«Ці Великі – то камені,
від яких танцюють тростини.»
(Пісня про Гільгамеша)
Я бачив читача якого з глини
Зліпив як забавку веселий Бог.
Він книгу глиняну шматком тростини
Писав натхненно мов пророк –
Що все намарно, все минає всує,
Що вічна лиш матерія, а Дух
Лиш спалах вогнику, якого не існує
І серед цих страждань-розрух
Життя лише судома і помилка гри
Якою бавляться нелюдяні закони
Світобудови… І першооснови три
Вода, вогонь і твердь – три забобони
Що наше тимчасово-помилкове «я»
Відбитком залишають у намулі
Потоку небуття.
Філософе! Клинопис лихоліть
Тримає у руках юнак –
Дивується, що в мороці століть
Його думок вчорашніх знак
Якийсь чудний і бородатий троглодит
Накреслив. І між ними смерті
На п’ять безодень – тисяч літ.
І думає про сенс цієї круговерті,
Що прахом стане тіло і трава.
А Бог сміється, дивиться виставу
І теж щось пише – бавиться в слова.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401846
дата надходження 17.02.2013
дата закладки 19.02.2013
«…rotta la fe' degli amorosi inganni…»
(Francesco Petrarca)*
Якось почувши сонячного зимового ранку цвірінькання синиць (а вони передчувають весну краще ніж я і вірять – на відміну від мене, що вона справді прийде) я подумав, що камені падають з неба для того, щоб ми не забували про Нескінченність і написав ось таке:
Лататтям риби залатали став,
Латаною свитою зими вкриваю
Голе тіло своїх віршів.
Я, я, я, я, я, я
Десь там – на дні старого ставу
Чи то озера Лох.
Бо кожне озеро називається Лох,
А кожне дерево якщо не Бодхі
То має ім’я Кранн
А кожен камінь
Якщо не менгір, то Клох
Тільки ми забули про це.
Зазираючи у колодязь Ніщо
Хотів зрозуміти, що таке «Я».
Якийсь чоловік у білому
Написав мислячою тростиною
Що
Я – візерунок променів,
Я – відсутність хвиль,
Я – нетривка ілюзія.
Плутаю причини і наслідки.
Не дивися на відображення Місяця
Там – Будда.
* - «…зламалась віра в світ моїх ілюзій…» (Франческо Петрарка) (іт.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400230
дата надходження 11.02.2013
дата закладки 11.02.2013
Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,
Тут квітів менше ніж моху і трави,
Тут журби і спокою більше ніж радості.
Кам’яна огорожа легенд
Про щось темне шепоче
Старому щуру, який нюхає
Холодне повітря осіннього дня.
Тут садівник пошерхлими руками
Бере щоранку заступ рукописів,
Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
Тут завжди тінь у глухих кутах його.
І тільки вітер з моря…
Тільки він…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366493
дата надходження 25.09.2012
дата закладки 06.02.2013
«Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко мною пише біль…»
(Василь Стус)
Якось я ночував на пустельному березі океану біля скель Коннахту. Я слухав цілу ніч хвилі, які шуміли важко і тривожно. Місяць був якийсь неприродно блідим і сумним опудалом неба. А мені все згадувались давні легенди про феніїв та про королеву Медб. І тоді я написав таке:
Місяць – це білий кіт Космосу.
Чому його муркотання
Таке сумне і тривожне
В ці ночі холодні та вітряні?
Чому така тиша
На кам’яних сторінках
Важких ірландських дольменів-книг?
Чому замовкли вони коли
Кожне слово літописів
Волає поглухлим нащадкам?
А кожне слово легенд болить?
Споглядав картини Ван Гога –
А там сонячно.
Слухав музику старого лісу –
А там безодня.
Зберу я оркестр з білочок та їжаків,
Зайчиків та дощу
(Бо зайчики то діти літньої зливи).
Нехай їх мелодія відкриває вікна
Маленьких королівств Ірландії.
Давно полеглі воїни мого клану
Приходять тінями до згаслого вогнища,
Де вуглини останнім теплом
Нагадують, що зима це сон розуму.
Розкажу їм про Гогена –
Він теж нетутешній,
Він теж втік від буденної сірості
У неіснуючий світ рудого кольору.
Хто скаже мені:
Чи є щось на світі безглуздіше
Нелогічніше і недоречніше
Ніж історія моєї Батьківщини
Нещасної?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397141
дата надходження 01.02.2013
дата закладки 01.02.2013
«Ось і я іду,
А ти, мій друже, лишаєшся.
Своя у кожного осінь…»
(Йоса Бусон)
Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:
Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395228
дата надходження 25.01.2013
дата закладки 25.01.2013
«Зламана парасолька –
Гарний вийшов зимівник
Для кажана!»
(Йоса Бусон)
Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:
Січневе море дихає словами,
Січневий місяць злодієм старим
У сни мої монгольськими ногами
Вдирається. І ритором нудним
Мені буркоче про нудьгу та необхідність
Пасти отари літер на полях книжок.
Візьми в долоні сніг, візьми зимову плідність
Пегаса-орача і сядь на моріжок
Асфальтної ріки. Скуштуй мазуту квас
І пошукай стежок
Тонких як лезо, плутаних як час.
І подивися на зимових горобців,
Навчись книжки ковтати як вони зерно
Збирай колекцію своїх химерних снів.
На шибку дихай. І цінуй вино…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395235
дата надходження 25.01.2013
дата закладки 25.01.2013
Я народився в Дубліні (Ірландія) у 1 квітня 1915 року і майже все життя прожив у цьому давньому і казковому місті - Темній Гавані (крім кількох років поневірянь, подорожей і перебування в Ольстері в найбільш буремні його роки і періодичного відпочинку-відлюдництва в самотньому будиночку серед ірландської глушини в графстві Слайго). Хоча мої батьки родом з міста Леттеркенні (графство Донегол) - звідти мої корені, від людей з кланів О’Доннелл та О’Ґаллагер. Клан МакЛех мало знаний в Ірландії. Це вже не уланський, а коннахтський клан. Предки з цього клану в мене теж були. Тому почавши свою літературну і журналістську працю я підписувався Шон МакЛех. Так, так, я спробував себе на ниві журналістики, хоча газета псує літератора, а тим паче поета. Я знав багатьох поетів і прозаїків, яких зіпсувала газета. Англійською я писати не любив, а гельською мовою в ті часи газети майже не видавалися, мої статті редактори брали неохоче: шинфейнівські редактори вважали. що мої статті недостатньо шинфейнівські, фіанафайлівські редактори вважали, що мої статті недостатньо фіанафайлівські, фінегельські редактори вважали, що мої статті недостатньоо фінегельські*, а всі три різновидності редакторів вважали, що мої статті занадто мудро написано, занадто заумно і філософськи, і хто отаке буде читати, і взагалі, це газета, а не збірник філософських праць, і ми тут не вірші пишемо, а статті про актуальні події, і таке інше. Зі своїм шкільним другом Томасом О’Саліваном я спробував видавати власну газету в місті Корк під назвою «Клох» гельською мовою у 1947 році, але вийшло всього два номери і наша газета зазнала повного фінансового краху. Після провалу моєї спроби стати редактором газети я найнявся за порадою мого старого друга на рибальську шхуну і спробував стати моряком і рибалкою. Моряк з мене вийшов нікудишній, але я зрозумів, що море це теж книга, її можна читати, на її сторінках-хвилях можна писати вірші, а риби - це чудові співбесідники, вони інколи розумніші за людей, бо ніколи, на відміну від людей не плавають у лайні.
Про своїх предків, як і кожний ірландець, я можу розповідати нескінченно. При цьому забуваючи де закінчується правда і починається вигадка. Але так чи інакше предки мої з півночі та заходу Ірландї - з Уладу та Коннахту, з тих місць, що нині називають гелтахт - це шматочки Ірландії, де досі збереглась ірландська (гельска) мова. Гельську мову я успадкував від батьків і живучи в англомовному Дубліні, де тільки окремі люди розуміють гельську, я відчував себе ніби на чужині - на «рідній чужині», як я прочитав на старості років у відомого українського поета.
Батька свого я не знав - він загинув під час повстання за незалежність Ірландії від англійської кулі. Через багато років мені зустрівся один ветеран повстання і розповідав купу легенд про мого батька. Зокрема, що його псевдо серед повстанців було «Капітан Рорі», що останніми його словами були слова: «Óglaigh na hÉireann… Sinn Féin …» - «Ірландська республіканська армія... Ми самі...». І що поховали його серед Дубліна на клумбі, коли ще точилися вуличні бої і що один з повстанців при цьому просалютував з кріса і вигукнув: «Рорі врятує Ірландію!» Але я в це не вірю. Мені здається, що все це вигадка того старого дивака, який хто зна чи справді знав мого батька. Але так чи інакше саме від батька я успадкував своє шинфейнерство і псевдо «Капітан Рорі» в лавах ІРА. Про свою діяльність в ІРА та в лавах «Шин фейн» я, звісно. ніколи нічого не напишу. І навряд чи хтось напише про «Капітана Рорі». В Ірландії це ще не стало історією (А що в Ірландії стало історією? Все що відбулось, ніби відбулось вчора. а не тисячу років тому, ніби досі триває...). Крім того і в Ірландії, і в усьому світі до ІРА та «Шин фейн» ставляться неоднозначно. Та чого там гріха таїти - я сам до ІРА та «Шин фейн» ставлюся неоднозначно. Може колись, років через сто, коли все нарешті стане історією, як стало історією Ірландське Великоднє повстання 1916 року, може хтось і напише про «Капітана Рорі». Але сумніваюсь, що ця писанина буде про мене - я знав як мінімум трьох бійців ІРА, яких називали так само - «Капітан Рорі».
За своє життя я перепробував багато професій - був моряком, рибалкою, вантажником, кухарем, продавцем пива, вуличним музикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, проповідником істини, шукачем скарбів, помічником археолога, пожежником, кондуктором, журналістом, газетлярем, старателем, комбатантом, підпільником, філософом, літературознавцем, крамарем. На старість років, назбиравши трохи грошенят, відпочиваю від трудів праведних. Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою - мовою цих зайдів сасенех, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати мені не випадає.
Якось я вирішив писати вірші, в тому числі українською мовою. Цієї мови мене навчив один українець, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади - колишній вояк першої світової війни. Він воював у лавах канадського експедиційного корпусу на кривавих полях Шампані. Це саме про нього і його товаришів по зброї Р. Кіплігнг написав вірш «Канадцям». На фронті він був поранений, потім після шпиталю жив в Англії, потім якимось чином його занесло в Ірландю, в Дублін. Він був нашим сусідом в убогому дублінському домі, в якому жив у сусідньому з нами помешканні у 1922 - 1928 роках. Про себе він сказав, що родом він чи то зі Снятина, чи то з якогось села, що біля Снятина, що на Черлені Русі і звати його Андрій Стефурак. Хоча по документам він був Андрю Стівенсон і саме під таким іменем він був в Канадському експедиційному корпусі. Сумніваюсь, що ці імена маюсть якісь стосунки до його справжнього імені. Емігрував він до канади у 1910 році, а в 1914 пішов добровольцем в британську армію. Вечорами він грав на сопілці, а я і ще кілька сусідських дітлахів любили послухати. Саме він мене і навчив української мови, яку він називав «руська мова», а про себе він казав, що він «русин». В серпні 1928 року він поїхав до Канади і про його подальшу долю мені нічого не вдалось довідатись.
Виховували мене мама і бабуся. Жили ми досить бідно, і дитинство моє було босоноге у буквальному розумінні цього слова. Але сяк так-так закінчивши школу я поступив до Трініті-коледжу у 1934 році. Моя мама мріяла, що б я конче став джентльменом. У Трініті-коледжі я спеціалізувався на філології - студіював кельтські і слов’янські мови. Саме в бібліотеці Трініті-коледжу я зіштовхнувся з творами Григорія Сковороди, які буквально перевернули мій світогляд і уявлення про слов’янські культури. Але коледж я не закінчив - фінансова скрута змусила мене кинути навчання і заробляти на хліб насущний перебиваючись випадковими заробітками. Я пробував писати - літературознавчі і філософські статті, вірші і прозу. Але швидко зрозумів, що моя писанина нікого тоді не цікавила. З написаного в ті роки майже нічого не збереглося. У подальші роки інколи трохи писав - різними мовами і трохи публікувався під різними псевдонімами. Мої літературні спроби в Ірландії мало відомі - хіба у вузькому колі друзів. Українською мовою писав в стіл - так, заради розваги. І то більше після того як вийшов на пенсію.
Крім того моє зацікавлення українською мовою пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд предки ірландців примандрували на Остів Долі (так в давнину називали Ірландію) з Русі - з берегів Борисфену, зі старої і сивої Скіфії. Крім української мови використовую для віршування нашу ірландську мову - гельську. Пишу у різних жанрах, але лімеріки майже ніколи не писав - мої корені все таки з Донеголу, а це Улад. Лімеріки випадає писати все таки жителям Манстера. Хоча всі ірландці диваки і як писав Зігмунд Фройд: "Ірланці - це єдиний народ, який не піддається психоаналізу", диваком себе ніколи не вважав. Я ним був.
Примітка:
* - «Фіне гел» (ірл. - Fine Gael) - «Обєднані гели», «Фіана файл» (ірл. - Fianna Fáil) - «Солдати долі», «Шин фейн» - (ірл. - Sinn Féin) - «Ми самі» - ірландські політичні партії.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364572
дата надходження 16.09.2012
дата закладки 23.01.2013
“Beati immaculate:
Principium verporum tuorum veritas,
in eternum omnia iudicia iustitiae tuae.”
(Psalms. 118, 1, 160)*
Мій старий кіт –
Сірий як місто вікінгів,
В молодості носив ім’я Казанова
По праву своєї шляхетної вольності.
Він теж трубадур –
Поет сирого і вітряного березня.
Він теж, як і я, ночі збирає жменями
В комірчину своєї пам’яті,
Слухає вірші темряви
Тихим шарудінням
Довгохвостих зайд.
І теж вірші пише
Ночами безсонними
Нікому їх не читаючи
Навіть мені – прочанину
З одної святої землі до іншої.
Тільки добре йому –
Монаху вусатому –
Про сенс життя він не думає,
У глухій пітьмі ліхтар не засвічує,
У густій чорноті живе
Як у домі своїм,
Не тужить про те, що все втрачено…
Примітки:
* - «Блаженні незаплямовані: основа слова твого істинна, і вічний будь-який суд правди твоєї.» (Пс. 118, 1, 160) (лат.)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366949
дата надходження 27.09.2012
дата закладки 22.01.2013
«Слабкий голубиний грім
гримів мені в Семи Лісах…»
(Вільям Батлер Єтс)
Вони будували башту зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості.
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть як свічка
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять як книги
У яких зітліли сторінки,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про них
Коли я теж піду у Ніщо?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391190
дата надходження 10.01.2013
дата закладки 22.01.2013
«В зажурі цей заклятий світ…»
(Ф. Тютчев)
1. Тіберій на острові Капрі
Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
Я полетів у царство Аполлона
Фортецю змурував із пустощів та книг
Каміння цілував під знаком скорпіона.
Мурахи світ мені будують кам’яний
Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
Я змій і сибарит. Очікую.
2. Еміль Берінг на острові Капрі
Сатир з кудлатими ногами
Серед пахнючого бузку
Пелюстки кидає
У амфору розбиту.
Розлите на столі вино
Червоне…
3. Владімір Лєнін на острові Капрі
Нудистам нудно
Полігамам полігамно.
Сніданок із консерви
Архіконсервативний.
Ось так то, батечко…
4. Максим Горький на острові Капрі
Білий кудлатий пес
На білому снігу
Ховає свій чорний ніс
У кучугуру
Тільки очі. І вуса.
5. Комптон МакКензі на острові Капрі
Торкаюсь хвиль руками
Вони співають про човни.
А ще теплі. І ласкаві.
Зустрівся вчора
Одісей сумний і бідний.
Я попливу…
6. Лючія Бозе на острові Капрі
Кіно. Малюнок модерніста.
І знов кіно. Кіно – не сінема.
Ви не у Франції.
І навіть не в Парижі.
Хто розповість мені
Що означає химерне слово
Яке почула до обіду
Таке незрозуміле…
Як воно…
«Нудьга!»
Примітки:
Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.
Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.
Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.
Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».
Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.
Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!
Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393655
дата надходження 18.01.2013
дата закладки 20.01.2013
«Бо все, що ранок збереже
Від зайця що на схилі спав
Трави зім’ятий слід…»
(Вільям Батлер Єтс)
Колись у Богом забутому селищі Коннахта одна сива бабуся розповідала мені легенду про Шовкового Томаса. Я подумав на мить, що її біле волосся нагадує шовкову стрічку і що минуле насправді не минає. Потім я слухав вітер, який шумів у верховітті старого ільма і написав таке:
Одягну на своє тіло
світанок замість одягу
Повірю на мить,
що білий день –
це жменя горіхів
які лускає патріарх друїдів
а життя це листяний ліс
в якому заблукав шелест,
в якому час пряде вухами
сірим зайцем епохи.
Граб та берест -
дерева тужливого ренесансу
ваші арфи зелені
грають реквієм
Бріану Уа Нейлу –
Останньому королю Ірландії.
Білі постаті
ступають босими ногами
по синьому моху…
Примітки:
Шовковий Томас – Томас Фіцжеральд, що очолив повстання в Ірландії в 1534 році. Страчений в Тауері після поразки повстання.
Бріан Уа Нейл (Brian Ua Neill) – останній верховний король Ірландії. Спробував відновити незалежність і єдність Ірландії у 1258 – 1260 роках.
На світлині - руїни замку на горі Кашел - резиденція верховних королів Ірландії в добу середньовіччя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389087
дата надходження 01.01.2013
дата закладки 20.01.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 19.01.2013
«О, скільки треба літ, щоб день такий настав!»
(Герман Гессе)
Жовтень – це білка
Чи то руда вивірка,
Що збирає жолуді істини
У темне дупло старості.
Жовтень – це миша,
Що шурхотить листям віршів
Сумних, як про дитинство
Спогади.
Жовтень – це сірий щур
Хати, в якій помер господар,
І вікна якої нагадують очі сну.
Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
Доки осінні сутінки почуттів
Не стануть черствими
Як хліб жебрака-безхатька.
Жовтень – це сивий кіт
Мовчазний, як люди мого села,
Задуманий, як старий ясен,
Який посадив ще мій батько
У той день мокрий та темний,
Коли вирішив пізнати істину.
Жовтень – це чорний пес
Самотній як ніч,
Яка загубила господаря
По той бік дзеркала.
Жовтень – це старий дід,
Що сивиною своєю
Змушує сонце плакати.
Жовтень – це човен,
Що пливе по Жовтому морю листя
Кульгавим китайцем
З малюнком дракона
На халаті подертому…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370780
дата надходження 14.10.2012
дата закладки 19.01.2013
«Понад усе сіди шанували плуг, сонце та лісовий горіх…»
(Скелла «Війна з фірболгами»)
Вітер з океану
Холодним віскі
У мій дірявий келих.
Роса на траві
Як сльози Ірландії –
Старої вдови.
Біля білого каменю
Якому поклонялися
Люди мого клану,
Тінь мертвого короля Кормака*
Загубила мішок з туманом.
Отож ми і журимось
Збираючи з того туману росу**…
Країна холодних каменів
Країна сумних пісень
Країна п’янкого вересу
Країна гордих королів
Країна червоної охри
Країна…
Де ти?
Примітки:
* - мається на увазі Кормак макАрт (Cormac macAirt) (204 – 244) – верховний король Ірландії, онук короля Конна Сто Битв (Conn Cétchathach) (116 – 136).
** - натяк на давню ірландську пісню «Роса туману», яка стала гімном ІРА.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388923
дата надходження 31.12.2012
дата закладки 19.01.2013
Тарасу Шевченку
1
З в е л и к и м и п р и г у м о р і.
Поет віршує - ради слави,
Пенсіонер - лиш для забави.
Тому руду він не копає,
Вірші , як булки випікає.
Тепер він вільний і знічев’я
Так з нього й пре багатослів’я.
То щоб його угамувати
Слова потрібно римувати.
Багатослів’ю буде гірше
Як зв’яжеш їх у акровірші.
(Сам лиш попробував, старався,
В’язав, в’язав, а він не дався)
2
Чому в незнане нам ходити
В чужих країнах грязь місити?
Будь на крилатому коні
У себе, в рідній стороні!
Хоч і чужого не цурайся,
Чогось путящого навчайся.
Громадянином щоби бути
Народ і землю треба чути,
Любити рід свій до нестями,
І лікувати його рани!
3
Т р і ш к и л і р и к и.
На дачі соловей співає.
Після дощу веселка грає.
Трава шовкова зеленіє.
Весняне сонце ніжно гріє.
Цвіте бузок, а з ним калина,
Стрункі береза й яворина,
Агрус , смородина, порічки
Малеча грає біля річки.
Десна зваблива і грайлива -
Відпочивай і будь щасливим!
4
А к о л и с е р й о з н о…
Не можеш жить без віршування -
Це серця дар, душі послання,
Можливість з небом спілкування,
Та людям від Творця вітання.
Твори, пиши, віншуй, співай!
Хто там що скаже - не зважай.
Пиши, як грамоту ти знаєш.
Співай, якщо її не маєш.
Як думка будить, гріє слово,
Щось заболить, чи бачиш нове,
Чи щось пече, чи грає кров.
Кипить ненависть чи любов,
Чи від природи здивування,
Красою, щастям милування,
Урвавсь терпець, волає гнів,
До олігархів та панів -
Просниcь у летаргічнім сні -
То Сурма грає до борні !
5
Поет ти, геній, чи творець:
Скрізь ти в окопі , ти боєць!
Якщо не можеш не писати -
Знать, творчу вдачу дала мати!
В народну мудрість скарб покласти
Не кожному виходить щастя.
Пісні , вірші - це мільйони
Взялись за римові закони.
А з Аполлоном в колісниці
Лиш геніальні одиниці.
Простий творець, поет чи геній
(ІВАН, ТАРАС, ВАСИЛЬ, ЄВГЕНІЙ)*
На сито справ, років, віків,
Думок, творінь, пісень, віршів
Клади відтворене тобою,
Не бавсь оцінкою людською.
Чи похвалу ти будеш мати,
Ганьбу, гоніння, навіть грати!
Якщо за вірш в тюрму попав,
Знать, щось путяще написав!
Якщо зло бачиш, правду чуєш,
Віршем своїм народ схвилюєш,
Та він підніметься з колін -
То божий дар, небесний грім!
________________________________________________________________́
*Іван Котляревський – великий письменник, автор-першопроходець української мови, переслідувався за українофільство; Тарас Шевченко - геніальний основоположник мови і духу українського, був у засланні; Василь Стус - великий український поет, помер у в’язниці; Євген Гребінка - видатний український поет, переслідувався за українофільство, вчасно написав кілька геніальних речей російською
мовою, в т. ч. знаменитий романс «Очи черные».
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393833
дата надходження 19.01.2013
дата закладки 19.01.2013