  тельца  вороны  не  резали,  да  и  вообще  никак  своей  радости  не  проявили;  за  них  порадовался  я.

Как  я  уже  говорил,  вороны  –  птицы  территориальные,  то  есть  у  моего  дома  их  проживает  двое;  это  пара,  в  чьи  владения  вторгаться  не  смеет  никто.  И  вот  года  два  тому  назад  я  заметил  в  этих  владениях  третью  ворону;  она  живёт  в  соседнем  доме,  в  квартире  во  втором  этаже,  и  почти  всегда  сидит  на  балконе.  Когда  бы  я  ни  шел  вверх  или  вниз  по  моей  улице,  посмотрю  –  она  там,  сидит  неподвижно,  точь-в-точь,  как  мои  давние  соседи  сидят  на  трубе  и  на  коньке  крыши  дома  напротив,  озирая  окрестности  и  высматривая  незнакомцев  и  пришельцев.  Помнится,  я  позавидовал:  ворона  –  прекрасное  домашнее  животное,  умное,  занимательное,  а  при  некотором  старании  –  даже  своего  рода  собеседник.  Наблюдать  за  воронами  в  их  естественной  среде  увлекательно,  а  уж  в  доме  и  подавно,  можно  только  догадываться,  для  каких  игр  они  приспособят  человеческое  жилье,  да  только  все  равно  не  догадаешься,  уж  так  они  изобретательны.  Моя  зависть  –  а  зависть  очень  сильное  чувство!  –  простиралась  так  далеко,  что  в  прошлом  году  я  едва  не  схватил  в  парке  слетка,  которого  ветер  словно  специально  швырнул  мне  в  руки.  Я  бы  и  схватил,  если  бы  не  видел,  как  метались  обезумевшие  вороны  над  головами  бессердечных  увальней  из  2-го  дома,  унесших  птенца;  схватил  бы,  если  бы  сам  не  был  отцом  и  не  метался,  как  безумный,  в  поисках  пропавших  детей:  они  же,  детеныши  наши,  обладают  фантастической  способностью  мгновенно  исчезать  без  следа,  завернув  за  угол,  спрятавшись  за  прохожего  или  выйдя  из  магазина  внутри  другого  магазина…  А  вон  и  родители  слетка  –  и  я  поставил  его  на  траву,  и  он  тут  же  помчался  навстречу  своим,  семья  воссоединилась  и  убралась  подобру-поздорову  подальше  от  незнакомца…

В  общем,  ворону  я  не  завел,  а  обитателям  квартиры  во  втором  этаже  соседнего  дома  завидовал,  пока  сознание  мое…  Да,  на  всякий  случай:  вот  именно  здесь  начинается  рассказ  о  самой  глупой  птице  на  свете.  Я  завидовал  владельцам  вороны,  пока  сознание  мое  не  истолковало  картинку  перед  моими  глазами,  которой  я  то  ли  не  видел,  то  ли  не  придумал  раньше.  Вот  она,  ворона  на  балконе;  она  сидит  в  особой,  хорошо  мне  знакомой  позе:  как  бы  втянув  голову  в  плечи  и  задрав  клюв,  словно  смотрит  на  кого-то  повыше  ростом  или  положением;  так  воронята  смотрят  на  родителей;  почти  всегда  я  вижу  ее  именно  в  этой  позе.  Зависть  моя  –  о,  это  сильное  чувство!  –  нечто  вроде  фокуса:  вижу  только  то,  что  ее  вызывает;  вся  улица  исчезает,  и  гора  на  горизонте,  и  каштан  через  дорогу,  остается  только  балкон  и  ворона…  Пардон,  тысяча  извинений!  –  я  делаю  шаг  в  сторону,  едва  не  столкнувшись  с  дамой  средних  лет,  которую  я  не  заметил,  засмотревшись  на  балкон;  мой  взгляд  описывает  небольшую  дугу,  стремясь  вернуться  к  предмету  моей  зависти,  но  вместо  этого  утыкается  в  двух  серых  ворон.  Они  сидят  на  ветках  акации  над  тем  самым  балконом,  свесив  головы  вниз,  к  балкону,  безмолвные,  неподвижные;  оттуда,  втянув  голову  в  плечи  и  задрав  клюв  к  небу,  на  них  смотрит  комнатная  ворона,  безмолвная,  неподвижная…

Зависть  моя  испарилась,  как  только  сознание  истолковало  эту  картинку.  Оно  тут  же  припомнило,  что  наблюдало  ее  много  раз,  просто  как  бы  случайно,  вне  контекста,  не  истолковывая,  не  фиксируя,  мимоходом,  вскользь.  Другого  объяснения  быть  не  могло  или  моему  немедленно  взгоревавшему  и  теперь  уже  навсегда  безутешному  сознанию  не  требовалось.  Ворона  на  балконе  –  птенец  моих  соседей,  видимо,  выпавший  пару  лет  назад  из  гнезда,  подобранный  и  принесенный  в  дом.  Так  он  и  вырос  на  балконе,  воспитанный  незнакомцами,  под  неусыпным  присмотром  –  сквозь  стекло  и  москитную  сетку  –  ответственных,  талантливых,  любящих,  отчаянных  и  совершенно  беспомощных  родителей…

…самая  глупая  птица  на  свете.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831039
дата надходження 30.03.2019
дата закладки 02.04.2019


Теоретик

Основи поетики. Куртуазна лірика.

XII  століття  відзначилося  інтенсивним  будівництвом  замків,  які  залишалися  фортецями,  але  в  той  самий  час  зберігали  певний  комфорт  і  навіть  блиск.  

У  лицарів  з'являється  вільна  хвилинка,  яку  вони  проводять  в  розвагах  і  забавах.  У  замках  нерідко  проходять  поетичні  змагання.  Саме  в  придворному  середовищі  зароджується  куртуазна  література,  яка  відображає  смаки  та  інтереси  цієї  верстви  населення.  Значення  слова  "куртуазний"  пов'язане  з  новими  рисами  лицарського  побуту.

Виникає  новий  ідеал  людини,  новий  куртуазний  кодекс  поведінки.  До  лицаря  тепер  ставлять  більш  складні  етичні  й  естетичні  вимоги.  Він  повинен  бути  вихованим,  щедрим,  шляхетним,  захищати  слабких  і  пригноблених,  бути  добре  освіченим,  розбиратися  в  музиці,  грати  в  шахи,  вміти  виконувати  і  складати  пісні,  і  взагалі,  бути  здатним  на  тонкі  почуття,  що  проявляються  в  любові  до  прекрасної  дами.  

Одним  з  основних  жанрів  куртуазної  літератури  стає  канцона  –  (італ.  "пісня"),  назва  якого  підкреслювала  його  музикальність.  К.  створювалася  самою  структурою  строфи,  яка  розпадалася  на  дві  або  три  метрично  різні  групи,  що  складалася  у  певний  мелодійний  малюнок  за  рахунок  "висхідної"  і  "низхідної"  інтонації  та  чергування  довгих  і  укорочених  рядків.  Частина  з  "висхідною  інтонацією",  своєю  чергою,  ділилася  на  "два  кроки",  відмічені  подібним  розташуванням  рядків  і  іноді  тотожністю  рим.  Зв'язок  між  "висхідною"  і  "низхідною"  частинами  підтримувався  римою.

В  українській  літературі  до  цієї  форми  звертався  В.  Самійленко.  Так,  у  його  поетичному  циклі  «Весна»  крім  сонетів  зустрічаємо  дві  канцони:

Вона  вже  йде,  
І  серце  жде  
Її,  як  кралю  молоду,  
Іди  ж  скоріш,  
Мене  потіш,  
Тобі  назустріч  я  піду.  
В  ряснім  гаю  
Журбу  свою  
Забуду,  щастя  там  знайду,  
По  муках  всіх  
До  чар  твоїх  
З  сльозами  щастя  припаду.  
Тобі  ясній,  
Тобі  благій  
Я  розповім  свою  біду;  
Твоїм  квіткам,  
Твоїм  пташкам  
Гучні  я  співи  заведу.  
Іди  ж  мерщій!  
В  природі  всій  
Я  чую  вже  твою  ходу.  
Красо  моя!  
Зустріну  я  
Тебе,  як  кралю  молоду.

Іншим  найважливішим  жанром  куртуазної  поезії  була  сирвента,  що  структурно  відповідала  жанру  любовної  канцони,  але  відрізнялася  від  неї  тематикою  громадського  змісту:  політичної  і  нерідко  сатиричної.  У  сирвенті  трубадури  торкалися  питань  війни,  феодальних  усобиць,  взаємних  відносин.  Переваги  і  недоліки  тієї  чи  іншої  персони  або  навіть  цілої  соціальної  групи  обговорювалися  в  сирвенті  з  усім  запалом,  без  усякого  стримування  негативних  емоцій.  

Однак  частіше  сирвенти  були  "персональними"  і  викривали  не  тільки  моральні  пороки  супротивників,  але  і  їх  поетичну  бездарність.  
Подібно  до  того,  як  канцони  прямо  або  ж  через  довірену  особу  переправляли  до  адресата,  сирвенти  посилали  ворогу,  і  вони  нерідко  сприймалися  як  виклик,  на  який  відповідали  дією  або  словом.  Така,  наприклад,  сирвента  "Про  те,  що  нестерпно",  написана  трубадуром  Ченцем  Монтаудонскім:

І,  бог  свідок,  мені  неприємно
Захопленість  молодика,  чий  щит,
Незайманий,  невинно  блищить,
І  те,  що  капелан  неголений,
І  той,  хто,  злобствуя,  гострить.

Зауважимо  однак,  що  при  всій  протилежності  змісту  канцони  і  сирвенти,  бувало,  зближалися  в  тих  випадках,  коли  строфи  з  політичною  і  військовою  тематикою  включали  в  своєму  складі  і  похвалу  коханій.  

Куртуазні  поети  не  тільки  часто  співали  полеміку  між  собою,  а  й  нерідко  культивували  форми  з  внутрішньою  діалоговою  природою.  Так,  своєрідним  діалогом-суперечкою  був  жанр  тенсони.  Трубадури  сперечалися  на  теми  лицарського  етикету.  Наприклад,  вони  могли  обмінюватися  думками,  що  краще:  бути  чоловіком  Дами  чи  її  коханцем,  віддати  перевагу  служінню  Дамі  або  лайливій  славі  і  т.д.  В  області  поетичної  творчості  найбільш  значимою  була  полеміка  про  відмінності  "простого"  та  "темного"  стилю.  

Так,  популярністю  користується  тенсона,  в  якій  два  поета  міркують  про  мотиви  своєї  пристрасті  до  різних  стилів:  перший  відстоює  привілеї  "темного"  стилю,  вишукану,  витончену  манеру,  другий  віддає  перевагу  простій  і  ясній,  більш  доступній  поезії.  

Діалогова  структура  відрізняє  також  жанр  пастурелі.  У  генезі  цього  жанру  злилися  дві  традиції:  антична  і  фольклорна  середньовічна.  На  тлі  ідеального  пейзажу,  найчастіше  весняного  чи  літнього,  розгортається  опис  зустрічі  лицаря  з  пастушкою.  Розмова  між  цими  представниками  різних  станів  розвивається  в  дусі  змістовного  і  стильового  контрасту,  що  створює  комічну  тональність.  Лицар,  який  намагається  спокусити  пастушку,  з'єднує  свої  домагання  з  формулами  витонченої  куртуазії.  Але  селянська  дівчина  виявляється  стійка  проти  грубих  лестощів  і  з  насмішкою  парирує  репліки  нав'язливого  кавалера,  який  залишається  ні  з  чим.  Один  з  ранніх  зразків  пастурелі  знаходимо  в  поезії  трубадура  XII  в.  Маркабрюна:

Вчора  в  вечірню  годину  
Стрів  я  дівча  біля  тину,  
Просту  пастушку  невинну.  
Ще  й  одягла  та  дівиця  
Теплу  квітчасту  хустину,  
Хутряну  шубку  козлину,  
Синю  картату  спідницю.

Любко,  таж  феї  літали,  
Як  у  колисці  ви  спали,  
Вашу  красу  захищали.  
Тільки,  прекрасна  дівице,  
Ви  б  іще  кращою  стали,  
Якби  мені  ви  сказали  
Ближче  до  вас  притулиться.

Пане  мій,  ніби  та  злива,  
Ви  клянетеся  бурхливо,  
Палко,  завзято,  чутливо.  
Лицарю,  -  каже  дівиця,-
Честь  бережу  я  цнотливо,  
Щоб  від  неслави,  можливо,  
Потім  весь  вік  не  журиться.  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829013
дата надходження 14.03.2019
дата закладки 15.03.2019


Олег Шкуропацкий

Первомартовское

1

Мне  скучно,  бес,
с  тобой  и  без,
мне  очень  скучно  в  этом  феврале,
ещё  зима  и  тёртый  снег,
но  скоро  уже  первое,
я  чувствую  весну  своими  нервами.

Ах,  март,  мой  март,
ах,  мой  Монмартр,
нелепое,  шансонистое  что-то,
лицо  заляпанное  тортом
и  можно  выйти  и  обняться  с  снегом,
поцеловаться  с  первой  встречной  птицей,
ну,  на  худой  конец,  влюбиться
в  какую-то  ля  фам  -  Брижит  Бордо,
чтоб  по  итогам  отхватить  "гарбуз"
и  выпить  полведра  бордо
или  какой-нибудь  другой  плодово-ягодной  бурды,
но  чтоб  без  скуки,  чтобы  без,
но  чтоб  без  скуки,  слышишь,  бес.

2

Первое  марта,
на  географической  карте
следы  от  моего  детского  пальца,
которым  я  тыкал  в  разные  места  мира
в  поисках  душевного  мира,
но  так  и  остался  в  сей  глухомани
без  гроша  в  кармане
зашуганным  мучеником,
пешкою  сухопутною
перед  лицом  великого  и  могучего
русского  языка  Путина.

3

Свершилось.  С  вершины  
первого  марта
видно:  жизнь  пронеслась  "марно",
проскочила  сквозь  пальцы
не  водой,  а  пронырливым  зайцем,
убежала  в  лесочек,
притаилась  под  жёлтый  листочек,
короче,
незамеченная,  промелькнула,
как  прекрасная  бандитская  пуля,
продырявив  насквозь,  словно  бур,
мой  дешёвый  хромосомный  набор  -
бр-р-р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828590
дата надходження 10.03.2019
дата закладки 13.03.2019


Валерій Яковчук

Джузеппе Верді, Макбет: Дія 2, сцени 1-4

Сцена  перша
Кімната  в  замку.  Задуманий  Макбет
у  супроводі  леді  Макбет.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Чому  обходиш?  Чому  завжди  я  бачу  
тебе  в  думках  глибоких?
Не  зміниш  те,  що  зроблене!  Правдиво  
казали  чаклунки  –  ти  вже  на  троні.
Дункана  син  утік  так  потаємно
до  Англії  –  назвали
його  вбивцею  батька.  Тобі  лишився
порожній  трон.

МАКБЕТ
А  ті  жінки  магічні?
Банко  батьком  монархів  вони  назвали...
Тож  діти  Банко  –  королі?
Дункан  заради  них  мав  умерти?

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Він  і  його  син  дійсно  живі...

МАКБЕТ
Безсмертя  для  життя  теж  не  мають...

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Ах,  так!  Не  мають!

МАКБЕТ
Пані,  потрібно,  щоб  інша  кров  проллялась!

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Де  ж  це?  Скоро?

МАКБЕТ
Як  надійде  ніч  наступна.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Для  наміру  твого  ти  маєш  силу?

МАКБЕТ
Банко!  Вже  вічність  царство  тобі  відкрила...  
(стрімко  виходить)

Сцена  друга
Леді  Макбет  сама.

ЛЕДІ  МАКБЕТ
Вже  світло  гасне...  Проміння  слабшає,  
що  вічно  ллється  з  небес  незмінних!
Ноче  жадана,  руку  злочинну,
убивчу,  в  полог  свій  ти  загорни.
Злочин  наступний!  Злочин  наступний!
Так  необхідний!  Так  необхідний!
Треба  скінчити  згубну  роботу.
(Треба  скінчити,  треба  скінчити  згубну  роботу.)
Мертвим  про  царство  зникне  турбота  –
для  них  лиш  реквієм,  вічність  і  мир!
(піднесено)
О,  ця  жага  до  трону!
О,  скіпетр  (скіпетр)  тепер  для  мене!
Влади  жага  шалена
стихне  (стихне)  лише  в  тобі!
(О,  ця  жага,  о,  ця  жага  до  трону!
О,  скіпетр  тепер  для  мене,  для  мене!
Влади  жага,  влади  жага  шалена
Стихне  лише  у  тобі,  в  тобі!)
Впаде  без  духу  провіщений,
що  стане  королем!
(Впаде,  впаде  –  хто  стане  королем.
Впаде,  впаде  –  хто  стане  королем.
Впаде  –  хто  стане  королем.
Впаде.)
(виходить)

Сцена  третя
Парк.  Вдалині  замок  Макбета.

ХОР  УБИВЦЬ
Перша  група:
Від  кого  прийшли  до  нас?
Друга  група:
Від  Макбета.
Перша  група:
І  що  робить?
Друга  група:
Банко  треба  нам  убить.
Перша  група:
Коли?  І  де?
Друга  група:
В  слушний  час  –
має  з  сином  тут  іти.
Перша  група:
Тож  чекаймо  темноти.

УСІ
Зникло  сонце!..  Ніч  лягає  –
неласкава  і  кривава.
Ніч  сліпа.  Умить  зникає
світло  з  неба  і  землі  (землі).
Час  все  ближче  підступає  –
ми  у  тиші  їх  чекаєм.
Бійся,  Банко!  Ще  до  ранку
ніж  проткне  тебе  в  імлі  (так,  в  імлі)!
(Бійся,  Банко!  Бійся,  Банко!
Ще  до  ранку  ніж  проткне  тебе  в  імлі.

Зникло  сонце!..  Ніч  лягає  –
неласкава  і  кривава.
Ніч  сліпа.  Умить  зникає
світло  з  неба  і  землі  (землі).
Час  все  ближче  підступає  –
ми  у  тиші  їх  чекаєм.
Бійся,  Банко!  Ще  до  ранку
ніж  проткне  тебе  в  імлі  (так,  в  імлі)!
Час  все  ближче  (ближче)  підступає.
Час  все  ближче  (ближче)  підступає.
Бійся,  Банко!  Бійся!  Бійся,  Банко!  Бійся!  
Ми  у  тиші  їх  ждемо.
Ми  у  тиші  їх  ждемо.
(обережно  зникають)

Сцена  четверта
Банко  і  Флінс

БАНКО
Йдім  скоріше,  мій  сину...
з  лихого  мороку  вийти...  
передчуття  незнані  стискають  груди,
повно  знаків  тривожних,  страх  звідусюди.

Щораз  густіша  темрява
з  неба  спадає  тихо!
У  ніч  таку  ж  пробитий  був
Дункан,  володар  мій.
Тисячі  грізних  образів
мені  пророкують  лихо,
в  марних  думках  громадяться
химери  і  жах  нічний  (жах  нічний).
(В  марних  думках  громадяться
химери,  химери  й  жах  нічний.
В  марних  думках  громадиться  жах  нічний.
В  марних  думках  громадиться  жах  нічний.
Громадиться  жах  нічний.  
І  жах  нічний.  І  жах  нічний.)
(зникають  у  парку)
(чути  голос  Банко):
Біда!..  Синку,  рятуйся!..  О,  віроломство!
(Флінс  пересікає  сцену,  
переслідуваний  одним  із  убивць)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828533
дата надходження 10.03.2019
дата закладки 13.03.2019


Станислав Бельский

что-то да означаешь…

что-то  да  означаешь
словно  верстаешь  в  решете  воду
придётся  читать  голым  по  пояс
а  можно  было  замысловато
остаться  друзьями
и  подгонять  канатоходцам
облака  кучевые

(Из  цикла  "Узелки")

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828442
дата надходження 09.03.2019
дата закладки 13.03.2019


Ніна Багата

На початку літа

Гроза,  себе  не  тямлячи  від  люті,
Бо  десь  приткнула  од  весни  ключі,
Огледівшись,  розпатлана,  роззута,
Шукати  заходилась  їх  вночі.
Присвітить,  а  не  встигне  роздивитися.
І  скаженіє,  бахкає  з  рушниці.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827551
дата надходження 03.03.2019
дата закладки 05.03.2019


Станислав Бельский

Олег Коцарев. Латте на Е-40

Ночные  маршрутчики  в  чёрных  куртках
вздыхают  молча.  Но  всё  громче  стучат
взгляды,  как  шестерни.
Всё  громче  и  медленней.  Частицы  счастья
блестят  и  озоруют,  разбросанные  всюду  на  скользком  шоссе.

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826375
дата надходження 21.02.2019
дата закладки 03.03.2019


Станислав Бельский

слова – механизмы осязания…

слова  –  механизмы  осязания  в
соляных  палатах  где  молчание
ангелов  и  растений
возвращает  утерянные  объекты
перед  плотиной  рваного  шёпота

свидетели  рокировок  стоящие
одною  ногой  в  красных  снегах
простукивают  вслепую
ковриги  шелковиц
не  добавляя  впрочем  особого  смысла

фонтаны  поросли  цветущим  дюшаном
(опасность  на  стороне  ответа)
и  человек  читает  последнюю  спичку
чужим  прокуренным  голосом

универмаг  иллюзий
размечает  доступное  небо
для  жителей  безлюбых  предместий
летающих  дозревшими  бабочками
на  островную  работу

популярны  танцы-мортели
по  сюжетам  праведниц
да  вереницы  гофманских  скобок
обречённых  десятилетиями
скучать  на  театральных  вешалках

(Из  цикла  "И  ещё")

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823982
дата надходження 03.02.2019
дата закладки 07.02.2019


Валерій Яковчук

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гайауату: 6. Друзі Гайауати

Мав  двох  друзів  Гайауата,
Їх  він  вибрав  з-поміж  інших,
Завжди  разом  був  із  ними,
Їм  давав  він  праву  руку
Свого  серця,  в  горі  й  щасті;
Чібайабос  це,  музика,
І  безмежно  сильний  Куазінд.

Їх  єднала  рівна  стежка,
Не  устелена  травою;
Ні  пташки  брехень  піснями,
Ні  базіки  й  баламути,
Не  знайшли  таких  між  ними,
Щоб  могли  злобу  зростити.
Мали  між  собою  раду,
З  чистим  серцем  розмовляли,
Думали  і  дбали  завжди,
Як  життя  племен  підняти.

Наймилішим  Гайауаті
Був    ласкавий  Чібайабос,
Щонайкращий  з  музикантів
І  співак  над  співаками.
Був  прекрасний,  мов  дитина,
Дужий  воїн,  але  ніжний,
Був  гнучкий,  як  віть  вербова,
 Як  рогатий  олень,  статний.

Слухали  його  всі  люди,
Воїни  навкруг  збирались,
Йшли  жінки  послухать  пісню;
Хвилював  він  їхні  душі,
Співчуття  вливав  у  серце.

Сопілки  робив  з  тростини  –
Та  такі  дзвінкі  й  співучі,
Що  струмочок  Себоуіша
Зупиняв  своє  журчання,
І  пташки  всі  замовкали;
Спритна  білка  Аджідомо  
З  дуба  теж  не  цокотіла,
А  Уабасо,  кролик,  слухав,
Ставши  в  ріст  на  задні  лапки.

Так!  Струмочок  Себоуіша
Промовляв:  «О,  Чібайабос,
Научи  мої  ти  хвилі
Лагідно,  як  ти,  співати!»

Так!  Сіалія*  Оуейса
Мовила:  «О,  Чібайабос,
Вчи  мене  мелодій  диких,
Вчи  мене  пісень  шалених!»

Так!  До  нього  дрозд  Опічі
Промовляв:  «О,  Чібайабос,
Вчи  мене  мелодій  ніжних,
Вчи  мене  пісень  веселих!»

І  дрімлюга  Уауонейса
Мовила:  «О,  Чібайабос,
Вчи  мене  мелодій  тужних,
Вчи  мене  пісень  печальних!»

І  природа  звуки  брала
Із  пісень  його  солодких;
Музика  його  душевна
всі  серця  людські  м’якшила;
Він  співав  про  мир  і  волю,
Про  красу,  любов  і  пристрасть,
І  про  смерть,  й  життя  довічне,
Що  на  Острові  Блаженних,
В  царстві  вічності  Понімі,
В  Потойбічності  країні.

Дорогим  для  Гайауати
Був  сердечний  Чібайабос,
Щонайкращий  з  музикантів
І  співак  над  співаками.
Він  любив  його  за  ніжність,
За  чарівність  його  співу.

Дорогим  для  Гайауати
Був  також  могутній    Куазінд,
Найсильніший  серед  смертних,
Наймогутніший  у  світі;
Він  любив  його  за  силу,
Що  єдналась  з  добротою.

В  юності  був  лежнем  Куазінд,
Непоквапним  та  сонливим,
З  дітьми  іншими  не  грався;
Риболовлі  й  полювання
Він  не  знав  –  не  був  як  інші;
Та  всі  бачили  як  постив,
Як  до  Маніто  молився,
Кликав  Духа  Охоронця.

«Лежню  Куазінде!  –  зве  мати  –
Ти  мені  не  помагаєш!
Влітку  просто  так  блукаєш
Скрізь  полями  і  лісами;
А  зимою  у  вігвамі
Над  вогнем  домашнім  гнешся!
Я  в  холодні  дні  зимові
Лід  довбу  для  риболовлі;
Сіть  тягнуть  не  помагаєш!
Сіті  за  дверима  висять
Мокрі,  ствердлі  на  морозі;
Викрути  їх,  Єнадізе!
Йди  і  висуши  на  сонці!»

З  попелу  піднявсь  неспішно
Куазінд,  та  не  був  сердитий;
Вийшов  мовчки  із  вігваму,
Сіті  взяв  він,  що  висіли  
Мокрі,  ствердлі,  за  дверима;
Їх  скрутив  як  жмут  соломи,
Їх  порвав  як  жмут  соломи,
Він  не  міг  їх  не  порвати,
Бо  таку  мав  силу  в  пальцях.

«Лежню  Куазінде!  –  зве  батько–
Ти  мені  не  помагаєш!
Лук  візьмеш  –  і  вмить  зламаєш,
На  кусочки  трощиш  стріли;
Тож  зі  мною  йди  до  лісу  –
Здобич  понесеш  додому».

Йшли  вони  вузьким  розпадком,
Де  струмок  вперед  провадив,
Там,  де  олені  й  бізони
Залишали  слід  в  намулі;
Йшли,  аж  поки  перешкоду
На  тій  стежці  не  зустріли  –
Стовбури  дерев,  що  впали,
Що  впереміш  скрізь  лежали,
Їм  подальшу  путь  закрили.

«Йдем  назад  –  старий  говорить  –
Цей  завал  не  перелізем;
Тут  бабак  пройти  не  зможе,
Білка  тут  не  перескочить!»
Запалив  тоді  він  люльку
І  присів  думки  зібрати.
Та  не  встиг  він  допалити,
Глянь!  Дорога  вже  відкрита;
Стовбури  розкидав  Куазінд  –
Ці  наліво,  ті  направо;
Сосни  стрілами  летіли,
Кедри  кидав  наче  списи.

«Лежню  Куазінде  –  казали
Хлопці,  що  на  лузі  грались,  –
Чом  ти  дивишся  ліниво,
На  валун  обперши  спину?
Йди  тут  з  іншими  боротись,
Разом  кільця  вдаль  метати!»

Лежень  Куазінд  не  озвався,
На  їх  поклик  не  озвався,
Лиш  піднявсь  і  повернувся,
Пальцями  схопив  валуна,
Вирвав  з  ложа  земляного,
Мить  якусь  тримав  в  повітрі
І  закинув  прямо  в  річку,
Прямо  у  стрімку  Поуейтін,
Де  й  тепер  видимий  влітку.

Раз  пінистою  рікою,
До  порогів  Поуейтін,
Плив  з  товаришами  Куазінд;
В  бистрині  бобра  побачив  –
Всіх  бобрів  царя  Аміка.
Той  боровся  з  течією  –  
То  пірнав,  то  появлявся.

Вмить,  не  мовивши  ні  слова,
Скочив  Куазінд  просто  в  річку
І  пірнув  в  кипучу  воду,
За  бобром  гнавсь  в  круговертях,
Плив  за  ним  між  острівцями,
Був  так  довго  під  водою,
Що  товариші  кричали
З  жахом:  «Горе!  Згинув  Куазінд!  
Куазінда  більш  не  побачим!»
Та  з’явивсь  він  переможно,
На  плечах  своїх  блискучих
Ніс  бобра,  що  був  вже  мертвий,
Ніс  царя  усіх  бобрів  він.

Тож  ці  двоє,  як  казав  я,
Вірні  друзі  в  Гайауати  –
Чібайабос  це,  музика,
І  безмежно  сильний  Куазінд.
В  мирі  довго  проживали,
З  чистим  серцем  розмовляли,
Думали  і  дбали  завжди,
Як  життя  племен  підняти.

*Сіалія  –  синьопера  співоча  пташка  родини  дроздових.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758759
дата надходження 04.11.2017
дата закладки 02.02.2019


Валерій Яковчук

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гайауату: 5. Піст Гайауати

Слухайте,  як  Гайауата
В  лісі  постив  і  молився  –
Не  про  хист  на  полюванні,
Не  про  вміння  в  риболовлі,
Не  про  битви  й  перемоги,
І  повагу  серед  воїв,
А  про  благо  всього  людства,
І  про  щастя  всіх  народів.

Спершу  він  для  посту  хижу
Збудував  –  вігвам  у  лісі,
Біля  світлих  Вод  Великих,
В  Час  Весни  –  благий,  безжурний,
В  Листя  Місяці  поставив,
І,  у  маренні  й  видіннях,
Сім  ночей  і  днів  постився.

В  перший  день  важкого  посту
Брів  він  лісом  густолистим;
Бачив  оленя  у  гущі,
Бачив  кролика  у  нірці,
Чув  фазана  Біни  буркіт,
Чув  він  білку  Аджідомо,
Що  жолуддям  торохтіла,
Бачив  голуба  Омімі,
Що  у  соснах  мостить  гнізда;
В  зграї  дика  гуска  Уауа
На  північний  луг  летіла,
Ґелґотіла  з  височині.
«Владарю  Життя!  –  кричав  він  –
Нам  життя  від  них  залежить?»

В  день  наступний  свого  посту
Понад  річкою  ішов  він,
Брів  він  лугом  Маскодеєм,
Бачив  рис  там  Магномоні,
І  чорниці  кущ  Мінагу,
Полуничники  Одамін,
Бачив  аґрус  там  Шабомін,
Виноград  виткий  Бемаґут
на  гілках  старої  вільхи,
що  розлився  ароматом!
«Владарю  Життя!  –  кричав  він  –
Нам  життя  від  них  залежить?»

У  день  третій  свого  посту
Він  над  озером  задумавсь,
Там  де  тихі  чисті  води;
Наму-осетра  він  бачив,
Що  розбризкував  намисто,
Був  там  жовтий  окунь  Сауа,
Наче  сонце  під  водою,
Бачив  щуку  Маскенозу
Й  оселедця  Окагауіс,
Й  Шоґаші  він  бачив,  рака!
«Владарю  Життя!  –  кричав  він  –
Нам  життя  від  них  залежить?»

В  день  четвертий  свого  посту
Він  лежав  безсилий  в  хижі;
З  ліжка  із  гілок  та  листя
Крізь  приспущені  повіки,
Повний  марень  та  видіння,
Бачив  дивні  краєвиди,    
Бачив  блиск  на  срібних  водах
І  красу  заходу  сонця.

Бачив,  як  юнак  підходить
У  зелено-жовтих  шатах
Крізь  смеркання  пурпурове,
Крізь  красу  заходу  сонця;
На  чолі  вінок  зелений,
А  волосся  золотисте.

Зупинившись  на  порозі,
Він  дививсь  на  Гайауату
Довгим  поглядом  прихильним,
На  лице  його  змарніле,
І  співучим  ніжним  тоном,  
Мов  Південний  Вітер  в  листі,
Мовив:  «О,  мій  Гайауато!
В  небі  молитви  почуті  –
Ти  моливсь  не  так,  як  інші;
Не  про  хист  на  полюванні,
Не  про  вміння  в  риболовлі,
Не  про  битви  й  перемоги,
І  повагу  серед  воїв,
А  про  благо  всього  людства,
І  про  щастя  всіх  народів.

«Від  Володаря  Життя  я,
Друг  людей  Мондамін,  сходжу,
Щоб  тебе  настановити,
Як  старанням  і  трудами
Мати  те,  про  що  ти  просиш.
Встань  із  ліжка,  що  з  гілляччя,
Встань  зі  мною  поборотись!»

Встав  змарнілий  Гайауата
Встав  із  ліжка,  що  з  гілляччя,
Вийшов  з  мороку  вігваму
В  світло  сонячне  заходу
Й  став  з  Мондаміном  боротись;
Лиш  до  нього  доторкнувся,
Як  відчув  відвагу  в  грудях,
Пульс  життя,  надію,  силу,
Що  пройшли  крізь  нерви  й  жили.

Тож  удвох  вони  боролись
В  сяєві  заходу  сонця,
І  чим  більш  вони  змагались  –
Більш  міцнішав  Гайауата;
Вже  пітьма  на  них  упала
І  Шу-шу-ґа,  сіра  чапля,
Із  гнізда  помежи  сосен
Закричала  криком  плачу,
Криком  голоду  і  болю.

«Досить!  –  вимовив  Мондамін,
Сміючись  до  Гайауати,  –
Але  завтра  в  час  заходу
Знов  прийду  тебе  долати».
І  він  зник,  що  вже  й  не  видно  –
Чи  то  стік,  як  дощ  стікає,  
Чи  піднявсь  легким  туманом  –
Гайауата  не  побачив.
Лиш  побачив,  що  немає,
Що  лишив  його  самого
Біля  озера  в  тумані,
Під  тремтливими  зірками.

А  назавтра  й  післязавтра,
Як  з  небес  спустившись,  сонце,
Мов  палаюча  жарина
З  вогнища  Живого  Духа,
В  води  заходу  пірнало,
Знов  Мондамін  повертався
На  борню  до  Гайауати;
Тихо,  як  роса  приходить
Із  незримого  повітря
І  в  повітрі  тане  знову;
На  землі  лиш  форму  має,
Та  невидима  нікому
В  мить  приходу  і  відходу.

Тричі  вдвох  вони  боролись
В  сяєві  заходу  сонця,
Аж  пітьма  на  них  упала,
Аж  Шу-шу-ґа,  сіра  чапля,
Із  гнізда  помежи  сосен
Звучно  крикнула  голодна  –
І  прислухався  Мондамін.

Він  стояв  стрункий,  прекрасний,
У  зелено-жовтих  шатах,
Лиш  пір’їни  у  волоссі
Дихання  тяжке  гойдало
Та  рясні  краплини  поту,
Мов  роса,  з  лиця  стікали.

Закричав  він:  «Гайауато!
Мужньо  ти  боровсь  зі  мною,
Тричі  ти  боровсь  зі  мною,
І  Владар  Життя  це  бачить,
Дасть  тобі  він  перемогу!»

І  сказав  він,  засміявшись:
«Завтра  день  борні  останній
Буде  днем  останнім  посту.
І  мене  ти  переможеш.
Тож  зроби  для  мене  постіль,
Так,  щоб  дощ  мене  воложив,
Так,  щоб  сонце  завжди  гріло;
Шати  скинь  зелено-жовті,
Пір’я  витягни  з  волосся,
Положи  мене  у  землю
І  землею  вкрий  пухкою.

Стережи  мій  сон  –  щоб  черви
І  бур’ян  не  розбудили,
Щоб  крук  Каґаджі  неситий
Не  зближався  до  могили,
Тільки  ти  приходь  до  мене,
Поки  сам  я  не  прокинусь
Й  не  піду  у  сяйво  сонця».
   
І  так  мовивши,  він  зникнув;
Спав  спокійно  Гайауата,  
Та  чув  голос  Уауонейси  –
Голос  жалібний  дрімлюги,
Що  сиділа  над  вігвамом;
Чув  дзюрчання  Себоуіша  –
Так  стрімкий  в’юнкий  струмочок
Розмовляв  із  темним  лісом;
Чув  гілок  тяжке  зітхання,
Що  гойдалися  невпинно
В  подихах  нічного  вітру.
Чув  усе  він  у  дрімоті  –
Дальній  шелест,  сонний  шепіт;
Спав  спокійно  Гайауата.

Посту  сьомий  день  почався  –
У  вігвам  прийшла  Нокоміс
З  їжею  для  Гайауати
І  з  плачем  йому  казала,
Що  його  погубить  голод,
Що  цей  піст  йому  смертельний.

Та  він  їжі  не  торкнувся,
Лиш  сказав  їй  так:  «Нокоміс,
Почекай  як  сонце  сяде
І  пітьма  впаде  довкола,
Як  Шу-шу-ґа,  сіра  чапля,
Закричить  з  боліт  безлюдних  –
Скаже  нам,  що  день  скінчився».

Плачучи,  пішла  Нокоміс,
Йшла  й  жаліла  Гайауату,
Що  утратить  він  наснагу,
Що  цей  піст  йому  смертельний.
Він  же  ждав  із  нетерпінням,
Поки  явиться  Мондамін,
Як  до  сходу  ляжуть  тіні
На  ліси  і  на  долини,
Як  впаде  із  неба  сонце
Й  попливе  в  воді  на  захід,  
Мов  лист  осені  червоний,  
Що  упав  і  мчить  з  водою,  
Що  упав  і  йде  в  глибини.

Глянь  же!  Ось  Мондамін  юний
Із  розпущеним  волоссям,
У  зелено-жовтих  шатах,
З  довгим  пір’ям  у  волоссі,
Став  і  кличе  від  порога.
І  з  вігваму  напівсонний,
Змучений,  блідий,  та  мужній,
Вийшов  сміло  Гайауата
До  Мондаміна  боротись.

Перед  ним  все  закрутилось,
Ліс  і  небо  захитались,
Сильне  серце  в  грудях  билось,
Наче  осетер  у  сітях
Б’ється,  щоб  порвати  ниті.  
Мов  обруч  вогненний,  сяйний,
Палахтів  червоний  обрій,
І  здавалось  –  за  змаганням
Сотня  сонць  спостерігала.

Раптом  на  зеленім  лузі
Сам  лишився  Гайауата  –
Тяжко  дихав  від  напруги,
Весь  трусився  від  знемоги;
Перед  ним  лежав  без  руху
Неживий  юнак  патлатий  –
Шати  рвані,  пір’я  м’яте  –
Мертвий  в  сонячнім  заході.

Переможний  Гайауата
Викопав  в  землі  могилу,
Зняв  з  Мондаміна  одежу,
Повиймав  пом’яте  пір’я,
Положив  його  у  землю
І  землею  вкрив  пухкою.
Тут  Шу-шу-ґа,  сіра  чапля,
Десь  із  пустищ  невеселих
Закричала  криком  плачу,
Криком  болю  і  страждання.

Повернувся  Гайауата
До  вігваму,  до  Нокоміс,
Бо  сім  днів  тяжкого  посту
Вже  для  нього  закінчились.
Та  те  місце  не  забув  він,
Де  з  Мондаміном  боровся;
Не  забув  і  не  покинув
Місце,  де  лежить  Мондамін
Під  дощем  і  сяйвом  сонця,
Де  одежа  й  пір’я  блякнуть
Під  дощем  і  сяйвом  сонця.

Дні  і  ночі  Гайауата
Сторожив  його  могилу  –
Розрихляв  над  нею  землю,  
Від  комах  і  зілля  чистив,
Глумом  відганяв  і  криком
Каґаджі,  круків  монарха.  

Поки  аж  перо  зелене
Із  землі  наверх  не  вийшло,
А  за  ним  багато  інших,
І  ще  Літо  не  скінчилось,
Як  прекрасна  кукурудза
В  пишних  мантіях  стояла,
З  довгим  золотим  волоссям;
В  здивуванні  Гайауата
Закричав:  «Та  це  ж  Мондамін!
Друг  людей  усіх,  Мондамін!»

Він  гукнув  стару  Нокоміс  
І  Яґу,  хвалька  без  міри,
Показав  їм  кукурудзу,
Розказав  про  мари  дивні,
Про  борню  і  перемогу,
Про  безцінний  дар  народам  –
Їм  навік  це  буде  їжа.

А  пізніш,  коли  вже  Осінь
Довге  листя  пожовтила
І  зернини  соковиті,  
Мов  намисто,  затверділи,
Він  зібрав  початки  стиглі,
Обідрав  засохле  листя,
Як  з  суперника  зняв  шати,
В  честь  Мондаміна  дав  Свято,
Щоб  дізнались  усі  люди
Про  цей  дар  Живого  Духа.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758440
дата надходження 02.11.2017
дата закладки 02.02.2019


Олег Шкуропацкий

Гинденбург

На  месте  крушения  Гинденбурга
едим  свой  гамбургер,
запивая  высокооктановой  колой  -
мы  прогуливаем  школу.

Я  и  Пейдж,
к  нам  подбегает  Роберт  Плант,
он  тоже  сбежал  с  уроков,
у  него  бриллиантовый  дар  жевать  попкорн
и  быть  офигительно  громким.

Мы  не  бюргеры,
жующие  гамбургеры
и  мы  не  из  Гамбурга,
нам  просто  жалко  Гинденбурга,
пахавшего  колючее  небо  Нью-Йорка
своим  толстым  пропагандистским  плугом.

Обыкновенные  американские  школьники,
обыкновенные  англоязычные  шкодники
на  кадрах  чёрно-белой  хроники
37-го  года.

Мир  ещё  довоенный,
ещё  не  придумали  жалких  военнопленных,
не  изобрели  душегубок,
миллионы  ещё  не  врезали  дуба.
В  небе  огромные  гинденбурги,
как  последние  динозавры  -
ночью  выльется  маленький  дождик  и  наступит  завтра.

-  Мама,  а  кто  это  упал,
кто  это  упал,  на  головы  наших  пап?
Это  ангел,  мама?
-  Нет,  это  свинцовый  дирижабль.

                   *              *              *

-  Я  не  люблю  самолётов  -
говорит  Джимми  Пейдж  кому-то,  
мудаку  какому-то  из  татаро-монгольской  прессы.
Он  угодил  под  прессинг
рухнувшего  дирижабля,  ему  дирижабля  жалко;
в  небе  без  дирижабля
как-то  совсем  безбожно  -
давит  нашего  Джимма  жаба.

Что  с  нами  будет  со  всеми
на  пороге  свинцовой  эры,
за  миг  до  всемирного  катаклизма.
Дирижабль  не  просто  упал,  он  рухнул  на  наши  жизни.

Мы  более  не  будем
никогда,  такими,  как  были  раньше,
такими,  как  были  вчера.  Дирижабль  упавший
изменил  ход  бытия  -  наши  мысли  и  души  наши.

Не  бей  нас,  эпоха,
мы  не  готовы  к  твоим  оплеухам,
мы  сбежали  из  школы  и  только  -
да,  мы  поступили  плохо.

Обыкновенные  американские  школьники,
обыкновенные  англоязычные  шкодники,
забившие  на  уроки.
Зачем  все  эти  непонятки,
зачем  вам  эти  тёрки
с  директором  и  учителем  физкультуры
за  день  до  гибели  всемирной  культуры?

                   *              *              *

-  Я  не  хочу  больше  кока-колы  -
говорит  Пейдж  -  я  хочу  больше  кокаина,
а  ещё  лучше  -  героина,
чтобы  нашего  времени  стать  героем
и  ухватить  славу  руками  за  горло.

А  Париж,  тем  временем,
превращается  в  готические  развалины
и  мы  бежим  по  руинам  Европы
шмальнуть  себе  в  вену,  вмазаться  чтобы,
спасаясь  от  плоских  монголо-татар,
и  шприц  в  руках  Пейджа  вдруг  превращается  в  гитару,
а  Плант  на  бреющем  полёте
берёт  ноты  своего  ультразвука,
преодолевает  барьер  и  достигает  скорости  уха.

Но  Европа  не  удержавшись,
падает  на  брюхо  огнедышащим  дирижаблем
и  пламя  его  охватывает  гитару,
ударную  установку  и  волосы  Планта  -
ясным  синим  огнём  горит,  
полыхает  географическая  карта.

-  Мама,  мама,  а  что  с  нами  будет,
что  с  нами  будет  со  всеми
в  этом  холоде  осеннем?
И  если  мы  выросли,  то  зачем  нас  посеяли?

Неужели  мы  не  увидим
больше  жирно  летящего  дирижабля,
как  на  плакате.
Неужели  все  мы  остались  в  прошлом,
неужели  в  будущем  всё  так  плохо.
Мама,  я  хочу  плакать.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818794
дата надходження 24.12.2018
дата закладки 26.01.2019


Олег Шкуропацкий

Эволюция


Сначала  ты  была  комочком  слизи,
берущей  уроки  термодинамики,
позже  жидкая  сила  трения
вылизала  из  тебя  толстогубую  рыбу.

Но  ты  хотела  чего-то  большего
и,  попрощавшись  с  водой,  стала  динозавром  -
самым  главным  из  всех  механизмов.

Динозавры  
были  бы  неплохим  наглядным  пособием
на  занятиях  по  законам  Ньютона,
а  Фурье  мог  бы  любоваться  ими  из  окон
своего  этнографического  фаланстера.

После  выеденного  яйца
у  тебя  появились  тучные  груди  коров
и  на  помощь  пришло  тёплое  молоко,
спасающее  от  злободневного  дефицита  кальция.

Ты  почти  одновременно  
была  то  лошадью,  то  собакой,
то  аэродинамичным  дельфином,
включившим  заднюю  скорость,  чтобы  дважды  войти
в  одну  и  туже  
старую  добрую  воду  детства.

Держа  за  руку  шимпанзе,
ты  учила  делать  первые  шаги  
кривоногое  чувство  юмора.

Как  странно  смотреть  на  пройденный  путь,
на  задние  лапы  привстав,  и  размахивая
каменным  орудием  производства.

Быть  обезьяной  -  труд  не  из  лёгких;
как  правильно  заметил  Фридрих  Энгельс  -
то  же  из  наших  бородатых  приматов  
с  кирпичным  цилиндром  на  голове.

А  что  же  дальше?  Что  тебя  ждёт
и  ждёт  ли  кто-то  тебя  вообще?  Есть  у  тебя  продолженье
или  вид  Гомо  Сапиенс  есть  эпитафия
на  могильной  твоей  плите?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817517
дата надходження 14.12.2018
дата закладки 26.01.2019


Еkатерина

Про їжака

Знають  всі,  що  їжаки,  то  –  жахливі  хижаки!
Наближається  їжак  –  всі  жахаються-дрижать,
всі  жахаються-дрижать  аж  від  жаби  до  вужа
і  приборкати  жахіття  виряджають  ведмежа.
Виряджають  ведмежа,  те  рушницю  заряджа,
краєм  ліса  походжає,  їжака  попереджа:
           - Ти  дивись  мені,  їжак!    Нащо  ти  наводиш  жах?
Зжер  безжально  старшу  жабу,
на  шашлик  пустив  вужа!
Все  хробацтво  у  жалобі,    стільки  жертв  –  то    не  жарт.
Стільки  жертв  –  то    не  жарт,  досить  звірів  ображать,  
Зневажаєш  товариство,  отже  звідси  виїжджай.
До  Росії  виїжджай,    он  за  клунею  –  межа,
колорадолюдожерствуй  нам  на  втіху,  їм  на  жаль.
Виряджайся  і  біжи  бо  повстали  всі  вужі,
попадеш  на  гак  іржавий,  от,  їжаче,  і  віджив!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815598
дата надходження 29.11.2018
дата закладки 02.12.2018


Еkатерина

Про їжака

Знають  всі,  що  їжаки,  то  –  жахливі  хижаки!
Наближається  їжак  –  всі  жахаються-дрижать,
всі  жахаються-дрижать  аж  від  жаби  до  вужа
і  приборкати  жахіття  виряджають  ведмежа.
Виряджають  ведмежа,  те  рушницю  заряджа,
краєм  ліса  походжає,  їжака  попереджа:
           - Ти  дивись  мені,  їжак!    Нащо  ти  наводиш  жах?
Зжер  безжально  старшу  жабу,
на  шашлик  пустив  вужа!
Все  хробацтво  у  жалобі,    стільки  жертв  –  то    не  жарт.
Стільки  жертв  –  то    не  жарт,  досить  звірів  ображать,  
Зневажаєш  товариство,  отже  звідси  виїжджай.
До  Росії  виїжджай,    он  за  клунею  –  межа,
колорадолюдожерствуй  нам  на  втіху,  їм  на  жаль.
Виряджайся  і  біжи  бо  повстали  всі  вужі,
попадеш  на  гак  іржавий,  от,  їжаче,  і  віджив!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815598
дата надходження 29.11.2018
дата закладки 02.12.2018


Максим Тарасівський

Фрісбі

Сварка,  що  вже  давно  назрівала  в  компанії,  нарешті  спалахнула.  Вона  тривала  весь  ранок,  супроводжувала  вмивання-вбирання,  чаділа  за  кавою  та  все  ще  не  вщухла  остаточно,  коли  вийшли  їхати  на  пляж.  Сталося  все,  як  часто  буває  в  таких  випадках,  через  дрібничку,  і  як  зазвичай  через  дрібничку,  сказано  було  чимало.  Тому  всю  подорож  до  пляжу,  що  тривала  майже  годину,  в  автівці  висіла  напружена  мовчанка.

Кермував  невисокий  сухорлявий  блондин  із  різкими  рисами  вилицюватого  обличчя,  які  після  сварки  загострилися  так,  що  тепер  ними  можна  було  врізатися.  Трафік  того  дня  був  щільний  і  якийсь  дурнуватий,  і  невитрачене  в  сварці  роздратування  блондин  вихлюпував  у  ризикованих  маневрах  і  презирливих  гримасах,  адресованих  чи  то  іншим  водіям,  чи  то  його  супутникам.  На  сидінні  поруч  із  ним,  закинувши  ногу  на  ногу  та  схрестивши  руки  на  грудях,  вмостилася  мініатюрна  засмагла  брюнетка;  величезні  чорні  окуляри  приховували  мало  не  все  її  обличчя,  а  на  її  губах  застигла  легка  посмішка,  така  ввічлива  й  відсторонена,  ніби  дівчина  в  цьому  автомобілі  та  в  цій  компанії  опинилася  вперше.  Та  молодику  в  окулярах,  який  сидів  за  нею,  було  зрозуміло,  що  вона  також  роздратована  та  навіть  обурена  блондином:  інакше  б  її  ліва  рука,  за  звичаєм,  пестила  його  стегно.  І  молодик  в  окулярах,  також  усупереч  звичаю,  сидів  мовчки,  не  захоплювався  сам  і  не  закликав  інших  захоплюватися  Середземноморськими  видами;  він  забився  в  куток  і  звідти  оглядав  компаньйонів,  нервово  покусуючи  нижню  губу.  Четвертим  був  кремезний  і  високий,  маківкою  аж  до  стелі  авта,  та  вже  доволі  пузатий  чоловік  років  тридцяти  п’яти;  його  чоло  вкрилося  великими  краплями  поту,  з-під  пахв  яскравою  червоною  сорочкою  розповзалися  темні  плями,  а  на  обличчі  закарбувалися  образа  та  надзвичайна  впертість.  Черевань  страждав  від  спеки,  він  увесь  час  обмахувався  бейсболкою,  проте  не  просив  блондина  увімкнути  кондиціонер,  а  той  сам  не  пропонував.

Нарешті,  авто  зупинилося,  блондин  заглушив  двигун  і  гукнув  зухвалим  голосом  розбитного  провідника:
-  Синельникове!  –  і  зареготав.  Всі  вибралися  з  автомобіля  та,  розминаючи  ноги,  задивилися  на  пляж.  Він  тягнувся  від  одного  зубчастого  обрію  ліворуч  до  іншого  зубчастого  обрію  праворуч,  широкою  сліпучо-білою  смугою  пролягав  між  прибережним  шосе,  за  яким  стирчали  пальми  та  шпилі,  і  морем.  Море  линуло  кудись  в  безкраю  далечінь,  обрію  в  якій  не  було  зовсім.

 -  Ходім  абощо?  –  кинув  супутникам  блондин  і  першим  ступив  на  пісок,  де  й  зав’яз  одразу  аж  по  кісточки.  Брюнетка  порснула  сміхом,  а  черевань  хмикнув;  блондин  вилаявся  та  повернувся  на  асфальт.  Всі  познімали  взуття,  сховали  його  в  багажник  і  до  моря  пішли  босоніж.

Скрізь  на  пляжі  стовбичили  шезлонги,  парасольки,  тенти  та  невеличкі  білі  шатра,  що  напиналися  під  свіжим  вітром,  наче  вітрила.  Людей  майже  не  було.  Компанія  розташувалася  у  вільному  шатрі,  в  якому  стояв  лише  один  шезлонг;  блондин  миттю  гепнувся  на  нього  із  задоволеним  вигуком,  але  брюнетка  зігнала  його  та  влаштувалася  на  шезлонгу  сама.  Чоловіки  роздивилися  навколо  та,  не  сказавши  одне  одному  й  слова,  притягли  ще  три  шезлонги,  познімали  сорочки  та  шорти  і  лишилися  в  плавках.  Блондин  всівся  на  свій  шезлонг  і  втупився  в  телефон;  молодик  в  окулярах  і  черевань  нерішуче  рушили  до  води,  та  зупинилися.  Вони  стояли  коло  шатра,  поглядали  одне  на  одного,  на  море,  своїх  супутників  і  людей  на  пляжі.

Зненацька  черевань  зсунув  сонячні  окуляри  на  чоло,  підібрався  так,  що  аж  весь  його  живіт  пішов  у  груди,  що  неабияк  роздалися,  та  витріщився  у  бік  шосе.  Потім  він  присвиснув,  ляснув  себе  долонями  по  стегнах,  поворушив  щелепою,  сплюнув  на  пісок,  кашлянув,  тицьнув  кудись  вказівним  пальцем  і  хрипко  вимовив:
-  От  кому  я  б  допоміг  перевдягнутися.

До  них  непоспішливою,  аж  ніби  лінькуватою,  та  водночас  пружною  й  сягнистою  ходою  наближалася  росла  дівчина  в  просторому  білому  балахоні  завбільшки  з  їхнє  шатро.  Під  вітром  балахон  напинався,  і  у  його  розрізах  мигтіли  засмаглі  спокусливі  контури.  Дівчина  зупинилася  під  парасолькою  метрів  за  десять  від  шатра,  потягнула  якусь  мотузочку,  і  балахон  впав,  оголивши  округлі  плечі,  неймовірного  розміру  груди  та  широкі  стегна,  ледь  прикриті  купальником.  Молодик  в  окулярах  ляснув  долонями  та  широко  посміхнувся;  брюнетка  сперлася  на  лікоть,  підняла  пальчиком  свої  велетенські  окуляри,  уважно  оглянула  дівчину  та  поблажливо  усміхнулася  в  бік  череваня.

Блондин,  нарешті,  відірвався  від  свого  телефону.  Він  зиркнув  на  дівчину,  яка  прямувала  до  води  під  вигуки  та  свист,  що  линули  звідусіль,  і  склав  губи  в  неприємну,  якусь  зміїну  посмішку.  Потім  він  перевів  погляд  на  череваня,  який  вже  налаштувався  слідом  за  дівчиною;  обличчям  блондина  майнув  вкрай  презирливий  вираз,  і  він  голосно  клацнув  язиком.  Черевань  зупинився  на  півкроці,  наче  його  вдарили,  рвучко  обернувся  та  сердито  втупився  в  блондина.  На  лиці  брюнетки  відбилося  невдоволення,  а  ще  –  втома;  вона  млосно  закотила  карі  очі  під  лоба  та  впустила  окуляри  на  перенісся,  знову  сховавши  за  ними  майже  все  обличчя,  і  збайдужіло  відкинулася  на  шезлонг.  Проте  блондин  всього  лише  повідомив  напучувальним  тоном:

-  Груди  повинні  бути  античними!  –  і  занурився  в  телефон,  цілком  від  усіх  і  всього  відсторонений.  Черевань  ще  деякий  час  оскаженіло  витріщався  на  біляву  маківку,  а  тоді  махнув  рукою  та  обернувся  до  дівчини.  Але  та  вже  увійшла  у  воду,  і  роздивитися  її  голову  серед  десятків  інших,  що  стрибали  серед  піни  та  хвиль,  наче  чорні  м’ячики,  було  неможливо.  Нещасний  черевань  поплентався  до  шезлонгу,  влігся,  повернув  окуляри  на  товстий  короткий  ніс  і  завмер.  Молодик  в  окулярах  присів  на  свій  шезлонг,  видобув  із  наплічника  фотокамеру  та  зробив  кілька  знімків;  проте  ані  на  пляжі,  ані  на  морі  не  відбувалося  нічого  особливого,  і  він  сховав  камеру,  оглянув  супутників,  зітхнув  і  пішов  тинятися  навколо  шатра,  риючи  ногами  пісок,  ніби  сподіваючись  щось  там  знайти.

За  деякий  час  він  повернувся  до  шатра,  присів  на  шезлонг  блондина  та  простягнув  тому  яскраво-синій  предмет.  Це  був  літаючий  диск,  або  фрісбі,  яким  зазвичай  розважаються  на  пляжі  та  час  від  часу  гублять,  як,  мабуть,  загубили  оцей.  Блондин  схопив  предмет,  оглянув,  знайшов  тріщину,  показав  на  неї  пальцем,  каркнув:
-  Паламате!  –  і  відкинув.

Проте  «паламате»  не  впало  на  пісок,  а  полетіло,  як  новеньке.  Обертаючись  і  описавши  вишукану  дугу,  диск  здолав  відстань  до  сусіднього  шатра,  в  якому  сиділа  самотня  постать,  до  жагуче-чорних  очей  оповита  пеленами  та  шалями.  Диск  ледь  не  влучив  їй  в  обличчя;  постать  відсахнулася  з  переляканим  зойком,  проте  побачивши,  що  її  потурбувало,  підняла  диск  і  жбурнула  його  назад.  Описавши  плавну  дугу,  він  гепнувся  просто  на  коліна  блондинові,  а  постать  з  шатра  помахала  йому  рукою  та  щось  гортанно  сказала.  Блондин  коротко  розтягнув  губи  в  посмішці  у  відповідь  і  знову  втупився  в  екран  телефона,  а  диск,  не  дивлячись,  тицьнув  молодикові  в  окулярах.

-  Пограємо?  –  запропонував  той,  але  йому  ніхто  не  відповів.  Він  підвівся,  відійшов  від  шатра  та  почав  сам  запускати  диск.  Хвилин  за  десять  до  нього  приєднався  черевань;  вони  перейшли  ближче  до  води,  на  вологий  від  прибою  та  більш  щільний  пісок,  і  тепер  диск  літав  вище  та  швидше,  підхоплений  свіжим  вітром  з  моря.

Незабаром  гравці  вимахували  руками,  стрибали  та  горлали,  як  хлопчаки.  Крок  за  кроком  вони  опинилися  у  воді,  грати  в  якій  було  навіть  цікавіше,  тому  що  диск  треба  було  неодмінно  спіймати,  інакше  він  міг  потонути.  До  них  долучилася  брюнетка;  вона  майстерно  запускала  фрісбі,  а  коли  партнери  в  кидках  і  стрибках  гепалися  у  воду,  здіймаючи  бризки,  заливчасто  реготала,  виблискуючі  бездоганними  зубами.  Згодом  і  блондин  пришкандибав  до  води  та  з  кислою  міною  слідкував  за  грою;  його  кликали  приєднатися,  проте  він  відвернувся.  В  гру  він  вступив  лише  тоді,  коли  брюнетка  влучним  кидком  поцілила  диском  йому  в  спину.

Тепер  гравців  охопив  справжній  азарт;  кричав  на  все  горло  та  щиро  реготав  навіть  блондин,  і  навіть  риси  його  обличчя  втратили  гостроту  і  жорсткість,  пом’якшилися.  Диск  літав  над  водою,  смагляві  тіла  раз  у  раз  кидалися  у  хвилі;  сміх,  зойки,  схвальні  вигуки  та  розчаровані  стогони  мішалися  зі  скриками  чайок  і  плескотом  прибою.  Гравці  вже  були  в  коліно  у  воді,  а  згодом  і  до  поясу;  тут  рухатися  було  важче,  але  тим  цікавіша  зробилася  гра;  і  вона  тривала  з  дедалі  пристраснішою  наснагою.

Черевань  був  у  компанії  найвищий,  і  тому  стояв  далі  всіх  од  берега.  Ось  блондин  випадково  запустив  фрісбі  в  бік  моря  й  далеко  від  товстуна;  той  з  відчайдушним  лементом  кинувся  за  диском  –  і  наздогнав.  Однак  вода  сягала  йому  тепер  майже  до  грудей;  коли  диск  знов  опинився  у  блондина,  обличчям  того  промайнув  якийсь  новий  інтерес,  і  він  швиргонув  диск  у  море  і  знов  –  якнайдалі  від  товстуна.  Той  був  змушений  дістатися  до  фрісбі  уплав  і  пірнати  за  ним;  проте  він  виринув  з  моря  щасливий,  високо  здійнявши  руку  з  диском,  і  потужним  кидком  повернув  його  брюнетці.  Але  блондин  і  наступного  разу  запустив  снаряд  якнайдалі  в  море.

Після  ще  кількох  таких  кидків  вони  вже  не  змогли  знайти  фрісбі,  скільки  б  не  пірнали;  диск  потонув.  Розлючені  гравці,  здавалося,  були  ладні  втопити  слідом  і  блондина,  але  той  зник.  Доки  вони  рятували  диск,  він  прийняв  душ,  вбрався  в  сухе  й  тепер  сидів  у  автівці,  з  нетерпінням  барабанячи  пальцями  по  шкіряному  оздобленню  керма  та  поглядаючи  на  супутників  з  неприємною  посмішкою.
-  Потяг  відправляється!  Наступна  станція  Хацапєтівка!  –  дзвінко  вигукнув  він,  запустив  двигун  і  підняв  скло.

Весь  зворотний  шлях  блондин  наспівував  без  слів,  а  всі  решта  зберігали  мовчання,  втомлене  та  безнадійне.

15-17.ХІ.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814134
дата надходження 17.11.2018
дата закладки 22.11.2018


Ніна Багата

Грудень

Надворі  осінь  вже  –  не  осінь
Й  зима  поки  що  –  не  зима.
Вже  вітер  золота  не  носить,
Але  і  срібла  ще  нема.
Із  комишу  іржавий  гребінь
Туманам  бороди  скубе.
Ніяковіють  голі  верби,
В  калюжах  вгледівши  себе.
Дорога  плямкає  сердито,
Як  хтось  тривожить  сонний  ліс,
І  студить  в  коліях-коритах
Зухвалість  імпортних  коліс.
В  саду  освоїлася  лункість,
А  лан  заморений  притих…
Земля,  мов  першого  цілунку,
Снігів  чекає  молодих.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812653
дата надходження 05.11.2018
дата закладки 16.11.2018


Максим Тарасівський

Останній штрих

-  Що  ви  сказали,  містере  Гіббс?!

-  Витягнуті  на  берег,  сер!  Витягнуті  на  берег  кораблі  є  найбезпечнішими,  сер!

-  Що  за  дурня?  За  все  життя  не  чув  більшої  нісенітниці.  Це  вас,  бува,  не  папуга  містера  Коттона  напоумив?  –  і  капітан  Джек  Горобець  глянув  на  бідолашного  містера  Гіббса  із  неприхованим  сарказмом,  а  той  ніби  зменшився  під  його  поглядом.

-  Та  ні,  сер.  Це  в  книжці,  сер.  Якийсь…  Анахарсис.  А  книжка  була  в  каюті  капітана  того  торгівця,  якого  ми  відпустили  на  ночівлю  до  Дейві  Джонса,  сер.

-  Хіба  доля  того  капітана  не  переконує,  що  він  читав  неправильні  книжки?  Ви  дурень,  містере  Гіббс!  Чи  ж  вам  не  знати,  що  витягнутий  на  берег  корабель  –  найНЕбезпечніший,  тому  що  беззахисний,  і  будь-який  йолоп  –  хоч  із  Джеком,  хоч  із  Роджером  на  щоглі  –  за  п’ять  хвилин  рознесе  такий  корабель  на  друзки  навіть  зі  сліпими  канонірами!  Ви  дурень,  містере  Гіббс,  як  і  той  Анахарсис!  –  і  капітан  безпорадно  сплеснув  руками.

Адже  він  шпетив  свого  старпома,  стоячи  не  на  палубі  «Чорної  перлини»,  а  в  тіні,  яку  відкидав  корпус  його  корабля,  що  тепер  безпорадно  лежав  на  борту,  загрузнувши  в  піску  та  нахиливши  щогли  до  землі.  Кілювання  –  вкрай  необхідна  процедура  в  карибських  водах;  підводна  частина  судна  так  швидко  обростає  водоростями  та  молюсками,  що  за  кілька  місяців  корабель  робиться  важким  і  повільним.  А  для  пірата  це  –  смерть;  тому  надважливо  знайти  якесь  тихе,  нікому  невідоме  місце  з  піщаним  берегом,  підійти  до  нього  у  найвищий  приплив  і  дочекатися  відпливу,  аби  корабель  м’яко  ліг  на  берег.  Тоді  треба  якомога  швидше  очистити  корпус  від  всієї  тієї  наволочі  та  вшиватися,  доки  на  обрії  не  замайорів  якійсь  прапор…

-  Ви  дурень,  містере  Гіббс!  –  знову  вигукнув  Джек  Горобець,  спостерігаючи,  як  повільно  працюють  матроси.  –  Краще  підіть  і  роздайте  тим  неробам  свіжих  стусанів,  часу  обмаль!

Так,  панове  королівський  флот,  ви  безнадійно  запізнилися!  Ваш  щасливий  день  був  учора.  Тому  що  саме  вчора  капітан  піратської  яхти,  під  орудою  якого  я  маю  честь  підкорювати  київську  акваторію,  вирішив  витягнути  її  на  берег  для  кілювання,  та  й  взагалі  –  на  зимівлю.  Вчора  наш  славний  корабель  на  якісь  дві  години  зробився  цілком  беззахисним,  адже  опинився  на  березі,  і  весь,  від  клотику  на  верхівці  щогли  до  оброслого  молюсками  чорного  шверту  (висувного  кілю),  був  цілком  нерухомий,  і  його  міг  рознести  з  гармат  будь-який  йолоп  навіть  при  сліпих  канонірах  …  Ви  змарнували  свій  шанс,  панове!  Тому  що  за  дві  години  ми  перетворили  наш  корабель  на  такий  охайний  пакуночок,  що  тепер  вже  ніхто  не  вгадає  в  ньому  піратського  судна.  Як  це?  А  розповім;  тут  є  про  що  розповісти.

На  дворі  жовтень,  панове,  а  в  цих  широтах  це  середина  осені,  нагадую  тим  із  вас,  хто  все  ще  живе  за  розкладами  Карибського  моря.  А  жовтень,  панове,  в  цих  благословенних  широтах  –  місяць  другого  цвітіння;  все,  що  вчора  було  зеленавим,  зеленкавим,  зеленуватим,  смарагдовим  або  будь-якого  іншого  відтінку  зеленого,  раптом  спалахує  такими  фарбами  та  кольорами,  що  не  те  що  діти,  а  й  дорослі  не  втримаються,  що  б  не  набрати  повні  руки  того  листя.  Лимонне,  жовте,  помаранчеве,  рожеве,  червоне,  багряне,  пурпурне,  мідяне,  медове,  іржаве…  -  і  слів  не  вистачить  у  словнику,  аби  перелічити  всі  ті  кольори!  Щирий  захват,  німе  споглядання,  ненаситне  насичення  ока  перед  довгою  –  о,  Боже  мій,  якою  ж  несамовито  довгою  зимою,  що  трапляється  щороку  в  цих  благословенних  широтах,  на  цих  святих  пагорбах,  по  яких  розлігся,  розсівся,  розкидався  та  що  тільки  не  зробив  древній  Київ!

А  там,  де  від  ворожих  поглядів  ховається  наш  корабель,  ця  пора  має  свої  особливі  риси  та  принади.  Тут,  у  затишній  гавані,  що  звивисто  врізається  в  берег  на  кшталт  норвезького  фіорду,  є  те,  що  обізнані  звуть  «урочищем»:  тут  зустрічаються  стихії  землі  та  води.  І  об  цій  порі  тут  є  чим  почастувати  око,  яке  за  останні  тижні  вже  почало  звикати  до  буяння  жовтневих  барв;  ходімо  до  води,  ближче,  не  боїмося,  вона  нині  тиха,  немов  у  чашці,  –  а  тепер  дивіться.  Онде,  бачите?  –  вода  уздовж  берега  має  такий  вигляд,  ніби  йде  дощ:  скрізь  над  водою  здіймаються  коротенькі  товстенькі  стрижні,  точнісінько  такі,  як  оті  сплески,  що  на  долю  секунди  здіймаються  над  поверхнею  води,  коли  в  неї  падає  крупна  дощова  краплина;  тільки  ці  сплески  –  застиглі.  Адже  останні  два  тижні  стояла  спека,  щира  як  на  жовтень  спека;  і  листя  не  просто  спалахнуло  новим  кольором,  не  просто  висохло,  воно  аж  покрутилося  від  тієї  неочікуваної  спеки;  і  те  покручене  листя,  коли  падає  у  воду,  вистромлює  звідти  свої  черешки  –  це  і  є  ті  застиглі  сплески;  а  висохло  те  покручене  листя  так,  що  годинами  гойдається  на  хвилях,  яким  треба  чимало  часу,  аби  зволожити  листя  так,  аби  відправити  його…  гм,  туди,  куди  ми  відправили  того  дурня,  що  читав  Анахарсиса!

Враження,  що  йде  дощ,  підсилене  звуком  дощу;  а  це,  погодьтеся,  чарівно,  тому  що  ніякого  дощу  немає;  з  атмосферних  явищ,  панове,  нині,  20  жовтня  2018  року,  пропонується  тільки  туман.  Він  висить  одразу  за  виходом  з  гавані;  він  нещільний,  півпрозорий;  крізь  нього  видно  острів,  міст,  а  найбільш  гострозорі  роздивляться  й  правий  високий  берег  Дніпра  та  вежі  на  ньому,  а  далі  вже  ніхто  й  орлиним  оком  не  побачить  –  там  усе  потонуло  в  тумані.  Та  звук  же,  я  згадав  звук  дощу!  –  його  видає  листя;  літо  наплодило  його  стільки,  що  безупинний  падолист,  якій  під  поривами  вітру  перетворюється  на  листяні  лавини,  ніяк  не  обчухрає  дерева;  і  листя  падає  долі,  постійно,  неспинно,  повільно  кружляє,  гойдається,  вальсує,  а  торкаючись  землі  та  човнів,  вже  вкритих  листям,  видає  той  самий  властивий  дощу  звук.

А  на  деякі  дерева  взагалі  не  можна  дивитися  –  гіпнотизують!  Над  водою  хиляться  верби;  від  жовтневого  тепла  їхнє  видовжене  вузеньке  листя  поскручувалося  в  серпантин;  коли  це  листя  відривається  від  гілля  та  летить  до  землі,  починається  зачарування,  запаморочення,  гіпнотичний  транс.  Тому  що  листя  такої  серпантинової  форми  не  падає  крізь  повітря,  а  вгвинчується  в  нього,  мов  штопор,  і  робить  це  одночасно  і  дуже  швидко,  і  вкрай  повільно:  швидко  обертається  навколо  себе  та  дуже  повільно  наближається  до  землі;  безліч  коротеньких  стрічок  серпантину,  які  дуже  повільно,  без  жодного  прискорення,  всупереч  законам  фізики  та  поведінці  решти  листя,  рухаються  від  крони  до  землі,  -  це  буквально  неймовірне  видовище;  задивишся  –  і  пропав;  заклякнеш,  застигнеш,  і  хіба  що  думка  якась  млява  ворушитиметься  в  голові:  верби  не  облітають,  вони  опливають,  як  свічки…

Та  не  можна  заклякати,  не  можна;  часу  обмаль,  а  кляті  королівські  мисливці  за  чесними  піратами  можуть  нагодитися  будь-якої  миті!

-  Заради  Бога,  містере  Гіббс,  відірвіть  очі  від  тієї  верби  та  ставайте  до  роботи!

-  Так,  сер!  Перепрошую,  сер!  Але  в  ж  цих,  як  ви  кажете,  благословенних  широтах  не  трапляється  ані  припливу,  ані  відпливу,  сер.

-  Ви  дурень,  містере  Гіббс,  навіть  дивно,  як  ви  дослужилися  до  старпома.

Справді,  приплив  і  відплив  у  нашому  яхт-клубі  ,  перепрошую,  панове,  в  нашій  таємній  піратській  базі  цілком  підкорюється  розуму  та  волі.  Яхту  обережно  підводять  до  берега,  який  тут  заглиблюється  в  прозору,  плямовану  листям  воду  під  невеличким  кутом;  назустріч  яхті  з  берега  спускаються  конструкцію,  що  найбільше  нагадує  автомобільний  причіп,  тому  що  по  суті  ним  і  є:  чіпляється  до  автівки  та  може  доставити  яхту  будь-де  (яким  там  волоком,  ми  вже  давно  не  волочимо  наші  кораблі  сушею!).  Отже,  заганяємо  наш  причіп  у  воду;  праворуч  і  ліворуч  на  ньому  –  довжелезні  міцні  дошки;  яхта  повільно  заходить  між  ті  дошки,  доки  не  лягає  на  них  днищем,  точнісінько  як  королівські  фрегати  лягають  у  доки,  коли  їх  добряче  поскубе  якийсь  завзятий  корсар;  а  далі  вже  робота  механізму  –  потужної  лебідки,  яка  гарчить  метрів  за  тридцять  від  води  та  повільно  –  о  Боже  мій  милий,  як  несамовито  повільно  тягне  яхту  на  берег.

Крок  за  кроком  наш  корабель  здіймається  над  водою  дедалі  вище;  ось  причіп  вже  цілком  на  березі,  і  яхта  тепер  височіє  над  землею;  команда  метушиться  під  нею  зі  щітками  –  треба  добряче  пошкребти  днище,  вкрите  слизом,  наростами  водорості  та  дрібними  молюсками.  Лебідка  гарує,  намотує  товстенький  металевий  трос  на  барабан;  через  те  з  кожним  обертом  діаметр  барабану  збільшується,  і  рух  яхти  незначно,  але  все  ж  таки  помітно  прискорюється;  ось  вона  майже  дісталася  дороги,  якою  ми  покотимо  причіп  до  зимової  схованки  нашого  корабля.  Так,  зима,  панове,  зима  вже  поруч!  –  хоча  деякі  шибайголови  просто  зараз  вирушають  на  другу  чи  вже  навіть  третю  регату  «На  добрий  спомин»,  аби  закрити  сезон,  всі  вони  незабаром  також  повитягають  свої  кораблі  на  сушу;  крига  –  річ  проста  й  безжальна;  їй  не  по  зубах  лише  кілька  місцевих  яхт,  отих,  залізобетонних;  вони  буквально  мають  залізобетонні  корпуси,  тому  зимуватимуть  на  воді,  тобто  в  льоді.

Ми  злагоджено  і  швидко  працюємо,  тому  що  роботи  в  нас  ще  багацько,  а  субота  ж,  вдома  чекають  родини  та  хатні  справи  (так,  отакі  ми  кепські  пірати,  втім,  і  запорожці  мали  десь  поза  Січчю  і  господарство,  і  жінок,  і  дітей,  і  все  таке  решту).  Та  мої  очі  постійно  тікають  –  то  до  води,  на  поверхні  якої  посохле  листя  створило  застиглий  дощ;  то  до  верби,  що  чарівно  зневажає  гравітацію;  то  до  дерев  на  острові,  що  хизуються  неймовірними  барвами;  то  вітрил,  які  перед  стартом  регати  так  щільно  юрмляться  в  нашому  вузькому  фіорді,  наче  над  водою  натягнули  трос  і  розвісили  на  просушку  білосніжні  простирадла  всього  Києва,  які  тепер  шматує  веселий  дніпровський  вітер.  Ось  лебідка  дотягла  яхту  до  дороги;  її  вимкнено,  трос  звільнено;  ліземо  вдвох  на  палубу,  складаємо  щоглу  –  так,  вона  тримається  на  одному  болті!  –  відкрути  гайку,  відпусти  ванти,  і  все,  щогла  лягає  на  палубу.  Дивина,  та  й  годі!  –  адже  вітер  чинить  на  вітрила  шалений  тиск,  буває,  такий,  що  ламає  щоглу;  як  же  ж  це  вона  тримається  на  тому  одному  болті,  пропущеному  крізь  доволі  таки  тендітний  фланець,  який  просто  чотирма  шурупами  прикручений  до  пластикового  корпусу?  –  взагалі,  зовні  яхта  створює  таке  враження,  що  вона  побудована,  як  невеличкий  автомобіль  з  «несучим  корпусом»:  тобто  все,  що  не  є,  прикріплено  до  корпусу,  який  все  те  «несе».  Але  варто  зазирнути  всередину  яхти:  просто  під  тим  тендітним  фланцем  –  дебела  труба,  вісь,  що  пронизує  все  судно  та  єднається  зі  щоглою;  вісь!  –  ось  що  несе  головне  навантаження  вітру;  тепер  мені  здається,  що  все,  і  корпус  також,  ціла  яхта  побудована  навколо  тієї  осі;  в  моїй  голові  корабель  тепер  набуває  рис  автомобіля  «рамної  конструкції».  Але  геть  всі  ті  технічні  деталі!  -  до  роботи,  містере  Гіббс,  до  роботи,  і  роздайте  тим  неробам  на  палубі  подвійну  порцію  стусанів!

Причіп  із  яхтою  перекочений  до  свого  місця  між  іншими  піратськими  кораблями,  які  видерлися  на  берег  і  вляглися  на  зимовий  спочинок  раніше;  ось  тут  наш  корабель  і  чекатиме  на  весну.  Тепер  яхту  треба  сповити,  як  сповивають  малу  дитину;  інакше  взимку  в  неї  наб’ється  повно  снігу,  який  у  відлигу  розтане,  потім  замерзне  та  перетворить  яхту  на  айсберг,  який  розтаватиме  до  кінця  травня.  І  ми  сповиваємо;  чохли,  мотузки,  чохли,  мотузки  –  накинути,  натягнути,  закріпити...

-  Щільніше,  містере  Гіббс,  міцніше!  Той  клятий  вітер  взимку  тріпатиме  все,  що  можна;  якщо  залишити  йому  бодай  кінчик,  він  розпатлає  все,  наче  так  і  було,  матимемо  клопіт,  а  ви,  містере  Гіббс,  стягнення!

-  Змія!!!  Сер,  там  змія!!!  –  бідолашний  містер  Гіббс  з  мотузкою  в  зубах  навколішки  заліз  під  яхту,  а  за  мить  вистрибнув  звідти  так,  як  підстрибують  коти,  коли  налякані  або  граються,  -  одразу  на  всіх  чотирьох  прямих  лапах,  вигнувши  спину  та  наїжачивши  шерсть.

-  На  Бога,  містере  Гіббс,  то  шматок  капронового  тросу!

Бідкаючись  та  раз  у  раз  боязко  озираючись  на  підступний  капрон,  містер  Гіббс  лізе  під  яхту  та  протягує  під  нею  мотузки  –  ще,  ще,  ще,  міцніше,  щільніше,  її  треба  сповити,  як  малу  дитину…  Нарешті,  справу  зроблено;  корабель  сповито,  тепер  навіть  і  не  здогадатися,  що  це  –  судно;  це  довгастий  опасистий  блакитний  згорток  нагадує…  Що?  Що  це?  Думка  мерехтить,  а  руки  працюють;  залишився  останній  штрих  –  треба  розвантажити  переднє  колесо  причепа,  така  вже  в  нього  конструкція,  що  не  варто  залишати  його  на  тривалий  час  під  такою  вагою.  І  цей  останній  штрих  довершує  моє  мерехтливе  враження  –  переднє  колесо  причепа  дуже  схоже  на  переднє  шасі  невеличкого  літака;  коли  його  розвантажити,  те  шасі  відривається  від  землі  та  повисає  в  повітрі;  тепер  вся  ця  споруда  –  довгастий  опасистий  блакитний  згорток,  що  спирається  ззаду  на  два  великі  колеса,  які  міцно  стоять  на  землі,  а  третє  маленьке  колесо  здійняв  у  повітря,  наче  літак  на  злеті,  -  тепер  вся  ця  споруда  розповіла  мені  про  себе  все.  Цепелін!  Дирижабль!  –  ось  що  нагадує  наша  сповита  яхта;  щільне  сповивання,  аби  вітер  не  розчухрав,  –  то  байка,  яку  самі  ж  яхти  поширили  серед  яхтсменів;  насправді  щільність  і  міцність  потрібні  для  іншого:  зимовий  вітер  туго  напинає  чохол,  і  яхти  здіймаються  у  повітря;  довгими  зимовими  ночами  вони  літають  над  містом,  над  застиглою  рікою,  понад  святими  пагорбами,  по  яких  розлігся,  розсівся,  розкидався  та  що  тільки  не  зробив  древній  Київ!

-  Роботу  закінчено,  містере  Гіббс.  Видайте  тим  неробам  по  чарці  рому,  а  собі  не  лийте;  хай  вас  той…  Анахарсис  частує.  Іншим  разом  будете  розбірливі  у  читанні.  Це  ж  треба:  містер  Гіббс,  друг  капітана  Джека  Горобця,  старпом  «Чорної  перлини»,  і  тішиться  думкою,  що  витягнутий  на  берег  корабель  –  найбезпечніший!..  Ви  дурень,  містере  Гіббс!

Прощавай,  корабель,  прощавай  до  весни,  хай  тобі  добре  спиться  і  солодко  літається…  Ми  закидаємо  наплічники  за  спини  та  крокуємо  до  виходу  з  яхт-клубу.  В  повітрі  невпинно  кружляє,  гойдається,  крутиться,  вальсує  листя;  звідусіль  чути  його  шерех,  схожий  на  голос  дощу;  під  берегом  втомлено  зітхає  вода.  Ми  мовчки  крокуємо  крізь  повільний  рух  і  тихий  звук;  ось  за  нами  закрилися  ворота  клубу,  ще  десять  кроків  -  і  все  розчинилося  в  стрімкому  русі  та  гучному  ревінні  автостради.

21  жовтня  2018  року

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810774
дата надходження 21.10.2018
дата закладки 03.11.2018


Валерій Яковчук

Франц Шуберт, Спів на воді - Баркарола

(Фрідріх  Леопольд  цу  Штольберґ-Штольберґ)

В  блиску  і  сяйві  на  сріберних  хвилях,
Ковзає  лебедем  човен  хисткий;
Ах,  на  сіяючих  радості  хвилях
Лине  душа,  наче  човен  хисткий.
Ах,  на  сіяючих  радості  хвилях
Лине  душа,  наче  човен  хисткий.
З  неба  зоря  вечорова  на  хвилях
Танцем  оточує  човен  хисткий.
Танцем  оточує  човен  хисткий.

З-понад  верхів  призахідного  гаю
Дружньо  нам  сяє  карміновий  блиск;
А  під  деревами  східного  гаю
Аїру  шерх  і  карміновий  блиск.
А  під  деревами  східного  гаю
Аїру  шерх  і  карміновий  блиск.  
В  радість  небес  і  в  шум  мирного  гаю
Лине  душа,  –  у  карміновий  блиск.
Лине  душа  у  карміновий  блиск.

Ах,  все  зникає  на  росяних  крилах,
Котиться  змінними  хвилями  час;
Завтра  так  зникне  на  сяючих  крилах,
як  учорашній  і  нинішній  час.
Завтра  так  зникне  на  сяючих  крилах,
як  учорашній  і  нинішній  час,
Поки  і  я  на  ясних  вишніх  крилах
Теж  не  покину  зникаючий  час.  
Теж  не  покину  зникаючий  час.

Franz  Schubert,  Auf  dem  Wasser  zu  singen
(Friedrich  Leopold  zu  Stolberg-Stolberg)
 
Mitten  im  Schimmer  der  spiegelnden  Wellen
Gleitet,  wie  Schwäne,  der  wankende  Kahn;
Ach,  auf  der  Freude  sanftschimmernden  Wellen
Gleitet  die  Seele  dahin  wie  der  Kahn,
Ach,  auf  der  Freude  sanftschimmernden  Wellen
Gleitet  die  Seele  dahin  wie  der  Kahn;
Denn  von  dem  Himmel  herab  auf  die  Wellen
Tanzet  das  Abendrot  rund  um  den  Kahn,
Tanzet  das  Abendrot  rund  um  den  Kahn.

Über  den  Wipfeln  des  westlichen  Haines
Winket  uns  freundlich  der  rötliche  Schein;
Unter  den  Zweigen  des  östlichen  Haines
Säuselt  der  Kalmus  im  rötlichen  Schein,
Unter  den  Zweigen  des  östlichen  Haines
Säuselt  der  Kalmus  im  rötlichen  Schein;
Freude  des  Himmels  und  Ruhe  des  Haines
Atmet  die  Seel  im  errötenden  Schein,
Atmet  die  Seel  im  errötenden  Schein.

Ach,  es  entschwindet  mit  tauigem  Flügel
Mir  auf  den  wiegenden  Wellen  die  Zeit.
Morgen  entschwinde  mit  schimmerndem  Flügel
Wieder  wie  gestern  und  heute  die  Zeit,
Morgen  entschwinde  mit  schimmerndem  Flügel
Wieder  wie  gestern  und  heute  die  Zeit,
Bis  ich  auf  höherem  strahlenden  Flügel
Selber  entschwinde  der  wechselnden  Zeit,
Selber  entschwinde  der  wechselnden  Zeit.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810640
дата надходження 19.10.2018
дата закладки 23.10.2018


Сергей Дунев

Вся даль предо мною простёрта…

*  *  *

Вся  даль  предо  мною  простёрта.
Такая  в  душе  благодать,
Как  будто  прошедшее  стёрто
И  заново  можно  писать.

Не  в  силах  объять  всего  разум,
Но  знание  в  сердце  растёт,
Что  жизнь  –  это  tabula  rasa,
Огромная,  как  небосвод.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810403
дата надходження 17.10.2018
дата закладки 23.10.2018


Максим Тарасівський

Копиці

Йшов  я  нещодавно  ввечері  рідною  вулицею;  сутеніло,  скрізь  залягали  чорні  й  сірі  тіні,  а  денні  форми  та  кольори  зникали,  перетворювалися  на  власних  нічних  двійників.  Міський  гамір  також  змінився  або  пішов  деінде,  а  по  собі  лишив  тільки  глухуватий  в’язкий  відгомін.  Я  йшов  собі,  спостерігаючи  щоденне  перетворення  світла  на  темряву,  гомону  на  тишу,  дня  –  на  ніч;  мені  було  затишно,  спокій  огортав  душу,  а  мої  смутки…  втім,  не  було  в  мене  того  вечора  жодних  смутків.  Як  щось  і  бентежило  мене,  то  хіба  маленькі,  на  боязких  мишей  схожі  страхи,  успадковані  від  власного  дитинства:  темряви,  незнайомців,  нічних  голосів  і  шерехів,  які  дорослому  буває  так  втішно  згадати.

Темрява  загусала,  наче  дим  без  запаху  і  смаку,  а  повітря  лишалося  теплим:  тоді  стояли  саме  ті  дні,  яких  в  жовтні  трапляється  з  тиждень,  ледве  більше.  По  обіді  сонце  так  розігрівало  Київ,  що  той  аж  забувався  і  забував  –  і  про  календар,  і  про  крижані  ранки,  і  про  стиглі    холодні  вечори,  забував  і  легковажно  прогулювався  собою  в  сорочках  і  футболках.  Такі  розпашілі  пообіддя  іноді  затягувалися  аж  до  перших  сутінок  –  і  тоді  траплявся  саме  такий  вечір,  коли  темрява  вже  впала  на  місто,  а  її  звичайна  жовтнева  супутниця,  вистигла  прохолода,  десь  забарилася.  Тому  холодний  блиск  місяця,  який  несподівано  пролився  вулицею  десь  з-за  спини,  видався  мені  зайвим  і  недоречним:  нащо  він  показав  свої  роги  тепер,  коли  все  –  щире  тепло,  незасмучений  затишок  і  не  потребує  такого  яскравого  гострого  світла?  Аж  тут  і  другий,  і  третій,  і  четвертий  місяці  спалахнули  понад  вулицею  –  то  були  ліхтарі,  яким  саме  настав  час  вмикатися;  вони  вихлюпували  олов’яне  проміння  з  видовжених  олов’яних  полумисків,  розвішаних  на  дротах  і  стовпах  поміж  деревами,  а  подекуди  –  і  прямісінько  в  листвяній  гущині  лип  і  каштанів.

Іноді  мені  здається,  що  призначення  людства,  його  колективний  сенс  буття  –  ув  освітленні  планети:  де  б  не  постало  людське  житло,  неодмінно  з’являється  і  штучне  світло:  аби  видко  було  навіть  тоді,  коли  всі  сплять;  аби  ніч  перетворилася  на  день;  аби  принишкли  маленькі,  на  боязких  мишей  схожі  страхи:  темряви,  незнайомців,  нічних  голосів  і  шерехів…  І  мої  власні  дитячі  страхи  слухняно  порозтікалися  навсібіч,  наче  миші,  налякані  раптовим  спалахом  світла;  ліхтарі  нецнотливо  вихоплювали  з-під  ковдри  сутінків  денні  предмети,  які  вже  повкладалися  спати,  а  тепер  змушено  поставали  –  налякані,  розгублені,  беззахисні,  наче  оголені,  сором’язні  та  присоромлені.  Вечір  було  зруйновано,  він  розвалився  на  складові,  а  очі  мої  застрибали  між  ними,  поспіхом  занотовуючи  їхні  риси  та  мої  враження  на  майбутнє;  і  отоді  серед  уламків  зруйнованого  вечора  я  помітив  дещо,  що  мене  спантеличило.  Я  зупинився,  намагаючись  зрозуміти,  що  сталося;  але  очі  бачили,  а  думка  мовчала,  розгублена,  а  радше  –  вражена  (можливо,  ніколи  не  баченим)  видовищем  і  його  (сподіваюся,  тимчасовою)  незбагненністю.

Шаную  ваш  час  і  увагу;  варто  було  попередити  заздалегідь,  але  роблю  це  тільки  тепер:  за  кілька  днів  я  з  усім  розібрався  і  нічого  надзвичайного  не  знайшов.  Але  для  того  мені  довелося  написати  цей  текст  і  разів  із  кілька  його  переписати;  пригадую,  в  школі  я  витрачав  на  твори  хвилин    двадцять,  інколи  півгодини;  власне,  вони  писалися  самі,  варто  було  вчителю  закинути  в  мою  голову  тему,  і  за  тиждень,  а  то  й  раніше  твір  «виписувався»:  сідай  та  занотовуй.  Але  над  кількома  реченнями,  які  містили  важливий  для  решти  твору  опис  (або  –  нечасто,  іноді,  але  все  ж  таки  –  його  основну  думку),  –  над  цим  доводилося  попрацювати  кілька  годин,  і  не  поспіль.  День  у  день  просиджував  я  над  зошитом  у  «лінію»  та  уявляв  те,  про  що  хотів  сказати,  аби  воно  постало  перед  очима  так,  наче  я  це  насправді  бачу  та  відчуваю  на  дотик,  смак,  запах  і  рух;  це  було  не  так  вже  й  складно,  та  й  нічого  складного  я  тоді  не  уявляв;  карколомний  трюк  виконувався  далі,  коли  уява  виплекала  з  нічого  клапоть  реальності,  який  хотілося  описати  так,  аби  читач  побачив  і  відчув  саме  те,  що  бачив  і  відчував  я.  «Зображувальна  сила»  –  тоді  я  не  знав  таких  слів,  а  якби  знав,  не  второпав  би,  що  б’юся  саме  над  нею,  і  що  вона  –  чи  не  вища  чеснота  художнього  тексту…  А  тепер  –  прошу  назад,  на  мою  вулицю,  яку  з  першого  солодкого  сну  щойно  висмикнули  нечутливі  ліхтарі.  

Ми  з  вами  стоїмо  у  найтемнішому  місці  –  у  чорній  тіні,  що  простягнулася  від  величезного  меблевого  фургону  мало  не  на  квартал.  А  в  тій  тіні  сховалося  від  ліхтарів  кілька  дерев  –  липи,  в’язи,  клен;  в  чорноті  вони  неяскраво,  мерехтливо,  ледь  помітно,  але  напевно  –  світяться,  а  точніше  -  м’яко  сяють,  висвітлюють  і  показують  у  темряві  тільки  самих  себе,  своє  листя  і  більш  нічого.  Ці  кілька  дерев  –  просто  жовтаві  плями  на  чорному  оксамитовому  тлі,  аплікація;  це  вона  мене  чимось  спантеличила.  Мій  погляд  вільно  проходить  крізь  ці  купи  листя,  наче  крізь  скло;  навіть  бездоганне  і  щойно  ретельно  вимите,  скло  залишається  помітним,  хоча  й  не  заважає  бачити.  Ось  так  і  ці  дерева.

Здається,  лише  вчора  крони  цих  лип  і  в'язів  були  такі  рясні,  що  аж  непроникні  для  світла  ліхтарів  і  сонячного  проміння.  Вони  нагадували  копиці,  складені  зі  свіжої,  щойно  скошеної  та  ще  незів’ялої  трави,  хоч,  ясна  річ,  ніхто  таку  траву  в  копиці  не  складає,  але  вигляд  вони  мали  саме  такий.  А  якісь  небачені  й  невидимі  велети  здійняли  ті  копиці  над  вулицею,  піднесли  їх  аж  до  дахів  і  тримали  так  на  вилах  із  товстелезними  пошерхлими  держаками-стовбурами.  Тримали  щонайменше  від  квітня;  ані  вітри,  ані  зливи  не  обчухрали  тих  копиць,  і  спека  їх  не  змарнувала.  Навіть  серпневий  буревій,  що  потрощив  чимало  найміцніших  дерев,  не  змігся  на  щось  про  ті  копиці;  теліпав  їх,  бив,  рвав,  гнув,  продував  наскрізь,  рвав  і  м’яв,  бгав,  трусив,  смикав,  тягнув  щосили,  щодуху,  а  марно.  Встояли;  аж  від  квітня  та  майже  дотепер  було  так:  ступиш  крок  під  ту  зелену  рухливу  гору  –  і  зник  із  міського  літа:  метушливого,  задушливого,  гамірного,  пропахтілого  бензином,  шаурмою,  парфумами  та  салонами  маршруток.  Це  ж  треба:  тисячі  маршруток  у  місті,  а  тхнуть  всі  однаково;  ані  тролейбуси,  ані  трамваї,  ані  старші  їхні  брати,  трьохосні  муніципальні  автобуси,  -  ні,  так  не  смердять.  Від  того  духу  починає  нудити  ще  на  зупинці,  щойно  розчахнуться  жовті  дверцята,  і  перший  його  подув  вдарить  натовп;  а  всередині  маршруткового  лобастого  корпусу  жодних  сумнівів  не  лишається:  в  цих  жовтих  чортопхайках  нудило  мільйони  киян  і  гостей  столиці,  власне,  це  і  є  запах  маршрутки  -  нудота  всіх  її  пасажирів...

Здається,  лише  вчора  я  робив  той  один  крок  під  липу  чи  в’яз  і  опинявся  так  далеко,  як  декого  не  завела  би  і  тисяча  кроків;  ногами  на  тому  ж  битому  міському  асфальті,  рукою  до  держака-стовбура,  головою  під  зелену  копицю,  непроникну  для  всіх  видів  освітлення.  Чуєте?  –  вона  дихає,  точить,  цідить,  ллє  –  дібровами,  галявинами,  узліссями,  байраками,  ярами,  балками,  прибалочками  та  іншими  урочищами  –  всіма  тими  сховками,  де  природа  тримає  свою  живу  тишу  та  НЗ  повітря  –  найвищої  проби,  незайманої  чистоти,  недосяжної  прозорості.  Там,  в  серцевині  копиці  –  стигла,  настояна,  витримана,  загусла  тиша,  зміцнена  зеленкуватими  сутінками,  що  й  у  полудень  юрмляться  та  вирують  в  копиці;  галас,  гамір,  задуха,  сморід  –  звідси  за  той  один  крок,  який  сягнистіший  за  тисячу.

А  що  тепер?  –  Бліда  жовтувата  півпрозорість,  а  радше  –  змарнілість;  так,  листя  світиться,  сяє,  являє  собою  певне  диво,  адже  воно  видиме  у  темряві,  хоч  і  не  випромінює  власного  світла,  не  відбиває  чужого.  Це  вже  не  копиці;  ті  небачені  й  невидимі  велети,  що  влітку  тримали  над  вулицею  цілі  гори  соковитої  важкої  зелені,  пішли  десь,  кинувши  вила  без  догляду  –  онде  їхні  держаки,  онде  їхні  довгасті  ікла;  а  до  тих  ікл  почеплялися  хмарки  жовтуватого  диму  або  туману.  Що  ж  змарнувало  ці  крони,  ще,  здається,  вчора  непроникні  ані  для  світла,  штучного  або  натурального,  ані  для  гомону  будь-якого  та  решти  міських  впливів  і  непринад?  І  що  мені  в  тому  таке  особливе  –  чи  ж  раніше  я  не  спостерігав  щось  подібне,  навіть  тотожне,  абсолютно  таке  ж  –  щороку,  щоосені,  щожовтня?

Коротка  відповідь:  час.  Це  час  зробив  те,  на  що  не  спромоглися  ані  спека,  ані  злива,  ані  буревій;  це  він  обчухрав  мої  копиці,  це  він  висотав  соки  з  листя,  це  він  змусив  його  палати  неіснуючим  коротким  вогнем,  це  він  невдовзі  оберне  щось  –  на  ніщо.

Трохи  довша  відповідь:  всьому  є  свій  час.  Що  не  робити,  яких  зусиль  не  докладати,  а  все  в  цьому  світі  відбувається  не  раніше,  ніж  вчасно,  і  не  пізніше,  ніж  вчасно,  а  як  невчасно,  то  просто  враження,  помилка  через  брак  інформації;  той  брак,  який  і  заповнює  ця  довша  відповідь:  всьому  є  свій  час.

І  що  мені  в  тому  такого?  І  про  час,  і  про  вчасність  –  хіба  не  знаю?  Авжеж,  так;  але  нас,  землян  виду  хомо  сапієнс,  бентежать  і  вражають  не  знання  як  таке;  гадаю,  в  школі  діти  часто-густо  сумують,  тому  що  їм  пропонується  сухе,  голе,  обчухране  живого  досвіду  знання.  А  воно  наче  гербарій,  зібраний  якимось  старанним  учнем  сто  год  тому  як;  просякнутий  пилюкою,  він  являє  собою  передостанню  мить  листя  –  за  крок  від  «щось»  до  «ніщо».  На  цих  сторінках  жодної  згадки  про  всі  попередні  миті;  про  бруньки  –  ті  щільні  коричневі  долоньки,  з  яких  навесні  наче  вибухом  повикидало  щось  зім’яте,  невпізнаване,  тендітне;  про  стрімке  дивовижне  перетворення  тих  зеленкуватих  кавалків  на  мініатюрні  ювелірно  точні  копії  дорослого  листя  –  а  вони  розгортаються  як  крила  метелика,  з  «ніщо»,  такого  непоказного,  перетворюються  на  «щось»,  і  неабияке  «щось»;  про  цвіт  –  яблуневий,  вишневий,  абрикосовий,  каштановий,  липовий,  кленовий,  бузковий…  –  про  найвишуканішу  прикрасу  будь-якого  нашого  міста  –  жодного  натяку  про  цвіт!  Всі  ці  численні  кроки  від  «ніщо»  –  не  згадані;  натомість  представлена  в  підручниках-гербаріях  ота  жалюгідна  передостання  мить  –  за  крок  від  «щось»  до  «ніщо».

А  мої  змарнілі  «копиці»  тим  і  вразили  мене,  тим  і  спантеличили,  збентежили  та  причарували,  що  показали  та  дозволили  побачити,  відчути  на  дотик,  смак,  запах  і  рух  те  знання,  перетворити  його  на  живий  і  пульсуючий  особистий  досвід,  такий  же  відчутний,  як  листя  влітку.  А  ще  –  змусили  раз  у  раз  переписувати  цей  текст  про  загальновідомі  речі,  шукати  вже  відомі  відповіді  на  прості  питання,  радіти  їм,  наче  знайденим  уперше.

…А  доки  я  шукав  ті  відомі  відповіді  на  прості  питання,  мені  й  на  думку  не  спадало  пошукати  чогось  важливішого,  наприклад,  сенсу  життя.  Бо  невтраченого  –  не  шукають.

2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810351
дата надходження 17.10.2018
дата закладки 23.10.2018


Олег Шкуропацкий

Три ласточки


Под  осень  
на  проводах
сидели  Моцарт,  Гайдн  и  Гендель.

Сложенным  из  большого
и  среднего  пальцев  клювом,
они  чистили  свои  концертные  перья,
снимая  аккуратные  пушинки
с  длиннохвостых  аэродинамических  фраков.

Если  бы  кто-то  сейчас
на  них  обратил  вниманье,
он  непременно  сказал  бы:
здесь  будет  музыка,  смотрите  музыканты
готовясь,  достают  смычки  -
длиннющие  трепещущие  палки.
Скорей  бы  что  ли
свершилось  это  колдовство.

Действительно,
оправив  свои  фраки,
Гендель,  Гайдн  и  Моцарт  извлекли  смычки
и  тоненько  ударили  по  струнам
высоковольтной  линии  электропередач  -
волшебно  запиликали.

Сентябрь,  сентябрь.
Под  небом  филармонии  осенней
мелодия  лилась.  Кружились
хореографические  листья  над  землёй.

О,  это  чудо  -
музыка  на  проводах.
Концерт  для  струнного  квартета:
четвёртый  -  ветер  на  виолончели.

Как  славна  ваша  музыка,
три  ласточки,
как  ваше  ненавязчиво  прощанье  с  летом,
как  странен  здесь  -  три  ласточки  -
барочный  ваш  язык.

Играйте,  ласточки,
мизинчик  оттопырив,
смычками  виртуозно  двигайте  -
вся  проволока  мира
в  распоряжении  у  вас.

В  этом  брутальном
вязком,  словно  битум,  государстве,
какое  счастье,  наконец,
расслышать  ваше  Рококо.

Три  ласточки  на  проводах,
три  ласточки  эпохи  Просвещенья,
играющие  на  прощанье
весь  XVIII  век  сентября.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804086
дата надходження 22.08.2018
дата закладки 12.10.2018


Ірина Гнатюк

Ходу нема

Найжахли́віше  те,  що  так,  як  тоді  -  не  виходить  
Найпечальніше  те,  що  я  вірю  в  щасливі  закінчення  
Що  мене  з  цього  русла  чіпкого  ніяк  не  виводить  
Хоч  у  крайнощі  падай,  хоч  в  відчаї  

Нам  залишився  попіл  -  ні  пробачень,  ні  писаних  істин  
Засинаємо  в  різних  пустелях,  ніби  забуті  
Я  ненавиджу  відстань,  більше  всього  ненавиджу  відстань!  
До  святої  і  чистої  люті  

Стільки  крапок  і  ком,  стільки  "вибач"  між  кожним  рядком  
Час  повзе  павуком  і  сплітає  своє  павутиння  
І  я  розумію,  що  горіти,  бодай  сірником  
Не  таке  вже  й  просте,  але  все  ще  безцінне  вміння  

Пахне  вереснем  свіжим,  другим  вереснем  без  перемов  
Сивий  бог  безпорадно  виходить  і  руки  розводить  
Я  сумую  за  кожною  з  наших  колишніх  розмов  
Хочу  так,  як  тоді  
але  так,  як  тоді  -  
не  виходить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802532
дата надходження 09.08.2018
дата закладки 02.10.2018


Максим Тарасівський

Карпатські хвилі

Раз  на  рік  -  а  якщо  чесно,  то  вдруге  за  ціле  життя  -  отже,  раз  на  рік  вибираюся  у  неймовірно  мальовничу  місцевість,  що  зветься  Карпати.  Спершу  мружу  очі,  наче  кажан  на  сонці:  короткозорість  і  куряча  сліпота,  нав'язані  міською  тіснявою,  не  здатні  сприймати  необмежений  простір.  Далі  очі  потроху  звикають,  і  погляд  несміливо  тягнеться  туди,  де  ще  вчора  -  а  якщо  чесно,  то  мало  не  ціле  життя  -  отже,  де  вчора  стовбичили,  бовваніли,  майоріли,  нависали,  стирчали,  стриміли  та  в  інший  спосіб  неоковирно  позначали  межі  буття  цегляні,  бетонні,  дерев'яні,  залізні  та  ще  бозна  які  стіни.  І  за  цим  накочує  хвиля  радості:  тих  меж  немає,  стіни  впали,  а  світ  не  розвалився,  а  світ  -  постав!  О,  новий  дивний  світе!  -  шкаралупка  міста,  яку  й  вважав  світом,  пробита  радісним  поглядом,  як  дзьобом  новонародженого  птаха,  який  ще  навіть  несхожий  на  птаха,  але  напевно  і  незабаром  випнеться  з  кубельця,  стане  на  крило  та  вільно  ширятиме  у  найвищих,  найблакитніших,  найнезайманіших  висях  і  далях...  -  вже,  вже  летить!

Той  політ  п'янкий,  і  той  погляд  хмільний,  і  ті  думки  сп'янілі  –  а  якщо  чесно,  то  всього  лише  одна  думка  на  нетверезих  ніжках.  Ось  воно,  ось  те,  для  чого  живе  чоловік:  захоплюватися  світом.  Побачити,  відчути,  сприйняти,  всотати  цей  світ,  всю  його  велич  і  красу,  розлогість  і  неосяжність,  розмаїття  і  багатство,  незліченність  форм  і  несхибність  гармоній  -  і  відчути  піднесення  та  захват,  сповнитися  ними  так,  аби  нічого  іншого  не  вмістити,  аби  все  навколо  і  ти  весь  -  одне-єдине,  з'єднане  в  ціле  неподільністю  світу  та  захоплення  ним.  Здійснюється,  здійснилося  призначення!  Я  -  світ,  я  -  захват,  ми  -  одне!  –  ось  за  чим  йде  наступна,  вже  друга  хвиля  радості,  білопінява,  крутолоба,  що  котиться  неспинно  і  росте  у  власному  русі!

Ще  мить  -  а  якщо  чесно,  то  не  одна,  а  багато  митей  -  отже,  ще  мить,  і  вже  та  думка  відкинута.  Захват  ще  ніби  є,  але  сумніви,  але  скепсис,  але  зневіра  цілковита  у  щойно  здобутому  та  ось  майже  вже  втраченому  призначенні.  Десь  всередині,  де  щойно  затісно  було,  несподівано  розчахнулися  дірки,  пустки,  порожнини.  Що  це,  що?  Поверніть  мені  повноту,  поверніть  мені  здобуту  єдність  зі  світом...  Ні!  –  але  там,  де  мала  би  розлитися  пласка,  сумовита,  гірководна  та  каламутна  хвиля  втрати,  там  котиться  нова  –  вже  третя!  –  хвиля  радості,  точнісінько  так,  як  за  піднесенням  і  захватом  до  людини  часом  приходить  натхнення.  Ось  воно,  ось  те,  для  чого  живе  чоловік  в  такому  світі:  захопитися  світом,  аби  надихнутися  ним  –  та  славити  його,  оспівувати,  виголошувати  йому  осанну,  вихваляти,  знаходити  слова,  які  –  о,  безпорадний  звук,  о,  слабосилий  символ!  -  і  вмістять,  і  відтворять,  і  наче  вдруге  створять  цей  світ!..

Та  чи  не  стояв  цей  світ  отут  -  на,  між  та  понад  верхівками  гір,  по  росистих  полонинах  і  звивистих  долинах,  по  скелястих  ущелинах  і  смерекових  хащах,  і  далі,  онде  там,  куди  сягає  зір,  і  далі,  онде  там,  куди  зір  не  сягає,  але  думка  лине,  -  чи  не  стояв  цей  світ  завжди,  сам  по  собі,  сам  в  собі,  сам  собі?  Нащо  йому  моя  осанна?  Я  йому  не  потрібен;  хтозна,  чи  не  існує  він  тільки  як  моя  фантазія,  як  думка  про  нього  -  сама  по  собі,  сама  в  собі,  сама  собі?  Чи  ж  не  дурень  той,  хто  знаходить  власне  призначення  та  покликання  в  оспівуванні  власної  мари?  А  чи  ж  не  живуть  отам  –  і  отам,  і  деінде,  і  скрізь  –  інші  люди,  які  бачать  такий  самий  світ,  можливо,  плекають  такі  самі  або  навіть  прозоріші  та  яскравіші  думки  та  багатші  почуття,  а  цю  щойно  здобуту  мною  нішу  вже  опанували  цілком.  Йди  собі,  неборако,  розкажи  про  цей  світ  тому,  хто  його  не  бачив…

І  як  завжди  –  а  якщо  чесно,  то  вперше  –  отже,  як  завжди  спало  мені  на  думку,  чому  стільки  точиться  розмов  про  натхнення.  Воно  має  джерела,  з  яких  виходить  з  несподіваними  дарами  такого  ґатунку,  що  інакше  їх  ніяк  здобути,  а  про  джерела  –  ніяк  здогадатися.  Саме  тому  не  варто  натхнення  марнувати,  а  будь-кому  –  про  його  джерела  розповідати:  ефект  зіпсується.

І  вже  не  світ,  такий  прекрасний  і  до  моїх  роздумів  цілком  не  дотичний,  і  вже  не  Карпати,  чиєю  красою  можна  милуватися  кільканадцять  життів,  кожне  в  тисячу  років,  і  все  одно  замало,  -  вже  постали  мені  власні  мої  творіння,  над  якими  я  колись  безнадійно  застряг,  а  тепер,  здається,  отримав  несподівані  та  влучні  відповіді  на  всі  мої  питання,  навіть  і  ті,  які  ще  не  бентежили…  Четверта  хвиля!  О,  радість…

...тепер  мені  аби  знаходити  слова,  які  –  о,  немічний  звук,  о,  знецінений  символ!  –  інколи  здатні  і  вмістити,  і  відтворити,  і  створити  цей  світ  або  який  інший...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803747
дата надходження 20.08.2018
дата закладки 22.08.2018


Станислав Бельский

Сергей Жадан. А вот ещё один стих…

А  вот  ещё  один  стих,
чтобы  доказать  ей,  что  земля
плоская,  что  она  может  исчезнуть,
что  ею  вертят  дьяволы  музыки,
что  на  её  поверхности  танцуют  святые,
сходя  с  небес  на  сельские  свадьбы.

Вот  ещё  несколько  слов,
которые  должны  изменить  её  отношение  
к  природе  божественного,
должны  убедить  её  в  том,
что  все  эти
рождественские  распродажи
закончатся  страшным  судом,
и  что  мёртвые  встанут  и  будут  искать
себе  место  среди  живых.

Теперь  она  не  сможет  не  поверить,
теперь  она  не  сможет  делать  вид,
что  ничего  не  знает,
теперь  всё  наверняка  изменится,
после  этого  стиха,
после  ещё  одного  стиха.

Чем  можно  взламывать  замки  к  сердцам?
Только  словами,  поставленными
с  ног  на  голову.
Чем  можно  заворожить  чужую  любовь?
Только  стихами,  написанными
на  страницах  библии,
поверх  детальных  описаний
апокалипсиса.

Но  начинается  ещё  одна  зима.
Но  обрывается  ещё  один  разговор.
Прекрасный  мир  замирает  в  ожидании  чудес.
Никого  ни  в  чём  нельзя  убедить.
Никто  не  верит  в  страшный  суд.
И  в  поэзию  тоже  никто  не  верит.
Тем  хуже  для  вас.
Тем  хуже.

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799936
дата надходження 19.07.2018
дата закладки 24.07.2018


Валерій Яковчук

Ніл Гілєвіч, Сонет


Поет  –  в  душі  вар’ят.  Обов’язково!
Без  цього  і  поезії  нема.
І  не  берися  за  перо  дарма,
Якщо  не  здатний  ошаліть  від  слова  –

Від  раптом  знайденого  в  нетрях-сховах,
Або  від  звільненого  із  ярма
Рутинних  штампів,  без  тавра-клейма,  –
Мов  тільки-що  воно  родилось  знову.

Коли  не  чуєш  ти  його  таким,  –
Як  полум’я  від  протягу  –  тремким,
Бурхливим,  як  вино,  що  дно  зриває,

Або  цілющим,  як  вода  жива  є,  –
Тоді  покинь  поезію,  покинь,
Бо  ще  твій  дар  від  тебе  Бог  ховає.

Ніл  Гілевіч
Санэт  

Паэт  –  крыху  вар’ят.  Абавязкова!
Бяз  гэтага  паэзіі  няма.
I  не  бярыся  за  пяро  дарма,
Калі  ня  здольны  ашалець  ад  слова  –
 
Ад  раптам  знойдзенага  ў  нэтрах-сховах
Або  ад  вызваленага  зь  ярма
Руцінных  штампаў,  без  таўра-кляйма,  –
Бы  толькі  што  радзілася  нанова.
 
Калі  ня  чуеш  ты  яго  такім  –
Як  полымя  на  ветры  –  трапяткім,
Бунтоўным,  як  віно,  што  дно  ўзрывае,

Або  гаючым,  як  вада  жывая,  –
Тады  пакінь  паэзію,  пакінь.
Бог  ад  цябе  твой  дар  яшчэ  хавае.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800075
дата надходження 20.07.2018
дата закладки 22.07.2018


Станислав Бельский

Сергей Жадан. Знакомый ушёл добровольцем…

Знакомый  ушёл  добровольцем.
Вернулся  через  полгода.
Где  был  –  неизвестно.
Чего  боится  –  не  говорит.
Но  чего-то  боится.
Может  даже  показаться,
что  боится  всего.

Ушёл  нормальным  человеком.
Правда,  говорил  слишком  много.
Обо  всём  на  свете.
Обо  всём,  что  попадалось  на  глаза.  

А  вот  вернулся
совсем  другим,  словно
кто-то  отобрал  у  него  прежний  язык,
а  другого  взамен  не  дал.

Вот  он  сидит  целыми  днями  на  кровати,
слушает  бесов  в  своей  голове.

Первый  бес  лютый,
сыплет  жаром,  требует
кары  для  всех  живых.
Второй  бес  покорный,
говорит  о  прощении,
слова  произносит  тихо,
касается  сердца  руками,
вымазанными  чернозёмом.

Но  худший  из  всех  –  третий  бес.
Он  с  ними  обоими  соглашается.
Соглашается,  не  спорит.

Именно  после  его  голоса
и  начинается  головная  боль.

(Из  цикла  «Три  года  мы  говорим  о  войне»)

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798448
дата надходження 07.07.2018
дата закладки 12.07.2018


Станислав Бельский

Сергей Жадан. И целая вечность впереди…

И  целая  вечность  впереди.
И  время  говорить  о  важных  вещах.
Из  разрывов  воздушной  ткани  бьют  солнечные  лучи.
Он  возвращается,  наконец,  домой.
Сколько  же  его  не  было?  –  спрашивает  она.
Нет  времени  перечитывать  написанное  кем-то  давно.
Нет  времени  для  сомнений  и  сдержанности.
Время  возникает  из  сбитого  дыхания,
из  жаркого  выговаривания,  из  прикосновения  к  голым
лопаткам,  время  состоит  из  удивления  и  радости.

Он  говорит  ей  о  важных  вещах,
о  вещах,  которые  делают  крепкими  её  лопатки,
делают  звонкими  её  колени.
Время  состоит  из  молчания  и  дыхания,
Из  движения  планет,  из  движения,  которым  она  поправляет  волосы.

Настанет  пора  усталости  и  прозрений,
настанет  пора  великого  сомнения.
Но  пока  что  нет  времени,  чтобы  отказываться
от  важных  вещей,
нет  времени  сомневаться  в  правдивости  этого  света.
Есть  время  любить  и  молчать,
есть  время  любить  и  слушать,
возвращаться,  любить  и  верить.

И  целая  вечность  ждёт.
И  целый  мир  вращается  вокруг  солнца.
Море  на  ночь  выкатывается  из  коридоров.
Пара  тяжёлых  мужских  ботинок  лежит  возле  кровати,
словно  лодки,  оставленные  на  берегу
после  долгого  путешествия.

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798243
дата надходження 05.07.2018
дата закладки 06.07.2018


Станислав Бельский

затенён период вращения слухов…

затенён  период  вращения  слухов
словно  коттедж  с  левитирующим  секретным  агентом

вопреки  пришлой  любви  яснеет
осенней  лёгкости  огласовка
и  тщетно  повторение  спелых  пауз

точней  только  их  и  можно  повторить
на  берегу  растроганного  моря
как  правила  о  неспрягаемых  глаголах

(Из  цикла  "Сквозь  тусклое  стекло")

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798019
дата надходження 03.07.2018
дата закладки 06.07.2018


Станислав Бельский

Сергей Жадан. И кто должен сказать им, что всё закончилось…

И  кто  должен  сказать  им,  что  всё  закончилось,
что  пора  собирать  вещи,  бросать  в  сундуки
нехитрые  пожитки,  рубашки  и  свитера,
помнящие  печаль  и  радость  этих  десяти  лет?

Время  собирать  вещи,  матросы,  время  собирать  вещи,  штурмовики.
Врата,  которые  вы  брали  приступом  десять  лет,  наконец-то  пали.
Война  окончена,  и  на  стенах  появляются  свежие  ласточкины  гнёзда.
Дети  погибших  бойцов  улыбаются  в  порту  чужеземцам.

И  солнце  слепит  глаза  птицам  над  завоёванным  городом.
История  крутится  жерновами  в  лёгких  воздуха.
Время  возвращаться  домой,  герои,  время  собирать  вещи.
Война  окончена,  война  осталась  в  прошлом.

И  они  стоят  возле  сожжённых  домов,  возле  чёрных  стен,
не  в  силах  оставить  тела  своих  погибших,
не  в  силах  признать,  что  да  –  всё  завершилось,
окончена  война,  надо  грузиться  на  корабли,
время  собирать  вещи.

Волны  ровно  докатываются  до  берегов.
Ждите  попутного  ветра,  герои,
прощайтесь  с  погибшими.
Наступает  конец  времён,  приходит  конец  истории.
Ласточки  скрепляют  глиной  разломанное  время.

Но  нет  отдыха  летним  приливам.
Завершается  одна  история,  начинается  другая.
Они  стоят  и  ощущают  дыхание  времени,
между  смертью  и  жизнью,
между  войной  и  возвращением,
между  Илиадой  и  Одиссей.

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798017
дата надходження 03.07.2018
дата закладки 06.07.2018


Валерій Яковчук

Алєсь Гарун, Пісня-дзвін


Гей  ти,  мамо  –  рідна  мово!
Гей  ти,  дзвоне  звучний  –  слово!
                           Дзвін  співучий,
                           Дзвін  блискучий,
                           Сріблом  литий,
                           Злотом  критий,
                             Загрими  ти,
                                         Загрими!
Гей,  дзвонарю,  ти  мій  пане,
Бий  у  дзвін  що  сили  стане,
                             Без  спочинку,
                             Без  зупинки,
                             Потом  злитий,
                             Ним  умитий,
                             Бий,  дзвони  ти,
                                         Бий,  дзвони!
Гей,  гусляре,  ти  мій  брате,
Йди  в  поля,  в  хати  співати,
                             Де  біднота,
                             Де  голота,
                             Де  неситий,
                             Де  невмитий,
                             Їм  спини  ти,
                                         Жаль  спини!
Струни  хай  гримлять  і  рвуться
З  болю,  з  гніву.  Хай  сміються
                             Разом  з  ними,
                             Не    чужими;
                             Голос  чистий,
                             Золотистий,
                             З  ними  злий  ти,
                                         З  ними  злий!

Алесь  Гарун  
Песьня-звон

Гэй  ты,  маці,  родна  мова,
Гэй  ты,  звон  вялікі,  слова,
                             Звон  магучы,
                             Звон  бліскучы,
                             З  срэбра  літы,
                             З  злота  зьбіты,
                             Загрымі  ты,
                                         Загрымі!
Гэй,  званар,  званар,  мой  пане,
Бій  у  звон,  як  змогі  стане,
                             Без  спачынку,
                             Безупынку,
                             Потам  зьліты,
                             Ім  умыты,  —
                             Бій,  звані  ты,
                                         Бій,  звані!
Гэй,  гусьляр,  пясьняр,  мой  браце,
Грай,  сьпявай  у  полі,  ў  хаце,
                             Дзе  гарота,
                             Дзе  галота,
                             Дзе  нясыты,
                             Дзе  няўмыты.
                             Ім  спыні  ты,
                                         Жаль  спыні!
Струны  хай  грымяць  і  рвуцца,
З  болю,  з  гневу.  Хай  сьмяюцца
                             Разам  зь  імі,
                             Не  чужымі,
                             Голас  чысты,
                             Залацісты,
                             Зь  імі  зьлій  ты,
                                         Зь  імі  зьлій!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796830
дата надходження 23.06.2018
дата закладки 06.07.2018


Максим Тарасівський

Рыбалка и охота, или Жизнь продолжается

Мы  с  сыном  натуралисты,  Макс  -  юный,  а  я  -  опытный.  Ходим  по  киевским  лужайкам,  рощам,  островам,  рекам,  озерам,  холмам,  лесам  и  смотрим,  что  в  природе  происходит.  А  в  природе  все  время  происходит  что-то  такое,  у  Сеттона-Томпсона,  Бианки,  Аксакова,  Сабанеева,  Даррелла  и  прочих  уже  описанное.  Конечно,  увидеть  это  своими  глазами  -  счастье;  но  иногда  нам  везет  по-крупному,  и  мы  видим  нечто,  о  чем  мы  еще  не  читали  или  даже  никто  еще  не  писал.

Вчера  отправились  мы  на  нашу  любимую  речушку  на  Трухановом  острове.  Юный  натуралист  погрузился  в  ее  освежающие  воды,  отчего  сам  сделался  похож  на  объект  для  наблюдений,  вроде  небольшого  тюленя,  и  оттого  наблюдения  временно  прекратил.  Опытный,  стремительно  искупавшись,  напротив,  во  всем  уподобился  великим  предшественникам  и  принялся  исступленно  наблюдать.

А  это  занятие,  надо  сказать,  требует  выдержки  и  терпения.  Природа  живет  своим  порядком,  ей  нет  дела,  что  вы  именно  сегодня  вырвали  из  городской  суеты  пару  часов  и  благосклонно  готовы  увидеть  то-то  и  то-то:  извини,  мужик,  не  сезон,  приходи  через  год...  Вот  и  вчера,  казалось,  ничего  нового  или  особенного  мы  не  увидим,  да  и  людно  было  на  Трухановом,  шумно  -  на  дорожках  велосипедисты,  на  воде  байдарочники,  по  кустам  –  исхудавшие,  исцарапанные,  изжеванные  комарами,  нестройно  что-то  поющие  дети  в  изорванных  розовых  и  синих  лентах,  на  которых  еще  читается  ВЫ..СКН...К-2..8.

Я  ни  на  что  особо  не  рассчитывал  и  оттого  был  спокоен;  Макс  плескался  в  реке  и  тоже  ничем  не  беспокоился.  Солнце  быстро  достигло  своего  июньского  зенита  и  надолго  в  нем  зависло,  изливая  оттуда  потоки  такого  зноя,  что  птицы,  лягушки,  велосипедисты,  байдарочники  и  ВЫ..СКН...К-2..8и  попрятались  и  умолкли.  Речка  несла  в  Днепр  свои  янтарно-прозрачные  воды  -  так  медленно,  что,  может  быть,  и  не  несла  вовсе,  или  это  Днепр  вкрадчиво  проникал  в  нее  своими,  уже  тронутыми  зеленью  водами;  в  их  толще  висели  небольшие  рыбки,  время  от  времени  они  вдруг  поворачивались  всем  телом  то  вправо,  то  влево,  словно  стрелки  компаса  в  поисках  внезапно  пропавшего  севера.  Желтые  бутоны  кувшинок,  поднявшись  довольно  высоко  из  воды,  оставались  неподвижными,  словно  поплавки  невезучих  рыболовов  -  ветра  нет,  течение  едва  заметно,  не  клюет.  Невысоко  над  деревьями,  будто  зацепившись  за  их  вершины,  уже  довольно  давно  висело  небольшое  облако,  одинокое,  одно  в  целом  небе,  не  в  силах  сдвинуться  с  места  при  таком  безветрии.  Возившиеся  в  кустах  утки  затихли;  утвердившись  каждая  на  любимой  ножке  -  селезень  на  правой,  утица  на  левой,  они  синхронным  движением  упрятали  головы  под  крыло  и  так  застыли,  теперь  похожие  на  игрушечных  или  музейных  уток,  воздвигнутых  на  крепеньких  оранжевых  шестках.  Все  окончательно  замерло;  даже  Макс,  выбравшись  на  мостки,  чтобы  хорошенько  разбежаться  и  прыгнуть  в  воду,  поддался  всеобщему  полуденному  оцепенению,  не  разбежался  и  не  прыгнул,  остановился  на  секундочку  будто  в  раздумье,  как  лучше  прыгать,  щучкой  или  бомбочкой,  да  так  и  не  решил  ничего,  задумался  надолго  и  накрепко.  Последними  оцепенели  черные  и  белые  улитки  на  подводных  листьях  кувшинок;  они  пусть  и  медленно,  пусть  и  едва  заметно,  но  все  же  двигались  куда-то  с  самого  утра,  а  теперь  прочно  и  очевидно  остановились,  втянули  под  панцири  короткие  гибкие  рожки  и  оттого  сделались  похожими  на  почки  каких-то  диковинных  подводных  растений,  которым  еще  долго  ждать  своей  поры.  Казалось,  теперь  остановились  и  жизнь,  и  время.

...И  оттого  внезапное,  небольшое  и  стремительное  движение  показалось  воплощением  самой  жизни,  которая  вся,  сколько  есть,  вдруг  собралась  в  нём  и  возгласила  радостно  всему  уснувшему  миру:  Я  -  ПРОДОЛЖАЮСЬ!  Слева  из-за  деревьев  появилась  озерная  чайка,  по-нашему  мартын  -  раскосые  белые  крылья,  изящный  фюзеляж,  черное  живое  глазастое  лицо,  короткий  оранжевый  клюв.  Чайка  принялась  летать  над  водой  туда  и  сюда,  всегда  вдоль  речки,  одновременно  и  подтверждая,  и  опровергая  свое  научное  название  -  Chroicocephalus  ridibundus  -  черноголовая  смеющаяся:  голова  ее  действительно  была  черной,  только  глаза  подведены  тонко  белым,  но  при  этом  -  ни  звука,  ни  смешка.  Чайка  носилась  над  водой,  трудилась  крыльями  и  оживленно  вертела  головой,  высматривая  добычу.

Как  выяснилось,  это  молчание  имело  веские  причины.  При  появлении  чайки  обнаружили  себя  еще  двое  -  в  зелени  осокорей  задвигали  дюжими  плечами  и  захлопали  крыльями  две  серые  вороны.  Потянувшись,  словно  спросонок,  они  вышли  из  листьев  и  уселись  на  голых  мертвых  ветвях,  как  бы  ослепленные  солнцем,  а  на  самом  деле  пристально  наблюдая  за  чайкой,  даже  словно  любуясь  ею.  А  та,  высмотрев  рыбку,  резко  изменила  геометрию  крыльев,  вытянула  их  назад,  вся  превратилась  в  тонкую  белую  стрелу  с  черным  наконечником  и  спикировала,  словно  собираясь  нырнуть,  но  у  самой  поверхности  воды  вдруг  распластала  крылья  и  мощно  взмахнула  ими  несколько  раз,  отчего  зависла  на  мгновение,  сунула  в  воду  клюв  и  выхватила  оттуда  трепещущую  рыбешку.  Рыбалка  удалась!

А  вороны  только  того  и  ждали.  Они  парой  -  ведущий  и  ведомый  -  молча  атаковали  чайку;  она  ловко  увернулась,  но  выронила  рыбку.  Ведущий  сделал  вираж  и  вернулся  на  дерево,  а  ведомый,  неряшливо  и  беспорядочно  затрепыхав  крыльями  над  водой  и  превратившись  в  темный  комок,  диковинное  черное  перекати-реку,  изловчился,  тоже  завис  на  миг  и  схватил  из  воды  рыбку,  примятую  чайкой  и  оглушенную  падением.  С  этой  добычей  он  вернулся  на  свое  дерево  и  принялся  за  трапезу,  при  этом  зорко  наблюдая  и  за  мартыном,  и  за  собратом.

Чайка,  не  проронив  ни  звука,  пронеслась  еще  несколько  раз  туда  и  сюда  над  водой,  высмотрела  новую  добычу  и  повторила  свой  маневр  с  безупречностью  опытного  охотника.  А  вороны  повторили  свой  и  тоже  преуспели;  они  только  поменялись  ролями  -  ведущий  стал  ведомым,  и  рыба  досталась  ему.  Охота  состоялась!

Чайка,  впервые  издав  какой-то  звук  -  короткий  возмущенный  возглас  -  сделала  форсаж  и  унеслась  на  рыбалку  на  Днепр.  Вслед  за  ней  внезапной  и  бесшумной  тенью  невесть  откуда  скользнула  серая  цапля;  ей  не  было  ровным  счетом  никакого  дела  до  только  что  разыгравшейся  драмы,  и  она  летела  с  видом  брезгливо-презрительным  и  в  тоже  время  мечтательным:  мол,  да  что  вы  все  понимаете  в  свежей  лягушатине!  Вороны  проводили  ее  взглядами,  как  бы  прикидывая,  нельзя  ли  чем-то  и  от  нее  поживиться,  переглянулись  и  решили:  «нельзя»  -  и  остались  в  своей  засаде.  А  Макс  вдруг  принял  окончательное  решение,  разбежался  и  прыгнул  в  воду  -  ага,  «бомбочкой»;  значит,  вся  эта  пауза,  в  которой  состоялись  работа  и  грабеж,  длилась  несколько  секунд,  ведь  дольше  он  между  «щучкой»  и  «бомбочкой»  не  выбирает,  нет.

Прыжок  Макса  словно  разбудил  всех  -  или  все  они  потому  и  замерли,  что  напряженно  ожидали  его  решения:  «бомбочка»,  «щучка»  или  «солдатик»?  Утки  добыли  головы  из-под  крыльев,  пробормотали  друг  другу  нечто  приязненное,  обнаружили  у  себя  по  второй  ноге,  не  удивились  и  заковыляли  к  воде.  Над  островом  вдруг  ожил  воздух:  в  нем  разом  зазвучали  многие  и  многие  птичьи  голоса,  а  им  с  реки  ровными  скрипучими  очередями  ответили  сонмы  лягушек.  Дернул  ветер.  Бутоны  кувшинок  склонились  в  коротком  реверансе.  В  кустах  мелькнули  рваные  розовые  ленты  ВЫ...СКН...К-2..8,  откуда-то  донеслась  разудалая  музыка,  рявкнула  сирена,  послышались  голоса,  а  потом  все  это  потонуло  в  новом  всеобъемлющем  звуке:  над  нами  шел  самолет,  с  глухим  треском  разрывая  плотную  голубую  материю  неба.  На  воде  поползла  пятнами  и  извивами  рябь,  а  под  водой  зашевелили  рожками  улитки;  все  вновь  пришло  в  движение  -  и  лес,  и  небо,  и  река,  и  жизнь,  и  время...

Мы  свернули  наблюдения  и  отправились  домой;  шагая  по  острову,  я  снова  и  снова  вспоминал  изящную,  но  бесплодную  рыбалку  чайки,  и  грубую,  но  добычливую  охоту  ворон.  Борьба  за  выживание,  ничего  личного!  -  и  не  слышал  я  о  таком  никогда,  и  не  читал,  а  вот  увидеть  -  пришлось,  посчастливилось.  Да,  ощущение  было  именно  такое  -  мне  посчастливилось  увидеть  то,  чего,  вероятно,  не  видел  еще  никто,  кроме  черноголовой  чайки,  серых  ворон,  цапли  и,  может  быть,  еще  каких-нибудь  случайных  свидетелей.

Жалел  я  только  об  одном:  надо  было  хотя  бы  на  видео  снимать,  а  я  прощелкал  свое  счастье  затвором  фотоаппарата.  Впрочем...  –  жизнь  продолжается.

2018

*фотографировал  телефоном,  получилось  "такое"  -  и  даже  нет  ни  одного  кадра,  где  бы  все  участники  оказались  вместе.  Верьте  на  слово  )

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794181
дата надходження 03.06.2018
дата закладки 08.06.2018


Станислав Бельский

Галина Крук. Делаю из мухи слона…

делаю  из  мухи  слона
вожу  его  за  собой  повсюду
серого  большого  громоздкого
показываю  его  всем,  извиняюсь:
–  не  такой  уж  он  и  большой
не  бойтесь,  он  не  укусит,
не  с  кем  было  его  оставить  дома,
это  мой,  я  сама  его  сделала.

делаю  из  мухи  слона,
хотя  могла  бы,  наверно,  освоить  другие  формы  –
приятней  и  компактней,
за  которые  не  нужно  было  бы  извиняться,
но  что  тут  ещё  сделаешь?!

можно  было  бы,  конечно,  не  из  мухи,
а  из  какого-то  материала  поблагородней  –
слон  заслуживает  большего,
ни  один  слон  априори  не  видит  себя  в  мухе  –

какая  муха  тебя  укусила?  –  спрашиваешь,  –
зачем  тебе  всё  это  непонятное  творчество?

–  не  знаю,  –  говорю,  –
не  могу  отказать  себе  и  слону
в  возможности  быть

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794023
дата надходження 01.06.2018
дата закладки 02.06.2018


Станислав Бельский

Галина Крук. Мама

кто-то  стоит  между  тобой  и  смертью,  но  кто  знает,
на  сколько  её  ещё  хватит  –  сердце

оказываешься  во  времени  и  пространстве,  где  так  важно
чтобы  кто-нибудь  за  тебя  молился

хотя  бы  в  мыслях,  хотя  бы  своими  словами,
не  складывая  молитвенно  руки

отрывая  хвостики  у  клубники,  только  что  с  грядки,
вспоминая,  как  ругала  тебя,  мальчишку,
за  то,  что  топтался  по  ягодам  и  не  давал  им  созреть

шепчет:  смерть,  он  ещё  не  созрел,
он  ещё  такой  зелёный,
у  него  ничего  ещё  не  было  в  жизни
слаще  этой  нехитрой  немытой  клубники

просит:  не  клади  его,  Боже,  с  краю,
не  посыпай  его  градом,  Боже,

сын,  я  даже  не  знаю,  как  выглядит  этот  град,
я  даже  не  могу  этой  войны  представить!

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792790
дата надходження 22.05.2018
дата закладки 25.05.2018


Максим Тарасівський

В поле зрения

«…одинаковые,  холодные,  сырые  и  мглистые  от  тумана  ноябрьские  дни  текли,  словно  струйка  воды  из  неисправного  крана:  ее  видно,  а  движение  воды  –  нет.  Ход  времени  совсем  не  ощущался,  и  только  день  ото  дня  нараставшая  тревога  подтверждала:  время  все-таки  движется,  и  в  этом  времени  или  с  этим  временем  что-то  происходит.  Тревога  не  имела  никаких  оснований  и  ничем  не  подкреплялась;  она  не  присылала  писем,  не  будила  среди  ночи  ошибочным  звонком  и  не  обознавалась  на  улице.  Она  просто  появилась,  ниоткуда,  вдруг,  словно  птица,  которая  впорхнула  в  неприкрытое  окно,  но  не  улетела  из  человеческого  жилища,  а  осталась  в  нем  и  принялась  расти.  Ни  изгнать,  ни  объяснить  ее  не  удавалось;  приходилось  терпеть  и  ждать.

Тем  временем  ноябрь  достиг  середины,  и  здесь  его  неощутимое  течение  прервалось;  внезапно,  после  недель  сумрака  и  сырости  над  городом  открылось  небо,  такое  яркое  и  прозрачное,  каким  оно  бывает  только  ранней  весной.  В  нем  висели  пышные  и  веселые  белые  облака,  а  по  вечерам  закаты  окрашивали  их  и  городские  крыши  золотистым  и  густо-розовым.  Тревога,  вспугнутая  этой  переменой,  куда-то  отпрянула,  но  не  исчезла  совсем;  она  мерцала  на  краю  сознания,  как,  бывает,  дрожит  и  переливается  что-то  на  самом  краю  поля  зрения.  То  ли  ничтожная  соринка  в  глазу,  то  ли  заблудившийся  нервный  импульс,  то  ли  просто  померещилось:  дрожит,  переливается,  мельтешит,  а  замеченное,  убегает  от  прямого  взгляда,  постоянно  им  преследуемое  и  всегда  для  него  неуловимое.  Оно  раздражает,  если  пытаться  его  увидеть;  а  если  не  пытаться,  его  почти  не  замечаешь;  именно  так  я  и  поступил  со  своей  непонятной  тревогой,  сейчас  –  такой  же  малозначительной,  как  то  самое  мерцание.  Я  не  пытался  ее  увидеть,  и  ее  как  будто  не  стало.

Такую  возможность  нельзя  тратить  попусту!  –  никогда  нельзя,  а  после  недель  серости  и  сырости  –  в  особенности.  Я  махнул  рукой  на  все  дела,  и  на  возможное  безделье  тоже  махнул  рукой  и  отправился  гулять.  Город,  отогретый  не  по-осеннему  щедрым  солнцем,  ластился  к  ногам  и  играл  со  мной,  как  молодой  здоровый  пес;  переулки  таились  среди  улиц,  а  потом  внезапно  набрасывались  на  меня  и  утаскивали  за  собой,  вспугивая  опавшие  кленовые  листья  и  черных  ворон.  Я  покорно  следовал  их  причудам,  сворачивал  в  проходные  дворы,  кружил  кварталами,  пока  не  оказался  в  парке  над  пешеходным  мостом  через  реку.  Мост,  словно  вытянутая  рука  города,  указывал  на  остров,  похожий  на  огромный  догорающий  костер,  плывущий  по  реке,  -  и  я  последовал  этому  указанию.

Под  мостом  молчала  река,  а  на  мосту  не  было  никого.  Его  широкую  спину  исполосовали  тени  опор  и  фонарей;  моя  тень,  удлиненная  клонившимся  к  горизонту  солнцем,  протянулась  до  острова.  Я  остановился  у  ограждения,  последил  за  вялыми  водоворотами  и  тут  вновь  ощутил  слабый  укол  моей  странной  тревоги.  Она  как  бы  напоминала  о  себе,  не  навязываясь,  а  просто  обозначая:  мол,  я  здесь,  если  что.  Но  поддаваться  ей  не  хотелось  –  она  слишком  долго  угнетала  меня,  чтобы  тратить  на  нее  такой  славный  день,  возможно,  последний  славный  день  этой  ноябрьской  ростепели.  И  я  представил  себе,  как  скатываю  тревогу  в  шарик,  словно  пластилин,  и  бросаю  его  в  один  из  водоворотов;  воображение  послушно  нарисовало  мелькнувший  над  рекой  желтый  комочек,  мне  даже  почудился  легкий  плеск  воды,  и  брызги  взлетели  над  местом  падения  шарика,  и  он  медленно  растаял  в  темно-зеленой  прозрачной  глубине.  Я  с  легким  сердцем  продолжил  путь,  но  тут  же  понял,  что  сердце  не  сделалось  легким,  а  тревога  не  упала  на  дно  реки:  она  все  еще  была  здесь,  со  мной,  возможно,  прямо  в  моем  нелегком  сердце,  не  знаю.  Я  остановился,  и  взгляд  мой  замер  и  словно  приклеился  к  асфальтированной  поверхности  моста.

Асфальт  –  прекрасный  фон,  чтобы  краем  глаза  заметить  то  самое  переливчатое  мерцание:  в  лучах  предзакатного  солнца  каждая  крупинка  и  выбоина  асфальта  были  прекрасно  видны  –  видны  и  превосходно  неподвижны.  Но  на  самом  краю  поля  зрения,  где  оно  теряло  остроту,  крупинки  и  выбоины  мерцали,  искажались,  подрагивали,  переливались  –  едва-едва,  так,  что  заметить  это  можно  было,  лишь  застыв  и  уставив  глаза  в  одну  точку.  Но  как  только  мерцание  было  замечено,  взгляд  тотчас  метнулся  к  нему;  как  и  следовало  ожидать,  мерцание  ускользнуло  и  вновь  оказалось  на  краю  поля  зрения,  и  снова,  и  опять,  и  еще,  и  так  раз  за  разом.

Я  вспомнил,  что  это  переливчатое  мерцание  напоминало  мне  мою  непонятную  тревогу,  и  сразу  же  ощутил  новый  ее  укол  –  на  этот  раз  гораздо  более  сильный  и  прямо  в  сердце,  где  она,  дрянь  такая,  гнездилась  и  росла.  Нет,  так  нельзя!  –  я  оторвал  взгляд  от  асфальта,  расфокусировал  его,  заставил  метаться  от  одного  берега  реки  до  другого,  скользить  по  острову  впереди  и  вдоль  реки,  а  сам  зашагал  по  мосту  как  можно  быстрее.  Нет,  нет,  я  не  убегаю  от,  я  бегу  к!  –  дни  теперь  коротки,  а  на  острове  я  не  был  очень  давно,  а  там  сейчас  хорошо,  безлюдно,  как  в  провинциальном  музее  будним  днем,  а  ноябрьскую  экспозицию  вот-вот  свернут  и  спрячут  в  запасники  на  целый  год…

Я  шагал,  взгляд  мой  послушно  и  непрерывно  скользил  там,  куда  я  его  направлял,  я  даже  принялся  что-то  фальшиво  насвистывать,  деланной  беззаботностью  пытаясь  отпугнуть  то  необъяснимое  беспокойство,  которое  никак  не  желало  оставить  меня  в  покое  или…  Или,  в  конце-то  концов,  проявится  и  предстать!  Нет,  не  желало;  свист  мой  умолк,  шаг  сделался  дерганым  и  напряженным:  тревога  преследовала  меня  по  пятам,  то  ли  стараясь  загнать  на  остров,  то  ли,  напротив,  отпугнуть  от  посещения  острова,  в  общем,  навязать  мне  свою  волю.  Ах,  ты  так!  –  не  уж,  нашла  коса  на  камень,  слыхала  такое  выражение?  Посмотрим,  чья  возьмет;  выпятив  подбородок  и  нахмурившись,  я  решительно  зашагал  к  острову.  Скоро  я  сошел  с  моста  и  свернул  на  знакомую  тропинку  под  деревьями.

А  на  острове  и  вправду  оказалось  чудо  как  славно;  кроны  деревьев  растеряли  еще  не  весь  осенний  наряд,  и  закатное  солнце  заставляло  его  светиться  желтым,  оранжевым,  красным  и  всеми  теми  горячими  красками,  которыми  деревья  отвечают  холодам.  И  вокруг,  и  под  ногами  все  тоже  было  цветное  и  яркое,  словно  я  и  впрямь  оказался  внутри  тлеющего  костра,  на  который  остров  был  похож  с  моста.  Я  остановился  на  полянке  у  старого  дуба,  прислонился  нему  и  залюбовался  –  всем  и  ничем.

Давно  мне  не  было  так  спокойно  –  так,  словно  не  я  забыл  обо  всем,  а  все  забыло  обо  мне,  и  потому  теперь  уж  точно  не  о  чем  беспокоится,  нечему  тревожиться.  Отдавшись  этому  ощущению,  я  заметил  крепкую  бурую  шляпку  гриба,  задорно  глядевшую  из-под  сухих  листьев.  Красавец!  –  Шляпка  маслянисто  блестела,  к  ней  прилипли  травинки;  наверное,  это…  -  но  тут  мой  покой  был  нарушен,  а  поиски  названия  гриба  прервались.

Краем  глаза  я  заметил  знакомое  робкое  движение,  и  взгляд  метнулся  к  нему,  обнаружил  неподвижные  листья,  заметил  новое  движение  в  другом  месте  и  бросился  туда,  и  снова,  и  опять,  и  еще  –  и  так  до  бесконечности,  без  успеха  и  без  конца.  Дурацкое  мерцание  последовало  за  мной  на  остров;  и  тревога  –  тоже,  и  теперь  она  навалилась  на  меня  по-настоящему,  она  больше  не  колола  сердце  тонкой  иглой,  а  ухватилась  за  него  крепко,  всей  липкой  жадной  пятерней,  как  будто  тревога  вдруг  стала  тем,  что  она  предвещала,  чуть  ли  не  близкой  и  неотвратимой  смертью.  Она  сжала  сердце  и  пустила  его  в  заполошный,  судорожный,  словно  какой-то  последний  –  бег.  А  следом  побежал  и  я  –  просто  среди  деревьев,  не  разбирая  дороги,  спотыкаясь,  получая  хлесткие  удары  веток  по  лицу,  лишь  бы  не  оставаться  лицом  к  лицу  с  тем,  что  настигало  меня.

Потом  я  потерял  дыхание  и  остановился  –  так  же,  как  на  мосту  я  бахвалился  перед  чем-то  неизвестным  своим  упрямством,  так  теперь  я  ткнул  ему  в  морду  нечто  другое.  Будь  ты  проклято,  и  будь  что  будет!  –  отдышавшись,  я  решил  довести  дело  до  конца  и  разоблачить  проклятое  наваждение,  которое,  по  всему  ясно,  было  неслучайным,  а  тревога  –  пророк  его!  Я  выбрал  глазами  красный  лист  среди  желтых  и  коричневых  и  уставился  на  него,  изо  всех  сил  пытаясь  не  отводить  взгляда,  пока  мерцание  на  краю  поля  зрения  не  позволит  рассмотреть  себя,  как  следует.

И  оно  не  задержалось  –  появилось,  как  только  я  уставился  на  красный  лист.  Правда,  зафиксировать  глаза  на  красном  листке  мне  удалось  не  сразу  –  стоило  им  заметить  мерцание,  как  они  бросались  к  нему,  как  лиса  за  полевкой.  А  когда  удалось,  и  переливчатое  мерцание  потихоньку  двинулось  от  размытой  окраины  взгляда  в  сторону  красного  листа,  мой  взгляд  и  я  сам  были  парализованы.  Теперь  я  мог  только  стоять,  уставившись  в  одну  красную  точку,  а  к  ней  со  всех  сторон  подбиралось  мерцание.  Оно  превратилось  в  движение:  я  прекрасно  видел,  как  приподнимаются  листья,  а  под  ними  бугрится  земля,  словно  там,  под  листьями  или  даже  неглубоко  под  землей  что-то  медленно  перемещается  и  перекатывается,  подбираясь  к  красному  листу,  все  теснее  сжимая  круг,  центром  которого  был  сначала  лист,  потом  мой  взгляд,  а  теперь,  кажется,  становился  я  сам  –  куда-то  внутрь  меня  метила  эта  дрянь,  туда  же,  куда  меня  била  тревога!  Но  теперь  не  тревога,  не  страх,  не  ужас  смертный,  а  мука  навалилась  на  меня:  такую  муку  переживаешь  в  кошмарном  сне,  когда  приближается  гибельное,  а  ты  его  прекрасно  видишь,  все  о  нем  понимаешь,  а  бежать  или  спрятаться  –  нет,  не  можешь.  Во  сне  такое  приближение  длится  и  не  кончается  ничем,  ни  спасением,  ни  гибелью,  терзает  и  мучит,  пока  не  проснешься,  а  проснулся  –  и  спасен…  Но  как  проснуться,  если  не  спишь?

А  движение  под  листьями  и  землей,  стягиваясь  со  всех  сторон  в  поле  моего  парализованного  зрения,  набирало  силу;  я  все  еще  не  видел,  что  там  движется,  но  теперь  оно  вздымало  землю  буграми  высотой  в  полметра,  а  то  и  выше.  Но  почва  не  осыпалась  с  этих  бугров,  держалась  на  них  так,  словно  мелкий  островной  песок  вдруг  превратился  в  какой-то  эластичный  материал.  Кожу!  –  это  напоминало  кожу,  обтянувшую  мышцы,  а  они  бугрились  под  ней  лютой  силой,  перекатывались  упругими  желваками,  послушные  чьей-то  –  увы,  не  моей!  –  воле.

Ловушка,  это  ловушка!  Не  тревога  преследовала  меня  все  эти  недели;  интуиция,  или  предчувствие,  или  еще  какое-то  наследие  пещерных  предков,  охотников,  которые  сами  иногда  становились  добычей  и  потому  оставили  кое-что  в  генах  в  память  о  себе,    -  вот  что  это  было.  А  может,  и  предостережение  из  неведомых  сфер,  которое  я  услышал,  но  не  понял,  отмахнулся  и  даже  поступил  вопреки;  в  может,  и  все  вместе,  но  какая  теперь  разница,  ведь  я  –  пропал…  Сердце  снова  ударилось  в  заполошный  беспамятный  бег,  только  я  за  ним  не  последовал.  Я  был  намертво  привязан,  словно  жертва  –  к  алтарю,  или  приговоренный  –  к  эшафоту,  или  добыча  –  к  кормушке  –  кто  угодно,  отданный  в  полную  власть  и  на  истребление  другому,  удерживаемый  изощренно  и  неслыханно  –  за  глаза!  И  сердце  вытолкнуло  бы  меня  прочь  из  этого  плена,  заставило  бы  вырвать  эти  проклятые  любопытные  глаза,  оставить  их  жрецу,  или  палачу,  или  хищнику  –  но  сердце  не  смогло.  Сотрясаемый  его  ударами,  истекая  ледяным  потом,  я  только  бессильно  наблюдал,  как  передо  мной  медленно  вспухал  песчаный  медленно  шевелящийся  горб,  на  вершине  которого  каким-то  чудом  безмятежно  покоился  тот  самый  красный  листок.

Песок,  все  еще  скрывавший,  подобно  коже,  тот  неизвестный  мускул,  который  двигался  под  ним,  образовал  уже  целый  холм;  наконец,  распиравшая  его  изнутри  сила  начала  прорываться  наружу  –  в  песке  появились  трещины  и  расселины,  оттуда  засочилось  что-то  мутное  и  тягучее,  послышалось  сухое,  какое-то  насекомое  потрескивание,  шуршание  и  ворчание,  что-то  там  внутри  тускло  блеснуло.  Потом  защелкало  громче,  заурчало,  взрыкнуло  низко,  и  вдруг  песчаный  горб  начал  подниматься  сразу  весь,  и  осыпаться  сразу  весь,  обнажая  скрытое  под  ним.

Красный  лист  все  еще  лежал  на  верхушке  распадающегося  холма  –  точнее,  теперь  уже  на  том,  что  из-под  холма  выбиралось.  Оно  приподнялось  еще,  и  я  бы  уже  через  мгновение  увидел  его,  все  еще  скрытое  за  текучей  пеленой  песка,  но  случилось  иначе.  Красный  листок,  приподнятый  неведомой  тварью  под  холмом,  оказался  так  высоко,  что  его  коснулось  закатное  солнце.  В  его  лучах  он  вспыхнул  ярко,  словно  фонарь,  озарив  все  вокруг  насыщенным  красным  светом;  и  в  нем  мои  измученные  глаза  заметили  знакомое  мерцание  на  краю  поля  зрения.  На  этот  раз  оно  действовало  решительно  и  стремительно:  переливчатое  кольцо  превратилось  в  движение  под  листвой,  кинулось  к  тому,  что  выбиралось  из-под  земли,  и  стянулось  вокруг  него,  как  удавка.  Глухой  рев,  пронзительный  визг,  мучительный  стон,  торжествующий  вопль,  тоскливый  вой!  –  я  никогда  не  слышал  такой  отвратительной  и  оглушительной  какофонии;  мерцающее  кольцо  душило,  а  удушаемое  сопротивлялось;  оно,  так  и  не  успев  показаться  из-под  пелены  песка,  тяжко  рухнуло  и  ушло  под  землю,  увлекая  за  собой  мерцающую  удавку  или  увлекаемое  ею.  И  там,  в  глубине,  поединок  продолжился;  земля  под  моими  ногами  сотрясалась  и  ходила  ходуном,  выбрасывала  фонтаны  песка  и  камней,  во  все  стороны  летели  корни  деревьев,  а  из  глубины  неслись  рык,  влажные  хлюпы,  удары  и  завывания.  Неподалеку  один  за  одним,  словно  костяшки  домино,  обрушились  три  огромных  тополя,  а  следом  приподнялась  и  рухнула  обратно  вся  поляна  передо  мной.

Это  падение  словно  разбудило  меня;  я  понял,  что  каким-то  образом  пережил  это  и  свободен!  –  мои  глаза  и  меня  самого  больше  ничто  не  удерживало  на  этом  месте.  Пошатываясь,  я  пошел,  не  разбирая  дороги,  лишь  бы  подальше  от  этого  места,  где  из-под  дрожавшей  земли  все  еще  неслись  визги  и  удары.  Внезапно  все  стихло  –  вообще  все,  и  я  вновь  услышал  монотонный  шум  города,  доносившийся  через  реку  даже  сюда,  в  глубину  острова.  Я  остановился;  земля  под  ногами  больше  не  дрожала,  теперь  дрожали  только  ноги.  Я  помешкал  немного,  подумал  и,  проклиная  все  на  свете  и  себя,  дурака,  пошел  сквозь  сумерки  обратно,  на  поляну…»

Полицейский  в  черной  униформе  дочитал  мои  показания,  крякнул,  аккуратно  сложил  листы  и  медленно  разорвал  их  пополам.  Потом  снова  аккуратно  сложил  обрывки  в  стопочку  и  разорвал  ее  пополам,  и  после  –  еще  раз,  и  так  он  рвал  бумагу,  пока  стопка  обрывков  не  стала  слишком  толстой  для  его  пальцев.  Тогда  он  смял  обрывки,  соорудил  из  них  небольшой  курган  на  цементном  полу  камеры,  чиркнул  зажигалкой  –  и  через  минуту  растер  пепел  черными,  подбитыми  железом  ботинками.  Посмотрел  на  меня  и  принялся  гнусавить:

-  Этого  писать  не  надо.  Второй  раз  повторяю  –  этого  писать  не  надо.  А  писать  надо  вот  что.  Вы  шли  по  острову.  На  вас  напали  бродяги,  двое,  сейчас  я  вам  их  покажу,  -  и  полицейский  слегка  повернул  голову  влево  и  коротко  буркнул  что-то  в  рацию,  висевшую  на  ремне  портупеи.  –  Они  вас  ограбили,  отняли  бумажник,  вот  он,  все  деньги  –  много  –  на  месте.  –  И  полицейский  сложил  толстые,  поросшие  редкими  черными  волосками  пальцы  левой  руки  в  кулак,  потом  поднял  большой  палец,  как  будто  подтверждая,  что  много  денег  –  это  «здорово»,  а  потом  резко  указал  этим  неуместным  символом  куда-то  через  плечо.  Я  проследил  взглядом  за  его  пальцем  и  увидел  на  столике  в  углу  камеры  обширный  и  довольно  толстый  кожаный  бумажник.  Полицейский  убедился,  что  я  увидел  бумажник,  опустил  руку  и  продолжил  гнусить:

-  Вашу  спутницу  они  убили.  Вы  пытались  ее  защитить,  получили  камнем  по  голове  и  потеряли  сознание,  есть  бумага.  –  И  он  снова  сложил  пальцы  левой  руки  в  кулак,  потом  в  «здорово»  и  указал  им  через  плечо,  туда  же,  где  на  столе  возле  бумажника  действительно  лежал  лист  бумаги).  -  Удар  тяжелым  тупым,  рваная  рана,  сотрясение  мозга…  –  Он  замолчал,  потому  что  дверь  распахнулась,  и  в  камеру  из  коридора  втолкнули  каких-то  двоих  со  связанными  за  спиной  руками.  Рты  у  них  были  заклеены  скотчем.  Полицейский  подтолкнул  их  к  лавке  под  стеной,  на  которую  они  не  сели,  а  просто  повалились,  и  сказал  мне:

-  Вот  эти  двое  убили  вашу  спутницу.  И  вас  пытались  убить.  Вы  должны  их  опознать  и  дать  правдивые  показания.  Вот  этого,  –  он  указал  на  черное  пятно  пепла  на  полу  камеры,  –  вот  этого  больше  писать  не  надо,  последний  раз  предупреждаю.  Ну,  что,  узнаете?  –  произнес  он  с  нажимом  и  слегка  притопнул  ногой,  очевидно,  теряя  терпение.

Я  посмотрел  на  двоих  на  лавке.  Они  были  порядком  избиты;  одежда  разорванная,  но  не  старая,  не  ношенная  и  даже  не  грязная,  если  не  считать  свежих  бурых  пятен  и  потеков  на  лацканах  и  рукавах  и  белых  на  плечах,  которыми  они,  видимо,  прикасались  где-то  к  побеленным  стенам.  Обувь  дорогая,  хорошая,  тоже  новая.  Никакие  это  не  бродяги.  Они  уставились  на  меня,  и  было  в  их  глаза  что-то  такое,  что…  Нет,  это  не  бродяги,  да  и  какая,  собственно,  разница:  ведь  полицейский  уже  второй  раз  разорвал  мои  показания  и  потребовал  написать  другие,  какие-то  фантастические,  причем  –  в  последний  раз  потребовал...  Я  перевел  взгляд  на  полицейского:

-  Я  хочу  пить.

Он  хмыкнул,  улыбнулся  едва  заметно,  снова  сложил  пальцы  левой  руки  в  кулак,  показал  мне  свое  «здорово»  и  сказал:

-  Вот  именно.  Узнал,  дал  правдивые  показания,  попил,  забрал  бумажник  и  пошел  домой.  Все  ясно?

Яснее  некуда,  куда  уж  яснее,  да  только  все  равно  –  ничего  не  ясно.  Как  мне  из  этого  выпутаться?  Что  вообще  происходит?  Начало  этой  истории,  и  без  того  дикое  и  невероятное,  привело  к  вещам  как  будто  вполне  вероятным  и  даже  обыденным  –  камера,  стол,  лавка,  полицейский,  арестованные,  однако  эта  обыденность  оказалась  куда  страшнее  того,  что  случилось  на  острове.  И  теперь,  кажется,  назревал  новый,  возможно,  последний,  а  может  быть,  и  нет,  поворот  этого  необъяснимого  происшествия.  Полицейский  подкупал  меня,  чтобы  я  дал  показания  об  этих  двоих;  впрочем,  подкуп  в  любой  момент  мог  превратиться  в  кое-что  другое  –  вон,  тех  двоих  уже  избили,  а  меня  полегонечку  начали  пытать…

Полицейскому  надоело  ждать,  и  он  положил  передо  мной  чистый  лист  бумаги  и  сказал:

-  Коротко,  только  суть,  вот  этих  двоих  описать.  Ты  же  мастер  описывать,  -  и  он  вдруг  отставил  назад  одну  ногу,  вытянул  вперед  правую  руку  и  произнес  с  неподдельным  чувством,  которое  пробивалось  даже  сквозь  его  гнусавый  голос:  «Тревога  следовала  за  мной  по  пятам…»

От  этого  я  просто  остолбенел.  Кошмар  вдруг  оборачивался  каким-то  фарсом,  страшным,  но  фарсом.  Нет  отсюда  выхода,  это  же  сумасшедшие,  все,  все  они,  и  я  сам  –  мы  все  сумасшедшие,  это  все  –  наша  коллективная  галлюцинация…  Оцепенев  от  ужаса,  я  уставился  на  полицейского,  уцепившись  взглядом  за  блестящую  кокарду  на  черном  берете  -  почему-то  мне  казалось,  что  сейчас  важнее  всего  не  отводить  взгляда  от  этой  кокарды,  уж  не  знаю,  почему.  Даже  если  бы  полицейский  вдруг  отбросил  всякие  экивоки  и  принялся  выбивать  из  меня  показания,  кулаками,  поросшими  редкими  черными  волосками,  ботинками,  подбитыми  железом,  -  я  бы  все  равно  цеплялся  взглядом  за  эту  идиотскую  кокарду  с  вычурным  крестом,  многолучевой,  похожей  на  морского  ежа  звездой  и  маленькими  буковками  по  кругу…

И  в  то  мгновение,  когда,  казалось,  полицейский  уловил  мои  мысли,  а  в  глазах  его  мелькнуло  что-то  вроде  «выбить  признание  из  этой  сволочи  и  ужинать»  –  я  ощутил  кое-что,  от  чего  впору  было  ужаснуться  окончательно,  до  потери  сознания,  но  чему  я  обрадовался,  а  сознание  уцепилось  за  это,  как  единственную  спасительную  возможность.  Я  почувствовал  знакомый  укол  –  прямо  в  сердце.  Моя  тревога,  загнавшая  меня  в  тот  злополучный  день  на  остров,  вернулась;  она  была  здесь,  она  выросла  неизмеримо,  она  вступила  в  полную  силу  и  ткнула  меня  так,  как  если  бы  мне  с  размаху  вогнали  в  грудь  толстый  осиновый  кол.  На  глазах  моих  выступили  слезы,  сердце  рвануло  в  знакомый  заполошный  бег,  но  тело  оцепенело,  а  взгляд  словно  прирос  к  блестящей  кокарде.  На  краю  поля  зрения  появилось  знакомое  мерцание  –  но  теперь  оно  не  мешкало,  не  играло  со  мной  ни  в  какие  игры.  Игры  кончились!  –  и  мерцание  моментально  окрепло,  взломало  бетонный  пол  камеры  по  ее  периметру,  к  ногам  полицейского  пролегли  ломаные  трещины,  из  них  выметнулись  наружу  какие-то  серые  ленты,  обхватили  его  за  ноги,  за  туловище,  за  руки,  за  голову,  коротко  натянулись  –  и  тут  же  во  все  стороны  брызнуло  и  потекло  красным,  а  ленты  исчезли  в  проломах,  утащив  каждая  по  кровавому  куску  в  клочьях  черной  ткани.  Под  взломанным  полом  камеры  заухало,  заурчало,  там  что-то  задвигалось  мощно,  отчего  все  вокруг  задрожало,  а  где-то  в  отдалении  завопила  и  тут  же  замолчала  сирена.  Сбросив  оцепенение,  я  крикнул  двоим  на  лавке:

-  Бежим!  –  схватил  со  стола  бумажник  и  кинулся  к  двери,  которая  теперь  висела  на  одной  петле.    

Я  бежал  по  коридору,  пол  его  прямо  у  меня  под  ногами  покрывался  трещинами,  из  которых  высовывалось  черное  и  когтистое.  Стены  коридора  колебались,  как  пьяные,  сверху  сыпалось,  я  бежал,  сворачивал,  надеясь,  что  успею  найти  выход  раньше,  чем  все  это  обрушиться  к  чертовой  матери  или  из-под  пола  полезет  то,  что  сожрало  полицейского  или  другое,  то,  что  погубило  неведомую  тварь  на  острове.  Вдруг  стена  слева  от  меня  лопнула,  словно  разбитое  стекло,  и  в  ней  открылся  пролом  –  а  за  ним  был  свет.  Я  кинулся  туда,  отбежал  немного,  остановился  и  обернулся  –  посмотреть,  идут  ли  за  мной  те  двое.  А  они  шли!  –  и  как  раз  в  тот  момент,  когда  все  здание  начало  оседать,  они  неловко  выбрались  из  проема.  Руки!  Надо  было  освободить  им  руки!  –  но  они  добрались  сюда  и  со  связанными  руками,  и  теперь  стояли  рядом,  шумно  дыша  через  сломанные  носы  и  выбрасывая  капли  и  сгустки  крови  через  разорванные  ноздри.  Я  сорвал  скотч  с  их  лиц,  и  они  тут  же  закашлялись,  принялись  что-то  неразборчиво  кричать,  а  я  тем  временем  освободил  их  руки  –  к  счастью,  их  и  связали  скотчем,  а  не  заковали  в  наручники  те  горе-полицейские…  Впрочем,  какие  же  это  полицейские?  Это  упыри  какие-то,  вот  кто  они,  чудовища  из  всего  этого  кошмара,  просто  –  помельче,  но  чудовища,  монстры,  нежить…

Тут  мы  заметили  сквозь  пыль,  облаком  висевшую  над  рухнувшим  зданием,  что  обломки  его  зашевелились,  и  тут  же  ощутили  мощное  сотрясение  почвы,  от  которого  едва  устояли  на  ногах.  Из-под  земли  что-то  выбиралось  –  но  ни  мне,  ни  моим  невольным  спутникам  совсем  не  хотелось  узнать  что  именно,  и  мы,  словно  по  команде,  отвернулись  от  этого  зрелища  и  кинулись  наутек,  сопровождаемые  грохотом,  ревом,  клекотом,  рычанием,  сочным  хрустом  и  глухими  ударами,  несущимися  из-под  земли…

…Остановились  мы,  когда  нас  совсем  оставили  силы.  Мы  стояли  на  дне  какого-то  оврага,  а  вся  та  адская  какофония,  которая  загнала  нас  сюда,  доносилась  до  нас  приглушенно  и  как  будто  бы  даже  удалялась.  Земля  под  ногами  вздрагивала  едва  заметно  –  так,  как  если  бы  неглубоко  под  оврагом  пролегала  ветка  метро,  по  которой  сейчас  идет  поезд.  Похоже,  мы  все-таки  оторвались  от  погони;  эта  проблема  решена,  но  что  делать  дальше?  С  этим  вопросом  я  и  обратился  к  моим  спутникам;  вернее,  я  собирался,  но  они  меня  опередили.  Один  из  них  взошел  чуть  по  склону  оврага  и  оттуда  сказал:

-  Бумажник  давай,  -  а  второй  тем  временем  подскочил  ко  мне  сзади  и  схватил  меня  за  локти.

-  Да  вы  что!  Я  же  вас  только  что  спас!  –  закричал  я,  но  тот,  который  стоял  надо  мной,  прыгнул  вперед  и  коротко,  но  очень  сильно  ударил  меня  кулаком  в  живот.  Я  сложился  пополам,  второй  отпустил  мои  руки,  я  повалился  на  землю,  и  они  принялись  бить  меня  –  ногами,  куда  попало,  приговаривая:

-  Спас…  спас…  -  а  я,  задыхаясь  и  почти  ослепнув  от  боли,  вцепился  глазами  в  ржавую  консервную  банку,  торчавшую  из  земли  в  шаге  от  моего  лица,  изо  всех  сил  стараясь  не  потерять  ее  из  виду.  Тревога,  тревога  моя,  спасение  мое,  где  же  ты…

На  этот  раз  все  произошло  без  предисловий  -  молниеносно.  Склон  оврага  лопнул,  словно  его  взорвали,  только  ни  грохота,  ни  дыма,  ни  огня  не  было.  Огромные  пласты  дерна,  камни  и  корни  деревьев  разбросало  во  все  стороны,  в  земле  открылся  провал,  и  оттуда  ударило  тошнотворным  смрадом.  Мои  мучители  тут  же  забыли  обо  мне  и  о  бумажнике  и  кинулись  бежать  –  один  вправо,  другой  влево  по  оврагу,  а  я  скорчился  там,  где  лежал,  и  меня  от  боли  и  невыносимого  смрада  просто  вывернуло  наизнанку.  Содрогаясь  в  спазмах,  я  видел,  как  из  пролома  в  склоне  оврага  в  оба  его  конца  потекли  упругие  серовато-прозрачные  тела  –  толстые,  как  колонны  Казанского  собора  в  Питере  –  они  вытекали  из-под  земли  стремительно,  как  вода  из  разорванной  трубы.  Потом  до  меня  донеслись  короткие,  полные  муки  и  боли  вскрики,  все  затихло,  а  внутри  тел  прокатились  и  исчезли  фиолетово-красные  рваные  пятна,  тела  принялись  истончаться,  таять,  уходить  обратно  в  пролом,  и  скоро  совсем  исчезли  в  нем.  Я  кое-как  встал  на  колени,  все  еще  не  веря  своему  спасению,  но  уже  подумывая  о  том,  как  бы  мне  убраться  отсюда  подальше  и  навсегда,  ведь  бумажник  по-прежнему  со  мной.

Я  вытащил  его  из  кармана,  раскрыл,  перед  глазами  мелькнули  голограммы  и  нули,  и  тут  же  громыхнуло  и  тряхнула  так,  как  никогда  прежде.  Перед  глазами  замельтешило,  все  вокруг  и  как  будто  даже  я  сам  свернулось  в  тугой  узел,  который  затягивался  все  туже  и  туже,  и  когда  мои  кости  и  череп  уже,  казалось,  вот-вот  разлетятся  в  пыль,  все  прекратилось,  боль  исчезла,  я  раскрыл  глаза,  огляделся  сквозь  переливчатое  мерцание,  теперь  уже  заливавшее  все  поле  зрения  до  самых  его  краев,  и  понял:  это  ловушка,  ловушка,  а  я  –  попался!..»

Тот  самый  полицейский  в  черной  униформе  дочитал  мои  показания,  крякнул,  аккуратно  сложил  листы  и  медленно  разорвал  их  пополам…»

2017-2018

Рисунок:  Lisel  Jane  Ashlock,  Broklyn,  NY,  USA.  Moby  Dick

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792434
дата надходження 20.05.2018
дата закладки 22.05.2018


Ірина Гнатюк

Все зведеться до того

Все  зведеться  до  того,  що  через  відрі́зок  часу
Ти  повернешся  в  точку,  з  якої  колись  починалась
І  буде́  неважливо,  з  якого  ти  вийшла  класу
А  куди  ти  дісталась

Все  зведеться  до  того,  що  перед  всіма  судами
Ти  стоятимеш  горда  і  тиха,  тверда,  як  криця
І  зневіреним  всім,  з  їх  прирученими  журавлями
Покажи  своє  небо  в  синицях

Все  зведеться  до  того,  що  час  не  лікує  рани
І  щоб  вийти  за  край  треба  просто  вдихнути  глибше
І  тоді  заглядай  їм  у  душі  і  дякуй  за  шрами
Які  кожен  зали́шив

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625685
дата надходження 02.12.2015
дата закладки 10.05.2018


Ірина Гнатюк

Надмір

Що  б  ти  не  робив  -  роби  це  добре
Вкладай  душу  і  пам'ять
Говори  з  людьми  відверто  і  водночас  стримано
Не  нав'язуй  їм  свого  болю
Щастя
Гріхів

Апофеозом  всіх  щасливих  митей  був  його  приїзд
Через  тиждень  після  знайомства
З  валізою  і  без  зворотнього  квитка
Це  було  щось  метафізичне
Те  що  не  піддавалось  логіці  і  не  потребувало  пояснень
Було  прекрасним  за  замовчуванням

Я  не  прошу  повторити  це  чи  повернути  все  назад
Не  прошу  відродити  з  вогню  не  прошу  відновити  сліди  на  піску  
Я  прошу  навпаки  -  позбав  мене  від  лукавого
І  не  введи  у  спокусу

Найважче  після  розриву  -  позбутись  звички  спати  на  половині  ліжка
Виймати  з  шафи  дві  чашки
Планувати  відпустку  на  двох
Не  ставити  платівки  на  робочий  стіл

Шукаю  причини  того  фіаско
Перебираю  ніби  погану  крупу  всі  свої  якості
Роблю  довгі  паузи,  дійшовши  до  максималізму  і  саморуйнування
Насправді  йому  вони  вдавались  краще
Тільки  от  не  можу  припуститись  думки
Що  цей  факап  належить  порівну  нам  обом

Травень  вимикає  воду  і  перестає  берегти  тепло
Вдома  на  мене  чекають  Пінк  Флойд  і  невтішний  оверлук  
Чекає  його  пошта  яку  я  продовжую  отримувати

Коли  щось  робиш  -  віддайся  на  повну
Не  варто  було  вчитись  застосовувати  це  і  до  любові
Часто  єдиним  імовірним  її  продовженням  стає  -
пам'ятати.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790796
дата надходження 08.05.2018
дата закладки 10.05.2018


Валерій Яковчук

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гайауату: 10. Сватання Гайауати

«Наче  тятива  для  лука,
Жінка  так  для  чоловіка  –
Хоч  його  згинає  й  тягне,
Та  йому  вона  слухняна;
Порізно  обоє  марні!»

Мовив  юний  Гайауата
Так  до  себе  у  задумі,
Збитий  з  глузду  почуттями,
Спраглий,  у  страху  й  надії,
Думав  лиш  про  Мінегагу,
Про  прекрасну  Води  Сміху
В  дальньому  краю  Дакотів.

«Зі  своїх  візьми  дружину»  –
Радила  стара  Нокоміс;
«Не  ходи  на  схід,  на  захід,
По  чужинку  незнайому!
Наче  вогнище  домашнє
Скромна  донька  у  сусіда;
Наче  зірка  або  місяць
Найгарніша  із  чужинок!»

Відмовляла  так  Нокоміс,
Та  сказав  їй  Гайауата:
«Дорога  стара  Нокоміс,  –
Миле  вогнище  домашнє,
Та  для  мене  світло  зірки,
Світло  місяця  миліші!»

Твердо  мовила  Нокоміс:
«Не  приводь  сюди  ліниву,
Не  приводь  нікчемну  жінку  –
Руки  й  ноги  недоладні;
Жінку  приведи  умілу  –
Серце  ніжне,  руки  спритні,
Ноги  щоб  були  невтомні!»

Посміхнувся  Гайауата:
«В  дальньому  краю  Дакотів
У  Майстерника  дочка  є,
Мінегага,  Води  Сміху,
Найгарніша  між  жінками.
Приведу  її  в  вігвам  твій,
Вмить  поробить  всю  роботу,
Буде  зірка,  місяць,  пломінь,
Буде  світлом  сонця  людям!»

Та  твердила  все  Нокоміс:
«Не  веди  в  мій  дім  чужинку
З  краю  дальнього  Дакотів!
Дуже  злобні  ті  Дакоти,
Часті  війни  поміж  нами,
Ворожда  ще  не  забута,
Ниють  ще  відкриті  рани!»

Посміхнувся  Гайауата:
«Ось  тому  то  я  й  повинен
Взяти  жінку  із  Дакотів,
Щоб  ми  з  ними  поєднались,
Щоб  стара  вражда  забулась,
Щоб  зцілились  зовсім  рани!»

І  відправивсь  Гайауата
В  край  далекий,  до  Дакотів,
В  край  з  прекрасними  жінками;
Йшов  лугами  й  болотами,
Йшов  безмежними  лісами,
Йшов  у  цілковитій  тиші.

Йшов  в  магічних  мокасинах  –
Кожним  кроком  милю  міряв,
Та  здавалось  –  путь  безкрайня;
Серце  швидше  йшло,  ніж  ноги;
Тож  ішов  без  відпочинку,
Аж  почув  сміх  водоспаду,
Водоспаду  Мінегаги,
Що  його  манив  у  тиші.
Прошептав  він:  «Ніжні  звуки!
Ніжний  голос  мене  кличе!»

На  відкритому  узліссі,
Де  змішались  світло  й  тіні,
Стадо  оленів  ходило
І  не  чуло  Гайауату;
«Не  зламайсь!»  –  шепнув  він  луку,
«Ти  не  схиб!»  –  шепнув  стрілі  він,
І  послав  її  співучу
В  оленя  гаряче  серце;
Кинув  оленя  на  плечі
І  вперед  пішов  невтомно.

У  вігвамі  на  порозі,
В  дальньому  краю  Дакотів,
Умостивсь  старий  Майстерник
І  робив  із  яшми  вістря,
Вістря  стріл  із  халцедону.
Поруч  з  ним  в  красі  сиділа
Незрівнянна  Мінегага,
Його  донька,  Води  Сміху,  –
З  рогози  сплітала  мати.
Йшли  його  думки  в  минуле,
А  дівчини  –  у  майбутнє.

Про  минулі  дні  він  думав,  –
Як  такою  ось  стрілою
Оленя  вбивав,  бізона,
Там,  де  Мускодей,  луг  вільний.
І  гусей  стріляв  в  польоті  –
Галасливу  гуску  Уау.
Думав  про  війська  відважні,
Що  у  нього  брали  стріли,
Без  його  стріл  не  боролись.
Ах,  немає  більш  на  світі  
Воїнів  таких  достойних!
Як  жінки  тепер  зробились,
Язики  у  них  за  зброю!

В  неї  думка  про  мисливця  
Із  чужих  племен  і  краю,
Що  був  юний  і  прекрасний,
Що  весняного  поранку
Купував  у  батька  стріли;
Він  сидів  у  них  в  вігвамі,
Довго  гаявсь  на  порозі,
Оглядавсь,  коли  відходив.
Батько  теж  його  відмітив,    
Похвалив  за  ум  та  мужність;
Чи  він  прийде  знов  по  стріли
До  бурхливих  водоспадів?
Її  руки  впали  мляво,
Очі  в  мріях  потонули.

Тут  вони  почули  кроки,
Шелестіння  між  гілками,
І,  з  рум’янцем  на  обличчі,
З  мертвим  оленем  на  плечах,
Раптом  із  лісної  гущі
Появився  Гайауата.

Пильно  глянув  стріл  Майстерник,
Відірвавшись  від  роботи,
Вбік  відклав  стрілу  почату,
Запросив  зайти  в  оселю,
Й,  піднімаючись  назустріч,
Мовив:  «Раді,  Гайауато!»

Дівчині  до  ніг  негайно
Гайауата  скинув  ношу,  –
Оленя  з  плечей  здійнявши;
Подивилась  Води  Сміху
Крізь  рогозяне  плетіння
І  сказала  ніжним  тоном:
«Раді  бачить,  Гайауато!»

А  вігвам  в  них  був  великий,
З  білих  шкур  і  пишно  вбраний,
Де  дакотськими  богами
Розмальовані  запони.
До  вігваму  вхід  високий  –
Як  заходив  Гайауата,
То  лиш  ледве-ледь  зігнувся,
Ледь  торкнувсь  орлиним  пір’ям.

Піднялася  Води  Сміху,
Встала  чемна  Мінегага,
Склала  вбік  свою  роботу,
Принесла  для  гостя  їжу,
Зі  струмка  води  набрала,  –
Їжа  в  глиняних  тарілках,
З  липи  чаші  із  водою.  
Слухала,  як  гість  говорить,
Слухала  питання  батька,
Та  свої  стулила  губи,
Не  промовила  ні  слова.

Так,  немов  кріз  сон  все  чула,
Кожне  слово  Гайауати,
Про  стару  Нокоміс  чула,  
Як  та  няньчила  в  дитинстві,
Про  його  найкращих  друзів:
Чібайабоса,  музику,
І  про  Куазінда  міцного.
Про  блаженство  і  достаток
У  країні  Оджібуеїв,
У  країні  миру  й  щастя.

«Після  років  ворожнечі,
Років  воєн  і  убивства,
Мир  настав  між  племенами
Оджібуеїв  і  Дакотів,  –
Говорив  так  Гайауата
І  тоді  додав  поволі,  –
Мир  цей  має  бути  вічним,
Наші  руки  щоб  зімкнулись
І  серця  щоб  об’єднались,
Дай  мені  дочку  за  жінку,
Мінегагу,  Води  Сміху,
У  Дакотів  наймилішу!»

І  тоді  старий  Майстерник
Помовчав  якусь  хвилину,
Посмоктав  у  тиші  люльку,
Глянув  знов  на  Гайауату,
З  ніжністю  на  Води  Сміху
І  промовив  вирішально:
«Так,  якщо  вона  бажає;
Хай  їй  серце  скаже  щиро!»

І  прекрасна  Води  Сміху,
Що,  здалось,  ще  більш  розквітла,
Без  принуки  і  вагання
Підійшла  до  Гайауати,
Легко  сіла  біля  нього
І  сказала,  зашарівшись:
«Я  піду  з  тобою,  муже!»

Так  посватавсь  Гайауата!
Так  дочку  узяв  прекрасну
У  Майстерника  старого
В  дальньому  краю  Дакотів!

Він  з  вігваму  вийшов,  взявши
із  собою  Води  Сміху;
Йшли  вони,  рука  з  рукою,
Крізь  ліси  густі  й  прилуки,
Батька  кинувши  старого
На  порозі  до  вігваму,
Чули  голос  водоспаду,
Мінегаги  крик  далекий,
Що  кричав  їм  на  прощання:
«Будь  щаслива,  Мінегаго!»

А  старий  Майстерник  знову
Повернувся  до  роботи,
Сів  на  сонячнім  порозі
І  балакав  сам  до  себе:
«Так  ось  дочки  покидають,
Що  нас  люблять  і  нам  любі!
Тільки  стануть  нам  у  поміч,
Лиш  на  них  почнем  спиратись,
Як  приходить  чужоземець,
В  пір’ї,  з  дудкою  з  тростини,
Ходить,  граючи,  довкола,
Виманить  із  них  найкращу,
І  вона  за  ним  мандрує,
Кине  все  задля  чужинця!»

Був  приємним  шлях  додому
Крізь  густі  ліси  безкрайні,
По  лугах,  гірських  долинах,
Через  ріки,  паді,  схили;
Був  коротким  Гайауаті,
Хоч  ішли  вони  не  швидко,
Бо  ступав  він  так  повільно,
Як  ступала  Води  Сміху,

По  річках  швидких  широких
На  руках  він  ніс  дівчину;
Пір’ячком  легким  здавалась,
Як  на  голові  прикраса;
Розчищав  він  їй  дорогу,
Відхиляв  гілки  навислі,
Будував  курінь  щовечір,
Постіль  із  густої  тсуги,*
Вогнище  палив  при  вході
Із  сухих  шишок  соснових.

Всі  вітри  йшли  вслід  за  ними
Крізь  ліси  і  понад  лугом;
Всі  зірки  на  них  дивились
Уночі  недремним  оком;
З  укриття  в  густому  дубі
Спритна  білка  Аджідомо
На  закоханих  дивилась;
Кролик  зляканий,  Уабасо,
Швидко  втік  від  них  з  дороги,
Біля  нірки  зупинився,
Прямо  сів  на  задні  лапки
Й  на  закоханих  дивився.

Був  приємним  шлях  додому!
Голосно  пташки  співали,
Пісню  щастя  і  свободи;  
Спів  сіалії*  Оуейси:
«Ти  щасливий,  Гайауато,
Маєш  жінку,  що  кохає!»
Дрозд  для  них  співав,  Опічі:
«Ти  щаслива,  Води  Сміху,
Маєш  гідного  ти  мужа!»

З  неба  сонце  добросерде
Крізь  гілки  на  них  дивилось
І  казало:  «Мої  діти,
Світ  –  любов,  а  тінь  –  незгода;
У  житті  –  то  тінь,  то  світло,
Будь  в  любові,  Гайауато!»

З  неба  місяць  сяйвом  дивним
Наповняв  курінь  безмірно
І  шептав  їм:  «Мої  діти,
День  –  неспокій,  ніч  –  це  тиша,
Муж  –  господар,  жінка  –  послух;
Половина  йде  за  цілим;
Будь  терпляча,  Води  Сміху!»

Так  вони  дійшли  додому;
Так  привів  наш  Гайауата
У  вігвам  старій  Нокоміс
Ясну  зірку,  місяць,  пломінь,
Ясне  світло  сонця  людям,
Мінегагу,  Води  Сміху,
Найгарнішу  між  жінками
В  дальньому  краю  Дакотів,
У  краю  жінок  прекрасних.

*Тсуга  –  вічнозелене  дерево  з  конусоподібною
кроною,  з  плескатою  хвоєю
*Сіалія  –  синьопера  співоча  пташка  родини  дроздових.

Henry    Longfellow,  The  Song  of  Hiawatha:  10.  Hiawatha's  Wooing

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789600
дата надходження 29.04.2018
дата закладки 05.05.2018


Валерій Яковчук

Рікардо Міро (Панама) , Остання чайка


Неначе  ніжна    бахрома  рухома,
покров  вечірній  котиться  невпинно,
стрімким  польотом  зграя  легкоплинна
летить  шукати  берег  невідомий.

Вслід  одинока  чайка  без  утоми
за  зграєю  в  пориві  вперто  рине,
рвучи  самотньо  темряву  пустинну,  –
зникає  зграя  в  мороці  німому.

З’явилась  ясна  зірка  вечорова,
забуту  чайку  в  темряві  шукає,
за  нею  йде  як  варта  рятункова.

Історія  життя  мого  збігає,
тому  що  я,  як  чайка  та  бідова,
як  пташка,  що  її  забула  зграя.

Ricardo  Miró
La  última  gaviota

Como  una  franja  temblorosa,  rota
del  manto  de  la  tarde,  en  raudo  vuelo
se  esfuma  la  bandada  por  el  cielo
buscando,  acaso,  una  ribera  ignota.

Detrás,  muy  lejos,  sigue  una  gaviota
que  con  creciente  y  pertinaz  anhelo
va  de  la  soledad  rasgando  el  velo
por  alcanzar  la  banda  ya  remota.

De  la  tarde  surgió  la  casta  estrella,
y  halló  siempre  volando  a  la  olvidada,
de  la  rauda  patrulla  tras  la  huella.

Historia  de  mi  vida  compendiada,
porque  yo  soy,  cual  la  gaviota  aquella,
ave  dejada  atrás  por  la  bandada.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789201
дата надходження 26.04.2018
дата закладки 04.05.2018


Станислав Бельский

Галина Крук. Господи, если ты так много всего…

господи,
если  ты  так  много  всего  запланировал  для  меня
надо  было  мне  нервы  дать,  как  корабельные  канаты
дать  кожу  загрубевшую,  как  парусина
дать  сердце  тяжёлое,  словно  якорь

чтобы  так-то  вот  бросила  его  за  борт  –
и  никакие  волны  не  сдвинут  с  места

в  открытом  море
в  открытом  как  рана  море
в  открытом  как  смертельная  рана  солёном  море

говоришь  мне:
греби  руками,  дитя,  греби  руками
пока  я  изобретаю  вёсла

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788996
дата надходження 25.04.2018
дата закладки 29.04.2018


Валерій Яковчук

Якуб Колас, Нова земля: Лісникова садиба


Мій  рідний  куте,  серцю  милий!..
Забуть  тебе  не  маю  сили!
Не  раз,  натомлений  в  дорозі
Життям  весни,  я  у  знемозі
В  думках  до  тебе  залітаю
І  там  душею  спочиваю.
О,  як  би  я  хотів  спочатку
Життя  дорогу  по  порядку
Пройти  іще  раз,  озирнутись,
Прибрать  з  доріг  камінні  брили,
Що  молоді  марнують  сили,  –
Щоб  у  весну  мою  вернутись.

О,  весно,  весно!  Не  мені  ти!
Не  я,  тобою  обігрітий,
Прихід  твій  радісний  вітаю  –
Тебе  навіки  я  ховаю.
І  хвиля  та  вже  не  вернеться,
Що  стрімко  річкою  несеться.
Не  раз  вона,  як  плинна  пара,
На  крилах  сонця  піде  в  хмари
І  знов  дощем  на  річку  зійде  –
Ніхто  із  меж  своїх  не  вийде,
Із  норми,  що  життям  є  дана,
Або  на  діл  спаде  в  туманах.
Але  хто  нам  її  покаже  –
Водою  вниз,  чи  снігом  ляже?
Не  прийдеш  більш,  немов  та  хвиля,
До  мене,  весно  юна,  в  силі!..
Ось,  як  тепер,  переді  мною
Встає  куточок  той  пригожий,
Де  джерела  вузеньке  ложе,
Ялина  в  парі  де  з  сосною,
Обнявшись  тісно  над  водою,
Як  молоді  у  час  кохання,
В  останній  вечір  розставання.
І  бачу  ліс  я  коло  хати,
Де  весело  колись  дівчата
Пісні  співали  дружним  хором,
Йдучи  з  роботи  пізно  бором.
Пісень  неслися  звуки  сильні,
В  лісах  невпинно  відбивались,
До  них  узгір’я  озивались  –
Давали  радість  співи  вільні.
А  сосни  й  вікові  ялини
У  співу  радісні  хвилини
Стояли  мовчки  у  задумі,
І  в  їхньому  слабкому  шумі  
Вечірні  молитви  неслися
До  неба,  у  священні  висі.

Там,  де  садиба  лісникова,
Тягнувсь,  мов  чарівна  підкова,
Старий,  високий  ліс  тінистий.
Тут  верх  осик  із  круглим  листом
Сплітавсь  із  соснами,  з  дубами,
Ялини  хмурими  хрестами
Високо  в  небі  виділялись,
Таємно  з  соснами  шептались.
Завжди  журливі,  наче  вдови,
Вони  здебільш  одні  стояли
І  так  печально  поглядали,
Нахмуривши  думливо  брови!
Ліс  наступав  і  розступався,
Лужком  зеленим  розривався;
Там  лісу  вигини  веселі
Так  мило  йшли  довкіл  оселі,
Що  просто  б  ними  любувався.
А  знизу  ліс  оцей  кошлатий
Одягся  у  зелені  шати  –
Лоза,  черемуха,  крушина,
Кущі  ліщини,  горобина.
Бувало,  глянеш  і  здається,
Що  крізь  живу  гілок  завісу,
Крізь  молоде  сплетіння  лісу
Ні  птах,  ні  миша  не  проб’ється.
Текли  тут  з  лісу  неширокі,
В  траві  заховані,  потоки,
Вздовж  берегів  попід  гілками
Їх  лози,  верби  обступали;
У  тінях  хвилі  миготали
І  в  луг  вже  видними  річками
Між  очеретів  йшли  поволі,
Робили  вигини  на  волі,
Аж  поки  в  Німан  не  впадали.

Зелений  луг,  де  кинеш  оком,
Покровом  пишним  і  широким
Над  Німаном  уздовж  послався  –
За  хатою  він  починався
І  йшов  стягою  квітковою,
Покритий  густо  муравою,
Сіяв  на  сонці  в  переливах
Тонів  відрадних.  А  на  нивах
Колосся  жита  колихнеться
І  людям  радо  засміється
Своїм  приємним,  милим  співом
Під  вітру  лагідним  поривом  –
Так  гнуться  і  шепочуть  трави,  
Як  гладить  вітер  їх  ласкавий,
І  підуть  хвилі  вдаль  гуляти
З  приємним  співом  чередою,
Зашепчуть  квіти  між  собою,
Неначе  молоді  дівчата.
Ех,  луг  широкий!  Як  живий  ти,
Промінням  сонечка  залитий,
Увесь  стоїш  перед  очима,
Смутний  і  милий,  як  отчина,  
Як  край  наш  тихий  у  діброві,
Де  синім  лагідним  покровом
У  літній  час  імла  спадає
І  даль  задумою  вкриває.
Хоч  у  неволі  жить  нелегко,
Від  рідних  берегів  далеко,
Та  я  душею  оживаю,  
Як  оком  думки  оглядаю
Тебе,  мій  лугу  і  долино,
Де  Німан  срібноводний  плине,
Дуби  де  дружно  чередою
Стоять,  як  вежі,  над  водою  –
Подій    давнішніх  вартівничі,
Гілки  піднявши  войовниче.
Лиш  тут  під  ними,  в  прохолоді,
Улітку,  при  ясній  погоді,
Косінням  стомлений,  спочинеш
Й  думки  неспокою  покинеш,
Заснувши  міцно  в  насолоді.
Тут  прохолодно  і  просторо!
А  птаство  голосно  й  бадьоро
Сміється  милим  щебетанням
І  повнить  луг  своїм  співанням.
Шапками  на  дубах  далеких
Чорніють  гнізда,  де  лелеки
Клекочуть  звучно,  лелечата
Пищать  так  жально,  як  щенята,
Закинувши  носи  угору,
І  просять  їсти  в  певну  пору.
Де  ж  лелечата  вже  чималі,
Їх  починають  вабить  далі;
Вони  в  собі  відчули  силу
І  раз  по  раз  розводять  крила,
Уверх  на  лікоть  підлітають,
Повітря  ловлять,  загрібають,
І  недоладними  ногами
Танцюють  смішно  над  дубами.
Там  теж  шпаки  із  горобцями,
Ці  підсусідки  гнізд  лелечих,
В  щоденних  клопотах  щебечуть,
І  мовкнуть  пізно  вечорами.
Із  дуба  чути  ракші  крики,
А  над  лугами  свист  шуліки
Різкий  тужливо  пролітає
І  сум  незнаний  навіває.
Ех,  луг  широкий!  Як  живий  ти,
Травою  пишною  сповитий,
Лежиш  ясний  передо  мною.
І  сяєш  дивною  красою!
І  як  дві  жіночки  старенькі,
Що  до  них  старість  потихеньку,
Як  злодій  лізе  серед  ночі,
Як  сон  смачний  змикає  очі,
Красу  і  силу  забирає
І  всю  рухливість  викрадає,
Та  й  кине  їх  одних,  стареньких,
Одних  як  перст,  і  чуть  живеньких,
І  не  потрібних  вже  нікому  –
Життю  завада  молодому.
Там  коло  хати  у  садочку,
Схилившись  тихо  у  куточку,
Рядком  старі  верби  дві  стали,
А  молоді  вже  підростали,
Гілки  розкинувши  угору,  
На  світ  дивились  втішним  зором.
Гілля  спустивши  над  парканом,
Росла  там  грушка  з  гнучим  станом,
А  вздовж  паркану  пишним  валом
Стояв  густий  вишняк  чималий.
А  так  садок  був  невеличкий:
Дві  горобини  та  три  дички,
А  в  вербах  липка  зеленіла,
Немовби  їхня  внучка  мила.
Але  як  весело  довкола
У  вуликах  гуділи  бджоли!
І  меду  запах  скрізь  розлитий!  
Плодились  бджоли  кожне  літо:
Рої  щороку  прибували  –
На  бджоли  тут  удачу  мали.
Від  ранку  гул  стояв  до  ночі.
Бувало,  влітку,  в  час  робочий
Не  раз  там  чувсь  веселий  голос:
Ой,  тату!  Дядьку!  Вийшли  бджоли!
На  вишню  сіли  біля  плоту!
І  ті,  покинувши  роботу  –
Косить  над  річкою  в  розпадку,
Додому  бігли,  щоб  випадком
До  лісу  бджоли  не  злетіли,
Тому  їх  пильно  так  гляділи.

Там  біля  току,  поруч  з  садом,
Повітка  й  клуня  стали  рядом.
В  повітці  скраю  від  дороги  
Стояли  бричка,  віз  і  дроги,
Старенькі  сани,  осі,  кола,
І  кілька  вуликів  на  бджоли,
З  них  незакінчені  частина,
Розсохлий  цебер  і  діжчина.
Там  різний  мотлох,  лом  валявся,
Від  сонця  і  дощу  ховався  –
Завжди  потрібне  щось  для  дому.
На  клуні  стріха  із  соломи
Від  часу  зовсім  почорніла,
Донизу  пасмами  висіла  –
Її  вітри  порозривали,
Та  трохи  хлопці  постягали,
На  стріху  лазячи,  бувало,  –
Таку  собі  забаву  мали.
Під  стріхою,  де  павутина,
Обдертий  колос-сиротина
Легенько  в  затишку  гойдався  –
З  якого  часу  там  тримався,
То  Бог  його  святий  вже  знає!
Стара  будівля  виглядає  –
Зі  стріхою  ущент  гнилою
Стояв  хлівець  якраз  навпроти,
І  торохтів  невпинно  з  плоту
Горщок,  розбитий  кочергою.
Старий,  побитий  робаками,
Набік  похилений  вітрами,
Той  хлів  здавався  стариною  –
Жебрак  із  долею  сумною.
Чуть  далі,  в  полі,  трохи  збоку,
Погрібничок  був  одинокий,
Гірким  схилився  сиротою,
Обпершись  стріхою  старою.
В  кінці  двора  стояла  хата,
Прийнявши  вид  молодцюватий
Поміж  старої  забудови,
Немов  шляхтянка  гонорова,
Що  із  костелу  йде  спрокволу,
Чуть-чуть  піднявши  край  подолу;
Під  парасолем  важна  птиця
Все  крутить  складками  спідниці  –
З  доріжок  пил,  пісок  змітає
І  в  очі  хлопцям  заглядає.

Від  хати  поле  починалось,
Де  жито  радісно  гойдалось
І  ріс  овес,  ячмінь  і  гречка,  –
Було  тут  затишне  гніздечко!..

Мій  милий  куте,  лугу  рідний!
Тепер  я  вам  чужинець  бідний.
Все  той  же  ліс,  поля  повсюди,
Та  інші  вже  живуть  там  люди.
І  душу  смуток  наповняє,
Що  в  небуття  роки  упали,
Мої  щасливі  дні  пропали  –
Пройшла  ти,  весно  молодая!

Якуб  Колас,  Новая  зямля:  Леснікова  пасада

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788880
дата надходження 24.04.2018
дата закладки 28.04.2018


Станислав Бельский

Галина Крук. С потёртым кошельком в руках…

с  потёртым  кошельком  в  руках
–  она  его  не  раскрывает  –
расматривает  витрины,  спрашивает  что  почём,
считает  вслух,  что  лучше  взять
«чем  больше  покупаешь,  тем  больше  потребляешь»
«у  полных  людей  проблемы  с  давлением  и  ногами,
а  худые,  –  говорит  девушке  в  мясном,  –  и  живут  дольше»
«лекарства  сейчас  –  одни  подделки,  я  их  не  покупаю»
«столько  всего,
даже  не  знаешь,  на  чём  глазу  остановиться.
знаете,  вижу  неважно,  всё  такое  размытое»
«хорошо,  что  работаете  по  воскресеньям  –
есть  хотя  бы  с  кем  поговорить»
стоит  и  говорит.
хоть  бы  сказала,  что  ей  нужно,  наверно  уже  бы  дали.
стоят  и  говорят  –  с  каждой  может  такое  случиться.

худая,  подслеповатая,  совсем  одинокая

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788750
дата надходження 23.04.2018
дата закладки 28.04.2018


Станислав Бельский

Галина Крук. Не забыть сфотографировать пасхи…

не  забыть  сфотографировать  пасхи
не  забыть  сфотографировать  мясное
не  забыть  сфотографировать  писанки
не  забыть  сфотографировать  корзинку
не  забыть  сфотографировать  как  освящали
не  забыть  фотоаппарат
не  забыть  телефон

а  то,  бывает,  забудешь  -
и  ни  единого  селфи  с  распятым,
словно  всё  это  было  напрасно

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787720
дата надходження 16.04.2018
дата закладки 21.04.2018


Валерій Яковчук

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гайауату: 8. Риболовля Гайауати


Уперед  по  Ґічі-Ґюмі,
По  сяйних  Великих  Водах,
З  кедровою  волосінню,
Витою  із  лубу  кедра,
Наму-осетра  ловити,
Міше-Наму,  Князя-рибу,
У  каное  із  берези  
Плив  щасливий  Гайауата.

Крізь  прозору  чисту  воду
Міг  він  бачить  жваву  рибу
У  глибинах  під  собою;
Бачив  окуня  він,  Сау,
У  воді,  як  сонця  промінь;
Бачив  Шоуґеші  він,  рака,  –
По  піску  на  дні  той  повзав,
Мов  страшний  павук  великий.

На  кормі  був  Гайауата
З  кедровою  волосінню;
Його  пір’ям  вітер  ранній
Грався  мов  гілками  тсуги*;
На  носу  хвіст  розпустила
Спритна  білка  Аджідомо;
Її  шерстю  вітер  ранній
Грався  мов  травою  в  лузі.

На  піску  на  дні  спочити
Ліг  потворний  Міше-Нама,  
Осетер,  Князь-риба,  ліг  там;
Воду  зябрами  втягає,
Перемішує    плавцями,
Хвіст  із  дна  пісок  змітає.

Він  лежить  у  обладунку  –
По  боках  щити  широкі,
На  лобу  тверда  пластина,
А  на  плечах  і  на  спині
Кістяні  шипи  рядами;
Бойові  на  ньому  фарби  –
Жовті,  сині  і  червоні
Смуги  з  чорними  латками;
Він  на  дні  лежить,  ворушить
Пурпуровими  плавцями,
А  над  ним    пливе  в  каное
Із  берези  Гайауата
З  кедровою  волосінню.

Закричав  тут  Гайауата
В  глибину:  «Візьми  принаду!
Ось  вона,  осетре  Намо!
Піднімись  з  води  нагору
І  побачим,  хто  сильніший!»
Волосінь  кедрову  кинув
Він  в  прозору  чисту  воду,
Марно  відповідь  чекавши;
Відповідь  чекав  він  довго,
Тож  кричав  все  голосніше:
«Ось  принада,  Князю-рибо!»

Нама-осетер  плавцями
Мляво  рухав  під  водою,
Дивлячись  на  Гайауату,
Слухав  крик  його  надмірний,
Зайвий  галас  і  неспокій,
Поки  не  стомивсь  від  гаму;
І  сказав  тоді  Кенозі,
Спритній  щуці  Маскенозі:
«У  нахаби  з’їж  принаду,
Ліску  рви  у  Гайауати!»

І  відчув  тут  Гайауата,
Як  напнулась  ліска  в  пальцях;
Він  почав  її  тягнути  
Так,  що  стало  сторч  каное,
Наче  дерево  берези,
З  білочкою  Аджідомо,
Що  скакала  на  вершечку.

Сповнивсь  глумом  Гайауата,
Як  побачив  Маскенозу,
Щуку,  що  тягнув  нагору;
Коли  стала  зовсім  близько,
Закричав  він  вниз,  у  воду:
«Еза!  Еза!  Посоромся!
Щука  ти  лише,  Кеноза,  –
Не  та  риба,  котру  хочу,
Ти  не  осетер,  Князь-риба!»

Вмить  униз  на  дно  спустилась
Знічено  вертлява  щука,
Й  осетер  могутній  Нама
Наказав  для  місяць-риби,
Для  плаского  Уґадуоша:
«В  гордія  візьми  принаду,
Ліску  рви  у  Гайауати!»

Звільна,  мляво  до  поверхні
Уґадуош  плив,  місяць-риба,
Взявши  ліску  Гайауати,
Тягарем  на  ній  підвісивсь,  
Круговертю  збурив  воду,
Закрутив  каное  колом,
Швидко-швидко  в  пінних  вирах,
Поки  водяні  крутелі
Не  пішли  на  дальній  берег,
Де  іриси  й  очерети
Захитались,  зашуміли.

Як  побачив  Гайауата
Диск  блискучий  під  водою,
Що  повільно  піднімався,
Закричав  з  дошкульним  сміхом:
«Еза!  Еза!  Посоромся!
Уґадуош  ти,  місяць-риба,  –
Не  та  риба,  котру  хочу,
Ти  не  осетер,  Князь-риба!»

Уґадуош  на  дно  спустився,
Блискотлива  місяць-риба.  
Осетер  могутній  Нама
Знов  чув  крики  Гайауати,
Знов  чув  клич  на  поєдинок,
Зайвий  галас  і  неспокій,
Що  розносивсь  над  водою.

Із  піску  на  дні  піднявся
Осетер  сердитим  рухом,
Затремтівши  кожним  нервом,
Стукаючи  обладунком,
Бойові  відкривши  барви;
Гнівно  вискочив  стрілою,
Блиснув  в  сонячному  світлі,
І  ковтнув,  розкривши  пащу,
І  каное,  й  Гайауату.

Вниз,  у  темну  цю  печеру
Падав  стрімко  Гайауата,
Як  колода  в  чорній  річці,
Що  стрибає  на  порогах;
В  повній  темряві  жахливій
Щупав  скрізь  він  безпорадно
І  відчув  –  велике  серце
Поруч  в  темряві  пульсує.

Тож  ударив  він  від  злості
Кулаком  у  серце  Нами,
І  відчув,  як  затремтіли
Нерви,  мускули  Князь-риби;
Вмить  вода  забулькотіла,  
Як  той  кинувся  від  болю,
Змучений  та  очманілий.

Поперек  поклав  каное
Гайауата  для  безпеки,
Щоб  у  пащі  Міше-Нами
В    метушні  та  колотнечі
Не  ударитись,  не  згинуть.
Ну  а  білка  Аджідомо,
З  Гайауатою  укупі,
Теж  тягнула  і  штовхала
Із  веселим  цокотанням.

І  сказав  їй  Гайауата:
«Білко,  мій  маленький  друже,
Мужньо  ти  допомагала,
Тож  прийми  мою  подяку
І  також  ім’я  належне  –
Відтепер  тебе  довіку
Будуть  звати  «Аджідомо»,  
«Хвіст  трубою»  будуть  звати!»

Нама-осетер  здригався,
Тяжко  дихав  під  водою,
Потім  стих,  водою  гнаний
Врешті-решт  заскріб  по  гальці.
Здогадався  Гайауата,
Що  скребеться  він  об  берег,  
Що  лежить  уже  на  гальці  –
Значить  Нама,  Князь-рибина,
Мертвий  і  уперся  в  берег.

Тут  почув  він  шум  і  плескіт,
Наче  безліч  крил  зібралось;
Крик  почув  і  метушіння,
Наче  хиже  птаство  билось;
Проблиск  світла  він  побачив
Над  собою  в  ребрах  Нами;
Блиск  очей  чайок  побачив,
Тих  Кайошк,  що  заглядали
Крізь  відтулину  до  нього
І  одна  одній  кричали:
«Та  це  ж  брат  наш,  Гайауата!»

Закричав  до  них  він  знизу
Криком  радісним  з  печери:
«О,  чайки!  О,  мої  сестри!
Осетра  убив  я,  Наму.
Більшими  робіть  щілини,
Кігтями  їх  розширяйте,
Щоб  міг  вийти  я  з  темниці;
І  віднині  аж  довіку
Люди  знатимуть  ваш  подвиг,
Зватимуть  Кайошк  вас,  чайки,
Так,  Кайошк,  Шляхетні  Кігті!»

І  крикливі  дикі  чайки
Кігтями  і  дзьобом  дружно
Вишкребли  щілини  ширше
Між  могутніх  ребер  Нами
І  з  темниці,  з  небезпеки,
З  осетра  товстого  тіла,
З  небезпеки  водяної
Випустили  Гайауату.

Став  він  поруч  із  вігвамом,
Став  над  краєм,  над  водою,
І  гукнув  стару  Нокоміс,
Показавши  для  Нокоміс
Осетра  товстого,  Наму,
Що  лежав  на  гальці  мертвий  
І  чайки  його  клювали.

«Ось  убив  я  Міше-Наму,
Князя-рибу!  –  прокричав  він  –
Глянь  чайки  його  довбають,
Так,  Кайошк,  надійні  друзі;
Не  жени  ти  їх,  Нокоміс,
Бо  мене  із  небезпеки,
З  тіла  осетра  звільнили,
Тож  нехай  їдять  уволю,
Вола  хай  свої  наповнять
Й  полетять  смерком  додому,
До  своїх  гнізд  на  багнищах;
А  тоді  йди  з  казанами
Й  жиру  натопи  на  зиму».

Тож  чекала  до  смеркання,
Поки  місяць,  Сонце  Ночі,
Не  піднявся  над  водою
І  Кайошк,  чайки,  наївшись,
З  криком  не  знялись  від  їжі
І  на  заході  вогненнім
Не  черкнули  шлях  на  острів  –
До  своїх  гнізд  в  очеретах.

Спать  пішов  наш  Гайауата,
А  Нокоміс  до  роботи
Стала  в  місячному  світлі,
Аж  змінило  сонце  місяць,
І  край  неба  став  червоним.
А  Кайошк,  чайки  голодні,
Повернулись  з  очеретів
З  криками  на  свій  сніданок.

Так  підряд  три  дні  й  три  ночі
Чайки  і  стара  Нокоміс
Рвали  жирне  тіло  Нами,
Аж  пройшла  крізь  ребра  хвиля,
І  чайки  більш  не  вертались  –
Більш  нічого  не  лишилось
На  піску,  лиш  кості  Нами.

*Тсуга  –  вічнозелене  дерево  з  конусоподібною  
кроною,  з  плескатою  хвоєю

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787474
дата надходження 14.04.2018
дата закладки 21.04.2018


Максим Тарасівський

Гвардия!

...Вероятно,  в  духовном  смысле  Ватикан  является  преддверием  чего-то  не  вполне  земного  или  даже  вполне  неземного.  Но  в  смысле  практическом,  вполне  земном,  Ватикан  -  это  государство,  пусть  и  самое  маленькое  по  населению  и  площади,  пусть  и  угнездившееся  в  сердце  Рима  и  на  ступенечке  Святого  Престола,  который  и  является  подлинным  сувереном,  но  -  государство.

Как  у  всякого,  кто  дерзает  носить  такой  титул,  у  Ватикана  имеется  армия  -  те  самые  швейцарские  гвардейцы.  Папская  гвардия  -  одно  из  древнейших  в  мире  войсковых  подразделений;  созданная  в  1506  году,  она  уступает  по  возрасту  только  трем  полкам,  по  одному  в  Испании  (1248),  Англии  (1337)  и  Франции  (1479).  В  этот  античный  батальон  попасть  может  далеко  не  всякий  -  мало  швейцарского  гражданства,  высшего  или  среднего  специального  образования,  курса  военной  подготовки  в  вооруженных  силах  Швейцарии  и  незапятнанной  репутации.  Еще  потребуются  рост  как  минимум  174  см,  возраст  от  19  до  30  лет,  мужской  пол  и  католическое  вероисповедание.

Наверное,  эта  армия  уступает  всем  прочим  по  численности,  -  всего-то  130  человек.  Однако  она  совершенно  не  уступает  никому  по  славе  и  доблести!  -  да,  и  пусть  никого  не  обманут  несколько  комичные,  хотя  и  чрезвычайно  эффектные  наряды  и  алебарды  папгвардейцев.

Но  сначала  -  откуда  есть  пошла  гвардия.  В  XVI  веке  Святой  престол  оказался  в  сложной  ситуации,  когда  сопредельные  монархи  то  и  дело  шли  друг  на  друга  войной,  часто  по  пути  навещая  и  Рим,  причем  совсем  не  для  поклонения  святыням  и  Престолу.  Сами  Папы  Римские  тоже  не  чурались  дел  земных;  так,  папа  Юлий  Второй  отличался  особым  боевым  пылом  и,  по  сути,  провел  все  10  лет  своего  понтификата  (1503-1513)  в  беспрерывных  войнах  с  соседями.  До  папства  он  был  кардиналом  в  Лозанне,  где  близко  узнал  швейцарцев  -  а  тогда,  в  XVI  веке,  швейцарские  наемники  считались  одними  из  лучших,  которых  можно  купить  за  деньги.  И  так  Юлий  Второй  в  1506  году  договорился  с  Конфедерацией,  которая  и  отрядила  в  Рим  150  солдат.

Они  были  поражены  тем,  в  каком  плачевном  -  в  смысле  безопасности  -  положении  находилась  Церковь  Христова,  Мать  Христианства!  -  по  сути,  любой  заинтересованный  злодей  мог  безнаказанно  атаковать  Святой  Престол.  И  швейцарцы  взялись  за  дело  охраны  Папы  Римского  и  Ватикана  со  всей  швейцарской  пунктуальностью,  тщательностью  и  неукоснительностью.  И  очень  кстати  взялись,  и  очень  вовремя.  И  скажите,  что  воинственный  Юлий  Второй  не  пророк  в  отечестве  своем.

Вот  она,  славная  и  героическая  страница  истории  Папской  Гвардии!  6  мая  1527  года  войска  императора  Священной  Римской  империи  Карла  V  осадили  Рим.  Двадцатитысячному  войску  императора  противостояли  5000  солдат  Рима  и  189  Папских  гвардейцев.  Разумеется,  Рим  пал,  был  разграблен  и  утоплен  в  крови  -  захватчики  казнили  выживших  защитников,  а  жертвы  среди  мирного  населения  превысили  45000  человек.

А  Римский  Папа  Климент  VII  уцелел  -  благодаря  своим  гвардейцам.  Язык  не  поворачивается  называть  их  после  этого  наемниками!  -  ведь  они  не  отступили  под  натиском  превосходящего  и  безжалостного  врага;  вот  этого  за  деньги  купить  нельзя.  Из  189  швейцарцев  159  пали  на  ступенях  Собора  Святого  Петра  -  их  практически  растерзали.  Командир  гвардии,  капитан  Ройст,  был  тяжело  ранен  и  несколько  позже  убит  в  собственном  доме,  на  глазах  его  жены.  Уцелевшие  швейцарцы  под  началом  Геркулеса  Голдли  до  последнего  отбивались  от  наседавших  императорских  солдат,  тем  самым  позволив  Папе  по  специальному  мостику  Пассето  ди  Борджо  бежать  и  укрыться  в  неприступном  замке  Святого  Ангела.

...узнав  это,  смотрю  на  веселенькие  наряды  Папских  солдат  с  иным  чувством.

2018

Фото:  Википедия

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787013
дата надходження 11.04.2018
дата закладки 14.04.2018


Максим Тарасівський

Маргиналии на полях великих, или Ножа не вставишь!

..Как  в  греческой  мифологии  все  тщательно,  заподлицо,  ножа  не  вставишь!  -  Итак,  жил  на  Крите  некий  Минос,  тамошний  царь.  Он,  среди  прочего,  любил  похвалиться,  что  боги  слышат  и  выполняют  все  его  молитвы.  И  вот  однажды  он  взмолился,  чтобы  ему  прислали  жертвенного  быка  -  и  вскоре  из  моря  появился  неимоверной  красоты  бык,  белоснежный  и,  само  собой,  волорогий  и  волоокий.

А  почему  бык?  -  Дело  в  том,  что  этот  Минос  был  сыном  Европы,  той  самой  финикийской  царевны,  которую  похитил  Зевс  в  личине  шикарного  быка.  Зевс  приплыл  с  Европой  на  Крит,  где  она  и  родила  ему  трех  сыновей,  Миноса,  Радаманта  и  Сарпедона.  Так  что  Минос  испытывал  к  быкам  сильные  чувства,  будучи  в  каком-то  смысле  сыном  быка,  пусть  и  далеко  не  простого  парнокопытного.

Итак,  молитва  Миноса  услышана,  бык  для  жертвоприношения  доставлен.  И  тут  Минос  совершил  ошибку.  Боги  (вероятно,  Посейдон,  возможно,  Зевс)  ему  вняли,  а  он  от  молитвы  своей  отступился,  а  их  даром  пренебрег.  Царь  отправил  быка  пастись  на  лужайках,  а  вместо  него  принес  в  жертву  другого,  второго  по  красоте  быка.  То  есть  Минос  как  бы  поставил  свое  эстетическое  наслаждение  выше  жертвы  богам.  Ну,  скажите  на  милость,  кому  это  понравится?  Вот  и  олимпийцам  это  по  вкусу  не  пришлось.

И  завертелось.  В  далеких  Афинах  Дедал,  гениальный  мастер  на  все  руки,  воспылал  завистью  к  Талу,  своему  племяннику,  который  играючись  изобрел  пилу  и  гончарный  круг,  каковые  технологии  немедленно  пленили  сердца  греков.  И  Дедал  пригласил  племяша  на  Акрополь,  якобы  полюбоваться  видом,  а  когда  тот  засмотрелся  на  винноцветное  море,  столкнул  юношу  вниз.  Тал,  понятное  дело,  разбился  на  смерть,  а  Дедал  упрятал  его  тело  в  мешок  и  потащил  к  морю,  однако  был  замечен,  схвачен,  уличен  и  приговорен.  Казни  он  ждать  не  стал,  а  бежал  на  Крит,  к  Миносу.

Минос  принял  Дедала,  а  мастер  принялся  сооружать  для  царя  разнообразные  чудеса  света  (не  сохранились);  среди  прочего,  он  создал  самодвижущихся  деревянных  кукол,  за  представлением  которых  так  любили  понаблюдать  Минос  и  его  жена  Пасифая.  И  вот  как-то  раз  Пасифая  после  такого  представления  отозвала  мастера  в  сторонку  и  в  образных  выражениях  пояснила  ему,  что  в  лугах  царя  пасется  такой  бык,  что...  -  и  она  закатила  глаза  и  схватилась  за  сердце,  а  Дедал  кивнул  и  соорудил  полую  деревянную  корову,  обтянутую  коровьей  шкурой,  установленную  на  спрятанные  в  копытах  колеса  и  снабженную  складной  дверцей.  Сопровождаемый  Пасифаей,  Дедал  прикатил  "Троянскую  корову"  на  пастбище,  а  сам  незаметно  удалился.  Таким  образом,  свидетелей  дальнейших  событий,  кроме  Посейдона  (или  Зевса),  который  все  это  и  затеял,  не  было,  а  Пасифая  и  бычок  помалкивали.

Однако  через  положенное  время  Пасифая  родила  -  так  на  свет  появился  Минотавр,  чудовище  с  головой  быка.  Когда  Минос  пришел  в  себя  после  шока,  он  приказал  Дедалу  соорудить  Лабиринт  -  дворец,  в  котором  укрылась  от  позора  царственная  чета  и  где-то  там  в  темных  недрах  -  Минотавр.  Дедала  вместо  с  его  сыном  Икаром  то  ли  этапировали  с  острова,  то  ли  заперли  в  тюрьме,  из  которой  они  бежали  на  тех  самых  крыльях,  которыми  Икар  так  неразумно  воспользовался.  Последняя  версия  кажется  невероятной,  но  не  так  давно  некто  повторил  этот  полет,  так  что  не  все  в  мифах  от  буйной  фантазии  греков,  что-то  они  записывали  с  натуры,  по  горячим  следам.

Но  вернемся  на  Крит.  После  такого  происшествия  культ  быка  на  Крите  пришел  в  упадок;  тот  самый  белоснежный,  волорогий  и  волоокий  красавец-бык,  предоставленный  сам  себе,  совершенно  одичал  и  принялся  опустошать  окрестности  (мстительность  богов,  знаете  ли,  сильная  вещь).  От  этого  бедствия  островитян  спас  Геракл  -  он  изловил  быка,  отвез  его  в  континентальную  Грецию  и  там  выпустил  пастись  у  Микен,  царю  которых  служил.  Но  бык  к  тому  времени  одичал  уже  окончательно,  а  Геракл  его  не  укротил:  животное,  обуреваемое  какими-то  чувствами,  понеслось  от  Микен  галопом  через  всю  Аттику,  пока  не  добежало  до  Марафона,  где  и  принялось  за  старое:  бодать  и  топтать.

А  тут  как  раз  в  Афины  пришел  Тесей  -  на  то  время  в  Афинах  правил  Эгей,  отец  Тесея,  но  ни  сын  не  знал  отца,  ни  отец  сына.  Жена  Эгея,  волшебница  Медея,  сразу  же  сообразила,  кто  такой  Тесей,  и  решила  его  извести,  чтобы  сохранить  афинский  трон  за  своими  детьми  от  Эгея.  Она  подговорила  царя  поручить  молодому  человеку  дело  Марафонского  быка  в  надежде,  что  бык  растопчет  наглого  выскочку.  Однако  Тесей  выжил;  по  одной  версии,  он  заманил  быка  в  грязь,  где  тот  увяз,  превратился  в  малоподвижную  мишень  и  был  добит  героем;  по  другой  -  и  мне  она  кажется  куда  как  логичнее  и  тщательнее!  -  Тесей  привел  бычка  в  Афины,  где  тот  наконец  и  встретил  свою  судьбу,  изначально  ему  предуготованную  богами  -  был  принесен  в  жертву  олипмпийцам.

Но  и  это  еще  не  все!  -  Афиняне  платили  Миносу  страшную  дань,  вы  помните,  юношей  и  девушек,  которых  пожирал  Минотавр.  И  Тесей  отправился  на  Крит  вместе  с  очередной  партией  жертв,  спустился  в  Лабиринт  и  там,  наконец,  поставил  жирную  точку  во  всей  этой  несуразной  истории  с  быками:  он  убил  Минотавра.

...ножа  не  вставишь!

2018

Картиночка:  Тициан,  Похищение  Европы,  1560-1562  Ratto  di  Europa
Вариантов  этих  историй  больше  одного,  поэтому  возможны  разночтения,  за  которые  прошу  пенять  Диодору  Сицилийскому  и  прочим  рассказчикам,  вплоть  до  Роберта  Грейвса

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784271
дата надходження 25.03.2018
дата закладки 27.03.2018


Валерій Яковчук

Рад’ярд Кіпліньґ, Слуга, котрий царює

Від  трьох  речей  земля  трясеться,  ба  й  чотирьох  знести  не  може:  
раба,  що  зацарює;  безумного,  коли  наїсться  до  наситу;  
розпусної,  що  вийде  заміж,    і  служниці,  що  успадкує  по  господині.
Приповідки:  30  (21,22,23)

Три  речі  землю  трусять,
Чотири  ж  не  знести,  
І  їх  Агур  набожний
У  книгу  помістив.
Чотири  ці  прокляття
У  ряд  він  записав  –
Слуга,  котрий  царює,
На  перше  місце  став.

Служниця  стане  пані  –
Не  йди  до  неї  в  дім.
А  дурень,  як  наїсться,
Засне  –  і  лихо  з  ним.
Розпусна  блуд  покине,
Як  стане  до  вінця;
Слуга  ж,  котрий  царює,  –
То  безлад  без  кінця.

Повільний  у  роботі,
Швидкий  до  метушні,
Глухий  до  слів  розумних,
Крикливий  у  сварні.
Уся  могутність  царська
Зміцняє  глупоту.
А  суд  приймати  мусить
Його  лиш  правоту.

Раніш  служив  у  пана,
Тепер  царює  сам,
Та  звик  від  прикриватись
Господаря  ім’ям.
Веде  його  безглуздя
У  пекла  глибину  –
Слуга,  котрий  царює,
Не  визнає  вину.  

Дає  він  клятву  легко,
Брехня  йому  не  гріх,
Розтоптує  довіру,
Боїться  і  своїх.
Міняє  обіцянки,
Котрі  так  жде  юрба,
Слуга,  котрий  царює,  
Є  гіршим  від  раба.

Rudyard  Kipling  
The  Servant  When  He  Reigneth

For  three  things  the  earth  is  disquieted,  and  for  four  which  it  cannot  bear.  
For  a  servant  when  he  reigneth,  and  a  fool  when  he  is  filled  with  meat;  
for  an  odious  woman  when  she  is  married,  and  an  handmaid  that  is  heir  to  her  mistress.
PROV.  XXX.  21-22-23.  

Three  things  make  earth  unquiet
And  four  she  cannot  brook
The  godly  Agur  counted  them
And  put  them  in  a  book  --
Those  Four  Tremendous  Curses
With  which  mankind  is  cursed;
But  a  Servant  when  He  Reigneth
Old  Agur  entered  first.

An  Handmaid  that  is  Mistress
We  need  not  call  upon.
A  Fool  when  he  is  full  of  Meat
Will  fall  asleep  anon.
An  Odious  Woman  Married
May  bear  a  babe  and  mend;
But  a  Servant  when  He  Reigneth
Is  Confusion  to  the  end.

His  feet  are  swift  to  tumult,
His  hands  are  slow  to  toil,
His  ears  are  deaf  to  reason,
His  lips  are  loud  in  broil.
He  knows  no  use  for  power
Except  to  show  his  might.
He  gives  no  heed  to  judgment
Unless  it  prove  him  right.

Because  he  served  a  master
Before  his  Kingship  came,
And  hid  in  all  disaster
Behind  his  master's  name,
So,  when  his  Folly  opens
The  unnecessary  hells,
A  Servant  when  He  Reigneth
Throws  the  blame  on  some  one  else.

His  vows  are  lightly  spoken,
His  faith  is  hard  to  bind,
His  trust  is  easy  broken,
He  fears  his  fellow-kind.
The  nearest  mob  will  move  him
To  break  the  pledge  he  gave  --
Oh,  a  Servant  when  he  Reigneth
Is  more  than  ever  slave!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783454
дата надходження 20.03.2018
дата закладки 23.03.2018


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.02.2018


Максим Тарасівський

Штуцер

Книга  -  скарб,  а  рідкісна  книга  -  двічі  скарб.  Її  здобуваєш  у  пошуках,  очікуваннях  і  сумнівах;  часом  п’янієш  від  аромату  типографської  фарби  або  чхаєш  від  ядучого  книжкового  пилу;  вдаєшся  до  хитрощів,  поширених  серед  мисливців  на  скарби,  іноді  –  до  злочинів.

Колись  -  не  так  вже  й  давно,  між  іншим,  –  книгарень  у  містах  наших  і  селах  було  чимало,  видавництва  друкували  фантастичні  наклади,  а  книжок  бракувало.  Класі,  мабуть,  у  сьомому,  я  це  відчув  гостро;  це  дивним  чином  збіглося  з  переміною  в  моїх  тодішніх  інтересах  і  звичках.  Дорогою  зі  школи  додому  -  це  10  хвилин  у  зворотному  напрямі  –  я  вже  не  блукав  години  зо  дві  заплавою  Веревчини,  а  прямував  до  місцевої  книгарні,  де  й  стирчав  досхочу,  досліджував  полиці,  чекав,  чатував  на  скарб  доти,  доки  той  скарб  не  знаходив,  або  до  тих  пір,  коли  продавчиня  починала  підозрювати  в  мені  крадія  та  зиркати  в  мій  бік  вкрай  роздратовано.

Отак  я  здобув  тоненьку  книжечку  казок  Беатріс  Поттер  з  її  власними  малюнками,  тоді  –  «Сто  років  самотності»  Маркеса,  колись  ще  грубезний  том  Булгакова...  -  зараз  вже  назв  усіх  не  пригадаю,  але  їх  було  не  так  вже  й  багато,  беручи  до  уваги,  скільки  років  я  навідувався  в  ту  крамничку  –  за  розкладом  школи  з  вересня  до  травня,  а  з  червня  до  серпня  –  довільно,  як  заманеться.  До  всіх  тих  здобутків,  за  винятком  Поттер,  яка  виявилася  затонкою  для  такого  фокусу,  додавався  «примусовий  асортимент»  -  його  заборонили  набагато  пізніше.  До  речі,  один  з  моїх  книжкових  скарбів,  обтяжений  літнеліквідом,  виявився  двошаровим:  до  відвертого  бестселеру  причепом  йшла  книжечка  Юрія  Козлова,  кілька  повістей  про  дитинство  -  таке  ж  безжурно-щасливе,  як  і  моє  власне.  Щастя!  -  так,  а  з  іншого  боку,  загадка,  таїна:  хто  вона  була,  та  невідома  рука,  що  підклала  мені  ті  повісті?  -  Недбале,  темне  нечитайло  або,  навпаки,  читайло  просвітлене,  дбале,  з  вишуканим  смаком  і  почуттям  гумору  та  зі  схильністю  до  маленьких  див,  така  собі  Амелі  Шуменського  мікрорайону,  фея-хрещена...  –  не  знаю.  Либонь,  не  всі  таємниці  потребують  розгадок  і  лишаються  прекрасними  такими,  як  є  –  без  відповіді.

Звісно,  книжки  я  читав  і  до  сьомого  класу;  я  був  читач  зі  стажем  і  залежністю,  страждав  на  регулярні  «зачити».  Блукати  долиною  нині  майже  зниклої  річки  замість  бігти  в  книгарню  або  бібліотеку  тягнули  мене  саме  вони  –  книжки.  Розбурхана  ними  фантазія  переносила  мене  разом  із  Веревчиною  в  такі  дивовижні  місцини  та  обставини,  що  годі  було  чекати  нашого  повернення  звідти  раніше  за  настання  темряви  –  та  не  через  моє  боягузтво:  читання  вимагає  жертв,  і  я  йому  пожертвував  свій  зір.

Одним  із  світів,  які  ми  спільно  з  книжками  створили  на  березі  Веревчини,  був  світ  пригод  Томека  Вільмовського.  Власне,  цей  світ  постав  з  небуття  дещо  раніше,  ніж  у  ньому  з’явився  той  малий  поляк;  одного  щасливого  дня  я  потрапив  у  справжнісіньку  печеру  Аладіна.  Простора  квартира  в  центрі  Херсону  була  від  підлоги  до  захмарної  стелі  напхана  книжками  –  саме  тими,  яких  бракувало  по  крамницях  і  бібліотеках.  На  щастя,  не  сорок  розбійників,  а  присадкувата  огрядна  жіночка  завідувала  тією  печерою  скарбів;  вивчивши  мене  крізь  товстелезні  скельця  окулярів,  вона  коротко  майнула  правицею:  заходь.  І  я  зайшов  і  пропав;  принаймні,  рідні  могли  би  вирішити,  що  я  зник  і  мене  треба  розшукувати  з  собаками.  Та  я  вчасно  знайшовся  –  господарка  печери  зрозуміла,  що  відвідувач  сам  не  піде,  то  ж  вона  виставила  мене  на  поріг  і  нагадала,  що  за  дверима  навпроти  мешкала  моя  бабуся.  Отже,  до  бабусі  я  повернувся  з  першим  томом  епопеї  –  «Томек  у  країні  кенгуру».

Епопею  перечитав  я  двічі  або  й  тричі,  хоча  зараз  майже  нічого  не  пам’ятаю,  за  винятком  одної  деталі.  Але  ця  деталь  фантастичним  чином  проникла  в  реальний  світ  і  міцно  пов’язала  його  з  тим  уявним  світом,  в  якому  я  тоді  чи  не  постійно  перебував.

Штуцер!  –  Томек  мало  не  на  першій  сторінці  отримав  від  батька  справжню  зброю,  разом  із  обов’язком  постачати  експедиції  свіжину.  Ну  хто,  скажіть  мені,  хто  з  хлопців  не  мріяв  володіти  неіграшковою  зброєю?  Хоч  я  сам,  хоч  усі  мої  однолітки,  хоч  книжкові  діти  –  всі  жадали  «монтекрісто».  А  штуцер  був  не  якимось  там  пневматом  з  тиру,  а  вогнепальною  рушницею,  яку  довірили  школяру;  в  першому  ж  порту,  куди  завітав  пароплав  «Алігатор»  з  Томеком  на  борту,  у  Порт-Саїді,  арабський  ворожбит  напророкував  (або  наврочив)  про  ту  рушницю  –  і  все  справдилося.  А  надалі  Томек  зі  своїм  штуцером  (або  й  сам  штуцер,  хтозна)  рятували  себе  та  інших  у  найбезнадійніших  ситуаціях.

Отже,  весь  мій  арсенал  рушниць  було  перехрещено  на  «штуцер»  -  щоправда,  нічого  в  ньому  не  виявилося  такого,  що  я  міг  би  з  упевненістю  назвати  цим  загадковим  ім’ям  (ані  Інтернету  в  світі,  ані  ілюстрацій  в  тій  книжці  не  було).  Тобто  коли  я  полював  на  хижаків  або  боронився  від  ворожих  тубільців  або  зухвалих  каторжників,  я  намагався  не  дивитися  на  ту  зброю,  яку  подумки  називав  штуцером;  то  було  першокласне  ніяковіння!

Та  одного  дня  мама  висмикнула  мене  просто  з  нетрів  Амазонки  та  відправила  виносити  сміття.  Я  підхопив  відро,  підтюпцем  побіг  до  сміттєпроводу,  смикнув  на  себе  важезну  закривку,  поспіхом  вивалив  вміст  відра  у  смердючу  темряву  та  остовпів.  Ліворуч  від  сміттєпроводу  стояв  штуцер.

Зручна,  наче  для  мене  зроблена,  рушниця  лягала  до  рук,  як  рідна,  коротко  обпікала  холодом,  ніби  нагадуючи  про  свій  дійсний  норов,  а  тоді  миттю  переймала  тепло  моєї  руки  так,  що  робилася  її  продовженням.  Майстерно  випиляна  з  деревини,  рушниця  була  надзвичайно  акуратно,  просто  ювелірно  оббита  жерстю,  навіть  не  оббита,  а  ніби  обтягнута  нею,  наче  шкірою,  так,  що  подряпатися  було  нічим,  зате  вона  виглядала  як  сталева.  Затвор,  зрозуміло,  було  зроблено  зі  шпінгалета  –  традиційне,  але  дуже  переконливе  рішення,  мабуть,  тому  що  той  шпінгалет  був  якийсь  старовинний  –  тьмяний,  масивний,  він  рухався  м’яко,  пружно,  з  виваженим  супротивом,  коли  я  «пересмикував  затвор».  Поза  сумнівами,  то  був  штуцер.

Де  він  узявся,  хто  його  зробив,  хто  сховав  у  моєму  під’їзді  –  невідомо.  Можливо,  справжній  його  власник  завітав  у  гості,  куди  зі  зброєю  ходити  було  не  прийнято;  може,  хтось  чистив  сміттєзвалище  на  балконі  та  не  наважився  вкинути  рушницю  в  сміттєпровід,  тому  що  штуцер  був  такий  прекрасний  або  тому,  що  зброя  могла  заблокувати  цей  тонкий  комунальний  пристрій.  Але  коли  бачиш  таку  річ  –  або  рідкісну  книжку  –  міркування  подібного  ґатунку  якось  не  спадають  на  думку;  хапай  і  тікай  –  ось  і  все.  Так  чи  інакше,  ні  в  кого  з  однолітків  я  штуцера  того  раніше  не  бачив,  то  ж  я  не  вагався,  схопив  і  втік.

Кілька  років  штуцер  був  моїм  постійний  супутником  та  улюбленою  зброєю,  а  ще  –  тим,  що  арабський  ворожбит  пообіцяв  Томеку:  «найвірнішим  другом,  який  ніколи  не  промовить  до  тебе  слова».  І  я  досі  до  найменших  дрібниць  пам’ятаю,  як  здобув  ту  зброю,  в  яких  пригодах  ми  з  нею  побували,  з  яких  негараздів  врятувалися;  я  фізично  відчуваю  пучками  її  гладеньку  поверхню  –  короткий  опік  холодом,  а  потім  затишне  надійне  тепло.

А  от  куди  штуцер  подівся  –  жодної  згадки,  лишень  дрібка  непевних  припущень,  невартих  паперу.  Але  розум  –  непосидюча  сутність,  і  за  десятиліття  він  таки  напрацював  власну  гіпотезу.  Я  особисто  вважаю  її  доведеною,  мабуть,  саме  через  брак  доказів;  мені  не  заважає  навіть  те,  що  штуцер  зброя  дульнозарядна  та  не  має  ніяких  затворів-шпінгалетів.  Гадаю,  він  повернувся  туди,  звідки  виринув,  –  у  ті  світи,  якими  й  донині  подорожує  Томек,  а  ще  –  діти  капітана  Гранта,  брати  і  сестри  Певенсі  та  всі  інші  тореадори  з  Васюківки.

Саме  ті  світи,  до  яких  я  сам  повернутися  вже  напевно  не  можу,  але  якими,  на  щастя,  досхочу  наблукався  в  дитинстві.

2018

Фото:  В  будинку  на  передньому  плані  знаходилася  та  сама  книгарня.  Фото  оприлюднив  John  Uvarov  у  групі  "Старый  Херсон"  на  Faсebook  https://www.facebook.com/groups/oldkherson/  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778450
дата надходження 22.02.2018
дата закладки 24.02.2018


Максим Тарасівський

Вам письмо

Здравствуйте,  дорогие  мои!  Наконец-то  выдалась  свободная  минутка,  и  я  спешу  уделить  ее  тому,  что  собирался  сделать  очень  давно  –  написать  вам  письмо.

«Пишите  письма!»  -  рекомендовал  Остап  Бендер  и  был  совершенно  прав.

Нет,  сам  я  традиционное  рукописное  письмо  ваял  и  традиционной  почтой  отправлял  уже  и  не  вспомню  когда.  Сами  понимаете  –  когда  в  одной  маленькой  коробочке  доступна  местная,  междугородная,  международная  и  чем  черт  не  шутит  в  самом  недалеком  будущем  межпланетная  телефония;  и  эта  же  коробочка  может  сделать  фото  или  снять  видео,  подправить-отретушировать-улучшить-сделать-глазки  и  отослать  вместе  с  какой  угодно  длины  и  причудливости  текстом  любимому  или  наоборот  адресату,  который  получит  это  послание  сей  же  миг;  и  она  же,  эта  коробочка,  может  моментально  оповестить  несколько  миллиардов  однопланетников  и  о  факте  отсылки  письма,  и  о  его  содержании;  и  когда  с  помощью  этой  коробочки,  ежемесячно  обретающий  новый  функционал  и  дизайн,  ты  находишься  в  режиме  перманентного  и  даже  не  всегда  осознаваемого  контакта  со  множеством  людей  и  даже  нелюдей…  -  сами  понимаете,  какие  уж  тут  письма!

Бумага,  ручка,  конверт,  марка,  поход  к  почтовому  ящику  или  на  почту,  очередь,  напряженные,  а-ля  Дональд-Ким  переговоры  со  сварливой  теткой  в  «едином  окне»  -  в  самом  дурном  смысле  едином,  потому  что  остальным  трем  недосуг…  Ну  кому  все  это  нужно,  когда  в  руке  есть  вот  эдакий  миниатюрный  приборище,  твой  личный  ундервуд,  почтамт,  фотовидеоаппарат  и  так  бесконечно  далее,  как  далеко  простирается  фантазия  и  на  сколько  хватает  денег?

Осмартфонившись,  человечество  и  в  самом  деле  приобрело  большую  живость  ума,  натурализовав  в  своих  руках  изрядную  долю  искусственного  интеллекта.  Прикосновением  пальца  или  голосом  или  чем  черт  не  шутит  в  самом  недалеком  будущем  в  ответ  на  мысль,  желание  или  нервный  тик  мы  станем  добывать  просто  из  пространства  всю  и  любую,  нужную  и  не  очень  информацию  чуть-чуть  быстрее,  чем  можем  даже  представить  себе,  что  она  существует.  Зазор  между  абстрактной  идеей  и  ее  практическим  воплощением  практически  исчез  –  кажется,  что  бы  ты  ни  выдумал,  это  либо  уже  было,  либо  существует  и  почти  устарело,  либо  благодаря  твоей  мысли  вот-вот  материализуется  –  как  у  Льюиса:  достаточно  представить  дом  –  и  вот  он.  Кажется,  еще  не  вполне  это  осознав,  человечество  оказалось  в  собственном  будущем.  Ну  какая,  снова  я  спрашиваю  я  вас,  какая,  девушка,  баня,  то  есть  почта,  когда  у  него  в  квартире  есть  душ,  то  есть  смартфон!

…Нет,  друзья  мои,  я  не  стану  прибегать  к  эмоциональным  беспомощным  аргументам  и  поминать  символы,  вроде  «конвертиков  на  табле»  этого  самого  смартфона.  Я  не  стану  (тут  я  так  прячу  глаза,  что  если  бы  вы  меня  видели,  то  воскликнули  бы  без  всякого  стеснения:  врёт!)  –  да,  так  я  не  стану  поминать,  сколько  раз  рукописные  письма  становились  если  не  героем,  то  мощным  двигателем  сюжетов  книг  и  кино  и  как  они  ведут  в  счете  против  разного  рода  электронной  корреспонденции.

Нет,  я  воспользуюсь  аргументами  еще  более  эмоциональными.  Возможно,  мы  с  вами  –  последнее  поколение  землян,  у  которых  в  домашних  архивах  хранятся  пачки  бумажных  писем.  И  если  бы  мы  задумались  о  том,  какая  огромная  инфраструктура  стоит  за,  например,  СМС,  нас  бы  поразила  простота,  доступность  и  подлинность  обычного,  безумно  устаревшего  письма!  –  Отправитель  может  написать  его  на  чем  угодно  и  чем  угодно,  просто  из  головы  или  из  сердца,  и  точно  так  же,  прямо  в  голову,  а  если  повезет,  то  прямо  в  сердце  доставить  адресату.  Конечно,  если  оба  владеют  одной  и  той  же  грамотой,  но  допустим.

Почерк  –  об  этом  вам  расскажут  графологи,  как  много  сообщает  о  нас  почерк.  Но  я  не  графолог,  я  сентиментальный  и  глупый  человек,  поэтому  скажу  одно:  цифра  никогда  не  станет  такой  личной,  как  рукопись.  А  еще  ее  можно  пощупать,  она  имеет  текстуру,  запах,  цвет,  она  бьет  по  всем  нашим  чувствам  –  а  если  в  письмо  вложен  какой-нибудь  глупый  сухой  цветок  или  детский  рисунок,  то  бьет  наотмашь.

Помню,  в  Голландии  меня  очень  удивляло,  что  разного  рода  конторы,  вроде  ДачТелеком  или  Маастрихт-видеопрокат,  спрашивали  у  меня  не  документы,  а  письма,  хотя  бы  конверты  от  писем  в  мой  адрес.  Если  человек  получает  письма,  он  существует,  и  существует  в  определенном  месте  и  в  конкретном  времени.  Ни  когито  эрго  сум,  ни  смартфоно  эрго  сум,  ни  мыло  эрго  сум  не  работает!  –  но  хватит  об  этом,  это  совсем  не  эмоциональный  аргумент  от  сентиментального  человека  (да,  да,  закроем  тему,  рукописи  не  горят,  очень  трудно  подделываются  и  служат  куда  более  веским  доказательством,  чем  всякого  рода  виртуальная  корреспонденция…  Хотя  если  это  признание  в  любви  –  как  вам  доказательная  сила  такого  эмоционального  аргумента?)

А  теперь  о  главном  –  лично  для  меня.  Не  знаю,  как  другие  пишущие  люди  приобрели  свой  навык,  стиль  и  манеру  письма,  но  знаю,  откуда  взял  это  я.  Все  это  началось  с  папиных  писем  из  «морей»  –  мелованные  листы  А4,  покрытые  ровными  строчками  слов,  как  бы  летящими  чайками,  вовсе  не  буквами  написанными,  с  причудливым  обратным  адресом  вроде  ЦВА  или  ЮВА  и  названием  корабля  или  –  а  это  уже  совершенно  запредельная  романтика!  –  именем  миссии  для  моряков,  например,  «Летящий  Ангел».  Все  началось  с  этих  писем,  которых  мы  ждали,  пожалуй,  с  большим  нетерпением,  чем  Нового  года;  несколько  позже  я  радостно  узнал  в  папиных  письмах  голоса  Дэфо  и  Сабатини  (как  минимум),  как  теперь  узнаю  их  в  своих.  Не  только  прочитанные  книги,  но  и  прочитанные  письма  –  вот  что  нас  делает,  и,  быть  может,  письма  даже  в  большей  степени,  потому  что  письмо  –  это  та  же  книга,  но  адресованная  только  тебе  и  никому  больше.

Пожалуй,  еще  два-три  абзаца  –  и  я  выйду  за  объем  книги,  которую  собирался  вам  не  без  корыстных  мотивов  порекомендовать  (надеюсь,  все  уже  поняли,  что  это  письмо  вам  пишет  практичный,  расчетливый  и  холодный  человек?).  Итак,  со  дня  на  день  в  книжных  магазинах  страны  появится  сборник  рассказов  «Теплі  історії  в  конвертах»  от  Видавництво  "Брайт  Стар  Паблішинг"  -  а  14  февраля,  в  45-ый  день  года,  День  дарения  книг  и  святого  Валентина,  в  Книгарня  Є  по  адресу  Хрещатик,  46  состоится  презентация  этой  книги  (начало  в  18.30,  вход  свободный  подробности  на  странице  мероприятия  https://www.facebook.com/events/392041764553474/  ).

Я  собираюсь  быть;  если  кто  будет  проходить  мимо  –  заглядывайте.  В  книжке,  кстати,  есть  и  мой  рассказ,  а  в  рассказе  будут  и  письмо,  и  путешествие,  и  даже  небольшая  война  –  я  беззастенчиво  попользовался  всеми  основными  сюжетами  мировой  литературы,  хотя  и  в  микроскопических  масштабах.  Я  не  могу  вам  обещать  ни  удовольствия,  ни  пользы  от  чтения  моего  рассказа  –  но  автограф  свой  я  вам  обещаю  и  даже  гарантирую.  Да  и  просто  –  [s]никогда[/s]  давно  не  виделись,  пора,  так  сказать,  зачистить  контакты!

До  встречи  14  февраля.

Искренне  ваш,  я

П.С.  Пишите  письма!

#БрайтБукс  #ТепліІсторіїВКонвертах  #ТепліЗустрічі  #Анонс  #bookgivingday  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776324
дата надходження 11.02.2018
дата закладки 15.02.2018


Фотиния

Напрасные слова

[b]Предновогоднее.  .[/b]
автор:  Ольга  Ратинська

[i]В    кораллах,подчищая    клешнёй    тюнинг    
Без    маски    в    перевёртышах    зимы    
Рак    не    краснеет    от    стыда    в    снегах    вокала    
Бока    неброские    ,-  дыханием    волны    

...захлопни    дверь,    сквозит    в    душе    на    перекрестках    
Не    виден    след    бродячих    псов,-    глаза    пусты..    
Рождённый    ползать,-    не    взвлетит    порывом    лоска    
Мы    птицы    в    клетке,    только    я,    и    только    ты..    

Не    смотри    им    вслед,    любимый!    
Не    встречай    не    жди    измен..    
Переменится    их    имя..    
В    твоих    перьях  
 джентльмен..    

...захлопни    дверь,    души,    шаги,    с    надрывом    
По    тоненькой    верёвочке    ходы    
И..    клавиши..    семерки    с    перерывом    
Играй,    пиано,    главные    коды---    

В    жизни    важна    лишь    любовь    
Она    безсмертием    гудит    шальной    проводкой    
Рифмуется    легко,    стальная    кровь    
Защитница    Ладья    Крутая    Лодка..    

Под    парусом..    Глубокие    моря    
Шакалы    не    стремятся    прыгнуть    в    омут    .
Тюнинг    в    клещне-----горит    моя    заря!    
Посмеет    кто,,,--тот    и    на    дне    потонет    

В    океане    моей    Луны..[/i]
адреса:  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768258
---
[i]Если    ты    нелюбим    ещё    мною    
Если    кровь    мармеладом    стоит    
Войди    в    поле    моё    роковое    
Ощути    в    моём    теле    магнит…  [/i]
адреса:  http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751240
---
[i]В  пародии  также  использованы  мотивы:
А.  Пушкина  "Пророк",  "К  Чаадаеву"  и
Л.Рубальской  "Напрасные  слова"[/i]

[b]Напрасные  слова[/b]
[i][b]/около-новогодняя  пародия/[/b][/i]

Плеснула  колдовства  в  хрустальный  мрак  бокала  –  
Покрылись  тюнингом  неброские  бока,
Рак  свистнул  на  горе,  клешня  отпала,
Порывом  лоска  отросла  с  пером  рука.

Замкнуло  в  голове  шальной  проводкой  –  
Рифмуется  легко:  «[i]Любовь.  Луна.  Морковь.
Защитница.  Ладья.  Крутая.  Лодка…[/i]»
Конгениально!  Мармеладом  стынет  кровь!

А  перлы  пёрли,  громоздясь  в  полип  кораллов,
Глаголом  выжигая  хо́ды  и  коды́:
«[i]Рак  не  краснеет  от  стыда  в  снегах  вокала[/i]»,    –
Такое  не  потонет  никогда!
Увы:
Стерпела  всё,  но  кончилась  бумага…

«Эй!..»  
С  кем-то,  в  перьях,  шепчется  барме́н.
Индеец  Джо?  Киркоров?  Леди  Гага?
По  оперенью  судя  –  джентльмен!

Семёрки  три*  тяну,  но  с  перерывом,
Кайфуя  в  перевёртышах  зимы!
Вдруг  слышу  за  спиной  шаги  с  надрывом,
Подходит  тот  пернатый  господин.

«Души  в  себе,  пожалуйста,  порывы!!!»  –
Взмолился  Шестикрылый  Серафим.

----------
*  Портвейн  "777"  -  бормотуха  такая...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770312
дата надходження 08.01.2018
дата закладки 12.01.2018


Сергей Дунев

Хокку на первом снегу


*

открыл  дверь  –  и  дух
тут  же  перехватило.
зима  на  пороге


*

подморозило.
убираю  в  кладовку
дежурный  зонтик


*

прогнозы  сбылись.
иду,  похрустывая
ледком  на  лужах


*

первый  снег
гнездится  и  празднует
новоселье


*

снежит  за  окном.
между  рам  цепенеет
поздняя  муха


*

веточкой  вербы
в  любви  своей  признаю’сь
на  первом  снегу

.
*

вместе  со  снегом
авто  увозят  мои
поздравления


*

первый  снег.
тату  на  «Москвиче»
в  виде  сердечка


*

на  первом  снегу
–  вышитые  крестиком  –
птичьи  дорожки


*

первый  снег.
брезгливо  трясёт  лапой
соседский  кот

_______________
©  Сергей  Дунев



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763616
дата надходження 02.12.2017
дата закладки 04.12.2017


Максим Тарасівський

Занедбаний простір*

*вільний  переклад  вірша  Ron  Koertge  (оригінал  і  анімаційний  фільм  за  віршем  нижче):

Пакую  валізу,  як  вчив  мене  тато:
"Спочатку  навколо  усе  розкладай.
Бери  половину,  все  решта  занадто.
Білизну  в  сувої  щільненько  згортай.
Тоді  сорочки,  аби  їх  не  зібгати.
Штани  лише  навпіл.  В  проміжки  ховай
Шкарпетки  (оцих  не  буває  багато).
Пасок.  Черевики  під  кришку  додай.
Пальто  надягай  і  сміливо  рушай".

Валізу  із  татом  складав  я  ізмалку,
Шкарпетки  згортав  у  незграбні  кавалки,
Бувало,  між  речі,  регочучи,  ліз.
Отак  ми  єднались.  Навколо  валіз.

У  років  дванадцять  я  міг  вже  за  тата
Заплющивши  очі,  валізу  зібрати.
І  мама  те  саме  зробила  б,  можливо,
Та  навичок  їй  бракувало  важливих.
Коли  ж  тато  в  подорож  знову  рушав,
Я  завжди  від  нього  на  слово  чекав.
Він  слав  СМС  -  о,  небесная  манно!  -
Для  мене  важливе  його:  "Бездоганно".

Жахливий  був  похорон.  Тато  лежав,
І  простір  порожній  його  огортав.
Я  плакав  і  думку  крізь  сльози  гадав:
"Того,  хто  цей  простір  отак  занедбав,
Ніхто  пакуванню  валіз  не  навчав".

2017

NEGATIVE  SPACE  by  Ron  Koertge

My  dad  taught  me  to  pack:  lay  out  everything.  Put  back  half.  Roll  things  that  roll.  Wrinkle-prone  things  on  top  of  cotton  things.  Then  pants,  waist-to-hem.  Nooks  and  crannies  for  socks.  Belts  around  the  sides  like  snakes.  Plastic  over  that.  Add  shoes.  Wear  heavy  stuff  on  the  plane.
We  started  when  I  was  little.  I’d  roll  up  socks.  Then  he’d  pretend  to  put  me  in  the  suitcase,  and  we’d  laugh.  Some  guys  bond  with  their  dads  shooting  hoops  or  talking  about  Chevrolets.  We  did  it  over  luggage.
By  the  time  I  was  twelve,  if  he  was  busy,  I’d  pack  for  him.  Mom  tried  but  didn’t  have  the  knack.  He’d  get  somewhere,  open  his  suitcase  and  text  me—”Perfect.”  That  one  word  from  him  meant  a  lot.
The  funeral  was  terrible—him  laid  out  in  that  big  carton  and  me  crying  and  thinking,  Look  at  all  that  wasted  space.

Трейлер:  https://youtu.be/W9HrvEbH0ic  

Анімація  представлена  в  рамках  конкурсної  програми  24-го  міжнародного  фестивалю  анімаційного  кіно  КРОК,  що  відбувається  цього  листопада  в  Києві,  в  Будинку  кіно

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762182
дата надходження 25.11.2017
дата закладки 25.11.2017


Markusvill

Рыбы и Люди

Все  рыбы  мрачны  и  угрюмы
они,  как  песчаные  дюны
им  плахой  рыбацкая  снасть
безмолвен  и  сом  и  карась
ни  слов,  ни  гримас,  ни  улыбок
о,  бедные,  тихие  рыбы!
во  всех,  поперек  и  вдоль
лишь  мерно  течет  хладнокровь
и  тайну,  что  скоро  конец
не  выдаст  немой  тунец
и  даже  премудрый  пескарь
не  знает  про  месяц  январь
а  дать  осетрам  умы
то  прокляли  б  ценность  икры!
туманные,  скользкие  рыбы
под  толщей  воды  укрытые
над  дном  невесомо  парят
и  жабрами  шевелят.
Так  люди  угрюмо  печальны
иные,  как  след  на  песчанике
у  тех,  что  за  гранями  зла
поистине,  рыбьи  глаза!
слова  и  гримасы  улыбок
фальшивы  бывают  и  зыбка
как  мелкая  рябь  на  болотце
их  давка  за  место  под  Солнцем!
и  толщей  небес  укрыты
спят  сытые,  ждут  ненасытные!
несчастные  и  голодные,
невольники  и  свободные!
о,  бедные,  тихие  люди!
на  вечность  глядящие  строго
сжигая  огнем  свечу
а  вдруг  у  вселенной  не  будет
ни  пазухи  и  ни  Бога?
но  вдруг  за  последним  порогом
кто-то  хлопнет  тебя  по  плечу?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742931
дата надходження 21.07.2017
дата закладки 23.11.2017


Markusvill

Рыбы и Люди

Все  рыбы  мрачны  и  угрюмы
они,  как  песчаные  дюны
им  плахой  рыбацкая  снасть
безмолвен  и  сом  и  карась
ни  слов,  ни  гримас,  ни  улыбок
о,  бедные,  тихие  рыбы!
во  всех,  поперек  и  вдоль
лишь  мерно  течет  хладнокровь
и  тайну,  что  скоро  конец
не  выдаст  немой  тунец
и  даже  премудрый  пескарь
не  знает  про  месяц  январь
а  дать  осетрам  умы
то  прокляли  б  ценность  икры!
туманные,  скользкие  рыбы
под  толщей  воды  укрытые
над  дном  невесомо  парят
и  жабрами  шевелят.
Так  люди  угрюмо  печальны
иные,  как  след  на  песчанике
у  тех,  что  за  гранями  зла
поистине,  рыбьи  глаза!
слова  и  гримасы  улыбок
фальшивы  бывают  и  зыбка
как  мелкая  рябь  на  болотце
их  давка  за  место  под  Солнцем!
и  толщей  небес  укрыты
спят  сытые,  ждут  ненасытные!
несчастные  и  голодные,
невольники  и  свободные!
о,  бедные,  тихие  люди!
на  вечность  глядящие  строго
сжигая  огнем  свечу
а  вдруг  у  вселенной  не  будет
ни  пазухи  и  ни  Бога?
но  вдруг  за  последним  порогом
кто-то  хлопнет  тебя  по  плечу?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742931
дата надходження 21.07.2017
дата закладки 22.11.2017


Максим Тарасівський

Приус и Ланос

...Вдоль  полосы  для  общественного  транспорта  медленно,  запинаясь,  словно  пьяный,  движется  темно-грязный  Ланос.  Он  явно  выискивает  место  для  парковки  -  полоса  с  пометой  А  (ААААА  -  буква  неестественно  вытянутааааа)  занята  вовсе  не  автобусами  и  троллейбусами,  а  припаркованными  авто.  Вот  в  щели  между  ними  и  тыкается  Ланос.

Из  переулка  вылетает  полицейский  Приус  и  лихо  куда-то  намеревается,  помаргивая  синим,  но  вдруг  словно  упирается  в  невидимую  упругую  стену,  воздвигнутую  посреди  улицы.  Притормозив,  он  бочком  пробирается  между  автомобилями  к  правой  обочине  и  пристраивается  за  Ланосом,  который  все  еще  мыкается  у  запретной  для  него  полосы.  Ничего  не  подозревая,  Ланос  нащупывает  место  для  парковки,  а  за  ним,  весь  хищно  подобравшись,  излучая  настороженный  азарт,  бесшумно  крадется  Приус.

Дождавшись,  пока  Ланос  нашел  место  и  даже  встал  на  него  одним  колесом,  Приус  подлетает  к  нему  чуть  ли  не  вплотную  и  обрушивает  на  него  всю  свою  светомузыкальную  мощь.  Застыв  на  какую-то  долю  секунды,  Ланос  встает  на  дыбы  и  рвет  с  места,  визжа  колесами  и  выбрасывая  из  выхлопной  трубы  оранжевые  протуберанцы.

Приус  аккуратно  паркуется  на  обнаруженном  Ланосом  месте,  хлопают  дверцы,  полицейские  скрываются  в  придорожной  закусочной.  Время-то  -  обеденное,  а  полицейские  -  тоже  люди.

Вот  это  был  бы  хороший  финал.  Но  Приус  игнорирует  соображения  такого  порядка,  выруливает  от  обочины  и  катит  дальше.  Его  синий  огонек  подмигивает  с  очевидным  удовлетворением.  Нет,  все-таки  полицейские  -  тоже  люди.  Так  славно  поиграли!

2017

Фото:  https://vi.ill.in.ua/m/950x0/1026939.jpg?t=635844781386080635  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761637
дата надходження 22.11.2017
дата закладки 22.11.2017


Максим Тарасівський

На пло́ті

Одного  літа  Юркові  батьки  вчинили  таке,  чого  вони  не  робили  ані  до,  ані  після,  а  Юрко  навіть  уявити  собі  не  міг.  Вони  на  цілий  місяць  обмінялися  квартирами  з  іншою  родиною.  Це  мало  певний  стосунок  до  батькової  роботи,  та  Юрко  цим  стосунком  не  опікувався.  Інша  родина  жила  в  іншому  місті,  а  інше  місто  стояло  над  морем.  Юрко  бував  там  і  раніше,  але  отак,  щоб  жити,  та  ще  й  цілий  місяць,  та  ще  й  так,  ніби  ти  не  турист-відпочивальник,  а  корінний  мешканець  приморського  міста  –  про  таке  можна  було  лише  мріяти.  Тому  Юрко  не  надто  засмутився  тим,  що  один  літній  місяць,  яких  у  році  було  аж  три,  він  проведе  в  місті,  а  не  у  своєму  улюбленому  селі  на  березі  Лиману.

На  новому  місці  все  було  новим.  Усі  звичні  деталі  міського  краєвиду  розташувалися  в  незвичному  порядку,  а  від  того  не  лише  краєвид,  але  й  самі  ті  деталі  видавалися  незнайомими.  Юрко  за  місяць  призвичаївся  до  міста,  але  так  і  не  позбувся  радісного  передчуття  якоїсь  несподіванки  або  навіть  відкриття,  що  охоплювало  його  щоразу,  коли  він  виходив  на  прогулянку,  один  або  з  батьками.  

І,  звісно,  море  та  кораблі.  Вони  перетворювали  провінційне  містечко  на  місце  фантастичне.  Вузькі  вулиці  несподівано  розчахувалися  у  простір,  пронизаний  серпанками  золотавих  сонячних  відблисків,  впиралися  просто  в  бездонну  синяву  або  нерослинну  зелень  вод.  У  просвітах  між  будинками  несподівано  й  безгучно  пропливав  велетенський  чорний  корпус,  увінчаний  вишуканою  білою  надбудовою.  Око,  від  самого  ранку  втомлене  нещадним  південним  сонцем,  зненацька  розрізняло  чорні  та  сірі  щогли  серед  вуличних  ліхтарів,  стовпів  і  дерев.  І  завжди,  будь-якої  години  дня  та  ночі,  над  містом  лунали  гудки  та  сирени  суден  та  спліталися  з  Юрковими  сновидіннями  й  фантазіями.

Так,  чудове  було  те  місто!  –  Аби  Юрко  був  трохи  старшим  або  знав  трохи  більше,  він  би  збагнув,  що  опинився  в  найдивовижнішому  з  усіх  міст,  які  йому  вже  судилося  відвідати.  Адже  просто  в  нього  під  ногами,  під  тонким  шаром  рудого  каменистого  ґрунту,  лежали  тисячі  років  багатющої  історії,  спадок  Еллади,  Давнього  Риму,  Візантії  та  Блискучої  Порти.  Та  про  ці  скарби  Юрко  замислився  лише  за  кількадесят  років,  з  ностальгією  вдивляючись  у  чорну  цяточку  на  мапі;  а  тепер  надзвичайність  цього  міста  вимірялася  лише  тим,  що  лежало  на  поверхні:  близькістю  моря  та  кораблями.

Просто  будинку,  в  якому  тепер  мешкав  Юрко,  лежало  озеро.  Воно  було  доволі  велике  та,  напевно,  штучне  –  такі  бездоганні  прямокутні  обриси  в  природі  не  трапляються.  Проте  на  його  берегах  ріс  цілком  натуральний  очерет,  а  на  воді  гойдалися  неіграшкові  качки.  Юрко,  пристрасний  рибалка,  вирушив  до  водойми,  щойно  помітив  її  з  балкону.

Зблизька  озеро  справило  на  Юрка  гнітюче  враження.  Його  прозорі  непорушні  води  здавалися  мертвими.  Озеро  було  забите  баговинням,  скрізь  у  воді  тяглися  його  зелені  та  брунатні  пасма.  Лише  віддалік  од  берега  сяяли  невеличкі  віконця  та  дзеркальця  води,  вільної  від  твані  та  водоростей.  Юрко  подумав  собі,  що  місцевий  водяник  так  занедбав  власну  бороду,  що  вона  поступово  полонила  озеро  та  позбавила  життєвого  простору  і  водних  мешканців,  і  свого  жахливого  господаря.    

Проте  на  березі  куняли  рибалки  з  вудками.  Вони  здебільшого  лишалися  такими  ж  нерухомими,  як  і  води  озера,  але  час  від  часу  хтось  із  них  підстрибував,  хапався  за  вудку  та  щось  підсікав.  Іноді  рибалки  навіть  витягали  з  води  сріблястих  рибинок.  Юрко  дослідив  їхні  відерця  та  з’ясував,  що  в  озері  мешкали  самі  карасі.  Навіть  не  карасі,  а  карасики,  завбільшки  з  Юркову  долоню.  Зрозуміло,  для  справжнього  рибалки  здобич  –  не  головне,  головне  –  азарт;  у  свої  юні  роки  Юрко  цю  істину  вже  пречудово  засвоїв.  Тому  він  поспіхом  спорудив  незграбну  вудку  та  приєднався  до  рибалок.

Та  от  халепа:  на  ближньому  березі  озера  зручних  для  риболовлі  місць  виявилося  небагато,  і  всі  вони  були  зайняті  місцевими  рибалками.  Рибалки  ті  були  переважно  пенсійного  віку,  тому  нікуди  не  поспішали,  а  на  лови  збиралися  ґрунтовно,  прихопивши  з  собою  пакунки  бутербродів  і  термоси  з  чаєм.  Юрко  міг  би  чекати  дуже  довго,  поки  хтось  із  них,  втомлений  азартом  або  задоволений  здобиччю,  звільнить  купину,  з  якою  можна  закинути  вудку.  А  решта  берегів  озера  так  щільно  заросла  очеретом  і  тростиною,  що  дістатися  води  було  неможливо.

Юрко  засмутився.  Дорогою  додому  він  почав  відчувати  справжню  образу.  Йому  навіть  здалося,  що  місцеві  рибалки  вигнали  його  з  озера.  І  він  відчув  такий  жаль  за  собою,  що  кинув  свою  важезну  вудку  під  будинком  та  вчвал  гайнув  сходами  додому,  схлипуючи  та  втираючи  сльози.  

Тато,  сам  великий  шанувальник  риболовлі,  вислухав  Юркові  плутані  скарги  з  неабияким  співчуттям.  Потім  він  подивився  з  вікна  на  озеро,  глянув  на  нього  якимось  особливим  і  прискіпливим  поглядом,  а  тоді  сказав:  «Ходімо.  Я  знайшов  тобі  місце.  Вся  риба  твоя».

У  дворі  тато  підібрав  кинуту  Юрком  вудку  та  повів  його  до  віддаленого  берега  озера.  Юрко  намагався  пояснити,  що  там  –  очерет,  до  води  не  дістатися,  краще  вигнати  когось  із  місцевих  пожадливих  риболовів,  які  обсіли  весь  ближчий  берег.  Але  тато  загадково  посміхався  та  прямував  ледь  помітною  стежиною  до  якогось  місця,  яке  він,  мабуть,  угледів  з  вікна.

Йшли  довго.  Юрко  почав  втомлюватися,  відчувати  спрагу  та  жалкувати,  що  звернувся  по  допомогу  до  тата.  Дорослі  завжди  пропонують  свої  дорослі  рішення  дитячих  проблем,  забувають,  що  дитячі  проблеми  потребують  дитячих  рішень…  Нарешті,  тато  зупинився  та  вказав  Юркові  на  щось  в  очеретах.  Той  придивився  та  помітив  сіро-блакитний  дашок,  прихований  серед  зелених  стеблин,  брунатних  качалочок  і  пухнастих  волотей.  Дерев’яний  будиночок,  які  зазвичай  споруджують  на  міських  водоймах  для  качок  і  лебедів,  стояв  на  маленькому  пло́ті,  зовсім  недалеко  від  суцільної  стіни  очерету.  

–  Звідси  ти  зможеш  вудити  справжню  рибу,  –  сказав  тато.  –  А  там,  –  і  він  зневажливо  кивнув  на  окупований  пенсіонерами  берег  озера,  –  там  самі  жаби  та  п’явки.

Проте  Юрко  не  дуже  зрадів.  Як  потрапити  до  будиночка?  Тато  пояснив.  Треба  пройти  крізь  зарості  очерету,  тростини  та  рогозу,  приминаючи  їхні  стебла  ногами.  Потім  зробити  три-чотири  кроки  дном  озера  та  видертися  на  пліт,  на  якому  стояла  хатка.

Юрко  сполотнів.  Добре,  нехай  комиш,  тростина,  рогіз.  Але  лізти  в  цю  повну  баговиння  незнайому  воду…  Вода  була  прозора  та  напевно  мілка,  проте  Юрка  охопив  жах  від  самої  лише  гадки,  що  ця  нерухома  вода  може  бути  дуже  глибокою  та  приховувати  чудовиськ  кошмарного  ґатунку.  Він  миттю  уявив,  як  там,  в  прохолодній  глибині,  ці  страхіття  терпляче  й  сторожко  чекають,  коли  він,  нарешті,  спустить  у  воду  бодай  одну  ногу.  Він  вже  бачив  цю  картину  їхніми  очима:  на  світлій  далекій  поверхні  з’являється  чорний  контур  стопи,  а  до  неї  звідусіль  летять  стрімкі  ікласті  тіні…    

Та  за  кілька  хвилин  Юрко  вже  стояв  на  пло́ті.  Тато  так  влучно  добирав  підбадьорливі  слова,  що  він  і  незчувся,  як  зробив  оті  чотири  кроки  у  воді,  що  ледве  сягала  метрової  глибини.  Татові  слова  ніби  й  не  заперечували  чудовиськ,  але  вони  відвертали  всю  увагу  Юрка  на  дещо  інше,  з  чудовиськами  ніяк  не  пов’язане.  Тепер  Юркові  всі  його  страхи  видавалися  сміховинними;  нині  він  міг  би  здолати  вбрід  або  вплав  ціле  озеро.  Він  квапливо  махнув  татові  рукою  та  закинув  свою  незугарну  вудку.        

Юрків  рибальський  азарт  вичерпався  годині  за  дві.  Він  так  нічого  й  не  спіймав;  чи  то  вся  риба  пішла  до  іншого  берега,  принаджена  місцевими  рибалками,  чи  то  місцеві  рибалки  невипадково  опанували  саме  той  берег.  Юрко  налаштувався  додому.

Та  щойно  він  опустив  у  воду  одну  ногу,  всі  підбадьорливі  татові  слова  вилетіли  йому  з  голови,  і  він    знову  побачив  те,  що  бачили  страхітливі  чудовиська  з  дна  озера.  Пліт,  оточений  дрібними  лінькуватими  хвильками,  ніби  завислий  у  височині,  з  плота  спускається  нога,  а  до  неї  звідусіль  линуть  стрімкі  ікласті  тіні…  Юрко  похапцем  підібрав  ногу  та  налякано  втупився  в  нерухому  воду.  

Він  чудово  знав,  що  озеро  довкола  пло́ту  мілке,  а  ніяких  чудовиськ  у  ньому  немає.  Він  би  знову  зробив  ті  чотири  кроки  до  заростей  під  берегом,  якби  хтось  відволік  його  увагу  від  картин,  що  малювала  його  уява.  Юрко  заплющив  очі,  і  негайно  на  внутрішній  поверхні  повік  замерехтіли  акули,  косатки,  мурени,  крокодили,  іхтіозаври  та  решта  зубатих  істот,  бачених  у  музеях,  енциклопедіях  та  по  телевізору.  Зрозуміло,  що  всі  вони,  а  також  більш  грізні  та  небезпечні  потвори,  яких  наплодила  Юркова  уява,  панували  цим  озером  безроздільно.  Вони  не  вполювали  Юрка  на  шляху  до  пло́ту  тільки  тому,  що  вирішили  затягнути  його  в  тванисті  глибини  без  свідків,  аби  нічим  не  видати  своєї  присутності  в  цих  водах.

Шлях  до  берега  відрізано.  Що  робити?  Юрко  роззирнувся,  але  в  цей  час  робочого  дня  поблизу  нікого  не  було.  Сонце  виливало  на  озеро  таку  нещадну  та  гнітючу  спеку,  що  найстійкіші  рибалки,  здається,  пішли  або  поховалися  в  тіні  під  деревами.  Юрко  лишився  на  озері  сам.  

За  озером,  на  тому  березі,  через  дорогу,  стояв  будинок,  де  тепер  мешкав  Юрко.  Відлічивши  чотири  поверхи  –  Юрко  жив  на  п’ятому  –  він  почав  відшукувати  свій  балкон.  Може,  тато  зараз  стоїть  на  балконі,  спостерігає  за  ним,  і  варто  лиш  махнути  рукою,  і  його  обов’язково  помітять  і  негайно  прийдуть  і  врятують?  Однак  на  балконах  нікого  не  було.

Юрко  почав  втрачати  надію  та  навіть  налаштувався  заплакати,  аж  раптом  проста  й  щаслива  думка  майнула  його  головою.  Адже  це  приморське  місто,  багато  хто  з  його  мешканців  –  моряки,  а  якщо  не  моряки,  то  їхні  родичі,  друзі  або  знайомі.  Тобто  чи  не  кожен  в  цьому  місті  знається  бодай  на  деяких  морських  сигналах  і  напевно  –  на  сигналах  лиха,  адже  порятунок  тих,  хто  терпить  лихо,  -  святий  обов’язок  кожного,  хто  пов’язав  своє  життя  з  морем  або  з  людиною  морського  фаху.

Звісно,  Юрко  не  мав  ані  радіопередавача,  аби  заповнити  ефір  сигналами  SOS,  ані  вогню,  аби  влаштувати  багаття,  ані  сигнальних  ракет.  Та  нещодавно  він  читав  у  якійсь  книзі,  що  сигнал  лиха  можна  подавати  руками.  Треба  повільно  піднімати  та  опускати  розведені  в  сторони  руки;  той,  хто  помітить  такий  сигнал,  що  сповіщає  про  смертельну  небезпеку  і  благає  про  допомогу,  обов’язково  відгукнеться.

В  книзі  не  йшлося  про  те  почуття,  з  яким  людина  подає  такий  сигнал  перед  обличчям  безкраїх  вод,  незворушних  небес  і  смертельної  небезпеки.  Але  тепер,  стоячи  на  пло́ті,  за  кілька  кроків  од  берега,  квапливо  піднімаючи  та  опускаючи  розведені  руки,  ніби  намагаючись  злетіти,  Юрко  раптом  збагнув,  скільки  відчаю  та  надії  вкладають  моряки  в  цей  простий  рух.  Це  благання  зверталося  не  до  пустельного  обрію,  а  до  чогось  інакшого  –  всезнаючого,  всемогутнього  та  милостивого,  що  спрямовує  допомогу  та  рятунок  усім,  хто  потерпає  лихо  та  благає  про  спасіння,  -  на  море,  на  суші  та  скрізь,  куди  ведуть  людину  покликання,  обов’язок  або  цікавість.

Та  поки  що  береги  озера,  вулиці  та  балкони  будинку  за  озером  стояли  пусткою.  Десь  поруч  із  гуркотом  котила  вантажівка,  завивала  сирена  в  порту,  їй  відповідав  низький  потужний  гудок  із  затону.  В  небі  безгучно  креслив  білу  пряму  реактивний  літак.  Зовсім  недалеко  були  люди,  точилося  чудове  та  дуже  цікаве  життя,  а  Юрко  пропадав  за  два  кроки  від  усього  цього.  Він  ще  раз  глянув  на  нерухому  воду  навколо  пло́ту,  і  його  раптом  охопило  надпотужне  нестерпне  почуття  неправильності  та  безглуздості  такого  пропадання.  Втримати  цей  почуття  в  собі  було  неможливо,  і  воно  вилилося,  та  не  сльозами,  а  гучним,  на  межі  Юркових  можливостей  криком.

-  Тато!  ТАТО!  –  волав  Юрко,  не  відводячи  погляду  від  балконів  і  вікон  п’ятого  поверху  такого  близького  й  такого  недосяжного  будинку.  Йому  здавалося,  що  звук  його  голосу  зовсім  недалеко  пролітає  понад  озером,  не  далі  його  середини,  а  там  без  сплеску  падає  у  воду  та  повільно  опускається  в  баговиння,  на  дно,  лякає  риб,  п’явок,  іхтіозаврів  та  інших  істот,  якими  Юркова  уява  заселила  водойму.  Юрко  відчував,  що  так  він  зможе  волати  недовго,  і  вже  збирав  сили  для  останнього,  найголоснішого  крику,  який  напевно  зірве  йому  голос  та,  можливо,  долине  до  батька,  аж  раптом  штори  на  балконі  п’ятого  поверху  ворухнулися,  там  з’явився  чоловік  –  тато!!!  –  і  махнув  рукою.  Врятований!  –  його  почули,  і  допомога  прийде.

…Татові  навіть  не  було  потреби  повторювати  свої  підбадьорливі  слова.  Щойно  він  з’явився  на  березі,  Юрко  миттю  стрибнув  у  воду  і  за  кілька  секунд  вже  продирався  крізь  пружні  стебла.  «Дай-но  руку,  Робінзон!»  -  гукнув  тато,  а  Юрко  не  руку  –  всього  себе  кинув  батькові,  обхопив  його  руками  та  ногами  та  притисся  щокою  до  батькової  щоки,  обдряпавшись  щетиною.  Так  тато  й  ніс  Юрка  аж  до  самого  дому,  гладячи  йому  спину  та  стиха  сміючись.

2013;  переклад  українською  автора  2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761292
дата надходження 20.11.2017
дата закладки 22.11.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.11.2017


Артур Сіренко

Елегії Донецька

(Спроба  огляду  донецької  літератури  та  філософії)

                                                                             «Я  кличу  смерть  -  дивитися  набридло
                                                                                 На  жебри  і  приниження  чеснот,
                                                                                 На  безтурботне  і  вельможне  бидло,
                                                                                 На  правоту,  що  їй  затисли  рот...
                                                                                 ...........................  
                                                                                 І  на  мистецтво  під  п'ятою  влади,
                                                                                 І  на  талант  під  наглядом  шпика,
                                                                                 І  на  порядність,  що  безбожно  краде,
                                                                                 І  на  добро,  що  в  зла  за  служника!»
                                                                                                                                                             (Вільям  Шекспір)

Визнаю  –  з  деяким  здивуванням  я  відреагував  на  прохання  одного  мого  старого  знайомого  написати  огляд  донецької  літератури.  Я  ще  запитав  про  коректність  такого  терміну  «донецька  література».  На  це  мій  знайомий  (залишу  його  ім’я  incognito)  відповів,  що  якщо  існує  у  нашому  зворохобленому  світі  таке  поняття  як  «англомовна  ірландська  література»,  то  чому  б  і  не  бути  такому  поняттю  як  «донецька  література».  На  моє  питання,  що  він  має  на  увазі  під  цим  поняттям,  він  відповів,  що  хотів  би  бачити  втілення  на  папері  писання,  точніше  есею  про  поетів  і  письменників,  що  народились  в  Донецьку,  жили  і  писали  в  Донецьку.  І  це  все  одночасно.  Я  додав:  «І  померли  в  Донецьку»,  на  що  знайомий  відповів:  «Це  не  обов’язково  –  помирати.  Ну,  як  мінімум,  що  жили  і  писали  в  Донецьку  всеньке  своє  життя».  Справді  –  щодо  «народились»  тут  проблематично,  бо  Донецьк  –  це  мегаполіс,  що  виник  de  novo  серед  степу  по  волі  дивака-кельта  Джона  Джеймса  Х’юза.  І  жителі  його  –  або  поселенці,  або  нащадки  нещодавніх  поселенців  на  колись  неозорому  Дикому  Полі.  Мій  знайомий  (такий  же  творець  текстів  і  гравець  словами,  що  і  я)  просив  написати  конче  про  вартісних  авторів,  а  не  графоманів  (начебто  є  якість  критерії  крім  суб’єктивних).  Я  би  так  і  знаходився  в  стані  перманентного  здивування,  якби  аналогічна  пропозиція  не  надійшла  би  мені  від  одного  товстого  часопису.  Я  взагалі  то,  дуже  поважаю  товсті  часописи.  Я  навіть  тривалий  час  носився  з  ідеєю  заснувати  в  Донецьку  товстий  літературний  часопис  «Кальміус».  Шкода,  що  ця  ідея  так  і  лишилася  ідеєю.  І  то  не  по  причині  браку  талановитих  авторів.  Отже,  есей  я  вирішив  написати.  І  назвати  його  вирішив  «Спроба  огляду  донецької  літератури  та  філософії».  Бо  саме  в  Донецьку  простежується  рідкісний  для  літератури  феномен  –  майже  всі  автори:  поети  і  прозаїки  лишили  нам  крім  всього  іншого  ще  й  свої  філософські  твори,  часом  вельми  оригінальні.  До  того  ж  поезія  донецьких  авторів  різних  часів  була  глибоко  філософською,  навіть  якщо  то  була  пейзажна  поезія.  Потім  я  від  такої  назви  відмовився  –  бо  «неможливо  осягнути  неосяжне»,  як  казав  Козьма  Прутков.  Я  зупинився  на  назві  «Елегії  Донецька»,  обмежившись  авторами,  що  писали  елегії  або  називали  свої  твори  елегіями,  бо  саме  елегія,  як  жанр  була  біля  витоків  літератури  в  Донецьку  і  нині  є  найбільш  популярним  жанром  серед  донецьких  літераторів.  У  цьому  есеї  я  зумисне  не  торкаюся  літературної  групи  «Забой»  1920-тих  років,  не  згадую  про  письменників  цієї  групи  -  Олексія  Селівановського,  Бориса  Горбатова,  Михайла  Снєжина,  Григорія  Баглюка,  Павла  Безпощадного,  Миколу  Олейнікова,  Порфирія  Трейдуба,  Фелікса  Ковалевського,  Валентина  Харчевнікова  та  багатьох  інших.  Літературна  група  «Забой»  декларувала  себе  як  літературна  група  Горлівки.  По  тій  же  причині  не  згадую  і  літературне  об’єднання  «Кочегарка»,  редакція  якої  була  там  же.  Крім  того  про  цих  літераторів  потрібно  писати  окремо  і  багато.  І  до  елегій  вони  не  мають  ніякого  стосунку.  Зупинюсь  на  авторах,  що  жили  і  працювали  саме  в  Донецьку.  Незаслужено  забутих,  але  гідних  пам’яті.  

Кинувши  погляд  на  донецьких  літераторів  дивує  в  першу  чергу  ось  що.  Твори  їх  відірвані  від  епохи  –  актуальність  чи  політичні  підтексти  там  шукати  годі  (за  рідкісним  виключенням),  твори  їх  нібито  позачасові.  Більше  того,  відносно  смаків  та  вподобань  різних  епох  (а  в  ХХ  столітті  десятиріччя  –  то  епоха!)  автори  з  Донецька  начебто  плили  супроти  течії,  випадаючи  з  літературної  «моди»  свого  часу,  писали  те,  що  або  вважалось  анахронізмом,  або  навпаки,  випереджало  час.  Можливо,  саме  тому  вони  і  були  незаслужено  забуті.  

Писати  про  літературу  Донецька  можна  виключно  в  історичному  контексті.  Це  звучить  парадоксально  –  Донецьк  завжди  був  самою  сучасністю  (начебто)  і  знаходився  ніби  поза  історією,  постійно  у  теперішньому  часі  –  виключно  в  present  continuous.  Але  це  ілюзія.  Будучи  втілення  модернізму  в  урбаністичному  розумінні  цього  слова  і  тим  паче  в  літературному,  втіленням  індустріальної  та  постіндустріальної  цивілізацій,  Донецьк  творив  історію,  а  не  озирався  назад.  Саме  це  творіння  і  є  найбільш  цікавим.  Але  нині  це  історія.  Нажаль.  Нині  Донецьк  випав  з  часопростору  і  продовжує  лишатися  собою  хіба  в  запіллі  та  у  вигнанні.  

Отже,  почнемо  з  витоків.  Першими  літераторами  Донецька  (тоді  ще  Юзівки),  яких  ми  можемо  назвати  певно,  були  три  автори,  що  випустили  друком  у  1903  році  альманах  «Степовий  вітер».  Це  доволі  тоненька  книжечка,  друкована  на  дешевому  папері  мізерним  накладом,  що  навіть  не  вказаний.  На  титульній  сторінці  писано:  «Юзовка  1903  Типографія  Трѣпова».  Судячи  по  всьому  то  взагалі  перша  книжка  друкована  в  Юзівці,  можливо,  навіть,  напівзапільно  і,  безсумнівно,  за  рахунок  авторів.  На  цій  же  титульній  сторінці  значиться,  що  це  альманах  літературної  групи  «Ліхтар».  Про  цю  групу  мало  писали,  хоча  вона  цікава  хоча  б  тим,  що  існувала  як  до,  так  і  після  революції,  що  було  рідкістю  в  історії  літератури  Срібного  віку.  В  альманасі  твори  всього  трьох  авторів:  Андрія  Козловського  (1876  –  1937),  що  був  відомий  у  літературі  та  публіцистиці  під  псевдо  Сергій  Волін,  Володимира  Шохрана  (1880  –  1937)  та  Григорія  Матанова  (1985  –  1937).  Про  життя  і  творчість  цих  авторів  відомо  доволі  мало.  Андрій  Козловський  майже  все  своє  життя  прожив  в  Юзівці,  там  же  і  працював  земським  лікарем.  Після  революції  і  громадянської  війни,  які  зумів  пережити,  фаху  свого  не  залишив  і  лікував  людей  мало  не  до  свого  останнього  дня.  Де  він  отримав  освіту  –  не  зрозуміло.  Мені  цього  так  і  не  вдалося  вияснити.  Відомо  тільки  те,  що  лікарем  він  був,  як  то  кажуть  «від  Бога».  Як  земський  лікар  він  був  лікарем  універсальним  –  одночасно  і  хірургом,  і  педіатром,  і  акушером,  і  окулістом,  коротше  всім.  Як  у  нього  ще  вистачало  часу  на  літературу  і  філософію  при  нескінченному  потоці  пацієнтів  і  браку  лікарів  у  Юзівці  –  незрозуміло.  Але  люди,  що  працювали  по  25  годин  на  добу  в  той  час  були.  Крім  літературних  творів  відомі  ще  кілька  його  публіцистичних  статей  в  газеті  «Заводський  гудок»,  що  видавалася  в  1922  –  1925  роках  в  тій  же  Юзівці  (з  1924  року  –  Сталіно).  Збереглася  тільки  одна  його  стаття  «Санітарний  стан  міста  Юзівка»  (випуск  від  24  квітня  1923  року).  З  його  філософських  творів  відома  його  стаття  «Давня  Стоя  і  Сенека:  еволюція  думки»,  що  була  опублікована  в  академічному  часописі  «Філософський  спадок»  у  Харкові  в  1926  році.  По  філософським  поглядам  він  був  переконаним  стоїком  і  прихильником  «чистого  розуму».  Як  у  нього  поєднувалось  це  з  тонким  ліризмом  і  чуттєвістю  його  елегій  –  незрозуміло.  Він  часто  виступав  на  зборах  «Фільозофічного  клюбу»  в  Юзівці,  який  він  сам  же  і  заснував.  Цей  клюб  існував  в  1911  –  1914  роках  і  був  відроджений  в  1922  –  1928  роках.  Заборонений  він  був  по  дуже  незрозумілим  причинам  –  обидва  рази  –  і  до  революції  і  опісля.  Мені  відомо  про  дві  його  доповіді:  «Зенон  Кіпріот  як  спогад  про  Сократа»  та  «Клеанф  та  його  гімн  світобудові».  Андрій  Козловський  був  заарештований  23  вересня  1937  року  і  розстріляний  наступного  дня  за  вироком  трійки  як  «ворог  народу».  Тіло  його  було  закопане  разом  з  багатьма  іншими  тілами  жертв  тодішніх  масових  розстрілів  на  Рутченковському  полі.  

В  альманасі  «Степовий  вітер»  надруковано  30  поезій  Андрія  Козловського  під  псевдонімом  Сергій  Волін.  Судячи  по  всьому,  це  його  найкращі  вірші,  відібрані  для  публікації  самим  автором.  Чи  були  в  нього  інші  поезії  –  невідомо.  Поезії  ці  доволі  модернові,  як  і  весь  альманах  –  пейзажні.  Відчувається  вплив  раннього  символізму,  в  першу  чергу  творів  Жана  Мореаса,  а  також  поезії  Ренесансу  –  Петрарки  та  Шекспіра,  чиї  сонети  він  читав  мовою  оригіналу.  По  суті  його  поезія  це  теж  бароко,  тільки  в  кольорах  модерну.  Взагалі  то,  дивно  натрапляти  на  поезію  бароко  в  такому  гіперурбанізованому  середовищі  як  Юзівка!  Але  бароко  –  це  теж  урбанізм  -  Urbi  et  Orbi.  Самовільно,  коли  випливають  з  глибин  свідомості  слова  «Юзівка»  та  «поезія»,  одразу  згадується  Еміль  Верхарн  та  інші  ритми  криці  і  машин.  Але  ж  ні!  У  цьому  альманасі  немає  нічого  подібного,  тільки  прозорий  ліризм  з  легкими  нотками  романтизму.  Дивують  назви.  Багато  творів  названі  «етюдами»  чи  «елегіями»,  хоча  це  зовсім  не  елегії  –  часто  порушуються  класичні  правила  і  канони:  перший  рядок  зовсім  не  гекзаметр,  а  другий  зовсім  не  пентаметр.  Та  й  для  елегій  вони  не  досить  сентиментальні.  Та  все  таки,  багато  словесних  конструкцій  –  це  саме  це  –  елегія  –  сповнена  сумом  та  меланхолією.  Самі  назви  на  диво  тонкі  і  поетичні:  «Етюд  ковили»,  «Елегія  каміння»,  «Елегія  втомленої  людини»...  Багато  рядків  вражають  своєю  новизною  і  нестандартним  сприйняттям  буття:

                                         «...  Я  дихаю  пітьмою  липкою  густою  степових  пірамід...»

І  це  написано  в  1903  році  в  місті  металургії!  Коли  читаєш  його  твори,  виникає  доволі  знайоме  відчуття  «поза  часом  і  простором».  Це  могло  бути  написано  коли  завгодно  –  від  часів  Каллімаха  до  часів  Джима  Джармуша:  

                                     «...  на  шляху  своєму  не  лишаю  слідів
                                                 Йду  камінням  поступом  легкої  тіні...»

Дивовижно!  Тут  особливо  відчувається  Петрарка  та  Південь  як  такий  –  його  сумна  Тоскана  –  адже  це  теж  Південь.  

Поезія  Володимира  Шохіна  більш  експресивна  і  динамічна,  оптимістична,  хоча  відчувається  одна  і  та  ж  поетична  школа  і  ті  ж  впливи.  Основні  теми  поезії  –  дорога,  Шлях  (у  дещо  китайському  розумінні  цього  поняття),  нескінченність  та  її  невичерпність,  чуттєве  пізнання  світу.  В  альманасі  25  його  поезій,  у  тому  числі  незвичайний  вірш  «Під  зорями»,  який  просто  гріх  не  процитувати:

                                                     «...  Йдуть  в  неозорість
                                                                 Нескінченні  лінії
                                                                 Шляху  мого  тіла-антени...»

Володимир  Шохін  теж  все  своє  життя  прожив  в  Юзівці,  був  колієром,  як  тоді  говорили,  тобто  залізничником.  Парових  монстрів  він  ніколи  нікуди  не  вів  і  не  керував  ними,  займався  рельсами  та  шпалами.  Кажуть,  що  в  юності  він  був  стрілочником,  потім  обхідником.  Саме  він  придумав  для  літературної  групи  назву  «Ліхтар».  Він  захоплювався  філософією  Епікура,  написав  цілий  філософський  трактат  «Епікур  та  марксизм»,  що  так  і  не  був  опублікованим.  Рукопис  не  зберігся.  На  зборах  «Фільозофічного  клюбу»  двічі  виступав  з  доповідями:  «Концепція  атараксії  як  музика  в  садах  Епікура»  та  «Поняття  дружби  у  ранньому  епікурействі»  в  1924  році.  Він  був  механіком  самоучкою,  і,  кажуть,  чудовим  механіком  (хоча  сприймав  світ  зовсім  не  механістично),  навчався  в  свій  час  трохи  в  Харківській  промисловій  школі.  Колієри  називали  його  «інжинєром»  (з  наголосом  на  «и»),  хоча  це  не  так  –  університетів  він  не  закінчував.  Але  саме  це  прізвисько  виявилось  для  нього  фатальним  –  у  1930  році  він  був  заарештований  і  звинувачений  у  «шкідництві»  по  «Справі  промпартії».  Отримав  доволі  м’який  для  тих  часів  вирок  –  5  років  таборів.  Повернувся,  відсидівши  термін,  на  колишню  роботу  –  на  залізницю.  Знову  заарештований  в  квітні  1937  року.  Засуджений  трійкою  на  десять  років  без  права  листування.  Загинув  того  ж  року  на  Колимі.  Кажуть,  що  його  зарізали  карні  злочинці,  але  перевірити  це  чи  довести  немає  ніякої  можливості.

Творчість  третього  автора  альманаху  –  Григорія  Матанова  наповнена  мотивами  та  нотами  модного  в  той  час  ніцшеанства,  але  якось  приховано,  у  підтекстах:  

                               «...  Людина  під  цією  пустелею  Неба
                                           Серед  трави  –  їжі  копитних,
                                           Під  землею  –  у  кам’яних  лабіринтах,
                                           У  повітрі  –  серед  птахів  Феба
                                           Творить  пісню  Розуму...»

Григорій  працював  вчителем  в  одній  з  шкіл  Юзівки  –  і  до  революції,  і  опісля.  Захоплювався  філософією  кініків.  І  в  житті  дотримувався  кінічних  принципів:  хоча  і  не  жив  в  діжці,  і  не  ходив  вулицями  оголеним  (вчителю  це  якось  не  пасує,  не  античні  ж  часи  були  за  вікном),  але  мешкав  у  вбогій  кімнатці,  просто  в  собачій  буді  якійсь  то,  задовольнявся  малим,  харчувався  вкрай  скромно,  вів  аскетичний  спосіб  життя,  майже  всі  свої  нікчемні  заробітки  совітськими  папірцями  (грошима  то  назвати  було  важко)  жертвував  комусь  –  наприклад,  голодуючим  чи  пораненим.  Після  революції  часто  філософствував  про  красу  людського  тіла,  перебував  у  лавах  товариства  «Геть  сором!»  (це  було  щось  типу  філії  комуністичної  партії,  тільки  в  оголеному  вигляді),  був  помічений  в  1923  році  в  Криму  в  компанії  нудистів.  Автор  брошурки  «Діоген  та  пацифізм»,  яку  він  видав  друком  в  Катеринославі  у  видавництві  «Пролетарій».  У  серпні  1937  року  до  дому,  де  він  жив,  під’їхав  «воронок».  Більше  Григорія  Матахова  ніхто  не  бачив.  Певно,  він  був  або  розстріляний  у  тому  ж  році  або  згинув  десь  на  просторах  неозорого  Сибіру.  Родичів  у  нього  не  було,  так  що  його  долею  ніхто  навіть  не  цікавився  і  про  реабілітацію  ніхто  потім  не  турбувався.  

Літературна  група  «Ліхтар»  своїм  альманахом  заявила  про  себе  голосно,  хоча  наклад  був  мізерний.  Але  критики  і  літератори  того  часу  цей  голос  не  почули.  Сучасники  –  читачі  тих  років  альманах  просто  проігнорували.  Для  символістів  того  часу  це  було  вже  архаїзмом,  для  футуристів  це  взагалі  було  допотопним  мисленням  –  і  по  формі,  і  по  змісту,  для  реалістів  –  надто  метафізично,  для  імпресіоністів  надто  грубо  і  матеріалістично,  для  марксистів  «архіреакційно  та  архіконсервативно».  Альманах  «Степовий  вітер»  був  забутий  за  загублений  серед  сум’яття  історії.  Дивом  зберігся  один  примірник  в  Бостоні,  в  особистій  бібліотеці  Конора  О’Браяна.  Цей  любитель  «кельтської  старовини»  чомусь  вважав,  що  Джон  Джеймс  Х’юз  був  ірландського  походження  і  збирав  все,  що  з  ним  пов’язане,  особливо  книги  –  видання  ХІХ  і  початку  ХХ  століття.      

Ще  одним  цікавим  поетом  Юзівки  був  Даниїл  Осташко  (1891  –  1920).  Він  випустив  в  Юзівці  в  1916  році  невелику  книжку  віршів  «Квітка  Сонце»  (видавництво  не  вказано).  Поезія  світла  і  життєрадісна,  хіба  що  з  ледве  відчутними  нотками  ностальгії  та  сентиментальності,  що  ріднить  її  з  елегією.  Написано  і  опубліковано  під  час  Першої  світової  війни,  але  це  зовсім  не  відчувається:

                                                         «...  Мені  радість  дарує
                                                                     Жовта  квітка  Сонце  
                                                                     У  цій  країні  весни  вічної...»

Вдруге  цю  ж  книгу  він  опублікував  в  1919  році.  На  титульній  обкладинці  видання  –  «Типографія  Трѣпова».  Виявляється,  ця  типографія  продовжувала  існувати  в  роки  горожанської  війни.  Друге  видання  доповнене  новими  творами,  під  якими  дати  –  1917,  1918,  1919  роки.  Але  в  жодному  з  творів  немає  навіть  натяку  на  бурхливі  події  того  часу  або  на  політичні  вподобання  автора.  Тільки  пейзажі  все  з  тою  ж  зачарованістю  буттям.  Це  особливо  дивно,  якщо  згадати,  що  автор  відомий  нам  не  поезією,  а  своєю  книгою  «Філософія  анархізму»,  яку  він  примудрився  видати  друком  в  Катеринославі  (який  він  вперто  називав  Січеславом)  в  тому  ж  1919  році.  Сам  Даниїл  в  молодості  був  шевцем  і  одночасно  філософом  самоучкою,  під  час  громадянської  війни  пішов  добровольцем  до  лав  повстанської  армії  Нестора  Махна,  загинув  в  боях  на  Перекопі.  

З  прозаїків  Юзівки  1920-тих  років  варто  згадати  Тимофія  Герштена  (1899  –  1946).  Він  з  малих  років  працював  на  цегельному  заводі  в  Юзівці,  потім  у  майстернях.  Невідомо,  що  його  штовхнуло  на  літературну  творчість,  але  дебют  його  був  вдалим.  У  1926  році  він  завершив  роботу  над  виробничим  романом  «Клей».  Уривки  цього  роману  були  опубліковані  у  видавництві  в  газеті  «Поволжский  рабочий»  в  Самарі  російською  мовою.  У  1927  році  роман  був  надрукований  у  видавництві  «Червоний  жовтень»  в  Одесі,  але  роман  не  дійшов  до  читача  –  він  був  тут  же  заборонений,  конфіскований  весь  наклад  і  пущений  під  ніж.  Якимось  дивом  один  примірник  потрапив  за  кордон  і  був  виданий  друком  маленьким  накладом  в  Берліні  у  видавництві  «Крупп»  («Krupp»)  у  тому  ж  році.  Кажуть,  що  видання  оплатив  Максим  Горький,  але  це  легенда.  Судячи  по  всьому,  гроші  на  публікацію  зібрав  «Союз  феміністок  Данії»  («Fagforeningsmedlemmer  feminister  i  Danmark»),  хоча  довести  це  неможливо.  Роман  виробничий  і  на  перший  погляд  цілком  вписується  в  «пролеткульт»  тих  років.  Але  це  тільки  на  перший  погляд.  Роман,  насправді,  дуже  далекий  від  так  званого  «соціалістичного  реалізму».  Це  взагалі  не  реалізм.  Дія  роману  відбувається  на  заводі,  що  виробляє  канцелярський  клей.  При  цьому  це  гігантський  завод  і  клей  виробляють  там  у  неймовірних  кількостях  гігантські  машини  –  залізні  монстри.  Функція  людини  зводиться  тільки  до  обслуговування  машин,  до  «змащування  промежин».  Головний  герой  роману  захоплений,  просто  одержимий  ідеєю  виробництва  якомога  більшої  кількості  та  якомога  кращої  якості  канцелярського  клею.  При  цьому  він  пишається  своєю  професією  слуги  машин:  «Ми  ж  не  просто  клей  виробляємо,  ми  виробляємо  клей  для  радянських  канцеляристів,  що  будуть  клеїти  не  просто  папір,  будуть  клеїти  пролетаріат  у  щось  небачене  досі  і  нове  –  будуть  клеїти  нову  комуністичну  людину!»  При  цьому  всі  колізії  і  перипетії  виробництва  відбуваються  в  певному  заводському  мікросуспільстві,  де  сексуальна  революція  вже  відбулася,  мрія  Леніна  здійснилась,  і  сім’я,  як  пережиток  буржуазного  ладу,  знищена.    Ця  «любов  бджіл»  -  бурхливі  відверті  сексуальні  сцени  відбуваються  в  кімнатах,  що  всі  вимащені  мазутом  і  всіляким  шміром,  де  тхне  соляркою,  гасом  та  іншими  заводськими  речовинами,  де  робітники  і  робітниці  палко  кохають  одне  одного,  зриваючи  з  себе  замаслені  та  брудні  спецівки.  У  романі  простежується  вплив  фрейдизму  хоча,  не  відомо,  де  і  коли  автор  познайомився  з  роботами  Зіґмунда  Фрейда.  Секс  в  романі  склеює,  гуртує  робітничий  колектив  в  єдиному  сексуально-трудовому  пориві  соцзмагання.  Власне,  секс  в  романі  –  це  теж  клей.  При  цьому  (певно,  під  впливом  Гоголя)  автор  назвав  свій  роман  «пролетарською  елегією».  Гоголь  назвав  свій  головний  твір  «Мертві  душі»  поемою,  а  Тимофій  Герштен,  за  його  прикладом,  назвав  свій  роман  елегією.  Крім  цього  роману,  який  на  щастя  до  нас  дійшов,  він  ще  написав  «Філософію  пролетаріату»,  яка,  нажаль,  так  і  не  була  опублікована  і  до  нас  не  дійшла.  Після  його  смерті  родичі  його  рукописами  розтоплювали  пічку.  

Сам  Тимофій  Герштен  мав  доволі  прозаїчну  біографію.  Все  життя  він  прожив  в  Юзівці  (потім  Сталіно,  потім  знову  Юзівці,  потім  знову  Сталіно,  о,  яке  все  мінливе!)  і  все  своє  доросле  життя  працював  наладчиком  на  заводі  Боссе  та  Геннефельда  (потім  це  Донецький  машинобудівний  завод).  Пережив  Першу  світову  війну,  революцію,  громадянську  війну,  погроми,  голод  1921  року,  голод  1933  року,  репресії,  Великий  Терор  1937  року,  Другу  світову  війну,  німецьку  окупацію,  голокост.  На  фронт  його  не  брали  по  причині  каліцтва,  отриманого  ще  в  молодості.  Помер  він  від  голоду  в  1946  році  –  в  нього  пайок  вкрали  і  до  наступного  пайка  він  не  дотягнув.    

Не  можна  не  згадати  і  про  поезію,  що  була  надрукована  в  Юзівці  під  час  німецької  окупації  1941  –  1943  років.  У  ті  роки  в  місті,  що  знову  називалось  Юзівка  видавалась  газета  «Донецький  вісник»,  де  на  останній  сторінці  в  деяких  випусках  друкувалися  вірші,  у  тому  числі,  часом,  вартісні.  Серед  авторів  цієї  газети  був  Леонід  Степанов  (1905  –  1976),  що  друкувався  під  псевдонімом  Микола  Закат.  Для  газети  він  писав  статті,  замітки  і  вірші.  Одного  разу  він  навіть  написав  нарис  «Сучасна  філософія».  З  віршів  він  писав  переважно  сонети,  балади,  канцони  та  елегії.  Він  зумів  видати  навіть  невелику  книжку  поезії  в  якості  додатку  до  газети  «Донецький  вісник».  Назвав  він  свою  книгу  чомусь  «Агора»,  хоча  античних  мотивів  там  мало  –  переважно  любовна  та  пейзажна  лірика  з  філософським  підтекстом.  Цікавим  є,  зокрема,  його  сонет  «Любов  Сократа»,  де  явно  простежуються  паралелі  з  творчістю  Леопольда  фон  Захер-Мазоха  (з  новелами  якого  він  навряд  чи  був  знайомий)  та  елегія  «Нескінченне  поле»,  що  насичена  легкою  журбою  і  спогляданням:

                                   «...  Мій  дім  –  це  голе  поле,
                                               Що  втомилося  дарувати  врожай
                                               Людям  давньої  мрії...»

Він  працював  до  війни  бухгалтером  на  Мушкетовському  заводі,  потім  –  після  війни  бухгалтером  у  шахтоуправлінні  «Петровське».  Але  ні  до,  ні  після  війни  він  не  публікував  і,  можливо,  і  не  писав  віршів.  На  фронт  його  не  взяли  по  причині  вкрай  слабкого  здоров’я.  Цікаво,  що  після  війни  його  не  зачепили  репресії,  хоча  людей  забирали  назавжди  у  пітьму  таборів  і  не  за  такі  «провини»,  як  публікації  в  газеті  під  час  окупації.  Тому  ходили  вперті  чутки,  особливо  в  дисидентських  колах  Донецька  в  60-ті  та  в  70-ті  роки,  що  він  співробітник  КГБ.  Його  цуралися  як  ті,  так  і  ці,  він  жив  і  помер  у  самотності,  майже  ні  з  ким  не  спілкуючись.  Але  він  зумів  опублікувати  книгу  в  Мюнхені  в  1969  році  «Дні  безвладдя»  під  тим  же  псевдонімом  Микола  Закат  про  кілька  днів  хаосу  в  місті  Сталіно  в  жовтні  1941  року,  коли  совіти  та  НКВД  вже  панічно  втекли,  спаливши  перед  цим  всі  папери,  а  німецькі  війська  ще  не  ввійшли,  коли  місто  занурилось  в  безодню  мародерства,  грабунків,  вбивств,  ґвалту,  погромів.  Книгу  він  опублікував  під  псевдонімом,  злі  язики  говорили,  що  ця  публікація  була  «прикриттям  його  служби  в  КГБ  та  ГРУ».  Але  про  це  нічого  не  можливо  сказати  напевно  –  це  так  і  лишилося  загадкою.  Можливо,  людині  просто  пощастило,  або  його  псевдонім  вчасно  не  розкрили...    

З  післявоєнної  поезії  Донецька  особливий  інтерес  викликає  творчість  Михайла  Рокотова  (1947  –  1995).  У  60-тих  та  70-тих  роках  він  писав  вірші  в  стилі  вже  майже  забутого  футуризму  та  панфутуризму,  наслідуючи  твори  Володимира  Маяковського,  Філіппо  Марінетті  та  Михайля  Семенко.  Спроби  опублікувати  твори  були  для  нього  невдалими  і  мали  вельми  сумні  наслідки:  в  1981  році  його  запросили  «на  бесіду»  в  КГБ,  де  пояснили  «всю  несумісність»  його  віршів  з  марксизмом-ленінізмом.  Після  цього  вірші  та  прозу  він  писати  припинив,  працював  у  кочегарці  опалювачем,  почав  зловживати  алкогольними  напоями,  що  і  стало  причиною  його  передчасної  смерті.  Але  деякі  його  рукописи  збереглися  і  були  опубліковані  його  друзями  в  Донецьку  у  вигляді  книжки  «Пірамідальний  терикон»  (2001  рік,  видавництво  «Шахтар»,  наклад  100  примірників).  Свої  твори  він  чомусь  назвав  «Елегії  майбутнього»,  що  і  вказано  у  підзаголовку.  Хоча,  вони  нагадують  що  завгодно  (більш  за  все  верлібри),  тільки  не  елегії.  Хоча  меланхолія  там  є  –  це  факт.  Гріх  не  процитувати  найбільш  оригінальні  рядки:

                                                 «...  Громада
                                                             Грози  неба  паротягів,
                                                             Труби-атланти  Плутона  курця.
                                                             А  мені  –  Одіссею  брудних  вулиць
                                                             Плити  тротуарами  снів...»

І,  на  останок,  згадуючи  елегії  Донецька,  пом’яну  добрим  словом  Давида  Грінштейна  (1988  –  2014)  –  дуже  цікавого,  непересічного,  талановитого  та  перспективного  поета,  молодого  хлопця,  що  писав  прекрасні  елегії  в  стилі  неокласиків.  Крім  іншого  він  цікавився  буддизмом  та  неоплатонізмом.  Кажуть,  що  в  нього  було  написаний  есей  під  назвою  «Концепція  нірвани  в  буддизмі  школи  Тхеравада».  Він  читав  свої  вірші  друзям,  публікував  в  мережі,  але  нажаль,  потім  видалив  всі  свої  сторінки.  Він  лишився  в  Донецьку  в  2014  році,  хоча  всі  йому  радили  виїхати,  хоча  б  на  деякий  час.  Восени  2014  року  він  застудився  і  мав  необережність  вийти  на  вулицю,  закутавшись  кашне  з  жовтими  та  синіми  смугами.  Його  розстріляли  сепаратисти.  Тільки  за  це  –  за  кашне.  Твори  його  не  збереглися  –  канули  у  небуття.  Сподіваюсь,  що  це  не  остання  сторінка  елегій  Донецька...      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743533
дата надходження 26.07.2017
дата закладки 03.08.2017


Валерій Яковчук

Міхась Стрельцов, Там за селом, цілком самотній


Там  за  селом,  цілком  самотній,
Осіннім  днем  почуєш  ти,
Як  вітер  на  запалій  ноті
Заводить  аж  до  німоти.

І  що  ні  болю,  ні  хвороби
Не  напророчено  йому,
Коли  буває  до  вподоби
Ганьбити  волю  як  тюрму.

Ні  зустрічі,  ані  прощання,
А  тільки  страхота  буття  –
Немов  про  згубливе  кохання
Співає  нетямке  дитя.

Аж  серце  стане  гулко  битись,
Злякавшись  крайньої  межі,
І  так  захочеться  погрітись
В  обіймах  власної  душі.

Міхась  Стральцоў
За  вёскаю,  на  адзіноце
     
За  вёскаю,  на  адзіноце,
Асеннім  днём  пачуеш  ты,
Як  вецер  на  запалай  ноце
Скуголіць  аж  да  нематы.

I  што  ні  болю,  ні  шкадобы
He  наканована  яму,
Калі  бывае  даспадобы
Няславіць  волю,  як  турму,  —

Hi  развітання,  ні  спаткання,
А  толькі  вусцішнасць  быцця:
Нібы  пра  згубнае  каханне
Пяе  няўцямнае  дзіця.

Аж  скаланецца  раптам  сэрца,
Ліхой  збаяўшыся  мяжы,
I  так  захочацца  пагрэцца
Ля  ўласнай  цёплае  душы.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737909
дата надходження 15.06.2017
дата закладки 16.06.2017


Bogdan_Сhorniy

25 ответов «ватнику»

[b]З  ІНТЕРНЕТУ[/b]

Сегодня  утром  в  Фейсбуке  увидел  пост  о  том,  что  есть  темник  с  25  неудобными  вопросами  к  фашистским  укропам  и  там  чувак  дал  на  каждый  из  них  ответы.  Но  ответы  у  него  были  такие...  не  очень  убедительные  и  с  матюками,  что  я  не  люблю.  В  общем,  они  мне  не  понравились.  Поэтому  я  их  переделал  и  дал  свои  ответы.  Это  было  крайне  легко,  т.к.  опровергать  выдуманные  в  России  небылицы  -  очень  просто.  Итак,  читаем:

[b]1.  Почему  у  власти  снова  олигархи,  ведь  майдан  боролся  как  раз  против  этого?[/b]

Майдан  боролся  против  клептомании,  беспредела  и  коррупции,  а  не  против  олигархов.  И  за  саму  возможность  народа  директивно  влиять  на  власть.  И  олигарх  олигарху  рознь.  Одно  дело  олигарх  у  которого  самый  крупный  в  Украине  банк  или  у  которого  крупнейшая  в  мире  кондитерская  компания,  а  другое  -  олигарх-не-бизнесмен  ставший  олигархом  на  посту  чиновника  с  официальной  зарплатой  в  2000  долларов  в  месяц.

[b]2.  Если  Россия  —  это  агрессор,  то  почему  беженцы  бегут  в  Россию?[/b]

Они  бегут  туда,  куда  есть  возможность  бежать.  Где  есть  родственники.  У  многих  в  Донбассе  родственники  как  раз  живут  в  России.  Представьте  себя  на  их  месте:  куда  вы  побежите  в  случае  необходимости  -  к  родственникам  или  туда  где  вас  никто  не  ждет?  

Кроме  того,  они  искренне  верят  геббельсовской  картинке  про  богатую  жизнь  в  России.  И  многие,  используют  ситуацию  в  надежде,  что  "бедным  беженцам"  Россия  сразу  же  даст  щедрое  пособие,  работу  с  милионным  окладом,  жилье  и  пресловутые  пенсии.  Эта  категория  просто  бежит  туда,  где  заплатят  больше.  Если  бы  была  возможность  бежать  в  Америку  на  американские  зарплаты,  они  бы  не  задумываясь  побежали  бы  туда.

И  напоследок,  с  чего  вы  взяли,  что  бегут  ТОЛЬКО  в  Россию,  как  будто  в  Украину  вообще  никто  не  бежит?  Бегут  еще  как!  И  в  куда  большем  количестве.  И  в  "фашистский"  Киев,  и  в  "фашистский"  Львов  и  в  "предавший  Россию"  Харьков.  Если  не  верите  -  поищите  информацию  о  волонтерских  организациях,  которые  в  этих  "фашистских"  городах  помогают  "вражеским  русскоязычным"  беженцам.  Вы  офигеете.

[b]3.  Какие  реальные  действия  принимает  нынешняя  власть  на  Украине  для  улучшения  уровня  жизни  населения?[/b]

Подписывает  ассоциацию  с  ЕС,  и  следует  курсу  западной  интеграции.  Про  остальное  -  гуглите.  При  этом  не  забывайте,  что  для  украинской  власти  сейчас  куда  важнее  отбить  внешнюю  агрессию  некогда  братской  страны.

[b]4.  Почему  российским  журналистам  запрещают  въезд  на  Украину?[/b]

Потому  что  они  предпочитают  тусоваться  возле  жилых  кварталов  оккупированного  Донецка,  "абсолютно  случайно"  снимая  постановочный  взрыв  возле  жилых  домов.  В  освобожденные  Славянск,  Мариуполь,  Краматорск  никто  не  едет  -  картинка  неудобная.  Спокойная,  мирная  жизнь,  с  работающими  госучреждениями,  кафе  и  ресторанами  -  это  не  укладывается  в  парадигму  повсеместного  распятия  трехлетних  мальчиков  нацгвардией.

[b]5.  В  какую  страну  США  принесли  улучшения?[/b]

При  чем  тут  США?  Почему  чуть  что  -  сразу  США?  Понятно,  что  России  США  ничего  хорошего  не  принесли,  ведь  это  именно  американцы  бомбят  российские  дороги,  ссут  в  подъездах,  завозят  коррумпированных  чиновников,  именно  США  издают  в  Госдуме  всякие  дурацкие  запреты,  и  так  далее.  Но  во  всех  остальных  странах  далеко  не  во  всем  виновато  США.

[b]6.  Все  укрСМИ,  которые  поддержали  майдан,  контролируются  нынешними  олигархами  и  США.  Так  может  это  было  нужно  им,  а  не  вам?[/b]

А  вы  что,  серьезно  верите,  что  мы  читаем  СМИ  олигархов?  А  про  США  -  см.  предыдущий  вопрос.

[b]7.  Почему  украинские  националисты  работают  на  евреев?[/b]

Во-первых,  никто  ни  на  кого  не  работает.  Лично  у  меня  есть  друзья-евреи,  но  я  на  них  не  работаю.  Во-вторых,  национальность  -  это  последнее  что  меня  интересует  в  человеке.  У  меня  почти  половина  друзей  -  русские,  которые  переехали  в  Украину.  У  меня  даже  жена  была  из  Москвы.  Потому  когда  говорят  о  национальностях  -  мне  реально  смешно.  В  Украине  о  национальностях  не  думает  вообще  никто  и  никогда.  Разве  что  господа  Тягныбок  и  Фарион.  И  то,  думают  они  совсем  не  то,  что  вам  говорят  по  ТВ  как  они  думают.

[b]8.  Янукович  не  был  отстранен  от  власти  конституционным  способом.  Вы  в  курсе?[/b]

Он  оставил  свое  рабочее  место  и  перестал  на  нем  появляться.  Да,  в  его  работе  были  определенные  проблемы,  но  у  кого  их  нет?  Вот  представь,  что  конкретно  у  тебя  на  работе  возникла  проблема,  ты  не  смог  ее  решить  и  от  страха  сбежал,  оставив  рабочее  место.  Что  делать  твоему  работодателю  в  таком  случае?  Только  одно  -  найти  другого  работника  на  твое  место.  И  народ  Украины,  как  работодатель,  нашел.  Вопросы  есть?  Если  есть,  то  повторите  еще  раз:  "Януковича  никто  не  выгонял,  он  сам  сбежал,  оставив  Украину  без  президента.  Украине  ничего  не  оставалось,  как  нанять  нового  работника  на  вакантное  место".

[b]9.  Читали  ли  вы  соглашение  о  ассоциации  с  ЕС?[/b]

Я  -  читал.

[b]10.  Почему  те,  кто  сейчас  у  власти  не  урезают  себе  зарплаты  на  нужды  армии  (ведь  они  же  патриоты),  а  вместо  этого  снимают  деньги  с  бюджетников?[/b]

Чтобы  знать  хоть  что-то,  об  окружающем  мире,  надо  иногда  высовывать  голову  из  российских  СМИ.  Как  раз  две  недели  назад  Арсений  Петрович,  наш  любимый  премьер,  урезал  ЗП  депутатов  и  членов  кабмина  втрое.  А  что  и  на  сколько  урезал  президент  Порошенко  -  гуглите.  Вы  удивитесь.

[b]11.  Почему  сынки  олигархов  ещё  не  воюют  на  Донбассе?[/b]

По  той  же  причине,  по  которой  дочери  Путина  в  загнивающей  гейропе,  дочь  Лаврова  вообще  в  США,  дети  Абрамовича  не  посещают  московские  элитные  гимназии,  а  побираются  по  частным  лондонским  школам.

[b]12.  Американские  компании  Шелл  и  Шеврон  уже  выкупили  себе  часть  украинской  территории  для  добычи  сланцевого  газа.  Как  вам  это  нравится?[/b]

Отлично.  Во-первых,  добыча  сланцевого  газа  положит  конец  нашей  зависимости  от  постоянно  шантажирующего  Газпрома.  Во-вторых,  контракт  с  ними  на  разработку  сланцевых  месторождений  подписал  Янукович  еще  в  2011.

[b]13.  Нацбанк  Украины  принадлежит  США  и  вся  страна  обязана  зависеть  от  доллара.  Незалежність,  говорите?  Уточните,  от  кого  именно?[/b]

Экономическая  подкованность  просто  зашкаливает.  Я  вам  страшную  тайну  открою  -  Россия  тоже  зависит  от  доллара.  Ну  а  про  принадлежность  Нацбанка  США  -  это  мало-мальски  образованному  человеку  даже  обсуждать  стыдно.  Если  кто-то  вам  скажет,  что  Земля  плоская  и  лежит  на  трех  черепахах  -  вы  же  не  станете  с  ним  это  обсуждать,  верно?

[b]14.  Яценюк  до  сих  пор  не  вернул  золото  скифов  Украине.  Ну  и  пусть  забирает,  вам  жалко  что  ли?[/b]

А,  это  то,  что  он  вывез  рейсовым  самолетом?  Если  вы  верите  в  это,  то  разговаривать  дальше  не  имеет  смысла.  Идите  читайте  про  распятого  мальчика.

[b]15.  Почему  Порошенко  не  продал  свой  бизнес,  как  и  обещал,  а  вместо  этого  купил  ещё  один  завод?[/b]

Бизнес  он  обещал  продать  в  течении  года  -  слишком  крупная  корпорация,  это  вам  не  Евросеть  отжать.  Насчет  еще  одного  завода  -  об  этом  в  курсе  только  россияне,  почему-то.

[b]16.  Почему  нет  объективного  расследования  убийств  на  майдане,  в  Одессе,  Мариуполе  и  тд?[/b]

Они  есть.  Просто  вам  выводы  не  нравятся.

[b]17.  Если  Россия  воюет  с  Украиной,  то  почему  на  Украине  уже  3-я  мобилизация,  а  в  РФ  —  ни  одной?[/b]

Украина  все  23  года  уничтожала  свои  вооруженные  силы,  т.к.  никогда  даже  подумать  не  могла  что  на  нее  нападет  Россия.  Россия  же,  в  свою  очередь,  наращивала  военную  мощь.  В  итоге  к  войне  обе  страны  подошли  в  несравнимо  разном  состоянии.  Кроме  того,  население  Украины  в  три  раза  меньше  населения  России.  Поэтому  Украине  приходится  проводить  мобилизацию,  а  России  -  нет,  т.к.  количество  кадровых  военных  и  спецслужб  -  более  чем  достаточно  и  так.

[b]18.  Почему  Россия  лечит  украинских  военных  и  отправляет  их  домой,  ведь  они  же  для  них  враги?[/b]

Потому  что  как  только  вы  захватите  военнопленных,  то  признаете  перед  всем  миром,  что  осуществляете  военную  агрессию  против  суверенной  страны.  Кстати,  мы  ваших  наемников  тоже  лечим.  Недавно  одного  сшили  по  кусочкам  в  днепровской  больнице,  тот  пришел  в  себя  и  поступил  как  настоящий  российский  хам  -  пообещал  взорвать  госпиталь.

[b]19.  Почему  у  жителей  Донбасса  не  может  быть  собственного  мнения?  Или  демократия  доступна  только  для  избранных?[/b]

Собственное  мнение  может  иметь  любой  гражданин.  Если  я  ненавижу  Украину  -  я  уезжаю.  Если  я  ненавижу  США  -  я  уезжаю.  Если  я  ненавижу  Европу  -  я  уезжаю.  Но  если  я  беру  оружие  и  иду  захватывать  органы  государственной  власти  -  я  преступник.  В  любой  стране.  Вопросы  есть?

[b]20.  Если  они  "ватники"  и  "колорады",  то  почему  им  нельзя  от  вас  отделиться  и  жить  по  своим  правилам?
[/b]
А  Кенигсбергу  чего  в  Германию  нельзя?  А  Курилам  в  Японию?  А  федерализацию  Сибири  чего  запрещаете?  Проведите  референдум!  

[b]21.  Почему  жители  западной  Украины,  которых  присоединили  только  в  1939  году  (а  до  этого  они  не  имели  никакой  государственности)  считают  себя  титульной  нацией?
[/b]
Потому  что  они,  как  и  жители  восточной  Украины  являются  украинцами.  Прикиньте,  какая  оказия  -  в  стране  Украина  титульная  нация  украинцы.  Просто  расцвет  махрового  фашизма  какой-то.

[b]22.  Почему  те,  кто  ещё  год  назад  были  аполитичны  и  считали,  что  живут  в  отсталой  стране  вдруг  стали  патриотами?[/b]

Ничего  не  меняется  только  в  болоте.  Пусть  даже  в  нем  много  газа  и  нефти.  Украинцы  сейчас  почувствовали  что  это  их  страна.  Они  могут  влиять  на  то,  что  в  ней  происходит.  Это  как  своя  фирма.  Раньше  она  была  чужой,  а  сейчас  своя.  Поэтому  отношение  поменялось  кардинально.

[b]23.  Почему  большинство  этих  украинских  патриотов  плохо  знает  украинский  язык,  говорит  и  пишет  с  ошибками?[/b]

Это  кто  оценивает  -  русские,  которые  по-украински  не  понимают?  И  при  чем  тут  язык?  Украина  -  двуязычная  страна.  И  украинец  -  это  не  тот,  кто  говорит  на  украинском  языке.  Неужели  так  сложно  это  запомнить?  Бразилец  говорит  на  португальском.  Австриец  говорит  на  немецком.  Австралиец  говорит  на  английском.  Американец  говорит  на  английском.  Малаец  и  филиппинец  говорит  на  английском.  Южно-африканец  говорит  на  английском.  Алжирец  говорит  на  французском.  А  бельгиец  на  каком  говорит?  На  бельгийском  что-ли?  Продолжите  этот  список  в  меру  своей  образованности.  Так  почему  вас  удивляет,  когда  украинец  говорит  на  русском?  В  конце-концов,  я  этот  пост  сейчас  пишу  на  русском  -  значит  ли  это  что  я  русский?  А  если  я  сейчас  напишу  его  на  английском?  Тогда  я  англичанин,  что  ли?  А  то,  что  в  быту  я  говорю  попеременно  то  на  украинском  то  на  русском  в  зависимости  от  ситуации?  Надеюсь,  теперь,  стало  понятнее  что  язык  не  имеет  совершенно  никакого  отношения  ни  к  нации  ни  к  национальности?  

[b]24.  Вы  в  курсе,  что  почти  все,  кто  сейчас  у  власти  на  Украине  имеют  судимости  или  были  в  международном  розыске?[/b]

Нет,  не  в  курсе.  Потому  что  это  вранье.

[b]25.  Зимой  у  вас  не  будет  газа,  отопления,  горячей  воды,  электричества,  продуктов  и,  вероятно,  зарплат  тоже.  Кто  в  этом  будет  виноват?[/b]

Точно?  Не  будет?  Уверены?  Не  вы  ли  в  начале  2000-х  уверяли,  что  Америка  вот-вот  утонет,  а  Европа  обанкротится  и  сгниет?  Потом  вас  переключили  на  Прибалтику,  потом  на  Грузию,  потом  на  Украину.  Ну  подождите  лет  20,  а  когда  не  дождетесь,  вас  переключат  на  какую-нибудь  другую  страну.  Самим-то  хоть  не  обидно  быть  такой  пешкой  которую  заставляют  ненавидеть  то  одну  страну  то  другую  то  третью?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516557
дата надходження 09.08.2014
дата закладки 16.06.2017


Bogdan_Сhorniy

25 ответов «ватнику»

[b]З  ІНТЕРНЕТУ[/b]

Сегодня  утром  в  Фейсбуке  увидел  пост  о  том,  что  есть  темник  с  25  неудобными  вопросами  к  фашистским  укропам  и  там  чувак  дал  на  каждый  из  них  ответы.  Но  ответы  у  него  были  такие...  не  очень  убедительные  и  с  матюками,  что  я  не  люблю.  В  общем,  они  мне  не  понравились.  Поэтому  я  их  переделал  и  дал  свои  ответы.  Это  было  крайне  легко,  т.к.  опровергать  выдуманные  в  России  небылицы  -  очень  просто.  Итак,  читаем:

[b]1.  Почему  у  власти  снова  олигархи,  ведь  майдан  боролся  как  раз  против  этого?[/b]

Майдан  боролся  против  клептомании,  беспредела  и  коррупции,  а  не  против  олигархов.  И  за  саму  возможность  народа  директивно  влиять  на  власть.  И  олигарх  олигарху  рознь.  Одно  дело  олигарх  у  которого  самый  крупный  в  Украине  банк  или  у  которого  крупнейшая  в  мире  кондитерская  компания,  а  другое  -  олигарх-не-бизнесмен  ставший  олигархом  на  посту  чиновника  с  официальной  зарплатой  в  2000  долларов  в  месяц.

[b]2.  Если  Россия  —  это  агрессор,  то  почему  беженцы  бегут  в  Россию?[/b]

Они  бегут  туда,  куда  есть  возможность  бежать.  Где  есть  родственники.  У  многих  в  Донбассе  родственники  как  раз  живут  в  России.  Представьте  себя  на  их  месте:  куда  вы  побежите  в  случае  необходимости  -  к  родственникам  или  туда  где  вас  никто  не  ждет?  

Кроме  того,  они  искренне  верят  геббельсовской  картинке  про  богатую  жизнь  в  России.  И  многие,  используют  ситуацию  в  надежде,  что  "бедным  беженцам"  Россия  сразу  же  даст  щедрое  пособие,  работу  с  милионным  окладом,  жилье  и  пресловутые  пенсии.  Эта  категория  просто  бежит  туда,  где  заплатят  больше.  Если  бы  была  возможность  бежать  в  Америку  на  американские  зарплаты,  они  бы  не  задумываясь  побежали  бы  туда.

И  напоследок,  с  чего  вы  взяли,  что  бегут  ТОЛЬКО  в  Россию,  как  будто  в  Украину  вообще  никто  не  бежит?  Бегут  еще  как!  И  в  куда  большем  количестве.  И  в  "фашистский"  Киев,  и  в  "фашистский"  Львов  и  в  "предавший  Россию"  Харьков.  Если  не  верите  -  поищите  информацию  о  волонтерских  организациях,  которые  в  этих  "фашистских"  городах  помогают  "вражеским  русскоязычным"  беженцам.  Вы  офигеете.

[b]3.  Какие  реальные  действия  принимает  нынешняя  власть  на  Украине  для  улучшения  уровня  жизни  населения?[/b]

Подписывает  ассоциацию  с  ЕС,  и  следует  курсу  западной  интеграции.  Про  остальное  -  гуглите.  При  этом  не  забывайте,  что  для  украинской  власти  сейчас  куда  важнее  отбить  внешнюю  агрессию  некогда  братской  страны.

[b]4.  Почему  российским  журналистам  запрещают  въезд  на  Украину?[/b]

Потому  что  они  предпочитают  тусоваться  возле  жилых  кварталов  оккупированного  Донецка,  "абсолютно  случайно"  снимая  постановочный  взрыв  возле  жилых  домов.  В  освобожденные  Славянск,  Мариуполь,  Краматорск  никто  не  едет  -  картинка  неудобная.  Спокойная,  мирная  жизнь,  с  работающими  госучреждениями,  кафе  и  ресторанами  -  это  не  укладывается  в  парадигму  повсеместного  распятия  трехлетних  мальчиков  нацгвардией.

[b]5.  В  какую  страну  США  принесли  улучшения?[/b]

При  чем  тут  США?  Почему  чуть  что  -  сразу  США?  Понятно,  что  России  США  ничего  хорошего  не  принесли,  ведь  это  именно  американцы  бомбят  российские  дороги,  ссут  в  подъездах,  завозят  коррумпированных  чиновников,  именно  США  издают  в  Госдуме  всякие  дурацкие  запреты,  и  так  далее.  Но  во  всех  остальных  странах  далеко  не  во  всем  виновато  США.

[b]6.  Все  укрСМИ,  которые  поддержали  майдан,  контролируются  нынешними  олигархами  и  США.  Так  может  это  было  нужно  им,  а  не  вам?[/b]

А  вы  что,  серьезно  верите,  что  мы  читаем  СМИ  олигархов?  А  про  США  -  см.  предыдущий  вопрос.

[b]7.  Почему  украинские  националисты  работают  на  евреев?[/b]

Во-первых,  никто  ни  на  кого  не  работает.  Лично  у  меня  есть  друзья-евреи,  но  я  на  них  не  работаю.  Во-вторых,  национальность  -  это  последнее  что  меня  интересует  в  человеке.  У  меня  почти  половина  друзей  -  русские,  которые  переехали  в  Украину.  У  меня  даже  жена  была  из  Москвы.  Потому  когда  говорят  о  национальностях  -  мне  реально  смешно.  В  Украине  о  национальностях  не  думает  вообще  никто  и  никогда.  Разве  что  господа  Тягныбок  и  Фарион.  И  то,  думают  они  совсем  не  то,  что  вам  говорят  по  ТВ  как  они  думают.

[b]8.  Янукович  не  был  отстранен  от  власти  конституционным  способом.  Вы  в  курсе?[/b]

Он  оставил  свое  рабочее  место  и  перестал  на  нем  появляться.  Да,  в  его  работе  были  определенные  проблемы,  но  у  кого  их  нет?  Вот  представь,  что  конкретно  у  тебя  на  работе  возникла  проблема,  ты  не  смог  ее  решить  и  от  страха  сбежал,  оставив  рабочее  место.  Что  делать  твоему  работодателю  в  таком  случае?  Только  одно  -  найти  другого  работника  на  твое  место.  И  народ  Украины,  как  работодатель,  нашел.  Вопросы  есть?  Если  есть,  то  повторите  еще  раз:  "Януковича  никто  не  выгонял,  он  сам  сбежал,  оставив  Украину  без  президента.  Украине  ничего  не  оставалось,  как  нанять  нового  работника  на  вакантное  место".

[b]9.  Читали  ли  вы  соглашение  о  ассоциации  с  ЕС?[/b]

Я  -  читал.

[b]10.  Почему  те,  кто  сейчас  у  власти  не  урезают  себе  зарплаты  на  нужды  армии  (ведь  они  же  патриоты),  а  вместо  этого  снимают  деньги  с  бюджетников?[/b]

Чтобы  знать  хоть  что-то,  об  окружающем  мире,  надо  иногда  высовывать  голову  из  российских  СМИ.  Как  раз  две  недели  назад  Арсений  Петрович,  наш  любимый  премьер,  урезал  ЗП  депутатов  и  членов  кабмина  втрое.  А  что  и  на  сколько  урезал  президент  Порошенко  -  гуглите.  Вы  удивитесь.

[b]11.  Почему  сынки  олигархов  ещё  не  воюют  на  Донбассе?[/b]

По  той  же  причине,  по  которой  дочери  Путина  в  загнивающей  гейропе,  дочь  Лаврова  вообще  в  США,  дети  Абрамовича  не  посещают  московские  элитные  гимназии,  а  побираются  по  частным  лондонским  школам.

[b]12.  Американские  компании  Шелл  и  Шеврон  уже  выкупили  себе  часть  украинской  территории  для  добычи  сланцевого  газа.  Как  вам  это  нравится?[/b]

Отлично.  Во-первых,  добыча  сланцевого  газа  положит  конец  нашей  зависимости  от  постоянно  шантажирующего  Газпрома.  Во-вторых,  контракт  с  ними  на  разработку  сланцевых  месторождений  подписал  Янукович  еще  в  2011.

[b]13.  Нацбанк  Украины  принадлежит  США  и  вся  страна  обязана  зависеть  от  доллара.  Незалежність,  говорите?  Уточните,  от  кого  именно?[/b]

Экономическая  подкованность  просто  зашкаливает.  Я  вам  страшную  тайну  открою  -  Россия  тоже  зависит  от  доллара.  Ну  а  про  принадлежность  Нацбанка  США  -  это  мало-мальски  образованному  человеку  даже  обсуждать  стыдно.  Если  кто-то  вам  скажет,  что  Земля  плоская  и  лежит  на  трех  черепахах  -  вы  же  не  станете  с  ним  это  обсуждать,  верно?

[b]14.  Яценюк  до  сих  пор  не  вернул  золото  скифов  Украине.  Ну  и  пусть  забирает,  вам  жалко  что  ли?[/b]

А,  это  то,  что  он  вывез  рейсовым  самолетом?  Если  вы  верите  в  это,  то  разговаривать  дальше  не  имеет  смысла.  Идите  читайте  про  распятого  мальчика.

[b]15.  Почему  Порошенко  не  продал  свой  бизнес,  как  и  обещал,  а  вместо  этого  купил  ещё  один  завод?[/b]

Бизнес  он  обещал  продать  в  течении  года  -  слишком  крупная  корпорация,  это  вам  не  Евросеть  отжать.  Насчет  еще  одного  завода  -  об  этом  в  курсе  только  россияне,  почему-то.

[b]16.  Почему  нет  объективного  расследования  убийств  на  майдане,  в  Одессе,  Мариуполе  и  тд?[/b]

Они  есть.  Просто  вам  выводы  не  нравятся.

[b]17.  Если  Россия  воюет  с  Украиной,  то  почему  на  Украине  уже  3-я  мобилизация,  а  в  РФ  —  ни  одной?[/b]

Украина  все  23  года  уничтожала  свои  вооруженные  силы,  т.к.  никогда  даже  подумать  не  могла  что  на  нее  нападет  Россия.  Россия  же,  в  свою  очередь,  наращивала  военную  мощь.  В  итоге  к  войне  обе  страны  подошли  в  несравнимо  разном  состоянии.  Кроме  того,  население  Украины  в  три  раза  меньше  населения  России.  Поэтому  Украине  приходится  проводить  мобилизацию,  а  России  -  нет,  т.к.  количество  кадровых  военных  и  спецслужб  -  более  чем  достаточно  и  так.

[b]18.  Почему  Россия  лечит  украинских  военных  и  отправляет  их  домой,  ведь  они  же  для  них  враги?[/b]

Потому  что  как  только  вы  захватите  военнопленных,  то  признаете  перед  всем  миром,  что  осуществляете  военную  агрессию  против  суверенной  страны.  Кстати,  мы  ваших  наемников  тоже  лечим.  Недавно  одного  сшили  по  кусочкам  в  днепровской  больнице,  тот  пришел  в  себя  и  поступил  как  настоящий  российский  хам  -  пообещал  взорвать  госпиталь.

[b]19.  Почему  у  жителей  Донбасса  не  может  быть  собственного  мнения?  Или  демократия  доступна  только  для  избранных?[/b]

Собственное  мнение  может  иметь  любой  гражданин.  Если  я  ненавижу  Украину  -  я  уезжаю.  Если  я  ненавижу  США  -  я  уезжаю.  Если  я  ненавижу  Европу  -  я  уезжаю.  Но  если  я  беру  оружие  и  иду  захватывать  органы  государственной  власти  -  я  преступник.  В  любой  стране.  Вопросы  есть?

[b]20.  Если  они  "ватники"  и  "колорады",  то  почему  им  нельзя  от  вас  отделиться  и  жить  по  своим  правилам?
[/b]
А  Кенигсбергу  чего  в  Германию  нельзя?  А  Курилам  в  Японию?  А  федерализацию  Сибири  чего  запрещаете?  Проведите  референдум!  

[b]21.  Почему  жители  западной  Украины,  которых  присоединили  только  в  1939  году  (а  до  этого  они  не  имели  никакой  государственности)  считают  себя  титульной  нацией?
[/b]
Потому  что  они,  как  и  жители  восточной  Украины  являются  украинцами.  Прикиньте,  какая  оказия  -  в  стране  Украина  титульная  нация  украинцы.  Просто  расцвет  махрового  фашизма  какой-то.

[b]22.  Почему  те,  кто  ещё  год  назад  были  аполитичны  и  считали,  что  живут  в  отсталой  стране  вдруг  стали  патриотами?[/b]

Ничего  не  меняется  только  в  болоте.  Пусть  даже  в  нем  много  газа  и  нефти.  Украинцы  сейчас  почувствовали  что  это  их  страна.  Они  могут  влиять  на  то,  что  в  ней  происходит.  Это  как  своя  фирма.  Раньше  она  была  чужой,  а  сейчас  своя.  Поэтому  отношение  поменялось  кардинально.

[b]23.  Почему  большинство  этих  украинских  патриотов  плохо  знает  украинский  язык,  говорит  и  пишет  с  ошибками?[/b]

Это  кто  оценивает  -  русские,  которые  по-украински  не  понимают?  И  при  чем  тут  язык?  Украина  -  двуязычная  страна.  И  украинец  -  это  не  тот,  кто  говорит  на  украинском  языке.  Неужели  так  сложно  это  запомнить?  Бразилец  говорит  на  португальском.  Австриец  говорит  на  немецком.  Австралиец  говорит  на  английском.  Американец  говорит  на  английском.  Малаец  и  филиппинец  говорит  на  английском.  Южно-африканец  говорит  на  английском.  Алжирец  говорит  на  французском.  А  бельгиец  на  каком  говорит?  На  бельгийском  что-ли?  Продолжите  этот  список  в  меру  своей  образованности.  Так  почему  вас  удивляет,  когда  украинец  говорит  на  русском?  В  конце-концов,  я  этот  пост  сейчас  пишу  на  русском  -  значит  ли  это  что  я  русский?  А  если  я  сейчас  напишу  его  на  английском?  Тогда  я  англичанин,  что  ли?  А  то,  что  в  быту  я  говорю  попеременно  то  на  украинском  то  на  русском  в  зависимости  от  ситуации?  Надеюсь,  теперь,  стало  понятнее  что  язык  не  имеет  совершенно  никакого  отношения  ни  к  нации  ни  к  национальности?  

[b]24.  Вы  в  курсе,  что  почти  все,  кто  сейчас  у  власти  на  Украине  имеют  судимости  или  были  в  международном  розыске?[/b]

Нет,  не  в  курсе.  Потому  что  это  вранье.

[b]25.  Зимой  у  вас  не  будет  газа,  отопления,  горячей  воды,  электричества,  продуктов  и,  вероятно,  зарплат  тоже.  Кто  в  этом  будет  виноват?[/b]

Точно?  Не  будет?  Уверены?  Не  вы  ли  в  начале  2000-х  уверяли,  что  Америка  вот-вот  утонет,  а  Европа  обанкротится  и  сгниет?  Потом  вас  переключили  на  Прибалтику,  потом  на  Грузию,  потом  на  Украину.  Ну  подождите  лет  20,  а  когда  не  дождетесь,  вас  переключат  на  какую-нибудь  другую  страну.  Самим-то  хоть  не  обидно  быть  такой  пешкой  которую  заставляют  ненавидеть  то  одну  страну  то  другую  то  третью?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516557
дата надходження 09.08.2014
дата закладки 16.06.2017


Олег Шкуропацкий

Девяностые



Сейчас  вспоминая  то  время,
я  вижу  маленькую  ракушку,
которую  нашёл  в  депрессивном  февральском  лесу  -
нормальная  жизнь  осталась  в  залежах  прошлого,
где-то  далеко  до  нашей  эры,
за  миллиарды  лет  до  Братьев  Стругацких.

В  девяностые  
люди  знали  меня,  и  в  тоже  время  не  знали,
женщины  глядели  и  не  замечали  меня  вовсе,
даже  мать  на  меня  смотрела
и  видела  кого-то  совсем  другого.

Единственный  кто  не  видел  меня  тогда
был  мой  отец,
похороненный  в  подзолистом  грунте  Хабаровского  края
в  чьей  мурлыкающей  тайге  
амурские  тигры  до  сих  пор  играют
раковинами  тяжёлых  кайнозойских  моллюсков.

Я  открывал  и  закрывал  в  одиночестве  книги,
листал  гепатитные  пожелтевшие  журналы  
"Техника  молодёжи"  и  "Знание  -  сила",
которые  оставили  после  себя,  сгинувшие  в  районе  Проксимы  
ископаемые  космонавты.

Может  поэтому  я  и  полюбил
острова  Неизвестной  Новой  Зеландии,
где  можно  было  свесить  усталые  ноги  в  бесконечность
и  с  ностальгией  наблюдать  за  отходом
фотонных  кораблей  советского  человечества.

Тебе  больно  -  нет,  почти  не  больно.
Тебе  страшно  -  нет,  уже  не  страшно:
страшно  было  только  в  первое  время,
когда,  оставшись  один,  я  начал  замечать  свою  смерть,
сидящую  рядом  со  мной  за  библиотечною  книгой.

Все  кому  я  верил,  давно  улетели,
кто  на  Альфу  Центавра,  кто  к  созвездию  Лиры:
все  девяностые  года  прошлого  века,
сидя  на  последнем  краю  новозеландского  обрыва
и  инфантильно  болтая  ногами,  я  провожал  
их  фотонные  реликтовые  корабли.

Кто  знает,  сколько  сотен  лет
нужно  лететь,  чтобы  увидеть  свет  в  конце  тоннеля  -  звезду
более  гостеприимную  чем  наше  Солнце
для  всех  кто  отчалил  в  полном  отчаянье
от  глиняной  империи  СССР.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735905
дата надходження 31.05.2017
дата закладки 02.06.2017


Максим Тарасівський

Всё остальное

[i]*тест  на  читательскую  выносливость[/i]

…Мама  брала  за  руку,  вела  к  автовокзалу  и  усаживала  в  раскаленный  львовский  автобус,  скособочившийся  у  перрона.  Когда  ожидание,  жара,  духота  и  теснота  в  салоне  становились  уже  совершенно  нестерпимы,  возникал  раз  и  навсегда  равнодушный  ко  всему  на  свете  водитель.  Автобус,  пронзительно  зашипев,  лязгал  дверями  и  отваливал  от  перрона.

Ожидание  превращалось  в  путешествие,  а  вместе  с  этим  превращением  исчезали  жара,  духота,  давка  и  ленивая,  усталая,  но  все-таки  нескончаемая  и  неумолчная  пассажирская  склока.  Валко  раскачиваясь,  автобус  долго  выбирался  из  города  разбитыми  улицами  и  совсем  уж  непроезжими  переулками,  а  потом  оказывался  на  неожиданно  хорошем,  но  очень  узком  шоссе,  и  долго-долго  ехал  среди  полей  и  виноградников,  подвывая  мотором  на  подъемах  и  посвистывая  всеми  щелями  на  спусках.

Час  был  ранний,  но  по  дороге  уже  струилось  марево,  и  она  совсем  исчезала  под  ним,  и  казалось,  что  автобус  вот-вот  въедет  в  обширную  лужу  расплавленного  стекла.  Однако  приблизиться  к  луже  никак  не  удавалось,  она  все  время  была  чуть  впереди,  и  при  этом  непостижимым  образом  смыкалась  над  дорогой  позади  автобуса.  Волнистая  линия  горизонта  слева  от  шоссе  вдруг  проваливалась  изломом,  и  там  ненадолго  обнаруживалась  огромная  немая  вода,  чтобы  через  мгновение  снова  скрыться  за  коричневатым  или  желтоватым  бугром,  отороченным  сухой  травой.

А  потом  был  холодный  мягкий  спорыш  во  дворе,  и  ноги  утопали  в  нем  по  щиколотку,  и  уж  конечно  сандалии  свои  ты  нес  в  руках,  потому  что  по  такому  спорышу  ходить  следует  только  босиком.  И  прохладный  дом  в  окружении  акаций,  чьи  ажурные  тени  метались  по  беленым  стенам,  по  серой  шиферной  крыше  и  на  широких  подоконниках  внутри.  И  запахи  в  доме,  своего  рода  компас,  роза  ароматов,  повисшая  в  темных  сенях:  сухая  горячая  глина,  сыроватая  прохладная  глина,  белый  сельский  хлеб,  помидоры  и  (едва  ощутимо)  жареная  рыба,  но  это  все  после,  потом,  не  теперь.  И  солончак,  фиолетовая  инопланетная  пустыня,  там  и  сям  обглоданная  до  песчаных  залысин,  отчего  напоминает  шахматную  доску,  и  сходство  усиливается  тем,  что  в  это  время  дня  вся  доска  уставлена  неподвижными  массивными  фигурами;  играют  и  выигрывают  рыжие,  овладевшие  уже  всей  доской,  и  шансов  никаких,  но  пустыню  вот  что  бы  то  ни  стало  нужно  пересечь,  и  можно  бы  пересечь  ее  бодрым  аллюром,  в  пять  минут,  если  бы  не  захватившие  доску  коровы,  животные  смирные,  но  все-таки  слишком  большие  с  твоей  –  метр  с  фуражкой  –  точки  зрения,  и  потому  петляешь  между  ними,  то  по  белым  песчаным  квадратам,  то  по  фиолетовым  солончаковым,  удлиняя  путь  и  томясь  от  страха.  И  серый,  крупного  песка,  очень,  ужасно,  нестерпимо,  невыносимо,  невозможно,  просто  наверняка  самый  горячий  в  мире  пляж,  через  который  можно  только  перебежать,  шипя  сквозь  стиснутые  зубы  или  вопя  во  все  горло,  а  иначе  никак.  И  зеленый,  от  самого  берега  и  в  бесконечность  неподвижный,  без  единой  морщинки  Лиман,  непрозрачный,  сладкий  на  вкус,  впереди  и  совсем  неподалеку  сливающийся  с  неподвижным,  бесцветным,  одуревшим  от  жары  небом.  И  поход  сквозь  зеленую  теплую  воду  к  горизонту,  который  только  здесь  и  бывал  воображаемой  линией,  отделяющей  небо,  ведь  иначе,  не  вообразив,  ее  не  увидишь;  а  с  прошлого  года  уже  напрочь  забылось,  что  этот  воображаемый  невидимый  горизонт  вдруг  становится  вполне  видимой  и  страшноватой  линией,  если  отойти  достаточно  далеко  от  берега  и  обнаружить  ее  у  самых  глаз;  и  если  бы  не  мирный  или  попросту  ленивый  или  даже  равнодушный  нрав  этой  зеленой  воды,  летом  не  помышляющей  обычно  ни  о  каком  волнении,  то  поиски  горизонта  могли  бы  закончиться  хорошим  испугом  в  лучшем  случае,  и  худший  случай  тоже  не  исключался  и  был  вполне  возможен,  да,  ежегодно  с  кем-нибудь  происходил  на  Лимане  тот  самый  худший  случай.  И  путь  к  берегу,  который  отсюда,  от  случайно  и  не  без  риска  найденного  горизонта,  виделся  весь:  долина,  лежащая  вровень  с  водой,  или  обширная  чаша,  или  блюдо,  или  раковина,  в  которой  и  находится  село,  отсюда,  из  воды  глубиной  по  грудь,  словно  бело-зеленая  жидкость,  застывшая  в  углублении  –  долины,  чаши,  блюда,  раковины,  которые  справа  и  слева  отграничены  от  сопредельных  земель  скелями,  плавно  поднимающимися  из  берега  в  небо.  И  лимонно-желтые,  оранжевые,  охряные,  коричневые,  терракотовые,  словно  земную  радугу  составившие  скели,  подведенные  снизу  зеленым  –  Лиман  –  и  серым  –  песок,  а  сверху  отчеркнутые  от  бесцветного  неба  жирной  черной  полосой  степной  почвы;  скели  утыканы  норами  ласточек  и  стрижей,  и  птицы  то  и  дело  выпархивают  из  нор  и  стремительно  возвращаются  с  кормом,  а  кое-где  из  норы  обязательно  свисает  серый  змеиный  хвост,  вокруг  которого  мечутся  беспомощные  птицы;  а  под  скелями  есть  кострище,  которое,  по  слухам,  находится  на  этом  месте  чуть  ли  не  со  времен  Ольвии,  которая  тут  неподалеку,  и  в  этом  кострище,  по  слухам,  хорошо  покопавшись,  можно  не  только  необыкновенно  крупные  рыбьи  кости  отыскать,  но  и  такие  предметы,  место  которым  в  музее.  И  снова  серый,  крупного  песка,  самый  горячий  в  мире  пляж,  но  теперь  уже  подвластный  ступням,  охлажденным  песком  лиманского  дна,  и  то  ли  от  ступней,  то  ли  к  ступням  идущее  чувство,  как  будто  наслаждение,  не  сравнимое  ни  с  каким  другим,  которое  бывает  только  от  преодоления  себя,  без  чего  невозможно  преодоление  даже  таких  смешных  сил  природы  как  горячий  песок.  И  снова  шахматная  партия  с  коровами,  которая,  впрочем,  прерывается,  едва  начавшись,  потому  что  отсюда,  с  марсианской  солончаковой  пустыни,  видна  акациевая  роща  вокруг  твоего  дома,  и  на  одной  из  акаций  висит  белое  полотнище,  которым  обозначается  обед,  и  какие  уж  тут  шахматы  и  страхи.  И  прямо  там,  посреди  солончака,  перед  тобой  вдруг  возникает  своего  рода  компас,  роза  ароматов,  висевшая  обычно  в  темных  сенях  дома:  белый  сельский  хлеб,  помидоры,  жареная  рыба;  и  компас  этот  указывает  именно  туда,  куда  тебе  хочется  сейчас  превыше  всего,  а  мировому  кинематографу  понадобится  еще  несколько  десятков  лет,  чтобы  выдумать  такой  компас  или  позаимствовать  его  у    тебя  и  вооружить  им  одного  карибского  пирата…  И  потом  послеполуденная  жара,  совсем  не  такая,  какая  случается  от  солнца  в  зените,  которое  хотя  и  горячее  всего  в  этой  точке  неба,  но  зато  уж  все  остальное  кажется  прохладным;  послеполуденная  жара  другая  –  объемная,  отовсюду  исходящая,  источаемая  всем,  чего  из  своего  зенита  коснулось  солнце,  а  главное  и  до  первой  звезды  неисправимое  –  излучаемая  самим  воздухом.  И  безлюдье,  и  тишина,  и  покой,  здесь  никак  особо  не  называемые,  а  повсюду,  где  знают  толк  в  жаре  и  вообще  в  жизни,  именуемая  «сиестой».  И  бесцельное,  неосознаваемое,  но  всецело  поглощающее  созерцание  послеполуденного  сельского  бытия,  лишенного  всякой  событийности,  и  потому,  наверное,  такого  на  редкость  удачного  повода  для  ощущения  собственного  бытийствования,  о  чем,  впрочем,  догадаешься  нескоро,  уже  после  того,  как  обаятельный  кинематографический  пират  позаимствует  твой  компас  желаний,  твою  розу  ароматов.  И  вечер,  и  прозрачная  тьма,  над  Лиманом  еще  подкрашенная  догоревшим  закатом,  а  над  селом  уже  пробитая  первыми  звездами,  и  росчерки  метеоритов,  и  спокойный,  уверенный  собачий  лай,  в  этой  прозрачной  тьме  и  сельской  ночной  тишине  повисающий  цельными,  звучащими  камертоном  кусками  –  ГАУУУ…  ГАУУУ…  ГАУУУ…  -  плывущими  над  крышами,  точно  колокольный  звон,  которого  здесь,  кажется,  не  бывает  вовсе,  хотя  церквушка  под  зеленым  куполом  на  кладбище  как  будто  стоит.  И  сон,  который  здесь  так  неодолим  и  в  то  же  время  легок,  что  и  не  заметить  спящему,  только  что  созерцавшему  звезды  и  метеориты  и  внимавшему  ГАУУУ…  ГАУУУ…,  как  унесли  его  в  комнату,  стены  которой  как  будто  из  одних  окон  составлены,  и  уложили  на  кровать,  высокую,  под  стеной  с  плюшевым  темно-синим  ковром  с  тремя  оленями;  нет,  никак  ему  этого  перемещения  не  заметить,  ведь  он  по-прежнему  созерцает  и  внимает,  и  будет  созерцать  и  внимать  до  самого  утра.  И  утром  он  проснется  или  будет  разбужен,  и  время  потечет  своим  обычным  порядком  от  утра  к  ночи,  и  повторится  всё,  до  мельчайших  подробностей  всё:  что  случалось  вчера,  или  позавчера,  или  в  прошлом  году,  или  сто  лет  назад,  или  тысячу  лет  вперед,  с  тобой  или  с  кем-то  другим,  неважно,  когда  и  с  кем,  потому  что  здесь  всё-всё-всё  раз  и  навсегда  устроено  и  происходим  наилучшим  образом.  Здесь  всё  так,  как  и  должно  быть,  и  да  будет  так  всегда  –  и  ныне,  и  присно,  и  во  веки  веков,  аминь!

Знать  бы,  что  лет  через  двадцать  иногда,  а  через  тридцать  всегда  эта  мысль  о  «будет  так  всегда»  станет  самой  страшной  мыслью,  потому  что  и  «так»,  и  «всегда»  станут  верными  признаками  наихудшего  образа  устройства  всего.  А  ведь  там  –  помнишь?  дом-пляж-Лиман,  вспомнил?  –  там  всё  было  непостигаемо,  неотчетливо,  но  несомненно  наилучшим  образом  устроено!  И  только  достигнув  самого  дна  отчаяния  и  горевания  о  «будет  так  всегда»,  отчаяния  и  горевания,  странным  образом  ласкающих  твою  душу,  достигнешь  и  просветления,  и  поймешь,  что  «там»  -  это  «тогда»;  и  вот  тут  мир  в  который  раз  величественно  и  легко  опрокинется,  и  начнется  новый  отсчет,  и  в  конце  которого  замаячит  новое  «будет  так  всегда»,  и  новое  отчаяние,  и  новое  горевание,  но  туда  еще  далеко,  и  еще  можно  побарахтаться  в  «здесь  и  сейчас»,  и  обнаружить  на  недолго,  что  твои  личные  благословенные  «там-тогда»  -    вещь,  неотъемлемая  от  твоих  личных  «здесь-сейчас»,  которые  от  сопричастности  твоему  личному  времени  –  всему,  сколько  его  у  тебя  было,  есть  и  будет,  –  немедленно  окажутся  устроены  наилучшим  из  всех  возможных  образом.

И  тут  бы  помянуть  слово  «катарсис»,  только  ты  уже  не  в  первый  раз  на  этом  рубеже,  и  ты  знаешь  уже  наверное,  что  еще  не  время,  и  ты  ждешь,  когда  наступит  время,  потому  что  катарсис  не  на  дне  отчаяния  и  горевания,  и  не  на  вершине  просветления,  а  на  тончайшей  и  мгновенной  границе  между  этими  мирами,  где  тебе,  нигде-никогда  пребывающему,  всякий  раз  задают  соблазнительный,  самый  соблазнительный  в  мире  вопрос,  ответ  на  который  известен  и  тебе,  и  вопрошающему,  и  ответ  этот  еще  более  соблазнителен,  чем  вопрос,  и  тем  более  соблазнителен,  что  твой  ответ  –  другой,  всегда  другой,  а  иначе  –  никак.

И  потому  все,  что  на  этой  тончайшей  и  мгновенной  границе  между  «там-тогда»  и  «здесь-теперь»  ты  можешь  себе  позволить,  это  вспомнить.  Ну,  помнишь?  Дом,  пляж,  Лиман  и  всё  остальное.  Немногое,  простенькое,  прямо  скажем,  не  Бог  весть  чем  было  это  самое  «всё  остальное»,  пока  не  кончилось.  А  когда  кончилось,  оказалось,  что…

И  вот    тут  возникают  вопрос  и  ответ,  которые  надо  преодолеть,  как  тот  самый  очень,  ужасно,  нестерпимо,  невыносимо,  невозможно,  просто  наверняка  самый  горячий  в  мире  пляж.  И  ты  стискиваешь  зубы  или  вопишь  во  все  горло,  потому  что  тебе  предстоит  преодолеть  невыносимый  соблазн  и  отказаться  от  кое-чего  стоящего.

Потому  что  спрашивается  вот  что:  что  бы  ты  хотел  оставить  таким,  какое  оно  есть,  навсегда?  И  ты,  не  запинаясь  и  не  задумываясь,    как  хотел  бы  согласиться,  ты  отрицаешься.  Отрицаешься,  потому  что  иначе  нельзя;  потому  что  все  свои  «там-тогда»  ты  видишь,  ценишь  и  оплакиваешь  только  из  «здесь-теперь»;  потому  что  иначе  ты  потеряешь  и  вот  этот  миг  воспоминаний  на  границе  между  ними,  и  отчаяния,  и  озарения,  и  все  новые  отсчеты,  и  вообще  –  всё  остальное.  

И  ты,  не  запинаясь  и  не  задумываясь,  отрицаешься,  как  хотел  бы  согласиться,  чтобы  никогда  не  кончалось  вот  это:  

Мама  брала  за  руку,  вела  к  автовокзалу,  усаживала  в  раскаленный  автобус,  вы  долго  ехали  среди  полей,  а  потом  были  прохладный  дом,  горячий  пляж,  зеленый  Лиман  и  всё  остальное.

2-17

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731520
дата надходження 02.05.2017
дата закладки 05.05.2017


Максим Тарасівський

Полевые заметки о детской психологии

...Если  в  доме  устроить  очевидное  вопиющее  безобразие,  в  просторечии  именуемое  "срач",  например,  установить  на  ковре  в  центре  комнаты  початую  кастрюлю  борща,  да  еще  свалить  выстиранное  белье  из  машинки  на  обеденный  стол,  да  еще  разложить  инструменты,  крепеж  и  пару  флаконов  WD40  на  диване  плюс  поразбросать  детали  семейного  гардероба  повсеместно  и  водрузить  стопку  книг  помассивнее  на  гладильной  доске  -  это  все  будет  сохранено  детьми  в  священной  неприкосновенности.

Но  если  детей  оставить  наедине  с  практически  безупречным  порядком...

Последний  предается  ими  немедленному  поруганию,  вплоть  до  полного  искоренения.  Они  возвращают  мир  квартиры  во  времена  первобытного,  доуборочного  хаоса.  Он  им  как-то  роднее,  привычнее,  уютнее:  окутав  себя  беспорядком,  детишки  немедленно  погружаются  в  самые  благопристойные  детские  ремесла  -  рисование,  конструирование,  чтение,  уроки,  штопку  кукольных  нарядов  и  ремонт  игрушечной  амуниции.

То  ли  это  (1)  обычная,  и  потому  здоровая  психологическая  особенность  возраста,  то  ли  (2)  древний  детский  культ.  Я  склоняюсь  к  мысли,  что  это  первое,  возведенное  в  степень  второго.

Но  чем  бы  это  ни  было,  придется  с  этим  мириться,  и  даже  с  некоторым  облегчением,  если  моя  теория  верна.  Вооружаемся  стоицизмом,  ждем  и  боремся  с  хаосом  в  одиночку.

Конечно,  родителям,  достигшим  полного  просветления  и  поклоняющимся  Абсолютному  порядку,  с  этими  полурослыми  срачепоклонниками  не  договориться  никогда.  Отцы  и  дети,  опекающий  и  опекаемый,  respect  my  authorita!  и  т.д.

А  я  вот  вдруг  вспомнил,  что  одержимые  порядком  и  расписанием  дети  попадались  мне  по  большей  части  в  хрестоматиях.  В  книжках  эти  румяные,  умытые,  со  стерильными  зубами  и  стриженными  под  ноль  ногтями,  тщательно  на  пробор  причесанные  и  в  косички  заплетенные  создания,  с  благообразным  видом  разводящие  руки  в  утренней  зарядке  (уставная  майка  в  комплекте  обязательна)  или  с  мудрой  улыбкой  склоняющиеся  над  раковиной  с  грязной  посудой  (как  правило,  в  школьной  форме),  выглядели  будто  бы  и  ничего.

Но  как  же  я  ненавидел  своего  одноклассника,  который  был  именно  таким,  хрестоматийно-книжным!  -  Ну  вот  представьте  себе:  он  обладал  огромной  коллекцией  миниатюрных  моделей  самолетов,  автомобилей,  космических  кораблей,  военной  техники  и  еще  чего  угодно.  Все  это  хранилось  на  полке,  тянувшейся  вдоль  стены  комнаты  -  а  квартира  была  угловая,  поэтому  стена  была  весьма  протяженной,  во  всю  ширину  дома.  И  вот  на  этой  бесконечной  полке  -  его  несметные  сокровища;  но  все  эти  даймлеры-шевроле-жигули,  союзы-аполло-восходы,  танки-самоходки-гаубицы  стоят  в  строго,  строжайше,  раз  и  навсегда  определенном  порядке.  Ни  дай  вам  Бог  сдвинуть  хоть  что-нибудь  хоть  на  миллиметр  -  больше  вам  в  этой  квартире  не  бывать.  Моментальное  изгнание,  проклятие  на  веки-вечные,  непреодолимый  бан.

И  я  послушно  застывал  -  руки  по  швам  -  возле  этой  мемориальной  полки  и  поедал  глазами  эту  невозможную  роскошь.  А  он  стоял  рядом,  в  чистейшей  выглаженной  рубашке,  шортах  без  пятен,  но  с  железобетонными  стрелками  ,  причесанный  на  нерушимый  пробор,  с  чищеными  зубами  и  ногтями  под  абсолютный  ноль  и  созерцал.  С  удовлетворением  -  учиненный  им  отвратительный  порядок  вещей,  которым  природой  назначено  быть  в  беспорядке;  с  мудрым  и  назидательным  видом  -  меня,  мои  растрепанные  патлы,  черноземные  ногти,  сомнительные  зубы  и  все  нехрестоматийное  остальное.

Знал  ли  он,  что  мне  сейчас  больше  всего  на  свете  хотелось  его  придушить?  Наверное,  знал,  но  ничуть  не  беспокоился:  по  тем  скудным  временам  таких  коллекций  больше  ни  у  кого  не  было,  поэтому  возможность  еще  раз  хоть  глазком  и  не  дыша  на  это  посмотреть  служила  ему  защитой  лучше,  чем  личная  охрана  служит  монархам,  президентам,  олигархам  и  поп-звездам.

Но  как  же  я  его  ненавидел!

Ложью  оказались  все  эти  хрестоматийные  малолетние  старички,  приседавшие  в  голубых  майках  у  идеально  заправленных  кроватей,  выпрастывая  перед  собой  безупречно  параллельные  ручки  с  образцово-показательными  ногтями.  Если  бы  не  печатали  притчи  о  них  в  детсадовских  и  школьных  книгах,  никто  бы  их  и  не  читал  никогда.  Все  эти  книжки  были  написаны  об  одном  человеке,  том  самом  моем  школьном  товарище,  который  владел  колоссальными  и  совершенно  бесполезными  игрушечными  богатствами.  Точнее,  это  они  им  владели.

А  вот  "у  тебя  на  шее  вакса,  у  тебя  под  носом  клякса"  -  это  художественная  правда  о  буйном  детском  народе,  исповедующем  культ  срача  в  силу  cвоей  здоровой  детской  психики.  Это  мы  читали  независимо  от  попадания  текста  в  школьную  программу.  Правда  же!  О  нас!

...Ладно,  пойду,  приберусь  за  детьми.  Слава  Богу,  психика  у  них  -  совершенно  здоровая.

2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730173
дата надходження 23.04.2017
дата закладки 27.04.2017


Максим Тарасівський

Всё! - не стало в Киеве…

Всё!  -  не  стало  в  Киеве  прозрачного  фонарного  света  над  вечерними  улицами.

Комочки,  пучки,  свертки,  трубочки  и  рулончики,  темно-  и  просто  зеленые,  нежно-  и  ярко-салатовые,  намеком  розоватые  и  откровенно  розовые,  с  фиолетовым  отливом  и  без,  ортодоксально  красные  и  далее  по  растительному  спектру  -  всё  это  выбралось  из  своих  чешуйчатых  укрытий.

Первые  сумраки  прихотливо  пронизаны  лучами  фонарей.  Они  катятся  по  улицам,  словно  клубки  серой  шерсти,  в  которые  воткнуты  блестящие  вязальные  спицы.  Едва-едва,  но  все-таки  слышно,  как  они  позванивают,  ударяясь  о  землю.

Вечерние  тротуары  испятнаны  тенями.  Дернул  ветер  -  и  асфальт  начинает  шевелится  и  куда-то  уползать  из-под  ног.

Каждый  фонарь  -  первой  величины  звезда  в  центре  юной  лиственной  галактики.  Звезда  пока  еще  молодая  и  наглая,  но  скоро  зеленая  пыль  сгустится  в  планеты  -  простые,  пальчатые,  лапчатые,  перистые  -  и  только  тихое  изумрудное  свечение  будет  напоминать  о  некогда  ослепительном  светиле.

В  Киеве  апрель.  Это  ненадолго.  Спешите  заметить.

2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729423
дата надходження 19.04.2017
дата закладки 20.04.2017


Ніна Багата

* * * (Проклюнулась м'ята побіля вікна)

Проклюнулась  м’ята  побіля  вікна,
Студеним,  затяжливим  сном  полонена.
Зігріла  теплом  її  ненька-весна.
І  ось  розтулились  долоньки  зелені.
Я  бачила  диво,  як  м’ята  моя
Краплини  роси  обережно  тримала
І  сонце,  немов  золотого  коня,
Уранці  з  долоньок  отих  напувала.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727359
дата надходження 05.04.2017
дата закладки 06.04.2017


Олег Шкуропацкий

Геометрия стрекозы

Дети  вслед  за  предками
прыгают  преданно
увидев  стрекозиную  геометрию.

Стрекоза,  стрекоза,
а  в  каком  конструкторском  бюро
сконструировали  твоё  вафельное  крыло,
и  твой  хрустящий  фюзеляж
на  котором  не  стыдно  прилететь  в  Париж
или  на  лазурный  пляж.

Преподаватель  берёт  транспортир  
в  свои  тонкие  длинные  музыкальные  руки,
измеряет  угол  стрекозиных  конструкций,
вычисляет  их  синус,
записывает  цифру  и  показывает  сыну.

-  Эта  цифра,  сынок,
есть  число  стрекозы,
не  путать  с  числом  козы,
это  две  совершенно  разные  цифры,
которые  не  придумала  церковь
и  не  выдумал  Люцифер.

-  Что  ты,  папа,
эта  закорючка,
всего  лишь  закорючка,  а  не  стрекоза.
Перестань  морочить  мой  разум,
папа,  разуй  объективней  глаза.

                 *            *            *

А  живая  стрекоза,
смотрит  кассетными  бомбами  глаз,
и  миллионы  детей  в  её  глазах,
бегают,  словно  газели,
на  которых  стрекозы
миллионы  лет  глазели
из  зарослей  изумрудной  зелени.

Стрекоза,  стрекоза,
а  какой  у  тебя  котангенс  -
спрашивают  девочки  и  кружатся  в  танце,
словно  па-де-испанки.

Мальчишки  бегают  за  ней
с  логарифмической  линейкой,
и  каждый  из  них  маленький  Линней.

Похожая  на  Монну  Лизу,
ловит  стрекозу  директриса,  
за  тонкую  бесконечную  биссектрису,
и  вместе  со  всем  классом
собирает  рассыпанные  в  траве  пазлы.

                 *            *            *

Стрекоза,  стрекоза,
почему  ты  такая  абстрактная?
Неужели  ты  вспорхнула
из  философского  трактата,
где  сидела  на  плече  у  рассудочного  Канта?

И  вообще,  почему  твоя  прозрачная  личность
вся  такая  геометричная,
состоящая  из  фигур,
начерченных  на  доске  лазури
химическим  карандашом  культуры.

-  Не  знаю  -  отвечает  стрекоза  -
может  потому,
что  геометрия  не  ведает  зла
и  солнца  эвклидовый  круг
мой  лепший  школьный  товарищ  и  друг.

На  уроках  Природы
я  с  ним  сидела  за  одной  партой
со  времён  неправильного  Апартеида
и  правильной  патриархальной  Спарты.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726813
дата надходження 01.04.2017
дата закладки 05.04.2017


Валерій Яковчук

Фридерик Шопен, Польські пісні: Спів з могили (Лист з дерев злітає) (Вінцент Поль)


Лист  з  дерев  злітає,
Що  ростуть  на  волі
Пташка  десь  співає
З-над  могили  в  полі.

Не  мала,  не  мала
Щастя,  Польще  мила!
Все  те  (все  те)  в  снах  пропало,
Хлопці  ж  у  могилах.

Села  всі  згоріли,
А  міста  в  руїнах,
Жінки  плач  зболілий
Лиш  із  поля  лине.

Всі  пішли  із  дому,
Коси  прихопили;
На  лану  пустому
Гине  колос  спілий.

Як  коло  Варшави
Хлопці  збір  трубили,
То  здалось,  що  в  славі
Вийде  Польща  ціла  (ціла).

Зиму  воювали,
Бились  літо  ціле;
Осінь  все  спинила,  
А  дітей  не  стало.

Ці  бої  жахливі
В  марноті  скінчились,
Бо  на  свої  ниви
Браття  забарились.

Ті  землею  вкриті,
А  інші  в  неволі,
Ще  інші  по  світі
Без  хати  і  поля.

Ні  з  небес  підмоги,
Ні  з  руки  людини,
Скрізь  пусті  розлоги,
Марно  врода  гине.

Лист  з  дерев  злітає,
Знов  лист  злітає;

О!  Польська  країно!
А  щоб  браття  сміло,
Що  за  тебе  гинуть,
Узялись  до  діла

І  землі  з  собою
З  Вітчизни  набрали,
Власною  рукою
Польщу  б  насипали.

Силою  піднятись  –
Згинули  хоробрі;
Зрадників  багато,
Люди  ж  надто  добрі.
(Силою  піднятись  –
Згинули  хоробрі;
Зрадників  багато,
Люди  ж  надто  добрі.)

Fryderyk  Chopin,  Pieśni:  Śpiew  z  mogiły  
(Leci  liście  z  drzewa)  (Wincenty  Pol)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726254
дата надходження 29.03.2017
дата закладки 01.04.2017


Уляна Стринжа

Березень ( Із циклу «Пори року»)

   


Вже  юна  синь  бринить  над  світом,
Крізь  хмар  вологих  пелюшки,
Нехай  далеко  ще  до  літа,
Та  вже  бубнявіють  бруньки.

Нехай  пласти  рудого  снігу
Усюди  вперто  ще  лежать
Та  вже  з-під  снігу,  вже  з-під  снігу
Струмки  упевнено  біжать.

Бо  вже  з  космічного  далека,
Крізь  сірувату  товщу  хмар
Веселий  промінь,  мов  лелека,
До  нас    у  гості  завітав.

І  хочеться  ловити  всюди
Надійний  цей  дороговказ
 І  дихати  на  повні  груди,
Так  дихати,  як  в  перший  раз

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724886
дата надходження 22.03.2017
дата закладки 25.03.2017


Валерій Яковчук

Франц Шуберт, Прекрасна мельниківна: Мандрівка (Вільгельм Мюллер)


(Мандрівка  –  мельника  жага,
Мандрівка!)  2  р.
Не  може  мельником  той  буть,
Хто  не  збирається  у  путь,
(В  мандрівку.)  4  р.

(Від  річки  приклад  ми  берем,
Від  річки!)  2  р.
Не  спочиває  ніч  і  день,
Про  мандри  думає  щодень
(Ця  річка.)  4  р.

(Колеса  не  спиняють  рух,
Колеса!)  2  р.
Вода  нестримно  вниз  біжить,
Не  дасть  спинитись  ні  на  мить
(Колесам.)  4  р.

(І  жорна  з  каменя  важкі,
І  жорна!)  2  р.
У  танець  парою  пішли,
Немов  пір’їнками  були,
(І  жорна.)  4  р.

(Мандрівка  –  пристрасть  це  моя,
Мандрівка!)  2  р.
Господарі,  мене  простіть,
У  світ  широкий  відпустіть,
(В  мандрівку.)  4  р.

Franz  Schubert,  Die  schöne  Müllerin:
Das  Wandern  (Wilhelm  Müller)

Das  Wandern  ist  des  Müllers  Lust,  
Das  Wandern!  
Das  muss  ein  schlechter  Müller  sein,  
Dem  niemals  fiel  das  Wandern  ein,  
Das  Wandern.  

Vom  Wasser  haben  wir's  gelernt,  
Vom  Wasser!  
Das  hat  nicht  Rast  bei  Tag  und  Nacht,  
Ist  stets  auf  Wanderschaft  bedacht,  
Das  Wasser.  

Das  sehn  wir  auch  den  Rädern  ab,  
Den  Rädern!  
Die  gar  nicht  gerne  stille  stehn,  
Die  sich  mein  Tag  nicht  müde  drehn,  
Die  Räder.  

Die  Steine  selbst,  so  schwer  sie  sind,  
Die  Steine!  
Sie  tanzen  mit  den  muntern  Reihn  
Und  wollen  gar  noch  schneller  sein,  
Die  Steine

O  Wandern,  Wandern,  meine  Lust,  
O  Wandern!  
Herr  Meister  und  Frau  Meisterin,  
Laßt  mich  in  Frieden  weiterziehn  
Und  wandern.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724872
дата надходження 21.03.2017
дата закладки 25.03.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.03.2017


zang

сірокко

твір  було  написано  10  років  тому,
а  присвячено  тепер  знаменитій  спеції,
щоб  була  здорова  та  весела.
каже:  "ви  мені  ще  жодної  поеми  не  присвятили"

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669879
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 18.03.2017


a.dankiv

Я ЗРОЗУМІВ ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ


рік-два  тому  в  аску  хтось  писав
"ти  замолодий  для  того  щоб  писати  про  любов  бо  ти  її  не  розумієш"
щось  типу  цього
вперше  я  влюбився  в  садку
у  дівчинку  яка  була  подібна  до  лисички
тому  я  назвав  її  лисичка
потім  мене  відправляли  на  літо  в  село
тоді  подобалась  одна  мар'яна
одного  разу  я  підійшов  до  її  будинку
закрив  вуха  і  прокричав:  "я  тебе  люблю!!!"
здається  вона  не  почула
але  головне  те  що  я  прокричав  це
треба  колись  спробувати  ще  покричати
"задовбали!"  або  як  в  андруховича  "де  ти!  де  ти!  де!"
або  "де  б  ти  не  була  мені  все  одно!"
"мені  все  одно!"
а  через  секунду  впаду  на  коліна
зціплю  зуби  стисну  кулаки  і  скажу  "мені  не  все  одно,
мені  ніколи  не  було  все  одно,
навіть  тоді,  коли  говорив  це"
бо  я  кидаюся  з  крайності  в  крайність
я  людина  для  якої  слова  важать  більше  за  вчинки
і  хочу  щоб  для  інших  людей  слова  теж  важили  більше
але  деколи  я  шлю  все  до  біса
після  такого  фіаско  я  не  перестав  ставати  на  граблі
мабуть  тоді  мені  сподобалося  на  них  ставати
передбачувано  мені  нічого  не  світило  з  найсвітлішими  почуттями
які  я  тримав  у  собі  як  маньяк  який  тримає  жертву  під  замком
і  спостерігає  як  та  жертва  повільно  вмирає
любов  живе  доки  ти  приходиш  на  могилу  і  кладеш  квіти
потім  мені  подобалась  марія  але  кликали  її  маруся
білявка  яка  зустрічалася  з  якимсь  чуваком
а  я  типу  чекав  поки  вони  розійдуться
одного  разу  запросив  її  на  день  народження
такий  підступний  мегаплан  придумав
а  вона  не  прийшла
напевно  через  те  що  я  хвилювався
і  замість  "дуже  хочу  щоб  ти  прийшла"
сказав  "хочу  щоб  ти  дуже  прийшла"
от  вона  і  "дуже  прийшла"
в  цей  момент  в  мене  появилась  фобія  перед  публічними  виступами
бо  я  від  хвилювання  можу  ненароком  переставляти  місцями  слова
менше  з  тим
далі  леся
це  було  в  12  році
влітку,  точно
я  їхав  у  франик  з  трускавця
в  автобусі  попереду  сиділа  вона
я  4  години  думав  як  би  привернути  її  увагу
коротше,  привернув,  2  чи  3  тижні  зустрічались
потім  вона  сказала  по  телефону  якусь  хрінь
і  все  закінчилося
а  перед  тим  зустрічався  з  дариною
любив  її  з  6  класу
через  неї  почав  писати  вірші
там  довга  санта-барбара  закінчилося  все  тим
що  я  напився  і  розфігачив  кулаком  вікно
"мені  все  одно!  мені  все  одно!  мені  все  одно!"
з  руки  класно  скрапувала  кров
зараз  лишився  шрам
шрам  від  першої  любові
шрам  від  слів
шрам  від  скла
шрам  від  якоїсь  х;йні
а  тепер  ми  підійшли  до  найважливішої
частини  цього  вірша
марія
рік  зустрічались  на  відстані
то  я  приїздив  то  вона
львів,  двічі  хмельницький,  багато  разів  київ,  знову  багато  разів  львів
борислав,  ковель,  франківськ
я  освідчився  11  квітня  у  львові  ішов  дощик
небо  було  сірим
дерева  були  білі
закінчилося  тим  що  моя  улюблена  чорна  сорочка  лишилась
без  кількох  верхніх  гудзиків
а  я  акуратно  викидував  з  шафи  її  плаття
мабуть  вона  не  помітила
що  я  хотів  сказати  "бачиш,  як  це  безглуздо  виглядає?"
а  якщо  я  теж  не  помітив  що  вона  говорила
"ти  перший  почав,  я  не  хочу  цього  всього"?
звісно
хто  б  такого  хотів
потім  іра
зайчик  світла  в  моєму  царстві  чорних  дзеркал
я  думав  що  ми  разом  будемо  курити  травку  і  слухати  реггі
але  закінчилося  ось  так
-  я  тебе  люблю
-  і  що  мені  з  цим  робити?
кінець  цитати
я  не  знаю  що  роблять  з  цим
приймають  віддають
напевно  разом  курити  травку  і  слухати  реггі  ми  вже  не  будемо
хоча  в  мене  залишалася  ця  й;бнута  на  всю  голову
надія  на  чашку  кави
на  ще  одну  зустріч
недавно  я  запитав  як  справи
вона  сказала  що  закохалася
я  намагаюся  зрозуміти  що  робити  зі  своїм  життям
для  чого  мені  ранки  і  ночі
піти  далеко  в  ліс  і  лягти  на  сніг
чи  вдати  ніби  все  гаразд
мені  не  все  одно
мені  ніколи  не  було  все  одно
навіть  тоді,  коли  говорив  це

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710955
дата надходження 08.01.2017
дата закладки 17.03.2017


Лажневський

Дитинство (спільно зі ско риком) .

[i]Вірш  написаний  спільними  зусиллями  з  моїм  колегою  і  другом  ско  риком.[/i]

Учора  я  послизнувся  на  старій  фотографії  
й  упав  лицем  у  дитинство.  
Все  життя,  як  сраний  флешбек  

Хотів  зримувати  "дитинство"  з  "місто"  
та  не  складалось,  дитинство  римується  в  мене  
з  мікрорайонами  і  футболом  у  полі  
засипаним  битим  склом  закинутого  заводу.

Пригадую,  як  доводилось  розбивати  ніс  
в  таких  дитячо-відвертих  бійках,  
з  кожним  ударом  боячись  промахнутись  
і  почути  рев  Цих  бандар-логів;  
і  я  Вже  тоді  починав  розуміти  
механізми  світу  
в  який  мене  викидали  зранку  й  до  самого  вечора  
допоки  батьки  врешті  впустять  мене  додому.  

спитають  мене  чи  з  кимось  побився  
мама,  канешно  нєт,  
тато,  звичайно  ні,  
залізли  на  яблуню,  посмакувати  білим  наливом  
доки  він  ще  зелений  
і  гілка  не  стримала  наші  дитячі  душі,  
попадали  ніби  яблука,  правда  смішно?  

Смішно.  
Смішно?  
Смішно,  як  зараз  римую  «дорослість»  з  «сонливість»,  
дорослість  римується  зі  спальним  районом,  
із  пошуком  хлібних  крихт  у  вирі  пустих  очей,  
коли  дорога  додому  встелена  мертвим  нервом  і  побутовим  хаосом.  

Мені  двадцять  три,  я  до  сих  пір  бачу  як  Батько  ховає  півлітру  
у  мою  дитячу  шафу  із  одягом,  ніби  нема  де  сховати  
себе  і  не  було  більше,  ніби  не  було  більше  причини  окрім  як  
Мати  
що  ходила  із  спочивальні  
до  зали,  
до  дитячої  
чи  до  кухні  
у  пошуках  
абсолютних  
компрометуючих  
доказів  зради.  
Дитинство  закінчилось  коли  мені  було  7  років,  
а  офіціантка  із  ресторану  навпроти  намалювала  серце  батькові  на  брудному  капоті.  
Дитинство  закінчилось,  коли  мені  було  7  років.  

Мені  двадцять  років,  а  я  до  сих  пір  бачу  перед  собою  закриті  двері  кімнати,  
за  якими  голосно  стукотять  стопи  вітчима  
барабанними  перетинками  стукотять  стопи  вітчима,  
сонячним  сплетінням  стукотять  стопи  вітчима,  
лиш  би  ті  стопи  не  стукотіли,  
лиш  би  стукотіли  так  лиш  по  рейках  колеса  поїзда,  яким  я  поїду  з  бабусею  у  Чернігів,  
та  опісля  її  смерті  мені  снилось,  що  до  Чернігова  вона  поїде  без  мене.  
Й  нікуди  тепер  їхати.  
Існують  лиш  друзі,  що  зухвало  тулили  мені  до  рук  алкоголь,  
лиш  жінка  в  дворі,  що  просила  кинути  пляшку,  
та  стукотіння  пульсу  від  похмілля  наступного  дня  
так  солодко  перебивало  стукотіння  стоп  вітчима,  
що  я  не  міг  тоді  її  послухатись.  
Дитинство  закінчилось,  коли  мені  було  13  років.  
Дитинство  закінчилось,  коли  мені  було  13  років.  

я  виріс  із  себе,  як  дерево  виросло  із  зерняти  
я  гілка  з  якої  впав,  сьогодні  мені  дев'ятнадцять,  
святкую  в  оточенні  друзів  і  більш-менш  знайомих,  
прокидаюсь  в  реанімації.  
сьогодні  мені  вибили  чотири  зуби  і  зламали  ногу  
коли  повертався  додому.  
І  здається  мені,  що  дитинство  закінчилось  в  дев'ятнадцять.  

Я  сиджу  на  жорсткому  килимі,  
навколо  розкинуті  поламані  іграшки  
я  дивлюсь  на  них,  але  не  бавлюсь.  
В  сусідній  кімнаті  батько  займається  справами  
через  які  потім  ридатиме  мама.  
Я  думаю  про  те,  що  коли  виросту,  
то  ніколи  не  змушуватиму  плакати  свою  маму,  
про  те,  що  коли  виросту  не  буду  схожим  на  свого  батька.  

Сьогодні  я  сиджу  на  жорсткій  лавці,  
навколо  розкинуті  поламані  чоловічки,  
я  дивлюсь  на  них,  але  бавитись  із  ними  не  можу,  
бо  ж  вони  й  так  самі  із  собою  граються.  
Десь  глибоко  в  мені  живе  мій  батько,  
що  вилазить  назовні  й  змушує  ридати  мою  матір.  
І  я  розумію,  що  так  і  не  зміг  вирости.  
І  я  розумію,  що  дитинство  моє
не  закінчується  ніколи.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720474
дата надходження 26.02.2017
дата закладки 17.03.2017


Ніна Багата

Дальній гість

Крізь  час,  крізь  біль  таки  дійшов  до  нас
Опухлими  ногами  Тридцять  Третій.
Гіркий  дарунок  у  вузлі  припас  –  
Небачене,  страшне  коріння  смерті.
О  ні,  не  смерті  –  безлічі  смертей!
Поклав  його  на  покуті  Вкраїни,
Щоб  прикипали  погляди  людей
До  сьомого  прийдешнього  коліна.
Поклав  і  харч  свій  –  чорне  диво  з  див  –  
Плескатий  коржик  із  лузги  та  листя.
І  тяжко  сів.  Ще  поки  є  сліди
Тих  днів,  він  мусить  людям  розповісти,
Як  виточила  сталінська  рука
Життя  з  мільйонів,  ніби  з  діжки  воду,
Як  цвинтарі  текли  по  рівчаках,
Росли  горби  й  горбочки  на  городах.
Проміння  правди  спогади  проллють…
Просили  хлібця  вустонька  дитяти.
Від  голоду,  та  більше  од  жалю
Над  ним  конала  безутішна  мати.
Усе  змели  в  дворах  свої  ж  кати  –  
До  дрібочки  пшона,  до  квасолини.
О  Боже  правий!  Скарбом  золотим
Вважався  кусень  дохлої  конини.
Лилась,  мов  траур,  солов’їна  трель.
На  буйство  мору,  послане  злочинно,
Дивилась  пустка  із  сиріт-осель
Сухими,  божевільними  очима.
«І  хто  тепер  за  все  це  відповість,
Де  хата,  що  в  історії  не  крайня?!»  -  
Питає  Тридцять  Третій  –  дальній  гість,
Але  у  відповідь  –  мовчання.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723282
дата надходження 13.03.2017
дата закладки 16.03.2017


Леся Утриско

Бодай хлоп, як ворона, та все ж бабська охорона. ( Гумореска ) .

Наша  Касі,  ше  з  дитинства,  їла  сильно  крупи,
З  маслом  мащені,  з  яйцьом,  сипані  до  зупи.
Шо  могло  іше  врости  на  сільській  сметанці?
На  пінистім  молоці,  жи  си  пила  вранці?
Дівка  вигнала,  в  сім'ї,  нівроку,  як  ступа:
Повна  пазуха  цицьок,  оберемком  дупа.
Дівка  вроді  не  дурна,  не  зле  сі  учила,  
І  примірно,  як  усі,  до  школи  ходила.
Така  була  замашиста,  орати  нев  можна-
Міх  пшениці  вільно  несла  на  старії  жорна.
З  рискальом,*  як  йшла  до  полі,  люди  сі  хрестили-
Так  копала,  як  той  трактор,  жи  тріщали  жили.
А  косов  як  володіє,  най  сі  хлоп  сховає,  
Каша  даром  не  пропала-  сили  дуже  має.
Юш  минуло  певно  з  двайціть,  років  нашій  дівці,  
-Треба  заміж  вже  іти:-  казали  їй  вдІвці.  
-Не  дам  Касю  за  вдівця-  богатий  чи  бідний,   
Най  шукає  простака, аби  но  лиш  гідний.
Ріжні  хлопці  приходили,  та  страху  чось  мали:
Як  но  Касю  котрий  вздрит,  то  чогось  втікали.  
Їден  день  таке  прийшло,  жи  м  сі  сама  злєкла,  
-Де  ті  сину  годували?  Чи  земля  сі  змеркла?
Юш  не  знаю,  чи  вно  мало  метер  двайціть  росту,  
Чи  лиш  юшку  в  життю  пило,  не  бачило  й  кости.
Але  таке  веретке,  як  то  веретено-
Так  до  Касі  сі  вп'єло,  жи  го  не  віджЕну.
Сіло  тихо  на  бамбетлю*,   диньки  вибирає,
Так  юш  Каси  з  всіх  боків  дуже  догоджає.
За  якийсь  час  відгуляли  вісілє  поважне:
А  в  селі,  як  у  селі,  кожен  шось  та  й  скаже.
Вийшла  Касі  з  чоловіком  до  полі  косити:
Касі  косит,  а  зєть  носит-  би  їм  добре  жити.
Так  си  файно  юш  бидвоє  зазирают  в  вочи,
Ніц,  іно  чекают,  би  ближче  до  ночи.
-Мому  зєтьови  не  треба  напевно  й  перини,
Такі  груди,  як  у  Касі,  не  мают  газдині.
На  їдну  си  тихо  ляже,  другов  сі  накриє,
Так  юш  голосно  храпит,  як  на  звізди  виє.
Якось  йшла  попід  садом  сусідка  Марушка
І  присіла  молодим,  як  муха  на  вушка.
Шо  там  було  я  не  знаю,  тілько  моя  Касі
Вочи  мала,  як  цибулі,  як  в  противогасі.
Тілько  м  чула,  жи  казала:  -  Ну  й  шо,  жи  ворона,  
Він  юш  мій  тепер  до  смерти...  моя  охорона.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722773
дата надходження 11.03.2017
дата закладки 11.03.2017


Сергей Дунев

Мартовское

                                                                               *  *  *                            
 
                                                 Восхода
                                                 превосходна
                                                 акварель!
                                                 Переводной  картинкой  –
                                                 небо  в  луже.
                                                 Так  дружно
                                                 с  крыш  обрушилась  капель,  –
                                                 хрустальным  звоном
                                                 зябкий  мир  разбужен.

                                         _____________________________
                             

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722223
дата надходження 08.03.2017
дата закладки 09.03.2017


Олег Шкуропацкий

Украина-Япония

Сев  на  скорый  поезд  Украина-Япония
я  покачивался  на  волнах  железнодорожного  моря
и  солнце  спешило  мне  навстречу
с  удвоенной  скоростью    -  поезда  и  Вселенной.

Рядом  со  мной  возвращаясь
из  очередного  кинофестиваля  сидел
угрюмый  Такеши  Китано.

Напротив  клевал  носом  Акира  Куросава
на  коленях  его  уютно  дремал
то  ли  серебреный  лев  
то  ли  медведь  золотой.

Никто  из  этих  двоих
не  смотрел  в  окно  за  которым
подобно  развешенному  белью  развевалась  
моя  высохшая  Родина.

Это  моя  Отчизна  -  вдруг  сказал  я  
поднявшись  и  указывая  за  окно
размашистым  жестом  жаркого  патриота  -

возможно  наша  история
не  столь  безупречной  работы  как  ваша
и  мы  не  клюём  саке
мелкими  медицинскими  глотками  ласточек
пролетая  над  чашечками  миниатюрного  фарфора
и  женщины  наши  не  кланяются  
сложными  механизмами  гейш
наподобие  кукол  красивой  игрушечной  вежливости.

Но  я  люблю  эту  землю
каменную  бабу  её  терпения
грузоподъемную  степь  гнущуюся  под  урожаем
реки  текущие  в  силу  художественной  необходимости
неумолимых  певучих  людей  с  большой  дороги  -
забытую  Богом  Восточную  Европу.

-  Ура  -  закричали  ласточки  -
цирюльники  волосатой  лазури.
-  Он  сделал  это  -  промычали  пухлые  коровы  пережёвывая  Природу
и  даже  калеки  сидя  на  баяне
подмигнули  мне  с  пустого  перрона.  Молодец.

Только  Китано  по-прежнему  кривился
прокисшим  молоком  своего  лица  а  проснувшийся  Куросава
не  понимая  мигал  приблизительным  зрением.

Да  я  сказал  это  
и  пусть  теперь  на  меня
косо  смотрит  подозрительный  русский  язык
пусть  кремлёвский  бухгалтер  фашистов
занесёт  меня  в  свой  пасмурный  список  -  я  сделал  это
и  если  нужно  повторю  это  снова
даже  перед  лицом  донецких  сжигателей  флагов  -
литыми  железобетонными  мордами.

Но  мне  стало  стыдно
что  я  разбудил  Куросаву.  Бедный  старик
извини  я  с  тобою  согласен:  Отчизну  любить  -
труд  очень  скромный.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718562
дата надходження 16.02.2017
дата закладки 17.02.2017


Markusvill

Игра в ассоциации

Россия-щи,  Россия-гурьевская  каша,
Россия-питерский  промозглый  дождь,
Россия  -  разгильдяйство  Бумбараша!
А  Украина-хлеб,  горячий  борщ!

Война  и  мир-Россия-водка,  газ  и  скрепы,
усталость  от  двухтысячной  версты!
Россия-дурь,  ухарство  и  поэты,
и  пареные  репы  простоты!

Россия-  кандалы,этап  сибирский
а  вместе  с  тем  и  Радонежский  скит!
Пропажа  молодости  в  крепости  Бутырской
Лукашин  пьяный,  Грозный,  Ипполит!

То  все  высокие,  то  все  такие  низкие!
Россия:  сгинувший  в  неволе  Мандельштам...
а  Украина-степь  и  бабы  скифские!
и  шаровары  и  козацкий  шлях

На  пушкинистов  есть  у  нас  шевченковцы!
Махнув  горилки,  с  водкой  заодно
Коль  первые  х*й*нут  в  нас  Достоевского!
Мы  им  в  ответ  въебем  Сковородой!

Снега,  озера-  вот  она  Россия!
простор  имперский,  менторская  речь
Крым  наш!  Донбасс-  хэзэ,  Бедняжка  Сирия
Свисают  гирями  с  имперских  плеч.

Россия:  мумия  в  кремлевском  Мавзолее,
Вы  полагаете,  Володя  не  у  дел?
Молва  прошла,  что  лысина  не  тлеет!
и  что  как  будто  труп  помолодел...

Играть  в  ассоциации  несложно
до  бесконечности  ,  до  "слишком  много  букофф"!
Но  смысла  нет,  когда  звучат  тревожно
симфонии  от  "САУшек"  и  "Буков"!

Закончу  так:  оркестр  играет  туш!
Играет  с  чувством,  с  расстановкой  -  
долго!
О  том,что  о  проблеме  "мертвых  душ"
(и  это  цимес!
исторический  вопрос!)
России  рассказал  великий  Гоголь!
хоть  украинец  он,
хоть  малоросс.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717969
дата надходження 13.02.2017
дата закладки 14.02.2017


Сокольник

ЗЕЛЕНЫЕ ГЛАЗА (пионерско-сюрреалистическая страшилка)

Вступление.  Предание,  положенное  в  основу  моего  вольного  пересказа  утеряно  во  мраке  десятилетий,  как  и  имя  его  автора.  Преграды  эпохи  социализма  помешали  донести  данный  сюжет  до  Голливуда,  в  противном  случае  экранизация  сценария  "Зеленые  глаза",  вне  всякого  сомнения,    затмила  бы  легендарные  триллеры  Хичкока.  Посему,  перед  прочтением  настоятельно  рекомендую  собрать  все  имеющееся  у  вас  мужество  в  кулак  и  запастись  валерианкой  и  корвалолом.    Молодому  же  поколению  перед  прочтением  рекомендую  приобщиться  к  мировой  классике,  минимум-  проштудировать  повесть  Аркадия  Гайдара  "Военная  тайна",  поскольку  мое  повествование  несколько  перекликается  с  данным  произведением,  а  Гайдар  (не  тот,  что  всех  в  России  ввергнул  в  бездну  капитализма,  а  тот,  который  сперва  лихо  помахивал  сабелькой,  а  затем  не  менее  лихо  пописывал  для  юного  поколения  книжки)  как  сказано  некогда  является  "Русским  Киплингом"...  Однако  я  отвлекся.  Итак...

Пионерлагерь  советской  эпохи  отходил  ко  сну.  Уже  съели  обильный  ужин  ("ах,  картошка  объеденье.    Денье.  Денье.    Пионеров  идеал.  Ал.  Ал..."),  Уже  отстояли  вечернюю  линейку  с  неизменным  спусканием  флага.  Уже,  брызгаясь  и  отфыркиваясь,  вымыли  мальчишки  и  девчонки  в  длинном  общем  рукомойнике  руки  и  ноги,  уже  вычистили  зубы  изумительного  соленого,  как  рассол,  вкуса  пастой  "Поморин"  или  не  менее  дивным  зубным  порошком  с  интригуюшим  названием  "семейный",  который  так  славно  счищает  зубную  эмаль,  что  зубы  становятся  белыми-белыми,  как  у  афроамериканца...  
Прозвучали  звуки  горна,  призывающие  ко  сну,  и  пионеры  разбрелись  по  своим  уютным  стокоечным  палатам.  Одним  словом,  как  в  армейской  дембельской  песенке  опять  же  советской  эпохи  "масло  съели,  день  прошел,  старшина  домой  ушел,  дембель  стал  на  день  короче..."  (О!  Старшее  мужское  поколение  знает!...)
А  не  спится.  Ну,  как  улеглись,  что  делать?  Да  есть  же  общепринятое  занятие.  Какое?  Эх,  молодое  поколение...  Правильно!  Да  девчонок,  когда  те  спят,  пастой  зубной  мазать!  Только  сначала  надо  в  ихнюю  палату  залезть.  Ну,  залезли.
А  девчонки  не  все  спали.  Были,  конечно,  и  дрыхони,  но  немало  же  и  таких,  которым  драйв  нервы  щекочет...  Молоденькие...  Лежат,  дожидаются...  Истории  всякие  там  рассказывают  тихонько,  чтобы  не  заснуть,  как  вот  некоторые...    О  Ленине.  Какой  Ленин  был  смелый,  ловкий  и  вихрастый  в  детстве.  Как  на  октябрятской  звездочке.  
И  вот-  в  открытые  настежь  окна  (чтобы  свежий  воздух  в  их  светлые,  уютные,  просторные  стокоечные  палаты  свободно  мог  проникать,  разумеется)    залезли  к  ним  мальчишки.  Глаза  горят,  что  тебе  у  котов  во  тьме.  А  у  девчонок,  как  у  кошек...  Пионер  вообще  должен  быть  зорким,  чтобы  выявлять  шпионов.  А  как  ты  их  выявишь,  если  дрыхнешь,  или  зрения  нету?  То-то.
Ну,  залезли.  Стоят  мальчишки  растерянные,  робеют  с  непривычки.  И  девчонки  молчат  стеснительно.  Ждут  развития  сюжета.  Что  дальше  делать?  Давай  мальчишки  девчонок  мазать  "Поморином"...    Но  тут  уж  у    девчонок  девичья  честь  взыграла,  давай  они  мальчишек  отпихивать  и  визжать,  но  не  сильно.  Вполголоса.    А  то  строгая  вожатая  Натка  проснется.  Довизжались.  Натка  проснулась.
Скрипнула  дверь  из  ее  комнаты  в  коридор,  скрипят  половицы.  Идет!  Что  сейчас  будет!  Но!    Советский  Пионер  силен  взаимовыручкой.  Мальчишки  быстро  под  одеяла  к  девчонкам  залезли.  Те  их  спрятали.  Под  одеялами.  С  головой.  Открылась  дверь,  Натка  на  пороге.    Чего  не  спите,  мол?
"Расскажи,  расскажи,  Натка,  сказку"!-  наперебой  затрещали  в  кроватях  девчонки.  А  Натке  не  спится.  Одна  она  осталась.  Напарник  ее,  пионервожатый  Сережка  домой  на  денек  уехал.  И  скучно  ей,  и  на  сердце  девичьем  неспокойно-  чем-то  он  там  занимается?  И-  главное-с  кем?  Без  нее...  Села  печально  Натка  на  стул  у  двери.  Стул,  как  в  казарме  у  дневального.  Рядом  тумбочка...  Привыкайте,  дети.  Понемногу...
"Ладно",  говорит  Натка  медленно  и  печально.  Что  бы  вам  рассказать?  Сказку?    Слушайте...
...  Одна  девочка  недавно  схоронила  маму.  Ну,  трамваем  ее  переехало.  А  отца  у  нее  не  было.  И  вот,  траур  у  нее,  из  детдома  за  ней  еще  не  пришли,  хотя  управдом  заглядывал  уже,  метраж  перемерял,  о  здоровье  беспокоился...  И  родственники  у  него  в  глуши...  В  Саратове.  Сюда  бы  их...
Сидела  девочка,  сидела,  горевала,  горевала.  Да  слезами  горю  не  поможешь.  Дай-ка  я,  думает,  пройдусь.  По  городской  барахолке.  Идет.  Ну,  на  барахолке  известно  что  продается-  штаны  ношенные,  польты  каракулевые,  молью  битые,  ботинки  там,  туфли  рваные,  носки  штопанные...    Неказистый  товар,  но  востребованный.  Поскольку  в  магазинах  и  того  нету.
А  надо  сказать,  была  у  девочки  одна  любимая  певица.  Ну  прям  вот  фанатела  она  от  нее.    И  вот  видит  она,  продает  некая  женщина  патефонные  пластинки  (Для  младшего  поколения  поясню.  Патефон-  это  такая  штука,  ставишь  на  нее  пластинку,  ручку  покрутил,  завел,  она  себе  играет.  Удобно.  Электроэнергия  экономится...)
А  женщина  была  вида  до  того  неприятного,  что  вот  ничего  у  нее  покупать  не  хочется.  Худая,  бледная,  крючконосая...  ну,  ведьма  одно  слово.  А  девочка  думает-"  я  ж  не  покупать.  Посмотрю  только".  Смотрит-  ух  ты!!!  Пластинка    с  любимой  ее  певицей.  И  песня  на  пластинке  такая,  что  девочка  еще  не  слыхала!  И  называется-  "Зеленые  глаза".  Она  и  купила.
Только  уходить,  а  ведьма  ее  окликает.  "Не  ставь  ночью"-  говорит.  "Не  ставь  ночью"  .  Девочка  идет,  думает-  чего  это  пластинку  ночью  поставить  нельзя?  Оборачивается  спросить-  ан  ведьмы-то  и  нету...  Ладно.
Пришла  девочка  домой,  а  уж  темнеет.  Скучно  ей,  грустно...  Да  еще  управдома  с  его  метром  вспоминает...  "Да  ладно",  думает.  Чего  патефон  не  завести,  пластинки  любимые  не  послушать"?  Завела  патефон,  слушает,  а  все  хочется  ей  новую  пластинку  поставить.  Она  и  поставила.  Часы  пробили  полночь...
Играет  пластинка,  мотив  печальный  такой...  И  слышит  девочка-
"Зеленые  глаза,  зеленые  глаза...
ползет,  ползет  по  стенке  мамы  левая  нога"
А  свет  в  комнате  тусклый,  мрак,  а  не  свет.  Лампочка  слабая,  и  перепады  в  сети...  Мерцает  еле...  И  не  видит  девочка,  как  с  потолка  к  ней  медленно  по  стенке  нога  ползет...
Но-  должен  же  быть  у  нее  инстинкт  самосохранения?,  -спросит  благодарный  читатель.  Взяла  бы  и  выключила...  Взяла  бы,  да  только  так  девочка  ценила  творчество  вышеуказанной  певицы,  что  инстинкт,  видимо,  не  сработал...  Не  видит  ни  фига,  что  там,  на  стенке,  и  все  тут.
"Зеленые  глаза,  зеленые  глаза...
Ползет,  ползет  по  стенке  мамы  правая  нога..."
    "Ну,  а  теперь-то  выключила?"-  с  дрожью  в  голосе  спрашивает  в  темной  палате  похолодевшая  от  ужаса  пионерка,  чувствуя,  как  спрятавшийся  под  одеялом  мальчишка  в  испуге  крепко  обнял  ее  голые  ноги,  и  сам  дрожит  от...
А  ни  хрена  подобного.  Девочка  была  истинной  фанаткой.  Из  тех,  что  и  десятилетия  спустя  будут  преследовать  своих  кумиров,  дожидаясь  автографа  или  благосклонного  взгляда...
"Зеленые  глаза,  зеленые  глаза,
Ползет,  ползет  по  стенке  мамы  левая  рука..."
Ну,  подними  ты,  дуреха,  глаза  на  стенку,  тебе  ж  в  песне  прямо  так  и  говорится!  -  Ползет.  По  стенке.  И-  что  потом  будет?    Я  прям  не  знаю.  У  пионерок  ноги  холодеют  от  страха,  и  спрятавшиеся  мальчишки  это  чувствуют.  И-  дрожь  в  телах...
"Зеленые  глаза,  зеленые  глаза,
Ползет,  ползет  по  стенке  мамы  правая  рука..."
И  вот  уже  эти  ноги-руки  рядом...  Последний  шанс  патефон  выключить...  Жутко.
"Зеленые  глаза,  зеленые  глаза,
Ползет,  ползет  по  стенке  моей  мамы  голова..."
Вот  теперь  конец.  Кирдык,  можно  сказать!  Все  это  чудище-юдище  по  частям  как  на  девочку  набросится!!!  Руки-ноги  повсюду  в  тело  вцепились,  голова  зубами  в  шею  впилась,  задушило  оно  девочку  и  кровь  выпило.  И  когда  рассвело,  приходят  люди  (ну,  эти-  управдом  и  уполномоченный  от  детдома),  видят-  девочка  мертвая  лежит.  Вся  такая  издушенная,  искусанная,  платьице  порвано...  А  в  углу  открытый  патефон...  И  пластинка  на  нем...
И-  ребята  в  палате  в  шоке.  Все  трясутся.  Занавес.
"Ну  как,  понравилась  вам  моя  сказка?"-  ласково  спрашивает  Натка  среди  общего  молчания.  "То-то  же.  Только  пока  я  рассказывала,  так  и  рассвело.  И  уже  некогда  вам  спать  будет.  Ничего,  днем  доспите.  Слышите-  горн  подъем  трубит?  Быстро    все  вскочили  и  постели  заправили!!!    Надели  трусики-сандалики  и  -  на  зарядку  становись!!!"

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468457
дата надходження 26.12.2013
дата закладки 12.02.2017


Валя Савелюк

ТВІЙ СВІТ

…ніби  стоїш  
у  прони́зано-ли́повому  осонні
на  приміському  пероні,
перед  очима  –
шви́дкісний  потяг  мимо  
летить  –  
мов  кіноплівка  кадрами  –  мерехтить:
бачиш  себе  –
на  живому  осо́нценім  тлі,  
відображеною,  мов  у  розбитому  дзеркалі,  –
у  кожному  кадрі-шклі,
у  кожнім  вікні,  що  пролітає,  –  вагоннім  

бачиш  себе  –  у  осонні,
на  розлогім  липовім  тлі  –
множи́нно  відбитою
у  залитому  сонцем  шклі  –
на  кожнім  
осліплено-миготли́вім  кадрі  віконнім
вагоннім:

ті,  хто  всередині  потяга  –  всі  –
то  спільний,  
суцільний,  
загальний  людський  світ,
а  твій,  особистий  –
відносно  потяга  –  зовні:
тільки  у  кожнім  вагоннім  вікні  –  
бачиш  себе  –  у  відображенні…  
ілюзорнім

на  осмисленому  
просторо́вому  фоні

…твій  світ  
за́вжди  любить  тебе:
от  скажеш:  «…нині
небо  таке  –  синє…»,
він
одразу  ж  пого́диться:  
«…синє,  синє  –  аж  голубе…»  

бо  -  любить  тебе

а  скажеш,  приміром:  
«…небо  сьогодні  –  сіре…»,
світ  закиває  прово́рно  
і  підтакне́  :
«…сіре,  сіре…  
навіть  і  по́части  чорне…»  

бо  не  сприймає  «не»

твій  світ  у  всьому  
пого́джується  з  тобою
із  йому  притама́нною
радістю  і  любов`ю

для  нього  істина
у  останній  інстанції  є  –
кожне  слово  твоє,
може,  і  не  продумане,  випадкове  –
слово,
решта  усе  –  загальне
і  похідне́
 
твій  світ  не  розуміє  –  «не»

подумаєш:  
«…я  не  люблю́    зелене  пальто!»
світ  почує  –  
«…пальто…  зелене…»
і  скаже:  «кохана  моя  турбо́то,  
покладись  на  мене:
буде  тобі  пальто
і  –
неодмінно!  зелене…
цілко́м  
покладись  на  мене…»

світ  не  знайомий  із  часткою  «не»
кожне  слово  твоє  –  для  нього  ствердне,
беззапереч-не…

твій  світ  –  однопо́люсний,
і  стосовно  тебе  його  полюс  –
суцільний  плюс…

що  замовиш  –  усе  буде  так:
світ  забага́нки  твої
радісно  вво́лювати  мастак

залишилось  одне,
дрібне́  –
бажати  «без  не»:

скажеш,  приміром:
«…хочу  миру!..»

світ  і  почує:
«миру…  миру…»

а
із  протилежної  сторони  –
ніби  те  саме:
«не  хочу!  не  хочу  війни…»

а  вийде:
«…хочу  війни…»

і  розразиться  
якась  локальна  війна  –
чия  у  тому  буде  вина?
   
твій  світ  
відбивається  у  тобі,  
як  верба  у  воді  –
у  цілковитій  злагоді,
у  ствердній  завжди  
відпові-ді

11.01.2014

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471781
дата надходження 11.01.2014
дата закладки 12.02.2017


Сергей Дунев

Дед

                             
                                         Белёсый  чуб.  Ушанка  набекрень.
                                         Снежок  от  солнца  на  плечах  искрится.
                                         Облокотясь  на  старенький  плетень,
                                         Снимает  он  большие  рукавицы.
                                         Суёт  за  пояс.  Кашляет  в  кулак.
                                         Рукой  обветренной  за  пазухою  шарит.
                                         Я  думал,  что  достанет  он  табак,
                                         А  он  –  «Столичных»  пачку  вынимает.
                                         Протягивает:  –  На,  кури,  сынок.
                                         Иван  с  невесткой  давеча  прислали…
                                         И  потянулся  струйкою  дымок,
                                         И  влажными  глаза  у  деда  стали.

                           __________________________________________


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717520
дата надходження 11.02.2017
дата закладки 11.02.2017


Уляна Стринжа

Схід сонця

Зависло  над  світом  червоною  кулею,
розпечених  джоулів  кіло  і  мегами,
розсунувши  темряву  теплою  хвилею,
 щоб  знову  втішались  його  оберегами.

А  далі  -  проміння  розсипало    золотом,
нестримно  помчало  дахами  і  вежами,
 і  кинулось  ткати  зрум'яненим  колесом
 із  чистого  світла  одвічне  мереживо.
 
І,  сповнений  щебету,  берег  прокинувся,
своїми  пейзажами  море  відкрилося
і  світ  усміхнувся  натхненно  і  приязно,  
неначе  сьогодні  усе  народилося.

Симфонія  світла  акордами  шириться
в  промінні  ясному  природа  купається,
і  пишеться  тут,  і  сміється  і  мріється  -
 напевно  це  щастям  усе  називається.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716122
дата надходження 03.02.2017
дата закладки 08.02.2017


Уляна Стринжа

Двоє і кохання (До картини М. Шагала "Над містом")

Ті  двоє  линули  над  світом
немов  птахи,  немов  птахи…
А  десь  внизу  гуляли  діти  
і  кривулялися  дахи.

Хтось  просо  товк  у  темній  ступі,
а  ще  хтось  лагодив  рояль  -
вони  ж  трималися  за  руки  
і  так  летіли  в  світлу  даль.

Хтось  вірив  у  перестороги,
що  ніби  люди  не  злетять,
що  лиш  землею  ходять  ноги
(ще  й  досі  це  кругом  твердять!)...

А  їм  все  байдуже,  бо  нині  
вони  звільнились  від  оков...
Хоч,  ніби,  й  люди,  і  безкрилі  -
їх  в  небо  підняла  любов.  

Вона  зцілила  й  освятила  
їх  грішні  і  земні  тіла,
вона  дала  серцям  їх  крила,
вона  ж  до  зір  їх  підняла

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716938
дата надходження 08.02.2017
дата закладки 08.02.2017


уляна задарма

Малий

 ....МАЛИЙ  був  слухняним  хлопчиком.  Він  узагалі  був  із  тієї  зручної  породи  сором"язливих  мовчазних  дітей,  які  рідко  про  щось  просять,  рідко  голосно  сміються  ,а  якщо  плачуть,  то  достатньо  відвести  їх  за  руку  в  крихітну  кімнатку  на  другому  поверсі,  дати  ляпаса,  зачинити  на  ключ  і  спокійно  займатися  своїми  справами.  Соплі  і  шмарклі  дитячі  дратують,знаєте...    МАЛИЙ  не  завдавав  клопоту.
 Тому  коли  Тітка  одного  вересневого  сірого  дня  наказала  йому  згребти  докупи  і  спалити  осіннє  листя  в  саду,  він  без  жодних  заперечень  відклав  убік  стареньку  пожежну  машину  без  одного  колеса,  вдягнув  свою  червону  дівчачу  -  та  яка  різниця?  головне,  що  голова  захищена  -  шапку  і  пішов  у  холодний    сад.
     Сад  був  величезний.  Старі  яблуні,  горіхи,  вишні,  кілька  кленів  і  навіть  один  каштан  -  усі,  немов  діти,  що  похворіли,  жовтіли,  блідли,  губили  барви...  І  всипали  землю  листям...Листя  тихо  старіло  на  вологій  землі  -  без  свідомості,  без  сил.Тільки  холодний  вітер  раз-у-раз  ворушив  його  і    марно  намагався  погратися.
 ...МАЛИЙ  узяв  старі  граблі  і  почав  згрібати  непритомне  листя  на  купку...  Його  було  так  багато,що  купка  утворилася  чимала.  Серед  листя  МАЛОМУ  інколи  траплялися  й  дивні  предмети  -  зубці  грабель  зачепили  якось  щось  мереживне  -  якийсь  посірілий  від  бруду  й  туманів  предмет  жіночої  білизни...  А  ще  через  кілька  метрів  -  обгорілу  пластмасову  руку  якоїсь  ляльки.  А  потім  металеві  іржаві  зубці  грабель  дзвякнули  об  щось  маленьке  і  також  металеве  -  то  був  ключ!  Ключ,  загублений  Тіткою  ще  влітку  -  тоді  МАЛИЙ  шукав  його  три  дні....МАЛИЙ  підняв  ключ  і  заховав  до  кишені,  продовжуючи  згрібати  листя  і  усякий  мотлох  на  купу.Він  гріб  і  гріб,гріб  і  гріб...  Найгіршим  було  те,  що  на  місце  старих  листків  з  похмурих  дерев  осипалися  все  нові  й  нові...
...День  добігав  кінця.Ось  уже  прочвалав  попри  паркан  Тітчиного  саду  Дядько,  повертаючись  з  роботи  -  він  був  аптекарем  єдиної  у  містечку  аптеки.  Не  звертаючи  жодгої  уваги  на  МАЛОГО,  він  піднявся  східцями  на  поріг  і  зник  за  дверима.  Звідти  смачно  запахло...
..  Ось  уже  й  сонце  почало  повільно  опадати,  як  сухий  листок,  за  будинок.  А  робота  МАЛОГО  тривала.
     Коли  сутінки  почали  перетворюватись  поволі  на  темну  осінню  ніч,  МАЛИЙ  втратив  надію  зібрати  усе  листя.  Він  поправив  червону  дівчачу  шапку,що  з"їхала  на  чоло,  дістав  сірники  і  підпалив  величезну  купу  осіннього  листя,  старанно  підгорнувши  спочатку  -  щоб  не  розвалювалася  -  її  до  стіни  Тітчиного  будинка.  Листя  не  дуже  хотіло  горіти..  Тліло,  скручувалося  ,чорніло...  Гіркий  ядучий  дим  різав  ніс  та  очі...  Це  було  нестерпно.  Поволі  дим  розповзався  садом...  У  МАЛОГО  щось  запульсувало  у  скронях...Не  дай  Боже  Тітка  або  -  що  ще  гірше  Дядько  -  вийдуть  надвір...  Тоді...  Тоді...
 МАЛИЙ  дістав  з  кишені  знайденого  ключа,  підійшов  до  вхідних  дверей  і  ...замкнув  двері.  На  всякий  випадок.  Щоб  Тітка  з  Дядьком  не  постраждали  від  цього  отруйного  жахливого  диму...  Та  й  врешті,треба  нормально  роздмухати  вогонь  -  листя  потрібно    спалити  -  так  просила  Тітка.
     Кашляючи  МАЛИЙ  підійшов  до  старого  похиленого  паркана  і  виламав  кілька  дощок.  Прилаштував  їх  до  величезної  купи  тліючого  листя  і  ,задихаючись,  спробував  підпалити  дошки.  Полум"я  весело  зайнялось.  Веселі  іскри  злітали  догори.  Темна  ніч  навколо  потемніла  ще  більше...  Стало  спекотно  і  МАЛИЙ  зняв  червону  дівчачу  шапку.  Полум"я  гуділо,а  вітер  роздмухував  його  ще  більше...  Незабаром  почали  горіти  стіна  і    дах.  Звідкілясь  -  здається  з  будинку  -  доносились  якісь  верески...  Але  МАЛИЙ  не  зважав    -  Тітка  попросила  його  згребти  і  спалити  осіннє  листя  в  саду...  А  МАЛИЙ  був  дуже  старанним,  слухняним  хлопчиком  і  рідко  створював  проблеми.

*  твір  уже  був  опублікований  під  іншим  псевдонімом

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589082
дата надходження 22.06.2015
дата закладки 02.02.2017


уляна задарма

мило із запахом суниць

   Ранок  видався  холодним,хоча  сонце  вперто  лізло  в  шпару  між  сірими  шторами  вікна.  Але  найгіршим  було  не  сонце.  Найгіршим  було  мокре  ліжко...Навіть  не  так  саме  мокре  ліжко,  як  лемент,який  зчиняла  щоразу  тітка  Свєта-  нічна  нянька,  піднімаючи  Петрика  з  ліжка.  З  мокрого  ліжка...  Ну  облюрився.  Ну  і  чорт  з  ним...  Навіщо  так  кричати?  
Мокрі  труси  можна  було  заховати  кудись...  А  от  з  матрасом  важко...
Треба  швидко,поки  Свєта  не  прийшла  будити  єдину  дитину  в  корпусі  для  наймолодших,  заправити  мокрий  матрас.    Всіх  забрали  які-не-які  батьки  чи  родичі  на  Різдво  -  тільки  малий,  сцикливий  і  косоокий  Петрик  залишився  на  місці.  Втім,  як  і  завжди.  Забирати  Петрика  було  нікому.
...Петрик  натягнув  колготки  на  мокрі  труси,  а  зверху  -  джинси,засунув  ноги  в  смішні  капці  з  МіккіМаусами  і  тихенько  шмигонув  у  коридор.
     Коридор  був  залитий  світлом,  порожній,  вікна,  розмальовані  морозом,
спалахували  сотнями  іскор...Знадвору  було  чути  бамкання  дзвонів.  
А  з  дитячого  корпусу  -  крик  тітки  Свєти.  Знайшла...  Матрас...  Одразу  відчув  на  собі  мокрі  труси.  Щось  закрутило  в  носі,  защипало  в  очах...
Петрик  швидко  крутанувся  на  п'ятках  -  цьому  мистецтву  його  довго  і  боляче  навчав  восьмикласник  Щибань  -  і  побіг  в  напрямку  великого  загального  коридору,  де  вже  вочевидь  займалися  важливими  дорослими  справами  Петрикові  товариші  по  нещастю  -  здоровань  Щибань,  високий  і  худий  шестикласник  Рачок  і  дев'ятикласниця  Лана.  Їх  також  ніхто  не  забирав.Ніколи.
     Вся  компанія  була  в  сборі,  вони  сиділи  на  відкидних,  як  у  кінотеатрі,  кріселках,  і  рахували  гроші.  
-  Рачок,  давай  ще  дві  монети!  Ти  маєш,  я  бачила!  -  дзвінко  гукнула  чорнява,як  циганка,  Лана.  Лана  була  красива  і  подобалася  Петрику.Інколи  вона  допомагала  йому  зав'язувати  шнурівки,  інколи  могла  дати  відкусити  пів-яблука,  а  то  і  погодувати  з  ложки  у  їдальні...  Навіть  коли  Лана  зв'язала  останнього  разу  Петрикові  шнурівки  разом  і  він  боляче  гепнувся  лобом  об  цементну  підлогу,  навіть  тоді  вона  не  переставала  подобатись...  Всі  реготали,  на  лобі  у  Петрика  росла  з  космічною  швидкістю  синя  гуля,  вихователь  Микол-Федорович  вхопив  Петрика  за  руку  і  поволік  в  медпункт  до  медсестри  Оксанки  мазати  голову  зеленкою  -  навіть  тоді  Лана  не  переставала  подобатись...
А  зараз  вони  -  Щибань,Рачок  і  Лана  потайки  скаладали  свої  копійки,щоб  купити  пачку  сигарет.  Петрик  був  "у  курсі  дєла",  тому  на  нього  ніхто  особливо  уваги  не  звернув.  Аж  поки  Щибань  не  зморщив  раптом  широкого  кирпатого  носа:
-  Йо,що  то  смердить  так?    Ужжжас!
Рачок  почав  принюхуватись  також...  
-Петрик,  ану  йди  сюди!
Мокрі  труси  холодили  шкіру.  Йти  ближче  до  Щибаня  не  хотілося...  Аж  тут  відчинилися  вхідні  дівері  і  до  коридору  зайшла  новенька  вихователька  ЯкЇЇТамЗвати  -  ніхто  не  пам"ятав  -  з  двома  огрядними  жіночками  у  волохатих  шубах.
-  А  ось  і  Петрик  -  сказала  вихователька,  кивнувши  на  нього.  -А  це  до  тебе  гості...  З  опікунської  ради.  А  ну  припини  гойдатися!
Огрядні  жіночки  підійшли  до  Петрика  і  почали  широко  посміхатися.
Петрикове  серце  здивовано  забилося  і  від  хвилювання  він  запитав,  заїкаючись  і  гойдаючись,перекочуючись  з  ноги  на  ногу
-  Ви  принесли  цукерки?
-  Ми  прнесли  тобі  ось...  Одна  з  жіночок  витягла  звідкілясь  -  з  кишені  мабуть  -  якийсь  пакет  і  почала  його  відкривати.    
-  Якийсь  тут  запах  у  вас  дивний...  -  сказала  тим  часом  друга
-Та  це  Петрик  всцявся!  -  прогиготів  Щибань,  бовтаючи  ногами
Петрикове  серце  стислося,мокрі  труси  прилипли  холодно  до  тіла  і  він  раптом  крикнув  голосно  -  аж  луна  покотилася  коридором
-  Це  не  я!
З  пакета  тим  часом  були  витягнуті  на  світ  божий  шапка,  нові  рукавиці  і  ЦЕ...    ЦЕ  було  в  красивій  рожевій  шурхітливій  упаковці,  на  якій  намальована  була  суниця  -  якось  одного  літа  Петрикові  та  іншим  дітям  дали  таке  після  обіду  у  інтернатівській  їдальні  -  цукерки.Але  ті  були  маленькі  і  круглі,а  тут...  Петрикове  серце  тьохнуло  з  радості  -  невже  така  велетенська  цукерка?!!
-Що  за  сморід!  -  тим  часом  і  собі  пробурмотіла  новенька  вихователька,постукуючи  каблучком  модного  чобітка...  як  раптом  до  коридора  влетіла  тітка  Свєта  і,  вхопивши  Петрика  за  худе  плече,  оглядаючись  на  гостей,тому    спокійно  -  а  від  цього  ще  більш  страшно  -  сказала:
-  Петрику,  знову,  заразо?  а  шмаття  твоє  брудне  хто  мені  поможе  повиносити?!!    -  і  стисла  кістлявою  рукою  його  перелякані  кісточки  під  тонкою  футболкою
-  Це  не  я!  -  верескнув  Петрик  і  коли  голос  його  урвавася,  стало  чути  як  знову  десь  далеко  у  морозному  сонячному  дні  забамкали  дзвони...
Петрик  вихопив  з  руки  огрядної  жінки  рожевий  ароматний  предмет  з  намальованою  суницею    і  рвонув  до  свого  корпусу,  з  усіх  своїх  6-річних  сил  і  капців  з  МіккіМаусами.
-  Я  зловлю  його!  -  крикнув  Щибень,  зриваючись  на  рівні  і  стискаючи  кулаки.
-  Не  треба,Толику,  я  сама  розберуся!  -  сказала  новенька  вихователька  і  задріботіла  цокаючи  каблучками  коридором  за  Петриком.
-  Помийте  його  там  заодно  -  воно  ж  встало  ,  свиня  така,  навіть  не  заходило  до  умивальника!  Сцикун!  -  заверещала  Свєта...
   Ось  і  корпус  наймолодшої  групи.  Петрик  кинувся  до  свого  ліжка,  але  матрас  був  піднятий  вертикально  коло  стіни  і  величезна    темна  мокра  пляма  нагадувала  силует  дивовижної  квітки  на  фоні  давніх  підсохлих  плям.  Петрик  кинувся  до  умивальників,  забіг  у  душову  кабінку  і  зачинив  за  собою  тонкі  дверцята  на  гачок.  Тремтячими  руками  почав  здирати  з  велетенської  суничної  цукерки  шурхотливий  блискучий  папір...    Запах  суниць  був  густий  і  рожевий,  тільки  папір  не  хотів  рватися...
-  Петре,  відчини!  -  забарабанив  у  двері  голос  новенької  виховательки.
-  Петре!  Кому  я  сказала!  Негайно!  Тебе  гості  чекають!  
-  Я  не  хочу...  Я  миюся!  -  додумався  Петрик  і  відкрутив  кран.  Зверху  полилася  вода  -  спочатку  холодна...Бррр  !  І  джинси,  і  колготки,  а  що  вже  й  про  нарешті  підсохлі    труси  казати  -  усе    намокало.  Петрик  трусився  і  тремтячими  пальцями  колупав  обгортку  своєї  цукерки,стоячи  під  струменями  води.  Новенька  вихователька  лупила  в  двері  кулаками,  шарпала  їх...  Вода  лилася  і  поволі  починала  теплішати,  витікаючи  крізь  широку  щілину  між  дверима  та  підлогою  просто  у  спеціальну  дірку  водозливу  на  підлозі  посередині  кімнати.  
Раптом  новенька  вихователька  так  шарпнула  двері,  що  гачок  не  витримав  -  двері  відчинилися.Вихователька  вхопила  Петрика  за  мокру  футболку  і  потягла  з-під  уже  гарячої  води.  Петрик  пручався  і  вив...  Найгірше  -  вона  забрала  з  його  рук  слизький  рожевий  суничний  предмет  -  його  цукерку!  Петриковий  подих  перехопило  від  люті  -  він  викрутився  і  штовхнув  цю  гидку  новеньку  виховательку  ЯкЇЇтамЗвати  з  недитячою  ненавистю.
На  підлозі  було  повно  води.  Вихователька  не  втримала  рівноваги  на  своїх  модних  високих  каблучках  і  впала  просто  на  отвір  водозливу,  затуливши  його  собою,  лупнулася  головою  об  білий  кафель  підлоги  -як  Петрик  колись  -якось  дивно  сіпнулася  і  завмерла.  Стало  тихо.  Тільки  вода  шуміла,  поливаючи  вже  порожнє  місце  в    душовій  кабінці  дефіцитною  гарячою  водою,  тільки  десь  далеко  знову  бамкали  дзвони  і  хтось  весело  сміявся  на  вулиці...  Петрик  підійшов  до  виховательки,  що  лежала  нерухомо  на  мокрій  підлозі    посеред  великої  калюжі,  яка  все  прибувала...  Від  голови  виховательки  -  з  відкритими  очима  -  розповзалася  велика  червона  пляма.
 Петрик  витягнув  суничну  цукерку  з  її  теплої  долоні.  Замерзаючи,  забіг  до  спальні  і  заліз  під  своє  ліжко.Там  нарешті  здер  обгортку  зубами...  Цукерка  була  прекрасна  -  величезна  і  рожева.  Петрик  лизнув.
В  роті  зробилося  гірко  і  гидко.  
...в  душовій  текла  вода,  бамкали  дзвони,  десь  знадвору  лунало  "  Христос  народився!"
Петрик  лизнув  ще  раз.
І  заплакав.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693727
дата надходження 11.10.2016
дата закладки 02.02.2017


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.02.2017


Сергей Дунев

Январское

                                         Заиндевевший  лес  прозрачен.
                                         Он  лишь  стволами  обозначен.
                                         Он,  словно  облачко,  плывёт
                                         На  недалёком  расстоянье.
                                         Как  будто  выдохнул,  и  вот  –
                                         Застыло  в  воздухе  дыханье.

                                 _____________________________

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713492
дата надходження 21.01.2017
дата закладки 23.01.2017


Віктор Ох

Бут, чи не Бут — ось питання

Валентин  Бут
[b]«Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»  [/b]
Київ    –  2014

------------------------------


З  самого  Львова  прийшла  мені  по  пошті  бандероль  від  одного  з  авторів  Клубу  Поезії  Валентина  Бута.  Пан  Валентин  під  час  проведення    цьогоріч  у  рамках  ХХІ  Форуму  видавців  у  Львові  презентував  свою  книжку  «Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»,  присвячену  пам’яті  свого  пращура  –  славетного  воїна,  мудрого  політика,  який  був  чи  не  першим,  хто  спробував  боротися  за  українську  державність.
Сам  пан  Валентин  непересічна  особистість,  про  яку  можна  роман  писати.
 І    про  нього  вже  пишуть.  Ось,  наприклад:
http://www.umoloda.kiev.ua/regions/51/171/0/71592/
Він  чи  не  єдиний,  хто  осмілюється  плавати  на  власній  яхті  під  українським  прапором:
https://www.youtube.com/watch?v=dwy-ZhBzkG0#t=846

Валентин  Бут  –  звичайний  вчитель  (скоріше,  незвичайний)  із  с.  Міжводного  Чорноморського  району  в  Криму.  Він  майстер  слова  і  його  гостра  публіцистика  -    то  сравжня  зброя  в  боротьбі  з  противниками  українського.
 Він  -  нащадок  давнього  козацького  роду  і  тому  давно  вже  задумав  книжку  про  свого  славного  предка.  Колись  пан  Валентин  сказав  мені  про  це  в  електронному  листі,  і  я  мав  таємну  надію  колись  ту  його  книжку  прочитати.  І  що  ж!  Мрії  збуваються!  
Та  особливої  пікантності,  майже  детективної  інтриги,  моєму  читанню  книги  надала  присутність  пов’язаного  з  нею  певного  елементу  змагальності.  
 Справа  в  тому,  що  збираючи  матеріал  для  книжки  Валентин  Вікторович  натрапив  на  «наукову  працю»  досить  плідного  кандидата  наук,  який  вважає  однією  з  причин  повстання  в  Україні  1637  року  -  боротьбу  за  владу  між  старшиною,  усобиці  всередині  козацтва,  зводячи  все  до  кар’єризму  козацького  отамана  Павла  Бута.
Я  знайшов  той  опус,  і  прочитав  перед  тим  як  визначитись  –  хто  справжній  патріот  України,  хто  ретельніше  вивчає  джерела,  аналізує  і  осмислює  фактаж,  якщо  й  реконструює  недостаючі  ланки  історичного  ланцюга,  то  згідно  про-  ,  а  не  анти-української  логіки,  хто,  зрештою,  переможе  в  цьому  змаганні  –  Бут,  чи  не  Бут.
Ось  посилання  на  ту  статтю:
http://nndiuvi.org.ua/images/book/29.pdf
Пропоную  всім  порівняти  рівень  переконливості  обох  авторів  –  кандидата  історичних  наук  і  простого  вчителя  (навіть  не  історії).
Одне  скажу,  що  книжка  «Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»  не  суха  і  нудно-наукоподібна.  Прикрашають  її  фотоілюстрації,  репродукції,  факсимільні  уривки  текстів  першоджерел.  Герой  книги  –  діяч  української  історії,  що  змагається  за  свободу  своєї  країни.  Описано  перебіг  конфліктів,  військових  дій,  перемог  і  поразок,  надій  та  зрад.
 Наявна  інтелектуальна  чіткість  і  ясність  в  означенні  предмету  дослідження.  Читається  книга  легко,  спонукає  до  роздумів  не  лише  про  минуле,  а  й  про  наш  нинішній  стан.  А  проте,  прочитайте  і  переконаєтесь  самі.
--------------
Нижче  не  переказуватиму  в  деталях  зміст  книги,  а  лише  висловлю  деякі  думки-тези,  що  з’являлись  в  процесі  читання  .
Перш  за  все  вкотре  дивувався  –  нічого  під  сонцем  не  змінюється.  Історія  рухається  по  колу.  (І  ще  не  відомо  чи  на  підйом  чи  скочується  вниз).  Тоді  (в  далекому  17-му  столітті)  і  всі  роки  потому  (і  тепер  теж)  існувала  патова  ситуація  в  векторних  уподобаннях  політичного  істеблішменту.  Вирішальної  більшості  у  визначенні  напрямку  розвитку  країни  немає.  Один  парламент  змінює  інший,  а  суть  залишається.  Україна  завжди  балансує  на  лезі  ножа.
В  пошуках  союзника  в  боротьбі  за  свою  незалежність  і  тоді  ми  метались  в  трикутнику  Росія-Туреччина-Польща,  і  теж  саме  відбувається  зараз  –  блукання  серед  трьох  сосен  Росія-Євросоюз-США.
 Щоб  вийти  з  глухого  кута,  хочеш  не  хочеш,  доводиться  укладати  союзи  між  партіями(країнами)-суперницями.
У  нас  бували  періоди  україно-польських,  україно-російських,  україно-мусульманських  примирень,  але  покищо  не  було  україно-українських  порозумінь.
А  чи  треба,  взагалі,  розглядати  давні  історичні  події  через  призму  національно-державницької  самоідентифікації?  
А  чому  б,  власне,  і  ні!  Чому  беруться  на  кпини  будь-які  прояви  утвердження  і  захисту  власної  державної  і  духовної  самобутності.  Пропонуються  пошуки  будь-яких  поведінкових  мотивів,  лише  не    патріотичних,  не  національно-визвольних.
Сучасна  світова  історична  наука  відмовилася  від  філософсько-історичного  трактування  минулого  і  зосередилась  на  його  розумінні,  як  «прояву  феноменів  культурних  епох».  Висміюються  роботи  (книги),  де  йдеться  про  прагнення  незалежності  українського  народу  завжди  упродовж  своєї  історії,  або  де  історія  України  –  це  шлях  боротьби.
Чомусь  стало  модним  заперечувати  безперервність  розвитку  українського  народу,  української  ідентичності.  Неодноразово  стикався  з  намаганням  сучасних  авторів  в  історичному  контексті  уникати  «наївно-патріотичного,  національного»,  «самостійного  буття  народу»  під  лозунгом  «боротьби  з  шароварищиною  у  всіх  її  проявах».
Будь-який  національний  поступ  чомусь  має  висміюватись,  піддаватись  якщо  не  недовір’ю,  то  мазохістській  самоіронії.
Це  символічно,  що  книжка  вийшла  саме  зараз,  коли,  як  загострення  хронічної  хвороби,  продовжується  війна  за  незалежність,  і  ніякий  скептик  не  засумнівається  в  потребі  протистояння  охопленню  пропагандою  зневаги  до  України  та  її  історії.
Кожен  літературний  текст  тим  вартісніший,  чим  більше  шарів,    вимірів  в  собі  містить.  В  книжці  Валентина  Бута  «Павло  Михнович  Бут,  Лицар  Зрадженої  Волі»  я  також  відчув  декілька  пластів.  Є    тут:  
1.  Історичний  фактаж  з  майже  детективними  інтригами,  розгадуванням  загадок.
 2.  Зміщення  чи  розставлення  правильних  акцентів  в  інтерпритації  фактів,  реконструкція  подій  і  їх  мотивів.  Спроба  задуматись  над  тим  чи  така  вже  ми  «несподівана  нація»,  якою  нас  вважають  на  Заході.
3.  Аналіз  ролі  особистості,  авторитетів  в  історіїї  нації  і  ролі  особливостей  епохи.  
4.  Мотивація  автора  –  не  лише  дослідити  якусь  локальну  історію  –  історію  свого  роду,  а  й  емоційністю,  глибоким  вивченням  матеріалу  перемогти  науковця-опонента.  Автор  проти  тенденції  применшувати  рівень  розвитку  українців,  як  нації  і  їх  історичної  легітимності.
І  я  в  цьому  його  підтримую.  Тож  на  питання  винесене  в  заголовок,  відповідаю:
Бут!
----------------
12.10.14
На  фото  Валентин  Бут
[img]https://scontent-b-fra.xx.fbcdn.net/hphotos-xpf1/t31.0-8/10575436_556797641116377_5756280729244329751_o.jpg[/img]

P.S.
Я  отримав  відгук  пана  Валентина  на  цю  свою  рефлексію:
Вельмишановний  пане  Вікторе!
Щиро  дякую  Вам  за  Ваш,  як  завжди  змістовний,  вдумливий  аналіз  цього  разу  моєї  книжечки.Якби  писав  її  зараз,  то  проминув  би  того  недовченого,  не  згадував  би  його  потуги.  Книжка  від  того,  я  впевнений,  лише  виграла  б.  Але  -  що  зроблено,  то  зроблено.  Тоді  мені  те  пекло.  Насправді  маємо  стільки  замовчуваного  в  нашій  історії,  що  тут  би  працювати  й  працювати.  Якось  влітку,  ще  коли  мав  безперебійний  доступ  до  Мережі,  віднайшов  аудиокнигу  Історія  Русів,  у  перекладі  Івана  Драча.  Авторство  її  приписують  Кониському,  але  те  під  великим  питанням.  Я  ж  про  те,  що  слухаючи  сторінки  нашої  історії  змальовані  там,часом  жахаєшся  тої  ясно  вираженої  впродовж  століть  тенденції  нищення  нашою  старшиною  всього  патріотичного,  самостійного  на  догоду  дрібних  особистих  інтересів.  Історія  з  Мазепою  найпоказовіша.
Ми  так  давно  й  віддано  плазували  перед  Москвою,  що  те  стало  частиною  сутності  наших  еліт,  не  кажучи  про  те,  що  сама  Москва  звикла  сприймати  те,  як  даність.  А  як  можна  сприймати  вола,  коли  він  хоч  часом  і  мукає,  а  проте  ж  безвідмовно  тягне.  Приклад  не  дуже  вдалий,  бо  добрий  господар  ставиться  до  свого  вола  краще,  ніж  Москва  до  нас.  Чого  ж  дивуватися,  теперішній  реакції  Москви?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529526
дата надходження 13.10.2014
дата закладки 14.01.2017


Максим Тарасівський

…вивчимо самі й заохотимо інших вивчати…

Українська  національна  культура,  зокрема,  пісенна  й  хореографічна,  тривалий  час  існувала  та  розвивалася  суто  як  явище  фольклорне,  як  народна,  не  повною  мірою  визнана  й  дозволена  культура.  Коли  ж  наприкінці  ХІХ  століття  ця  народна,  переважно  сільська  культура  знайшла  свій  шлях  на  офіційні  сцени,  вона  постала  там  у  спотвореному  вигляді:  на  той  час  діячам  мистецтв  бракувало  знань,  практично  не  існувало  систематичних  етнографічних  досліджень,  які  б  сформували  повне  уявлення  про  народну  культуру  та  слугували  підґрунтям  для  її  професійного  сценічного  розвитку.  «…слабка  або  погана  імітація,  а  здебільшого  еквілібристика  в  українській  одежі  під  неможливо  швидкий  темп  українського  козачка»  -  ось  що  потрапляло  на  сцену!

Слова  ці  належать  Василю  Миколайовичу  Верховинцю,  українському  етнографу,  хоровому  диригенту,  композитору  та  нашому  першому  балетмейстеру  –  так,  саме  він  був  постановником  першого  українського  балету.  Власне,  завдяки  натхненій  наполегливій  праці  Василя  Верховинця  українська  пісенна  й  танцювальна  культура  отримала  глибоке  наукове  вивчення,  дослідження  та  адаптацію  до  професійної  сцени.  Як  ми  вже  неодноразово  наголошували,  така  робота  завжди  є  більшою  за  себе  як  таку,  виходить  за  власні  рамки,  адже  культура  є  універсальним  представництвом  країни  у  світі,  зберігає  духовний  код  народу.  Василь  Миколайович  добре  це  розумів:  «Коли  ми  вивчимо  самі  й  заохотимо  інших  вивчати  справжній  народний  танець,  то  тим  самим  збережеться  його  правдива  краса  й  відновиться  його  слава,  яку  заплямували  пародисти  українського  танцю».

Микола  Верховинець  народився  5  січня  1880  року  в  селі  Старий  Мізунь  на  Івано-Франківщині.  Здобувши  фах  вчителя  у  Львові  та  Самборі,  працював  у  народних  школах,  а  згодом  долучився  до  діяльності  «Русько-народного  театру»  як  хореограф  і  паралельно  почав  досліджувати  українську  народну  пісню  й  танець.  Робота  в  театрі  звела  його  з  Миколою  Садовським,  який  запросив  Верховинця  приєднатися  до  свого  театру  у  Києві  –  як  актора  та  постановника,  а  етнографічні  дослідження  Верховинця  стали  основою  для  перших  ґрунтовних  видань,  присвячених  народній  культурі:

-  «Українське  весілля»  (1906;  такого  роду  записів  було  вже  чимало,  але  Верховинець  вперше  представив  українське  народне  весілля  з  професійно  записаними  нотами);

-  «Теорія  українського  народного  танцю»  (1919;  взагалі  перше  дослідження  народної  хореографії,  перевидавалося  4  рази,  останнє  видання  –  1991  року);

Збірник  для  дітей  «Весняночка»  (1923;  5  видання  датоване  1990  роком,  а  записані  та  створені  Верховинцем  пісні  та  музичні  ігри  для  дітей  нині  включено  до  шкільних  підручників).

Це  –  надзвичайно  вагомий  внесок  в  розвиток  національної  культури;  власне,  цього  більш  ніж  достатньо,  аби  виправдати  згадку  про  день  народження  Василя  Миколайовича:  це  не  просто  якісь  давні  пошуки  та  архівні  видання,  це  –  теоретичні  підвалини  сучасного  українського  мистецтва,  підґрунтя  його  розвитку.  Та  й  це  ще  не  всі  здобутки,  і  правда  ще  не  вся  –  ми  й  не  маємо  можливості  розповісти  усе,  але  деякі  речі  сказати  мусимо.

Спершу  про  здобутки.

1930  року  Верховинець  поставив  перший  український  балет  –  «Пан  Конський»  на  музику  Вериківського  та  Ткаченка.  Того  ж  таки  1930  року  ним  заснований  у  Полтаві  вокально-хореографічний  ансамбль  «Жінхоранс»  -  на  базі  цього  колективу  Верховинець  створив  новий  жанр  –  театралізована  пісня;  Павло  Вірський  казав  про  цей  доробок:  «Найкращі  традиції  „Жінхорансу“  свято  шанують  усі  танцювальні  колективи  України,  в  цих  традиціях,  зокрема,  виховується  і  Державний  заслужений  ансамбль  танцю  Української  РСР».

1935  року  на  першому  міжнародному  фестивалі  народного  танцю  в  Лондоні  було  представлено  «триколінний  гопак»  у  постановці  Верховинця.  Танець  здобув  першу  премію,  а  українська  хореографічна  культура  –  визнання  на  світовій  арені.

Микола  Верховинець  записував  та  обробляв  народні  пісні  (понад  400),  також  він  писав  музику  на  вірші  українських  поетів  –  Франка,  Рильського,  Тичини,  Олеся,  Лесі  Українки  та  інших.  Багато  українських  діточок  співають  пісеньку  «А  я  у  гай  ходила»  -  музику  до  неї  написав  Верховинець.  Перу  Верховинця  належать  і  хорові  твори.  Нині  творча  спадщина  Верховинця  поступово  повертається  на  сцену  після  вимушеного  забуття.

А  тепер  –  ще  трохи  історичної  правди  про  Василя  Верховинця,  гіркою  та,  на  жаль,  типової  на  той  час  для  долі  української  мистецької  громади.

Вперше  Василя  Верховинця  заарештували  1922  року,  тоді  знову  1927,  а  втретє  та  востаннє  –  у  грудні  1937  року,  здається,  на  вищому  злеті  його  кар’єри:  адже  1936  року  очолюваний  Верховинцем  колектив  «Жiнхоранс»  тріумфально  виступав  в  Москві  під  час  Декади  української  лiтератури  i  мистецтва.  Митця  катуванням  змусили  зізнатися  в  організації  антирадянського  виступу  в  Полтаві  1919  року.  Виїзна  сесія  Військового  суду  СРСР  у  Києві  10  квітня  1938  року  визнала  його  винним,  а  наступного  дня,  11  квітня  1938  року,  Василь  Миколайович  Верховинець  був  страчений  як  контр-революціонер,  заколотник,  буржуазний  націоналіст  та  польський  шпигун.  Його  дружина  –  Євдокія  Доля,  співачка  й  актриса  «Жінхорансу»  -  також  зазнала  репресій:  вона  відбула  заслання  до  Казахстану  (1938-1944).

За  клопотанням  Спілки  композиторів  України  Василя  Верховинця  повністю  реабілітовано  25  квітня  1958  року.

На  згадку  про  Василя  Верховинця,  батька  сценічного  втілення  багатьох  українських  народних  танців,  -  "Гопак"  у  виконанні  ансамблю  імені  Павла  Вірського  
[youtube]https://youtu.be/DvZh6VGMkgo[/youtube]  

І,  звісно  ж,  пісня  -  «Чорні  очі  палки»,  музика  Василя  Верховинця,  слова  Івана  Франка,  виконує  Марія  Байко  у  супроводі  Ярослави  Матюхи  (фортепіано),  Богдана  Бонковського  (скрипка),  Андріана  Білинського  (віолончель)  [youtube]https://youtu.be/7KpEn_uv59s[/youtube]

5  січня  2017  року

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710324
дата надходження 05.01.2017
дата закладки 10.01.2017


Максим Тарасівський

Музика за надзвичайних обставин

Перша  половина  ХХ  століття  видалася  вкрай  бурхливою  на  наших  теренах  –  чого  лише  дві  світові  війні  варті!  Та  й  іншого  чимало  трапилося:  розпадалися  імперії,  перекраювалися  кордони,  відбувалися  революції,  громадянській  війни,  розгорталися  репресії,  людство  винайшло  такі  штуки  як  геноцид,  голодомор  і  голокост,  виникали  нові,  небачені  режими,  наче  зі  сторінок  якихось  антиутопій  скопійовані.

Коли  ті  катастрофічні,  криваві,  нервові  часи  ще  навіть  не  закінчилися,  коли  світ  ще  тільки  почав  занурюватися  в  чергову  глобальну  бійню,  радянський  поет  Коган  писав:  «Есть  в  наших  днях  такая  точность,  что  мальчики  иных  веков,  наверно,  будут  плакать  ночью  о  времени  большевиков».  Так,  глобально-катастрофічні  часи  огортає  певний  романтичний  серпанок,  але  серпанок  той  часто-густо  –  кривавого  кольору.

І  справді:  часи  були  такі,  що  тільки  віки  можуть  так  запрасувати  все  страшне,  аби  нормальна  людина  воліла  туди  повернутися.  Ми  про  ті  звиви  нашої  історії  знаємо  з  книжок;  але  комусь  довелося  пройти  тими  хресними  шляхами  самотужки.
Неймовірний  приклад  людини,  яка  особисто  пережила  чи  не  все,  що  трапилося  в  наших  широтах  у  1900-1950-х,  -  композитор  Всеволод  Петрович  Задерацький  (1891-1953),  річницю  народження  якого  ми  сьогодні  відзначаємо.

Всеволод  Петрович  народився  на  Рівненщині,  у  Здолбунові.  Після  закінчення  гімназії  в  Курську  Задерацький  вступив  на  юридичний  факультет  Московського  університету  та  паралельно  –  до  консерваторії.  У  1915-1916  роках  Задерацький,  студент  останнього  курсу  університету,  викладав  музику  самому  спадкоємцю  престолу  Російської  імперії  –  цесаревичу  Олексію.

1916  року  Задерацький  закінчив  навчання  та  одразу  потрапив  до  лав  армії  –  вже  в  розпалі  була  Перша  світова.  Після  жовтневого  заколоту  1917  року  та  початку  громадянської  війни  Задерацький  –  офіцер  в  армії  Денікіна.  Однак  від  «білих»  він  скоро  втік:  денікінці  розстрілювали  всіх  полонених,  і  Задерацький,  якого  це  жорстоко  обурило,  шукав  іншого  в  «червоних».  Однак  «червоні»  самі  його  ледь  не  розстріляли  –  лише  випадок  врятував  йому  життя.  Це  справді  доля!  –  сам  Дзержинський  почув,  як  приречений  Задерацький  награвав  на  роялі.  Залізний  Фелікс  вирок  скасував  та  видав  музиканту  охоронну  грамоту:  життя  зберегти,  визначити  місце  проживання.

Так  Задерацький  опинився  в  Рязані,  однак  спокійного  життя  та  свободи  музичної  творчості  не  здобув.  1921,  1922  і  1926  його  заарештовували  як  колишнього  «білого»;  між  арештами  Задерацький  писав  музику  та  багато  виступав  як  піаніст-віртуоз.  Та  часи  ставали  дедалі  жорсткішими,  і  під  час  третього  арешту  всі  його  речі,  в  тому  числі  нотні  рукописи,  було  вилучено  та  знищено,  а  сам  він  провів  у  в’язниці  мало  не  три  роки.  1930  року  йому,  нарешті,  дозволили  жити  й  працювати  в  Москві,  він  влаштувався  на  радіо  піаністом  і  штатним  композитором,  отримав  можливість  уповні  розкрити  свій  талант.

Однако  «гайки»  знову  закрутили;  1934  року  Задерацького  висилають  з  Москви  у  Ярославль,  а  1937  року  знову  кидають  у  в’язницю  за  денікінське  минуле  та  призначають  йому  покарання  –  6  років  позбавлення  волі  без  права  листування.  Задерацького  відправляють  на  Колиму  –  на  щастя,  протримали  його  там  всього  лише  2  роки,  і  1939  року  він  був  реабілітований.  Задерацький  і  на  засланні  створював  музику  –  паперу  в’язням  не  давали,  тож  він  занотовував  свої  твори  на  випадкових  паперових  здобутках,  здебільшого  –  на  телеграфних  бланках.  Так  вони  й  дійшли  до  нас  –  наче  телеграми,  відправлені  жертвою  ворожого  людині  часу  та  з  ворожої  людині  місцевості...

Не  встиг  композитор  звикнути  до  життя  на  волі,  як  почалася  Друга  світова  війна;  так  Задерацький  опинився  в  Казахстані,  в  евакуації.  Після  війни  він  поневірявся  по  усій  країні,  мешкав  і  в  Ярославлі,  і  в  Житомирі,  працював,  де  міг,  був  і  музруком  в  дитсадочку,  аж  доки  не  опинився  у  Львові  –  тут  пощастило,  йому  дозволили  очолити  кафедру  камерної  музики  консерваторії,  він  міг  і  викладати,  і  творити  музику.  Але  щастило  знову  недовго:  1948  року  в  СРСР  розпочалася  боротьба  з  «формалізмом»  в  музиці  (нещодавно  ми  розповідали  про  це).

Задерацького  оголосили  формалістом  –  адже  його  музика  носила  на  собі  відбиток  класики,  академічності,  він  не  писав  «побутових»  пісень,  під  його  музику  не  можна  було  танцювати  та  крокувати  строєм.  Отже,  формаліст!  –  саме  так  таврували  композитора  Задерацького,  «формалістичні»  твори  якого  –  як  колишнього  денікінця  та  в’язня  –  ніколи  в  СРСР  не  публікувалися  та  не  виконувалися!  «Не  читал,  но  осуждаю!»  -  та  й  годі.

Задерацького  того  разу  не  ув’язнили  та  не  вислали;  хто  зна,  чим  би  все  те  закінчилося,  але  1  лютого  1953  року  Всеволода  Петровича  Задерацького  не  стало.
Лише  через  20  років  твори  Задерацького  почали  з’являтися  на  сцені  –  дуже  обмежено,  вкрай  несміливо;  і  тільки  з  ліквідацією  СРСР  творча  спадщина  Задерацького  повною  мірою  повернулася  –  тепер  її  називають  «втраченою  класикою  ХХ  століття».  Це  опери,  симфонії,  прелюдії,  хорові  та  вокальні  твори  –  прекрасна,  різноманітна,  дуже  цікава  музика,  яку  створила  людина,  чиє  життя  було  сповнене  поневірянь  і  часто  –  смертельної  небезпеки.  В  доробку  Всеволода  Петровича  –  і  літературна  спадщина;  його  книгу  «Золотое  житье»  було  видано  вперше  лише  2012  року.

На  згадку  про  це  трагічне,  катоване  часом  і  злою  долею,  але  таке  щедре  на  талант  життя  послухаємо  концерт  для  фортепіано  №  1  Всеволода  Задерацького  [youtube]https://youtu.be/oAPEJPinImY[/youtube]

02  січня  2017  року

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709817
дата надходження 02.01.2017
дата закладки 04.01.2017


Максим Тарасівський

Откуда есть пошла песня

Хто  не  знає  пісні  «Реве  та  стогне  Дніпр  широкий»?  А  хто  знає,  що  народилася  вона  в  Одесі?

Піснею  вірш  Тараса  Григоровича  Шевченка  зробив  Данило  Якович  Крижанівський  (29.12.1856  –  26.02.1894,  н.с.)  –  український  композитор  і  педагог.  Він  прожив  лише  37  років,  але  лишив  по  собі  безцінну  для  українців  спадщину  –  пісню-символ,  пісню-гімн.

Данило  Якович  народився  на  Херсонщині,  навчався  в  Одеській  семінарії,  потім  –  в  Одеському  університеті.  Якось  він  приїхав  у  Київ,  аби  організувати  видання  збірки  своїх  хорових  творів,  і  тоді  вперше  в  житті  побачив  Дніпро.  Він  був  глибоко  вражений.  О,  ми  не  можемо  собі  уявити,  яким  тоді  був  наш  древній  Дніпр  Борисфенович!  –  ані  дамби,  ані  водосховища  на  той  час  ще  не  змінили  потужну,  норовливу  ріку,  не  перетворили  її  на  безкінечне,  через  усю  країну  розтягнуте  озеро  з  ледь  помітною  течією…

Ось  як  змалював  розбурханий  Дніпро  Микола  Васильович  Гоголь:

«Нет  ничего  в  мире,  что  бы  могло  прикрыть  Днепр…  Когда  же  пойдут  горами  по  небу  синие  тучи,  черный  лес  шатается  до  корня,  дубы  трещат  и  молния,  изламываясь  между  туч,  разом  осветит  целый  мир  —  страшен  тогда  Днепр!  Водяные  холмы  гремят,  ударяясь  о  горы,  и  с  блеском  и  стоном  отбегают  назад,  и  плачут,  и  заливаются  вдали…  Дико  чернеют  промеж  ратующими  волнами  обгорелые  пни  и  камни  на  выдавшемся  берегу.  И  бьется  об  берег,  подымаясь  вверх  и  опускаясь  вниз,  пристающая  лодка.  Кто  из  козаков  осмелился  гулять  в  челне  в  то  время,  когда  рассердился  старый  Днепр?  Видно,  ему  не  ведомо,  что  он  глотает,  как  мух,  людей.»

Цей  текст  датується  1831  роком,  а  1837  Тарас  Григорович  Шевченко  написав  свої  безсмертні  рядки,  що  коротко  та  напрочуд  влучно  втілюють  непересічну  міць,  страхітливу  потужність  і  непоборну  чарівність  Дніпра:

Реве  та  стогне  Дніпр  широкий,
Сердитий  вітер  завива,
Додолу  верби  гне  високі,
Горами  хвилю  підійма.
І  блідий  місяць  на  ту  пору
Із  хмари  де-де  виглядав,
Неначе  човен  в  синім  морі,
То  виринав,  то  потопав.
Ще  треті  півні  не  співали,
Ніхто  ніде  не  гомонів,
Сичі  в  гаю  перекликались,
Та  ясен  раз  у  раз  скрипів.

Данило  Якович  повернувся  до  Одеси,  де  працював  викладачем,  і  написав  музику  до  Шевченкового  вірша.  Він  присвятив  пісню  своєму  другу,  драматургу  Марку  Лукичу  Кропивницькому;  невдовзі  трупа  Кропивницького  прибула  до  Одеси,  і  Данило  Якович  вручив  Кропивницькому  свій  подарунок.  Той  сів  за  фортепіано,  зіграв  пісню  за  щойно  отриманими  нотами,  а  тоді  міцно  обійняв  Крижанівського  та  назвав  пісню  –  шедевром,  що  обессмертить  Кобзаря  і  самого  Крижанівського.

Марко  Кропивницький  власним  коштом  видав  пісню  (у  збірці),  але  перші  два  наклади,  1884  і  886  року,  конфіскувала  поліція;  лише  з  третьої  спроби,  у  1886  році  пісню  було  оприлюднено,  вона  стало  доступна  широкому  загалу.

Тим  же  Марком  Кропивницьким  пісню  «Реве  та  стогне  Дніпр  широкий»  було  вперше  виконано  публічно  –  під  час  вистави  в  Одесі,  під  марні  намагання  поліцейського  наглядача  зупинити  спів,  а  потім  –  приборкати  схвильований,  розбурханий  зал.

Ось  така  вийшла  звивиста  історія:  Шевченко  написав  текст  у  Петербурзі;  Крижанівський  відчув  його  повною  мірою  над  Дніпром  у  Києві;  музика  народилася  в  Одесі;  в  Одесі  ж  відбулася  прем’єра  –  і  відтоді  пісня  стала  народною,  в  повному  значенні  цього  слова.  Саме  так:  є  автор  тексту,  є  автор  музики  –  а  пісня  народна:  належить  народу,  втілює  його  дух,  характер,  символи.

Добре  відоме  виконання  пісні  хором  імені  Верьовки;  та  ми  пропонуємо  почути  «Реве  та  стогне  Дніпр  широкий»  через  океан,  з  іншого  континенту  –  чоловічий  хор  «Гуслі»,  Вінніпег.  Зверніть  увагу  –  коли  залунала  пісня,  зал  підвівся,  стоячи  й  аплодували.  Кажуть,  що  саме  так  одесити  зустріли  перше  виконання  пісні  Марком  Кропивницьким  [youtube]https://youtu.be/rE8_5ugH5Jc[/youtube]  

Вшануймо  пам'ять  Данила  Яковича  Крижановського  -  сьогодні  160  річниця  від  дня  його  народження.

29  грудня  2016  року

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709085
дата надходження 29.12.2016
дата закладки 31.12.2016


Олег Шкуропацкий

Из жизни рыб и людей


Я  сидел  на  берегу  с  удочкой  в  руках,
глядел  на  индейский  поплавок,
который  мне  подарил  Чинганчкук  Большой  Змей.
Джордж  Вашингтон  до  сих  пор,
смотрит  на  меня  из-подо  лба,  
не  по-доброму,
со  своих  защищённых  долларов.

Никто  не  хотел  клевать,
все  хотели  жить;
никто  не  хотел  плевать
на  свою  жизнь.

Я  сочувствовал  рыбе  
и,  как  никто  другой,  я  её  понимал
обеими  полушариями  своего  сельского  ума,
ведь  мы  вышли  из  общей  глубины,
оставили  одну  и  ту  же  глыбу,
и  на  всех  нас  обрушился  общий  дар
жизни  -  на  меня  и  на  рыбу.

Но  вот  кто-то  клюнул,  несчастный:
быстро  задёргался  поплавок,
индейцы  на  радостях  пустились  в  ритуальную  пляску,
и  даже  Джордж  Вашингтон,
в  кои-то  веки,
милостиво  подмигнул  мне  своим  мешковатым  веком.

-  Ага  -  заорал  я  рыбе  во  всё  горло  -  доигралась.
Наконец-то  я  тебя  обманул.
Где  же  был  твой  хвалёный  архейский  ум?
Нет  у  тебя  ума  и  в  помине
и  никто  тебя,  рыба,  уже  не  помянет
ни  украинцы,
ни  россияне.

Вот  и  пришёл  тебе,  рыба,  Гитлер  капут,
вот  и  увенчался  лаврушкой  и  солью
мой  долгожданный  труд.

Только  не  надо,  не  смотри  на  меня
своим  выпуклым  близоруким  оком;
перламутровые  бусы  своих  глаз  утри,
я  не  понимаю  твоих  утрат
и  слёзы  твои  всё  равно  проигнорирую,
будь  ты  хоть  кистеперою  рыбою
или  щукою  пресноводной  Руси  -
не  отпущу  и  не  проси.

Но  рыба  всё  на  меня  смотрела
однобоким  глазом  своего  тела,
она,  как  будто  мне  говорила:
этот  окружающий  мир,  я  его  не  понимаю,
всякая  букашка  его  понимает,  а  я  нет.
Я  такая  дура.
И  рыба  била  хвостом  бескультурно
и  тяжко,  но  беззвучно  вздыхала
во  весь  рот  своего  волжского  диалекта.

-  Но  с  другой  стороны  -  рыба  говорила  -
я  ведь  не  горилла,
чтобы  всё  понимать,  ни  макака  какая-то,
поверьте,  мне  не  в  чём  раскаиваться.
И  рыба  раскланивалась
передо  мной,  нахалом,
и  тут  же  задыхалась
от  ветра,  солнца,  звёзд  и  синевы.

...  но  не  совсем,
потому  что  с  последним  дыханием  
я  её  отпускал  в  кругосветное  плаванье,
хотя  понимал,  что  делаю  неправильно,
что  ей  не  доплыть  до  перевёрнутой  Австралии,
я  всё  понимал,
но  всё  равно  отпускал.

Ты  приплыла  к  нам  из  мезозоя,
в  дороге  ты  натёрла  кровавые  мозоли,
по  пути  потеряла  ненужный  дар  речи,
чтобы  в  конце  встретиться  с  человечеством,
со  всеми  нами.
Стоило  ли  это  таких  трудов?  
мы  люди  не  понимаем.

Мы  стоим  друг  против  друга
и  смотрим  в  толстое  запотевшее  стекло
и  каждый  из  нас  думает  о  своём.

Плыви  разумная  рыба,
работая  плавниками  и  лопастями,
перед  тобой  новая  эра  -  милости  просим;
я  вновь  тебя  отпускаю
на  радость  Природе  и  всей  небесной  системе.
И  звёзды  взяв  пальцы  в  рот
по-мальчишески  мне  свистели.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708214
дата надходження 24.12.2016
дата закладки 28.12.2016


Олег Шкуропацкий

Житие электросварщика



Сначала  он  боялся  высоты.  Глянь,  твоя  мама  идёт.  Артурчик,  смотри,  пять  копеек  упало.  Шутили  над  ним  зубатые  рабочие.  Но  Артур  быстро  овладел  собой,  взял  над  собой  верх  и  подружился  с  высотой.  Стал  с  ней  на  "ты".

Внизу  был  Вавилонск.  Верней,  он  угадывался  внизу:  маленькие  слипшиеся  кварталы  новостроек,  среди  которых,  то  там,  то  сям,  торчали  одноногие  жирафы  башенных  кранов.  Кварталы  были  расцарапаны  ровными  линиями  автодорог  и  ещё  более  прямыми  -  железнодорожных  веток.  Вавилонск  кипел,  чёрные  дыми  от  котелен  и  асфальтных  заводов,  трубили  в  поднебесье.  К  очередной  стройке  века,  отовсюду,  с  разных  сторон  мира  стекались  пресмыкающиеся  эшелоны  со  стройматериалами.  Стройка  эта  впитывала  в  себя  всё,  словно  наращивая  мышечную  массу,  перед  тем,  как  покорить  в  рывке  новую  отметку.  Людей  внизу  было  не  видно  -  с  такой  высоты  их  как  бы  уже  не  было  в  Природе.

Первые  недели  работы  на  стройке  века,  Артур  регулярно  возвращался  с  небес.  Тяжёлая  расшатанная  клетка  грузового  лифта  со  скрежетом  опускала  его  и  ещё  дюжину  молодых  электросварщиков  на  землю.  Здесь  он  жил,  как  гражданский  житель,  а  не,  как  электросварщик,  свою  профессию  оставляя  на  небе,  на  земле  она  была  лишней.  Как  человек,  Артур  имел  отношения  с  конторскими  служащими,  кондукторами  и  водителями  общественного  транспорта,  собутыльниками  в  комнате  общежития  и  Занусей  -  молоденькой  продавщицей  продовольственного.

Зануси,  наверное,  его  любила,  особенно  в  свободное  от  работы  время.  В  подсобке  магазина,  они  несколько  раз  оставались  вдвоём,  после  рабочей  смены.  Там  они  распивали  бутылку  водки,  закусывали  килькой  в  ржавом  томатном  соусе  с  чёрным,  разорванным  вручную  хлебом  и,  расстелив  газету  с  портретами  передовиков  производства,  занимались  любовью  -  имели  полное  право.

Но  скоро  Артур  перестал  возвращаться  на  землю.  А  зачем?  На  небе  была  работа,  на  земле  -  лишь  скучный  лакедемонянский  быт,  да  редкие  сырые  отношения  с  женщиной.  Там  в  высоте  он  был  при  деле,  а  здесь  как-то  терялся,  становился  неуверенным  и,  чтобы  обрести  своё  право,  Артуру  приходилось  крепко  пьянствовать.  К  тому  же  Зануси,  как  оказалось,  любила  не  его  одного,  она  вообще,  была  женщиной  не  жадной,  особенно  в  послерабочее  время,  когда,  почти  всякий  раз,  у  неё  налаживалась  личная  жизнь.

Поначалу,  перестав  опускаться  на  землю,  Артуру  как  будто  чего-то  не  хватало.  Он  томился  по  более  высокому  атмосферному  давлению,  по  густому  воздуху  индустриализации,  пахнущей  неистребимым  историческим  запахом  комнате  общежития,  по  мягкой  женской  доброте.  Но  скоро  это  начало  проходить,  Артур  был  слишком  молод,  чтобы  успеть  прочно  привязаться  к  шуму  и  грязи  земного  бытия.

Правда  существовали  выходные,  когда  стройка  века  останавливалась,  и  все  вынуждены  были  прогуливать  один  лишний  день.  Но  так  было  только  поначалу,  позже  стройка  века  стала  старше  и  набрала  хорошей  скорости,  выходные  отменили,  и  в  рабочих  начали  нуждаться  непрерывно.  Красные  календарные  воскресенья,  стали  обыкновенными  чёрными  днями.

Стройка  развивалась,  поднималась  дальше,  с  каждым  месяцем  выполненного  плана,  достигая  всё  более  высоких  атмосферных  слоёв.  С  годами  Артур  полюбил  высоту  и  более  не  мог  без  неё  жить.  Иной  раз  он  не  без  содрогания  размышлял  о  своём  возможном  возвращении  на  землю,  в  круг  обычных  приземистых  людей  с  их  низкорослыми  проблемами.

Артур  чувствовал,  как  в  нём  происходили  какие-то  перемены.  Воздух  стройки,  свежий  и  неустойчивый,  действовал  на  него  ободряюще.  Иногда,  в  минуты  краткого  перекура,  он  садился  на  край  металлической  конструкции,  свесив  кирзовые  ноги  в  бесконечность,  и  вспоминал  о  своей  прошлой  жизни,  лишённой  ветра  и  высоты.  Скучной  ему  теперь  представлялась  эта  жизнь,  очень  ограниченной,  низкой,  без  воздуха  и  перспективы.  Порой  он  вспоминал  нежадную  Занусю  и  что-то  тёплое,  на  какой-то  миг,  вновь  связывало  его  с  землёй  и  тянуло  обратно  к  влажной  женщине.  

Но  это  было  редкое  и  мимолётное.  Артур  ощущал,  что  в  нём  происходили  изменения,  и  что  изменения  эти  носили  вполне  реальный,  даже  физический  характер.  Внутри  Артура  росло  чувство  чего-то  необычного  и  большого,  словно  кто-то  в  его  середине  развернул  свои  широкие  крылья.  "Ничего  необычного  в  этом  нет  -  сказал  ему  доктор,  во  время  ежегодного  медицинского  осмотра  -  просто  от  постоянной  жизни  наверху,  у  вас  расширилась  грудная  клетка,  конструкция  рёбер  раздвинулась,  давая  стеснённым  вашим  лёгким  больше  возможностей"

Теперь  Артур  не  только  больше  вдыхал,  но  и  дальше  видел.  Зрение  его  становилось  острее,  дальнобойнее,  соколинее.  Устремлённый  с  высоты  взгляд,  теперь  различал  внизу  мелкие  штрихи  и  карандашные  подробности.  С  возрастом  зрение  всё  более  изощрялось  и  если  бы  не  работа  электросварщиком,  которая  за  смену  выжигала  миллионы  и  миллионы  клеток  сетчатки,  то  Артуру  со  временем  неминуемо  грозило  бы  превратиться  во  всевидящего.  Став  на  самую  верхнюю  точку  строящейся  башни,  он  мог  бы  с  лёгкостью  обогнуть  землю  своим  сверхчеловеческим  зрением  и,  в  конце  концов,  увидеть  самого  себя  со  спины.

Жизнь  на  небе  в  бытовом  отношении  была  очень  скудной.  Спал  Артур,  вместе  с  такими  же  отказавшимися  от  земли  рабочими,  в  сырой  провонявшей  бытовке,  где  вся  бригада  переодевалась  в  трудовую  одежду.  Спали  они  на  топчанах,  заваленных  робами  и  тухлыми  фуфайками.  Ели  мало,  только  то,  что  приносили  с  собой  их  товарищи  по  смене  -  клевали  оставшиеся  крошки  хлеба  и  подбирали  нагретые  осклизлые  кусочки  синичкиного  сала.  Этого  им  хватало  вполне,  они  похудели,  но  чувствовали  себя  бодро,  выполняли  план  на  сто  пять  процентов.  "Это  оттого,  что  гравитация  действует  на  нас  с  меньшей  силой  -  думал  Артур  -  мы  не  вынуждены  так  много  сопротивляться  силе  притяжения  и  поэтому,  как  птички  небесные,  можем  свободно  существовать  на  урезанном  пайке.  Мы  можем  питаться  только  тем,  что  с  носа  упало,  совершенно  без  вреда  для  своего  здоровья  и  показателей  производительности".

Скоро  Артур  напрочь  отказался  спускаться  на  землю,  к  зданию  конторы,  чтобы  получить  в  кассе  свою  зарплату.  Зачем  мне  деньги,  у  меня  всё  есть,  пояснял  он  своим  более  материальным  товарищам.  Ем  я  с  гулькин  нос.  При  такой  гравитации,  мне  вполне  достаточно  и  божьей  росы.

Вечером,  когда  его  смена  подходила  к  концу,  Артур  бывало  с  удовольствием  озирал  стройку  века  -  тысячи  разноцветных  вспышек  электросварочных  работ  озаряли  вокруг  наступающие  сумерки.  Отовсюду  сыпались  каскады  ослепительных  искр,  и  чем  гуще  становились  сумерки,  тем  ярче  полыхали  фонтаны  из  рук  электросварщиков.  Вскоре  сумерки  уходили,  а  из  темноты  начинали  колоться  первые  кремнистые  звёзды  Мироздания.

Именно  в  такой  вечер  Артур  увидел  Ангелину  -  хрупкую  девушку,  монтажницу  железобетонных  конструкций  с  васильковыми  глазами  и  огромными  брезентовыми  рукавицами.  Также  как  и  Артур,  она  смотрела  вокруг,  любуясь  ежедневным  новогодним  фейерверком  комсомольской  стройки.  Они  познакомились  и  стали,  каждый  вечер,  вместе  наблюдать  за  фронтом  строительных  работ.

После  рабочего  дня,  они  ходили  по  недостроенным  этажам  башни,  держась  за  руки,  и  почти  не  пользуясь  даром  речи.  Всё  было  понятно  без  слов  -  любовь,  вот  как  это  называлось.  Встречаясь,  они  подолгу  смотрели  друг  другу  в  загорелые  высокогорные  лица.  Временами  они  спускались  на  нижние  этажи,  где  уже  вовсю  трудились  бригады  отделочников.  Там  было  много  штукатуров  и  плиточников,  они  никогда  не  видели  высоты  и  относились  к  миру  с  простой  варварской  материальной  грубостью.  Отделочники  посмеивались  над  Артуром  и  Ангелиной,  не  понимая  смысла  их  удовольствия.

Иногда  радость  врывалась  в  их  жизнь  неожиданно  даже  для  них  самих  -  так  было,  когда  они  вышли  к  железнодорожному  мосту,  который  на  большой  высоте  должен  был  соединять  две  смежные  башни.  Мост  был  недостроен  и  не  с  того,  ни  с  сего,  обрывался  на  открытом  воздухе,  прямо  посредине  пространства.  Местный  рабочий  класс,  занятый  на  этом  участке,  облюбовал  мост  и  ходил  сюда  для  активного  отдыха.  Здесь  он,  шумными  коллективами,  играл  в  карты,  пил  тёплый  алкоголь  и  наблюдал,  как  молодежь,  в  коротких  сатиновых  трусах,  прыгала  в  протекающую  под  мостом  Ефратку.  Окунувшись,  молодёжь  возвращалась  по  аварийной  железной  лестнице.  Взобравшись,  они  загорали  на  каком-нибудь  металлическом  конструктивном  элементе,  облепив  его  стайкой  голых  ласточек.  Приходили  сюда  и  итээровцы,  со  своей  слабой  бледною  мускулатурой  и  книгой  зажатой  под  мышкой.  На  мосту  было  много  визга  и  пахло  чёрной  нефтяной  пропиткой  для  шпал.

Артуру  и  Ангелине  здесь  было  особенно  хорошо,  среди  пружинистых  тел  и  задорного  смеха  пролетариата.  Сварщик  любил  наблюдать,  как  Ангелина,  стоя  у  обрыва  моста,  в  своём  простеньком  купальнике,  готовилась  к  прыжку:  худенькая,  коричневая,  напряжённая.  Иногда  внизу  по  реке  плыла  толстая  колбаса  груженой  баржи.  Иные  смельчаки  прыгали  прямо  в  кучи  перевозимого  баржей  песка.

-    Мне  кажется,  что  я  такая  лёгкая,  что  даже  когда  упаду  с  вершины  башни,  то  не  разобьюсь,  а  спланирую  на  поверхность  земли,  словно  пёрышко  -  говорила  Ангелина  Артуру  в  минуты  особого  душеного  расположения.

-    Глупенькая,  глупенькая  -  только  и  мог  сказать  непонятливый  Артур.
Однажды  работая  на  высоте  и  закончив  особенно  трудный  шов,  Артур  поднял  сварочную  маску,  чтобы  глотнуть  проточного  воздуха.  Сила  его  зрения  была  такова,  что  он  легко  мог  рассмотреть  идущую  далеко  внизу  женщину  -  это  была  Зануси.  Зануси  изменилась:  стала  шире  и  тяжелее.  Рядом  с  ней  шёл  какой-то  конторский  служащий  в  полном  расцвете  сил,  а  между  ними,  держась  за  руки,  шли  две  маленькие  белобрысые  девочки  с  экваториальными  бабочками  бантов  на  головах.  Зануся  была  довольной  матерью,  и  Артуру  стало  хорошо,  оттого,  что  там  внизу  есть  простое  житейское  счастье,  и  люди  незатейливо  строят  пчелиные  ячейки  общества.

Удивился  Артур:  столько  времени  прошло,  а  он  и  не  заметил.  Время  на  высоте  шло  по-другому,  и  ход  его  кардинально  отличался  от  хода  времени  внизу.  На  земле  время  было  заметней,  на  земле  время  было  стремительней,  и  больше  была  сила  трения,  с  которой  время  действовало  на  вещи.  Вещи  быстрее  амортизировались  и  морально  устаревали.  Люди  тоже.

В  этот  день  случилось  большое  горе.  Прораб  пришёл  к  Артуру  на  рабочее  место,  отключил  подачу  тока  на  сварочный  аппарат  и  положил  тяжёлую  руку  в  рукавице  на  артуровое  плечо.  Он  ничего  не  сказал,  даже  не  посмотрел  Артуру  в  глаза,  но  на  его  лице  застыла  тяжесть  человеческого  существования  и  Артур  всё  понял.

Ангелина  разбилась,  нарушив  технику  безопасности  при  монтаже  железобетонных  конструкций.  Она  была  настолько  уверенной  в  своей  лёгкости,  что  даже  не  надела  оранжевого  монтажного  пояса.  Очевидцы  говорили,  что  она  падала  медленно,  некоторые  утверждали,  что  Ангелина  даже  улыбалась  при  падении,  словно  понимая,  что  не  разобьётся.  Но  не  спланировало  пёрышко  Ангелины,  а  с  жутким  костным  хрустом  врезалось  в  поверхность  земли.  Мокрое  кровавое  пятно  осталось  от  Ангелины,  останки  её  собирали  рабочие  подсобного  хозяйства,  облагораживавшие  территорию  стройплощадки.

День  похорон  был  последним  днём,  когда  нога  Артура  ступила  на  землю.  Закопав  мёртвую  Ангелину  на  два  метра  в  почву,  он  вернулся  на  своё  рабочее  место,  и  навсегда  потерял  интерес  к  земле.  В  тот  день  он  даже  не  взял  отгул  по  состоянию  души,  хотя  вся  бригада  уговаривала  его  отдохнуть  от  горя.  Но  Артур  отказался,  он  просто  поседел  за  один  рабочий  день,  как  будто  выполнил  поставленную  бригадиром,  задачу  невероятной  профсложности.  С  тех  пор  никто  не  слышал  от  Артура  ни  слова,  несчастье  отобрало  у  него  дар  речи  раз  и  навсегда.

С  этого  времени  Артур  просил  у  бригадира  отдельную  работу  и  скоро  стал  совершенным  отшельником.  Иногда  он  неделями  не  возвращался,  выполняя  план  где-то  в  стороне  от  общего  фронта  работы.  Чем  он  питался  и  что  делал  в  свободное  время,  никто  не  знал.  Швы,  сваренные  Артуром,  были  близки  к  идеалу,  и  поэтому  начальство  его  уважало  и  шло  навстречу,  с  пониманием  относясь  к  одинокому  методу  труда.  Вскоре  от  долгого  отсутствия  бригада  стала  забывать  о  своём  сварщике  и  табелировала  его  по  инерции,  как  почётного  члена  коллектива.    

На  многолюдной  стройке  всегда  существовала  текучка  -  одни  кадры  увольнялись,  другие  -  устраивались,  поддерживая  постоянный  круговорот  кадров  в  Природе.  Скоро  Артура  перестали  узнавать,  когда  он,  молчаливый,  приходил  на  планёрки.  Его  имя  было  совершенно  неизвестным  среди  вновьприбывших  рабочих  рук.  Да  и  не  до  Артура  было  в  последнее  время:  стройка  входила  в  свою  завершающую  стадию.  Аврала  было  не  избежать,  и  поэтому  мало  кто  обращал  внимания  на  печального  рабочего  в  широкой  брезентовой  робе.

-    А  кто  это  -  спрашивали  разнорабочие  друг  друга.
-    Да,  так  -  электросварщик  какой-то  -  говорили  разнорабочие  чуть  постарше  -  их  тут  тьма.
На  такой  высоте  было  мало  друзей,  на  такой  высоте  были  только  птицы,  но  лишь  самые  сильные  из  них  достигали  отметки  сварочных  работ  и  сопровождали  сварщиков  в  их  трудовой  деятельности.  Безымянный  и  всеми  забытый  Артур  спокойно  доживал  свой  трудовой  стаж.

Башня  достигла,  наконец,  нижних  слоёв  стратосферы,  птицы  перестали  посещать  рабочее  место  людей,  дышать  становилось  всё  труднее  и  всё  хуже  горели  старинные  сварочные  электроды.  Из-за  разряжённой  атмосферы  сварочный  шов  становился  всё  менее  уверенным.  Все  сварщики  переходили  на  другой,  улучшенный  вид  электродов,  рассчитанный  на  горенье  в  условиях  дефицита  кислорода.  Только  Артур  упорно  использовал  электроды  морально  устаревшей  конструкции  -  они  ему  был  дороги,  как  память  об  Ангелине.  Глядя  на  них,  электросварщик  вспоминал  свою  краткую  несчастную  любовь.  Слёзы  тогда  появлялись  на  глазах  электросварщика,  и  он  начинал  понимать  людей,  которые  пили  на  рабочем  месте,  и  падали  вниз  во  время  весёлой  хмельной  неосторожности.

И  вот  наступил  последний  день  стройки  века.  Далеко-далеко  внизу,  у  самого  подножья  башни,  где  шумел  Вавилонск,  собралась  многочисленная  толпа  трудового  коллектива.  Все  желали  видеть,  как  профильное  начальство  из  министерства,  перережет  красную  ленточку  и  сдаст  долгожданный  объект  в  эксплуатацию.  Только  один  Артур  не  спустился  вместе  со  всеми.  Он  не  хотел  участвовать  в  общем  столпотворении,  чтобы  смотреть  торжественную  сдачу  объекта.

Эта  стройка  была  его  жизнью,  он  постарел  здесь  и  теперь  не  понимал,  что  ему  делать  дальше  -  сварочные  работы  закончились  навсегда.  Его  жизнь  подошла  к  финалу,  она  превращалась  в  сплошной  отгул,  на  земле  его  ждала  скучная  пенсия.  Он  прекрасно  знал,  что  земным  пенсионером  он  долго  не  проживёт  -  очень  скоро  состарится  и  станет  мертвым.  Артур  не  боялся  смерти,  но  смерть  от  времени  и  скуки  казалась  ему  постыдной,  недостойной  строителя-высотника  и  электросварщика  шестого  разряда.

Артур  взобрался  на  самую  высокую  точку  башни,  вся  земля  была  перед  ним  как  на  ладони  -  маленький  голубоватый  шарик.  Сердце  сварщика  стучало  молотком,  словно  забивая  гвозди  в  деревянную  грудную  клетку.  Его  зрение,  по-прежнему  острое,  видело  всё  на  планете.  Люди  внизу,  как  опарыши,  копошились  на  прогнившем  куске  жизни.  Здесь  же,  на  недоступной  высоте,  дули  мощные  постоянные  ветра,  обветшалая  брезентовая  куртка  Артура  трепетала,  словно  прапор.  Могучий  ток  воздуха  сбивал  с  ног  человека.  Ни  одна  птица  сюда  не  долетала,  ни  один  ястреб  не  брал  эту  высоту  -  только  электросварщик,  седой  и  лёгкий,  как  пушинка,  парящая  в  воздухе.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707929
дата надходження 22.12.2016
дата закладки 27.12.2016


посполитий

ЗАЛІЗНА БАБА 2

Мокош  —давньослов’янське  божество,  ймовірно,  фінського  походження.  Володарка  вологи.  Єдине  жіноче  божество  у  так  званому  «Пантеоні  Володимира».  Мокош  —  господиня  й  цариця  водоплавних  птахів,  змій  і  жаб.  У  її  володіннях,  а  отже,  й  під  її  владою,  перебувають  русалки  й  берегині.  Вона  —  володарка  риб,  і  теж  може  виступати  в  риб'ячому  образі.  Мокош  часто  пов’язують  із  потойбіччям,  зображуючи  її  то  володаркою  потойбіччя,  то  зв’язуючою  ланкою  між  світом  живих  та  світом  мертвих.
                                                                                                                                                                                                                                                                         (Не  «Вікіпедія»)





Сонце  шкварило,  мов  навіжене…  Градусів  сорок,  не  менше…  Добре,  хоч  сумка  неважка  –  все  своє  ношу  із  собою!  Хто  там  сказав?  Сократ,  здається?  Чи  Демокріт?  Ні…  Демокріт  –  це  про  «двічі  в  одну  річку»…  Нав'язливі  думки  про  «стовпів»  філософії  відволікали  Сашка  від  не  менш  нав'язливих,  але  менш  приємних  думок.  Сашко…  Хто  його  востаннє  Сашком  називав?  Мама,  хіба…  А  так  –  Саня…  Саня  Самарканд.  Або  просто  –  Самарканд.
Заскочити  на  хвилинку  до  бабці,  привітатись  та  й  завалитись  до  Влада  –  давнього  товариша  дитячих  ігор.
-  Потішити  його,  що  півроку-рік  побуду  тут,  -  подумав  Сашко.
-  Так…  Ці,  Богом  забуті  Козячі  Хребти,  певне  –  найкращий  варіант,  щоб  відсидітись.  Бабла  тут  надовго  вистачить.  За  сто  баксів  тут  півсела  скупити  можна,  -  така  думка  невимовно  насмішила.
-  А  там,  дивись,  все  вляжеться,  перетреться…  Всі  заспокояться  і  можна  буде  повертатись  без  ризику  отримати  заточку  в  бік  або  «маслину»  в  лобешник.  Ай!  Не  туди  ти  влип,  Самарканде,  ой  не  туди,  не  тим  людям  дорогу  перейшов…  Нічого,  прорвемось.  Шрами  –  не  діри,  заживуть…
Ось  і  знайома  вулиця.  Ще  метрів  вісімдесят-сто  і  буде  видно  височенні  акації,  що,  як  мовчазні  вартові,  відгороджують  подвір'я  від  вулиці,  пилу,  від  людського  гамору  та  суєти.  Цікаво,  скільки  їм  років?  Щоб  дізнатися,  скільки  років  дереву,  його  потрібно  зрізати.  Щоб  дізнатися,  скільки  років  людині…  Цікаво,  що  треба  зробити  для  цього?  Зазирнути  в  паспорт?  Навряд  чи  допоможе…  Деякі  розумники  кажуть,  що  людині  стільки,  на  скільки  вона  почувається.  Неправда  це.  Людині  стільки,  на  скільки  виглядає  її  душа,  на  скільки  вона  зітліла  та  почорніла,  на  скільки  вигорів  гніт.  Людина  помирає  не  тоді,  коли  перестає  битися  серце,  а  тоді,  коли  гасне  вогник  в  очах.  Божий  каганець…  Невідомо,  яким  богом  запалений?
Сашко  не  думав  про  це.  Міг  би  думати,  та  не  думав.
Звично  рипнула  хвіртка.  Так  само,  як  і  рік  тому,  десять,  п'ятнадцять.  Так  само,  як  рипіла  вона  з  дня  сотворіння  світу.  Стара,  яка  поралась  біля  літньої  плити,  зігнувшись,  ніби  переламана  у  поясниці,  різко  повернула  голову  на  пискливий  звук.
-  А  бабця  подалась,  -  майнула  думка  в  Сашка.  Та  вголос  він  сказав  інше
-  Привіт,  баб!  Я  тут  гостинців  тобі  привіз  трохи  і…  Я  поживу  трохи  в  тебе.
Tempora  mutantur…  Часи  міняються,  сказав  би  якийсь  римлянин.  Сашко  вже  давно  не  звертався  до  бабці  в  шанобливій  множині.  Повага  залишилась  та…  Звертання  давно  стало  іншим.  Давно.  Ще  до  того,  як  став  Самаркандом.
- Обідати  будеш?  –  без  вітань  одразу  запитала  Марфа,  -  Борщ  гарячий  і  каша  пшенична  з  бараниною.  Ходи,  вмийся  з  дороги,  я  зараз…  Рушника  винесу.
Сашко  усміхнувся  –  правий  куточок  його  вуст  підсмикнувся  вгору.
- Не  либся  так  до  мене  –  на  батька  схожий  стаєш,  та…  Ти  і  так  схожий…  -  зітхнула  бабця.
- Ну,  тут  Ви  вже  прибрехали  –  батько  в  плечах  ширший!  –  зареготав  хлопець.
Марфа,  тим  часом,  бурмочучи  щось  під  носа  брязнула  клямкою  дверей  та  пішла  до  хати.  Сашко  вже  давно  не  дивувався  бабчиній  нелюбові  до  батька,  прохолодному  ставленні  до  доньки,  Сашкової  матері.  Давня  історія.  Стара,  як  світ  і  банальна  до  неможливого.  Життя  не  придумує  нічого  нового,  воно  лише  рімейкує  старі  сюжети.  Таких  історій  –  тисячі.  
Жили  в  селі  дві  родини  –  Чайки  і  Вовки.  То  не  прізвища  такі  –  прізвиська.  В  селах  і  зараз  рідко  людей  за  прізвищами  називають.  Чайки,  бо  якогось  Сашкового  прадіда  по  батьківській  лінії  заголили  в  рекрути,  пройшов  він  Кримську  війну,  а  коли  повернувся  через  двадцять  п’ять  років  служби,  то  плече  його  правої    руки  прикрашало  татуювання  чайки.  А  Вовки  –  бо  теж  якийсь  прадід,  але  вже  по  материній  лінії,  кажуть,  з  вовками  розмовляти  вмів.  Вийде,  розповідають,  бувало  за  село,  завиє  по-вовчому,  а  з  лісу  озиваються.  Взимку,  через  голодний  відчай,  сіроманці  і  в  село  забігали  –  там  ягня  поцуплять,  там  теля  заріжуть…  Лише  у  Вовків  ніколи  нічого  не  брали.
Першого  Чайку,  Тимофія,  георгіївського  кавалера,  героя  оборони  Севастополя,  цар-батечко  Олександр  ІІ  Визволитель  сімома  десятинами  землиці  пожалував.  Його  сина,  Федора,  теж  георгіївського  кавалера,  інший  цар-батечко,  Микола  ІІ  Кривавий  –  шістьма  десятинами.  Воликів  мали,  коней,  косарку  кінну…  А  у  Вовків  що?  Навіть  мишей  в  хаті  нема,  бо  їсти  нічого.  Лише  купа  дітлахів  з-за  печі  визирає.  Війни,  революції,  «Декрет  про  землю»,  «волинка»*…  Варфоломія  Вовка  головою  комнезаму*  обрали,  землю  ділити  мав,  щоб  справедливо,  щоб  усім,  щоб  порівну…  Поїхав  у  волость  за  документами  та  й  пропав…  Знайшли  його  за  кілька  днів  за  селом,  у  Глибокій  Долині  з  головою  проломленою.  А  перед  тим  з  Федором  Чайкою  сварився  до  хрипоти  –  не  хотів  Федір  землю,  кров’ю  зароблену  та  потом  политу  перемежовувати.  А  у  Федора  сини,  Денис  та  Мефодій,  хлопці  дужі,  запальні  та  до  бійок  охочі…  Хто  зна,  чи  вони  Варфоломія  порішили?  Обіцяти  –  не  вбити…  Хто  зна?  Ніхто  не  зна,  хіба  лиш  Бог…  Та  й  Він  іноді  нічого  не  вдіє…
Поки  Сашко  згадував  перекази  про  родинних  Монтекі  і  Капулетті,  Марфа  встигла  накрити  на  стіл  під  крислатим  горіхом.  Парував  борщ,  ніздрі  лоскотав  аромат  тушкованої  баранини  та  невідомих  трав…  Огірки,  цибуля  із  зеленою  гичкою…  Вкрита  росою  карафка  горілки,  принесена  із  холодної  комори.
- Дідові  сьогодні  другі  роковини,  пом’янути  треба.  А  ти,  бовдуре,  й  забув,  мабуть,  -  погляд  Марфи  був  таким  же  колючим,  як  і  колись,  -  На  цвинтар  не  ходи  сьогодні.  Нічого  п’яному  там  тиняти.  Захочеш  –  завтра  сходиш.  Досить  мені  того,  що  ви  тут  із  татком  своїм  на  сорок  днів  влаштували…  Жаль  йому  тільки  ребра  тоді  поламали,  прости  Господи,  -  стара  швидко  перехрестилась.
- Та  ладно,  баб…  -  досить  уже  про  те…  Так  вийшло…
Обід,  за  виключенням  короткого  «Нехай  земля  буде  пухом…»,  минув  у  мовчанні.  Із  хрускотом  потягнувшись  та  закуривши,  Самарканд  кинув:
- Баб,  я  до  Владика  сходжу…  Як  до  темна  не  повернусь  –  не  чекай,  в  нього  заночую.
- Знову,  як  тоді?  Знову  міліція  мене,  стару,  труситиме?  Е-е-х…  Бачив  би  то  дід!  Ото  вже,  Чайчина  порода…
- Все  буде  добре,  бабуль,  я  люблю  тебе,  -  Сашко  дістав  із  сумки  яскраву  тернову  хустину,  накинув  її  на  плечі  старій  і  чмокнув  її  в  щоку,  -  Дякую  тобі!  За  смачний  обід…  Все  –  побіг  я.
Марфа  ще  довго  із  сумом  дивилась  услід  постаті  хлопця  в  спортивному  костюмі,  який  крокував,  широко  розставляючи  ноги…  А  в  погляді  не  було    звичної  колючості,  лише  сум  з  іскоркою  тривоги.  Її  губи  щось  беззвучно  шепотіли…
***

- Санюха-а-а!!!  Мамо,  мам!  Ти  організуй  щось!  Тут  до  мене  Санюха  приїхав!  -  субтильний  хлопчина  метушився  по  літній  кухні  з  кутка  в  куток.  На  вигляд  йому  було  років  шістнадцять,  хоча  метрика  та  паспорт  накидали  ще  п’ять  зверху.  
- Я  вам  вина  націджу.
- Мам,  яке  вино?!  Капець!  Ну  яке  вино?
- Ой…Владику,  тобі  ж  не  можна…
- Я  потрішки,  мам,  потрішки…

*КОМНЕЗАМ  -  КОМІТЕТ  НЕЗАМОЖНИХ  СЕЛЯН
*"ВОЛИНКИ"  -  селянські  заворушення  на  Поділлі  у  1921-1931  рр.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707850
дата надходження 22.12.2016
дата закладки 23.12.2016


посполитий

ЗАЛІЗНА БАБА 1

[b]Старі  боги  не  померли,  не  загинули  у  боротьбі  із  новим  богом,  знехтувані  тими,  хто  ще  недавно  приносив  їм  щедрі  жертви,  вони  переселилися  в  ніч,  щоб  самим  відбирати  те,  що  колись  належало  їм  по  праву…  [/b]

- Не  ходи,  дитино,  до  того  ставу,  не  ходи,  кажу!  –  бабця  боляче  вщипнули  за  шкіру  на  ребрах.
- А  чому  не  ходити,  чому?!  –  не  вгавав  Сашко.
- Не  ходи,  тай  по  всьому!  –  зморшки  над  бабиною  верхньою  губою  стали  ще  ряснішими,  а  погляд  темно-карих,  майже  чорних  очей  ще  колючішим.  Вона  заходилася  поратись  біля  «літньої»  плити  під  навісом,  на  якій  вже  підоспів  борщ.  Ах,  той  бабчин  борщ!  Ммм…  Сма-ко-та!  Мати  ніколи  такого  не  варила.  А  от  бабця…  Борщ  із  зеленими  нестиглими  яблуками  замість  оцту,  з  пахощами  кропу,  шафрану,  ще  якогось  невідомого  зілля,  яким  бабця  щедро  здобрювали  страву,  із  шматками  окосту  із  «по-хазяйськи»  прирізаним  м’ясом.  Коли  обгризаєш  той  окіст,  то  в  яснах  відчувається  якесь  приємне  неземне  ниття.  З  величезними  розімлілими  квасолинами.  Коли  чавиш  ті  квасолини  між  язиком  та  піднебінням,  в  роті  стає…  Солодко?  Ні…  Млосно…
Поки  бабця  грюкали  на  плиті  чавунами  з  борщем,  кашею  та  узваром,  Сашко  пильно  розглядав  її.  Бабця  Марфа  були  дорідною,  ширококостою  жінкою.  Якби  хлопець  знав  таке  слово,  то  назвав  би  її  дебелою.  На  досить  широкому  круглому  обличчі  ще  вгадувались  сліди  колишньої  краси.  Біля  плити,  через  спеку,  бабця  були  простоволосою,  червона,  з  дрібними  квіточками  по  краю,  хустка  була  на  округлих,  міцних,  та  ще  не  опущених  донизу  тягарем  років  плечах.  Волосся  –  зараз  майже  сиве,  а  колись  –  кольору  воронового  крила,  було  зібране  на  потилиці  у  тугий  вузол.  Пасмочко  до  пасмочка  -  жодна  волосинка  не  вибивалась  із  зачіски.
- Гарною  були  б  бабця,  якби  не  оті  зморшки  над  верхньою  губою  та  не  той  колючий  погляд,  -  подумав  Сашко.
 Дивно…  Дуже  дивно  для  шестирічного  хлопчика,  що  він  побачив  красу  в  старості.  Можливо,  саме  ця  здатність  бачити  по-іншому,  не  так,  як  усі  і  зробила  його…  Можливо,  саме  ця  розмова  з  бабусею  й  стала  першою  ланкою…  Хто  зна?  Ніхто  не  зна…
- Один  Бог  відає,  та  і  то  не  про  все,  -  часто  повторювали  бабця  Марфа,  -  А  і  Він  іноді  нічого  не  вдіє…
- Марфуш,  Бога  нет!  Прекращай  нести  эту  чушь,  -    суворо,  але  незлостиво  озивався  на  бабину  репліку  дід.  А  бабця  міцно  стискали  зуби,  що  аж  ходили  жовна,  та  лише  кидали  на  діда  колючий  погляд.
Дід  був  повною  протилежністю  бабці  –  невисокий  на  зріст,  із  дрібними  рисами  обличчя  та  міцними  і  чіпкими,  мов  клІщі,  руками.  В  далекій  юності  дідусь  працював  у  кузні  молотобойцем,  тож  кількарічне  махання  молотом  мабуть  далося  взнаки.
Що  поєднало  цих  таких  різних  людей?  Різних  і  зовні,  і,  мабуть,  внутрішньо.  Бабця  –  папівписемна,  дід…  Дід  –  відставний  капітан  міліції,  майже  десять  років  очолював  райвідділок.  Бабця  розмовляли  українською,  дід  –  виключно  російською,  хоч  і  не  був  росіянином.  А  Сашко…  Сашко,  який  більшу  частину  свого  недовгого  ще  життя  провів  із  ними,  щоб  догодити  обом  розмовляв  так,  як  кому  зручніше.  Він  навіть  не  знав,  якою  мовою  навчився  розмовляти  першою.  Читати  –  точно  російською.  Дідусь  навчив.  А  потім  –  українською,  батько.  Сашкові  було  тоді  три.
- То  чого  до  ставу  не  ходити,  бабцю?
Баба  рвучко  обернулася  й  повільно-повільно  опустилася  на  ослінчик.
- Ходи  до  мене,  Сашуню,  -  бабусин  голос  був  сама  ніжність.
 Хлопець  ще  ніколи  не  бачив  її  такою,  а  тому  наближався  повільно  й  сторожко,  очікуючи  чи  потиличника,  чи  чергового  щипка.
- Ходи,  не  бійся…  Сідай  до  мене  на  коліна…  Ось  так…  Прокляте  це  місце,  дитино…  Багато  людей  тут  потопилося…
- Ай,  бабцю!  Та  вони  просто  плавати  не  вміли,  А  я  –  як  риба!  Мене  тато  навчив…  -  Сашко  прикусив  язика.  Він  знав,  що  бабця  чомусь  не  люблять,  коли  він  згадує  тата,  але  цього  разу  вона  не  зважила.
Погляд  бабці  Марфи  був  не  таким  колючим,  як  завжди.  Він  блукав  десь  далеко-далеко…
- Бабцю,  то  що  ж  там?
Стара  Марфа  здригнулась…
- Колись,  мені  моя  бабця  розказували,  вирішив  наш  пан,  поляк,  який  тут  жив,  викопати  великий  став  і  побудувати  на  ньому  млин.  Зігнали  силу  людей  підневільних  і  почали  копати.  Не  знаю,  чи  довго  копали,  але  натрапили  на  величезну  кам’яну  брилу.  Таку  велику,  як  от…  наша  хата.  Обкопали  її,  обв’язали  мотуззям,  запрягли  дванадцять  пар  волів  і  витягли.  А  брила  виявилася  круглою,  мов  колесо.  На  брилі  вирубані  були  якісь  малюнки  –  щось  схоже  на  людські  тварі*.  Але  такі…  Казали  моя  бабця,  що  одним  оком  глянули  на  той  камінь  і  аж  душа  захолола.  Лежав  камінь  на  самісінькій  спеці  кілька  днів  та  залишався  холодним,  як  лід.  І  робітники  гинути  почали  –  той  впав  та  в’язи  скрутив,  той  в  трясовині  на  болотистому  березі  річки  втопився.  Відмовлялися  люди  копати,  та  впертий  пан  Бржозовський  –  його  гайдуки  батогами  працівників  на  роботу  згонили.  Так  за  місяць  і  викопали,  потім  і  млин  швидко  побудували.  А  пан,  щоб  посміятися  з  мужицьких  страхів  наказав  зробити  з  тієї  брили  млинове  жорно.  Ось  так,  мовляв,  ви  боялися,  мужики  темні,  а  я  ще  й  гроші  на  тому  зароблятиму.
А  взимку,  Юзьо,  синочок  панський,  катався  на  ковзанах  та  й  шубовснув  у  ополонку.  Знайшли  лише  його  шапку,  та  й  то  –  лише  пізньої  весни.  Погорював-погорював  ясновельможний  пан  Жигмонт,  та  що  вдієш?  Ще  дві  доньки-красуні  ростуть,  близнятка  –  Гелена  та  Яся.  За  кілька  років  після  смерті  братика,  випливли  вони  на  човні  покататися.  Та  не  самі,  а  з  двома  кавалерами…  Довго  їх  шукали…  Не  знайшли…  Лише  човен  перевернутий.  А  за  тиждень  до  млина  прибило  парасольку  та  хусточку  носову  з  буквами  вишитими  «J»  і  «B»,  Ярослава,  тобто,  Бржозовська.  Ясина  хусточка  була.
-  Ай!  Випадковість  це  бабусю!  Казка!  Всякому  явищу  є  наукове  пояснення,  -  Сашко  був  не  по  роках  розумним  хлопчиком,  -  Може,  їх  літаюча  тарілка  забрала?
-  Ой,  дитино…  Залізна  Баба  їх  забрала…
 -  Бабцю,  знаєте  бабцю!  Ніяких  Залізних  Бабів  не  буває!  От  хто  її  бачив?  От  Ви  її  бачили???
Раптом  сталося  те,  чого  Сашко  зовсім  не  очікував  –  зіниці  Марфи  розширились,  вона  затремтіла  всім  тілом  дрібним  тремтінням  і  рвучко  притисла  хлопчика  до  своїх  грудей,  гаряче  шепочучи  у  вухо
-  Не  ходи,  не  ходи  синку!  Особливо  на  ті  кладки,  що  в  очеретах,  а  Чортів  млин  оминай  десятою  дорогою!  І  вдень  і  вночі  оминай!
За  кілька  секунд  бабина  хватка  ослабла,  вона  мовчки  відсторонила  хлопчика,  зміряла  його  звичним  колючим  поглядом  і,  таким  же  звичним  голосом,  мовила  
-  А  тепер  –  марш  до  діда!  Газети  почитайте,  а  потім  розповіси  мені,  що  там  вже  знов  ті  американці  творять.
День  добіг  кінця  швидко.  Ввечері  приїхав  тато.  За  вечерею  вони  з  бабцею  намагалися  не  зустрічатись  поглядами,  але  то  було  звичним.  Вночі  Сашко  тулився  до  міцної  татової  руки  та  слухав  смішнючу  казку  про  собаку  Рябка,  який  так  заховав  кісточку  від  хитрого  кота,  що  вже  й  сам  не  зміг  її  знайти.
А  завтра  буде  тридцять  перше  серпня,  вони  з  татом  поїдуть  додому,  бо  через  день  –  до  школи!  У  перший  клас!  Схожа  на  казку  розповідь  бабці  Марфи  швидко  забулась.  Люди  швидко  ховають  у  далекі,  припалі  пилом,  закамарки  пам'яті  те,  у  що  не  вірять  і  чого  не  бояться.
Заплющені  очі  нікого  не  роблять  невидимим…
***

Сонце  шкварило,  мов  навіжене…  Градусів  сорок,  не  менше…  Добре,  хоч  сумка  неважка  –  все  своє  ношу  із  собою!  Хто  там  сказав?  Сократ,  здається?  Чи  Демокріт?  Ні…  Демокріт  –  це  про  «двічі  в  одну  річку»…  Нав'язливі  думки  про  «стовпів»  філософії  відволікали  Сашка  від  не  менш  нав'язливих,  але  менш  приємних  думок.  Сашко…  Хто  його  востаннє  Сашком  називав?  Мама,  хіба…  А  так  –  Саня…  Саня  Самарканд.  Або  просто  –  Самарканд.
Заскочити  на  хвилинку  до  бабці,  привітатись  та  й  завалитись  до  Влада  –  давнього  товариша  дитячих  ігор.
-  Потішити  його,  що  півроку-рік  побуду  тут,  -  подумав  Сашко.
-  Так…  Ці,  Богом  забуті  Козячі  Хребти,  певне  –  найкращий  варіант,  щоб  відсидітись.  Бабла  тут  надовго  вистачить.  За  сто  баксів  тут  півсела  скупити  можна,  -  така  думка  невимовно  насмішила.
-  А  там,  дивись,  все  вляжеться,  перетреться…  Всі  заспокояться  і  можна  буде  повертатись  без  ризику  отримати  заточку  в  бік  або  «маслину»  в  лобешник.  Ай!  Не  туди  ти  влип,  Самарканд,  ой  не  туди,  не  тим  людям  дорогу  перейшов…  Нічого,  прорвемось.  Шрами  –  не  діри,  заживуть…

*твар  (діалектне)  –  обличчя

Далі  буде.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707516
дата надходження 20.12.2016
дата закладки 23.12.2016


Сергей Дунев

После оттепели

                           (этюд)

               После  оттепели
               короткой  –
                                                     мороз.
               Улица  –  лоск.
               В  лёд  тротуара,
               как  лодка,
               вмёрз
               газетный  киоск.  
                 
     ____________________

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706374
дата надходження 13.12.2016
дата закладки 14.12.2016


Максим Тарасівський

Чому солдати такі скромні?

Чому  солдати  такі  скромні?

...Молодик  у  статутному  однострої  підійшов  до  кіоску,  зазирнув  -  а  там  вже  каво-тютюно-хлібо-молоко-залежні  юрмляться.  Тож  він  лишився  на  вулиці  чекати,  доки  хтось  вийде.  Між  тим  цивільні  гулькали  повз  солдата  в  кіоск,  зойкуючи  та  жваво  працюючи  ліктями.  Солдат  подивився-подивився,  та  й  пішов  собі.

...Може,  солдати  й  не  скромні;  може,  це  здобутий  екзістенціальний  досвід  змушує  їх  цінувати  милі  умовності  цивільного  життя,  які  нам,  штафіркам,  вже  ніц  не  варті?

Сьогодні  -  День  Збройних  сил  України.  Низький  уклін  вам,  хлопці  та  дівчата,  повертайтеся  живими.  І  дай  нам,  Боже,  бути  вас  гідними.

Коли  вони  повернуться,  прийдуть,
Гартовані  кривавими  сльозами,
Ціловані  убивчими  жнивами
І  проводжанням  ув  останню  путь,

Коли  вони  повернуться,  прийдуть,
Зневірою  насичені  по  вінця,
Сторо́жкі  до  свого  і  до  чужинця,
І  до  того,  що  суть  або  не  суть,

Коли  вони  повернуться,  прийдуть,
Врятовані  від  смерті  випадково,
Невільні  часу  діячі  лихого,
Ті,  хто  його  притамували  лють,

Їм  дивно  виглядатимуть,  мабу́ть,
Терпіння  і  сумирення  Господні,
Незмінність  рис  минулого  в  сьогодні  -
Коли  вони  повернуться,  прийдуть.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705027
дата надходження 06.12.2016
дата закладки 07.12.2016


Станислав Бельский

гражданин "и"…

(Посвящается  Александру  Моцару)

гражданин  "и"
(перевёрнутый  гражданин)
дважды  входит
в  заколоченный  дом
становится  в  очередь
и  выбирает  собачий  лай  +
сквозняк  +  солнцестояние
+  колонку  с  горячей  водой

в  холле  макет
ветряной  мельницы
с  приэттаченной
win-win  стратегией
а  в  дубовом  шкафу
за  горой  из  прелой  листвы
выдают  камуфляж
дракон  и  невеста
транспортной  развязки

любая  их  фраза  разумна
например:  секс
является  своей  противоположностью
или:  летняя  шляпа
нужней  на  цюрихском  вокзале

но  думается:  где  левая
шишка  и  где  зерно  удара?
и  отчего  у  мудрого  старца  в  комплекте
сиреневые  запчасти?

потом  какое-то  время
ничего  не  происходит

потом  оно  не  происходит  снова

(Из  цикла  "Ошибочные  теоремы")

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704449
дата надходження 03.12.2016
дата закладки 04.12.2016


Ольга Тимченко

На дне одиночества

Упасть  на  дно
одиночества
вовсе  не  больно.
Падать  вниз,
разбиваясь
об  острые  грани
твоего  безразличия  -  
куда  больнее.
Но  и  у  пропасти
есть  рубеж.
На  дне
обретают  покой
и  забвение.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704373
дата надходження 03.12.2016
дата закладки 03.12.2016


Максим Тарасівський

Пушкин форева

"Мороз  и  солнце!.."  -  коммунальщик
Не  хочет  снега  убирать,
Седой  старик  -  он,  словно  мальчик,
В  снежки  хотел  бы  поиграть,
Но  коммунальщиков  начальник  -
Администратор,  частью  тать  -
Перст  указующий,  не  пальчик,
Достал  и  начал  указать...
Метет  бедняга-коммунальщик
И  продолжает  бормотать:

"Под  голубыми  небесами
Великолепными  коврами,
Блестя  на  солнце,  снег  лежит;
Прозрачный  лес  один  чернеет,
И  ель  сквозь  иней  зеленеет,
И  речка  подо  льдом  блестит..."

А  коммунальщиков  начальник,
Администратор,  частью  тать,
Лицо  запрятав  за  журнальчик,
И  про  себя  (не  услыхать)
Переживает  нагоняйчик:
Народом  избранная  знать
Его  пинала,  словно  мячик,
Перемежая  с  грозным  -ять...
Приказы  отдает  начальник
И  продолжает  бормотать:

"Вечор,  ты  помнишь,  вьюга  злилась,
На  мутном  небе  мгла  носилась;
Луна,  как  бледное  пятно,
Сквозь  тучи  мрачные  желтела,
И  ты  печальная  сидела  -
А  нынче.....  погляди  в  окно..."

Шагами  мерит  жаркий  зальчик
Народом  избранная  знать,
Все  собрались:  водоканальчик,
И  тот,  который  свет  давать,
Банкир  (бестрепетный  обнальщик)  -
И  ну  о  чем-то  совещать!
И  сквозь  такой  базар-вокзальчик
Народом  избранная  знать
Шагами  мерит  жаркий  зальчик
И  продолжает  бормотать:

"Скользя  по  утреннему  снегу,
Друг  милый,  предадимся  бегу
Нетерпеливого  коня
И  навестим  поля  пустые,
Леса,  недавно  столь  густые,
И  берег,  милый  для  меня..."

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703803
дата надходження 30.11.2016
дата закладки 01.12.2016


Лісник

Дід, баба і ми

Колись  я  приїхав  у  Пологи  
до  двоюрідного  діда  і  баби  моєї  дружини,  
я  про  них  узнав  напередодні  і  бачив  вперше  у  житті,  
і  вони  про  мене  узнали  вранці  і  теж  бачили  вперше,  
так  старі  мене  нагодували  борщем,  дали  горілки  
і  повели  на  цвинтар  показати  могилки,  
а  щоб  не  ходити  просто  так,  то  дали  мені  сапку,
щоб  я  допоміг  їм  привести  могилки  їх  батьків  до  ладу,  
просапати  там  і  таке...
             а  було  літо,  серпень,  посуха  і  спека,  як  і  цього  року,  
я  пив  діазолін  від  алергії,  на  нього  лягла  горілка,
у  хаті  було  душно  і  повно  мух,
борщ  був  гарячий  і  жирний,  
перець  гострий,  горілка  тепла,  
а  дід  все  наливав  і  наливав  мені,  непитущому,  
а  дорога  на  кладовище  була  довга-предовга
і  вся  пильна  і  в  амброзії  і  на  гробках  амброзія
і  з  усіх  боків  сама  амброзія  вища  за  мене,  
ми  йшли  вчотирьох  мовчки
і  ані  хмаринки  на  небі,  
був  мертвий  полудень,  
тільки  марево  бриніло  над  землею  і  цвіркуни  мовчали,  
а  земля  тверда  як  камінь,  а  бадилля  бур'яну  -  міцне  як  сталевий  дріт  
і  сапка  робила  об  землю  ось  так  дзень-дзень,  
своїм  гострим  кутком...
             але  це  все  якщо  дивитися  з  мого  боку.  
а  якщо  дивитися  з  боку  діда  і  баби,  
то  вони  не  могли  інакше  зустріти  чоловіка  своєї  двоюрідної  онуки  -  
нагодували  бо  гість  приїхав,  
гарячим  борщем,  бо  був  свіжий,  
напоїли  горілкою,  бо  я  чоловік,  
показали  могилки,  бо  старі,  
про  що  ще  може  думати  стара  людина,
дали  сапку  розклепати  бо  в  діда  слабкі  руки,
а  в  мене  міцні  руки  -  я  молодий,  
а  раз  прийшли  на  могилку,
то  заодно  і  почистити  її,  бо  хазяйновиті,  
а  я  мушу  допомогти.  
все  логічно.  тому  я  не  плакав.  
просто  я  ледь  не  помер  там  -  
від  спеки  алергії  і  горілки  з  діазоліном.  
і  ще  від  несподіванки,  
бо  мене  ніхто  не  попередив  про  програму  прийому
і  все  відбувалося  мовчки,
як  у  оповіданнях  французьких  екзистенціалістів,  
і  тут  я  мав  би  сказати,  що  то  був  сон,  
але  все  відбувалося  насправді.
імен  старих  я  не  пам'ятаю,
незабаром  вони  померли.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689844
дата надходження 20.09.2016
дата закладки 30.11.2016


Лісник

Баба Софія

...Пригадую  -  була  мала,
Жили  ми  у  новенькій  хаті,
Ляхи  тримали  пів-села,
Пани  поважні  і  пихаті.
Ходив  до  нас  міський  один,
Бо  ми  тоді  не  бідували.  
То  ніби  був  "просвітник"  він,
І  ніби,  кажуть,  розстріляли.  

Було,  що  дід  купив  свиней,
Дванадцять  гусок  і  бичочка,
Та  навалило  москалей
І  комісарів  ціла  бочка.
Шукали  борошно  й  хрести,
Сусіди  їм  допомагали,
А  дід  сховався  за  хати,
Та  йом  знайшли  і  розстріляли...

У  сорок  першому  пішли
Брати  і  батько  воювати,
Ми  з  мамой  жили  як  могли,
А  потім  німець  вдерся  в  хату.
Ми  поховали  хліб  і  мед,
Бодай  хоч  щось  не  відібрали.
Зігнали  всіх  під  кулемет  -
І  пів-громади  розстріляли...

Як  йшли  бандеровці  селом,
То  всі  ховалися  по  хатам.
А  ми  з  малими  під  столом,
Молились,  як  казала  мати.
Жив  у  селі  один  москаль,
Альоша,  і  його  всі  знали.
Так  відвели  його  до  паль
І  розстріляли,  розстріляли...  

Коли  прийшли  з  НКВД,
То  ми  втекли  були  до  лісу.
Питали  всіх  Альоша  де?
А  нам  так  лячно,  ну  до  бісу!
Був  дядько  Стус  тоді  живий,
Його  як  голову  вітали,
То  й  відповів,  як  головний.
Судили  втрьох,  та  розстріляли...

По  тій  війні  -  пусті  хати,
Нема  коней,  нема  худоби,
Нема  куди  бабам  піти,
Усі  змарніли  від  жалоби,
Вночі  пішли  в  колгоспний  лан
І  колосків  собі  збирали.
Побачив  їх  "товаріщ  Ян"  -
У  табір  всіх,  і  розстріляли...

Потім  я  стала  на  рушник
Із  Василем,  той,  що  Цюкало.
Так  він  із  призова  утік,
Багато  їх  тоді  тікало.
Як  йшла  до  нього  на  пустир,  
То  нас  помітили,  спіймали.
Сказали  -  Вася  дезертир,
І  розстріляли,  розстріляли...

Село  померло  без  людей,
То  я  поїхала  до  міста,
Бетон  місила,  мила  глей,
Важкенько,  та  було  що  їсти.
Зустріла  в  місті  я  Петра,
Ми  і  кімнатку  з  ним  придбали,
Але  Петро  все  крав  і  крав  -
Ну,  розкрадач.  То  й  розстріляли.

Я  у  гуртожиток  пішла
З  двома  маленькими  від  Пєті,
Без  батька  важко,  ледь  тягла,
Та  ще  й  була  у  комітеті.
Коли  радянське  віджило,  
Синочки  бізнес  заснували...
А  в  дев’яності  як  було?
Усіх  бандити  постріляли.

Онуки  в  мене  підросли,
Вже  покінчали  інститути,
Ото  як  люди  зажили,
Без  шику,  але  не  банкрути.
Потім  погнали  Янука,  
Бо  крав  і  жер,  і  всі  там  крали,
Онук  поїхав  на  Майдан  -
На  Інститутській  розстріляли.

А  другий  у  АТО  гайнув,
Бо  на  Донбасі  зріла  зрада.
Під  Іловайськом  десь  загув,  
Москаль  тоді  стріляв  із  «града».
Як  наші  йшли  через  поля,
Бо  від  кацапів  відступали,
Горіло  небо  і  земля,
Багато  хлопців  постріляли…

Тепер  стара,  зубів  нема,
Та  ось  що  хочу  я  сказати:
Скажу  як  бабця,  як  вдова,
Як  жінка  вам  скажу,  як  мати:
Щоб  пан,  бандит  або  сатрап
Твого  життя  не  поламали,
Щоб  мент,  чекіст  і  той  кацап,
І  комуняки  місце  знали,
Не  будь  ти  бидлом  у  хліву,
А  бий  паскуд,  як  пруть  до  хати.
Тримай  гвинтівку  бойову.
Автоматичну.  І  гранати.    
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675493
дата надходження 01.07.2016
дата закладки 30.11.2016


Артур Сіренко

Серце дозрілим яблуком

                             «…Серце  моє,  що  дозріло,
                                         На  дереві  пізнання  добра  і  зла,
                                         Серце,  яке  вкусила  змія…»
                                                                                             (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Серце  моє,  ти    –  дозріле  яблуко,
Що  висне  на  гілці  осені  холоду,
На  гілці,  розхитаній  вітром,
Яблуко,  яке  забули  зірвати.

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

Серце  моє  –  ти  ліхтарик,
Для  блукань  у  пітьмі  війни,
Ліхтарик  з  яким  читаю  слова,
Писані  в  книзі  поета  
Давно  розстріляного…

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

Серце  моє  –  ти  мішень,
В  яку  досі  ніяк  не  влучили,
Яка  білою  плямою  на  карті  смерті
Поки  що.  До  часу  –  серце.

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

Серце  моє  –  ти  мій  знак  вказівний,
На  шляхах  вічного  холоду,  
На  мінному  полі  життя,
Там,  поміж  пострілами,
Там,  за  межею  «бути».

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)  

Серце  моє,  коли  зледенієш
У  холоді  вічному  Всесвіту,
Чи  то  станеш  попелу  жменькою,
Згорівши  на  цьому  пожарищі,
Знай,  ти  дозріло,  як  яблуко.

(А  сніг  холодний
 На  землі  попелу…)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702080
дата надходження 22.11.2016
дата закладки 22.11.2016


Максим Тарасівський

Лісове життя, або It's a wonderful life!

Трапилось  так,  як  траплялося  щодня:  сонце  сховалося  за  обрій,  засутеніло,  настала  ніч.  В  дуплі  старого  дуба  заворушився  Кажан,  що  весь  день  проспав  там,  звисаючи  головою  долі.  Кажан  потягнувся,  розправив  крила,  понюхав  повітря,  відчув  непоборний  голод  -  і  миттю  вилетів  з  дупла  полювати.

Кажан  ласував  комахами,  стрімко  літав  між  деревами,  заради  розваги  виконував  надскладні  фігури  вищого  пілотажу  -  насолоджувався  життям.  "Жити  -  хочеться!"  -  вигукував  Кажан,  тільки  ніхто  його  не  чув:  весь  ліс  спочивав.  Аж  тут  Кажан  помітив  під  кущем  Кроля.  Той  міцно  спав,  аж  похропував.

Кажан  вчепився  за  гілку  куща  на  Кролем  та  заверещав  у  Кроляче  вухо  своїм  тоненьким  голосом:

-  Що  ти  спиш?  Життя  минає,  диви,  яка  ніч!  Гайда  жити!

Кріль  тільки  вухом  смикнув,  але  не  прокинувся.  Кажан  плюнув  з  досади  -  це  ж  треба  таким  тюхтієм  бути,  звести  своє  життя  на  пси  -  на  сон  під  кущем.  Життя  ж  прекрасне,  ним  треба  насолоджуватися!  -  і  Кажан  знову  поринув  у  нічне  небо,  де  й  ширяв  до  самого  ранку,  а  тоді  знову  сховався  в  дуплі  й  заснув.  Йому  снився  Кріль,  який  врешті-решт  заснув  так  міцно,  що  вже  не  міг  прокинутися,  і  так  проспав  до  самої  смерті.

Аж  тут  нагодилася  Білка.  Вона  від  сходу  сонця  стрибала  по  гілках  дерев  у  пошуках  горіхів;  вона  й  харчувалася,  й  розважалося  одночасно:  ризиковані  вправи,  поживні  горіхи,  сильне  гнучке  й  слухняне  тіло  -  чого  ще  треба?  Оце  воно  і  є  -  життя,  насолода,  та  й  годі!  Раптом  вона  помітила  в  дуплі  Кажана,  той  міцно  спав.  Вона  смикнула  Кажана  за  крило:

-  Що  ти  спиш?  Життя  минає,  диви,  день  який!  Гайда  жити!

Але  Кажан  не  прокинувся  -  тільки  щільніше  загорнувся  у  свої  шкіряні  крила.  Білка  пострибала  геть,  шкодуючи  Кажана,  який  занапастив  своє  життя  на  таку  дурницю  як  сон.  А  життя  прекрасне!  -  якщо  не  спиш,  звісно,  не  гаєш  шансу  насолоджуватися  ним.

Тут  Білка  помітила  знайомого  Кроля,  який  весело  стрибав  у  соковитій  траві  разом  з  іншими  кролями.  Вона  привіталася  та  розповіла  товаришу  про  Кажана,  і  вони  вдвох  побідкалися,  яке  нецікаве,  беззмістовне  та  позбавлене  сенсу  життя  веде  Кажан.

Отак  вони  й  жили  в  тому  лісі:  Кажан,  Білка  та  Кріль.  Кажан  журився  про  Кроля  та  кроляче  сонне  нецікаве  життя,  якому  бракувало  сенсу  й  насолоди.  Кріль  та  Білка  журилися  про  Кажана,  який  своє  життя  бездарно  проспав  і  ніколи  не  відчував,  що  таке  "жити".

А  всі  разом  вони  журилися  про  Крота:  той,  бачте,  себе  живцем  поховав!

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701639
дата надходження 20.11.2016
дата закладки 22.11.2016


Максим Тарасівський

Нестыковка

В  тумане  зашатались  фонари,
Он  их  пьянит,  как  лучшая  Ольмека,  -
Шатаясь,  не  теряют  до  зари
Надежды  обнаружить  человека.

А  человек  глядит:  туман,  фонарь,
Тоска-печаль:  он  никому  не  нужен,
И  праздников  не  должен  календарь...
Остался  дома  и  -  не  обнаружен.

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700916
дата надходження 16.11.2016
дата закладки 17.11.2016


Максим Тарасівський

Нестыковка

В  тумане  зашатались  фонари,
Он  их  пьянит,  как  лучшая  Ольмека,  -
Шатаясь,  не  теряют  до  зари
Надежды  обнаружить  человека.

А  человек  глядит:  туман,  фонарь,
Тоска-печаль:  он  никому  не  нужен,
И  праздников  не  должен  календарь...
Остался  дома  и  -  не  обнаружен.

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700916
дата надходження 16.11.2016
дата закладки 17.11.2016


Максим Тарасівський

Поддержание порядка

На  краю  людного  тротуара  стоит  рослый  бородатый  человек  в  засаленной  зеленой  куртке,  грязно-голубых  джинсах  и  когда-то  давно  белых  монументальных  кроссовках  с  незавязанными  шнурками.  Вид  у  него  по-утреннему  сонный,  возможно  -  похмельный,  но  в  любом  случае  -  совершенно  праздный,  словно  это  не  человек,  а  костюм  человека  в  какой-то  гримерной.  Дела  никакого  у  него  нет  и  не  предвидится.  Он  лениво  переступает  с  ноги  на  ногу,  оглядывая  горожан,  бегущих  по  своим  делам.  И  куда  бегут?

Мимо  решительно  шагает  коренастый  милиционер.  Зеленая  куртка  едва  уловимо  подтягивается  и  с  ироническим  видом  козыряет.  Милиционер  на  ходу  бросает:

-  А  где  Андрюха?  -  и  стремительно  удаляется,  не  дожидаясь  ответа,  которого,  впрочем,  и  не  последовало.

Человек  принимается  покручивать  головой  во  все  стороны,  при  этом  не  теряя  своего  праздного  вида.

Внезапно  он  прекращает  крутить  головой  и  упирается  взглядом  в  кого-то,  кто  приближается,  пересекая  в  неположенном  месте  оживленную  магистраль.  У  пешехода  облик  примерно  такой  же:  одеяние  не  первой  несвежести,  будничная  хмурая  праздность  на  лице.  Он  идет,  как  бы  влекомый  ею,  то  есть  без  всякой  цели,  как  если  бы  его  нес  ветер,  к  целям  которого  переносимые  им  предметы  не  имеют  никакого  личного  отношения.

Бородач  сообщает:

-  Андрюха,  тебя  Толик  искал.
-  Какой  Толик?
-  Ментяра.

У  Андрюхи  делается  озабоченное  лицо,  он  с  недоверием  спрашивает:

-  А  зачем?  Что  хотел?
-  Не  знаю,  искал  тебя.  Он  вооон  там,  иди  спроси.
-  Не  гони,  Валера,  я  там  проходил  две  минуты  назад,  там  никого  нет.
-  Ну,  ты  пойди,  спроси,  он  тебя  искал.

Андрюха  сутулится  и,  скроив  жалобную  и  виноватую  рожу,  нехотя  убредает  в  указанном  направлении,  постоянно  оглядываясь  на  Валеру.  Тот  откровенно  злорадствует,  провожая  Андрюху  взглядом.  Через  пару  минут  Андрюха  поспешно  возвращается.  Плечи  его  гордо  расправлены,  вся  его  фигура  излучает  крайнее  удовлетворение.  Он  произносит  с  едва  скрытым  торжеством  в  голосе:

-  Теперь  тебе  передача,  Валера.

У  Валеры  делается  встревоженное  лицо.  Он  берет  паузу:  погружает  руки  в  карманы,  сплевывает,  пожимает  плечами  и  спрашивает  с  неубедительным  равнодушием:

-  И  какая  передача?
-  А  пошел  ты  на  хер!

Тревога  совсем  исчезает  с  лица  Валеры.  Он  изымает  руки  из  карманов  и  с  удовлетворением  произносит:

-  Порядок!

Вид  у  обоих  самый  довольный.

Похоже,  Анатолий  свою  службу  знает  туго  и  в  уличной  психологии  -  дока.

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699689
дата надходження 10.11.2016
дата закладки 11.11.2016


Yaremko

Татари

Ти  бачив,  як  народжується  смерч
у  серці  Азії?  Як  гуснуть  метастази
роз'ятреної  золотом  Орди
і  гасне  день.  І  здичавілий  вітер
терзає  срібнорунне  Дике  Поле
мільйонами  розжарених  копит...

Ти  бачив,  як  хриплять  фортечні  мури
в  обіймах  стужавілого  аркану?
в  безсилий  крик  беззахисного  горла
вгризається  затроєна  стріла?
Ти  бачив,як  темніють  ясні  зорі,
кричить  трава,  німіють  осокори
і  кров'ю  захлинається  вода?

Ти  бачив?  чув?  палив,  рубав  і  різав?
Ти  гвалтував?  Ти  пив  гарячу  кров?
Чи  ти  хоч  раз  в  своїм  житті  упився
безкарністю  роз'юшеної  волі,
роздоллям  невідплатного  гріха?

Ні,  сину  мій.  Той,  хто  не  їв  з  ножа
живого,  ще  пульсуючого  серця  -
нізащо  не  зуміє  осягнути
солодкої  знемоги  всепокори,
розчинення  в  безликості  юрби...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226722
дата надходження 05.12.2010
дата закладки 10.11.2016


electroself

P. S. (2003/2004)

Гирлянда  небес.  Елочный  шар  Луны.
Городу  хочется  праздника,-  город  слишком  уныл;
он  напивается  пьян,  он  начинает  войну
петард  и  хлопушек  со  звездами,  он  криками  рвет  тишину...

А  крик  непохож  на  плач,  и  крик  непохож  на  смех;
В  нем  злоба  на  слишком  далекое  небо  и  чересчур  белый  снег.
Досада  на  то,  что  ушло,  боязнь  того,  что  придет...
Поэтому  "залп!",  поэтому  "пли!"  -  стрельба  всю  ночь  напролет.

Линзы  бокалов.  Мерцанье  экранов-икон.
Двенадцать  ударов  -  шагов  во  сне...  вот  только  ли  сбудется  он?
Винный  глоток  второпях,  быстрый  улыбки  оскал...
Город,  скажи,  этот  Новый  Год  -  тот  праздник,  который  ты  ждал?

Смех,  суета  за  столом,  в  тостах  не  слышен  ответ.
Новые  фишки  в  старой  игре,  правил  в  которой  нет...
Я  здесь  непрошенный  гость,  я  неуместный  намек;
взгляды  наводят  прицел,  мысли  подводят  итог...

Полночный  побег  в  даль,  тишину  и  метель.
Упасть  и  уснуть...  и  кто  сказал,  что  сугроб  -  плохая  постель?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389958
дата надходження 05.01.2013
дата закладки 05.11.2016


Олександр Яворський

Знаєш, а я тебе ні…

Чи  пам’ятаєш  ти
Той  день,  коли  мене
Стріла  в  кафе  навесні?
Диму  клуби  були,
Пили  сухе  саке.
Знаєш,  а  я  тебе  ні…

Чи  пам’ятаєш  ти
Врізаний  "А+Б"
Напис  у  лісі  на  пні?
Мало  в  ставках  води,
Літо  було  жарке.
Знаєш,  а  я  тебе  ні…

Чи  пам’ятаєш  ти
Осінь,  що  вздовж  алей
Йшла  на  багрянім  коні?
Падали  нам  листки
З  сотень  гілок  дерев.
Знаєш,  а  я  тебе  ні…

Чи  пам’ятаєш  ти,
Як  в  горах  сніг  мете,
Руки  мої  крижані?
Наші  удвох  сліди,
Де  не  було  людей.
Знаєш,  а  я  тебе  ні…

Ніколи  не  забував.
Ніколи  краще  б  не  знав.
Ніколи  б  не  зустрічав.
Ніколи  б  так  не  кохав.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696464
дата надходження 24.10.2016
дата закладки 24.10.2016


Максим Тарасівський

Кохання

[i]Автор  висловлює  щиру  вдячність  Вікторії  Т  за  допомогу  в  перекладі  та  редагуванні  цього  тексту.[/i]

Юрко  стояв  на  тротуарі  та  дивився  через  дорогу  на  житловий  будинок.  Йому  було  дев’ять  років;  він  тремтів  від  холоду,  в  черевиках  хлюпала  вода,  але  хлопець  не  зважав.

Сіра  штукатурка  на  стінах  будинку  всотала  рясну  весняну  вологу,  і  рвані  темні  плями  надавали  й  без  того  похмурій  будівлі  вигляд  геть  невеселий,  навіть  дещо  зловісний.  Увесь  міський  пейзаж  навколо  також  був  сірім  і  безрадісним.  Брудна,  розбита  вулиця,  сіро-коричневі  калюжі,  багнисті  палісадники,  кучугури  чорного  ніздрюватого  снігу,  тьмяні  вітрини  за  тріснутим  склом.  До  під’їздів  тулилися  м’яті  сміттєві  баки,  на  них  граційно  балансували  обідрані  коти.  Ворони  чорним  лахміттям  висіли  на  оголених  деревах.  Зима  нібито  закінчилася,  проте  весна  все  ще  розмірковувала,  чи  варто  сюди  приходити.

Цей  район  міста  межував  із  річковим  портом.  Порт  в  Юрка  зазвичай  викликав  відчуття  радості,  захват  і  легку,  святкову  ностальгію  –  та  чи  можна  відчувати  щось  інше,  споглядаючи  кораблі,  прапори,  чайок  і  зелені  хвилі?  Але  тут,  всього  лише  за  кількасот  метрів  від  порту,  ніщо  не  нагадувало  про  білі  пароплави,  легкокрилих  чайок  і  сирени,  що  кличуть  у  незвідану,  проте  несвідомо  прекрасну  далечінь.

Будинок,  з  якого  Юрко  не  спускав  очей,  стояв  трохи  навкіс  до  вулиці  та    сусідніх  будинків,  і  тому  здавалося,  що  він  тут  чужий,  сторонній.  Хлопцеві  цей  будинок  видався  б  особливим  і  відмінним  від  усіх  інших,  навіть  якщо  б  стояв  він  так,  як  усі  інші,  та  нічим  не  відрізнявся  від  інших  багатоповерхівок.  Другого  такого  не  було  ані  в  місті,  ані  в  цілому  світі.  Адже  тут  жила  вона!  А  це  осявало  ніжним  помаранчевим  світлом,  помітним  лиш  Юркові,  все  довкола:  замріяну  вулицю,  замислені  дерева,  шляхетних  тварин  і  величавих  птахів.  Всі  предмети  на  цій  вулиці  і  насамперед  поруч  із  цим  будинком  видавалися  значущими,  сповненими  відчуття  таємної  співпричетності  до  її  буття.

Юрко  знав  тільки  номер  будинку,  а  от  номер  квартири  було  безповоротно  втрачено,  як  і  той  кутик  конверту,  на  якому  було  написано  адресу.  Конверт  стільки  разів  викрадали  чиїсь  безцеремонні  руки,  а  Юрко  стільки  разів  виривав  його  з  тих  безцеремонних  рук,  що  нині  прочитати  адресу  було  неможливо.  Але  хлопець  її  пам’ятав  і  часто  твердив,  наче  молитву,  дивлячись  на  вже  геть  зношений  ветхий  конверт.

У  конверті  зберігався  лист,  коротенький,  у  кілька  рядочків.  Почерк  був  дитячий,  дещо  непевний,  і  рядки,  перший  з  яких  йшов  строго  паралельно  верхньому  краю  аркуша,  поступово  втрачали  цю  паралельність,  їх  правий  край  неухильно  загинався  донизу,  так  що  останній  рядок  листа,  його  постскриптум,  перетинав  жовтуватий  аркуш  ледь  не  по  діагоналі.  Юрко  перечитав  цей  лист  не  менше  тисячі  разів  і  міг  би  повторити  його  навіть  уві  сні,  але  в  голові  його  постійно  кружляв,  виспівував  і  пританцьовував  ось  цей  останній  рядок,  виведений  непевною  рукою  навкіс:  «Вибач,  я  тебе  кохаю».

Юрко  не  замислювався  над  тим,  скільки  різноманітних  «якщо»  слід  було  скласти  докупи,  в  належний  час  і  в  певний  спосіб,  аби  сьогодні  він  опинився  тут,  на  припортовій  вуличці  рідного  міста,  з  листом,  який  закінчувався  смішним  дитячим  зізнанням.  Для  нього  лиш  те  зізнання,  дещо  винувате  та  від  того  пронизливо-зворушливе,  мало  зміст  і  значення;  йому  навіть  здавалося,  що  те  зізнання  відтяло  все  його  попереднє  життя,  все,  що  трапилося  з  ним  за  дев’ять  минулих  років,  і  відтепер  він  живе  іншим,  новим  життям.

Впродовж  кількох  місяців,  що  минули  з  часу  отримання  листа  і  до  цього  весняного  ранку,  Юрко  дійсно  прожив  ціле  життя.  Коли  він  згодом  пригадував  цю  історію,  він  розумів,  що  все  почалося  дещо  раніше,  з  найбуденніших  подій,  що  не  віщували  нічого  визначного.

…Лікар  похитав  великою  кудлатою  головою,  подивився  на  Юрка  крізь  окуляри  у  роговій  оправі,  ще  раз  натиснув  сильною  теплою  долонею  хлопцеві  на  живіт  і  промовив:  «У  санаторій.  Би.  Слід  поїхати.  У  гори.  Би.  Водички  попити.  Фізкультура.  Грязелікування.  Дієта.  І  все,  –  він  знов  натиснув  долонею  Юркові  на  живіт,  –  мине».

І  Юрко  поїхав.  Не  сам,  звісно,  -  з  татом.  Спочатку  вони  цілу  ніч  їхали  поїздом.  А  зранку  опинилися  у  якомусь  казковому,  невиданому  місті.  Юркові  такі  міста  траплялися  лише  у  фільмах  про  мушкетерів.  Але  ті  кіношні  міста,  замки,  фортеці  та  палаци  були  декораціями  й  виглядали,  мов  декорації.  А  ось  це,  таке  схоже  на  декорацію  місто  було  справжнім.  Юрко  вийшов  вранці  з  вагону,  побачив  шпилі,  башти,  статуї  та  бані  та  аж  рота  роззявив  від  подиву.  Так  він  і  прогуляв  із  розкритим  ротом  увесь  день,  без  упину  крутячи  головою  та  роздивляючись  це  дивовижне  місто,  доки  вони  з  батьком  не  всілися  в  інший  потяг,  менший,  який  і  повіз  їх  у  гори.

Цей  другий  потяг  –  електричка  –  був  набитий  битком,  йшов  повільно  й  часто  зупинявся  на  маленьких  станціях  з  незвичними  назвами.  Юрко  почувався  розчарованим:  коли  вони  з  батьком,  нарешті,  зійшли  на  станції,  що  мала  дивнувату  пташину  назву,  жодних  гір  довкола  не  виявилося.  Гори  він  побачив  лише  одного  разу;  ясного  дня,  коли  їх  групу  повели  до  джерел  лікувальної  води,  на  обрії  між  двома  пагорбами  несподівано  й  ненадовго  засяяв  блідий  трикутний,  ледь  помітний  на  тлі  вицвілого  сіро-блакитного  неба.  Трикутник  був  такий  символічний,  такий  схожий  на  малюночок  на  етикетці  напою  «Байкал»,  що  Юрко  навіть  засумнівався,  чи  дійсно  він  бачив  той  трикутник,  і  чи  були  то  ті  самі  гори.

Тато  привіз  Юрка  в  санаторій  і  поїхав.  А  Юрко  залишився.  На  місяць.  Він  намагався  не  думати  про  те,  що  цілий  місяць  йому  доведеться  бути  так  далеко  від  дому.  Раніше  він  ніколи  не  бував  у  санаторіях  або  літніх  таборах,  і  тому  не  уявляв,  до  чого  це  може  бути  подібним.  В  цьому,  однак,  віднайшлася  перевага:  був  би  Юрко  більш  досвідченим  у  таких  справах,  його  б  і  дивувало,  і  дратувало  те,  яким  чином  у  тому  санаторії  все  було  влаштоване.  А  так  санаторій  приєднався  до  всього  іншого,  що  безтурботні  дорослі  вже  пред’явили  Юркові  як  «норму»,  хоча  від  норми  це  перебувало  на  деякій  відстані.

Курйозів  тут  виявилося  кілька.  Перш  за  все,  величезним  парком  навколо  санаторію  гуляв  олень  на  прізвисько  Рудик.  Коли  Юрко  довідався  про  це,  він  був  у  захваті:  це  ж  казка,  справжня  казка,  -  ОЛЕНЬ!  Та  олень  і  гадки  не  мав  про  свою  казковість.  Він  був  величезний,  мов  кінь,  і  злий,  як  собака.  Спостерігаючи  крізь  вікно  Рудика,  який  знищував  чергову  клумбу,  жбурляючи  довкола  грудки  землі  та  вирвані  з  коренем  рослини,  Юрко  розумів,  що  бездомні  пси,  яких  він  побоювався  вдома,  ніщо  у  порівнянні  із  цією  твариною,  що  мала  зовсім  не  лагідний  норов,  страхітливі  роги  і  гострі  копита.

Іншою  дивною  рисою  санаторію  було  те,  що  він  не  опалювався.  Вже  стояла  пізня  осінь,  і  вранці  на  траві,  палому  листі  та  нечисленних  вцілілих  клумбах  мороз  лишав  свої  білі  мереживні  сліди.  Коли  дітей  відводили  до  джерел  цілющих  вод,  понад  їх  рухливими  галасливими  колонами  здіймалася  пара  від  гарячого  дитячого  дихання.  Тому  навіть  два  дні,  відведені  щотижня  для  шкільних  занять,  були  марними  зусиллями  місцевих  педагогів.  Маленькі  мешканці  санаторію  здобували  застуду  одразу  за  прибуттям  і  позбувалися  неї  безпосередньо  перед  від’їздом.  Не  обходилося,  звісно,  без  хитрощів;  якщо  кашель  і  нежить  були  справжніми,  то  стабільні  «37  і  2»  викликалися  легким  і  непомітним  для  медичного  персоналу  постукуванням  пальця  по  верхівці  градусника.  Юрко  швидко  засвоїв  це  мистецтво  й  щасливо  пропускав  «школу»  разом  із  іншими  дітлахами.

Гарячої  води  у  санаторію  теж  не  було.  Юркові  спало  на  думку,  що  саме  так  здійснюється  згадане  кудлатим  лікарем  «грязелікування».  Він  навіть  встиг  скласти  теорію,  що  бруд,  що  накопичується  на  тілі,  слугує  певним  медичним  або  виховним  цілям:  чи  то  лікують  від  чогось,  чи  то  прищеплюють  потяг  до  гігієни...  Та  невдовзі  з  цією  теорію  довелося  розпрощатися:  почалося  справжнє  грязелікування.  Однак  роль,  яку  в  санаторному  курсі  відігравала  не  лікувальна  грязь,  а  звичайнісінький  леп,  так  і  лишилася  для  Юрка  загадкою.

Дітей  у  санаторії  назбиралося  чи  не  стільки  ж,  скільки  в  усій  Юрковій  школі.  Втім,  хоча  дорослих  тут  виявилося  набагато  менше,  ладу  було  якось  більше.  Мабуть,  це  пояснювалося  тим,  що  усі  діти  були  зайняті  на  різних  процедурах  від  підйому  і  до  відбою.  А  відверто  нездорових  дітей,  яких  би  від  бешкету  втримала  саме  хвороба,  а  не  денний  розклад,  в  санаторію  Юрко  взагалі  не  зустрів.  Себе  самого  хлопець  недужим  не  відчував,  тому  вся  ця  справа  з  санаторієм  залишалася  для  нього  дещо  незрозумілою.  Якби  не  тривалі  нудні  процедури,  холод  у  корпусах  і  злий  олень  у  парку,  цю  подорож  можна  було  б  вважати  додатковими  канікулами.

Тоді  Юрко  ще  не  знав,  до  якого  фіналу  прямувала  ця  історія.  Лише  через  кілька  років  він  звернув  увагу,  як  усі  події  того  місяця  поступово  та  влучно  поєдналися  та  привели  його,  замерзлого  й  ледь  притомного  від  хвилювання,  до  сірого  будинку  на  припортовій  вуличці.  Чи  могло  все  це  або  принаймні  щось  скластися  інакше?  Ні,  відчував  Юрко,  аж  ніяк  не  могло.

За  примхою  опалювальної  системи  санаторію,  деякі  батареї  у  коридорі  Юркового  корпусу  іноді  нагрівалися,  -  вночі,  години  через  півтори  після  відбою.  З’ясувавши  це,  Юрко  з  товаришами  почали  потихеньку  вибиратися  з  холодних,  пронизливо-вогких  палат,  аби  погрітися  поруч  із  батареями  та  потеревенити  у  темряві.  Справа  ця  вимагала  обережності  та  конспірації:  ніхто  не  мав  сумніву,  що  чергові  вихователі,  аби  довідалися  про  ті  посиденьки,  негайно  б  розігнали  опівнічні  збіговиська  та  (хто  знає?),  можливо,  домоглися  б  і  в  коридорі  такої  ж  вічної  мерзлоти,  як  та,  що  панувала  в  палатах.  Хай  там  як,  але  дітей  вабило,  приваблює  й  завжди  вабитиме  будь-що,  бодай  цілком  невинне  й  навіть  схвальне,  що  відбувається  потай  від  дорослих.

Крім  таємниці  та  секретності,  ці  нічні  бесіди  принаджували  ще  дечим.  Вночі  біля  батарей  можна  було  зустрічатися  та  по-людські  спілкуватися  з  дівчатами.  При  цьому  обидві  сторони  поводилися  цілком  природньо  й  нічим  не  виявляли  того,  що  вдень  зносилися  виключно  мовою  дражнилок,  образливої  міміки  та  смикання  за  коси.

Отак  Юрко  познайомився  з  Іриною.  Вони  довго  розмовляли,  перш  ніж  з’ясували  імена  одне  одного,  а  також  довідалися,  що  прибули  у  санаторій  з  одного  міста.  Здебільшого  говорив  Юрко,  як  правило,  натхненно  брехав-плів  щось  про  події  свого  міського  шкільного  або  сільського  канікулярного  життя.  Іра  уважно  слухала,  іноді  теж  щось  коротеньке  розповідала  про  себе.  Удень  вони  ніколи  не  розмовляли  та  навіть  не  наближалися  одне  до  одного;  це  було  неможливо  й  не  вимагало  жодних  домовленостей.  Тому  трохи  короткозорий  Юрко  слабенько  уявляв,  яка  вона  на  вигляд.  Він  чітко  пам’ятав  тільки  обрис  її  голови  та  плечей  на  тлі  вікна,  коли  далеко  за  північ  вони  прощалися  й  розходилися  по  своїх  палатах.

Вони  зустрічалися  в  темряві  біля  батарей  разів  чотири  –  п’ять,  не  більше;  скоро  дівчина  поїхала.  Юрко  навіть  трохи  посумував:  йому  не  вистачало  її  уваги,  адже  хлопці  ніколи  не  слухають  одне  одного  та  завжди  перебивають  своїм  «А  ось  я!  А  ось  у  мене!».  Журився  він  за  Іриною  днів  зо  три  й  вже  почав  навіть  її  забувати,  коли  дівчина  несподівано  сама  нагадала  про  себе.  Та  ще  й  як  нагадала!  Трапилося  те,  що  відразу  змінило  його  стосунки  з  іншими  дітлахами,  плин  часу  в  санаторії  та  рух  часу  взагалі,  а  може,  й  ціле  його  життя.

Юрко  марнував  ранок  у  палаті,  добиваючись  від  свого  ліжка  тієї  армійської  охайності,  якої  від  нього  та  всіх  інших  вимагали  вихователі.  Тут  він  почув  у  коридорі  своє  ім’я;  хтось  на  все  горло  його  гукав  і  нерозбірливо  волав  щось  про  лист.  Юрко  кинув  ковдру  на  ліжко  й  побіг  до  вихователя,  який  зазвичай  роздавав  пошту.  Там  на  Юрка  вже  чекали;  навколо  вихователя  скупчилася  ледь  не  вся  його  група.  Діти  пожадливо  роздивлялися  конверт  і  збуджено  перешіптувалися.  Юрко  зупинився  на  порозі  кімнати  та  відчув,  як  серце  раптом  важко  й  болісно,  з  розмаху,  закалатало  в  грудну  клітину,  ніби  намагалося  проломити  ребра  та  вирватися  назовні.  Хтось  вигукнув  дивним,  звинувачувальним  тоном:  «Тобі  лист  від  Павла  та  Іри!»

Юрко  зрадів  і  негайно  заспокоївся.  Лист  від  Павла,  його  улюбленого  дядька,  та  Іри,  дядькової  дружини,  «від  Павла  та  Іри»,  це  ж  добре.  Він  зітхнув  із  полегшенням,  але  за  мить  знову  насторожився,  а  серце  знову  гупнуло  у  ребра.  Чому  цей  невинний  лист  викликав  такий  ажіотаж?

Юрко  тремтячою  рукою  взяв  конверт  і  прочитав  зворотну  адресу.  «Павлатій  Ірині…».  Ось  в  чому  справа.  Він  повернувся  на  підборах  і  у  супроводі  жадібних  зацікавлених  поглядів,  що  буквально  штовхали  його  в  спину,  пішов  у  палату  читати  лист.

Лист  був  зовсім  коротенький,  у  кілька  рядків,  виведених  дитячим,  дещо  непевним  почерком.  Рядки,  перший  з  яких  йшов  строго  паралельно  верхньому  краю  аркуша,  поступово  втрачали  цю  паралельність,  їх  правий  край  неухильно  загинався  донизу,  так  що  останній  рядок  листа,  його  постскриптум,  перетинав  жовтуватий  аркуш  ледь  не  по  діагоналі.  Хоча  Юрко  прочитав  всього  листа,  в  його  пам’яті  закарбувався  лише  той  останній  рядок,  виведений  непевною  рукою  навкіс:  «Вибач,  я  тебе  кохаю».

З  ледь  чутним  шерехом  усе  навколо  згорнулося  в  тоненький  рулон,  який  негайно  зник  у  непомітній  щілині  між  дошками  підлоги.  Виникла  безбарвна,  позбавлена  звуків  порожнеча,  що  за  мить  спалахнула,  засяяла,  заіскрилася  кольорами  й  барвами,  незнаними  в  сонячному  спектрі,  забриніла  голосами  й  нотами,  дотепер  ще  не  чуваними  в  світі.  Хлопцеві  голова  пішла  обертом;  він  не  упізнавав  нічого,  він  не  упізнавав  себе,  він  нічого  не  знав  про  ту  величезну  та  щасливу  людину,  яка  стояла  тепер  у  вируванні  новонародженого  всесвіту,  стискаючи  клаптик  паперу  в  руці.

Та  все  це  відбувалося  виключно  з  Юрком.  Ніхто  не  помітив,  що  з  палати  вийшла  нова,  величезна  та  щаслива  людина,  що  Юрка,  хлопчика  дев’яти  років,  більше  не  існувало.  Ніхто  не  помітив  жодних  змін,  і  перші,  жадібні  та  жалюгідні  спонукання  його  нещодавніх  однолітків  –  адже  всього  лише  хвилину  тому  вони  були  ровесниками  та  навчалися  в  одному  класі  –  негайно  втілилися.  Лист  було  викрадено  з  Юркової  шафки,  прочитано  й  переказано  сотнями  схвильованих  дитячих  голосів,  обмацано  тисячами  пальців,  зім’ято  й  кинуто  недбало  під  його  ліжко.

Можливо,  якби  Юрко  разом  з  усіма  посміявся  над  дурненьким  дівчиськом,  яке  несподівано  надіслало  йому  своє  зізнання,  він  залишився  б  разом  з  усіма,  на  їх  території,  одним  із  них.  Може  бути,  вони  б  спільно  започаткували  інтригуюче  листування  з  нею,  аби  потім,  залягаючись  від  сміху,  читати  щоночі  її  листи  уголос,  зігріваючись  ганебністю  такого  читання,  співучастю  в  ньому  та  теплом  батарей  у  коридорі.

Але  Юрко  не  посміявся.  Він  несподівано  відчув  на  собі  важезне,  холодне  й  незручне  вбрання;  звідусіль  давило,  тиснуло  та  різало.  У  перенісся  вп’явся  зазубрений  метал,  руку  відтягувало  щось  важке  та  довге.  Тепер  він  був  лицарем,  у  повному  лицарському  обладунку,  який  постав  на  захист  дами  свого  серця,  власної  гідності  та  її  честі.  Він  відчував  себе  стражем  кохання  як  такого;  бодай  що  кохання  необхідно  захистити  від  глуму,  нечистої  цікавості  й  пліток.

На  тій  стороні,  де  стояв  тепер  Юрко,  тримаючи  в  руці  меч,  не  виявилося  більш  нікого,  крім  наївного  дівчати  десь  далеко-далеко,  в  сірому  будинку  на  припортовій  вуличці.  На  іншому  боці  опинилися  всі  його  однолітки,  хлопці  й  дівчата,  які  ще  вчора  спілкувалися  одне  з  одним  виключно  мовою  дражнилок,  а  нині  згуртувалися  проти  хлопця,  його  кохання  та  кохання  як  такого…

Усю  нескінченну  зиму  Юрко  мріяв  вибратися  до  її  домівки.  Але  батьки  не  помітили,  що  з  санаторію  повернулася  нова,  величезна  та  щаслива  людина,  тому  дев’ятирічного  Юрка  ніяк  не  відпускали  в  самостійну  подорож  до  річкового  порту.  І  тільки  тепер,  навесні,  він  дістався  сюди  сам,  потай  від  батьків.  Він  стояв  за  кілька  кроків  від  її  будинку  й  відчував,  що  далі  йому,  мабуть,  йти  не  слід,  і  щасливіше,  ніж  тепер,  стоячи  на  брудному  тротуарі  у  повних  води  черевиках,  він  вже  не  буде.

Він  пригадував  тихий  голос  уночі,  обрис  її  голови  і  плечей  на  тлі  вікна,  винувате  зізнання  у  коханні,  перше  в  його  житті  та,  мабуть,  у  житті  дівчини.  Юрко  дивився  на  плямистий,  ледь  осяяний  помаранчевим  світлом  будинок,  і  відчував,  що  це  не  маленька  дівчинка  з’явилася  ненадовго  в  його  житті,  а  саме  кохання  ввійшло  в  його  серце  та  раз  і  назавжди  оселилося  в  ньому.  Він  ще  не  вмів  цього  пояснити,  але  дуже  добре  відчував  у  собі  цю  нову,  незнайому,  болісну  й  пожадливу  здатність  –  здатність  любити  когось,  крім  себе,  любити  до  самозречення  й  самозабуття…

І  добре,  що  він  не  знає  номеру  її  квартири.  Юрко  зітхнув,  ще  раз  поглянув  на  шляхетних  тварин  і  величавих  птахів  при  будинку  та  попрямував  у  порт.

2012-2016

*Оповідання  "Кохання"  входить  до  збірки  "Юркові  хроніки".  Раніше  з  цієї  збірки  біли  оприлюднені  оповідання  "Дискобол",  "Скарб",  "Сила  мистецтва"  та  "Репатріація  ложки".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694652
дата надходження 16.10.2016
дата закладки 17.10.2016


Станислав Бельский

Мирек Боднар. Стих без названия №62

В  ту  ночь,  когда  начался  ветер,  и  все  уже  спали,
я  проснулся  и  вышел  на  балкон.,
Может,  покурить,  может,  просто  подышать  свежим  воздухом.,
Это  было  время,  когда  я  замерзал  каждый  вечер.,
Был  пятый  час  утра,  я  стоял  и  вслушивался  в  ночь,
внюхивался  в  запах  дыма,  смешанного  с  холодным,
уже  почти  морозным  воздухом.,
Ни  с  каким  другим  осенним  запахом
не  спутаешь  этот  запах  конца  октября  и  начала  ноября,
поры,  когда  острее  всего  ощущаешь  –  всё  вокруг  пустота,
да  и  сам  ты  пустота.,
Период  самых  чистых  сатори,  дзен-каникулы,
отпуск  без  конца,
прибрежная  зона,  страна  приливов,
странней,  чем  в  раю,
поиски  пределов  контроля.,
Как  тот  участок  ночной  дороги  где-то  между  Трускавцом  и  Дрогобычем,
который  мы  проезжали,  и  мне  казалось,
что  каждая  доля  пространства,
вырезанная  из  темноты  огнями  машин,
дрожит  и  вибрирует  каким-то  божественным  излишком  красоты.,
А  сколько  ещё  зелёной  листвы  было  в  лесу  напротив  санатория  "Карпаты",
когда  мы  собирали  там  днём  грибы,
сколько  ещё  жёлтого  света  было  на  улочках,
когда  гуляли  по  центральной  части  города
между  старыми  опрятными  деревянными  виллами,
И  хотя  Иоанна  говорит,  что  зимы  не  будет,
и  хотя  на  Покров  было  солнечно  и  тепло,
мы  знаем,  что  скоро  зима  придёт  и  охватит  нас,
и  согреет  всех  замёрзших,
Сидим  на  кухне,  закутанные  в  одеяла,
курим  смеси  трав,
собранных  на  черногорских  альпийских  лугах,
ждём.,
 
(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692884
дата надходження 06.10.2016
дата закладки 07.10.2016


Максим Тарасівський

три точки

не  договаривай,  не  дописывай,  ставь  три  точки,
в  них  ложатся  навечно  самые  точные  строчки,
не  продолжай,  не  спеши,  не  пиши,  лучше  не  надо
дергать  слова  из  себя,  как  листья  из  листопада,
пей  раствор  -  тот,  из  виноградного  синего  дыма,
помнишь,  такой  же  ты  привозил  когда-то  из  Крыма,
и  на  донце  сосуда  сидели,  черны,  молчания  почки,
на  стакан  -  ведро  тишины  и  те  самые  точки,
им  позволь  помолчать  -  такие  у  них  разговоры,
слушай  молча,  гляди  в  недоступную  глубь  раствора,
тише  едешь  -  доедешь,  вовсе  не  двинувшись  с  места  -
ездят  так  седоки  из  самого  прочного  теста,
из  седла  их  не  выбьешь  ни  палицей,  ни  заточкой,
потому  что  знают  они:  все  на  свете  -  ...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692353
дата надходження 04.10.2016
дата закладки 04.10.2016


Максим Тарасівський

Каштанова мудрість

Жив  собі  колись  у  одному  місті  каштан  –  великий,  дужий,  із  широкою  кроною,  що  високо  здіймалася  над  дахами  будинків  та  над  іншими  деревами,  що  мешкали  на  тій  же  вулиці  та  за  рогом  у  парку.  Щовесни  каштан  рясно  вкривався  біло-червоними  пірамідками  суцвіть.  Потім  квіти  перетворювалися  на  м’якенькі  зелені  кульки,  які  впродовж  літа  наливалися  соками,  їжачилися  голками  та  підростали,  а  у  вересні  з  них  виходили  каштанові  діти  –  блискуче  важке  насіння.  Лусь!  Торох!  Грюк!  –  так  насіння  гатило  по  бруківці,  дахах  та  автівках,  що  рухалися  вулицею.

Фрагмент.  Повний  текст  видалено  автором  за  умовами  видавничого  договору


2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690300
дата надходження 23.09.2016
дата закладки 25.09.2016


Сергей Дунев

Стрекоза уселась на запястье…

                                             *  *  *

                   Стрекоза
                   уселась  на  запястье  –
                   чуточку  согреться…

                   Господи!
                   Какое  счастье  –
                   обогреть  в  часы  ненастья
                   страждущее
                   сердце.  

                   ______________________

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689732
дата надходження 19.09.2016
дата закладки 20.09.2016


Еkатерина

Он никогда не промахивался… He Never Misses

Наветам  глупцов  нет  ни  края,  ни  дна:
                               прочти  же  –  об  этом  узнать  ты  должна.

Отец  твой  по  прозвищу  "Бешеный  Билл"
(Джеймс  Батлер  Хикок  урождённый)
помог  мне  с  повозкой  под  сильным  дождём.
Я  втюрилась  –  смелый  и  милый.
                               Давно  это  было,  раз  в  штате  Канзас.
                               Салун  покидая,  я  сходку  пролаз
в  углу  увидала.  Подкралась  тишком
и  слышу  –  убить  замышляют
отца  твоего.  Не  щадя  башмаков,
я  -  к  стойлу  –  а  там  поджидают!
                       На  брюхо  упала  и  так  поползла
                       лозою,  кустами,  спасая  от  зла
любимого  Билла.  Всю  милю  с  лихвой
пласталась  и  в  кровь  изодралась,
но  к  сроку  поспела.  Отец  твой  играл,
в  лачуге  толпились  ковбои.
                       Ему  "Берегись!"  я  шепнула.  Толкнув
                       Меня  за  тяжёлые  двери,  пальнуть
успел  он  разок,  но  мерзавец  один
ударил  его  по  макушке,
и  он  повалился.  Другой  процедил:
"А  ну  посвети-ка  в  клетушке!
                       Да  правда  ли  мёртвый?  Проверить  хочу…"
                       Но  пуля  ответом  была  брюхачу.
В  ладонях  по  кольту  сжимая,  отец
стрелял  и  попарно  валились
на  пол  стервецы!  Порешил,  наконец…
Горячие  кольты  дымились,
                       кровавые  струйки  стекали  с  висков…
                       Он  виски  хлебнув,  обернулся  рывком:
Вовек  не  забуду  неистовый  взгляд!
"Я  всех  их  убил,  дорогая…
Их  восьмеро  было,  побьюсь  об  заклад
Шериф  мне  поверит  -  тугая
                     пружина  у  этого  кольта  -  ведь  я
                     убить  никогда  не  стремился!  Судья
мне  –  Бог,  я  стрелял,  защищая  себя".
В  безумьи,  истёкшего  кров’ю,
его  увела  я  и  много,  любя,
ночей  провела  в  изголовьи.
                       Когда  ж  отлежался  возлюбленный  мой,
                       оправились  мы  повенчаться  домой.
И  нас  преподобные  Воррен  и  Сайпс
Венчали  законным  порядком.
Мне  доброе  имя  не  нужно  спасать,
глупцам,  на  злословие  падким
                       доказывать  –  в  браке  я  дочь  родила,  
                       малышку  свою  не  в  капусте  нашла.
И  ты  не  должна  позволять  никому
из  этих  засранцев  (подтёрто)
порочить  отца,  если  ж  кто-то  сболтнул
Джейн,  дочка,  -  держи  себя  твёрдо!

Вольный  перевод  из  Марты  Джейн  Каннари  Бёрк,  Письма  к  дочери.


Оригинал:

I  feel  like  writing  about    him    tonight    so    I    will    tell    you    somethings    you    should  know.  I  met  James  Butler  Hickok,  "Wild  Bill,"  in  1870  near  Abilene,  Kansas;  I  heard  a  bunch  of  outlaws  planning  to  kill  him.  I  couldn't  get  to  where  my  horse  was  so  I  crawled  on  my  hands  &  knees  through  the  brush  past  the  outlaws  for  over  a  mile  &  reached  the  old  shack  where  he  was  staying  that  night.
I  told  him  &  he  hid  me  back  of  the  door  while  he  shot  it  out  with  them.  They  hit  him,  cutting  open  the  top  of  his  head  &  then  they  heard  him  fall  &  lit  matches  to  see  if  he  was  dead.  Bill  killed  them  all.  I'll  never  forget  what  he  looked  like  with  blood  running  down  his  face  while  he  used  two  guns.  He  never  aimed  &  I  guess  he  was  never  known  to  have  missed  anyone  he  aimed  at,  I  mean  wanted  to  kill,  &  he  only  shot  in  self  defense.  Then  he  was
quite  sure.  I  nursed  him  several  days  &  then  while  on  the  trip  to  Abilene  we  met  Rev.  Sipes  &  Rev.  Warren  &  we  were  married.  There  will  be  lots  of  folks  doubt  that  but  I  will  leave  you  plenty  of  proof  that  we  were.  You  were  not  a  woods  colt  Janey.Don't  let  any  of  these  pus  guillied  [erased]  ever  get  by  with  that  lie.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688574
дата надходження 14.09.2016
дата закладки 18.09.2016


Уляна Яресько

…Take it easy…

Награє  на  еоловій  арфі  вітрець-віртуоз,
(Поринаю  у  світ  медитації  плавно...  піано...)
Трішки  сонця  -  у  душу,  хмарини  зловісності  -повз,
Оминаю  тривоги  свої  -  непримітні  капкани.

Упірнаю  метеликом  світлим    у  магію  трав,
Огортає-п'янить  пеленою  затишшя  меліса...
Чуєш,  віро  моя,  пошматовані  крила  розправ!
Безнадіє,  нашкодила  вдосталь  уже!  йди  до  біса!

Незрівнянна  мелодія  -  витвір  умілих  майстрів  -
Цінний  лік  від  нудьги,  еліксир  від  сердечних  порізів.
Затихають  жалі...  Грає  музика  вічних  вітрів...
Слухай,  друже,  її...  Релаксуй,  як  і  я!              
                       ...Take  it  easy...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689089
дата надходження 16.09.2016
дата закладки 18.09.2016


Артур Сіренко

Мертвi вершники, бiлi конi

                                           «Гострі  чорні  тіні
                                             Тягнуться  до  небосхилу.
                                             І  рвуться  гітарні  струни
                                             І  стогнуть.

                                             Коні  мотають  мордами.
                                             А  вершники  мертві.»
                                                                                                           (Федеріко  Ґарсія  Лорка)

Мертві  вершники
Скачуть  на  білих  конях
Туди  –  назустріч  заграві,
Назустріч  світанкам  багряним,
Музика:  стукіт  копит
І  елегія  сонця-кобзи
У  якої  обірвані  струни.
Ми  вірили  –  Бог  почує
Коли-небудь  нашу  пісню  –  
Пісню  вершників  мертвих,
Що  стисли  навіки  шаблі
У  своїх  скам’янілих  правицях.
Над  слідами  копит
Серце  моє  летить
Над  слідами  коней  білих,
Які  несуть  вершників  мертвих
У  синю  безодню  неба.
Серце  моє  грішне
Забарвлене  соком  брусниці,
Забарвлене  сонцем  заграви
Вторить  звукам  копит,
Коней,  як  сніг  білих,
Що  несуть  побратимів  мертвих
У  безмежну  блакить  вічності.
У  вугільнім  мороці  ночі,
У  рожевій  імлі  світанків,
У  синій  воді  вечора
У  білій  прозорості  дня
Я  буду  черленим  серцем
Співати  стукіт  копит
Коней,  як  Галактика  білих,
Що  несуть  вершників  мертвих  –  
Воїнів  синього  степу,
Воїнів  вільного  сокола,
Воїнів  вічної  пісні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688103
дата надходження 12.09.2016
дата закладки 13.09.2016


Станислав Бельский

Остап Сливинский. Бабушка рассказывает

Только  теперь,  когда  она  почти  лишилась  слуха.
Когда  никакой  шум  не  может  ворваться  в  комнаты
её  истории.
Она  проходит  по  ним  одна  в  полутьме,  позволяя
нам  подглядеть  сквозь  щёлку.
Открывает  шкафы,  вынимает  выцветшую  одежду,
прикладывает  к  себе.
Ходит  своим  голосом  наощупь,  как  слепой
по  площади,  полной  солнца.
С  кем  она  говорит?  Мы  уже  ничего
не  понимаем,
что-то  пытаемся  уточнить,
словно  кричим  снизу  канатоходцу,
которому  нужно  только  дойти  и  сделаться  вздохом.
Раздражаемся,  хотим  пояснений
и  сразу  же  умолкаем,
когда  она  говорит:
у  меня  всегда  было  место,
куда  я  ходила  поплакать.
 
(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

-------------------------------------------------

Оригинал:

БАБУСЯ  РОЗПОВІДАЄ

Лише  тепер,  коли  її  майже  покинув  слух.
Коли  жоден  шум  не  може  вдертися  в  кімнати
її  історії.
Вона  проходжає  ними  сама  у  півтемряві,  нам
дозволяючи  підглянути  крізь  шпарину.
Відчиняє  шафи,  виймає  побляклий  одяг,
прикладає  до  себе.
Ходить  своїм  голосом  навпомацки,  як  сліпий
площею,  повною  сонця.
З  ким  вона  розмовляє?  Ми  вже  нічого
не  розуміємо,
щось  намагаємося  уточнити,
ніби  гукаємо  знизу  до  канатоходця,
якому  лише  треба  дати  дійти  і  стати  зітханням.
Дратуємося,  хочемо  приміток  
і  нараз  замовкаємо,  
коли  вона  каже:
в  мене  завжди  було  місце,
куди  я  ходила  поплакати.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686904
дата надходження 31.08.2016
дата закладки 02.09.2016


Сергей Дунев

У былого огня

                                       
                                                         *  *  *

Возвращаюсь  назад  –
                                           книгу  жизни  обратно  листаю,
Ибо  новых  страниц
                                                       не  осталось  уже  для  меня.
Всё,  что  было  когда-то,
                                       старательно  в  строки  сгребаю,
Согреваюсь  озябшей  душой
                                                                                           у  былого  огня.    

                         ___________________

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686210
дата надходження 28.08.2016
дата закладки 02.09.2016


Станислав Бельский

бульдозеристы играют…

бульдозеристы  играют
красивых  близоруких  пьяниц
в  пьесе  поставленной
ангелом-методистом
34  года  назад
в  театре  одного  зрителя
на  крыше  одного  дома
в  центре  одного  города

учти  говорит  первый  актёр
узлы  утерянных  туч
и  ломкое  солнце
а  также
не  поддающийся  копированию
иероглиф  женской  дружбы

не  забудь  говорит  второй
о  книге  великого  гнева
и  тёмной  бодрости
написанной  в  високосные  годы
в  застрявших  лифтах
и  на  промежуточных  станциях

ибо  открыты  врата  незнания
и  приходит  к  нам  на  чужих  ногах
водянистый  безжалостный  праздник

(Из  цикла  "Ошибочные  теоремы")

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686168
дата надходження 27.08.2016
дата закладки 28.08.2016


Максим Тарасівський

Мушля

...пам'ятаєш,  яким  був  цей  вітер  у  липні?  Наче  то  не  повітря,  а  води  рухалися  потужними  хвилями  за  вікном.  Дмухне  пружно  -  а  за  мить  листя  злито,  соковито,  потужно  видихне  у  відповідь,  -  стільки  вологи,  стільки  живої  насиченої  сили  назбиралося  в  ньому.  Вітер  -  листя,  шшшуххх  -  шааа,  вітер  -  хвиля,  шшшуххх  -  шааа  -  і  ціле  місто  гойдається  на  тих  неозорих  хвилях,  наче  айсберг.  Заколисує,  підхоплює,  несе  тим  липневим  океаном:  шшшуххх  -  шааа,  шшшуххх  -  шааа...

А  послухай  нині.  Ні,  не  дихай.  Тиша.  Тоді  -  десь  іздалеку  з'являється  звук.  Сухий,  високий,  змарнілий,  він  наближається  поволі,  непевно,  хитаючись,  застигаючи  час  від  часу,  ніби  втратив  силу.  А  як  наблизиться  -  розпадається  на  часточки.  Наче  з  дріботіння  мураших  ніжок  склав  хтось  той  звук.  Що  воно?  Каміння?  Дерево?  Жерсть?  Сухе  листя?

Знову  тиша.  Нарешті,  спромоглося  повітря,  ворухнулося,  і  звук  виник  знову.  Торохкотить  -  часто,  хирляво,  дрібненько,  наче...  Наче  хто  вулицею  розвісив  дрібнісінькі  сухі  кісточки,  рясно-рясно,  а  подув  вітру  такий  кволий,  що  самі  лишень  оті  кісточки  йому  відгукуються.  Хааа  -  тррр...  Хааа  -  тррр...  Тиша.

Ось  і  все,  що  нині  лишилося  від  липневого  океану.  Змілів,  всох,  випарувався;  спрагле  його  дно  розірвали  тріщини-вулиці  завглибшки  з  Маріанську  западину.  Долини,  колись  занурені  в  зелене,  соковите  й  солодке,  встелила  сірувата  гірка  сіль.  Хирлявий  суховій  так-сяк  в'є  з  неї  хиткі,  непевні,  півп'яні  вихори-крутні,  що  за  крок-два  розсипаються  сірими  порохнявими  хмарками:  хааа  -  тррр...  шшш...  хааа  -  тррр...  шшш...

Чим  рятуюсь?  Аж  ось  він  -  мій  прихисток.  Слухай.  Ні,  не  дихай.  Чуєш?

...шшшуххх...  шааа...  шшшуххх...  шааа...  вітер...  листя...  вітер...  хвиля...  океан...  липень...  шшшуххх...  шааа...  мушшш...  ляаа...

серпень  2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685171
дата надходження 22.08.2016
дата закладки 23.08.2016


Валерій Яковчук

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гайауату: 4. Гайауата і Маджекіуіс

З  літ  дитячих  в  роки  зрілі
Нині  виріс  Гайауата,
Вмілий  в  навиках  мисливських,
Мудрий  у  ділах  старійшин,
Спритний  в  ігрищах  юначих,
Дужий  в  праці  чоловічій.

Був  проворним  Гайауата  –
Міг  стрілу  вперед  пустити
І  так  швидко  з  нею  мчати,
Що  стріла  за  ним  лишалась!
Міць  в  руках  мав  Гайауата  –
Міг  пустити  стріл  десяток
Він  з  такою  бистротою,
Що  стріла  десята  мчала,
Коли  перша  ще  не  впала!

Мав  магічні  рукавиці
Мінджекауан  з  хутра  лані;
Коли  їх  вдягав  на  руки  –
Міг  тоді  ламати  скелі,
Міг  розтерти  їх  на  порох.
Чарівні  мав  мокасини
Із  оленячої  шкіри,
Коли  їх  взував  на  ноги
І  до  ніг  кріпив  надійно  –
Кожним  кроком  міряв  милю!

Часто  він  питав  про  батька
Маджекіуіса  в  Нокоміс;
І  дізнавсь  про  таємницю
Дивної  краси  у  мами,
Про  безчесність  свого  батька;
І  горіло  в  нього  серце,
Як  живе  палке  вугілля.

Він  сказав  старій  Нокоміс:
«Йду  побачити  як  батько
Поживає,  Маджекіуіс,
В  брамі  Західного  Вітру,
У  воріт  Заходу  Сонця!»

Вийшов  з  дому  Гайауата,
Вдягнений  в  похід,  при  зброї,
В  блузі  і  штанах  зі  шкіри,
Пишно  вбраний  в  пір’я  й  мушлі  –
Голова  в  орлинім  пір’ї,
Пояс  зроблений  із  мушлі,
У  руках  лук  ясеновий,
Тятива  з  тяжів  карібу,
В  колчані  дубові  стріли
З  вістрям  яшмовим  і  пір’ям,
В  рукавицях  Мінджекауан,
В  чудодійних  мокасинах.

Мовила  стара  Нокоміс:
«О,  не  йди  ж  ти,  Гайауато,
В  царство  Західного  Вітру,
В  Маджекіуіса  країну,
Бо  тебе  він  чаром  вразить,
Вб’є  тебе  своїм  лукавством!»

Та  безстрашний  Гайауата
Не  скорився  осторогам,
В  ліс  пішов  широким  кроком,
Кожним  кроком  міряв  милю.
Небо  бачилось  вогненним,
І  земля  немов  вогненна,
Навкруги  жарке  повітря,
Повне  випарів  гарячих,
Наче  луг  і  ліс  в  пожежі,
То  горіло  в  нього  серце,
Як  живе  палке  вугілля.

Він  ішов,  ішов  на  захід,
Лань  найшвидшу  обігнавши,
Антилопу  і  бізона.
Перетнув  він  Есконабу,
І  могутню  Міссісіпі,
Проминув  Рівнинні  Гори,
Землю  Воронів  і  Лисів,
Мимо  жител  Чорноногих
Увійшов  в  Скелясті  Гори,  
В  царство  Західного  Вітру,
Де  на  буряних  вершинах
Розмістився  Маджекіуіс,
Володар  вітрів  небесних.

Сповнивсь  страхом  Гайауата
Від  постави  свого  батька  –
У  повітрі  вколо  нього
Колихалась  хмарна  грива,
Наче  сніг  вона  блищала,
Наче  Ішкуда,  комета,
Мов  з  хвостом  вогненним  зірка.

Сповнивсь  щастям  Маджекіуіс,
Як  побачив  Гайауату,
Власну  юність  він  побачив
На  обличчі  Гайауати,
Упізнав  красу  Уенони,
Що  мов  вийшла  із  могили.

«Прошу  тебе,  Гайауато,
В  царство  Західного  Вітру!
Я  давно  тебе  чекаю!
Юність  мила,  старість  хмура,
Юність  щира,  старість  зимна,
Повернув  ти  дні  минулі,
Молодість  вернув  жагучу,
І  вернув  красу  Уенони!»

Днів  багато  розмовляли,
Щиро  слухали,  питали;
Вихвалявся  Маджекіуіс
Мужністю  в  часах  минулих,
І  пригодами  тяжкими,
Молодецтвом  невгамовним,
Дужим  тілом  невразливим.

Терпеливо  Гайауата
Слухав  батька  вихваляння;
Тихо  з  посмішкою  слухав,
І  ні  погляд,  ані  слово,
Не  розкрили  його  душу.
Та  горіло  в  нього  серце,
Як  живе  палке  вугілля.

Запитав  лиш:  «Маджекіуіс,
Може  щось  тебе  вразити?
Може  щось  тебе  злякати?»
І  могутній  Маджекіуіс,
В  похваляннях  запишавшись,
Відповів:  «Ніщо  не  може,
Може  тільки  чорна  скеля,
Може  тільки  згубний  Уаубік!»

Глянув  він  на  Гайауату
Мудрим  поглядом  привітним,
З  батьківською  добротою,
Глянув  з  гордістю  на  вроду,
На  струнку  його  поставу,
Запитавши:  «Гайауато,
Може  щось  тебе  вразити,
Може  щось  тебе  злякати?»

Обережний  Гайауата
Помовчавши,  як  непевний,
Стримано,  немов  з  ваганням,
Відповів:  «Ніщо  не  може,
Може  очерет  високий,
Може  лиш  стрункий  Апукуа!»

І  як  тільки  Маджекіуіс
Встав,  щоб  очерет  зірвати,
З  жахом  крикнув  Гайауата,
З  жахом  показним  він  крикнув:
«Каґо!  Каґо!  Не  торкайся!»
«Досить!  –  мовив  Маджекіуіс,
Я  насправді  не  торкнуся!»  

Потім  інше  говорили  –
Перш  про  рідних  Гайауати,
Про  Уабуна,  Східний  Вітер,
Про  Південний,  Шауондазі,
І  про  лють  Кабібоноки;
Теж  про  матір  Гайауати  –
Дивної  краси  Уенону,
Як  вона  родилась  в  лузі,
Смерть  її,  про  що  Нокоміс
Пам’ятала  й  говорила.

І  він  крикнув:  «Маджекіуіс,
Так  це  ж  ти  убив  Уенону,
Взяв  її  життя  і  вроду,
Вирвав  Лілію  на  Лузі,
Розтоптав  її  ногами;
Ти!  Признайся!  Признавайся!»
І  могутній  Маджекіуіс
Розпустив  за  вітром  чуба,
Похилив  чоло  в  стражданнях
Із  безмовним  знаком  згоди.

Вмить  піднявся  Гайауата,
З  грізним  поглядом  і  жестом
руку  він  на  чорну  скелю
положив,  на  згубний  Уаубік.
В  рукавицях  Мінджекауан
На  частини  збурив  скелю,
Розламав  всю  на  кусочки,
Кинув  люто  їх  на  батька,
(Був  у  скрусі  Маджекіуіс),  
Бо  горіло  в  нього  серце,
Як  живе  палке  вугілля.

Та  цар  Західного  Вітру
Гнав  куски  назад  від  себе
Ніздрів  подихом  могутнім,
Ураганом  повним  гніву,
Гнав  на  кривдника  назад  їх;
Очерет  схопив,  Апукуу,
Рвав  стеблини  і  коріння
Скраю  лугу  на  болоті,
Очерет  тягнув  з  багнюки;
Та  сміявсь  лиш  Гайауата!

Почалась  смертельна  битва,
Попліч  серед  гір  високих;
Із  гнізда  чувсь  крик  орлиний,
То  Кеню,  орел  воєнний,
Сів  на  скелі  поза  ними,
Крилами  махав  над  ними.

Мов  стрункі  дерева  в  бурі,
Очерет  схилявсь  гігантський;
Нагромадженням  великим
Впав  із  громом  згубний  Уаубік  –
Лиш  земля  навкруг  здригалась
Від  немислимої  битви,
Крики  повнили  повітря,
Тільки  грім  гірський    могутній
Озивався:  «Баїм-уауа!»

Став  відходить  Маджекіуіс,  
Кинувсь  з-понад  гір  на  захід,
Спотикаючись  об  гори,
Три  доби  тікав  від  битви,
Та  його  гнав  Гайауата
В  браму  Західного  Вітру,  
До  воріт  Заходу  Сонця,
До  землі  глухого  краю,
Де  у  просторі  пустому
Сонце  зникне,  як  фламінго
У  гнізді  вночі  зникає
На  печальному  болоті.

«Досить!»  –  крикнув  Маджекіуіс,  –
«Досить,  сину,  Гайауато!
Вбити  ти  мене  не  зможеш,
Бо  безсмертного  не  вбити.
Дав  тобі  випробування
Я,  щоб  знать  твою  хоробрість,
Тож  прийми  трофей  відваги!

Йди  додому,  до  народу,
Там  живи,  працюй  із  ними,
Відмивай  від  бруду  землю,
Очищай  озера  й  ріки,
Знищуй  монстрів,  ворожбитів,
Всіх  Уендігоу,  гігантів,
Все  гадюччя,  Кенабиків,
Як  я  знищив  Міше-Мокуу,
Велетенського  Ведмедя.

А  як  Смерть  прийде  до  тебе,
Очі  Погука  жахливі  
В  темноті  тобі  засяють,
Наділю  тебе  я  царством  –
Під  свою  візьмеш  ти  владу
Вітер  Західно-Північний,
Вітер  батьківський,  Кіуайдін.»

Так  звершилась  славна  битва
В  давні  дні  жахливі  Ша-ша,
В  дні,  що  вже  давно  минули,
В  царстві  Західного  Вітру.
Ще  й  тепер  сліди  мисливець  
Бачить  в  горах  і  долинах,
Очерет  гігантський  бачить
Над  озерцями  й  струмками,
Бачить  Уаубіка  каміння,
що  лежить  в  усіх  долинах.

Йшов  додому  Гайауата;
Милий  краєвид  навколо,
У  повітрі  запах  ніжний,
І  тяжка  гіркота  гніву
Повністю  в  душі  затихла,
В  голові  бажання  помсти,
Стих  у  серці  жар  палючий.

Тільки  раз  свій  крок  сповільнив,
Тільки  раз  зробив  зупинку  –
Вістря  стріл  собі  придбати
В  стріл  Майстерника  старого,
Що  в  краю  Дакотів  мешкав.
Де  блищали  між  дубами,
Водоспади  Мінегаги,
Сміючись  неслись  в  долину.

Там  Майстерник  стріл  умілий
Вістря  стріл  робив  з  каміння,
Вістря  стріл  із  халцедону,
Вістря  з  кременю  і  яшми,
Шліфував,  гострив  їм  леза,
Щоб  блищали,  гострі  й  цінні.

Мав  дочку  він  чорнооку,
Буйну  наче  Мінегага,
Вдачу  мала  норовливу,
Очі  хмурились  -  сміялись,
Ноги  жваві  наче  річка,
Як  вода  спадали  коси,
Сміх  лунав  неначе  пісня.
Він  назвав  її  в  честь  річки,
Він  назвав  в  честь  водоспаду:
Мінегага,  Води  Сміху.

Чи  ж  були  це  стріл  лиш  вістря,
Вістря  стріл  із  халцедону,
Вістря  з  кременю  і  яшми,
Що  спинили  Гайауату
В  дальньому  краю  Дакотів?

Чи  ж  не  дівчину  хотів  він  
Бачити,  ці  Води  Сміху,
Що  з-за  пологу  дивилась,
Чути  шелест  її  сукні,
Там,  за  пологом  тремтливим;  
Так  як  бачить  Мінегагу,
Що  поблискує  крізь  віти,
Так  як  чує  Води  Сміху,
Що  сховалися  за  віти?

Хто  розкаже  про  уяви,
Думи  в  голові  юначій?
Що  за  мрії  про  прекрасне
Грали  в  серці  Гайауати?
Все  сказав  він  для  Нокоміс,  
Повернувшись  в  хижу  смерком:
Як  зустрів  він  свого  батька,
Як  з  ним  бився  Маджекіуіс,
Не  сказав  він  лиш  про  стріли,
Не  сказав  про  Води  Сміху.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682924
дата надходження 10.08.2016
дата закладки 13.08.2016


Артур Сіренко

Скорбота Луганди

                                                     «Батько  народу  -  вождь  племені  мумбу-юмбу
                                                         Впав  зі  слона…  Небо  синє  ридає…
                                                         Навіть  Місяць  сумує…»
                                                                                                                                                 (Кванго  Бамбако)

Темрява  впала  на  славну  країну  Луганду,
Сум  і  журба  на  обличчя  шаманів,  
На  орачів  поля  бананів  і  козопасів  саван.
Плачуть  тамтами,  пісні  сумні  співають
Чорні  дівчата  Луганди  у  хижках  очеретяних
І  вже  не  бажають  воїнам  радість  тілом  своїм  принести.
О,  чому  ж  плач  і  ридання  над  полями  Луганди  лунають?
Батько  Луганди  -  воїн  могутній,  вождь  вічнославний  
Слона  осідлавши,  бажав  споглядати  
Землю  свою  неозору,  очі  щасливі  людей-лугандійців,
Сповнені  вірності  мужу,  звитяга  чия  подібна  до  сили  горили.
Горе  велике!  Впав  зі  слона  повелитель!  
Ноги  і  руки  зламав,  тяжко  ридає  могутній!
Печінку  пошкодив,  як  тепер  воду  вогненну
Пити  він  буде?!
Згасни  й  заплач,  Сонце  високе!  
Місяце  ясний,  обличчя  сховай  в  темряву  чорну!
Бо  сиротіє  народ  славної  квітки-Луганди!
Радість  тепер  навіть  банани  солодкі  вже  не  приносять,
Смак  ананасів  гірчить  і  нікого  не  вабить…
Сум,  о,  велика  журба  над  Лугандою  крила
Чорні  свої  опустила.
У  бубни  шамани  гримлять,  вогнища  палять,  димом  кадять,
І  про  спасіння  вождя  ідолів  молять:  силу  верніть  
Батьку  й  вождю,  потужному  леву
Громоподібному.  

(Переклад  з  лугандійської)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682194
дата надходження 06.08.2016
дата закладки 07.08.2016


Максим Тарасівський

Наше последнее лето

Разговоры  шли  об  этом  весь  год,  готовились  мы  к  этому  весь  год,  даже  сны  об  этом  нам  иногда  снились,  а  когда  это,  наконец,  пришло,  оказалось,  что  говорили  мы  не  о  том,  и  готовились  не  к  тому,  и  ждали  не  того,  и  снилось  вовсе  не  то,  что  пришло.

Школа  закончилась,  вот-вот  должна  была  начаться  вступительная  кампания,  к  которой  мы  готовились  весь  год,  а  мы  вот  только  сейчас,  сидя  в  тесной  кухоньке  за  крохотным  шатким  столом,  поняли,  что  с  нами  случилось.

Символом  этого  служила  бутылка  водки  –  ее  утвердил  на  шатком  столе  старший  брат  одного  из  нас,  который  все  это  уже  проходил  и  точно  знал,  как  и  что  будет  дальше.  А  вот  мы  –  нет,  мы  еще  ничего  этого  не  знали,  и  только  теперь,  оказавшись  лицом  к  лицу  с  той  голубоватой  бутылкой,  мы  вдруг  это  осознали.

Грубый,  краткий,  емкостью  в  пол-литра  символ  словно  бы  подвел  черту,  которой  нам  до  последнего  момента  не  было  видно,  и  вдруг  со  всей  отчетливостью,  на  которую  способно  человеческое  воображение  только  в  самые  решительные  моменты,  мы  увидели,  что  детство  наше  закончилось,  и  с  минуты  на  минуту  начнется  какая-то  другая,  новая  жизнь.

Водка,  которую  теперь  нам  вдруг  стало  можно,  и  символизировала  «можно»  -  решительное  и  безоговорочное  «можно»  на  разнообразные  решительные  и  строгие  «нельзя»,  которые  до  этого  -  в  детстве,  еще  вчера  -  перед  нами  воздвигала  жизнь.  Теперь  –  можно!

Но  водки  не  хотелось.  Если  бы  не  авторитет  старшего  брата  одного  из  нас,  если  бы  не  желание  –  какое-то  жалкое  и  совсем  уж  глупое  желание  –  показать  друг  другу  и  ему,  взрослому,  что  мы  таки  да,  достойны  и  «можно»,  и  водки,  и  всего  того,  что  прилагается  к  этому  символу,  -  нет,  не  стали  бы  мы  ее  пить,  лихо  опрокидывая  в  безусые  рты  прозрачную  противную  жидкость,  со  стуком  возвращая  стопки  на  шаткий  стол  и  куражась  над  вчерашним  нашим  детством.  Потому  что  больше  всего  нам  хотелось  не  пить  водку  и  не  куражиться  над  детством,  а  плакать,  плакать  и  плакать  по  нему.  Потому  что  еще  вчера  мы  были  вполне  детьми,  у  которых  было  какое-то  взрослое  будущее,  а  теперь  будущее  наступило  и  тут  же  исчезло,  и  оказалось,  что  будущее  –  обман,  нет  никакого  будущего.

А  вот  прошлое  –  есть,  и  мы  только  что  пересекли  черту,  которая  отделяла  нас  от  прошлого,  от  вчера,  от  детства.  Мы  ничего  еще  не  приобрели  и,  по  всему  видно,  уже  не  приобретем,  но  зато  уже  кое-что  потеряли,  и  это  кое-что  еще  было  рядом  с  нами,  да  только  ни  прикоснуться  к  нему,  ни  вернуть  его  было  уже  нельзя.

Выпитая  водка,  хотя  и  символизировала  наш  переход  во  взрослую  жизнь,  наоборот,  настроила  нас  на  совершенно  иной  лад.  Нам  стало  страшно  –  мы,  наконец,  осознали  свою  потерю,  и  теперь  сидели,  пригорюнившись  и  робко  поглядывая  друг  на  друга,  как  бы  в  надежде:  а  вдруг  все  это  –  понарошку,  не  взаправду,  игра  такая?

Но  так  же,  как  водка  обнажила  весь  масштаб  нашей  утраты,  она  показала  нам  кое-что  еще.  Словно  сквозь  увеличительное  стекло,  мы  вдруг  увидали  свою  жизнь,  пока  еще  коротенькую,  но  уже  размеченную  какими-то  событиями  и  планами,  а  в  ней  –  мы,  четверо  вчерашних  школьников,  завтрашние  студенты,  будущие  солидные  дядьки,  отцы,  деды-прадеды  –  и  мы  шли  по  каким-то  неведомым  дорогам,  и  преследовало  нас  разное,  и  мы  преследовали  различные  цели,  и  терялись  мы  то  и  дело,  но  всегда  находились,  обретая  друг  друга  и  друг  в  друге  -  все  то,  что  мы  только  что  потеряли.

Вот  и  все,  что  нам  осталось  из  только  что  приобретенного  прошлого  и  потерянного  будущего.  Вот  и  все,  что  мы  возьмем  с  собой,  вот  что  нам  оставило  в  наследство  наше  только  что  канувшее  в  Лету  последнее  лето  детства.  Вот!  –  и  мы  заключили  друг  друга  в  объятия,  и  кто-то,  не  стыдясь,  заплакал,  а  кто-то  молчал  сурово,  а  кто-то  пытался  шутить,  а  кто-то  стоял  и  смотрел,  словно  чужой.  Мы  еще  помнили,  мы  еще  верили,  мы  еще  надеялись,  мы  еще  стояли  в  тесной  кухоньке  голова  к  голове,  а  новая  жизнь  уже  начала  разводить  нас  в  разные  стороны.

И  развела,  и  разбросала,  и  камня  на  камне  не  оставила  от  всего  того,  что  водка,  такая  же  обманщица,  как  и  наше  никогда  не  существовавшее  будущее,  посулила  нам  и  показала,  словно  сквозь  увеличительное  стекло.  Нет,  ничего  нельзя  было  взять  с  собой  и  перенести  через  черту,  которая  в  тот  день  пролегла  через  тесную  кухоньку,  шаткий  стол  и  наши  маленькие  детские  жизни.  Кончено!  –  все  было  кончено  еще  тогда,  много  лет  назад,  но  мы  не  верили,  мы  не  знали,  мы  не  предполагали,  что  это  будет  так.

Тогда,  голова  к  голове,  плечо  к  плечу,  обнявшись  и  всхлипывая,  мы  еще  ничего  этого  не  знали,  а  рассказал  бы  нам  всю  правду  старший  брат  одного  из  нас,  мы  бы  не  поверили,  мы  бы  затопали  на  него  ногами,  замахали  кулаками  и  завопили  в  один  голос  «Нет!  Ни  за  что!  Не  хочу!».  Но  старший  брат  молчал,  и  мы  впервые  в  жизни  испытали  настоящее,  еще  не  замутненное  опытом  и  знаниями  религиозное  чувство.  Да  и  как  назвать  иначе  это  чувство  теперь,  через  двадцать  лет,  когда  мысли  и  чувства  уже  смущены  опытом  и  омрачены  знанием?  –  Мы,  четверо,  испытывали  небывалое,  нефизическое  единение,  святое  братство,  и  между  нами  четверыми  словно  бы  находился  пятый,  который  был  и  с  нами,  и  посреди  нас,  и  в  нас.

Как  та  символическая  водка  подвела  черту  под  первым,  самым  коротким  отрезком  жизни,  так  наше  святое  и  недолговечное  единение  поставило  точку  в  конце  этого  отрезка.  Возможно,  это  был  последний  подарок  нашего  детства  и  первый  опыт  новой,  взрослой  жизни  в  будущем,  где  будущего  больше  не  было.  Едва  родившись,  наше  братство  достигло  своего  пика,  единение  накалилось  до  максимальных  своих  значений,  мы  испытали  невозможное,  экстатическое  счастье  –  и  вот  тут  жизнь  уже  взялась  за  нас,  и  судьба  нашего  братства  была  предрешена.  Наше  святое,  на  миг  обретенное  братство  разрушилось,  а  мы,  еще  не  осознав  смерть  этого  невидимого  пятого,  уже  испытали  то  невыразимо  прекрасное  своей  горечью  и  полнотой  пронзительное  чувство,  которое  сопровождает  умирание  самых  лучших  на  свете  вещей.  Нет,  никогда  и  никак  иначе  не  бывают  в  такой  совершенной  мере  прекрасны  самые  лучшие  вещи  на  свете,  как  только  в  момент  своей  смерти  и  ухода  от  нас,  -  вот  какой  урок  преподала  нам  наша  новая  взрослая  жизнь,  как  бы  подготавливая:  вот  какими  противоречиями  вы  будете  жить  дальше,  забудьте  все  свои  школьные  «из  пункта  А  в  пункт  Б»,  в  реальном  мире  вовсе  необязательно  попадешь  в  пункт  Б,  выйдя  из  пункта  А.

Нет,  мы  все  живы,  относительно  здоровы,  у  нас  есть  адреса  и  телефоны  друг  друга,  нам  ничего  не  стоит  собраться  вместе  в  любой  момент  в  какой-то  тесной  кухоньке  за  шатким  столом  и  выпить  водки,  теперь  уже  не  за  расставание,  а  за  встречу,  но…  Да  черт  его  знает  совсем  что  «но»!

Уж  не  знаю,  кому  и  как  это  видится,  но  мне  то  самое  взрослое  увеличительное  стекло  кое-что  показывает,  и,  насмотревшись  туда,  я  не  горю  желанием  поднять  трубку  и  набрать  номера,  которые  затвердил  наизусть  и  помню  на  память  с  самого  детства.  С  детства  –  которое,  как  теперь  оказалось,  случилось  у  нас  одновременно  и  прошло  рядом,  да  только  у  каждого  из  нас  четверых  оно  было  своим,  непохожим  на  детство  остальных,  пусть  и  самых  близких  и  родных  тогда  людей.  Все,  что  было  у  нас  общего,  все-таки  закончилось,  а  все,  что  было  у  каждого  из  нас  своего  и  личного,  -  навсегда  осталось  со  своим  то  ли  хозяином,  то  ли  слугой,  то  ли  как  у  кого  получится…

…Разговоры  шли  об  этом  весь  год,  готовились  мы  к  этому  весь  год,  даже  сны  об  этом  иногда  снились,  а  когда  это,  наконец,  пришло,  оказалось,  что  говорили  не  о  том,  и  готовились  не  к  тому,  и  ждали  не  того,  и  снилось  вовсе  не  то,  что  пришло.

2016

Фото:  http://freetopwallpaper.com/wp-content/gallery/glass-design/glass-design-wallpaper-hd-100.jpg  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681925
дата надходження 05.08.2016
дата закладки 06.08.2016


Станислав Бельский

Остап Сливинский. Двое в лодке

Брат,  мы  вовремя  повернули.
Забудем,  кому  кого  было  нужно  поднять  на  вилы.
Теперь  надо  пройти  всё  до  конца.
Наши  родители  станут  двумя  седыми  детьми,  а  после  –
слюной  и  глиной.
Птицы  заклюют  свои  яйца,  рогатый  скот
вернётся  в  собственный  рог,
плодовые  деревья  одичают  и  пожрут  друг  друга,
и  расслоятся  скалы,  как  ногти,
и  обмякнет  твердь,
и  мелькнут  вечер  и  утро,  день  третий,  второй  и  первый,
и  когда  свет  над  телами  свернётся,  как  молоко,
мы  услышим  дух,  носящийся  над  водою.
Знаешь  этот  безымянный  шум?
Мы  ещё  никогда  не  были  так  далеко  и  так  близко  от  дома.

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

----------------------------------------------

ДВОЄ  В  ЧОВНІ

Брате,  ми  завернули  вчасно.
Забудьмо,  хто  кого  мав  підняти  на  вила.
Тепер  треба  пройти  все  до  кінця.
Батьки  наші  перетворяться  на  двох  сивих  дітей,  а  потім  –
на  слину  і  глину.
Птахи  заклюють  свої  яйця,  худоба  
повернеться  у  власний  ріг,  
плодові  дерева  здичавіють  і  пожеруть  одне  одного,
і  розшаруються  скелі,  як  нігті,  
і  зм’якне  твердь,
і  блимнуть  вечір  і  ранок,  день  третій,  другий  і  перший,
і  коли  світло  понад  тілами  згорнеться,  як  молоко,
ми  почуємо  дух,  що  ширяє  над  водами.
Знаєш  цей  безіменний  шум?
Ми  ще  ніколи  не  були  так  далеко  і  близько  від  дому.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681600
дата надходження 03.08.2016
дата закладки 04.08.2016


Максим Тарасівський

Пан Ліхтарник

У  сиву  давнину  в  містечку  Гротборг  жили  два  хлопчики,  брати-близнюки  Авіс  і  Навіс.

Гротборг  –  містечко  стародавнє,  але  таке  маленьке,  що  був  там  один-єдиний  ліхтар.  Висів  той  ліхтар  на  високому  кам'яному  стовпі  посеред  ринкової  площі.  Щовечора  ліхтар  засвітлював  і  щоранку  гасив  старий-престарий  Пан  Ліхтарник.

А  ще  в  тому  містечку  був  такий  звичай.  Будь-яка  мати  неодмінно  наказувала  дитині,  яка  виходила  на  вулицю,  а  з  настанням  сутінок  –  і  наказувала,  і  нагадувала  двічі  навздогін:

-  Спиною  до  ліхтаря  не  обертаються!

ФРАГМЕНТ

За  умовами  видавничого  договору  книга  казок  [b]СВАНТЕ  СВАНТЕСОНА  "Сказки  прежних  времен"[/b]  видалена  зі  сторінки.

Казки  Господин  Фонарщик  (Пан  Ліхтарник),  Гномий  угль,  Куриный  Бог  Эггелунда,  Крамб  из  Эйнесунда,  Отшельник  из  Бьернвика,  Русалки  Никельброка,  Замок  у  Старого  моста,  Лесной  Король  відтепер  доступні  як  електронна  книга.

Збірку  казок  СВАНТЕ  СВАНТЕСОНА  (російською,  формати  EPUB,  FB2,  PDF)  можна  знайти  в  магазині  [b]ANDRONUM  Мультимедійного  видавництва  Стрельбицького[b][/b][/b]  

Посилання:  https://andronum.com/product/svanteson-svante-skazki-prezhnih-vremen/  

За  цим  посиланням  можна  придбати  книгу,  а  також  повністю  та  безкоштовно  ознайомитися  з  текстами  казок  "Пан  Ліхтарник"  та  "Курчячий  бог  Еґ[u]ґ[u][/u][/u]елунду"

Офіційна  сторінка  книги  на  Фейсбуці:  https://www.facebook.com/svantesvantesonbooks/  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680595
дата надходження 28.07.2016
дата закладки 31.07.2016


Лі Чень Дао

Лао Цзи Дао Де Цзін Переклад

Лао  Цзи

Дао  Де  Цзін

Старий  Філософ

Канон  про  Шлях  і  Благочинність

Верхня  частина
Візерунок  перший
Шлях  -  можливий  Шлях  -  не  вічний  Шлях.  Ім’я  -  можливе  Ім’я  -  не  вічне  Ім’я.  Безіменне  є  початком  Неба  та  Землі,  Найменоване  -  мати  всіх  речей.  Хто  вільний  від  пристрастей,  бачить  його  дивовижне,  хто  має  пристрасті  -  бачить  його  тільки  в  явлених  формах.  Обидва  вони  одного  походження,  але  з  різними  назвами.  Разом  вони  називаються  найглибшими.  Від  одного  найглибшого  до  іншого  -  ворота  всього  дивовижного.

Візерунок  другий
Коли  Піднебесна  дізнається,  що  прекрасне  є  прекрасним  -  з’являється  потворне.  Коли  дізнаються,  що  добро  є  добром,  виникає  зло.  Тому  буття  і  небуття  народжують  одне  одного,  важке  і  легке  створюють  одне  одного,  довге  і  коротке  одночасно  виникають,  високе  і  низьке  одне  до  одного  схиляються,  звуки,  зливаючись,  йдуть  до  гармонії,  попереднє  і  наступне  одне  за  одним  слідують.  Тому  мудра  людина  обирає  не  діяння  і  здійснює  вчення  в  мовчанні.  Тоді  всі  речі  рухаються  і  не  зупиняються.  Він  створює  і  не  володіє,  здійснює  і  не  користується,  завершує  і  не  пишається.  Оскільки  не  пишається,  його  не  лишають.

Візерунок  третій
Якщо  не  поважати  мудрагелів,  то  в  народі  не  буде  суперечок.  Якщо  не  цінувати  дорогоцінностей,  то  не  буде  злодіїв.  Якщо  не  бачити  жаданого  предмету,  то  не  будуть  хвилюватися  серця  людей.  Тому  правління  мудрого  робить  їх  серця  порожніми,  а  шлунки  повними.  Воно  послаблює  їх  волю  і  зміцнює  їхні  кістки.  Воно  постійно  прагне  до  того,  щоб  у  народу  не  було  знань  і  пристрастей,  а  ті,  хто  мають  знання  не  могли  б  діяти.  Здійснення  не  діяння  завжди  приносить  спокій.

Візерунок  четвертий
Шлях  -  порожній,  але,  діючи,  він  є  невичерпним.  Найглибший!  Від  є  прабатьком  всіх  речей.  Якщо  притупити  його  все  проникність,  звільнити  його  від  хаотичності,  пригасити  його  сяйво,  сприймати  його  як  пилинку,  то  він  буде  здаватися  ясно  існуючим.  Я  не  знаю  хто  його  породив.  Але  він  існував  раніше  предка  явищ.  

Візерунок  п’ятий
Небо  і  Земля  відносяться  до  людей  як  до  собак.  Мудрий  не  гуманний  і  не  порушує  природне  життя  народу.  Простір  між  Небом  і  Землею  подібний  до  ковальського  міха  і  флейти:  всередині  порожній  і  прямий.  Чим  сильніший  рух,  тим  більше  результатів.  Той,  хто  багато  говорить  отримує  поразку.  Тому  краще  дотримуватись  середини.

Візерунок  шостий
Порожнеча  -  безсмертна.  Називаю  її  найглибшим  початком.  Вхід  до  найглибшого  початку  називаю  коренем  Неба  і  Землі.  Нескінченне  як  існування  і  діє  без  зусиль.

Візерунок  сьомий
Небо  і  Земля    -  довговічні.  Небо  і  Земля  довговічні,  бо  вони  існують  не  для  себе.  Ось  чому  вони  можуть  бути  довговічними.  Тому  мудрий  ставить  себе  позаду  інших,  завдяки  чому  він  опиняється  попереду  людей.  Він  нехтує  своїм  життям,  і  тому  його  життя  зберігається.  Це  тому,  що  мудрий  зневажає  особисте,  і  тому  його  особисте  здійснюється.

Візерунок  восьмий
Вища  доброчинність  схожа  на  воду.  Вона  приносить  користь  всім  істотам  і  не  веде  боротьби.  Вона  знаходиться  там,  де  люди  не  хочуть  бути.  Тому  вона  схожа  на  Шлях.  Життя  повинне  слідувати  Землі,  серце  повинне  слідувати  внутрішнім  стимулам,  благо  чинність  повинна  відповідати  гуманності,  слово  повинне  відповідати  істині,  управління  повинне  відповідати  спокою,  справа  повинна  відповідати  можливостям,  дія  повинна  відповідати  часу.  Якщо  не  вести  боротьби,  то  не  буде  незадоволення.

Візерунок  дев’ятий
Хто  наповнює  через  край  і  заточує  надто  гостро,  той  не  може  довго  зберегти.  Якщо  зала  наповнена  золотом  і  яшмою,  ніхто  не  зможе  його  охороняти.  Якщо  багаті  і  шляхетні  пихаті  і  гонорові,  то  вони  самі  собі  кличуть  лихо.  Якщо  справа  завершена,  людина  відсторонюється.  У  цьому  Шлях  Неба.  

Візерунок  десятий
Для  збереження  спокою  духу  потрібно  зберігати  єдність.  Тоді  не  будуть  народжуватись  бажання.  Якщо  робити  дух  м’яким,  людина  стане  схожою  на  новонародженого.  Якщо  споглядання  стане  чистим,  тоді  не  буде  помилок.  Любов  до  народу  і  управління  країною  здійснюється  без  мудрування.  Ворота  Неба  відкриваються  і  зачиняються  при  дотримуванні  спокою.  Знання  цієї  істини  робить  можливим  Недіяння.  Народжувати  і  виховувати,  створювати  і  не  володіти,  творити  і  не  користуватися,  бути  старшим  і  не  вважати  себе  володарем  -  це  називається  найглибшою  Доброчинністю.  

Візерунок  одинадцятий
Тридцять  спиць  поєднуються  в  одному  колесі,  але  застосування  колеса  залежить  від  порожнечі  між  ними.  З  глини  роблять  глеки,  але  застосування  глеків  залежить  від  порожнечі  в  них.  Пробивають  двері  та  вікна,  що  збудувати  дім,  але  використання  дому  залежить  від  порожнечі  в  ньому.  Ось  що  означає  корисність  буття  і  придатність  небуття.  

Візерунок  дванадцятий
П’ять  кольорів  притуплюють  зір.  П’ять  звуків  притуплюють  слух.  П’ять  смаків  притуплюють  смак.  Швидка  гонитва  і  полювання  хвилюють  серце.  Дорогоцінності  примушують  людини  чинити  злочини.  Тому  зусилля  мудрого  спрямовані  до  того,  щоб  робити  життя  ситим,  а  не  до  того,  щоб  мати  дорогі  речі.  Він  відмовляється  від  останніх  і  обмежується  першим.  

Візерунок  тринадцятий
Слава  і  ганьба  схожі  на  страх.  Шляхетність  схожа  на  нещастя.  Чому  слава  і  ганьба  подібні  до  страху?  Бо  низькі  люди  отримують  славу  зі  страхом  і  гублять  її  зі  страхом.  Чому  шляхетність  схожа  на  нещастя?  Бо  кожен  має  нещастя,  тому  що  є  самим  собою.  Коли  не  будуть  цінувати  себе,  тоді  не  буде  і  нещасть.  Тому  шляхетний  служить  людям  і  знаходиться  серед  них.  Гуманний  служить  людям    і  може  знаходитись  серед  них.

Візерунок  чотирнадцятий
Дивлюсь  на  нього  і  не  бачу,  тому  називаю  його  невидимим.  Слухаю  його  і  не  чую,  тому  називаю  його  нечутним.  Намагаюсь  схопити  його  і  не  досягаю,  тому  називаю  його  найдрібнішим.  Ці  три  якості  неможливо  пояснити.  Тому  вони  зливаються  в  одне.  Його  верх  не  освітлений,  його  низ  не  затемнений.  Він  нескінченний  і  не  може  бути  названий.  Він  знову  повертається  до  небуття.  Називаю  його  формою  без  форм,  образом  без  істоти.  Називаю  його  неясним  і  туманним.  Зустрічаюсь  з  ним  і  не  бачу  обличчя  його,  слідую  за  ним  і  не  бачу  спини  його.  Тримаючись  давнього  Шляху  і  володіючи  нинішнім  буттям,  можна  пізнати  предковічний  початок.  Це  називається  ниткою  Шляху.  

Візерунок  п’ятнадцятий
У  давнину  той,  хто  був  здатний  до  просвіти,  знав  найдрібніше  і  найглибше.  Приховане,  тому  неможливо  це  пізнати.  Оскільки  неможливо  це  пізнати,  то  довільно  даю  образ:  вони  були  несміливими,  наче  переходили  взимку  ріку,  вони  були  нерішучими,  наче  боялися  своїх  сусідів,  вони  були  поважними,  як  гості,  вони  були  обережними,  наче  йшли  по  тонкій  кризі,  вони  були  простими,  подібні  до  необробленого  дерева,  вони  були  неозорі,  наче  долина,  вони  були  непроникливі,  наче  каламутна  вода.  Це  були  ті,  які  своєю  майстерністю  вміли  робити  довговічний  рух  спокійним  і  допомагали  життю.  Вони  дотримувались  Шляху  і  не  бажали  багато  чого.  Не  бажаючи  багато  чого,  вони  обмежувались  тим,  що  існує,  і  не  творили  нового.  

Візерунок  шістнадцятий
Доведу  Порожнечу  до  завершення  -  збережу  повний  спокій,  тоді  всі  речі  будуть  рости  самі  по  собі,  а  я  буду  чекати  їх  повернення.  Десять  тисяч  речей  розцвітають  і  повертаються  до  свого  початку.  Повернення  до  початку  називається  спокоєм,  а  спокій  називається    поверненням  до  життя.    Повернення  до  життя  називається  постійністю.  Знання  постійності  називається  просвітою,  незнання  постійності  вершить  зло.  Той,  хто  знає  постійність  стає  мудрим,  мудрий  стає  справедливим,  а  хто  справедливий  -  стає  імператором.  Імператор  слідує  Небу,  Небо  слідує  Шляху,  а  Шлях  вічний.  До  кінця  життя  не  буде  небезпеки.

Візерунок  сімнадцятий
Пості  люди  знали,  що  вони  мали  великих  людей:  вони  їх  любили  і  звеличували.  Потім  вони  їх  боялися  і  зневажали.  Тому,  той  хто  не  заслуговує  довіри,  той  не  користується  довірою.  Хто  сповнений  роздумами  і  стриманий  на  словах,  той  отримає  нагороди  і  здійснює  справи,  і  народ  говорить,  що  він  слідує  природності.

Візерунок  вісімнадцятий
Коли  усунули  великий  Шлях,  з’явилась  гуманність  і  справедливість.  Коли  з’явилися  мудрагелі,  виникло  і  велике  лицемірство.  Коли  шість  родичів  у  сварці,  тоді  з’являється  синівський  обов’язок  та  батьківська  любов.  Коли  в  державі  безлад,  тоді  з’являються  вірні  слуги.  

Візерунок  дев’ятнадцятий
Коли  будуть  усунені  мудрагельство  і  вченість,  тоді  народ  буде  щасливий,  коли  будуть  усунені  гуманність  та  справедливість,  тоді  народ  повернеться  до  синівських  обов’язків  та  батьківської  любові,  коли  будуть  знищені  хитрість  і  нажива,  тоді  зникнуть  злодії  та  розбійники.  Всі  ці  три  речі  від  недоліку  знань.  Тому  потрібно  вказати  людям,  що  вони  повинні  бути  простими  і  скромними,  зменшити  особисте  і  звільнитись  від  пристрастей.  

Візерунок  двадцятий
Коли  буде  знищена  вченість,  тоді  не  буде  і  печалі.  Яка  мізерна  різниця  між  обіцянками  і  підлабузництвом,  і  яка  велика  різниця  між  добром  і  злом!  Треба  втікати  від  того,  чого  люди  бояться.  О!  Який  хаос,  де  все  ще  не  встановлений  лад.  Всі  люди  радісні,  наче  присутні  на  урочистому  бенкеті  або  святкують  прихід  весни.  Тільки  я  один  спокійний  і  не  виставляю  себе  на  світло.  Я  схожий  на  дитину,  яка  ще  не  з’явилася  на  світ.  О!  Я  лечу!  Здається,  немає  місця,  де  міг  би  я  зупинитись.  Всі  люди  наповнені  бажаннями,  тільки  я  один  схожий  на  того,  хто  відмовився  від  всього.  Я  серце  невігласа.  О,  яке  воно  порожнє!  Всі  люди  наповнені  світлом.  Тільки  я  один  схожий  на  того,  хто  занурений  у  пітьму.  Всі  люди  допитливі,  тільки  я  один  байдужий.  Я  схожий  на  того,  хто  летить  над  морськими  просторами  і  не  знає,  де  йому  зупинитись.  Всі  люди  проявляють  свої  здібності,  тільки  я  один  схожий  на  нікчему  і  низького.  Тільки  я  один  відрізняюся  від  інших  тим,  що  ціную  джерело  живлення.

Візерунок  двадцять  перший
Образи  великої  Благочинності  підпорядковуються  Шляху.  Шлях  неясний  і  туманний.  О,  туманний!  О,  неясний!  У  ньому  сховані  образи.  О,  неясний!  О,  туманний!  У  ньому  сховані  речі.  О,  бездонний!  О,  туманний!  У  ньому  сховане  насіння.  Його  насіння  достовірні,  у  ньому  схована  істина.  З  давніх  часів  до  наших  днів  його  ім’я  не  зникає.  Воно  існує  для  позначення  початку  всіх  речей.  Чому  я  знаю  початок  всіх  речей?  Тільки  завдяки  йому.

Візерунок  двадцять  другий
Неповне  стає  повним.  Криве  стає  прямим.  Порожнє  стає  наповненим.  Давнє  заміняється  новим.  Те,  що  рідкісне  стає  чисельним.  Багато  що  викликає  затьмарення.  Тому  мудрий  зберігає  єдність  і  стає  прикладом.  Він  не  виставляє  себе  на  світло,  тому  блищить,  він  не  говорить  про  себе,  тому  знаменитий,  він  не  прославляє  себе,  тому  заслужений,  він  не  звеличує  себе,  тому  є  старшим  серед  інших.  Він  не  бореться,  тому  непереможний.  У  давнину  говорили,  що  недосконале  стає  досконалим.  Невже  це  марні  слова?  Істинне,  досконале  підпорядковує  собі  все.

Візерунок  двадцять  третій
Потрібно  менше  говорити,  слідувати  природності.  Швидкий  вітер  не  дме  цілий  ранок,  сильний  дощ  не  триває  весь  день.  Хто  створює  все  це?  Небо  і  Земля.  Навіть  Небо  і  Земля  не  можуть  створити  щось  довговічне,  тим  паче  людина.  Тому  він  служить  Шляху.  Людина  з  Шляхом  тотожна  Шляху.  Людина  з  Благочинністю    тотожна  благо  чинності.  Той,  хто  втратить,  тотожний  втраті.  Той,  хто  тотожний  шляху,  отримує  Шлях.  Той,  хто  тотожний  Благочинності,  отримує  Благочинність.  Той,  хто  тотожний  втраті,  отримує  втрачене.  Тільки  сумніви  породжують  зневіру.

Візерунок  двадцять  четвертий
Хто  стає  навшпиньки,  не  може  стояти.  Хто  робить  великі  кроки  не  може  йти.  Хто  сам  себе  виставляє  на  світло,  той  не  блищить.  Хто  сам  себе  хвалить,  не  здобуде  слави.  Хто  нападає,  не  переможе.  Хто  сам  себе  звеличує,  не  може  стати  старшим  серед  інших.  Виходячи  з  Шляху,  все  це  називається  зайвим  бажанням  і  марними  вчинками.  Таких  ненавидять  всі  живі  істоти.  Тому  людина,  що  володіє  Шляхом,  не  робить  цього.

Візерунок  двадцять  п’ятий
Ось  річ,  що  в  хаосі  виникла,  що  раніше  Неба  і  Землі  народилася.  О,  спокійна!  О,  порожня!  Самотньо  стоїть  вона  і  не  змінюється.  Повсюди  діє  і  не  відає  небезпеки.  Її  можна  вважати  матір’ю  Піднебесної.  Я  не  знаю  її  імені.  Позначаючи  її  ієрогліфом  назву  її  Шляхом.      Навмання  найменовуючи  її  назву  її  Великою.  Велика  -  назву  її  Минущою.  Минуща  -  назву  її  Далекою.  Далека  -  назву  її  тою,  Що  Повертається.  Ось  чому  велий  Шлях,  велике  Небо,  велика  Земля,  великий  імператор.  У  Всесвіті  є  чотири  великих,  і  серед  них  імператор.  Людина  слідує  Землі.  Земля  слідує  Небу.  Небо  слідує  Шляху.  Шлях  слідує  самому  собі.  

Візерунок  двадцять  шостий
Важке  є  основою  легкого.  Спокій  є  основою  руху.  Тому  мудра  людина  діє  весь  день,  не  кидаючи  важкої  справи.  Хоча  вона  має  блискучу  надію,  але  перебуває  в  цілковитому  спокої.  Даремно  володар  десяти  тисяч  колісниць,  зайнятий  собою,  так  легковажно  дивиться  на  світ.  Легковажність  руйнує  його  основу,  а  його  нетерплячість  призводить  до  втрати  опори.

Візерунок  двадцять  сьомий
Той,  хто  вміє  крокувати  не  лишає  слідів.  Той,  хто  вміє  говорити  не  припускає  помилок.  Той,  хто  вміє  рахувати  не  користується  рахівницею.  Той,  хто  вміє  зачиняти  двері,  не  користується  замком,  але  зачиняє  їх  так  міцно,  що  відкрити  їх  неможливо.  Той,  хто  вміє  зав’язувти  вузли,  не  використовує  мотузку,  але  зав’язує  так  міцно,  що  неможливо  розв’язати.  Тому  мудрий  постійно  рятує  людей,  і  не  кидає  їх.  Це  називається  глибоким  просвітленням.  Таким  чином  доброчинність  є  вчителем  недобрих,  а  недобрі  -  його  опорою.  Якщо  не  цінують  свого  вчителя  і  доброчинність  не  любить  свою  опору,  то  вони  хоча  і  розумні,  але  занурені  в  сліпоту.  Ось  що  важливе  і  глибоке.  

Візерунок  двадцять  восьмий
Той,  хто  знає  свою  хоробрість,  але  зберігає  скромність,  той  як  гірський  потік  заповнює  Піднебесну.  Хто  став  головним  в  Піднебесній,  той  не  полишає  постійну  Благочинність  і  повертається  до  стану  немовляти.  Той,  хто  знає  свято,  зберігає  в  собі  будні,  стає  прикладом  для  всіх.  Хто  став  прикладом  для  всіх,  той  не  відрізняється  від  постійної  Благочинності  і  повертається  до  безпочаткового.  Хто,  знаючи  свою  славу,  зберігає  для  себе  невідомість,  стає  головним  в  Піднебесній.  Той,  хто  став  головним  в  Піднебесній,  той  досягає  досконалості  в  вічній  Благочинності  і  повертається  до  природи.  Коли  природність  розпадається,  вона  перетворюється  на  засіб,  за  допомогою  якого  мудрий  стає  ватажком  і  його  великий  лад  не  руйнується.  

Візерунок  двадцять  дев’ятий  
Якщо  хтось  спробує  силою  оволодіти  Піднебесною,  то  він  не  досягне  мети.  Піднебесна  подібна  таємничому  глеку,  до  якого  не  можна  торкнутися.  Якщо  хтось  торкнеться  -  отримає  поразку.  Якщо  хтось  схопить,  то  втратить.  Тому  одні  істоти  йдуть,  інші  слідують  за  ними,  одні  розцвітають,  інші  висихають,  одні  міцніють,  інші  слабнуть,  одну  виникають,  інші  руйнуються.  Тому  мудрий  відмовляється  від  надлишків,  усуває  розкоші  і  марнотратство.

Візерунок  тридцятий
Хто  служить  ватажку  народу  використовуючи  Шлях,  не  підкорює  інші  країни  за  допомогою  війська,  бо  це  повернеться  проти  нього.  Де  побували  війська,  там  ростуть  терен  і  колючки.  Після  великої  війни  настають  голодні  роки.  Майстерний  перемагає  і  на  тому  зупиняється,  він  не  здійснює  насильства.  Він  перемагає  і  себе  не  прославляє.  Він  перемагає  і  не  нападає.  Він  перемагає  і  не  пишається.  Він  перемагає  тому,  що  до  цього  його  змушують.  Він  перемагає,  але  він  не  войовничий.  Коли  істота,  повна  сил,  стає  старою,  то  це  називається  відсутністю  Шляху.  Хто  не  дотримується  Шляху,  гине  раніше.

Візерунок  тридцять  перший
Хороше  військо  -  засіб  нещастя,  його  ненавидять  всі  істоти.  Тому  людина,  що  слідує  Шляху,  його  не  вживає.  Шляхетний  під  час  миру  віддає  перевагу  повазі,  а  на  війні  застосовує  насильство.  Військо  -  засіб  нещастя,  воно  не  є  знаряддям  шляхетного.  Він  вживає  його  тільки  тоді,  коли  до  цього  його  змушують.  Головне  -  зберігати  спокій,  а  після  перемоги  себе  не  славити.  Прославляти  себе  перемогою  -  це  радіти  вбивству  людей.  Той,  хто  радіє  вбивству  людей,  не  може  завоювати  співчуття  Піднебесної.  Добробут  створюється  повагою,  а  нещастя  приходить  від  насильства.  Зліва  шикуються  ватажки  флангів,  справа  стоїть  полководець.  Кажуть,  що  треба  зустріти  їх  похідним  ритуалом.  Якщо  вбивають  багатьох  людей,  то  потрібно  гірко  плакати.  Перемогу  слід  відзначати  поховальним  ритуалом.  

Візерунок  тридцять  другий
Шлях  вічний  і  не  має  імені.  Хоча  він  створіння  маленьке,  ніхто  не  може  його  собі  підпорядкувати.  Якщо  шляхта  та  імператори  можуть  його  дотримуватись,  то  всі  істоти  стають  спокійними.  Тоді  Небо  і  Земля  зіллються  в  гармонії,  настане  щастя  і  благодать,  а  народ  без  наказу  заспокоїться.  Коли  встановлюється  лад,  з’являються  імена.  Оскільки  виникли  імена,  потрібно  знати  межу.  Знання  межі  дає  можливість  позбутися  небезпеки.  Шлях  знаходиться  в  мирі,  схожий  на  гірські  потоки,  які  течуть  до  рік  і  морів.

Візерунок  тридцять  третій
Той,  хто  знає  людей  -  розсудливий.  Той,  хто  знає  себе  -  просвітлений.  Той,  хто  перемагає  людей  -  сильний.  Той,  хто  перемагає  себе  -  могутній.  Той,  хто  знає  достаток  -  багатий.  Той,  хто  діє  вперто  -  вольовий.  Той,  хто  не  губить  свою  природу  -  довговічний.  Той,  хто  помер,  але  не  забутий  -  безсмертний.

Візерунок  тридцять  четвертий
Великий  шлях  розтікається  повсюди.  Він  і  справа  і  зліва.  Завдяки  йому  народжуються  всі  живі  істоти,  і  вони  не  зупиняються.  Він  здійснює  подвиги,  але  слави  собі  не  жадає.  Любить  і  виховує  всіх  живих  істот,  але  не  стає  їх  повелителем.  Він  ніколи  не  має  бажань,  тому  його  можна  назвати  маленьким.  Всі  істоти  повертаються  до  нього,  і  він  не  вважає  себе  їх  паном.  Його  можна  назвати  великим.  Він  стає  великим,  завдяки  тому,  що  ніколи  не  вважає  себе  таким.

Візерунок  тридцять  п’ятий
До  того,  хто  втілює  в  собі  великий  образ,  приходить  весь  народ.  Люди  приходять,  і  він  не  шкодить  їм.  Він  приносить  їм  мир,  спокій,  музику  та  їжу.  Навіть  мандрівник  у  нього  зупиняється.  Коли  Шлях  виходить  з  уст,  він  прісний,  без  смаку.  Він  незримий,  його  неможливо  почути.  Але  в  дії  він  невичерпний.  

Візерунок  тридцять  шостий
Те,  що  стискають  розширюється.  Те,  що  ослаблюють  міцніє.  Те,  що  знищують  розквітає.  Хто  хоче  відібрати  що  не  будь  в  іншого,  неминуче  втратить  все.  Все  це  називається  важко  досяжним.  М’яке  долає  тверде,  слабкі  перемагають  сильних.  Риба  не  може  покинути  глибину.  Гостру  зброю  в  державі  не  можна  показувати  людям.

Візерунок  тридцять  сьомий
Шлях  постійно  здійснює  Недіяння,  тому  не  існує  нічого  такого,  щоб  він  не  здійснив.  Якщо  шляхта  та  імператор  будуть  його  дотримуватись,  то  всі  істоти  будуть  змінюватися  самостійно.  Якщо  ж  ті,  що  змінюються,  захочуть  діяти,  то  я  буду  подавлювати  їх  за  допомогою  простого  буття,  що  не  володіє  іменем.  Те,  що  не  володіє  іменем  -  просте  буття  для  себе  нічого  не  хоче.  Відсутність  бажання  приносить  спокій,  і  тоді  лад  в  Піднебесній  сам  собою  встановлюється.  

Нижня  частина
Візерунок  тридцять  восьмий
Людина  з  вищою  Благочинністю  не  здійснює  добрі  справи,  тому  вона  і  є  доброчинною.  Людина  з  низькою  Благочинністю  не  полишає  добрих  справ,  тому  вона  не  є  доброчинною.  Людина  з  вищою  Благочинністю  недіяльний  і  діє  шляхом  Недіяння.  Людина  з  нижчою  Благочинністю  діяльна  і  діє  з  напруженням.  Людина  вищої  гуманності  діє,  і  її  діяльність  здійснюється  засобом  Недіяння.  Людина  вищої  справедливості  діяльна  і  діє  з  напруженням.  Людина  вищої  поваги  діє,  і  йому  ніхто  не  відповідає.  Тоді  він  примушує  людей  до  поваги.  Ось  чому  доброчинність  проявляється  тільки  після  втрати  Шляху,  гуманність  тільки  після  втрати  доброчинності,  справедливість  після  втрати  гуманності,  повага  після  втрати  справедливості.  Повага  це  ознака  відсутності  довіри  і  відданості.  Вона  початок  бунту.  Зовнішній  вигляд  це  квітка  Шляху,  початок  невігластва.  Тому  велика  людина  віддає  перевагу  суттєвому  і  полишає  нікчемне.  Вона  бере  плід  і  відкидає  його  квітку.  Вона  віддає  перевагу  першому  і  відмовляється  від  другого.  

Візерунок  тридцять  дев’ятий  
Ось  ті,  хто  з  давніх  часів  знаходяться  в  єдиному.  Завдяки  єдиному  Небо  стало  чистим,  Земля  нерухомою,  Дух  чутливим,  долина  квітучою,  почали  народжуватись  всі  живі  істоти.  Завдяки  єдиному  шляхта  та  імператор  стають  зразками  у  світі.  Ось,  що  створює  єдине.  Якщо  Небо  нечисте,  воно  руйнується.  Якщо  Земля  тривка,  вона  розколюється.  Якщо  Дух  не  чутливий,  він  зникає.  Якщо  долини  не  цвітуть,  вони  перетворюються  на  пустелю.  Якщо  речі  не  народжуються,  вони  зникають.  Якщо  шляхта  та  імператор  не  є  прикладом  шляхетності,  вони  будуть  скинуті.  Чернь  є  основою  для  шляхти,  низьке  основою  для  високого.  Тому  шляхта  та  імператор,  які  самі  себе  звеличують,  міцності  не  мають.  Це  відбувається  тому,  що  вони  не  вбачають  у  простолюдинах  своєї  основи.  Це  хибна  дорога.  Якщо  розібрати  колісницю,  то  від  неї  нічого  не  лишиться.  Не  можна  бути  дорогоцінним,  наче  яшма,  потрібно  бути  простим,  наче  камінь.

Візерунок  сороковий
Протилежність  є  дія  Шляху.  Слабкість  є  властивістю  Шляху.  У  світі  всі  речі  народжуються  в  бутті,  а  буття  народжується  в  небутті.

Візерунок  сорок  перший
Мудра  людина,  пізнавши  Шлях,  намагається  до  його  здійснення.  Освічена  людина,  пізнавши  Шлях,  то  зберігає  його,  то  губить.  Невіглас,  дізнавшись  про  Шлях,  сміється  з  нього.  Якщо  з  нього  б  не  насміхалися,  він  не  був  би  Шляхом.  Тому  кажуть:  хто  дізнається  про  Шлях,  стає  схожий  на  темного,  хто  занурюється  в  Шлях,  схожий  на  відступаючого,  хто  на  висоті  Шляху,  схожий  на  блукальця,  людина  вищої  доброчинності  схожа  на  простолюдина,  велика  просвітлена  людина  схожа  на  зневажену,  безмежна  доброчинність  схожа  на  її  недолік,  поширення  доброчинності  схоже  на  її  розкрадання,  істинна  правді  схожа  на  брехню.  Великий  квадрат  не  має  кутів,  великий  глек  довго  ліпиться,  сильний  звук  неможливо  почути,  великий  образ  не  має  форми.  Шлях  схований  і  не  має  імені.  Він  допомагає  і  веде  до  досконалості.  

Візерунок  сорок  другий
Шлях  породжує  одне,  одне  породжує  два,  два  породжують  три,  три  породжують  всіх  живих  істот.  Всі  живі  істоти  втілюють  Інь  та  Ян,  наповнені  Ці,  утворюють  гармонію.  Люди  зневажають  тих,  хто  сам  себе  звеличує  і  називає  правителями  та  шляхетними.  Всі  живі  істоти  зміцнюються  після  послаблення  і  послаблюються  після  зміцнення.  Люди  поширюють  своє  вчення,  цим  же  займаюсь  і  я.  Жорстокі  тирани  не  помирають  своєю  смертю.  Це  я  навожу  як  приклад  у  своєму  вченні.

Візерунок  сорок  третій
У  Піднебесній  найслабкіші  перемагають  найсильніший.  Небуття  проникає  всюди.  Ось  чому  я  знаю  користь  від  не  діяння.  У  світі  немає  нічого,  що  можна  було  б  порівняти  з  вченням  мовчання  і  користю  Недіяння.        

Візерунок  сорок  четвертий
Що  ближче  тілу  -  слава  чи  життя?  Що  важливіше  тілу  -  життя  чи  багатство?  Що  важче  пережити  -  здобуття  чи  втрату?  Хто  багато  зберігає,  той  багато  втрачає.  Хто  багато  накопичує,  той  матиме  величезні  збитки.  Хто  знає  міру,  в  того  не  буде  невдачі.  Хто  знає  межу,  в  того  не  буде  небезпеки.  Він  стає  довговічним.  

Візерунок  сорок  п’ятий  
Велика  досконалість  схожа  на  недосконалість.  Її  дія  нескінченна.  Велика  повнота  схожа  на  порожнечу.  Її  дія  невичерпна.  Велика  прямота  схожа  на  кривизну.  Велика  мудрість  схожа  на  дурість.  Великий  промовець  схожий  на  того,  хто  затинається.  Рух  перемагає  холод.  Спокій  перемагає  спеку.  Спокій  створює  лад  у  Піднебесній.

Візерунок  сорок  шостий
Коли  в  Піднебесній  є  Шлях,  коні  угноюють  землю.  Коли  в  Піднебесній  відсутній  Шлях,  бойові  коні  пасуться  на  полях.  Немає  більшого  нещастя,  аніж  незнання  межі  своєї  пристрасті.  Немає  більшої  небезпеки,  аніж  спроби  привласнення.  Тому,  хто  вміє  задовольнятися,  завжди  задоволений.  

Візерунок  сорок  сьомий
Не  полишаючи  подвір’я  мудрець  пізнає  Піднебесну.  Не  визираючи  з  вікна,  він  бачить  Шлях  Неба.  Чим  далі  він  мандрує,  тим  менше  пізнає.  Тому  мудрий  не  ходить,  але  пізнає.  Не  бачить,  але  називає.  Не  діючи  творить.  

Візерунок  сорок  восьмий
Той,  хто  вчиться,  з  кожним  днем  примножує.  Хто  служить  Шляху,  кожен  день  втрачає.  У  безперервній  втраті  доходить  до  Недіяння.  Немає  нічого  такого,  чого  б  не  творило  Недіяння.  Тому  завоювання  Піднебесної  завжди  здійснюється  засобом  Недіяння.  Хто  діє,  не  в  змозі  володіти  Піднебесною.  

Візерунок  сорок  дев’ятий
Мудрий  не  має  власного  серця.  Його  серце  складається  з  сердець  народу.  Добрим  я  роблю  добро,  злим  я  теж  бажаю  добра.  Це  і  є  доброчинність,  яку  створює  Благочинність.  Щирим  я  вірю,  нещирим  також  вірю.  Це  і  є  щирість,  що  витікає  з  Благочинності.  Мудрий  живе  в  світі  спокійно  і  в  серці  своєму  збирає  думки  народу.  Він  дивиться  на  народ,  як  на  своїх  дітей.

Візерунок  п’ятдесятий
Народжені  вмирають.  Троє  з  десяти  народжених  живуть,  троє  з  десяти  народжених  помирають.  З  кожного  десятку  ще  троє  помирають  від  своїх  діянь.  Чому  це  так?  Це  тому,  що  в  них  надто  сильне  жадання  життя.  Я  чув,  що  той,  хто  оводів  життям,  йде  по  землі  не  боячись  однорога  та  тигра,  починає  битву  не  боячись  озброєних  воїнів.  Однорогу  нема  куди  встромити  свій  ріг,  тигру  нема  де  накласти  на  нього  свої  кігті,  а  воїнам  нема  куди  в  нього  встромити  свої  мечі.  Чому  це  так?  Це  тому,  що  для  нього  не  існує  смерті.  

Візерунок  п’ятдесят  перший  
Шлях  породжує,  Благочинність  вигодовує.  Речі  формуються,  форми  довершуються.  Тому  немає  речі,  яка  не  підносила  б  Шлях  і  не  цінувала  б  Благочинність.  Шлях  піднесений,  Благочинність  сповнена  поваги,  тому,  що  вони  не  дають  наказів,  а  слідують  своїй  природі.  Шлях  породжує,  Благочинність  вигодовує,  вирощує,  виховує,  вдосконалює,  робить  зрілими,  доглядає,  підтримує.  Створювати  і  не  привласнювати,  творити  і  не  вихвалятися,  бути  старшим  і  не  диктувати  свою  волю.  Ось,  що  називається  найглибшою  Благочинністю.  

Візерунок  п’ятдесят  другий
У  піднебесній  є  початок,  він  є  матір’ю  Піднебесної.  Коли  буде  осягнута  мати,  то  можна  осягти  і  її  дітей.  Коли  відомі  діти,  то  знову  потрібно  пізнавати  матір.  Тоді  до  кінця  життя  не  буде  небезпеки.  Якщо  забути  свої  бажання  і  звільнитися  від  пристрастей,  то  до  кінця  життя  не  буде  втоми.  Якщо  розпустити  свої  пристрасті  і  зануритись  у  свої  справи,  то  не  буде  порятунку.  Бачити  найдрібніше  називається  ясністю.  Збереження  слабкості  називається  могутністю.  Застосовуючи  блиск,  можна  досягти  ясності.  Тоді  до  кінця  життя  не  буде  нещастя.  Це  називається  дотримання  постійності.  

Візерунок  п’ятдесят  третій
Якби  я  володів  знанням,  то  йшов  би  великою  дорогою.  Єдина  річ,  якої  я  боюсь  -  це  дія.  Велика  дорога  досконало  рівна,  але  народ  полюбляє  стежки.  Якщо  палац  розкішний,  то  поля  вкриті  бур’янами  і  зерносховища  порожні.  Одягаються  в  розкішні  тканини,  носять  гострі  мечі,  не  задовольняються  їжею,  накопичують  надлишкові  багатства.  Це  називається  розбійництвом  та  гонором.  Це  порушення  Шляху.

Візерунок  п’ятдесят  четвертий
Того,  хто  вміє  міцно  стояти  неможливо  скинути.  Того,  хто  вміє  опертися,  неможливо  звалити.  Сини  і  онуки  будуть  вічно  берегти  пам'ять  про  нього.  Хто  вдосконалюється  всередині  самого  себе,  у  того  доброчинність  стає  щирою.  Хто  вдосконалює  свою  сім’ю,  у  того  доброчинність  стає  вагомою.  Хто  вдосконалює  своє  село.  у  того  доброчинність  стає  широкою.  Хто  вдосконалює  своє  царство,  у  того  доброчинність  стає  багатою.  Хто  вдосконалює  Піднебесну,  у  того  доброчинність  стає  загальною.  Пізнаючи  себе,  можна  пізнати  інших.  По  одній  сім’ї  можна  пізнати  інші.  По  одному  селу  можна  пізнати  інші.  По  одному  царству  можна  пізнати  інші.  Пізнаючи  Піднебесну  можна  пізнати  Всесвіт.  Чому  я  знаю  Всесвіт?  Ось  чому.  

Візерунок  п’ятдесят  п’ятий
Хто  містить  в  собі  досконалу  Благочинність,  той  схожий  на  новонародженого.  Отруйні  комахи  та  змії  його  не  кусають,  люті  звірі  на  нього  не  нападають,  хижі  птахи  його  не  хапають.  Кістки  у  нього  м’які,  м’язи  слабкі,  але  він  утримує  міцно.  Не  знаючи  спілки  двох  статей,  він  володіє  творінням  життя.  Він  дуже  чутливий.  Він  кричить  весь  день,  але  його  голос  не  змінюється.  Він  досконало  гармонійний.  Знання  гармонії  називається  постійністю.  Знання  постійності  називається  просвітленістю.  Збагачення  життя  називається  щастям.  Напруженість  духу  в  серці  називається  впертістю.  Істота,  що  повна  сил  старіє,  це  називається  порушенням  Шляху.  Той,  хто  не  має  Шляху  гине  раніше  належного.  

Візерунок  п’ятдесят  шостий
Той,  що  знає  не  говорить,  той,  що  говорить  -  не  знає.  Хто  зупиняє  свої  бажання,  відмовляється  від  пристрастей,  притуплює  свої  прагнення,  звільняє  себе  від  плутанини,  гасить  свій  блиск,  зводить  воєдино,  той  ототожнюється  з  найглибшим.  Його  неможливо  наблизити  для  того,  щоб  з  ним  породичатися.  Його  неможливо  наблизити  для  того,  щоб  їм  нехтувати.  Його  неможливо  наблизити  для  того,  щоб  ним  користуватися.  Його  неможливо  наблизити  для  того,  щоб  йому  пошкодити.  Його  неможливо  наблизити  для  того,  щоб  його  звеличити.  Його  неможливо  наблизити  для  того,  щоб  його  принизити.  Ось  чому  його  поважають  в  Піднебесній.  

Візерунок  п’ятдесят  сьомий
Держава  управляється  справедливістю,  війна  ведеться  хитрістю.  Завоювання  Піднебесної  здійснюється  шляхом  Недіяння.  Звідки  я  знаю  все  це?  Ось  звідки:  коли  в  Піднебесній  багато  непотрібних  речей,  народ  стає  бідним.  Коли  народ  має  багато  зброї,  в  країні  починаються  бунт.  Коли  є  багато  майстрів,  множаться  рідкісні  предмети.  Коли  ростуть  закони  та  накази,  збільшується  число  злодіїв  та  розбійників.  Тому  мудрий  говорить:  якщо  я  не  дію,  народ  буде  самовдосконалюватись.  Якщо  я  спокійний,  народ  буде  виправлятися.  Якщо  я  пасивний,  народ  сам  стає  багатим.  Якщо  я  не  маю  пристрастей,  народ  стає  простим  душею.  

Візерунок  п’ятдесят  восьмий
Коли  правителі  спокійні,  народ  стає  простим  душею.  Коли  правителі  діють,  народ  стає  нещасним.  О,  нещастя!  Воно  основа,  на  якій  тримається  щастя.  О,  щастя!  У  ньому  полягає  нещастя.  Хто  знає,  де  їх  межі?  Вони  не  мають  постійності.  Справедливість  знову  перетворюється  в  хитрість,  добро  в  зло.  Людина  вже  давно  знаходиться  у  світі  помилок.  Тому  мудрий  справедливий  і  не  відбирає  нічого  в  іншого.  Він  безкорисний  і  не  шкодить  іншим.  Він  правдивий  і  не  здійснює  нічого  поганого.  Він  світлий,  але  не  хоче  блищати.  

Візерунок  п’ятдесят  дев’ятий
Для  того,  щоб  управляти  державою  і  служити  людям,  найкраще  дотримуватись  стриманості.  Стриманість  повинна  бути  основною  турботою.  Вона  називається  вдосконаленням  Благочинності.  Вдосконалення  Благочинності  -  всеперемагаюча  сила.  Всеперемагаюча  сила  невичерпна.  Невичерпна  сила  дає  можливість  оволодіти  державою.  Початок,  за  допомогою  якого  управляють  державою,  довговічний  і  називається  глибоким  і  міцним  коренем.  Він  є  вічно  існуючим  Шляхом.  

Візерунок  шістдесятий
Управління  великим  царством  нагадує  приготування  страви  з  дрібних  риб.  Якщо  люди  живуть  в  Піднебесній  дотримуючись  Шляху,  то  духи  померлих  не  творять  чудеса.  Духи  померлих  не  тільки  не  будуть  творити  чудес,  вони  перестануть  шкодити  людям.  Не  тільки  духи  померлих  перестануть  шкодити  людям,  але  і  мудреці  не  будуть  шкодити  людям.  Оскільки  і  ті,  і  інші  не  будуть  шкодити  людям,  то  їх  Благочинності  поєднаються.  

Візерунок  шістдесят  перший
Велике  царство  -  це  низина  ріки,  вузол  Піднебесної,  самка  Піднебесної.  Самка  завжди  незворушно  долає  самця,  але  по  незворушності  стоїть  нижче.  Тому  велике  царство  притягує  до  себе  маленьке  тим,  що  ставить  себе  нижче  малого,  а  маленьке  царство  завойовує  симпатію  великого  тим,  що  стоїть  нижче  великого.  Тому  притягує  до  себе  тим,  що  ставить  себе  нижче,  або  тому,  що  саме  по  собі  нижче.  Нехай  велике  царство  буде  бажати  не  більше  того,  щоб  всі  були  нагодовані,  а  меле  царство  нехай  буде  бажати  не  більше  того,  щоб  служити  людям.  Тоді  обидва  отримають  те,  що  хочуть.  Великому  належить  бути  внизу.  

Візерунок  шістдесят  другий
Шлях  -  глибина  всіх  речей.  Він  скарб  добрих  і  захист  недобрих  людей.  Прекрасні  слова  можна  говорити  загалу,  хорошу  поведінку  можна  поширити  на  людей.  Але  навіщо  кидають  недобрих  людей?  Для  чого  висувають  Сина  Неба  і  призначають  йому  трьох  радників?  Правитель  і  радники  хоча  і  мають  дорогоцінні  камені  і  можуть  їздити  на  колісницях,  але  краще  буде  їм  постійно  слідувати  Шляху.  Чому  в  давнину  цінували  Шлях?  У  ті  часи  люди  не  прагнули  багатства  і  злочини  пробачали.  Тому  в  Піднебесній  цінували  справжнє.  

Візерунок  шістдесят  третій
Потрібно  здійснювати  Недіяння,  дотримуватись  спокою  і  куштувати  те,  що  без  смаку.  Велике  складається  з  дрібного,  чисельне  -  з  малого.  На  ненависть  потрібно  відповідати  добром.  Подолання  важкого  починається  з  легкого,  здійснення  великої  справи  починається  з  малого,  бо  в  світі  важка  справа  утворюється  з  легких,  а  велика  -  з  малих.  Тому  мудрий  завжди  починає  справу  не  з  великого,  цим  самим  він  звершує  велику  справу.  Хто  багато  обіцяє,  той  не  заслуговує  довіри.  Де  багато  великих  справ,  там  багато  і  важких.  Тому  мудрий  занурюється  в  труднощі,  тому  їх  і  долає.  

Візерунок  шістдесят  четвертій
Те,  що  спокійне,  легко  зберегти.  Те,  що  ще  немає  ознак,  легко  виправити.  Те,  що  слабке,  легко  розділити.  Те,  що  мілке,  легко  розсіяти.  Те,  що  дрібне,  легко  розсіяти.  Дію  треба  починати  з  того,  чого  ще  немає.  Наведення  ладу    потрібно  починати  тоді,  коли  ще  немає  бунту.  Бо  велике  дерево  виростає  з  маленького,  висока  башта  починає  будуватися  з  жмені  землі,  подорож  на  тисячу  лі  починається  з  першого  кроку.  Хто  діє  -  отримає  поразку.  Хто  чимось  володіє  -  втратить.  Ось  чому  мудрий  недіяльний,  він  не  зустрічає  поразки.  Він  нічого  не  має  і  тому  нічого  не  губить.  Ті,  що,  звершуючи  справу  поспішають  досягти  успіху  терплять  невдачу.  Хто  обережно  завершує  свою  справу,  подібно  до  того,  як  він  справу  почав,  у  того  завжди  буде  добробут.  Тому  мудрий  не  має  пристрастей,  не  цінує  важко  здобуті  предмети,  вчиться  в  тих,  які  не  мають  знань,  іде  дорогою,  якою  пройшли  інші.  Він  слідує  природності  речей  і  не  наважується  діяти.  

Візерунок  шістдесят  п’ятий  
У  давнину  той,  хто  слідував  Шляху  не  просвітлював  народ,  а  робив  його  обмеженим.  Важко  управляти  народом,  що  має  багато  знань.  Тому  управління  державою  за  допомогою  знань  -  вороже  для  держави,  а  без  їх  використання  -  благо  для  держави.  Хто  знає  ці  два  явища,  той  стає  прикладом  для  інших.  Знання  цього  є  знання  найглибшої  Благочинності.  Найглибша  Благочинність  -  вона  і  глибока  і  далека.  Вона  протилежна  всім  живим  істотам.  Слідуючи  на  нею,  досягнеш  великого  добробуту.  

Візерунок  шістдесят  шостий
Ріки  і  моря  тому  владарюють  над  рівнинами,  що  вони  здатні  текти  вниз.  Тому  вони  владарюють  над  рівнинами.  Той,  хто  бажає  піднестись  над  народом  повинен  ставити  себе  нижче  інших.  Коли  він  бажає  бути  попереду  людей,  він  повинен  поставити  себе  позаду  від  інших.  Тому,  хоча  він  стоїть  над  народом,  народ  він  не  обтяжує.  Хоча  він  знаходиться  попереду,  народ  йому  не  шкодить.  Тому  люди  з  радістю  його  висувають  і  від  нього  не  відвертаються.  Він  не  веде  боротьби,  завдяки  чому  він  в  Піднебесній  непереможний.  

Візерунок  шістдесят  сьомий
Піднебесна  говорить  про  те,  що  мій  Шлях  великий  і  не  зменшується.  Якщо  б  він  зменшувався,  то  після  тривалого  часу  він  став  би  маленьким.  Не  зменшується,  тому  що  є  великим.  Я  маю  три  скарби,  які  ціную:  перший  -  це  любов  до  людей,  другий  -  ощадливість,  третій  полягає  в  тому,  що  я  не  смію  бути  попереду  в  Піднебесній.  Я  людяний,  тому  можу  стати  хоробрим.  Я  ощадливий,  тому  можу  бути  щедрим.  Я  не  смію  бути  попереду  всіх  в  Піднебесній,  тому  можу  стати  ватажком.  Хто  хоробрий  без  гуманності,  щедрий  без  ощадливості,  знаходиться  попереду,  відштовхуючи  інших,  хто  знаходиться  позаду,  той  загине.  Хто  веде  війну  за  людяність,  той  перемагає,  споруджена  ним  оборона  неприступна.  Небо  його  рятує,  людяність  його  береже.  

Візерунок  шістдесят  восьмий
Розумний  полководець  не  буває  войовничим.  Майстерний  воїн  не  буває  гнівний.  Той,  хто  вміє  перемагати  ворога  не  нападає.  Той,  хто  вміє  управляти  людьми  ставить  себе  у  низьке  становище.  Це  я  називаю  Благочинністю,  уникнення  боротьби.  Це  сила  управління  людьми.  Це  означає  слідувати  природі  і  давньому  першопочатку.  

Візерунок  шістдесят  дев’ятий  
Військове  мистецтво  проголошує:  я  не  повинен  першим  починати,  я  повинен  очікувати.  Я  не  повинен  наступати  хоча  б  на  вершечок  вперед,  а  відступаю  на  аршин  назад.  Це  називається  дія  засобом  не  діяння,  ударом  без  зусиль.  У  цьому  випадку  не  буде  ворога,  я  можу  обійтися  без  воїнів.  Немає  біди  важчої,  ніж  недооцінити  ворога.  Недооцінка  ворога  шкодить  моєму  сокровенному  засобу.  Під  час  битв  ті,  хто  в  скорботі,  отримує  перемогу.  

Візерунок  сімдесятий
Мої  слова  легко  здійснити.  Але  люди  не  можуть  зрозуміти  і  не  можуть  здійснити.  У  словах  є  початок,  у  справах  є  головне.  Оскільки  люди  їх  не  знають,  то  вони  не  знають  і  мене.  Коли  мене  мало  знають,  тоді  я  дорогий.  Тому  мудрий  схожий  до  того,  хто  одягається  в  грубі  тканини,  а  при  собі  тримає  яшму.  

Візерунок  сімдесят  перший
Хто  має  знання,  але  вдає  незнаючого,  той  на  висоті.  Хто  не  має  знань,  але  вдаю  знаючого,  той  хворий.  Хто  звільнює  себе  від  хвороби  -  той  не  хворіє.  Мудрий  не  хворіє,  тому  що  він  позбавляє  себе  хвороби.  Тому  він  не  хворіє.  

Візерунок  сімдесят  другий
Коли  народ  не  боїться  могутніх,  тоді  приходить  могутність.  Не  пригнічуйте  їх  хати,  не  зневажайте  їх  життя.  Хто  не  зневажає,  той  не  буде  зневажений.  Тому  мудрий,  знаючи  себе,  себе  не  виставляє.  Він  любить  себе  і  себе  не  звеличує.  Він  відмовляється  від  самолюбства  і  віддає  перевагу  не  звеличенню.  

Візерунок  сімдесят  третій
Хто  хоробрий  і  войовничий,  той  гине.  Хто  хоробрий  і  не  войовничий,  то  виживає.  Ці  дві  істини  означають:  одна  -  користь,  інша  -  шкоду.  Хто  знає  причини  ненависті  до  войовничих?  Пояснити  це  важко  навіть  мудрецю.  Шлях  Неба  не  веде  боротьби,  але  перемагає.  Він  не  говорить,  але  вміє  відповідати.  Він  сам  приходить.  Він  спокійний  і  може  керувати.  Сіть  Неба  не  щільна,  але  нічого  не  пропускає.    

Візерунок  сімдесят  четвертий
Якщо  народ  не  боїться  смерті,  то  навіщо  ж  погрожувати  йому  смертю?  Хто  примушує  людей  боятися  смерті  і  вважає  цю  справу  захоплюючою,  того  я  захоплю  і  знищу.  Хто  насмілюється  так  діяти?  Завжди  існує  носій  смерті,  що  вбиває.  Якщо  хто  його  помітить,  той  помітить  великого  майстра.  Хто  заміняє  великого  майстра,  відрубає  собі  власну  руку.

Візерунок  сімдесят  п’ятий
Народ  голодує  тому,  що  великі  податки.  Ось  чому  є  голод.  Важко  управляти  народом  тому,  що  уряд  занадто  діяльний.  Ось  чому  важко  управляти.  Народ  легко  вимирає  тому,  що  в  нього  занадто  велике  жадання  життя.  Ось  чому  легко  помирають.  Той,  хто  зневажає  своє  життя,  тим  самим  цінує  своє  життя.  

Візерунок  сімдесят  шостий
Людина  при  народженні  ніжна  і  слабка,  а  після  смерті  тверда  і  міцна.  Всі  істоти  і  рослини  під  час  народження  ніжні  і  слабкі,  а  під  час  загибелі  тверді  і  міцні.  Тверде  і  міцне  -  це  те,  що  гине,  а  ніжне  і  слабке,  це  те,  що  починає  жити.  Тому  могутнє  військо  не  перемагає,  воно  подібне  міцному  дереву.  Сильне  і  могутнє  не  мають  тих  переваг,  які  має  ніжне  і  слабке.  

Візерунок  сімдесят  сьомий
Шлях  Неба  нагадує  натягування  тятиви.  Коли  знижується  вершня  частина  лука,  піднімається  нижня.  Він  забирає  зайве  і  віддає  забране  тому,  хто  цього  потребує.  Шлях  Неба  забирає  в  багатих  і  віддає  бідним,  те  що  в  них  вкрадене.  Шлях  людей  навпаки,  забирає  в  бідних  і  віддає  багатим  те,  що  вкрадене.  Хто  може  віддати  іншим  все  зайве?  Це  можуть  зробити  тільки  ті,  хто  слідує  Шляху.  Тому  мудрий  творить,  але  не  користується  тим,  що  створено,  здійснює  подвиги  і  себе  не  прославляє.  Він  шляхетний  тому,  що  в  нього  немає  пристрастей.  

Візерунок  сімдесят  восьмий
У  Піднебесній  вода  -  це  найм’якіше  і  найслабкіше  у  світі,  але  в  подоланні  твердого  і  міцного  вона  непереможна,  у  Піднебесній  їй  немає  рівного.  Слабкі  перемагають  сильних,  м’яке  долає  тверде.  Це  знають  всі,  але  люди  не  можуть  це  здійснити.  Тому  мудрий  говорить:  хто  взяв  на  себе  приниження  держави  -  стає  володарем,  хто  взяв  на  себе  нещастя  Піднебесної  -  стає  імператором.

Візерунок  сімдесят  дев’ятий  
Після  великого  збурення  лишаються  його  наслідки.  Спокій  можна  назвати  добром.  Тому  мудрий  присягається,  що  він  не  буде  нікого    засуджувати.  Добрі  люди  дотримуються  присяги,  а  недобрі  її  порушують.  Шлях  Неба  не  має  родичів,  він  завжди  на  стороні  добрих.  

Візерунок  вісімдесятий
Потрібно  зробити  державу  маленькою,  а  народ  не  чисельним.  Навіть,  якщо  є  багато  знарядь,  не  потрібно  їх  застосовувати.  Потрібно  зробити  так,  щоб  народ  не  мандрував  далеко  до  кінця  свого  життя.  Навіть  якщо  є  човни  і  колісниці,  не  потрібно  їх  застосовувати.  Навіть  якщо  є  озброєне  військо,  не  потрібно  його  виставляти.  Потрібно  зробити  так,  щоб  народ  знову  почав  плести  вузлики  і  використовувати  їх  замість  письма.  Потрібно  зробити  смачною  його  їжу,  чудовим  його  одяг,  збудувати  йому  спокійне  житло,  зробити  його  життя  веселим.  Сусідні  держави  дивились  би  одна  на  одну  здалека,  слухали  б  одна  в  одної  крики  півнів  та  гавкання  собак,  а  люди  в  старості  та  смерті  не  повинні  були  б  блукати  з  місця  на  місце.

Візерунок  вісімдесят  перший
Вірні  слова  не  красиві.  Красиві  слова  не  заслуговують  довіри.  Добрий  не  красномовний.  Красномовний  не  добрий.  Знаючий  не  доводить.  Той,  хто  доводить,  не  знає.  Мудрий  нічого  не  накопичує.  Він  все  робить  для  людей  і  все  віддає  іншим.  Шлях  Неба    приносить  всім  живим  істотам  користь  і  не  шкодить  їм.  Шлях  мудрого  -  це  діяння  без  боротьби.  

З  давньокитайської  (вень-янь)  заново  переклав  Лі  Чень  Дао.  

Примітка:  
Поняття  «Де»  я  переклав  як  Благочинність.  В  епоху  Інь-Шан  поняття  «Де»  означало  магічну  силу,  яку  дарує  Небо  володарю.  В  епоху  Чжоу  та  епоху  Весни  і  Осені  поняття  «Де»  означало  реалізацію  етичної  першооснови  світу  в  людині.  В  епоху  Хань  поняття  «Де»  означало  ідеальну  і  належну  поведінку  людини.  Поняття  «Дао»  я  переклав  як  Шлях  -  буквальне  значення  цього  ієрогліфа.  Розуміння  поняття  Дао  суттєво  відрізняється  у  різних  філософських  школах  давнього  Китаю.  Текст  перенасичений  термінами,  які  є  обємними,  і  які  потребують  пояснень  та  інтерпретацій  кожен.  Так  поняття  «гуманність»  не  співпадає  з  європейським  поняттям  гуманності.  Те  саме  стосується  понять  «обов’язок»,  «ритуал»,  «мудрий»,  «мудрець»,  «шляхетний»,  «простолюдин»,  «держава»,  «Піднебесна»,  «Небо»,  «Земля»  та  інших.  Якщо  всі  їх  не  перекладати,  що  текст  лишиться  неперекладеним.  Якщо  всі  їх  коментувати  і  пояснювати,  то  коментарі  перетворяться  в  багатотомний  науковий  трактат.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678719
дата надходження 18.07.2016
дата закладки 20.07.2016


Шип Сергей

В ТЕНИ ПОБЕД

Проходить  сквозь  стены
нужно  учиться  самому  –
ничто  собственного  опыта
тут  не  заменит.
                                         Б.  Березовский

Не  заменит  ничто
Всех  твоих  откровений,
И  ошибки  других
Не  пойдут  тебе  впрок.
Попадают  впросак
И  философ,  и  гений.
В  паутине  сомнений
Бьётся  даже  пророк.

Но  ошибки  лежат,
Точно  в  небо  –  ступени.
Пораженьям  твоим
Нет  цены  в  красный  день.
Потому  как  они  –  
Лишь  этап  достижений.
Потому  как  они  –
Лишь  побед  твоих  тень.

Май  2013

_______________
Картинка  с  интернета


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678094
дата надходження 14.07.2016
дата закладки 15.07.2016


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.07.2016


Максим Тарасівський

Принимайте июль

Запинаясь  о  ветер,  качаясь  от  зноя,
Пробирается  в  город  бродяга  Июль,
И  сквозь  окна  ныряет  под  крышки  кастрюль,
Превращая  в  варенье  борщи  и  жаркое,

И  уводит  усталых,  бредущих  на  службу,
Мимо  службы-недружбы  на  солнечный  пляж,
Загоняет  в  волну,  как  машину  в  гараж
На  покой-перестой;  торопиться  не  нужно,

Нужно  прыть  поумерить  и  жить  в  полувздохе,
В  полувзмахе  руки,  среди  ласковых  волн
Беззаботно  качаясь,  как  маленький  челн,
Несозвучно  совсем  суетливой  эпохе,

Но  созвучно  бродяге  -  доверьтесь  Июлю,
Он  не  тащит,  как  в  омут,  в  бессмысленный  труд,
Пусть  тем  временем  где-то  и  сеют,  и  жнут,  -
Принимайте  Июль,  трижды  в  день,  как  пилюлю,

Как  насущный  хлебец,  окуная  в  разливы
Облаков,  испятнавших  лазоревый  стол,
Как  мельчайшее  из  наименьших  из  зол,
Принимайте  скорей!  -  И  июльте  счастливо.

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676617
дата надходження 07.07.2016
дата закладки 09.07.2016


Шип Сергей

Никогда ни о чём не жалей…

Никогда  ни  о  чём  не  жалей!
Что  ушло  –  то  не  зря  отшумело.
В  этих  гильзах  отстрелянных  дней  –
Для  тебя  всё  значенье  имело.

Не  ругай  свой  несбывшийся  рай,
Не  кляни  эти  адские  муки.
Горечь  прошлого  залпом  глотай,
Развязав  для  грядущего  –  руки.

Ты  иди  сквозь  дожди  напролом,
Сквозь  пургу  продирайся  на  ощупь.
Всё  осмыслишь,  оценишь  потом.
Когда  станет  светлее  и  проще.

Май  2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675554
дата надходження 01.07.2016
дата закладки 03.07.2016


Еkатерина

Двое на фоне дождя

                                                                                       В.М.

За  стеклом  в  помехах  хрупких  
целофанных  струй  отвесных
узкоклювая  голубка  –  
чернолапка,  длинношейка  –
обирает  душегрейку
разлюбезного  супруга.
                       Охорашивая  друга,
                       клювиком  ведёт  неспешно,
                       и  покрякивает  нежно,
                       и  попискивает  тихо:
                                           -  Князь  мой,  сударь  крутоплечий…
                                             Вон  хорош  мой  белоснежный
                                             на  погибель  воробьихам!
                                             В  хохолке,  торчащем  лихо,
                                             пёрышко  сидит  небрежно.
                                             Дай,  поправлю,  друг  сердечный!

Фото:  http://www.ljplus.ru/img4/i/l/ilanka_n/golubi.jpg

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674597
дата надходження 26.06.2016
дата закладки 27.06.2016


Bogdan_Сhorniy

Знайомтеся - ЛЯЛЯ РУБАН

[i]Ляля  Рубан.
Член  гуртка  «Пегасик»  в  період  початку  60-х  рр.
 
Поет.  Автор  поетичних  збірок  «Біла  вишня»,  «Незраджена  любов»,  «Сонце  опівночі».[/i]

[b]Ляля  Даниловна  Рубан  
Солнце  в  полночь
:  Стихотворения  /  Ляля  Рубан
103  с.  16  см
Киев  Молодь  1982
1982[/b]

[i]Мама  показала  стару  сторінку  журналу  "Радянська  жінка".  Шукав  таку  поетесу  в  інеті.  І  знайшов  лише  декілька  віршів...  Це  було  1  рік  тому...  Сьогодні  немає  жодної  згадки  про  людину,  окрім  отого  видання  СОЛНЦЕ  В  ПОЛНОЧЬ...  Наче  людини  і  не  було...[/i]

[b]ЗНАЙОМТЕСЯ!!!
[/b]

*****
Прокинулась  -  довкіль  пустеля  дика,  і  небеса  в  палаючім  вогні,
А  наді  мною  із  закритим  ликом  сяйлива  постать  в  білому  вбранні.
-  Чого  мовчиш?  -  запитує  у  мене,  у  серці  давній  запаливши  біль.
-  Я  –  Доля,  Невідома,  Незбагненна.  Але  сьогодні  я  служу  тобі.  
Чого  бажаєш?  Забуття  чи  дива?  Для  тебе  все,  не  гаючись,  зроблю!
І  я  відповіла:  “  Нехай  щасливим  буде  той  кого  я  так  люблю!  “

-  Цей  той,  хто  серцем  грав  твоїм  лукаво  й,  награвшись,  навіть  спогади  жене?
-  О  ні,  неправда!  Він  в  усьому  правий,  і  навіть  в  тому,  що  забув  мене.
-  Навіщо  це?  І  ти  забудь  про  нього,  новим  коханням  розжени  пітьму.
-  Я  знаю,  що  важка  його  дорога,  як  можеш  дати  щастя  -  дай  йому!
-  Ах,  ти  вважаєш,  ніби  він  і  досі  ще  не  зазнав  життя  ясних  принад?!
-  Як  щастя  у  житті  його  збулося,  нехай  воно  помножиться  стократ!

-  А  ревність?!  Може,  у  чуттях  шалених  він  припадає  до  чужих  колін!
-  Яке  це  має  значення  для  мене!  Вже  тим  щаслива,  що  щасливий  він...
Все  не  згасала  в  небесах  пожежа,  крізь  покривало  лик  судьби  сіяв.
-  Проси  для  себе!  Я  тобі  належу.  Збагни,  у  нього  Доля  є  своя!
Я  задихалась  полум’ям  хапливим  і  вже  сама  ледь  чула,  як  молю:
-  Я  щастя  хочу!  І  тому  щасливим  хай  буде  той,  кого  я  так  люблю!..

*****
Кожній  людині  потрібен  дім.
Якщо  не  дім  –  то  хоча  б  кімната,
Хоча  б  чотири  стіни  і  німб
Вікна,  та  отвір  дверей  крилатий!
 
Бо  жодна  людина  важкі  почуття
Від  зору  сторонніх  сховать  не  вміє.
Життя  –  це  радість,  робота,  мрія.
Але  ж  і  відчай  –  це  теж  життя!
 
Якщо  існує  насправді  гріх,
Який  спокутувать  ми  повинні,
То  це  –  лише  на  очах  у  всіх
Страждання  змученої  людини.
 
Я  впевнена  в  тому,  що  перший  дім
Людина  поставила  лиш  для  того,
Щоб  чорного  настрою  чорний  дим
Не  простягнувся  далі  порога.
 
Чуєте,  серце  нещасне  знов
Плаче  і  стогне,  і  нудить  світом!
Відчай  –  інтимніший  за  любов.
Дайте  можливість  його  пережити!

*****
Шукаю  слово  –  те,  єдине,
Без  котрого  не  проживу,
Питаю  сонце,  сніг,  траву
І  душу  мучу  щохвилини.
За  суть  його  віддам  життя.
О  щастя,  голуба  омано!..
І  тільки  літери  не  в’януть,  –
Серцебиття  –  словобуття!
На  всіх  вогнях  себе  палю,
Пірнаю  в  найтемнішу  воду,
Бо  слово,
котре  я  люблю,  –
Це  слово  рідного  народу.

*****
Сумісність  душ  –
 
це  не  сумісність  форм,
 
Не  єдність  мрій,
 
не  цілковита  згода,
 
Сумісність  душ  –  
 
це  океанський  шторм
 
І  відчуття  безмежної  свободи!
 
Це  біль  –
 
високий,  як  гора  Ельбрус,
 
Це  радість  –
 
молода,  як  перший  промінь!  
 
А  я  тебе  образити  боюсь
 
І  все  голублю  посивілі  скроні,
 
І  промовляю  завчені  слова,
 
Мов  на  відвертість
 
вже  не  маю  права…
 
Чому  мене  примушують  лукавить
 
Тобою  завойовані  права?!
 
Допоможи  в  ці  хвилі  вечорові
 
Із  серця  позривати
 
мотлох  штор!
 
У  нас  була  лише  сумісність  крові,
 
Ми  –  донори…
 
Душі  ж  потрібен  шторм!

*****
У  весняні  вечірні  години
Гарно  мріять  мені  про  майбутнє.
Вийдеш  в  поле,  душа  України  –
Наче  пісня,  повік  незабутня.
І  якась  доброта  незвичайна
З  тої  пісні  вливається  в  груди,
Й  відкривається  вперше,  як  тайна,  –
Лиш  у  щасті  щаслИвіють  люди.
Я  дивлюсь  то  на  зорі  сріблясті,
То  на  рідне  засіяне  поле…
Ностальгія  –  це  туга  за  щастям,
Тим,  яке  не  минає  ніколи…

*****

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511399
дата надходження 14.07.2014
дата закладки 16.06.2016


Артур Сіренко

Офіра Високому Небу

                             «Третя  ріка  -  це  Гіпаній,  її  джерело  в  Скіфії  
                                 і  починається  вона  з  великого  озера,  
                                 навколо  якого  пасуться  дикі  білі  коні.»
                                                                                                                                               (Геродот)

Сколоти  женуть  коней
До  мідної  річки  Калай,
Воїни  лат  лускатих
Кметі  трави  запашної
Женуть  комоней  чорних
На  пагорб  шаленого  вітру,
Женуть  на  офіру  Сонця,
Офіру  Мечу  і  Небу:
Арею  -  нестримному  вершнику,
Папаю  -  вершителю  грому.
Пахне  гіркий  полин,
Скриплять  ясенові  вози,
Ступають  важкі  копита
Чорних  коней  степу,
Луною  на  цей  стукіт
Кричить  у  блакиті  сокіл
Знаком  святим  Папая,
Словом  Закону  Степу.
Праматір  людей  Апі  -  
Жінка-змія  мудра
Кличе  сколотів  за  обрій  -  
На  схили  священних  пагорбів,
І  кожен  воїн  сонце
Несе  віковічним  знаком
Золотом  на  сагайдаку.
Час  довгих  мечів  і  заліза
Дзвенить  у  прозорих  хмарах,
Скіфи  женуть  комоней
До  пагорбу  треби  і  тризни,
Йдуть  до  кургану  офіри.
Солодка  вода  Борисфену
Сповнює  їх  жили.
«Ми  йдемо  до  тебе,  Сонце!»  -  
Співають  патлаті  сколоти,
Їхню  звитяжну  пісню  
Повторює  в  небі  вітер.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671584
дата надходження 11.06.2016
дата закладки 12.06.2016


Валерій Яковчук

Генрі Лоньґфелоу, Пісня про Гайауату: 3. Дитинство Гайауати

Вниз  крізь  сутінки  вечірні,
В  днях,  що  вже  пішли  в  непам’ять,
У  віках  давно  забутих,
Впала  з  місяця  Нокоміс,
Впала  чарівна  Нокоміс,
Як  дружина,  та  не  мати.

Гралась  в  лозах  виноградних,
З  подругами  колисалась,
Та  суперниця  ревнива,
Повна  заздрощів  і  злоби,
Гойдалку  з  лози  зламала,
Перерізала  надвоє,  –
Впала  злякана  Нокоміс  
Вниз  крізь  сутінки  вечірні  
В  лузі  Маскодей  на  трави,
На  прилуку  повну  цвіту.
«Глянь!  Зоря!»  –казали  люди;
«З  неба  зірка  вниз  спадає!»

Там  де  папороть  з  мохами,
Там  між  лілій  білосніжних,
В  лузі  Маскодей,  у  травах,
В  світлі  місяця  і  зірки,
Повила  дочку  Нокоміс.
Їй  дала  ім’я  Уенона,
Первістці  зі  своїх  дочок.
І  росла  дочка  в  Нокоміс
Наче  лілія  у  лузі,
Дівчина  струнка,  висока,
Як  блиск  місяця  прекрасна,
І  така  ж,  як  сяйво  зірки.

І  Нокоміс  дуже  часто
Їй  казала  й  повторяла:
«Стережись  Маджекіуіса,
Бійся  Західного  Вітру;
Ти  не  слухай,  що  він  мовить,
Не  лягай  на  трави  в  лузі,
Не  схиляйся  серед  лілій,
Щоб  тебе  він  не  покривдив!»

Та  вона  не  стереглася,
Мудрих  слів  вона  не  чула,
Й  Вітер  Західний  надвечір,
Ідучи  по  травах  прерій,
З  листям,  квітами  шептавшись,
Цвіт  і  трави  нахилявши,
Гарну  там  знайшов  Уенону,
Що  лежала  серед  лілій,
Спокусив  солодким  словом,
Звів  жагою,  аж  вродила  
Сина  смутку  і  любові.

Так  родився  Гайауата,
Син  родивсь  на  здивування;
Та  в  цей  час  дочка  Нокоміс,
Гайауати  ніжна  матір
Вмерла  в  муках  –  її  кинув
Вітер  Західний  невірний,
Безсердечний  Маджекіуіс.

За  дочкою  довго  вголос
Гірко  плакала  Нокоміс:
«О,  щоб  я  була  померла!
О,  щоб  я  пішла  з  тобою!
Не  було  б  плачу  і  праці,
Уагоноуін!  Уагоноуін!»

Поблизу  від  Ґічі  Ґюмі,
Біля  сяйних  Вод  Великих,
Розміщавсь  вігвам  Нокоміс,
Дочки  Місяця,  Нокоміс,
Темний  ліс  за  ним  виднівся,
Хмурі  сосни  там  здіймались,
І  ялини  із  шишками;
Перед  ним  ясніли  води,
Сонячні  прозорі  води,
Билися  Великі  Води.

Зморщена  стара  Нокоміс
Там  ростила  Гайауату,
В  люльці  липовій  гойдала,
В  мох  і  лепеху  вгортала,  –
Сповитком  був  тяж  карібу;
Плач  стишала  вередливий:
«Ша!  Ведмідь  тебе  почує!»
І,  гойдаючи,  співала:
«Люлі,  любе  совенятко!  
Хто  там  світить  у  вігвамі?  –
Чиї  очі  у  вігвамі?
Люлі,  любе  совенятко!»

Вчила  там  його  Нокоміс
Знати  зорі  сяйні  в  небі;
Коси  Ішкуди,  комети,
Показала  полум’яні;
Показала  Смерті  Танець
Духів  воїнів  у  зброї,
Що  летіли  в  край  північний
У  ночах  Зими  морозних;
Показала  шлях  у  небі  –
Стежку  привидів  і  тіней,
Що  неслися  просто  в  небо,
Повне  привидів  і  тіней.

В  літні  вечори  у  дверях
Забавлявся  Гайауата  –
Слухав  тихий  шепіт  сосен,
Слухав  як  плескались  води,
Музику,  слова  чудесні;
«Міні-уауа!»  –  чув  від  сосен,
«Мудуей-ошка!»  –  грали  води.

Світлячок  там  Уа-уа-тейзі
Пролітав  у  тьмі  вечірній,
Вогником  своєї  свічки
Осявав  кущі  та  поріст.
І  співав  дитячу  пісню,
Пісню,  що  дала  Нокоміс:
«Уа-уа-тейзі,  комашино,
Біло-вогняне  створіння,
Що  поблискуєш  вогнями,
Засвіти  для  мене  свічку,
Поки  я  в  постельку  ляжу,
Поки  очки  я  закрию!»

Бачив  він,  як  круглий  місяць
Піднімався  над  водою,
Бачив  плями,  тінь  на  ньому,
Шепотів:  «Це  що,  Нокоміс?»
І  Нокоміс  повідала:
«Якось  воїн,  дуже  лютий,
Взяв  свою  бабусю  й  кинув
У  пітьму  нічного  неба;
І  закинув  аж  на  місяць  –
Тож  ти  бачиш  її  тіло».

Бачив  райдугу  на  небі,
Неба  східного  веселку,
Шепотів:  «Це  що,  Нокоміс?»
І  Нокоміс  повідала:
«Квіти  це  цвітуть  у  небі,
Квіти  із  лісів  зелених,
Усі  лілії  із  прерій,
На  землі  коли  зів’януть,
То  цвітуть  над  нами  в  небі».

А  як  чув  вночі  із  лісу
Регіт,  гукання  совині,
«Що  це,  що?»  –  кричав  у  жаху,
І  питав:  «Це  що,  Нокоміс?»
І  Нокоміс  повідала:
«Це  сова  із  совенятком
Щось  кричать  на  своїй  мові,
Сваряться  межи  собою».

Тож  маленький  Гайауата
Так  учив  пташину  мову,
Вчив  їх  назви,  таємниці  –
Як  будують  гнізда  влітку,
Де  ховаються  зимою;
Їх  зустрівши,  з  ними  мовив,
Звав  «курчатка  Гайауати».

Він  вивчав  і  мову  звірів  ,
Вчив  їх  назви,  таємниці  –
Як  бобри  хатки  будують,
Де  білки  кладуть  горіхи,
Як  так  швидко  мчить  карібу,
Кролик  чом  такий  лякливий,
Їх  зустрівши,  з  ними  мовив,
Звав  братами  Гайауати.

А  Ягу,  хвалько  великий,
Дивних  повістей  вигадник,
Мандрівник  і  красномовець,
Друг  похилої  Нокоміс,
Лук  зробив  для  Гайауати
З  гілки  ясена  пругкого,
Стріли  виробив  із  дуба
З  вістрям  з  кременю  і  пір’ям,
Тятиву  ж  –  зі  шкіри  лані.

І  сказав  для  Гайауати:
«Йди,  мій  сину,  в  ліс  дрімучий,
Там  де  олені  всі  разом,
Вбий  нам  оленя  міцного,
Вбий  нам  рогача  важкого!».

І  вперед,  у  ліс  дрімучий,
Рушив  гордо  Гайауата
Сам,  зі  стрілами  і  луком;
І  пташки  йому  співали:
«Не  стріляй  нас,  Гайауато!»
Дрізд  співав  йому,  Опічі,
І  сіалія*  Оуейса:
«Не  стріляй  нас,  Гайауато!»

А  над  ним,  на  старім  дубі,
Білка  Аджідомо  гралась
І  до  нього  з  віт  дубових
Щось  кахикала  й  тріщала,
Сміючись,  його  просила:
«Не  стріляй  же,  Гайауато!»

Скочив  кролик  вбік  зі  стежки
І  на  відстані  чималій
Випроставсь  на  задніх  лапках;
Хоч  зі  страхом,  та  глузливо
До  стрільця  малого  мовив:
«Не  стріляй  же,  Гайауато!»

Він  же  йшов  і  їх  не  слухав,
Він  про  оленів  лиш  думав,
В  їхній  слід  упивсь  очима  –
Слід,  що  вів  його  до  річки,
Вів  до  броду  через  річку;
Він  ішов  як  напівсонний.

Він  засів  у  кущ  вільшини,
Щоб  на  оленя  чекати,
Поки  не  побачив  роги,
Очі,  що  дивились  з  гущі,
Ніздри,  що  ловили  вітер,  –
То  на  стежку  вийшов  олень,
Весь  у  плямах  світла  й  тіні.
Серце  Гайауати  билось
І  тремтіло  мов  листочки,
Мов  листочки  на  березі,
Як  на  стежку  вийшов  олень.

Гайауата  звів  коліно
І  прицілився  стрілою;
Ледве  гілка  колихнулась,
Ледь  листочок  ворухнувся,
Та  рвонувсь  обачний  олень,
Разом  тупнув  копитами,
Прислухавсь,  піднявши  ногу,
Просто  на  стрілу  він  скочив;
Ах!  Стріла  уже  співала,
Як  оса  у  нього  впилась!

Мертвий  олень  впав  у  лісі,
Біля  броду  через  річку;
Серце  в  нього  зупинилось,
Але  серце  Гайауати  
Гучно,  радо  стукотіло  –
Оленя  він  ніс  додому,
Де  його  Ягу  з  Нокоміс  
Оплесками  привітали.

З  шкіри  оленя  Нокоміс
Зшила  плащ  для  Гайауати,
З  м’яса  оленя  зварила
В  честь  його  обід  святковий.
Все  село  прийшло  на  учту,
Всі  вітали  Гайауату,
Називали  «Мужнє  Серце»  –
Сон-джитега,  Ман-ґотейзі!

*Сіалія  –  синьопера  співоча  пташка  родини  дроздових.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671470
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 12.06.2016


Віталій Назарук

ЦЕ - ВОЛИНЬ

Сліди  в  жабуринні  по  диких  поліських  дорогах,
Льонові  поля,  що  добавили  блиску  воді.
Старі  постоли,  що  носять  діди,  як  хоругви,
На  цвяхах  висять…  Згодяться  іще  при  біді…
Багно,  лепеха  і  ожина  сплелися  у  краї
І  зрідка  червоно  пишається  глід  на  кущах,
І  гнізда  лелечі,    півроку  птахів  виглядають.
Чи  клекотом  знову  задзвонить  в  поверненні  птах.
Я  дякую  Богу  за  вишиту  казку  Полісся,
За  дюни  піщані,  що  тиснуться  так  до  води.
І  Мавки  хороми  -    зелені  казкові  узлісся,
І  хвильки  маленькі,  що  лебеді  гонять  з  води.
Спасибі,  Всевишній,  що  є  такий  рай  в  Україні,
Де  небо  й  озера,  казкові  ліси  і  поля,
Сіяють  у  душах  палкою  любов’ю  і  синню
І  все  це  Волинь,  моя  рідна,  чарівна  земля!


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671328
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 10.06.2016


Віталій Назарук

ЦЕ - ВОЛИНЬ

Сліди  в  жабуринні  по  диких  поліських  дорогах,
Льонові  поля,  що  добавили  блиску  воді.
Старі  постоли,  що  носять  діди,  як  хоругви,
На  цвяхах  висять…  Згодяться  іще  при  біді…
Багно,  лепеха  і  ожина  сплелися  у  краї
І  зрідка  червоно  пишається  глід  на  кущах,
І  гнізда  лелечі,    півроку  птахів  виглядають.
Чи  клекотом  знову  задзвонить  в  поверненні  птах.
Я  дякую  Богу  за  вишиту  казку  Полісся,
За  дюни  піщані,  що  тиснуться  так  до  води.
І  Мавки  хороми  -    зелені  казкові  узлісся,
І  хвильки  маленькі,  що  лебеді  гонять  з  води.
Спасибі,  Всевишній,  що  є  такий  рай  в  Україні,
Де  небо  й  озера,  казкові  ліси  і  поля,
Сіяють  у  душах  палкою  любов’ю  і  синню
І  все  це  Волинь,  моя  рідна,  чарівна  земля!


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671328
дата надходження 10.06.2016
дата закладки 10.06.2016


Олег Шкуропацкий

Гомеостат Апокрифки Македонского ч. 4




_____________________________________      Александрийская  библиотека

           Хорошенько  покумекав,  сел  Апокрифка  в  ракету  свою  деревянную  и  полетел  в  Александрийскую  библиотеку.  Если  уж  там  нет  представителей  внеземных  цивилизаций,  додумывал  Апокрифка  на  лету,  то  тогда  уж  и  не  знаю.
           Александрийская  библиотека  занимала  всю  параллельную  Вселенную.  Стеллажи  с  книгами,  уходили  вдаль  ровненькими  прямыми  линиями,  теряясь  в  перспективе  бесконечности.  В  этой  Вселенной  не  было  пылевых  туманностей,  и  поэтому  на  книги  не  оседала  астрономическая  пыль  веков.
           Сражу  же,  при  входе  Апокрифку  встретило  некое  человекоподобное  существо  в  очках.
           Вы  случайно  не  гуманоид  -  поинтересовался  Апокрифка,  предчувствуя,  наконец,  долгожданный  контакт.
           Что?  -  существо  оказалось  глуховатым.  Ничего  страшного,  подумал  Апокрифка,  можно  установить  контакт  и  на  более  высоком  акустическом  уровне.
           Говорю:  вы  не  брат  по  разуму,  случайно  -  повторился  дедушка  Македонский.
           Библиотекарь  я,  а  не  брат  по  разуму.
           Ясненько  -  огорчённо  пробормотал  Апокрифка  и  понёсся  библиотекою  дальше,  искать  разумных  братьев.  Долго  скитался  между  стеллажами  Апокрифка,  очень  долго,  может  даже  целый  месяц,  аж  до  самого  праздника  Троицы  не  находил  себе  места,  но  так  ни  кого  и  не  встретил  -  ни  единой  умной  души.  А  стеллажи  с  книгами  всё  не  кончались,  а  стеллажей  с  книгами  стаяла  впереди  целая  вечность.
           Конечно,  Вселенная  Александрийской  библиотеки  немного  меньше  нашей  обычной  житейской  Вселенной,  но  тоже,  я  вам  скажу,  вещь  немаленькая  -  бесконечность  ещё  та.  Хотел  было  Апокрифка  вернуться  обратно  к  библиотекарю,  да  только,  как  его  вновь  отыщешь:  далеко  отошёл  Македонский  вглубь  библиотеки,  на  несколько  парсеков,  наверное  -  аж  ноги  гудели.
           Фу-у,  еле  выход  отыскал  -  пожаловался  Апокрифка  своему  коту  Котофеевичу,  придя  домой  -  столько  книг,  батенька  малосольный,  и  никого  во  Вселенной  кто  бы  их  читал.  Там  только  одни  библиотекари  и  водятся.


_____________________________________________      Анамезон

           Однажды  Апокрифка  забыл  заправить  свою  ракету  и  вот  посредине  космоса  ракета  заглохла.  Что  делать?  Ракета  летит  по  инерции  и  ни  туда  ею  не  пошевелить,  ни  сюда  -  как  вкопанная  летит.  Прямолинейно  и  равномерно.  Батенька  малосольный,  вот  влип,  так  влип.
           До  созвездия  Козы  оставалось  далеко,  а  до  Альдобарана  -  значительно  ближе,  но  всё  равно  было  не  долететь  -  ракета-то  непослушная.  Придумал  Апокрифка  руководить  ракетой,  выбрасывая  в  форточку  иллюминатора  всякие  вещи  ненужные.
           Вещи  носили  реактивный  характер  и  немного  помогали,  правда,  вот  беда  -  быстро  закончились.  Сперва  ненужные,  а  потом  и  нужные  закончились.
           Делать  было  нечего,  и  Апокрифка  надев  тёплый  шерстяной  скафандр,  вышел  в  абсолютную  пустоту  просить  милостыню.  Юрия  Гагарина  ради  и  всех  святых  равноапостольных  космонавтов,  подайте,  пожалуйста,  горючего,  долететь  до  Альдобарана.
           Пролетела  одна  ракета  -  даже  не  притормозила.  Пролетела  другая  -  тоже  ноль  внимания,  третья    -  специально  облетела  Апокрифку  десятою  дорогой,  чтобы  не  видеть  его,  милостыню  просящего.  Хоть  бери  до  Альдобарана  пешком  иди.
           Было  б  совсем  плохо,  если  бы  не  тарелка  летающая,  которая  тут  недалеко  по  своим  надобностям  шмыгала.  Из  тарелки  выплыло  существо  какое-то  непонятное  и  предложило  дедушке  Апокрифке  ракетного  топлива  накапать.
           Пока  анамезон  переливали  из  неопознанного  объекта,  Апокрифка  погуторил  с  этим  существом  о  том  да  о  сём.    Рассказал  ему  парочку  заросших  анекдотов,  стрельнул  ядрёную  внеземную  цигарку,  поинтересовался  международной  обстановкой  в  этом  секторе  Мироздания.  После  чего  они  пожали  друг  другу  передние  конечности,  и  тарелка  быстро  юркнула  дальше  в  необозримые  просторы  космоса.  Только  её  и  видели.
           Апокрифка  стоял  меж  звёзд,  почёсывая  себе  затылок:  что-то  тут  не  того,  не  так  что-то,  что-то  я,  всё-таки,  упустил.  А  что  именно  -  хрен  его  знает.  А  ведь  это  что-то  было  очень  важным,  если  я,  конечно,  не  ошибаюсь.


_______________________________________________      Чучамча

           В  джунглях  Мамамунии  пахло  керосином  и  чесноком,  душно  было  в  джунглях  Мамамунии  и  звуками  всевозможными  были  они  полны:  что-то  свистело,  хрипело,  шепталось,  постанывало.
           У  дедушки  Апокрифки  была  сломана  нога  и  начинали  гнить  раны.  Апокрифка  отполз  от  места  аварии  и  потерял  сознание:  чучамча  накрыл  его  толстыми  листьями  бабуньяхи.
           Целебные  травы  вынухивал  чучамча  и  приносил  их  Апокрифке:  кровотечение  скоро  остановилось,  и  заживать  начали  раны  -  чучамча  хлопал  себя  по  дремучим  бокам  от  удовольствия.
           Страшнее  всего  было  ночью:  многозубые  целифаиты  и  киклициды  выходили  во  тьму  поесть  мяса,  они  шли  на  многообещающий  запах  Апокрифки.  Клокоча  носоглоткой,  чучамча  бросался  на  незваных  гостей.  Небольшой,  лохматый  -  храбрецом  он  оказался  -  этот  чучамча.  Доставалось  и  ему  от  пазура  и  шипа  ядовитого.
           С  тела  Апокрифки  обрывал  чучамча  назойливых  паразитов  и,  бросая  себе  в  пасть,  сжёвывал  эту  гадость.  Приносил  он  дедушке  и  мучнистые  плоды  айфолии  и  кисловатую  облихипу  приносил  и  был  очень  доволен,  когда  дедушка  кушал.
           Когда  за  Апокрифкой  прилетели  купцы  из  Сиракуз,  чучамча  деловито  прыгал  по  лагерю  людей  и  всё  что-то  недовольно  ворчал  в  свою  носоглотку.  В  вихре  воздушных  токов  он  стоял,  взлохмаченный  и  какой-то  горбатый,  наблюдая  старт  сиракузской  ракеты.  Прощаясь,  дедушка  Апокрифка  приложил  пятерню  свою  к  стеклу  иллюминатора.
           Следующей  ночью  всё  решилось:  целифаиты  и  киклициды  бурно  загрызли  нашего  чучамчу  -  он  не  сопротивлялся  совсем,  говорят:  разочаровался  в  жизни.


_________________________________________________    Планета  Цхи-Цхи

           Сдал  как-то  Апокрифка  свою  ракету  плотникам  на  капитальный  ремонт,  а  сам  чартерным  рейсом  на  планету  Цхи-Цхи  прилетел  -  развеяться  и  на  цхи-цхиян  посмотреть.  Получил  дедушка  свой  багаж  в  багажном  отделении,  открыл  его,  а  там  -  инопланетянин  мёртвый  лежит,  калачиком  свернулся.  Потрогал  его  Апокрифка  за  хоботок  -  ну,  точно,  сдох  уже.
           Вот  те  на:  ищешь-ищешь  брата  по  разуму,  а  ему  хоть  бы  хны,  он  себе  мёртвым  в  чемодане  моём  отдыхает.
           Закрыл  Апокрифка  чемодан  -  что  делать?  Ведь  никто  не  поверит,  что  представитель  иной  цивилизации  в  твой  багаж  по  ошибке  попал  -  скажут,  укокошил  разумного  брата.  Установил  контакт,  да  и  пришиб  на  радостях.
           Два  раза  Апокрифка  свой  багаж  в  малозаметных  местах  оставлял  и  два  раза  ему  чемодан  обратно  возвращали.  Как  назло,  люди  на  Цхи-Цхи  честными  оказались.  Вот  уж  не  везет,  так  не  везёт.
           Апокрифка  с  чемоданом  разные  общественные  места  посещал,  мероприятия  всякие,  надеясь,  что  кто-то  из  цхи-цхиян  окажется  нормальным  человеком  и  стибрит  этот  чемодан  к  чёртовой  матери.  Не  тут-то  было.  Быть  обворованным  на  Цхи-Цхи  -  это  редкость  величайшая.
           Гады  -  думал  Апокрифка  -  неужто  так  порядочные  люди  поступают.  Сволочи  -  честные,  а  ещё  хомо  сапиенс  называются.
           Придумал  Апокрифка  чемодан  в  океан  выбросить,  так  ему  на  следующий  день  какой-то  водолаз  мокрый  чемодан  обратно  принёс.  Всё  его  содержимое  отсырело  до  нитки,  хорошо  ещё,  что  гуманоид  мертвым  был,  а  то  бы  схлопотал  брат  по  разуму  воспаление  лёгких,  как  пить  дать.
           Что  же  делать?  Трое  суток  не  спал  Апокрифка,  голову  свою  сушил.  Обрыдла  ему  благородная  планета  Цхи-Цхи,  пуще  репы.  Может  плюнуть  на  всё  и  сдаться  честным  властям,  в  незапятнанные  лапы  правосудия.
           Так  и  уснул  усталый  дедушка  Македонский,  а  проснулся  оттого,  что  на  планете  Цхи-Цхи  война  началась  -  от  страшного  грохота  проснулся  Апокрифка.  Ну,  слава  Богу  -  подумал  спросонок  Апокрифка  -  теперь  с  трупами  полегче  будет.
           Вскоре  убрался  Апокрифка  с  воюющей  планеты,  "забыв"  при  этом  свой  чемодан  ненавистный,  благо  мертвецов  теперь  на  Цхи-Цхи  хватало.  Жаль,  конечно  -  привыкать  он  к  нему  начал,  хоть  и  мертвец,  а  всё  же  инопланетянин  -  экземпляр  редкий.
           И  ещё:  никогда  не  летайте  Македонскими  космолиниями,  там  в  багажном  отделении  такая  абракадабра  творится  -  ну,  сущая  тебе  петрушка.


____________________________________________    Чёрная  дыра,  как  никак

           Что  это  за  страна  такая?  Спросил  Апокрифка  Македонский,  подлетая  на  своей  ракете.
           Эта  страна  -  Русь,  к  вашему  сведению.
           Странно,  в  самом  щепетильном  звёздном  атласе  такой  страны  -  нет.  Очень  странно.  И  всё  какая-то  Русь  бедная,  и  всё  какая-то  она  неряшливая  -  Киевская,  наверное.  А  из  всех  благ  цивилизации  -  исключительно  одна  только  коррупция.
           А  есть  ли  у  вас  горюче-смазочные  материалы:  типа  анамезона,  или  какой  нефти  сырой?
           Жри  не  хочу  этой  сырой  нефти  у  нас.  Душу  от  неё  воротит.
           А  что  -  и  газ  тоже  есть?  Не  унимался  Апокрифка,  высунув  голову  в  иллюминатор.
           Типа  не  слышишь  запаха.  Так  всё  загазовали,  что  и  дегазация  не  помогает.
           Странно,  почёсывал  Апокрифка  своё  темечко,  вроде  всё  есть,  а  живут,  как  злыдни.  Очень  странно,  странно  до  чрезвычайности.  Согласитесь.
           И  вдруг,  как  ляснет  себя  по  лбу  Апокрифка  -  допёр  таки:  так  это  ж  я  за  горизонт  событий  заглянул,  батенька  малосольный,  засмоктало  меня.
           Ох,  ты  Русь  -  птица-тройка.  Никуда  ты  не  летишь,  а  всё  варишься  в  сыром  соку  собственном,  а  всё  топчешься  на  мокром  месте,  и  не  видно  тебя  ни  в  одном  звёздном  атласе  -  чёрная  дыра  поскольку.
           И  дал  тяги  Апокрифка:  не  нужны  мне  ваши  нефтедоллары,  нюхайте  сами  свой  газ.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670889
дата надходження 07.06.2016
дата закладки 09.06.2016


Станислав Бельский

путь к дому окажется голым…

путь  к  дому  окажется  голым
как  сад  эзотериков
после  получки

в  бледных  синтагмах
и  хаотических  всплесках

(Из  цикла  "Узелки")

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670879
дата надходження 07.06.2016
дата закладки 09.06.2016


Лань.

Легше, мій хлопчику, легше, це просто кошмари

Легше,  мій  хлопчику,  легше,  це  просто  кошмари.
Давай  порахуємо  разом  усі  удари
серця,  що  пташкою  б'ється  в  груднину.
Легше,  мій  хлопчику,  легше.  Це  моя  провина.

Тихо,  мій  хлопчику,  тихо,  я  тут,  я  з  тобою.
Я  заховала  усю  вогнепальну  зброю,
я  зупиню  усіх  вбивць  і  грабіжників.
Тихо,  мій  хлопчику,  тихо.  Спи,  моя  ніжносте.

Не  виривайся  зі  сну,  моє  перестигле  щастя.
Найдужче  боюсь  стати  тобі  невчасною,
коли  сонний  штиль  видінь  на  чоло  лягає.
Я  не  будитиму,  хлопчику.  Спи,  моя  радосте.

Залишатимусь  поруч,  стерегтиму  твій  сон,  як  блокпост,
розправлятиму  зморшки  і  родимки  –  ось,
грітиму  руки  своїм  обмороженим  диханням.
Я  так  люблю  тебе.  Спи,  моя  крихітко.

Але  раз  на  півроку  ти  зриватимешся  з  постелі,
кричатимеш  так,  що  здається,  тріснуть  легені;
судомно  тремтітиме  тіло,  спітніють  руки.
Легше,  мій  хлопчику,  спи.  Спробуй  забути.

Де  ти,  мій  хлопчику,  згублений  у  галактиках?
Хто  твоє  тіло  крихке  розбирає  на  атоми?
З  ким  тобі,  хлопчику,  холодно,  з  ким  тобі  тепло?
Де  твоє  небо,  хлопчику,  де  твоє  пекло?..

Хлопчику  мій,  ти  лишаєш  для  мене  ключі?
Ти  чекаєш  на  мою  появу  пізно  вночі?
Серце  моє,  ти  б'єшся  для  мене,  за  мене?
Ти  пластилін  у  моїх  долонях  чи  кремній?

Коли  приступ  минав,  і  ти  знов  поринав  у  сни,
я  тримала  тебе,  мій  хлопчику,  у  затінку  крил.
Одна  по  одній,  стираю  з  обличчя  перли  –
Я  знов  не  зізналась  тобі,  що  давно  померла.

14.11.2015р,
Львів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622855
дата надходження 21.11.2015
дата закладки 08.06.2016


Максим Тарасівський

Канны: о важнейшем из искусств

Отзвучали  фанфары,  отщелкали  затворы  фотоаппаратов,  отстучали  каблучки  по  красным  дорожкам,  отбесновались  поклонники  и  критики.  Средиземноморский  ветер  унес  аромат  грушевой  эссенции.  Кинофестиваль  закрылся.

Участники  фестиваля  разъехались,  победители  увезли  золотые  пальмовые  ветви.  Над  улицами  опустевших  Канн  колышутся  только  обыкновенные  пальмовые  ветки  и  кроны  античных  пиний.  Тихо,  солнечно,  в  прогнозе  -  неизменное  "ясно".

Я  приехал  в  Канны  –  по  делу,  замечу,  -  в  середине  июня.  Кинофестиваль  уже  месяц  как  завершился.  Бросив  чемодан  в  отеле,  я  поспешил  на  набережную  Круазет.  Пальмы  приветственно  и  с  достоинством  кланялись.  Пахло  хвоей  и  петуниями.  Над  бухтой  повисал  туман,  словно  пышная  пенка  над  чашкой  капучино.  В  тумане  над  морем  желтело  расплывчатое  солнце.  Круазет  с  пальмой  вместо  круасана,  бухта  с  молоком  вместо  кофе,  небеса  с  одним  желтком  -  вот  такой  завтрак  подают  Канны  тому,  кто  прибыл  рано  утром.  Впрочем,  позавтракать  по-настоящему  тут  тоже  возможно,  даже  с  комфортом  и  не  без  шика:  то  и  дело  попадаются  двери  заведений,  украшенные  звездами  Мишлен.

Но  что  я  говорю?  -  Это  должен  был  я  прилететь  утром,  но  опоздал  сначала  на  один  рейс,  потом  пропустил  другой  -  и  прибыл  в  Канны  к  вечеру.  Самолеты  со  всего  мира  слетаются  сюда  стаями,  отправляясь  из  своих  аэропортов  каждые  полчаса,  как  пригородные  электрички,  и  приземляясь  тут  ежеминутно,  -  и  потому  они  заходят  на  посадку,  выстраиваясь  один  за  другим  в  широкий,  как  бы  текущий  над  морем  круг,  -  так  выглядит  авиа-очередь  на  Лазурный  берег.  Потому,  опоздав  на  один  рейс  в  Ниццу  (ее  аэродром  обслуживает  и  Канны),  с  легкостью  попадаешь  на  следующий;  это  отнимает  все  те  же  полчаса  и  ничего  не  стоит.  Наверное,  авиакомпании  считаются  с  тем,  что  "на  моря"  люди  едут  в  нерабочем  состоянии,  и  позволяют  им  такие  маленькие  слабости...  В  общем,  утренние  Канны  я  принимал  только  на  следующий  день.

Кино  -  это  зрелище;  но  каннские  зрелища  начинаются  задолго  до  прибытия  и  вообще  даже  -  вне  контекста  фестиваля.  Кто  летал  над  сушей  и  над  морем,  тот  знает,  что  суша  обычно  скрыта  от  глаз  плотными  облаками,  а  вот  море  лица  не  прячет  -  смотри,  сколько  захочешь,  сколько  сможешь,  сколько  вместишь.  И  небо  над  приморскими  Каннами,  Ниццей  и  Монако,  как  и  небо  над  Альпами,  которые  шершавой  щекой  прижимаются  к  Лазурному  берегу,  -  безоблачно  или  облачно  ровно  настолько,  чтобы  обеспечить  сценичность  на  высоте  9000  м.  Вид  сверху  -  описуем,  но  неописуемо  хорош.  Городишки,  озера  и  реки  в  долинах,  горные  хребты  и  пики,  сочная  зелень  и  яркий  снег,  испятнанные  голубоватыми  тенями  облаков,  корабли,  вспыхивающие  на  солнце  чешуйки  волн  Средиземного  моря  -  смотреть  на  эту  картину  можно  бесконечно.  Но  вот  и  аэропорт  Ниццы,  очередь  над  морем,  энергичная  посадка,  беспечный  контроль,  автобус  -  и  Канны.

Про  Каннский  кинофестиваль  знают,  наверное,  все,  но  Канны  служат  пристанищем  не  только  для  деятелей  кино  -  тут  создана  мощная  фестивальная  инфраструктура,  которая  прельщает  и  другие  сферы.  Однако  кино,  очевидно,  является  для  Канн  важнейшим  из  искусств  -  муралы  на  стенах  домов  все  до  последнего  посвящены  синематографу.  Над  набережной  реет  огромный,  в  полный  рост  местной  мэрии  Тарантино  -  и  есть  в  этом  что-то  неуловимо-символическое.  Канны  в  прошлом  -  пусть  и  очень  далеком  -  были  все-таки  римским  городом.  Тарантино,  конечно,  режиссер  американский,  а  итальянцы,  конечно,  только  условно  римляне,  но  фамилия  режиссера  -  как  и  многое  в  Каннах  -  недвусмысленно  указывает  в  сторону  Италии.  Впрочем,  это  мои  субъективные  ощущения;  поговорим  о  том,  что  смог  бы  увидеть  каждый.

Достопримечательностей  здесь,  пожалуй,  не  так  уж  много  -  если  оторвать  Канны  от  Лазурного  берега  и  Прованса,  то  совсем  мало.  Но  они  есть  -  хотя,  пожалуй,  их  все-таки  и  затеняет  кинофестиваль.  Так,  примерно  в  километре  от  берега  лежат  Леринские  острова;  на  одном  из  них  -  Сен-Маргерит  -  стоит  крепость  Форт-Рояль.  Остров,  кажется,  был  обитаем  с  античных  времен;  до  Х  века  им  владели  сарацины,  а  позднее  на  нем  угнездились  крестоносцы.  А  еще  позже,  в  конце  XVII  века,  Людовик  XIV  держал  тут  самого  таинственного  узника  всех  времен  и  народов;  имени  его  не  знает  никто,  кое-кто  слыхал  его  номер  64389000,  а  прозвище  –  в  том  числе  благодаря  кинематографу  –  знакомо  почти  всем:  Железная  Маска.

Ирония  судьбы,  иначе  не  скажешь:  камин  в  комнате,  к  примеру,  кажется  мне  предметом  роскоши,  особенно  в  наше,  централизованно-отопительное  время  (хотя  как  знать?  -  тарифы  нынче  такие,  что  переход  на  дрова  вовсе  не  роскошь).  Но  вряд  ли  узники  Форт-Рояль  считали  камин  чем-то  иным,  кроме  отопительного  прибора:  зимы  на  море,  даже  Средиземном,  достаточно  суровы,  и  потому  каждая  тюремная  камера  форта  оборудована  этим  устройством.  Стены  камер  украшены  древними  фресками;  однако  не  думаю,  что  камин  и  фрески  могли  заменить  узникам  то,  что  они  наблюдали  в  узкие  окошки  своих  камер:  свободу.  Поэтому  пытались  бежать  отсюда  многие,  но  удалось  это,  кажется,  только  одному  наполеоновскому  генералу.

Нынче  остров  -  только  туристический  объект;  на  нем  больше  не  селятся  рыбаки,  крепость  оставлена  солдатами,  а  сведенный  для  отопления  крепости  и  тюрьмы  лес  восстановлен  французскими  лесниками.  В  бывших  казармах  обучаются  дети  -  похоже,  чему-то  бойскаутскому.  И  снова  ироническая  улыбка  судьбы  и  истории:  в  крепости,  пушки  которой  грозили  гибелью  всякому  кораблю,  входившему  в  бухту  Канн,  теперь  музей  античного  судоходства.  Пушки,  впрочем,  по-прежнему  на  месте,  а  их  жерла  смотрят  туда  же,  куда  они  смотрели  все  последние  века:  на  море.

Но  пора  возвращаться  в  город  -  за  10  минут  кораблик  доставит  туриста  обратно  в  гавань.  Да,  гавань,  пожалуй,  тоже  достойна  быть  названной  в  качестве  украшения  местного  ландшафта.  Такое  количество  и  разнообразие  яхт  встретишь  не  часто:  от  самых  крохотных  до  огромных,  в  трюмах  которых  спрятаны  маленькие  яхты,  а  в  кают-компаниях  стоят  обширные  столы,  покрытые  белоснежными  скатертями  и  сервированные,  словно  для  королевского  приема.  Все  флаги  будут  в  гости  к  нам  -  именно  так!  Порты  приписки  покрывают  все  континенты  и  звучат  волнующим,  томительным  призывом  и  влекут  за  горизонт  даже  чуждого  романтике  дальних  странствий  человека.  А  над  гаванью  на  холме  возвышается  угловатый  форт  -  и  вообразить  себя  пиратом  на  какой-нибудь  Тортуге  поэтому  совсем  несложно.  Я  вообразил.

Сам  город  Канны  производит  особое  впечатление.  Само  собой,  Средиземноморье  -  это  всегда  особые  впечатления,  да  еще  так  по-каннски  изысканно  приправленные  кинематографическим  флером,  ароматом  петуний,  из  которых  тут  сооружают  целые  деревья,  и  колеблющимся  лесом  мачт  и  облачками  парусов.  Но  есть  и  еще  кое-что:  Канны  -  место  аристократическое.  Свет  -  тот,  о  котором  читают  в  великосветских  романах  и  в  светской  хронике,  высшее  общество  –  вот  такая  Каннская  достопримечательность.

Говорят,  у  аристократии  принято  содержать  виллу  на  Лазурном  берегу;  эту  традицию  в  середине  19-го  века  заложил  лорд  Генри  Питер  Брум,  проездом  прихворнувший  в  Каннах.  Городишко  лорду  приглянулся,  -  а  он  и  вправду  очарователен,  об  этом  можно  судить  по  живописным  старинным  кварталам  на  холме  Сюке.  Лорд  завел  здесь  дом  -  а  за  лордом  потянулись  и  прочие  титулованные  особы.  И  до  сих  пор  эта  традиция  жива:  кто-то  содержит  виллу  или  даже  целый  дворец,  а  кто-то  на  постоянной  основе  снимает  апартаменты  или  даже  целый  этаж  в  одном  из  прибрежных  отелей.  Нет,  владельцы  и  наниматели  тут  не  живут;  они  навещают  Канны  в  сезон,  проводят  тут  несколько  дней  и  перемещаются  по  глобусу  -  "вслед  за  весной"  -  согласно  великосветскому  календарю.  Виллы  и  отели  пустеют;  так  и  в  июне  они  стояли  безмолвные,  с  закрытыми  ставнями.  И  эта  обратная  сторона  аристократических  визитов  весьма  заметна:  набережная  Круазет,  прибрежные  улицы  -  все  они  производят  впечатление  покинутого  города,  который  по  какой-то  неизвестной  причине  содержится  в  идеальном  порядке,  как  наделенный  искусственным  интеллектом  городок  Бел-Уезер  из  романа  Роберта  Шекли  "Координаты  чудес".  Роскошь,  изысканность,  чистота,  ухоженность  -  и  безлюдье.  Согласитесь,  это  имеет  совершенно  особый  колорит.

Первые  этажи  улиц  -  сплошь  бутики  самых-самых  марок  и  брендов.  И  тоже  -  пусто,  покупателей  нет,  хотя,  насколько  мне  позволяли  судить  мои  скромные  познания  о  событиях  от-кутюр,  на  прилавках  вещи  только  последнего  парижского  показа.  Цены,  естественно,  соответствуют:  тут  цены  вообще  соответствуют  статусу  самых  дорогих  гостей.  В  магазине  "подержанных"  авто  предлагаются  Роллс-Ройсы  -  только  чуточку  постоявшие  в  гаражах  прежних  хозяев.

Да,  а  пляжи  в  Каннах  так  себе.  Впрочем,  может,  кому-то  нравится  серый  песок  -  мне  нет.  Но  море,  Средиземное  море...  Отдался  ли  ты  его  ласковым  объятиям,  взираешь  ли  ты  на  него  с  холма  Сюке,  словно  на  пришпиленного  иглами  мачт  мотылька  с  крыльями  цвета  переспелых  слив,  -  оно  околдовывает.  Займешься  ли  каким-то  делом,  заговоришь  ли  с  трескучим  собеседником,  а  поймаешь  его  цвет  и  ширь  хоть  краем  глаза  -  и  замолчишь  как  будто  бы  ни  о  чем,  и  снизойдет  в  твою  душу  покой  -  такой  же  широкий,  как  море,  и  такой  же  способный  породить  вдруг,  как  море  рождает  волны,  -  чувство,  мысль,  стихи...  

Побродив  по  безлюдным  приморским  улицам  Канн,  скоро  начинаешь  испытывать  нечто  странное.  Все  вокруг  -  вполне  настоящее  -  все-таки  без  людей  кажется  только  почти  настоящим,  даже  бутафорским.  Ты  словно  попадаешь  в...  кино.  Вот,  вот  оно!  -  кино,  декорация!  Канны  в  своей  самой  прибрежной  части  производят  впечатление  дорогих,  на  совесть  и  с  большим  вкусом  сработанных  декораций  для  съемок  какого-нибудь  грандиозного,  с  американским  размахом  фильма  из  жизни  князей  с  княгинями,  а  может,  и  королей  с  королевами.  Так  что  кино  пришло  сюда  неслучайно:  Канны  производят  впечатление  одной  из  самых  лучших  и  достоверных  съемочных  площадок  мира.

Туристы,  конечно,  оживляют  пейзаж,  однако  они  кажутся  в  городе  людьми  случайными,  посторонними:  ведь  сколько  бы  их  не  толпилось  на  Рю  д'Антиб,  все  окна  там  по-прежнему  закрыты  ставнями,  а  ночью  -  темны.  Здесь  никто  не  живет.

Но  есть,  есть  в  Каннах  и  настоящее,  небутафорское  во  всех  смыслах.  Чуть  дальше  от  моря,  чуть  уже  и  круче  улицы  -  и  показывается  обычный  и  живой  средиземноморский  городок,  полный  шума  и  движения.  Среди  старинных  домов  носятся  вполне  современные  дети  и  собаки;  старики  -  тоже  довольно  современные  -  степенно  приподнимают  шляпы  и  раскланиваются  со  знакомыми;  в  лавках  идет  бойкая  торговля  совершенно  человеческими  товарами  по  приемлемым  ценам.  Хлопают  двери  контор,  жужжат  грузовички  торговцев.  В  просветы  между  домами  и  деревьями  врывается  синь  –  то  неба,  то  моря.  За  столиками  кафе  текут  беседы.  В  открытых  окнах  видны  живые  глаза  и  цветы.  Понаблюдаешь-понаблюдаешь,  да  и  задашься  провокационным  вопросом,  а  не  является  ли  искусство  жить  важнейшим  из  местных  искусств.  Впрочем…

Фестиваль  пришел,  фестиваль  ушел.  Кино  кончилось.  Жизнь  -  продолжается.

2016

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669784
дата надходження 02.06.2016
дата закладки 07.06.2016


Максим Тарасівський

Синий

...Говорят,  замысел  повести  «Хаджи-Мурат»*  настиг  Толстого,  как  вспышка  молнии  настигает  в  ночи  зрачок  человеческого  глаза:  свет  ее  уже  погас,  а  зрачок  все  еще  видит  все,  что  она  только  что  выхватила  из  мрака.

Толстой  всего  лишь  увидел  в  придорожной  пыли  надломленный  репейник.  Наверное,  тогда  уже  тысячи  людей  знали  историю  Хаджи-Мурата;  мимо  этого  репейника  прошли  и  проехали,  наверное,  тоже  тысячи.  Но  для  Толстого  упрямое  колючее  растение  оказалось  чем-то  большим:  метафорой,  из  которой  в  его  голове  в  один  момент  -  как  вспышка  молнии  -  выросла  целая  повесть.

И  со  мной  приключилась  очень  похожая  история.  Очень,  просто  до  невероятного  похожая.  Только  все  в  моей  истории  было  наоборот.

Роль  репейника  в  моей  истории  исполнял  цвет  в  сопровождении  одного  симпатичного  животного.  Исполнял  терпеливо  -  лет,  наверное,  несколько.  Себе  я  скромно  отвожу  роль  Льва  Толстого.  Хаджи-Мурата  в  этой  истории,  естественно,  не  было.  Повести  тоже  не  получилось.  А  получилось  вот  что.

Несколько  лет  подряд,  обнаруживая  на  каком-нибудь  рыночном  прилавке  или  в  музейном  аквариуме  раков,  я  переживал  нечто  вроде  вспышки  молнии,  озарившей  в  свое  время  голову  великого  писателя.  Но  моя  молния,  как  и  все  в  этой  истории,  тоже  была  наоборот:  она  не  высвечивала  все  до  обычно  невидимых  подробностей,  а  топила  окрестности  в  непроглядном  мраке,  оставляя  меня  тупо  глазеть  на  броненосных  севанцев  и  днепровцев.  Что-то  с  ними  было  не  то;  так  шляпа  фокусника,  в  которой,  как  известно  всем,  заранее  припрятан  белый  кролик,  все-таки  таит  интригу.  Кролика  не  видно,  но  и  воспринимать  фокусничью  шляпу  как  головной  убор,  без  кроличьей  начинки,  невозможно.  Но  кролика  по-прежнему  не  видно,  интрига  сохранена.  Вот  и  раки  что-то  от  меня  скрывали.

Итак,  я  годами  разглядывал  шляпу,  то  есть  раков,  а  за  ними  что-то  брезжило.  И  так  слабо,  неубедительно,  неотчетливо  -  совсем  не  разобрать.  То  ли  форма,  то  ли  запах,  то  ли  цвет  –  нет,  не  угадать...  Но  вот  однажды  -  наконец-то!  -  моя  безумно  медленная  и  ослепительно-черная  молния  проделала  весь  положенный  ей  путь,  погасла,  и  я  увидел.

Рак  на  синем.  Вот  и  все,  что  я  увидел  поначалу,  -  но  я  вцепился  в  этот  синий  цвет  изо  всех  сил.  Рак  был  совершенно  ни  при  чем.  Синий,  синий,  непременно  синий!  –  но  к  чему  он?  Может,  это  не  моя  память,  а  память  маленького  немого  без  глухоты  оборванца  из  Энска,  жаждавшего  изловить  в  речке  Песчинке  голубого  рака,  который,  по  слухам,  приносил  счастье?  –  Ерунда:  и  Энск  вовсе  не  Энск,  и  Песчинка  не  Песчинка,  и  раки  счастья  не  приносят,  может,  и  оборванца  никакого  никогда  не  было.**  Откуда  у  него  память?

Но  нет  же,  нет.  Не  голубой,  не  синий  рак  –  обыкновенный,  зеленоватый  в  желтых  точках-пупырышках,  он  медленно  пошевеливал  усами,  глазами,  ногами  и  клешнями  на  синем…  на  ярко-синем…  не  «на»,  а  «в»!

Рак  лежал  в  синем  кузове  игрушечной  деревянной  машины,  грузовика.  А  кабина  и  колеса  грузовичка  –  тоже  деревянные  –  были  красными.  И  держала  этот  автомобиль  детская  рука,  держала  крепко,  но  с  опаской:  рак  того  и  гляди  дотянется  и  ущипнет.  Вот,  ущипнул!  –  и  грузовичок,  который  выскользнул  из  детской  руки,  кто-то  подхватил,  а  вместе  с  ним  и  рака,  а  мальчик,  которого  ущипнул  рак,  поднял  глаза,  чтобы  посмотреть  на  того,  кто  поймал  машинку.  А  поймал  ее…

И  вот  тут  передо  мной  вспыхнула,  наконец,  молния,  очень,  наверное,  похожая  на  ту,  которая  в  свое  время  озарила  голову  Толстого.  И  я  увидел  –  все  и  сразу.

Мальчик  с  грузовичком  –  это  я,  лет  пяти,  наверное,  -  сидел  на  раскаленном  дерматиновом  сидении  старого  троллейбуса,  который  неспешно  двигался  по  горбатому  мосту,  ведущему  в  Старый  Город.  Мостом  Старый  Город  был  соединен  с  Островом  –  частично  жилым,  частично  промышленным.  На  самом  краю  Острова  располагался  пляж,  а  за  пляжем  река,  а  за  рекой  –  еще  один  остров,  -  Гидропарк,  за  которым  протекал  уже  настоящий  –  широкий  и  судоходный  –    Днепр.  Вот  оттуда-то  и  возвращался  мальчик.

На  реке  он  провел  целый  день,  и  сейчас  испытывал  ту  сладко-пьянящую  сонливую  усталость,  которую  можно  заработать  только  одним  способом:  нужно  с  самого  утра  и  до  первых  закатных  теней  плескаться  в  сладкой  днепровской  воде  под  яростным  и  бескомпромиссным  херсонским  солнцем.  Такая  усталость  –  как  счастье,  только  лучше:  если  счастье  настигает  и  оставляет  внезапно,  то  эта  чудесная  усталость  обволакивает  нежно  и  прочно,  длится  долго  и  ощущается  в  каждой  клетке  тела  как  то  самое  стремительное  счастье.  А  потом  еще  оказывается,  что  из  этого  блаженного  состояния  –  всего  один  шаг  до  полной  и  безоговорочной  нирваны:  нужно  всего  лишь  прилечь  на  белую  прохладную  простыню  и  на  секундочку  –  на  самую  короткую  в  мире  секундочку  –  прикрыть  глаза,  которые  и  без  того  уже  закрыты  сном.  И  через  секундочку  открыть  –  уже  утром…

Как  только  я  «оказался»  в  старом  троллейбусе,  события  того  дня  нач