«Усі човни речей, човни життів
Поснули в тісних обширах землі,
Нечутно - легкий подих дому...»
(Ів Бонфуа)
Човни, в яких пливемо в невідомість:
Вони такі легкі, і навіть легковажні,
І кожна річ стара: горнятко, чайник,
Годинник, окуляри, мешти, плащ, оливо -
Це все човни: на хвилях океану часу
Ми капітани й моряки, рибалки й маяки,
І пливемо без карти і без лоцмана,
І навіть без весла, хоча... Насправді:
Вітрила з нетривкого льону - прозорого,
І кидаємо ятір в безодню синю часу
І в каламуть годин, хвилин заплаву,
Хоча не ту витягуємо здобич,
І не сріблястих лускоплавців, а почвар:
Химерних виродків чужих і тьмяних снив.
Якби ж то кожен дім, якби ж то кожна хата
Була материком або хоча б землею
Незнаною, чи островом, де спочивають ноги
Від хитавниць буття човна,
Від присмаку солоного вітрів,
Від холоду свинцевих хвиль,
Від мороку глибин,
Від втомлених очей матросів,
Від прихистку вітрів - вітрила...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635565
дата надходження 13.01.2016
дата закладки 15.01.2016
Шукаю притулку у хвилях замріяних трав…
(із записів Мавки)... (Лізо… Маріє… Марто…
Я вас колись… я усіх вас колись кохав…
Я вас кохав…
а тому, мабуть, жити варто…)
Шукаю притулку… на сьому свою висоту…
Все уже сталось… й нічого не може статись.
(Я вас... Маріє... Лізо… і навіть ту,
що просто йшла,
щоб ніколи не повертатись…)
І знову пірнаю на сьому свою висоту…
Море – безмежне!… усі ілюзорні звуки…
(Я вас… Маріє… Марто… і навіть ту…)
“Тату, візьми мене,
як колись, на руки!…"
Де мої трави, роси… просто скажи – де я?!
Море – безмежне! небо моє так низько!
Чуєш, колише Всесвіт нове ім’я…
Чуєш, гойдає вітер
чиюсь колиску…
Боже!.. колише вітер знову колиску ту…
Світ збожеволів, бачиш?... світ пакував валізи…
Світе, скажи,чи мав ти хоч якусь мету?!!
………………………………………………………………………
(…..…я вас – безмежно ніжно…..
……………………….Марто… Маріє… Лізо…….)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591707
дата надходження 04.07.2015
дата закладки 03.09.2015
Я колись повернусь…
Не чекатимеш… якось під вечір…
А, ймовірніше, станеться це в найчорнішу з ночей…
Під моїми ногами хрустітимуть залишки втечі…
Ти усе ще збираєш?..
в зіницях зелених очей
Сто питань… сто світів…
Не читай… не розпитуй!… не треба…
Бо ні пафосних слів… ні красивих вітальних речей…
У долонях моїх – тільки жменька забутого неба…
Як торкнешся – віддам!...
в найчорнішу… в найглибшу – з ночей…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586014
дата надходження 07.06.2015
дата закладки 03.09.2015
Я прийду у цей дім.
На планету під назвою Осінь…
Так вертається з вирію спекою втомлений птах.
Та мовчатиме дім... і хвилину мовчання попросить.
Там жив сонячний принц
із трояндою й лисом в руках.
Я сандалі зніму…
Нехай ноги торкаються босі
(бо ні сонця, ні вітру, ні смутку в мені… ані сил…)
Чи впізнає мій дім (ця планета під назвою Осінь)
ту, яку він колись
необачно отак приручив?
І хто скаже тепер,
чи були оті зими і весни?!
(він так міцно тримав!.. та усе ж – відпустив до людей,
ту, яка так хотіла піти!.. і – пішла!). Крига скресне,
бо він просто стояв
і виймав моє серце з грудей.
Фіолетове небо
так низько! так близько!.. і синь ця
в мої очі лилась поміж крон виноградних гірлянд.
...я усюди шукала... немає ніякого принца...
А тим більш королів,
пацюків й балакучих троянд
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600340
дата надходження 17.08.2015
дата закладки 03.09.2015
Ця спрагла ніч…
Розсипане намисто…
І раптом щось – гронується в мені…
Ми віч -на–віч… Буденне сіре місто…
Воно – зникає…
зникне… ці вогні…
Оці вогні…
Не поспішай… не треба…
Я хочу довго йти серед пустель…
Вдихати зорі...місяць... вітер!.. небо!!!..
Не поспішай…
вогні твоїх осель
Побачити…
Ідеш мені назустріч,
Як бедуїн із флягою в руках…
Ти міг би йти… та… зрештою – не мусиш…
Ти просто знаєш –
я сама в - пісках…
Ця спрагла ніч…
Розсипане намисто…
Не поспішай… по краплі… тільки так…
… зникають зорі… місяць… спрага Стіксу…
І ми з тобою…
в золотих… пісках…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566183
дата надходження 12.03.2015
дата закладки 04.04.2015
І знову сьогодні
Відмовились йти на папір…
Розлючені рими втікали від мене у сіни.
Одна, надто вперта, оскалилась, ніби вампір…
І я відступала,
руками тримаючи стіни…
Ці рими зухвалі
Мене заганяли у транс…
Вони реготались! (мені ж, власне, зовсім не смішно)
Бо я розуміла, нехай ілюзорний цей шанс,
Та раптом цю партію
виграють в мене успішно?
Трималась за стіни,
Стираючи пальці до дір.
Шептала цю мантру, благання… вже майже закляття.
Бо хочу - лиш ту!.. що оскалилась, ніби вампір,
Та личить безмежно!
до мого зеленого плаття
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569842
дата надходження 27.03.2015
дата закладки 04.04.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.03.2015
Каже: "ноги мене не носять, вітри стережуть
і на кожну пору - своя осінь, і кожна - натще
все змішалось, та я прокладаю межу
а тому достеменно жива ще..."
після паузи - ринви червоні від присмерків
спохмурнівши сховала слова у тиші
розпач має такі неприємні присмаки
так виразно, що й звуки лишні
каже: "знаєш, я майже усе побачила
витікало життя, всюди рани, рани...
і здавалось: надія вже втрачена
а вони запевняли: здаватися рано
а вони брали ленти і йшли десятками
і лишали листи для батьків і цигарки у сховку
запихали малюнки з щедрівками і колядками
за бушлат, наче вірну страховку...
і лишалися діти-сироти
і крутилися дні-коліщата
я навчилась без шансу вірити
і прощаючись не прощати"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563596
дата надходження 02.03.2015
дата закладки 09.03.2015
Не треба слів…
Вони повернуть біль…
Твої слова - несуть мене на рифи…
Вони – лиш грань… що поміж двох світів
Нам відкриває
змінені тарифи…
Вони – лиш грань,
Якої вже не жаль…
Коли відчуєш світу ілюзорність…
В якому я для тебе – лиш печаль…
Твоя – печаль…
можливо – неповторність…
Де безнадійно різні –
Я… і ти…
Де губи - так розхристано – солоні…
Бо що – слова?.. коли горять! – світи…
Цілуй… забудь…
що ми - у Вавілоні…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564016
дата надходження 03.03.2015
дата закладки 09.03.2015
Крилами білими - білими, вже для Сонця тепер синіми… він злетів до нових мрій.
Його душу вільну - гартовану, для ворожих давно сховану Небо вкрало під крики.: «Стій!»
Його пісню тілом зболену, у натхненні серцем вплакану, люди кричали: « Співай!»
Олівцями з терпкою фарбою, а для когось тонкими голками змалювали Загублений Рай.
А тепер він буде Мовчати, десь на радіо старою піснею , десь в навушниках темних ночей,
Він в життєвому сірому транспорті, невагомому бурому Всесвіті створив місце Щасливих людей.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556609
дата надходження 02.02.2015
дата закладки 03.02.2015
за мотивами роману В. Гюго
“Нотр –Дам де Пари”
Вернулась я без одягу… без тіла…
Цвіли каштани… малював Моне…
Це місто я колись уже любила…
Велике Місто…
що зреклось мене…
Які сьогодні в нього кам”яниці…
А де ж мої загублені стежки?...
В якому з вікон мій вогонь теплиться?...
А блюз?.. наш перший блюз
у дві руки?..
А ще – дощі… які дощі пролили!…
Тумани над соборами пливли…
На площі цій колись мене - спалили…
А далі…
трохи далі – розп”яли…
В моєму танці нотки божевілля?
Це ж тільки - танець… що - в ньому знайшли?
Не вміла ще й заварювати зілля…
Коли по мене
вперше ви прийшли…
Хай ваші дзвони плачуть – Есмеральда!...
Готичних знаків – не збагнути вам!
Моїх очей… моїх! очей смарагди
Зі стін своїх
не змиєш… Нотр - Дам…
Тепер не маю жодних застережень…
Як власне тіла я не маю - теж…
Але в оцих обмеженнях обмежень
Я маю все…
лише не маю меж…
І ось тепер… без одягу… без тіла…
Тумани над химерами пливли…
І та… яку ви спрагло так любили…
Так – віддано…
аж поки – розп”яли…
П’янить і досі шум оцих причалів…
Глушить абсент отой дивак Моне…
А у підвалах… у старих підвалах… …
Хтось малював…
по – пам”яті… мене…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556720
дата надходження 02.02.2015
дата закладки 03.02.2015
випадково
зустрілися очима
торкнулися рукавами
електричний струмінь
чи буває запах кави
таким ніжним?
з очей в неї пахне кавою
а рухи ці такі співучі
наче політ над океаном
і він потонув
навіть загубилися
мушлі від готових фраз
лише подихом фіалок
залишилася тінь
від губ, коли пішла
березень 2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550755
дата надходження 11.01.2015
дата закладки 12.01.2015
Змалюю себе
На якомусь старому папері…
Я книга відкрита… на першій сторінці – акцент…
Це я і мій світ… полюбуйся… а поруч ось двері…
Дописані поспіхом
надто тупим олівцем…
Під інші стандарти
Твої перекроїть хтось мрії…
-Як спалось, манюня?... (а й справді… вже б виспатись слід…)
А нам би з тобою – маленький шматочок надії…
І вихід у двері…
з неоновим злим "NO EXIT”...
Мій світ вже палає…
Лише на старому папері…
Згоряє… зникає… а іншого нам – не дано…
А ти все ще віриш – для виходу є тільки двері…
А ми ж – проходили крізь стіни!..
і вітром – в вікно…
А ми ж… пам’ятаєш…
Як димом з каміна… - Та годі!
Спасатися марно… як хвиля у море несе…
-Заграй мені… Скрипко… якусь із забутих мелодій…
Одну із найкращих…
……………………………...... і все………..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548869
дата надходження 05.01.2015
дата закладки 12.01.2015
Я так живу…
Я не шукаю снів…
Вони мене самі завжди знаходять…
Із мого серця сотні почуттів
Летять у світ…
і за ногами ходять…
Втомившися…
Мандрують перевальцем…
За мною їм – дороги немалі…
Я можу їсти борщ і хліб із смальцем…
Але найбільше –
мені смак Землі!…
Ці дикі трави
З ароматом меду…
Вони для мене – як небесна манна..
Хто я?...ніхто…туманність Андромеди…
Яка світами
бродить невпізнанна…
Лише торкнись…
Зі своїх сновидінь…
Й прошиє струмом з голови до п’ят…
Вогонь і лід… а може…світло й тінь…
Бо я і є –
та зАгадка Карпат…
Не відпусти!…
Але… й не підходи!…
Черемошем між горами заграю…
Ось тут - межа… її - не перейди!…
За нею - я уже…
…………… не відпускаю…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544324
дата надходження 16.12.2014
дата закладки 19.12.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 13.12.2014
«Графство Клер зберегло багато дивних і таємничих традицій. Так у тих краях жила Бідді Ерлі (Biddy Early), що ввійшла в історію як «мудра жінка з Фікл» - вона була відома як відьма і практикувала магічні ритуали і процедури аж до своєї кончини в 1873 році.»
(Ейтне Месі)
Серед піщаних пагорбів Дунбеґу,
На березі вічно злого моря,
Серед місцини Доумор
Є одна оселя. Може навіть не оселя,
А замок – тільки незримий
Для людського і котячого ока.
Живе в тому замку володар,
Що колись потонув в морі
Серед хвиль лихих і оливних.
І став з того часу Володарем
Народу одного дивного,
Що збирає він у своєму
Тінявому домі.
Часто його там бачили
На коні баскому та білому
Летів він отими пагорбами
Коли над морем горіла заграва –
А іноді він подобу
Приймає оленя сивого
І кличе, і кличе, і кличе
Людей до своєї оселі.
Він пан над тінню і бурями.
До нього приходять в гості
(І то не на час, а на завжди)
Старі діди й королеви,
Воїни і веселі дівчата.
І всі задивившись на хвилі,
Намилувавшись вдосталь
Танцями океану
Лишаються в тій домівці
Володаря щедрого Донна.
Вдягнувши свого капелюха –
Чорного і крислатого
Дарує він нагорода
Але тільки гідним.
Великий володар Донн –
Бог смерті і мудрості.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541802
дата надходження 06.12.2014
дата закладки 07.12.2014
І навіть якщо
Повертаємо все - на кругИ…
-“Йди спати нарешті!”- волає за шибкою МІСТО…
Я знаю… десь там - замітають алеї СНІГИ…
Мої ж тротуари –
сьогодні до відчаю чисті…
Можливо… вони – кольорові…
Чи – хакі… чи хокку…
Десь там… за пітьмою… знаходиться Острів Надій…
“Ти вже не маленька… ти виросла, доню, нівроку…” –
З японських страшилок
якийсь помаранчевий змій…
Та знову… чомусь...
Під рукою лише - папір!…
І руки мої по лікті - усі в чорнилі…
-“Я ПОКИНУ - ЦЕ!… Обіцяю… Не злись… Повір…
Може… десь… колись…
може – завтра… лише – не нині…”
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540096
дата надходження 28.11.2014
дата закладки 01.12.2014
Я не можу подякувати тобі, бо ти надто далеко. Я не можу без тебе, а ти й не здогадуєшся. Від мене до тебе — теорема із пошуку спогадів. Теореми то не моє, та я знаю, як спогад пече. Може згадаєш ті теплі ночі, коли ми блукали між тілесним та духовним, між емоцій та почуттів. Ті ночі, що перервались із присмаком осені. Що лишились у забутих фото. У середені мене дощить, та головне, щоб тобі було сонячно. Зараз уже помер сенс довбаних слів. Кожен раз, коли ми вважаєм, що отримали менше, ніж заслужили, всередині нас холднішає. Тому я тремчу від холоду. Бо не маю тебе. Тому люди до біса холодні. Бо не тримають себе. Голодний до теплого, смачного і матеріального, я втратив духовне й прекрасне. Дещо лишилось неясним, та ясно одне — моє кіно закінчилось, в я починаю спочатку, серед нового і незнайомого, чужих обличь і мертвих почуттів. І доки з другого боку скла вбите листя заливає дощ, доки збираються гори бичків біля ліжка, думка про тебе гріє, а потім убиває струмом по серцю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536085
дата надходження 10.11.2014
дата закладки 20.11.2014
отпевать ли тебя мне стихами строчными, омывая слезами вчерашними?
уходи, я подчеркнуто вежлива.
наши шансы давно просрочены.
мне от тебя ничего не надо.
ни любви, ни жалости.
из-за тебя я, как винтик, вкручена в деревянное полотно безмолвия.
я прощения попросила, теперь я прошу прощания.
но призраки же бездушны (сволочи).
им до лампочки наши страдания.
уходи. на мне нет ни кровинки птицы пулей случайно раненой.
я исправила все, что могла, - а что не смогла старательно выжгла из памяти.
мне теперь только изредка снится пустыня
с твоими глазами.
уходи, прошу в третий раз. пусть я первая, но далеко не последняя.
реки, что рождаются в этом теле, бегут к другому
(пусть не первому, но последнему).
и впадают в него, как в море.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536129
дата надходження 11.11.2014
дата закладки 11.11.2014
Ти встанеш із попелу,
Піднімешся гордо,
Феніксом - соколом,
На заздрість ордам....
Бог ставить свічку,
За твоє здоров"я,
Прожене за звичкою,
Бісів поголов"я....
Жовто - синіми мріями,
Заграє віконце,
За буревіями,
Приходить сонце....
Так як за ніччю,
Народиться день,
Так і жахіттю,
Настане кінець....
Прийде ще весна,
Квітуча, тепла,
Ніхто не впізна,
Хто це вийшов із пекла....
Відкриються очі,
Щезне руїна,
Знов залоскоче,
Звучне :" У К Р А Ї Н А " !!!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536035
дата надходження 10.11.2014
дата закладки 10.11.2014
Експромт на вірш Оленки Зеленої
“Це ще зовсім не сніг… “
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533299
Це ще зовсім - не сніг…
Що лежить на моїм підвіконні…
Такі вже морозні… та це лише тільки дощі…
Це просто ПЕЧАЛЬ…
Це печаль із мого БЕЗСЕЗОННЯ…
Сьогодні летить… і лягає …навіщось в вірші…
Це ще зовсім - не сон…
Хоч давно проспівали вже півні…
І привиди легко сковзнули з мого підвіконня…
Це зовсім не сон…
Він ніколи прийти не посміє
У це неповторне… насправді жахливе БЕЗСОННЯ…
Це ще зовсім - не вальс…
Хоч тебе вже кружляю у танці…
Ти чуєш… як манить… як сліпить його БІЛИЗНА…
Нехай так невміло…
Весь час наступаю на пальці…
Ти скажеш – Це зовсім НЕ ТАНЕЦЬ!... Не танець!!!...
……………………..Хтозна?...................
І… може… колись…
Як наступний ти питимеш трунок
Із чаші пізнань… І метелиця все ЗАМЕТЕ…
Цей зовсім НЕ-сніг… і НЕ- сміх…
Навіть НЕ-поцілунок…
Так ніжно накриє… КАПРИЗ БЕЗСЕЗОННЯ?..
……………………..Проте………………………
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535565
дата надходження 08.11.2014
дата закладки 09.11.2014
«...І забуття чиїсь, і не-про-нас-мовчання –
та тільки так замкнеться круговерть...»
(Р. М. Рільке)
Мовчать не про нас.
Нас забувають.
Ми лишаємося лише тінями
На поверхні холодних каменів,
Викинутих нестримною рікою століття
На рінь, яку хтось охрестив «минуле».
Я не знаю хто цей хреститель:
Чи то самотній подвижник
Віри, що «все недаремно»,
Чи то просто схимник,
Чи свідок волоцюги-епохи,
Що шкутильгає калікою
По дорозі степу віршів.
Не про нас
Буде бубнявіти сінематограф
У темному залі новин.
Не про нас
Будуть гомоніти люди розваг.
Не про нас
Будуть мовчати у храмах.
А ми будемо тінями.
Ми будемо пам’ятати
Своїх мертвих...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535217
дата надходження 06.11.2014
дата закладки 07.11.2014
Це місто… що легко писало
Всі наші портрети…
Прокручує слайди… немов у німому кіно…
Ось тут я колись загасила свою сигарету…
А ти ж не курив…
бо покинув, здається… давно…
Ми Привиди давні…
Ми Тіні зі зниклого міста…
Ось тут ми кохались… а тут – обнялись під дощем…
Лиш наші фантоми його переповнюють Змістом…
Як бочку наповнюють медом…
а миску – борщем…
Ось тут ми зустрілись з тобою…
Уперше… спонтанно…
Тобі так хотілось дізнатися моє ім”я…
А місто – Ліпило!… Творило!… Бриніло фонтанно!…
Сліди наших ніг вже
Відксерила вкотре земля…
Це місто астральне…
Де з”їли ми тоннами солі…
І десь у графіті вкарбовані всі імена…
У зниклого міста фантомні… запущені болі…
І хто йому лікар насправді?...
ні ти… ані я…
Це місто – міраж… та
Без тебе позбавлене змісту…
Тому я благаю крізь призму відтінків... – Поклич!...
Тут серцю моєму у грудях було надто тісно…
І я повертаюсь до нього…
у сотнях облич…
Це місто – моє!... все!...
Цілком!… до останньої нитки!…
Картини мої – Акварельно… ескізи мої – Олівцем…
Я тінь… що асфальт пробиває із легкістю Маргаритки…
Щоб так невагомо… пастельно…
йому нагадати про це……………
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532493
дата надходження 25.10.2014
дата закладки 26.10.2014
«Аз есмь вогонь,
вдягнений попелом плоті…»
(Протопоп Аввакум)
Наші душі – це шматочки Сонця:
Вогню одвічного.
Горимо – поки дихаємо.
Горимо – душами і почуттями.
Сіємо попіл своїх тіл
У землю спраглу,
Що жадає вогню – не попелу.
А ми ногами босими –
По ній – холодній.
А ми, як світильники
З попелу зліплені
(Бо глина теж попіл).
Ховаємо вогонь свій
У глибинах плоті.
Вдягаю на цей попіл шати
Сплетені з волокон рослин,
Вдягаю на ці шати метал
І йду істотам бездушним
Дарувати смерть.
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531749
дата надходження 22.10.2014
дата закладки 22.10.2014
«Дивно,
все, що було застиглим, літаючим бачити
в просторі.»
(Р. М. Рільке)
* * *
Коли пишеш про цю війну – зриваєшся: починаєш усвідомлювати, що пишеш про війну взагалі. Хочеш написати якщо не про епоху сірого попелу, то про подію в історії – репортаж. Але знову і знову пишеш про те, яке то паскудне і жахливе явище – війна. Може тому, що всі війни так чи інакше однакові: на кожній війні є герої і негідники, але всі герої на одне лице і всі негідники на одну морду. Приходить нова війна, а люди все ті ж. Мародер – він завжди мародер: що в часи Юлія Цезаря, що в часи Авраама Лінкольна. І в армії Річарда левове Серце, і в армії генерала Чан Кай Ші були свої герої, що йшли вперед, бо так треба, бо іншим треба жити, і свої боягузи, що думали тільки про свою шкіру. Просто в різних арміях відсоток тих і інших був різний…
* * *
Під кулями приходять до голови несподівані думки. Під кулями думки не бувають сподіваними: вони або відсутні, або приходять невідомо звідки. Думалось: неправда, що християнські і буддистські монастирі подібні і по формі, і по суті. У буддистських монастирях шукають істину без особливої надії її знайти, а в християнських істина дана початково, треба лише прикласти зусилля, щоб не віддалитись від неї, лишитися у її казковому лоні…
* * *
Я ніколи не напишу про те, що бачив на війні. Про це написати неможливо. Люди не повинні знати і відчути все, що бачив ти на війні – це не повинна бачити нормальна людина. І ці жахи описати неможливо.
Саме перо протестує і відмовляється писати. Як описати те, що люди – мислячі істоти, що відчувають, думають, пізнають світ, створені по образу і подобію Божому за якусь мить перетворюються на криваве місиво з кісток, ганчірок і м’яса? «Я ходжу серед людей, а бачу уламки людей.» Ніцше писав про це як про метафору: писав про духовні уламки людей. А як описати це не як метафору, а як реальність – уламки людей на землі після обстрілу? Про шматки людських тіл, які лежать серед руїн села після вогню москальських «градів»? Як описати відчуття людини, що побачила яр заповнений людськими тілами? (Сепаратисти там розстрілювали людей, яких вони підозрювали у нелояльності, а потім скидали туди ж тіла і власних вбитих бойовиків.) Як описати поле, всіяне вбитими солдатами, яких ніхто не ховає, які так і лежать під байдужим небом? (Ми забираємо тіла тільки своїх вбитих солдатів і то після того, як вщухне перестрілка, і сапери перевірять і відтягнуть тіло – сепаратисти заміновують тіла наших вбитих солдатів. А тіла сепаратистів чи москальських солдатів – кому ж хочеться ризикувати життям, щоб їх поховати? Так і лежать…)
Бабуся щось несе мимо блок-посту.
- Що несете?
- Ноги.
Показує – справді несе людські ноги. Пояснює:
- Лежали біля хати, треба поховати, негарно якось…
Звільнили з полону наших полонених солдат. Один солдат був без рук. Сепаратисти відрубали йому руки. Як описати все це???
* * *
Я довго думав (колись): для чого я живу на світі? Який сенс життя? Мого, зокрема. Але я все зрозумів, коли в Луганській області люди вітали нас як визволителів. І плакали, коли ми змушені відступати… Для цього я зараз і живу щоб захистити наших людей від тих озвірілих виродків, що по той бік фронту.
Не всі, звичайно, сприймали нас як визволителів і захисників. Один місцевий виродок показав нам середній палець руки, коли ми їхали броні. Тільки він не врахував, що в мене патрон був у патроннику, а коли я бачу сепаратиста, то руки автоматично скидують зброю догори і сепаратист опиняється в прицілі. Я навіть не встигаю подумати. Реакція в нього теж була нівроку – кинувся тікати. Але куля літає швидше, ніж він бігав – він таки отримав два набої між лопатками. Більше середній палець він не буде показувати нікому. На війні як на війні…
* * *
Солдати з’їли БТРа. Шкода. Біля річки ми зловили здоровенну черепаху (на ній не було давніх ієрогліфів, інакше це був би китайський міф, а не сучасна війна). Я намалював на панцирі дві білі смуги. Назвали черепаху БТРом. Вона дуже кумедно повзала біля табору. Але хтось сказав солдатам, що юшка з черепахи дуже смачна. А їм так набридла одноманітна армійська їжа (якої до того ж бракувало). І з тої черепахи зварили юшку. Казали, що вийшло смачно. Я, щоправда, так і не куштував – мені було шкода нашого БТРа…
* * *
Це війна. Ернест Гемінгвей був правий: чим ближче до передової, тим більше трапляється прекрасних людей. Негідники ховаються в тилу. Або по той бік фронту – серед мародерів і тих, хто катує наших полонених. Це віна. Тут – біля себе – я бачу різних людей – але більшість з них чисті і прекрасні. Але ці прекрасні люди гинуть. Війна знищує найкращих. І плодить негідників. Колись Діоген, почувши фразу, що віна буцім то, знищує бідняків. Сказав: «Навпаки! Вона плодить їх у неймовірній кількості!» Ця війна крім бідняків плодить ще й негідників.
* * *
Біля нас постійно крутився кумедний песик. Ми любили його і годували. Війна породжує у солдат жорстокість, але одночасно і протилежне – сентиментальність. Солдати на війні особливо жаліють тварин. Того песика ми назвали Чебурашкою – за клаповухість. Він завжди був біля нас, навіть коли ми стріляли – не боявся. Але за день до того, як наш взвод жорстоко обстріляли «градом», песик втік. Вони теж здатні передбачати майбутнє – песики…
* * *
Солдати сусіднього взводу поміняли полоненого сепаратиста на тушонку – на банки «п’ятачка в бронежилеті» (бо голодні). Чомусь мене це зачепило: до чого дійшло – людину міняють на продукти. У душі росло темним безлистим деревом якесь обурення і відраза до всього (о, не сприймайте мене як мізантропа!). Потім я раптом зрозумів: моє крислате обурення викликане не натуральним обміном (на війні натуральним обмін популярний як в епоху раннього середньовіччя – бо кожна війна це раннє середньовіччя – повернення темних віків, тільки в людську свідомість, а не на сторінки підручника) з участю людини (работоргівля), а самим фактом, що сепаратиста взяли в полон. Я сепаратистів ніколи в полон не брав і солдати мого взводу теж... Нічого так не принижує людину як полон – це найогидніше, що буває на війні. Краще вже подарувати ворожому солдату смерть. Тим паче, якщо він сепаратист...
* * *
Солдатські розмови інколи докучають: замість того щоб зосередитись на чищенні гармат і кулеметів, вони починають точити ляси (а що на війні не надокучає?) Розмова починається з однієї фрази, яку хтось кидає у простір:
- А Рільке теж служив в армії.
- Але його естетика не те що не армійська, вона антимілітарна: такий світогляд не сумісний з армією та війною.
- Не кажи. А ти читав його «Кам’яних черепах»?
- Це виняток. Рільке сентиментальний. Його містицизм відірваний не тільки від життя, але і від буття. Війна повертає до реальності. Навіть до критичного реалізму Антона Чехова. Хто зумів писати вірші про армію, так це Кіплінг. А прозу – Гемінгвей.
- Ернест суперечливий дивак по суті – початково суперечливий. Він роздирався між пацифізмом і грубою реальністю життя, що знаходить своє найбільш відверте на війні, яка по суті і сформувала його як письменника. Не був би він на фронті в Італії в Першу світову – не було б ніякого письменника Гемінгвея. Може був би хороший рибалка і мисливець з відповідними нарисами... У його творчості немає цілісності. Все розірвано. І фрази і свідомість. Немає концептуальності якщо хочеш... Може тому він і застрелився. Людина повинна розуміти для чого вона пише. Не можна писати «Прощавай, зброє» і водночас ладувати карабін для сафарі. Або – або...
- Але так чи інакше, його реалізм ближчий воїну, ніж безнадійність Барбюса з його «Вогнем» чи приреченість, що звучить в романі Еріха Ремарка «На західному фронті без змін». Правдиво, так. Але після такого роману хочеться застрелитись. Проза Гемінгвея – це слова сильної людини, що лишається чоловіком в нелюдських умовах, витримує випробування і перемагає... Тут треба розуміти, що «Прощавай, зброє» і «По кому подзвін» писали два різних автори – два різних Гемінгвея, бо це були різні війни, а значить і людина ставала інакшою. Це все одно, що порівнювати армію Гарібальді з армією найманців Борджіа...
- Цікаво, чому саме Борджіа вважають чи не найгіршим Папою в історії: певно, за те, що він носив тіару напередодні реформації – справді найбільшого з можливих великого розколу християнства – духовного розколу. І його бачать причиною цього розколу.
- Зовсім не тому. Борджіа ввів ratio в церковне життя, ставши найбільшим прагматиком, а значить найбільш світським Папою на святому престолі (антипап я не враховую). Ось вона – вершина ренесансу: на папський престол всадився Арістотель-матеріаліст.
- Цікаво, якби Папою в той час став Джироламо Савонарола: сама історія повернула би в інший бік. Реформація стала б ренесансом релігійної свідомості.
- Вона і так була ренесансом релігійної свідомості. Без перебільшень. Ренесанс був епохою перетворення релігії в античне філософствування і естетизм. Лютер спробував повернути релігії її початковий зміст. А заодно перетворити світські установи в церкву, або хоча б у частину церкви. Щоправда, вийшло навпаки – церква стала світською установою – новою... Недарма Кальвін вирішив стати світським Папою – релігія губила свій сенс, якщо все наперед визначено: якийсь апофеоз фаталізму. Майже, як в сучасній війні – все буде. як тому судилось бути...
І це говорили люди, які кілька хвилин тому були під обстрілом, а потім гатили з «Акації» у відповідь – так, що земля двигтіла... Світ остаточно перетворився на п’єсу-абсурд. Семюель Беккет відпочиває. Точніше він був пророком. Всі ми тепер чекаємо на Ґодо... А сонце поволі сходило, туман танув, я чомусь думав про протопопа Аввакума та його слова про «корабель вогняний» - ці уривки містичної метафізики: «Перш ніж народитись, був у Граді Сонячному, Небесному Єрусалимі: бачив сонце, розчахнуте як колодязь... Був я неначе вугілля розпечене, і раптом згас, і чорним став, і попелом власним одягнувшись, був скинутий у місиво весняне...»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530994
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 19.10.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.10.2014
«У життя моє прощання увійшло…»
(Р. М. Рільке)
Вчуся говорити «прощай»
Сонцю й деревам,
Людям і квітам.
Вчуся розуміти:
Можливо це ти бачиш востаннє:
Листя, що тріпоче, лякаючись вітру,
Квіти пізньої осені,
Воду калюж,
Світанок, мох, траву.
Вчуся прощатись.
Вчуся жити сьогодні.
Бо «завтра» прийде до когось.
Але чи до тебе – хто зна.
Тому ця епоха
Стала для тебе
Часом прощання.
Воно прийшло так невимушено
У твоє життя.
І не тільки в твоє…
(Світлина автора віршів)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530995
дата надходження 19.10.2014
дата закладки 19.10.2014
«Травневі дощі
Сьогодні, як і вчора,
Темніє потроху…»
(Йоса Бусон)
Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ
У цей сутінковий дім,
Що нагадує келію,
Де годинник
Давно не вимірює час,
Який зупинився
І якось ненароком
Повернув назад -
З потворного «сьогодні»
У прадавнє минуле,
Де все було справжнє:
Залізо й вода, глина і кров,
Шерсть і бронза, офіра й зерно,
Де коней і биків
Приносили в жертву,
Де люди жили,
А не зображали живих,
Знали для чого росте трава,
І пахнуть квіти суниць.
Я мовчу,
А в просторі літа
Чи то краплі
Чи то літери…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426868
дата надходження 23.05.2013
дата закладки 17.10.2014
«Коли надвечір’ям
Спускаєшся з гір у долину…»
(Лі Бо)
Я так хотів у чорній темноті
Не смолоскип і навіть не ліхтар –
Маленьку запалити свічку.
Я так хотів у дикій самоті
Живого голосу – тихенького – як дар,
У цю глуху і без’язику нічку.
Мій сум літає волохатим кажаном
Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
Поміж вологих кволих ясенів,
Мій сум замовк, як осені погром.
Там наче вата глухота і німота ялин,
Там баговиння непробудних снів.
Та я іду – без костура і без поводиря,
Іду туди, де ходять навмання,
Туди, де гордий крук не донесе кісток,
Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
Де замість хліба на обід печаль,
Де сіль - на рану, де себе не жаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418273
дата надходження 14.04.2013
дата закладки 17.10.2014
«Темні вулиця вкрились насінням.»
(Майк Йогансен)
Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривали килимом бруківку старого міста. Ще старішого ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:
Падолист.
Його ім’я написано крейдою
На мокрій стіні буцегарні.
Він загубив не листя – себе.
Старим сухотником
Шкандибає бруківкою тижнів.
Подаруйте йому монети,
Бо
Харон не веслує задарма.
Діряві кишені вівторка
Цвірінькають флейтами Токіо.
Він теж самурай.
І своє харакірі
Вважає іконою.
Я по калюжах ступаю
Хлюпаю соком Землі
Парасолю розкривши
Стаю музикантом крапель.
Глядачі-горобці
Магелланами сірими
Вірять в кулястість вулиць.
День як поема.
А я – корабель.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375226
дата надходження 03.11.2012
дата закладки 17.10.2014
«О, скільки треба літ, щоб день такий настав!»
(Герман Гессе)
Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,
Що збирає жолуді істини
У темне дупло старості.
Жовтень – це миша,
Що шурхотить листям віршів
Сумних, як про дитинство
Спогади.
Жовтень – це сірий щур
Хати, в якій помер господар,
І вікна якої нагадують очі сну.
Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
Доки осінні сутінки почуттів
Не стануть черствими
Як хліб жебрака-безхатька.
Жовтень – це сивий кіт
Мовчазний, як люди мого села,
Задуманий, як старий ясен,
Який посадив ще мій батько
У той день мокрий та темний,
Коли вирішив пізнати істину.
Жовтень – це чорний пес
Самотній як ніч,
Яка загубила господаря
По той бік дзеркала.
Жовтень – це старий дід,
Що сивиною своєю
Змушує сонце плакати.
Жовтень – це човен,
Що пливе по Жовтому морю листя
Кульгавим китайцем
З малюнком дракона
На халаті подертому…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370780
дата надходження 14.10.2012
дата закладки 17.10.2014
І я – відпливу,
якщо справді зімкнулося коло.
А ти намалюєш мене, неповторну й живу.
Хтось раптом промовить:
-Надайте засудженій слово.
А слова – нема… покотилось в зелену траву.
А слова – нема…
Покотилось, розбилось, мов м”ячик.
І вже проростає крізь мене зелена трава.
Лиш пензля старого
тобі залишу на удачу.
... регочуться трави:- В засуджених слова – нема!
А слова немає…
І, значить,я знову в дорозі,
і швидкість шалена відносить мене крізь зірки.
...і ти малюватимеш вперто,
забути не в змозі,
смарагдові очі, що в серці пробили дірки.
Чи я повернусь,
як насправді розімкнеться коло?
(згубились ключі від покинутих мною дверей…)
І раптом згадаєш:
- В засуджених…. – право на слово.
...сміється Мадонна
з усіх на землі галерей…………
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528256
дата надходження 06.10.2014
дата закладки 09.10.2014
Зітхає вогником свіча,
Стікає ладаном життя,
Надію тихо сповіща,
У дивних сутінках буття...
Десь моя зірка покотилась,
Ніхто не знає де вона,
В якому краї опинилась,
З ким смакує келих вина...
І знову ніч, та сама ніч,
Кладе самотності цеглини,
А на столі банальна річ,
Продовжує мої години...
Зібрались тіні під вікном,
На цей маяк у світлій фазі,
У затінку із милим сном,
Задую смуток та образи...
Клубками диму по кімнаті,
Розлиється темінь-ріка,
Чіпляючи мрії кошлаті,
Заснула з вогником свіча...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527585
дата надходження 03.10.2014
дата закладки 05.10.2014
«Як ангели мітять знаками
Двері врятованих,
Так само торкаємось ми всього,
Що здається нам ніжним.»
(Р. М. Рільке)
Серед листя живуть птахи,
Доки ці клапті життя
Не розфарбує осінь,
Доки не пообриває
Падолист сього світу
Ці сторінки правди,
На яких літописи писані
Буття зранених кленів.
І я серед листя:
Нехай і осіннього,
Пишу про маленьку істину
На сторінках берези,
На жовтих листках клена,
На брунатних долонях бука
Часопис сумної осені.
Пишу темним чорнилом
Наточеним з вен широких –
З рук, що колись тримали
Весла човна життя…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527841
дата надходження 04.10.2014
дата закладки 05.10.2014
На ладонях больших площадей-
тысячи птиц и людей,
сотни-улыбок,гримас
(большинство -на показ,
как поддельный алмаз )-
эпидемия стразов и фраз...
И нету надежнее места,
чтоб спрятать свои секреты,
и нету пустынее места-
даже можно выйти раздетой
и песни орать под гитару -
никто не увидит ни шрамов,ни слез -
просто вызовут санитаров...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461449
дата надходження 19.11.2013
дата закладки 20.09.2014
День,когда мое взорвалось Солнце,
был,на удивление,спокойным:
вяло перекрикивались птицы...
мирно уезжали поезда...
И,раскинув руки равнодушно,
осыпались с крыш самоубийцы.
Как-то очень быстро остывала
красная горячая вода...
День,когда мое взорвалось Солнце,
время перемеряло шагами,
открывая тайное значенье
призрачного слова "навсегда"...
За окном пожарный в рыжей каске
собирал-ничуть не удивляясь-
красные остывшие осколки
в белой и несмелой корке льда...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458123
дата надходження 02.11.2013
дата закладки 20.09.2014
...измученние реки становятся - печальны...
...испуганные птицы становятся - черны...
Позванивают тихо прирученные тайны
смешными бубенцами непрожитой весны...
А где-то,может,Солнце...А где-то-слышишь?-Ветер...
А где-то ,верно,кто-то еще кого-то ждет...
И так бездонны росы в траве рассветной где-то!
Но только все дороги ведут не к ним,а - от...
Бредем по ним,как тени - бесцельно,безустанно.
Бескрайние пустыни растут у нас внутри...
Измученные реки становятся печальны -
и мы в песках бросаем златые корабли...
Но память - неподкупна,и помнит...помнит имя...
Сквозит хмельная горечь в привычном "Проживем!"
Тоскуем о любимых,оставшихся чужими,
и,больше не надеясь,чего-то все же ждем...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458637
дата надходження 05.11.2013
дата закладки 20.09.2014
Скажи мені,
коли вона прийде -
некликана... неждана... златокоса...
Ти ж добре знаєш,
нас вона знайде.
Дивись - уже вплітаються в волосся
ці стрічки,
неймовірно кольорові...
Пастель лягла, як золото колосся.
Мої долоні -
всіх відтінків крові.
Ти ще кричиш:
-Не треба!.. Зупинись!
Не вирушай, не йди її світами...
А я вже знаю,
цю осінню вись
люблю всіма своїми
відчуттями...
А я вже знаю,
навіть і таку,
люблю її і не віддам нікому.
Я в осінь йду,
як в прощення ріку.
Я в осінь йду,
як блудний син додому.
Нехай вона
нас вип'є до нуля.
Нехай стою, розгублена і боса.
Я просто знаю,
що вона - моя.
Усе ще вірю, що
......... золотокоса
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523698
дата надходження 15.09.2014
дата закладки 20.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.09.2014
Навчи мене кохатися
Під зорями...
В оцих садах земних... а якщо ні...
Згорю метеоритом над просторами
В оцьому неймовірному
Вогні...
Всього мені відмір
Земною міркою...
Коли ітиму по твоїх слідах...
Як ні... запам'ятаєш мене зіркою...
Що падала з небес
В твоїх садах...
Навчи мене над дикими
Просторами...
В оцій долині сліз... а може...ні...
Це я тебе кохатиму між зорями...
І я ж тебе спалю
В цьому вогні...
І пронесу над дивними
Долинами...
Ти відривай лиш ноги від землі...
Полинами... малинами... калинами...
До смерті зачарую...
Може...ні...
Це ти мені заграєш
Диво-скрипкою
Мелодію... як чудо із чудес...
Як ні... запам'ятаєш мене Зіркою...
Що падала в Сади твої
З Небес................
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523340
дата надходження 14.09.2014
дата закладки 14.09.2014
Порожні обличчя інших,
тих, в кому я намагаюсь
забути тебе.
Набридли.
Так, ці личка милі,
але вони ніхто.
Давно прогнилі зсередини,
вони не зможуть бути тобою.
Ніколи
Але,
втративши тебе навіки,
нічого більше не
залишається.
Тільки...
шукати нового раю.
Напевне, це нормальні речі.
Напевне..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461374
дата надходження 18.11.2013
дата закладки 14.09.2014
В мої очі ти так не дивись,
не знайдеш в них весни квітограю, –
не скажу я тобі: повернись,
не скажу я тобі, що прощаю.
Синя-синя, як світ, синява
переповнює серце коханням,
а з грудей, мов осколки, слова
вириваються хриплим риданням.
Біль образи і біла журба –
вже так мало мені до нетями,
мов квазарами, сіра юрба
палить серце докорів вогнями.
Най радіє приплюснута вись
і голубиться грань небокраю, –
не скажу я тобі: повернись,
не скажу я тобі, що прощаю!
Створено 22. 04 – 31. 05. 2004 року, м. Львів
Опубліковано:
1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 71;
2. Антологія Бойківського краю. Дрогобич: «Коло», 2007. 724 с. – С. 435.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523308
дата надходження 14.09.2014
дата закладки 14.09.2014
..ДЕсь там за нами - іще озирається Літо...
Сивих Кульбабок останні стоять мудреці...
Хто ти,Мій Дивний,що став мені - й смерком,і світлом?...
Сонячним Зблиском - у темній прадавній Ріці...
Сонячним маревом...Дивом
руки-у-
руці...
Танцем відлунь,що на темній воді - не впіймати,
не повторити,не втримати,не віднайти...
...Губ я не знала,що вміли б отак -цілувати...
...Рук я не знала,що вміли б отак - берегти...
...Ніжно крізь Ніч,
мов крізь воду
глибоку,
нести...
...ДЕсь там за нами - вже Осінь крадеться строкато
Тихне в траві цвіркуна пожовтіле стакато:
НЕ ВІДПУСТИ мене...
не відпусти...
мене
ти...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522521
дата надходження 10.09.2014
дата закладки 11.09.2014
зупинятися на півкроці на злеті руки простягненої як тільки бракує дотику теплішого за травневе світло
змушую себе як ті що проковтують таємниці до болю кусаючи губи
та що може приховати мовчання внутрішнє супроти нерівного стукоту серця?
як не уповільнюй дихання воно все одно крізь тканину легень прорветься..
певно найважче довіряти собі особливо коли для довіри не вистачає речових доказів
є тільки досвід гіркий наче кавовий осад і на зубах скрипучий
якби можна було повидаляти людей із пам’яті як видаляють їх з діалогів
було б не надто болюче починати все знову..
терпляче запевняю тебе у тому що неможливо жодним чином довести
бо слово не має сили сила лише у ламкому ніби весняний лід голосі
єдина релігія мною сповідувана – це віра у випадковості
у те що цунамі в одному куточку планети спричинює трепіт крилець метелика
в іншому..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522722
дата надходження 11.09.2014
дата закладки 11.09.2014
..хлопчики як хлопчики...
( ще учора - зайчики...)
Гудзички... Сорочечки...
На шнурочках - танчики...
Достигають хлопчики...
Королям-- солдатики...
Нате вам,горобчики,
справжні автоматики...
Нате по патрончику-
бо Війна - не матінка...
Зварить -зварить борщику
з кожного солдатика...
А земля- покраяна...
А новини - трунами...
( Поки ви вмираєте-
падишахи ДУМАЮТЬ...
жадібно тримаються
за корони - скіпетри...)
Смерть - чужинським найманцем-
ходить по периметру...
...ті - лежать як стовпчики...
...ті - живі лишилися...
...учорашні хлопчики...
...похоронки... милиці....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514019
дата надходження 28.07.2014
дата закладки 05.09.2014
Мы вечны с тобою, ты только помни.
Весь мир помещается на ладони, для нас он - всего лишь один из многих; и если расходятся вдруг дороги, друг друга в иных мы мирах отыщем.
И если в безумии ветер свищет, и бьет нас волна, разлучая снова, мы встретимся вновь - я даю нам слово.
И если сердца нам опалит злоба, - ты помни, затем это нужно, чтобы опять утверждались мы, раз за разом: прочней не бывает в природе связи.
И если вдруг нас разлучит войною, мы залпов орудий сильней с тобою; и если судьба наша - жить в разлуке, мы с нежностью ценим такую муку, ее каждый день открывая грани.
Мы - больше, чем годы и расстоянья.
Мы больше, чем чувства, чем память, люди.
Пока это так - мы с тобою будем, а значит, мы будем всегда.
Безумно, но помни: пусть кажется, что я умер, не верь в эту глупую быстротечность...
Мы больше, чем смерть.
Мы с тобою вечны.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521288
дата надходження 03.09.2014
дата закладки 04.09.2014
Не дарував ні срібла…
Ані злата…
Лише приносив квітку із долин…
І називав її душевна м’ята…
Я ж добре знала…
Квітка та – полин…
І що ти знав
Про почуття земне?...
В своїй харизмі сяяв так іконно…
Яким вогнем
Ти спалював мене?...
Несамовито… пристрастно…
Драконно…
Зникав удень…
Вночі ти приходив…
Гарячих губ торкався бездоганно…
І кров мою по краплі
Спрагло пив…
Так неповторно… тонко…
Філігранно…
Я ж добре знаю…
Новий день прийде…
І знову зникнеш ти… з чиєїсь ласки…
В останній раз
Я бачила тебе…
В румунських горах…
Чи в лісах Аляски…
Не подолати
Цю безмежну вись…
Не перейти річок… які без броду…
Лиш повернись…
Або хоча приснись…
Драконом…
Що із острова Комодо…
Від чорних крил
Трава в степу прим’ята…
Де я збирала ягоди ожин…
Не називай її душевна м’ята…
Коли ти знаєш…
Що вона - полин…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521073
дата надходження 02.09.2014
дата закладки 04.09.2014
...У лісі - панують Дракони...
Тумани - бредуть по стежках...
Чомусь тільки чорні ворони
сідають на хмизовий дах...
Чугайстри про мене забули,
коли покидали - цей ліс,
І теплі дерева поснули
під стук листопадових сліз...
Я марно чекаю світанку-
не з"явиться в яблуках кінь,
лиш гратимуть сосни в мовчанку
під голок суху шурхотінь...
І марно з торішнього листя
паЛЮ я багаття - щоніч ...
Зійди мені Сонцем...З"явися!...
Лиш ворон у небі -"...Поклич!..."
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519432
дата надходження 25.08.2014
дата закладки 26.08.2014
Я знаю… чекаєш на мене… розгублену…
Й просто покірну…
І все так скептично смієшся собі з висоти…
І вказуєш стежку мені…
Неозначено вірну…
Єдину ту стежку… якою я зможу іти…
А я так майстерно минала
Шляхи досконалі…
У відчаї руки здіймала у небо німе…
А ти ж дарував мені поле
Чарівних конвалій…
ВІТРИ всього світу лише обіймали мене…
Ішла лиш на запах твоїх
Неповторних конвалій…
Коли я зі стежки збивалася легко вночі…
Ти ж тільки сміявся:
- Існують шляхи досконалі…
На голову ж мою лилися потопу ДОЩІ…
Все куплено… знищено… втрачено…
Зіграно…програно…
Змиваю свій біль під твоїм запізнілим дощем…
З домівки моєї безжально
Мене було вигнано…
І дім мій горить безнадійно пекельним
ВОГНЕМ…
…Я знати не знала… яких кольорів
Твої очі…
Та сосни шуміли… поквапся… усе промине…
Я ж тільки шукала між хмарами
Знаки пророчі…
І вірила… мріяла… знала…
Ти ЗНАЙДЕШ мене!…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519001
дата надходження 22.08.2014
дата закладки 24.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 22.08.2014
Літо - в інвалідному візочку,
та усе ще проситься у бій.
Осінь свою вишиту сорочку
поміняла на солдатський стрій...
А війна - то клоуном,то клоном,
то кілком між ребер без жалю...
І цілунок - опіком солоним:
я тебе... Я ТАК ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518879
дата надходження 22.08.2014
дата закладки 22.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.08.2014
..Літо - бензином облите,
а КОСООКА
бавиться кулями,танками,
сірниками...
Небо - високо,
а тектонічні плити
п"яно гойдаються в Літечка-
під ногами...
...Небо - далеко.
Небо- таке безмежне! -
вкотре обмежене
оптикою прицілу...
Небом-високо-високо-
несуть лелеки
душі отих,що сьогодні-
не уціліли...
...чорні гашетки...
...і - білосніжні крила...
???
...Обірвалося літо,як кінострічка
в провінційному кінотеатрі...
І стікає ... горить запалена свічка
молодесенькому солдатові...
Обірвалося літо... серця недостиглі
не встигли пізнати кохання...
І в небі - не янголи...Вибухів стигми...
обвуглені знаки питання
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515047
дата надходження 02.08.2014
дата закладки 02.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 02.08.2014
коли на пагорб'ях схресне крига,
пром інь одарує цілунком вершини
схиляючись перед досконалістю колеса,
котре змушує крутитись твоє ребро
та зці пені ння зубів
монета за обрієм
цикади у камерах
доведеться лишень бо здогадуватись
орел
чи решка
чи невідомість
пі р най!
поки сюрикени не впились в горло
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514908
дата надходження 01.08.2014
дата закладки 02.08.2014
Коли проміння першої зорі
Вбере у себе первісна краплина…
Я відриваю ноги від землі…
І я іду… тому що я - Людина…
Я пробираюсь крізь густі кущі…
Я… створена з енергії і світла…
Як нереально там лились дощі…
Ах… як ті Юрські папороті квітли!…
Як спочивала я на древніх лаврах…
Десь Птеродактиль грався у пісочку…
Жував травичку мирно Динозаврик…
А я… писала вірші… під листочком…
Як же літала я в первісних хмарах…
І тут мене "ковбасило" все гірше…
Вони іще насняться вам в кошмарах…
Ці мої дивні… Мезозойські вірші…
І я пишу… без заборон… без страху…
Із шкірок звіра – моя перша блуза…
Коли таким чудним Археоптахом
Мені являлась допотопна муза…
Сама себе я віднайду в імлі…
Прозріння мить… І СЕРЦЕМ відчуваю!...
Я відриваю крила від землі…
І я лечу… тому що я – Кохаю…
…Коли впадуть тисячоліть дощі…
І мавпа… ніби нам якась родина…
Почне свій шлях на грішній цій землі…
Привіт!… Пацан……….
Я вже давно………..
ЛЮДИНА!!!………..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514350
дата надходження 29.07.2014
дата закладки 30.07.2014
«Пиши в темноті,
Де живуть тільки тіні.
Від полярного сяйва
Не чекай осяяння…»
(Шеймас Гіні)
Діти старого Дубліна:
Я теж колись з вами босоногими
Жив у країнах ліхтарних
Жовтого світла містовечора,
У часи не дуже електричні,
Бавився в буття казкове,
Світ міряв провулками і під’їздами,
Двір між кам’яницями вікторіанськми
Бачив Галактикою поснулою,
Гадав, що завтра буде через тисячоліття,
Рік уявляв вічністю,
Цукерку мрією,
А дерев’яного паровозика
Таємницею таємниць і сенсом буття.
Всі люди здавались добрими,
Всі казки правдою,
Всі годинники таємничими,
А батьки вічними:
Бо думалось,
Що дитинство не закінчиться,
Бо до юності ще безодня часу,
А місто це просто колодязь,
Де люди звикли діставати відрами
Свої маленькі й великі радості.
Вулиці були затишними,
А коти мурчиками.
Де ж той клубок закотився,
З якого бабуся в’язала мені
Не светр – долю –
Ірландця дивакуватого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514326
дата надходження 29.07.2014
дата закладки 29.07.2014
«Хочу там поблукати.
Бо великий океан – це те,
що не наповнюється,
скільки б у нього не вливалося...»
(Чжуан Цзи)
Рання осінь
Зробила воду прозорою,
А ліс тихим,
Ніби сумним.
І в цю пору
Спокійну і благодатну
Чжуан Чжоу походжав
З вчителем на ймення Творець Блага
На мосту через річку Хао,
І споглядаючи воду прозору
Чжуан Чжоу сказав:
«Риби вільно у воді бавляться,
У цьому їх радість!»
«Ти ж не риба, -
Заперечив йому Творець Блага. –
Звідки знати тобі
У чому їх радість?»
«Ти ж не я, - заперечив Чжуан Чжоу, -
Як тобі відати, що знаю я,
А чого не знаю?»
«Я не ти, - продовжив Творець Блага, -
І звісно не відаю, що знаєш ти,
А що для тебе невідоме.
Але ж ти не риба,
І тому не можеш знати,
У чому риб’яча радість.»
На це Чжуан Цзи
Лише посміхнувся
І мовив так легко,
Як мовить тільки осінній вітер:
«Повернемось краще до початку, -
Звідки тобі знати,
У чому їх радість? –
Спитав ти, і я відповів
І ти дізнався, що знав я.
Я ж дізнався про це,
Гуляючи над річкою Хао.»
А рання осінь
Цю розмову слухала,
Навіть листям не шаруділа,
І посміхалась
Порізаними листками клена,
Що мали почервоніти
Від сорому –
У близькому майбутньому…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514180
дата надходження 29.07.2014
дата закладки 29.07.2014
«Книгу хотів дочитати, але раптом
У світильнику гніт згас.»
(Лу Ю)
Хотів запалити світильник
У тьмі нинішньої ночі,
Хотілось лише дочитати
Цю вічну книгу буття
Сторінки якої дописували
Мудреці кожної епохи –
Шукаючи знаки у глибині Неба,
Чи то серед тріщин землі,
Чи то у слідах людей,
Що так непомітно пройшли
Стежками Піднебесної
І зникли
У безодні Великої Порожнечі.
Я так хотів, щоб ця півонія,
Що губить пелюстки
Як губить Час секунди,
Що так само спадають у вічність,
Перетворилася б на ліхтар,
Що розвіяв би тьму
Темних міст
В яких живуть темні люди…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511422
дата надходження 15.07.2014
дата закладки 15.07.2014
«Вчитель рідко говорив про вигоду, долю та людяність.»
(Кун Фу Цю Цзи «Лунь Юй»)
Як можна говорити про те,
Чого люди не розуміють?
Як можна повідати по те,
Що неможливо пояснити?
Чому немає визначень,
Як можна пояснювати
Про сокровенне і таємне
В епоху фальшивих слів?
І коли цвіла Мо Лі Хуа
Вчитель якось сказав
Учням, думаючи вголос,
Про основу сущого - ритуал Лі:
«Згідно ритуалу
Шапку слід робити із конопель,
Але нині всі роблять її з шовку,
Що дешевше, і я слідую за всіма.
По ритуалу, треба кланятися
Біля входу до зали,
А нині кланяються нагорі,
Що зухвало.
І нехай я буду супроти всіх,
Але я кланяюсь унизу.»
Аромат Мо Лі Хуа
Як раніше плив
Над дахами солом’яними
І бронзові дзвони гуділи йому
У відповідь…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510181
дата надходження 09.07.2014
дата закладки 10.07.2014
Предковічна ріка Ло
Несе свої води на Схід
До тьмяної затоки Бо Хай,
До східного моря Дун Хай
Де острів безсмертя Пен Лай
Дарує нам істинний Шлях!
На берегах ріки Ло
Мислив про вічне Вень Ван
Зустрів фею ріки,
Співав з нею пісню про Небо,
Про таємничий місяць
Де веселий вухань Юе Ту
Товче в ступі зілля.
Фея ріки Ло!
Тобі лунають пісні
Старого співця Су Дун По,
Тобі дарую квітучу гілку
Священної сливи Мей –
Кидаю в потік бурхливий
Дарунок поета безсмертним.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509970
дата надходження 08.07.2014
дата закладки 10.07.2014
«Полум’ярем горю між вас храмовики
Пророкуватимем разом як хоч магістре…»
(Гійом Аполлінер)
Я теж язики полум’я
Здіймав як вітрила
Над кораблем своєї душі
(З тобою, старий магістре!)
Я теж знемагав від спраги
В камінній землі прочан,
Серед піску, що тікає з рук
(Як час). Я теж
Був серед монахів, що замість хреста
Прикладали до вуст руків’я меча
І слухали шум хвиль Кіприди
Зрікаючись радощів буденності,
Шукаючі обрій і слід корабля на воді.
Я теж снив Безансоном –
Уривками спогадів, перерваних
Дзвоном щитів залізних блукальців.
І на площі в Парижі
Посилав крізь дим прокляття
Сребролюбим мантійоносцям
І здіймався з гарячим повітрям
У височінь Ніщо.
Я теж вогняне вітрило
Порівнював з тим –
Конопляним, шматованим вітром,
Що несло нас – позначених знаками
До Землі Святої.
Але розчинившись в небі,
Ставши жменею попелу,
Збирав потім мозолястими руками
З вільними каменярами
Важкі сірі брили
Для злету у височінь
Ґотичної вежі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510185
дата надходження 09.07.2014
дата закладки 10.07.2014
«О, як же швидко
Білий день минає!»
(Лі Бо)
Білий день швидкоплинний:
За кожним білим днем
Настає чорна ніч сліпих,
А буває, що й низка
Білих днів припиняється:
Настають темні дні,
Які можна сплутати
З чорними ночами:
Можете занурювати
Свої пензлики поетів
У чорноту ночі замість туші
І писати найчорнішими знаками
Про оце сьогодення.
А можете малювати
На білому папері
День, що проминув
Тільки навіщо
Ви сонце теж малюєте
Чорною тушшю ночі,
Слухайте краще музику
У цій темряві,
Тільки не думайте про те,
Що вона теж замовкне…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509369
дата надходження 05.07.2014
дата закладки 06.07.2014
присвячую [b]Ю.К.[/b]
виспись замість мене
вчора
сьогодні
завтра
виспись безсистемно
виспись божевільно
просто виспись
а я пригляну
щоб нагорі не загасла
ватра
виспись замість мене
допоки ранкові зорі
ведуть
свої хороводи
співаючи оди
коханню
виспись замість мене
просто виспись
допоки не гасне
їх сяйво
виспись замість мене
допоки йде дощ
надворі
допоки тремтлива
тиша
наповнена сумом
ночі
безсонням мені
сліпить очі
виспись замість мене
допоки сонце
в облозі
світлом своїм
не розбавить
темряву кожної
ночі
виспись замість мене
просто виспись
а я цілуватиму -
щоночі -
твої до безмежжя
зелені очі
01.07.2014р. [04:41]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508527
дата надходження 01.07.2014
дата закладки 01.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.06.2014
«Перли розсипані.
Нажаль, розірвана нитка…»
(Райнер Рільке)
Наш світ зруйновано.
Намисто днів і слів розірвано.
У жмені перли істин.
Міста людської віри
У руїнах. Тліє прах надій.
Свою містерію безглузду правлять
Тиран і лицедій.
Наш сад порубано.
Священних манускриптів попелище.
І дим гірчить
У стійлах скотарів.
Світ нетривкий.
Вервечку часу й молитов
Розітнуто. Розпалась
На ноти пісня Всесвіту.
Молись. Епоха зла
Прийшла дочасно.
Над світом душ панує мла.
І про останні дні святі
Пророчить сивочолий старець –
Монах, скрипторій і скрипаль.
І я цю казку слухаю, нажаль…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504379
дата надходження 10.06.2014
дата закладки 25.06.2014
витягуй з долонь шипи давно зів'ялих троянд
це світло чужих зіниць є дзеркально розбитим
коли вгризається втома у тіло зграєю диких собак
краще їй підкоритись..
ми довго терпіли одне одному право бути собою
ділили пустелю постелі з точністю до сантиметра
але коли раптом вночі переплетались долонями
задуха ставала смертельно нестерпною..
годі боротись за ковток свіжого кисню
за те що мало б бути подароване від чистого серця
я зламала всі до останнього нігтя
у намаганнях роздерти
стіну поміж нами..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506387
дата надходження 21.06.2014
дата закладки 21.06.2014
Все прошло... Что мы можем еще сказать?
И молчим. Стон немой во тьму улетает.
А ведь мы... Мы ведь раньше могли летать
В небесах, разгоняя вороньи стаи...
Мы стоим на развилке земных дорог.
Из одной вышло две, но они поуже...
И по ним нас навеки разводит Бог...
Бог любви... И любви он уже не нужен.
Все прошло. Мы молчим. Да к чему слова?
Разошлись по дорогам необратимо
Две судьбы. Два желания. Чувства два.
Смолк оркестр. Окончание пантомимы.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506394
дата надходження 21.06.2014
дата закладки 21.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.06.2014
А що насправді в звуках цих… люблю…
Не розумію цього слова суті…
Так ніби я над прірвою стою…
Й збираю кульки ефемерні ртуті…
Так ніби вітром тополиний пух…
І почуттів накотиться лавина…
Один невірний рух… і на краю
Уже не я … а тільки половина…
Тому ніколи не скажу люблю…
Щоб не звучало це люблю банально…
Падіння мить… І серце я ловлю…
Вітрами пошматоване безжально…
Дощами… сонцем… росами впаду
На дні утопій… на краю Феміди…
Візьму за руку… й просто приведу
Тебе у ті сади Семіраміди…
Нехай вони відкриються тобі…
Оті долини африканських прерій…
І зникне сум… що жив в твоїх очах…
Розіллється на тисячі містерій…
Відчуєш прохолоду тих алей…
Моїх долонь вологу і сердечність…
І ту ледве вловиму паралель…
Яку ми називаєм безкінечність…
Бо скільки ще ходити треба нам
Стежками болю...відчаю... обману…
Як безнадійним двом мандрівникам…
Відкриється нам берег океану…
Облиш шляхи… якими ти пройшов…
Я проведу тебе по лезу скелі…
Насправді як основу із основ…
Ми віднайдемо воду у пустелі…
І не проси сказати те… люблю
Серед бетонів… пустоти… і бруду…
Щоби не прозвучало те люблю…
Як вирок всьому… ким була і буду….
Бо що насправді в звуках тих… люблю?…
Не поясниш ти цього слова суті…
Бо я насправді в ночі на краю…
Збираю кульки… ефемерні… ртуті…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505815
дата надходження 18.06.2014
дата закладки 18.06.2014
Я люблю тебе… ніч…
Коли місячне сяйво
На груди
Упаде і проникне
Крізь мене насправді
Наскрізь…
Я люблю тебе ніч…
Бо я знаю… так більше
Не буде…
Я люблю тебе всюди…
І завжди… безмежно…
І скрізь…
Я люблю тебе ніч…
До нестями… до болю…
До скону…
Коло місячне сяйво
На груди мої упаде…
У китайських садах
Зачарована сяйвом
Дракона…
Я люблю тебе так…
Як ніколи… й ніхто…
І ніде…
Я люблю тебе так…
Як ніколи… ніхто …
І нізащо…
Коли місячне сяйво
Крізь мене у серце
Ввійде…
Я люблю тебе так…
Безнадійно… відкрито…
Нестримано… й просто
Пропащо…
Я люблю… бо я знаю…
Що більше…
Ніколи… й ніде…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505421
дата надходження 15.06.2014
дата закладки 18.06.2014
Твоє/моє – усе,
Наше на двох – ніщо,
Життя – це столярський цех,
Час – це найбільше зло.
Кожен кожному – сіль,
Кохання – як дикий мед,
Ти відчуваєш сніг,
Я відчуваю смерть.
Чорний/білий – не птах,
Після тебе – усі не ті,
Тобі відмовляють – так,
Мене умовляють – ні.
Совість – найдовший м’яз,
Гордість – найбільший гвинт,
Так починаюся я,
Так починаєшся ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501301
дата надходження 26.05.2014
дата закладки 26.05.2014
«Чи не для нас це все приготували?»
- спитав Майл-Дуйн у кота.
Але кіт подивився на нього
і продовжив свою гру…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
У нас закінчись яблука – ті солодкі,
Як закінчиться колись все,
Бо нічого немає вічного –
Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
Чи то в її спогадах на човні надії.
На острові, що нам трапився –
Чи то випадково, чи то так мало бути,
Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
Але будівничі зникли – певно,
Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
В раю на вічній будові, чи то просто
Їм стало не потрібно бути
Серед острова крейдяних скель.
Ми знайшли там тільки кота –
Такого маленького, який знав істину,
Тільки ховав її на кінчиках вух –
Така вона була маленька, але справжня.
Він стрибав на кам’яних колонах
Зниклої цивілізації мудреців,
Він бавився зі століттями,
Як бавляться сірими мишами вечора,
Він сміявся з нашого невідання,
Він бачив нас тінями смішного суспільства,
Він був єдиною реальність нашої казки
(Бо кожне життя це казка,
Кожна смерть вигадка,
Кожен день подарунок).
Ми розвіємо вітром попіл
Мертвого юнака-єретика,
Порушника давніх заповідей
І попливемо далі… Бо час…
Ми не хочемо, щоб він зупинився…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500974
дата надходження 24.05.2014
дата закладки 26.05.2014
«Таємниця сія мені не відома.
А знаю, що вона наспівала мені багато чудес,
що збентежили серце моє.»
(Григорій Сковорода)
Наш острів – це скеля,
Що стирчить з океану часу
Як жовта очеретина
У свідомості мовчазного монаха,
Як дикий камінь,
За який постійно шпортаються
Блукаючі у пустелі істини,
Чи то на якому точать
Свої мечі патлаті лицарі
Чи то картаті Робін Гуди
Короля Конхобара мак Доннхада.
Абатство Алонард. Твої холодні стіни -
Замшілі й солоні.
Чотири сини, як чотири стовпи
Зруйнованої ірландської церкви:
Атрі, Кахал, Еохокан, Кінаед.
Ким же ще бути синам короля
Як не священиками?
Клан Холмайн. Його гіркі легенди
Пахнуть згарищем
І кульбабами квітня…
На сивих скелях
Виглядаємо сподівання
Яке згубили
Ще тоді…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470702
дата надходження 06.01.2014
дата закладки 24.05.2014
вона прокинулась вчора від бажання суїциду.
на вулицях було порожньо, нестерпно і трохи сиро.
і не відомо: чи дощ її бив у душу чи в спину
і чи то він закинув їй зашморг на шию.
вона прокинулась вчора. і не знала, що їй робити.
її не чекали ні друзі, ні колеги і, знаєте, навіть кредити
її не чекали. життя давно її поховало.
а серце чомусь продовжувало бити.
груди синцями від стукотів були вкриті.
і від цього боліло ще більше.
вона кричала, а хтось казав: — тихіше.. тихіше
ви ж порушуєте комендантську годину,
це карається законом і ляпасом з тилу
від тих, кому на вас начхати.
краще лягайте ви, дівчинко, спати.
і стане все кращим у завтрішню днину"
вона прокинулась від бажання суїциду.
і ранок той був таким звичайним.
кіт іще спав, на столі стояв чайник,
недочитані книги у ліжку лежали
і просили забрати з собою.
хоч знали — прохання тут марні.
її чекали перони вокзальні,
та потяги, на які не потрібні білети.
для них потрібно лишень померти.
вона прокинулась вчора від нестачі кисню.
губи синіли і в тілі було так тісно.
хотілося вирватись з нього і податись у Данію,
на острів Пасхи і звичайно ж в Австралію.
побачити полярне сяйво і нікуди уже не вертати
хотілось літати. літати хотілось. л і т а т и . . . . .
а тіло заковане й стихле, не випускало душі.
останнє, що вона зробила--
це прочитала його вірші.
вона не кричала сьогодні. не пішла на роботу.
так і не погасила кредит. не сказала нікому, як сильно
її болить. і що життя - це найкраще, що тільки може траплятись.
головне допоки живеш, головне не зламатись.
її не шукав ніхто. лише кіт віднайшов записку:
"поїхала. не повернусь. заховалась у тишу.
якщо комусь потрібна, шукайте мене по мапі
я ще занадто молода, щоб помирати"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500745
дата надходження 23.05.2014
дата закладки 23.05.2014
Вместо тепла – холода,
Грусти прикосновение –
Может и никогда...
Как бы на потепление...
Лужи насеял дождь,
ЗА ворот с крыши капает...
День через день – похож
радостью одинаковой
А на верхушке дерева птица
Песню свою поет...
То ли прогнать ее, то ли влюбиться
В семь разноцветных нот?
Снова искать и терять начало
С грузом и налегке,
Чтобы выгуливать вместо печалей
Счастье на поводке.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500224
дата надходження 20.05.2014
дата закладки 20.05.2014
той хто звик рахувати хвилини як гроші заощаджені банком
знає все про сьогоднішній курс валют і кількість відсотків
окрім того що кохану жінку не оплатити кредитною карткою
можна купити айфони парфюми авто соболині хутра
от тільки найдорожче не купиш..
так боявся втратити власність
день за днем відчайдушно боронив хоч яку але - автономію
коли мужчина бачить у жінці ворога
рано чи пізно він закохується..
але в неї вже немає сил воювати.
і розсипається з рук косметика ніби те що будувалось довго й старанно
та розтануло ніби сліди на піску із першою хвилею
любов не має нічого спільного з економікою
я віддаю тобі те що взяла у кредит
та йду банкротом
але вільною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499562
дата надходження 17.05.2014
дата закладки 19.05.2014
Розпатлане літо.
Еротика смаків,
Сонячне сито,
Спокуса злаків...
Відчинений сейф,
Свіжих думок,
Розхристаний шлейф,
Аж до зірок...
Вихід з системи,
Дотик до цноти,
Пишуть поеми,
Мрії - пілоти...
Розгорнуті схеми,
Маршруту проміння,
І теореми,
Азів просвітління...
Уроки літання,
Серед трави,
Процеси пізнання,
Кругом голови...
Скуйовджені хмари,
Розморений вітер,
Придумані мари,
Висилає Юпітер...
Розбещені фарби,
Вояжі фортуни,
Отямились барди,
Блукаючі струни...
Грайливі обличчя,
Квітів вродливих,
І блискавиця,
Бажань вередливих...
Курси щастя,
Для всіх охочих,
Підніметься настрій,
Хто тільки хоче...
Радість дитини,
У світі грошей,
Потяг рослини,
До неба очей...
Вибух емоцій,
Як канонада,
Забути про спокій,
До листопада...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499194
дата надходження 15.05.2014
дата закладки 18.05.2014
«Рівність, брате, виключає братство.
І в цьому слід розібратись.
А рабство завжди породжує рабство.»
(Йосип Бродський)
Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
З невидимою парасолькою Мадейри,
А якийсь чорноокий чоботар Езоп
Гукає йому слова вузькооких гуків:
«Містере! Ви би краще взули черевики,
Або взули оту мадам в чоботи-лінкори,
Бо Джон Ленон знову став Леніним
І вічно живим і комою в заповіті кесаря.
Не ходіть босоніж тротуарами «а-ля-рюс» -
Ви ж джентльмен або схожий на нього коп.
Пильнуйте свого саквояжа, в якому
Крім морфію живуть миші карного кодексу.
Ви ж доктор, чи то, вибачаюсь, лікар.
Коротше, знахар – лікуєте водогони
Міста з гучною назвою Вікна На Схід
(Бо шибки дзвенять, а Ви в молодості
Так хотіли стати фельдшером
І ставити клізму бульдогам королівства).
Містере! Ваші окуляри ілюмінатори,
Ви сам, як капітан підводного човна:
Давайте глуху команду «занурення»
Тарганам нашого часу. Моя вакса
Це колір Ваших днів. Пасує циліндрам.»
Але майстра щіток давно ніхто не слухає,
Не чує, бо навіщо. Вуха заткані ватою…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499313
дата надходження 16.05.2014
дата закладки 18.05.2014
Я не можу тебе не чекати.
Ти не можеш сюди не прийти.
Перед нами події і дати,
Купа місць і кав'ярень пустих.
Нам до щастя ще ти́сячі ранків
І мільйони самотніх ночей.
До любові ще сотні світанків
І змарнілих зустрічних людей.
Заварю́ кілограми ще чаю,
Обійду зо дві тисячі міст,
Поки я тебе все ще чекаю,
Поки в снах ти ще бажаний гість.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496027
дата надходження 30.04.2014
дата закладки 01.05.2014
...И слова, как иероглифы-пауки,
расползутся тенями по всем углам -
древних ружей не спущенные курки,
кровоточащий жар воспаленных гланд,
хриплый кашель чернилами вдоль полей,
жгучей желчью - италиком между строк,
можно губы сажать на монтажный клей,
но они все одно разойдутся в срок:
Когда ружьям настанет черед стрелять,
торганешь своей кровушкой на разлив -
вместо самого честного крика "Блять!"
что-то выдохнешь вроде похабных рифм,
всех разящих токсином за полверсты,
чтоб на солнце от них окислялась медь.
Чтобы сдохнуть от залпов на холостых -
это надо, пожалуй, еще суметь.
Уже кончилось все, опустел партер,
те кто мертв - те мертвы, ну а ты жива.
Но за светом софитов, там в темноте,
тебя ждут на сияющий карнавал
в сотню масок и глаз, в круговерть теней,
между жизнью и смертью привычный спор,
те, чьи души размазаны по стене
от рояля в кустах до стрельбы в упор.
И сидишь, на крови закалив иглу,
было б сто - понадеялась взять числом.
Прошиваешь насквозь истеричный глум
и кровящийся ангст без последних слов,
выводя строчку в "правильное", в мечту.
Нитка тянется, вьется, ползет, но - щелк -
результатом старание не зачтут.
Оборвалась на вдохе - начнем еще.
Паутинкой из слов не слатать края -
или слово должно быть другим, иным.
Тот, кого на лету не собьет рояль,
будет сбит из турели. И со спины.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495211
дата надходження 27.04.2014
дата закладки 27.04.2014
Мілош завжди любов свою Марту, жінку із скандинавським характером, українським тілом та східно-польським акцентом. І навіть коли її легені перестали працювати в тандемі із здоровою свідомістю, і усі архаїчні людські інстинкти у ній позасинали разом із бронхіальними хрипами – він продовжував любити її: мовчазну, стомлену, виснажену, наче літню очеретину, тривожну і неспокійну, піклуючись за нею, заправляючи ковдру, цілуючи у чоло, засинаючи поряд.
Часом мені здається, що сутність чоловічої любові у перманентному інстинкті піклуватися жінкою за будь-якої погоди, за будь-якого віку, при будь-якій непримиренній гордості і образі, допоки вона з тобою…і вічність опісля неї…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494901
дата надходження 25.04.2014
дата закладки 26.04.2014
«Зі свого квітучого саду
Назбирай запахущих споминів про квіти,
Що зникли століття тому.»
(Рабіндранат Тагор)
Весна – це хатинка для їжаків:
Всі мої думки колючі,
Як апострофи у книзі Судного Дня.
Нагромаджую фрази,
Як каміння, що назбирав
На вбогому полі
Волошкових сутінок.
З чорної тканини ночі
Шию собі сутану монаха-схимника,
З тонких ниток місячних променів
Плету собі хітон орфіка дня.
Мої нічні пісні тихі,
Мої прозорі думки підняті
З бездонного колодязя чорноти,
Мої рядки незачесані
На папірусі пелюсток вишні.
Напишу заповіт:
Слова мої повітряні –
Їжакам лісу темного:
Най бережуть їх на досвітках
Від поглядів злих і колючих,
Черевики мої стоптані –
Синицям пагорбів тисових –
Най зів’ють у кожному
Гніздо маленької істини,
Мій дім відлюдника –
Старому пугачу:
Най живе на його горищі,
Най прокричить серед ночі
Світу сього цинічного
Правду-матінку моторошну,
Мої рукописи вицвілі -
Старому круку чорному:
Най читає їх оком блискучим,
Най береже таїну літер
Аж до Суду Страшного Божого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490132
дата надходження 03.04.2014
дата закладки 24.04.2014
Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:
«Ось і відвідав
Свій притулок колишній…»
(Рьокан)
Жовтень рудою вивіркою
Визбирує істини жолуді
У темне дупло старості.
Сірою мишею вечора
Віршів шурхотить листям
Сумних дитинства спогадів.
Чорним щуром сучасності
З хати з мертвим господарем
Біжить на подвір’я Космосу
Гризти нудьгу одвічну
Чорну, як та безодня,
Що висить на нами грішними
Відколи втомлені пращури
Очі відкрили Сонцю жорстокому.
Гризе нудьгу, доки сутінки
Людських думок та юної радості
Стануть черствішими
За хліб безхатька-філософа,
Що блукає Сковородою одвічним
Спаленим полем мрій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372407
дата надходження 21.10.2012
дата закладки 14.04.2014
Якщо довго слухати звуки Орфею,
Можна стати у небі зорею,
Навіть не знати, що в Тебе є світло,
Запустити в темряву свій промінь.
Засяяти красиво, яскраво і гідно,
Щоб лишити сонце - спомин...
Роздивитись довкола немає проблеми,
Тільки щоб бути в курсі системи,
Не боятись ночі, вона є романтик,
Астрал так близький і ніколи не пізно.
Скинути окови, зняти той фантик,
Що душу мучить реальністю дійсно...,
І кормити спраглих своєю харизмою,
Бути маяком кольорів і призмою,
Коли геометрія звичайного простору,
Виходить за межі, скуті рамки,
Пролити фарби до темного контуру,
Згоріти й лишити по собі світанки...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490882
дата надходження 07.04.2014
дата закладки 08.04.2014
Червона Шапочка підкурює жовтий «Кемел»,
перша затяжка – на повні-повнісінькі груди,
повітря січня клубочить в видиху, руки студить,
каналізації випльовують пару в темінь.
Червона Шапочка косо дивиться на годинник,
підсвітка – тьмяна, і ледве видно, що пів на другу,
над головою дротів сплетіння жене напругу
в усі кутки вигрібної ями, що їсть невинних.
Порожні вулиці простелились січневим брудом,
лиш трохи снігу – та й той до завтра уже розтане,
а по провулках, в лахміття купах, немов шамани,
бездомні сплять – ніби вже не пси, але ще не люди.
Та от у тиші, з-за рогу Сьомої чути кроки –
напівмороз їх розносить по місту на сотні ярдів,
їх відбивають долішні поверхи і мансарди
й окремі рівні каналізації неглибокі.
Червона Шапочка хутко гасить «бичок» об стіну,
кида на землю – і той продовжує ледь диміти.
Вона вдивляється – біля бару Джерома Сміта
самотня постать іде нетвердо – по ходу, «синій».
Коли ж примарне ліхтарне світло його хапає
і три секунди трима у своєму слабкому клінчі,
Червона Шапочка набира повні груди січня
і видихає, і застигає за рогу краєм.
Зимова темрява – найчорніша з усіх можливих –
її до себе горне, як горнуть дітей у сім’ях.
Червона Шапочка затискає ножа руків’я
й тамує трепет у передчассі крові і дива.
І от, коли він геть поряд з нею іде неспішно,
і в ніс б’є запах старих сигар і чистого віскі,
вона, ніби темна тінь, підступає близько
й ножем на горлі йому малює нову усмішку.
Січень краде геть усі передсмертні звуки,
кров на руках – гаряча, та стигне швидко.
У гаманці у трупа – лише кредитки,
двадцять зім’ятих баксів і фото внуків.
Червона Шапочка усміхається в холод ночі.
Кров із леза – об білу мерця сорочку.
Фото – в кишеню, в смітник – кредитки і гроші.
Втеча у тінь. Каптур червоний і маска вовча.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491047
дата надходження 08.04.2014
дата закладки 08.04.2014
«Коли назирці доля йшла за нами,
Як божевільний з бритвою в руці.»
(Арсеній Тарковський)
Мій сусід збожеволів:
Хоче підпалити мою квартиру,
Каже, що саме йому
Споконвіку належала
Моя комірчина і ванна.
Мій сусід збожеволів:
Приводить до під’їзду
Якихось безхатьків та наркоманів
Щоб вони хуліганили
І нищили все, що не можна
Нищити.
Мій сусід збожеволів:
Це зрозуміли всі
Жителі нашого будинку,
Але божевільня зачинена
Та й ніхто б не захотів би
Його туди спровадити
Від гріха подалі,
Бо він ходить з каністрою
Нафти повною
І погрожує
Спалити весь будинок,
Якщо йому не віддадуть
Мою квартиру стареньку.
Мій сусід збожеволів:
У нього манія величі –
Вважає себе Наполеоном
Імператором візантійським
Та поборником віри
(А всіх інших єретиками),
Торквемадою
Та великим диктатором.
Зробіть йому ін’єкцію –
Заспокійливе,
Бо наробить біди несусвітньої,
Що все наше нещасне місто
Ще довго буде
Ліквідовувати…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489058
дата надходження 30.03.2014
дата закладки 30.03.2014
Її називали чаклунка… Вона ж – чарівниця…
Правителька гір...і дрімучих прадавніх лісів…
Подекуди злісно кричали “Ота дика птиця”…
Усі… Що боялись смертельно…
І ті… Хто торкнутись не смів…
Не була підвладна ні вітру… ні зорям… ні долі…
Надміру чарівна у дикій своїй простоті…
Не знала кайданів… Лиш поклик постійний до волі
Тримав її тіло і душу у дивній отій чистоті…
Лиш кликала вітер… Аби розчесав її коси…
І подихом чистим з п’янких і далеких полів…
І… ніжним коханцем вплітаючись в дивне волосся…
Свою таємницю той вітер якось розповів…
І силою стала для неї ота таємниця…
Хоча і не знала… Навіщо була їй дана…
Хвороби руками зціляла… неначе жар-птиця,
Читала природи нечутні думки і слова…
Боялись її… А ще більше, мабуть… не любили…
За силу оту… І,напевно… ще за красоту…
І злобу всесильну у чорній душі затаїли
На зоряне небо… на місяць… озер чистоту…
І ненависть їхня рікою на неї лилася…
Як темрява світла ніколи не зможе простити…
Тому… що вона їм ІНАКШОЮ просто здалася…
Тому… що розбила дощенту всі СТЕРЕОТИПИ…
Як темрява – світло… Як чорне ненавидить біле…
Так простір заповнює завжди ота пустота…
Так барв кольорових страхається зморене… Сіре…
Так морок невтомно питає ціну у життя…
Так страх безнадії… у віри постійно питає…
Краплиною чистою в трави полилася кров…
І що її вбило… Понині ті гори не знають…
Чи Ненависть вічна?... Чи, може… Безмежна Любов?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488613
дата надходження 27.03.2014
дата закладки 27.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.03.2014
Як хиляться верби у темряві ночі над яром,
І вітер студений їх пестить, розчісує коси,
То вдовж огорожі по цвинтарю бродить примара-
Дівчина струнка, молода, з посивілим волоссям...
Це місце страшне... Не підійде ніхто, не спитає-
Чого ж-бо не спиться спокійно тобі в домовині?
Лиш стовбур у дерева стогне, як вітер хитає
його... -Розкажи, ким була і ким стала ти нині?...
І дівчина з тугою стовбур холодний обійме...
І груди оголені ніжно торкне огорожа...
Пройде між могилами, квітку лежачу підійме,
І в сиве волосся вплете, мов живу, жухлу рожу...
Одна лиш ти, вербонько, знаєш про їхнє кохання,
Як хлопця кохала, як в шалі кохання зливалась
З коханцем, як втомлено з ночі до рання
Кохання пила, як жертовно йому віддавалась...
Як зрадив її, як покинув, кохання напившись,
Волосся розкішне руде вже руками не тішив...
Спокійне кохання знайшов, від нестями втомившись.
Вона ж як шалена була, то й зосталась... Залишив
У пам"яті серця здригання чутливого тіла,
І смак на губах, що усюди його цілувала...
Забути політ відчуттів не змогла. Не зуміла.
Вона не стерпіла. І руки на себе наклала...
І як понесли у скорботну останню дорогу
У білому платті, красиву таку, одиноку,
Лиш верби вклонились над нею, мов молячи Бога
Простити її і прийняти в безодню високу...
І бачили верби, як колір рудого волосся
Неначе болотний туман оповив сивиною,
І коси верби наче пестили дівчини коси,
Допоки її не покрило землею важкою...
Та тільки-но ніч в повнолуння усе оповине,
І світло нічне над землею розкидає шати,
Вона покидає у смутку свою домовину,
І до огорожі виходить когось виглядати...
Кого? Може хлопця? Та ні. Він забутий. Забутий
У спокої світу сьогО упокоївся свОго.
Давно ланцюгом ефімерного шлюбу прикутий.
Він їй нецікавий. Вона виглядає- нового.
Когось, хто запестить, розчеше розпатлані коси,
І в його руках вони колір шалений відновлять,
Мрійливо хто гляне, як пристрасно гола і боса
торкнеться його, і ні в чому йому не відмовить...
То мрії дівочі, овіяні вітром бажання.
Було все колись. Все здійснилося... І не збулося...
Скінчилось життя. Та безсмертне дівоче кохання.
І верби скорботно розчісують сиве волосся...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483372
дата надходження 04.03.2014
дата закладки 11.03.2014
Я ставила крапку не раз
Щоб все вже скоріше скінчилось
Та коми плелись повсякчас
І знов поруч з ним серце билось.
Я йшла якнайдалі, кудись
Щоб не перетнулись дороги
Та він все на мене моливсь
І знов йшов до мого порогу.
Я спогади свої стирала
Щоб жить лиш сьогоднішнім днем
А подумки Бога благала
Ще раз з ним гулять під дощем.
Я серце на ключ зачинила
Щоб боляче знов не було
Тим самим крижину створила
Яку не розтопить ніхто…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484218
дата надходження 07.03.2014
дата закладки 08.03.2014
Я розмалюю вам свій чорний БІЛЬ…
Що навкруги – на сотні кілометрів…
Що вербами проріс в душі моїй,
На душу впав вагою кубометрів
Води… не випити, не з”їсти, ані вкрасти…
Розбилось серце… сотні черепків...
З них можна хмарочоси вже покласти,
Китайські стіни виплести з кусків…
Його я розмалюю тільки в чорні…
Ще, може… білі, сірі кольори…
Він, ніби місяць… що, коли уповні…
Він, ніби монстр… із чорної діри…
Покрив усе… і став,ніби, у нормі…
Весняні квіти замели сніги…
І плаче місяць, той, що вже уповні…
І виє монстр із чорної діри…
Земля затужить… і погасне сонце…
І … дань віддаючи журбі…
Я душу віддам сину…
Серце – доньці…
Усе… ніби нічого й не було…
Тобі?...
Лиш тіло… Вільне…
В чистій оболонці…
Таке собі… Без палочки ZERO…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484062
дата надходження 07.03.2014
дата закладки 07.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.03.2014
я люблю движение
если оно не по кругу
если ты наматываешь круги,
то это не жизнь,
это мототрек
и вот
когда ты в очередной раз
встретишься лицом
со своим вчерашним днем,
ты задашь себе всего один
вопрос -
сколько может вытерпеть
человек?
27.02.2014г. [20:53]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482443
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 28.02.2014
Був колись найближчим, найріднішим, та на відстані протягнутої руки його тримала. Мав доступ до тіла, та до душі. Та не знав, що має до останнього.
Тримала його у найпотаємніших закутках. Та не пускала до них його.
Палко. Проникливо. Відверто. Проникав в мене.
Був другом, коханцем, коханим, а не здогадувався про останнє.
Відштовхувала його, аж поки не втратила.
Ми були найріднішими і найчужішими водночас.
В голос я ніколи не говорила йому, що люблю, а от в душі, про себе, я мільйони раз казала це беззвучно дивлячись у його безтями закохані очі.
Приходив завжди, коли був потрібен. Хоча був потрібен завжди, та не знав. Звала, як друга, прощалися завжди, як коханці, а може закохані.
Мабуть.
Ми і десяти хвилин не могли провести поряд у напрузі поглядів на відстані протягнутої руки, що одразу ж впадали у вирій обопільних обіймів.
Чи то кава була такою п’янкою. Чи то він п’янив мене собою.
Я не кохала його. Так я йому казала. Він думав, що я не кохаю, та інше казали мої очі, губи, думки і тіло. Боже, як би я хотіла знати, що він все бачив і розумів.
Він був моїм сонцем.
Він був моїм всим.
Його я нікому не показувала, і лиш тепер розумію чому.
Якщо щось насправді любиш, то не розказуй про це нікому.
Ось і я так його берегла.
Поки не втратила.
Було одне у нас дерево.
Під ним ми прощалися.
Недалеко від мого дому, тому маю змогу споглядати, як воно вмирає і оживає по сезонах.
Ось і наші почуття так. То вмирали. То оживали.
Пам’ятаю, як одного разу оживили їх навесні, дерево цвіло, а я стоявши під ним і у глибині обіймів коханого, шепотіла йому на вухо прохання не допустити зробити мені це знову. Щоб не дав мені піти.
Він намагався, та я знову йшла від нього. Я була молода і досить налякана. Поки не пішов він.
[b]Тоді я займала 99,99 % його душі, я і була його душею. Крім мене він любив лишень може свою гітару.
Зараз я і не 0,1 % його життя. [/b]
Одне смс за рік, і то від мене.
Одна зустріч за два роки, і то з моєї ініціативи. Лишень на годину, і для розмов про наших нинішніх. А я все ж не могла не дивитись на нього, як і завше, з теплотою у очах, смутком у серці, і словом «люблю» у голові.
[b]
Ті люди, які одного разу стали для нас кращими, особливими, ніколи не стануть просто знайомими.[/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459058
дата надходження 07.11.2013
дата закладки 27.02.2014
Я рано чи пізно цей вірш допиш́у.
Він більше не буде мене турбувати.
І саме тоді я тебе відпущ́́у,
І саме тоді перестану кохати.
Цей вірш відболить, відпече і помре.
Залишаться тільки слова на папері.
І виллється в ньому нарешті все те,
Що ти не забрав, зачинивши всі двері.
Все те, що у мене зосталось в душі,
Все те, що колись у тобі я кохала.
На згадку мені залишились вірш́і.
От, м́абуть, і все. Вже кінець. Дописала.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371061
дата надходження 15.10.2012
дата закладки 26.02.2014
« - Чудово тут, - сказав Тадг.
– І щасливі ті, хто живе на цій землі.
А тепер витягайте корабель на берег і сушіть його.»
(Скелла «Тадг на островах Мананнана»)
Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.
Вітрила моєї свідомості
Напнуті над кораблем мрій
Несуть моє тіло
По крижаних пустелях реальності
У порожнечу Великого Звільнення.
У тихих сутінках слухаю Баха
Під небом чорним готичного храму.
Кожне місто це теж океан думок
На човнах віршів і каравелах книг
Попливу за обрій…
Чи то хвилі чи музика
Гойдають мене у цій нескінченності снів,
У цій кавалькаді дерев-прочан,
Мій одяг-тіло важить менше піщинки
Про яку говорив Будда,
Яку вітер носив по тій пустелі,
Де блукав мовчазний Христос,
Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
Яка сама є Всесвітом,
Каменем наріжним Землі,
Уламком гори Сумеру
Якорем Ковчегу плинності.
Літаю щоночі над старим Дубліном,
Над зеленими пагорбами Ірландії
Білою совою сучасності –
Птахом замшілого лісу
І вересового стогону…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367574
дата надходження 29.09.2012
дата закладки 26.02.2014
[i]Одвічний смуток і гірка печаль,
І серце крається й болить душа.
І переповнюється сумом все,
Людина дихає ,а не живе.
Існує в вирі, буревії днів,
Оплакує себе з повік віків.
І мліє біль, і ниє вся печаль,
Не повернути все уже на жаль.
А біль живе, болить, пече...
А з болем лихо в серці ще живе.
Хоч час лікує рани у душі,
Та шрами вічні, і болючі, і терпкі.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481708
дата надходження 24.02.2014
дата закладки 24.02.2014
я стану твоїм
рабом/другом/покровителем/ворогом
розвіюся піском по землі
розсиплюся порохом
буду для тебе яблуком Адама чи його малиною
буду твоїм Гаутамою
буду твоєю єдиною
подолаю всі твої пастки
і знайду всіх твоїх деміургів
перестелю наново твоє ліжко
і тих, кого в ньому пригрів
відкину все зайве
залишу тебе
і кілька своїх номерів
а коли через алкоголь у крові
ділитимешся таємницями
я буду тішитись як дитя
і цілувати тебе між ключицями
так й житимемо в моїй голові
без електрики і нових надходжень
знаєш, була б я Буддою
то кохала б тебе всі свої п'ятсот перероджень
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457716
дата надходження 31.10.2013
дата закладки 24.02.2014
знаєш, а в горах уже випав сніг
я слухаю музику, інколи щось читаю
ти не існуєш без неї, як я не існую без книг
та імбирного чаю
закутуюсь сильно у твій шарф барвистий
вдихаю твій запах і видихаю
разом з собою у ранок імлистий
лиш листя пролітає над стріхами
а я йду собі мовчки
змирившись з новими віхами
історії нашої
*
я лікувалась від тебе весь час
здається, хворіла тобою вже бувши дитиною
або й давніше
коли люди лише починали говорити латиною
я лікувалась голодними меланхоліями
осінніми вечорами, поїздами і коліями
ходила самотньо вулицями німими
дивилась за птахами. хотіла з ними
лікувалась вином і голосними трактирами
шукала себе у барах з поганою репутацією
нічними рейсами, п'яними пасажирами
шукала та не знайшла себе. евакуація
я спішила за враженнями, та нOвими колежанками
рятувала себе випадковими майжезнайомими
я намагалась зробити їх своїми бранками
та вони йшли так і залишившись невідомими
те, що ти коли - небудь повернешся брехня настільки
як і те, що рани лікують часом
я лікувала, а чи помогло
запитай мене іншим разом
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454291
дата надходження 13.10.2013
дата закладки 24.02.2014
«Про те, як тиша всіх століть
безсмертних щастю вчить…»
(Вільям Батлер Йетс)
У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі
Муркоче коло Всесвіту воріт,
Самотність пророкує і, до речі,
Читає позабутий манускрипт
Написаний на камені дольмена.
Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
Монахи написали про бої й знамена
Народів зниклих і літописи важкі
Де кожна літера тяжка й черлена –
Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
Все зникло… І нащадок збайдужілий
На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
І нарікає, що життя марудне,
Марнує дні свої і в сірі будні
Відтінок буруватий додає вина.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398601
дата надходження 06.02.2013
дата закладки 21.02.2014
И ничто не зацепит их, если они вдвоем,
Они - замкнутый символ, пазлы одной черты.
И они бы сидели, таращась на водоем,
Солнце крыло бы их веснушками, как холсты,
И скучать стало сложно бы, мир вдруг бы стал простым,
И вокруг бы весна рисовала последний штрих.
Они знали бы точно, что где-то на небе сын,
Выбирая родителей, пальчиком тычет в них.
Они знали бы все о друг друге не по словам,
А по смыслам. И бесконечность руки в руке...
Они слали бы письма звуками по слогам
На каком-то другим неведомом языке.
Они звали бы вечность - она приходила к ним,
Им не стоило пыжиться прятаться и юлить
Только Богу известно, чем бы Он их хранил,
Только должен был обязательно их хранить.
Не порвали бы уз ни горе ни страх, ни смерть,
Ни падение ввысь, ни взлет в голубое дно,
[i]
Если б там у метро, она не сказала "нет",
А он был бы смелей, приглашая ее в кино.[/i]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480623
дата надходження 20.02.2014
дата закладки 20.02.2014
«Все хорошо» - заученная фраза
Все хорошо…пускай в душе февраль
А память все пускает метастазы
Все глубже…ей совсем не жаль.
«Все хорошо» - ты говоришь с улыбкой
Им незачем рассказывать как есть
Уже однажды допустив ошибку
Вас не потешит «радостная» весть.
Все хорошо…опять ревешь в подушку
«Нормально все» - осенняя хандра
Руками согреваешь чая кружку
Стирая с памяти прошедшее вчера.
Все хорошо…не верьте этим строчкам
Все хорошо…иному и не быть
Из льдинок собираю по кусочкам
Я слово «СЧАСТЬЕ», в жизнь чтоб воплотить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479210
дата надходження 13.02.2014
дата закладки 16.02.2014
Сьогодні бачила тебе в метро
І цього разу очі не підвЕли
Мов відчайдушна ставка на «зеро»
Напруги віти нАміцно обплЕли.
Паралізовано і розум, і думки
Свідомість наче полишає тіло
Дається час пропущений взнаки
Збудивши те, що вже осточортіло.
Знайома куртка, витертий рюкзак
І легка втома відпечатком в’їлась
Такий собі типічний одинак
Чия душа у мОїй зачаїлась.
Сьогодні бачила тебе в метро
Не дихаючи здалеку дивилась
Піднявши комір власного пальто
У натовпі безслівно розчинилась…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479737
дата надходження 15.02.2014
дата закладки 16.02.2014
Я автор чорного роману…
А, може, білого вірша…
Найтонших ліній із туману…
А чи творець самообману…
Хто ж я така?
Я ворог чорного безмежжя…
Любитель крон…
Серед усіх оцих обмежень…
І заборон…
Сплету вінок собі з туману…
І яворів…
Пройдусь по всіх земних майданах…
Без прапорів…
Вплету у той вінок я квіти…
Всіх кольорів…
Щоб тільки день цей не забути…
Щоб він горів…
Скажіть мені, та вже сьогодні…
Бо час летить…
Якщо вам також накипіло…
Якщо болить…
Пісок. Вода. Чому так швидко?
У небуття...
Я автор чорного роману..
Тонкий творець самообману...
А чи життя?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479721
дата надходження 15.02.2014
дата закладки 16.02.2014
я — серце.
я — серце , що хоче померти.
я — південь.
я з липня по серпень.
я — море,
яке хочу з пам`яті стерти.
я — номер.
я — наш другий поверх.
я — нерви,
як нерви сусідської стерви,
я — жребій,
який "перетерли".
я — стовбур,
що стОїть на зламанім гробі,
в корОбі —
кістки віршороби.
мене непокоїть лише лиха думка —
здирате колишнє чоло.
таким, який був, мені точно не бути.
а значить - мене й не було.
я міг би почути маленьке "вітаю"
не бавитись з грибом блідим.
живі не вмирають, допоки не взнають
що стали для когось ніким....................................
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455623
дата надходження 20.10.2013
дата закладки 25.10.2013
Відбувся день.
Розлито чорну каву.
На небі гуща.
Тільки пектораль
вдягає місяць
золото-рудаву
і дощ об шибку б’ється,
мов кришталь.
У вазі сонце –
жовті хризантеми,
вони про Вас нагадують мені.
коли погляну,
то зникає темінь
і промені з них ллються
неземні.
Каштани багряніють у пожежах.
У різні боки –
іскри-кожушки.
І карі очі поглядами стежать –
передчуттями
всипані стежки.
Листи читаю,
писані «між іншим»
і, наче чую голос вдалині,
що не погас,
а став іще ніжнішим…
як жовті хризантеми на вікні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449565
дата надходження 17.09.2013
дата закладки 16.10.2013
Коли вона
заплакала уперше –
святилище здригнулося.
Боги
на вершах,
сиві голови підперши,
відлунювали словом.
Навкруги
буяло літо,
шаленіло цвітом.
Вони ж, мов діти –
у руці рука -
прощалися
урочисто і світло.
Полин і вітер –
ниточка гірка.
Як на плече
упали сльози вдруге,
від туги
небо тріснуло.
Вона
не вміла
залишатись просто другом
і лугом
поверталася сумна…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442396
дата надходження 09.08.2013
дата закладки 16.10.2013