Де музика, що вплетена у сни,
Мов опіум призводить до звикання,
Де спогади найвищої ціни
Руйнують знов усі переконання,
Коли у голові системний збій.
Від радощів гучних і до прострацій,
Відкриюся я ніжності новій,
Позбувшись всіх акторів й декорацій,
Хоч ліжко ще холодне і жорстке,
І простору буває забагато,
Жадаю щастя, що таке хитке,
Боюсь шляху, що ще не розпочато,
Хоч надкультурні погляди гнітять,
Хоч кава не долає більше втому,
Тримаю ніжно ніж за рукоять,
І відрізаю зайвих по живому.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974384
дата надходження 20.02.2023
дата закладки 20.02.2023
Хто я у білому тоні завіси,
Хто я в молочному дотику зір?
Стоптано всі одинокі карнизи
Долею збитих у зареві ... гір.
А місяць колише свою виднооку...
Стелиться журою тиха морель.
"Колись" утекло і лишИло розсоху
У дивнім садУ першозваних поем...
І марно шукати сліпої надії.
Світло ще сяє, хоча і в кінці.
То хто я?- Лише колихнеться у тілі
І зломиться вітер у сильній руці...
05.02.2023
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973259
дата надходження 08.02.2023
дата закладки 12.02.2023
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.11.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.11.2013
вудити рибу у небі.
з хмар босі ноги - у простір...
у кожнім живе потреба
хотіти більше ніж "вдосталь".
дивитись на звичні речі,
і бачити їх інакше -
має бути шлях до втечі
від реальності
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431715
дата надходження 15.06.2013
дата закладки 16.06.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.03.2013
Яке люблю?!
Нема натхнення для отих любовей!
Та й, чесно кажучи, немає діла до ць́ого вже нікому.
Не вистачає ч́асу і нема наснаги.
Ми заклопотані лише собою.
Із нас же кожен зараз хоче тільки грошей й слави
І якось дивно думати ще про якісь любові.
Егоцентризм - наша сучасна дійсність -
Засів десь глибоко в людську свідомість.
О так! Ми є сучасне молоде суспільство,
Не розуміюче добра й любові.
Егоїстична все ж таки у нас натура
І думаю, з цим кожен буде згоден.
Таку позицію диктує нам модерн-культура,
Яка, що смішно, є створена самим народом.
О, ми сучасні, толерантні, в нас культ особи.
В науці робимо якісь дослідження і спроби
Щось зрозуміти, винайти і вивчити саму людину.
Дивіться правді в очі, світ розвалиться на тисячу частинок.
Відчужена самодостатня сутність
Живильну людськість з нас випила давно.
Жорстокість, пафос, черствість і байдужість -
Здається, це провідні риси сучасного кіно?
І так, ми діти двадцять першого століття.
Маб́уть, нам є, все-таки, чим пишатися.
Ми покоління технологій, до наших послуг терабайти інформації
Та залишається питання:
Чи ми не на шляху своєї деградації?..
19.05.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410001
дата надходження 18.03.2013
дата закладки 27.03.2013
За тиждень до календарної осені з моїм сином почало щось коїтись. Він не виходив зі своєї кімнати, не дратував мене дурнуватими запитаннями, не просив їсти й пити. Він не вимагав чистоти у своїй кімнаті. Не розкидав коридором взуття, не приводив додому незнайомих мені людей.
Востаннє я бачила сина із якоюсь жінкою років тридцяти. Вона виглядала дещо розгубленою і постійно забувала, де знаходиться туалетна кімната в нашій квартирі. Я традиційно заварювала їй міцну італійську каву, яку та випивала мовчки. Ця жінка не розповідала мені, хто вона і чого хоче від мого сина. Мені нестерпно хотілось задушити її мотузкою і викинути з вікна другого поверху, але тоді я так би й не дізналась про її сутність і наміри. Я відчувала, що ця жінка мені потрібна, принаймні_зараз.
На диво, незнайомка страшенно мене приваблювала. В неї були правильні риси обличчя і шрам на верхній губі, наче від порізу. Волосся коротке, ледь торкалося плечей, мало відтінок какао. Я принюхувалась до її запаху. За нею щоразу тяглись різні аромати. Ніби вона перед тим, як зайти до нашого помешкання, збирала малину або цупила троянди. Я любила запах цієї жінки.
Вона щоразу повільно піднімалась в кімнату мого сина, а я залишалась внизу , хоча стрімголов хотілось бігти за нею, спостерігати за кожним її рухом, за незрозумілими мені діями. Тепер вона приходить як до себе додому. Приносить свіжоспечений хліб і літру молока. Я чемно забираю буханець з її рук, відчуваючи в собі незрозуміле тепло. Цю жінку я знаю надто довго, щоб запитувати її ім’я і надто мало, аби дозволяти їй носити свій одяг.
Коли я гукаю сина, то тетерію від незрозумілої мені тиші. Більше того, я не можу збагнути, чому та жінка декілька днів поспіль не покидає нашої квартири. Вона носить мої хатні тапочки , витирає до блиску мої вікна, користується моїм лаком для волосся.
-Я ще занадто мало тебе знаю, - кажу я їй.
Вона мовчить, попиваючи чорну італійську каву.
Сьогодні 31 серпня. Я човгаю коридорами у пошуках хоча б якогось натяку на присутність сина. Його зубна щітка на місці, куртка на вішаку в коридорі. Осінні черевики в тумбочці. Шарф, за звичкою, лежить на холодильнику. Все на своїх місцях. Але жодного натяку я так і не знайшла. Можливо, це якась гра. Мені потрібно нишпорити в комірчині? Зараз і туди гляну, хоча ні. Не_варто.
Я чекала її на кухні. Була вже 11 година ранку. В такий час вона приходила впродовж тижня. Сьогодні я вражаюче нервово відчувала її відсутність. Вона мусила знати, де мій син. Вона мусила привести його назад, аби я переконалась, що з ним все в порядку.
Годинник гупнув в дванадцяте. Я заціпеніло сиділа в тій же позі, готова будь-якої хвилі схопитись за кавоварку і налити в чашку чорного напою своїй гості. Мої руки помітно почали трястись, ніби втрачали контакт із зап’ястям і через долі секунди мали відпасти. Я почала ними розмахувати, щоб процес втрачання своїх кінцівок розпочався швидше. Мені так заважали руки.
Раптом почувся стук у двері. Дивно, та жінка ніколи раніше не стукала. У неї був екземпляр ключів. Я боязко підійшла до дверей, відчуваючи якусь тривогу, що вп’ялась мені точнісінько в серце.
-Хто там?
-Люба, ти вдома? Відчини , будь ласка. Це я.
Хто стояв по той бік дверей, мені було досі не відомо. Я побігла назад на кухню, всілась за стіл і мовчки почала пити каву, призначену для Неї. Стук у двері був настільки нав’язливим, що я вчувала в ньому певний ритм, а то й мелодію. Проте піднятись не наважилась.
Двері прочинились самі. Я різко повернула голову в їх бік, намагаючись пригадати, чи чула , як повернувся ключ. Ці спогади ніяк не хотіли виринати. Ніби їх не існувало.
Я піднялась зі стільця і рушила в напрямку до дверей. Була впевнена, що прийшла Вона. Моя найвірніша незнайома подруга. Коли я була вже на сходовій площадці, то схаменулась, що так нікого й не побачила. Того дня вона мене не відвідала.
Наступного ранку мені під двері просунули скручену в четверо газету. Я рефлекторно підняла її, розвернула й за інерцією почала читати заголовок статті на першій шпальті, що графічно значно більше кидався в очі, ніж решта. «Відома українська письменниця втратила сина». Я щиро поспівчувала тій жінці. Кинула газету у прихожій. Поставила свіжоспечений хліб на стіл, літру молока у холодильник, прилакувала волосся й пішла мити вікна: вчора падав дощ.
17.10.12
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372149
дата надходження 20.10.2012
дата закладки 17.03.2013
Я чітко пам’ятаю, що вимкнула вчора світло. Коли прокинулась – воно яскраво пломеніло, відбиваючи на паркеті кімнати чиюсь тінь. Мені було важко підвести голову. Тіло зв’язувалось у вузлики, чіплялось за простирадла. Ноги скручувало в спазмах. Довелось полежати ще майже півгодини, аби підвестись на декілька сантиметрів. Я притримувала волосся рукою, щоб без перешкод обдивитись приміщення. За вікном ще було темно, але перші штрихи дня почали вимальовуватись. Світло в кімнаті ледь миготіло, а потім остаточно згасло. Тінь на паркеті злилась із ранковою сутінню. Я опустилась на подушку й намагалась ні про що не думати. Ніч ще тривала.
Зранку я відчула на собі дихання. Воно було жахливо холодним та нестабільним. Інколи переривалось, даючи мені право привести себе до тями, частіше – пронизувало наскрізь. Я боялась розплющувати очі, боялась ворухнути тілом. Коли дихання припинилось, мої повіки відкрились мимовільно. Поряд із собою я побачила дитину. Хлопчик трусився від холоду й дивився на мене благальним поглядом. Я не довго думаючи, підняла покривало й запросила його погрітися від мого тіла. Він застрибнув на ліжко, накрився із головою і ледь чутно почав наспівувати колискову. За годину дитина так і не змогла_заснути. Я відчувала втому.
Тіло хлопчика інколи здригалось. Я намагалась міцніше тулити його до себе, аби йому було комфортніше. Він обійняв мене. Його крижана долоня заморозила мої внутрішні органи. Я поцілувала малого в чоло й намагалась більше не рухатись, аж поки він не прокинеться.
Сьогодні я не вмикала світла . Декілька місяців мені ніхто не телефонував. Малий сидів нерухомо на стільці, досі трусився. Я обгорнула його дірявим пледом і подала кружку з кип’яченою водою. Хлопчик наспівував колискову, ледь погойдуючись на стільці. Його погляд був спрямований в дзеркало навпроти. Там відбивались худорляві гілки. Я не знала, що за вікном мого будинку росте дерево.
Спантеличена, опустилась на підлогу, притулившись до холодної стіни. Моє тіло перетворилось на холодильну камеру. Я плакала без сльозових виділень. Сидіти було боляче. Залишалось лише мовчки спостерігати за дитиною, шкрябаючи нігтями підлогу.
Хлопець уважно розглядав своє відображення, інколи пригублюючи кружку з водою, а потім почав говорити. Він розмовляв тихо, але виразно:
«Вчора я ходив на риболовлю. Над озером ще була пара. Її згустки нагадували мені солодку вату. Я намагався її впіймати, але вона втікала. Згодом розчинялась. Мені було важко уявити тебе поряд із собою на озері. Ти ніколи не могла спіймати жодної рибини. Тому цього разу тебе там не було. Проте я був не сам. Поряд ходила кішка. А на протилежному боці вода щупальцями тягнула сонце у свої обійми. Я впіймав дві невеликі рибини. А потім відпустив їх...»
Поки я шкрябала паркет, слова дитини шкрябали моє тіло зсередини. Але біль одразу заморожувався. Він був у мені, але не давав себе вирізнити. Я підвелась, забрала в малого кружку і довго блукала кімнатою, аж поки не зсутеніло.
- Тобі пора спати. Може, цього разу не відпускай рибин? - кволо прошепотіла я, опускаючись на скрипуче ліжко.
- Якщо я не відпущу, то їх все одно з’їсть кішка, - дивлячись холоднечею мені у вічі , відповів хлопець.
23.10.12
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375412
дата надходження 04.11.2012
дата закладки 17.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.02.2013
у свій день народження
лютого місяця в очах котрого поселився сухий вітер
загуслого світу
що непевно переливає крізь сито світанки
і вагітніє спалахами хвостатих зірок
я тобі зроблю подарунок
залишу себе на полиці
у зеленій палітурці
останньої книжки
яку ти прочитав
солодко припадатиму пилюкою
обриватимусь потоком вічності
а грім
що сидітиме у кутку твоїх металевих хмар
витиратиме зайві крапки
нової сторінки
і то
мабуть
буде найкращий подарунок тобі
у мій день народження
навіть коли ти читатимеш
іншу книгу
я буду поруч
твоїх вій
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399280
дата надходження 08.02.2013
дата закладки 18.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.02.2013