Уперше бачив сльози побратима.
Вони стікали стрімко по щоці.
Той біль, що заховався за очима,
Прорізував на волю шлях собі...
З тобою поєднала нас росія,
Коли безжально почала́ війну.
Країна ця - суцільна алергія.
Як досі існувала - не збагну.
А ми - зелені, юні, небувалі
Стояти осторонь не мали як.
Переплелися наші вертикалі -
Пізнали ми професію вояк.
Ти пам'ятаєш перший обстріл зранку?
Тоді стрибали з хлопцями в окоп.
А як удвох зустрілись вперше з танком
І тіло миттю охопив озноб?
Коли спустились разом до підвалу,
Де кільканадцять тіл лежало в ряд?
Заплакали усі від їх фіналу,
Та ти тримався - ти стійкий солдат.
Коли дзвонили мама і дружина,
Коли не знав, чи їх зустрінеш знов,
Коли так набридала ця рутина,
Ти все одно тримався. Далі йшов.
Ти анекдотів знав, здавалось, - море,
Знаходив спільну мову без проблем.
Ти смуток відганяв, печаль і горе,
Хай у само́го в серці - біль і щем.
Декламував завзято ві́рші Стуса,
А за секунду вже ішов у бій.
Глибокі очі, борода і вуса -
Такий усміхнений, такий живий.
Ми поріднились, стали ми сім'єю.
Мене ти братом називав не раз.
Я ж покохав і серцем, і душею
Того́, хто найміцнішим був із нас.
Кохати друга так парадоксально,
Якщо не маєш шансу на любов...
А ворог наступав уже тотально.
Раптовий обстріл. Вибух. Тво́я кров...
Ми напад їх відбили за хвилини.
Побіг до тебе, витяг турнікет.
Але заціпенів, бо із грудини
Стирчав холодний і німий предмет.
Навколішки припав я біля тебе
І обережно ледве припідняв.
По тілу промайнув болючий трепет.
Тебе трясло. Я щось тобі кричав.
- Тримайся, друже. Тільки не здавайся,
Задля дружини й сина ще живи.
А подумки на шмаття розривався:
"Заради мене сили віднайди".
Ти посміхнувся через силу наостанок -
Застигла посмішка навіки на лиці.
Та, попри те, що це останній твій світанок,
То не твоя́ сльоза скотилась по щоці.
Гадав, що бачу сльози побратима.
Насправді ж сльози падали мої́.
Той біль, що заховався за очима,
Прорізував на волю шлях собі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951193
дата надходження 22.06.2022
дата закладки 12.07.2022
Мені не треба твоїх слів,
усе в очах я прочитала...
Війна відбилася. І гнів
на смерть, що друзів забирала.
Не можуть розказать слова,
як жили рвались від натуги.
І нерви вже, як тятива
готові тріснуть від напруги.
Нехай замовкнуть всі слова,
коли говорять твої очі.
В них відбивається душа
загиблих за степи праотчі.
Мовчи і не шукай слова -
в очах твоїх біда незрима
і вмита кровію земля,
і хрест у полі побратима.
Ну що б здавалося слова,
коли в очах відкрита рана.
В очах відбилася війна
... віддай мені свій біль, коханий...
Оксана Максимишин-Корабель
21 жовтня 2016 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695877
дата надходження 21.10.2016
дата закладки 23.10.2016
Ще вчора я була напівжива,
з безвиході ридали рідні діти.
Вони біди напилися сповна.
А я так прагнула ще жити.
Сусіда в двері заглянув,
почав уже й майно ділити.
Мій смертний стогін десь зачув.
А я хотіла ще пожити.
Він панахиду заплатив,
завчасно дзвони стали бити.
Ще й чорним дзеркало накрив.
А я боролася, щоб жити.
Печальний споглядав Тарас,
з портрета, що віками вмитий.
А я із ложа піднялась.
Бо я ще мусіла пожити.
І я пішла! Ще крок... ще крок,
святу водицю стала пити.
А діти витерли сльозу. Бо знали -
Мама буде жити.
Оксана Максимишин-Корабель
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482689
дата надходження 01.03.2014
дата закладки 04.03.2014
Мамо, не плач, я повернусь весною
( присвячую матерям загиблих героїв)
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Що слово бабуню вже не буде твоїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. I любив Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.
Оксана Максимишин-Корабель
12 лютого 2014р
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479241
дата надходження 13.02.2014
дата закладки 04.03.2014
Свої гріхи ти сам спокутать мусиш,
та сумнів, наче звір, мене гризе:
О Господи, за що ти нас не любиш?
О Боже правидний, чого нам не везе?
Любов Господня – без кінця і краю,
та не дається всяким далебі
бо Бог завжди тому допомагає,
хто є не ворог і йому, й собі
Коли я бачу нації руїну,
то відповідь влаштовує на всіх,
що Бог не любить нашу Україну
за неспокутий історичний гріх
Карає Бог десницею своєю
і тим усяким сущим воздає
за те, що ми зневажили ідею
яка основу нації дає
За те, що ми забули Боже слово
і волю всім гріхам дали,
за те, що ми плюндруємо рідну мову
й чужу до вжитку, як свою взяли.
За те, що тільки молимось з нагоди,
стежки позабували всі у Божий храм,
за те, що ми цуралися злагоди,
яку найбільше бракувало нам.
За те ви всі терпіли супостата,
й тим самим призріли на Божий гнів,
за те, що йшли з сокирою на брата
натомість разом йти і бити ворогів
За те, що церкву зрадили екзархи
свою зреклися, а чужу дали,
за те, що всі провідники-єрархи
не тими нас дорогами вели
За те, що до чужих вождів хилились
і їм на поміч посилали рать,
за те, що ближнім хлібом не ділились,
а прагнули як більше обідрать
За те, що ми трималися чужинців,
а не шукали власний шлях життя
і через те мільйони українців
пішли від нас в одвічне небуття
Не невезіння Україну губить,
а ми самі. Ми всі, до одного.
То ж не грішіть, що Бог наш
нас не любить, -
Це ми не любим Господа свого!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472984
дата надходження 16.01.2014
дата закладки 16.01.2014