Ти збирала мене як гербарій
Осіннього пустоцвіту,
В результаті твоїх баталій
Товаришую лише із вітром…
Ти збирала мене наче марки,
Проштамповані що по світу,
І відправлені на вокзалах
Адресовані із привітом…
Ти збирала мене з оголошень
Для майбутніх пап’є-маше,
В результаті – заплакана осінь
Крізь усміхнене твоє лице…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408840
дата надходження 14.03.2013
дата закладки 14.03.2013
Л Е Г Е Н Д И В О Г Н Ю К О Х А Н Н Я
Івано-Франківськ
2010
ГреВіЗ. Легенди вогню кохання : [вірші] / ГреВіЗ. – Івано-Франківськ : Вид-во Прикарпатського нац. ун-ту ім. В. Стефаника, 2010. – 68 с. –
Електронний ресурс : http://www.poetryclub.com.ua.
У поетичній збірці автор висловлює свої думки, враження, настрої, почуття до краси української природи, до жінки, кохання до неї, до рідної мови,
України, до віри і Спасителя, підводить читача до думки про необхідність іти духовним шляхом, відшукує зв’язок між сенсом кохання і Любов’ю,
при цьому автор обирає лаконізм малих форм поезії.
УДК 82-1: 821.161.2
ББК 84 (4 Укр) 6я4
Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір
№ 32718 від 06.04.2010
© ГреВіЗ, 2010
© Видавництво Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2010
*Більшість віршів збірки для зручності читачів представлені на сайті окремо
ЕТЮД ОСІННЬОЇ ПОРИ
Зачесані верби схилились тремтливо,
щось шепочуть до річки у захваті стриманім,
у цноті торкнулись волосяним дивом
до вод й таємниць, що сховались в глибині.
Осене чарівна, пануєш вже довкола знову!
Ти барвами урочисто-сумними
в журні рядки кладеш до слова слово
і щемом огортаєш серце у нестримі.
Останні дні теплопрозорі
лоскочуть павутинням і промінням,
як згасне день чарують погляд зорі
з “безодні оксамиту чорного склепіння”.
2 жовтня 2000
ПРИЙДЕМО
Шлях Чумацький над нами
яскравіє, що розсипана сіль,
споглядає за розвитком драми,
тамує в серцях наших біль.
Вогняний філософський дух –
то сповненість наших дум,
Землі завершальний круг –
то мужність і радість, і сум.
Прийдемо до Світла, прийдемо!
Бо крилами дух вироста,
годі стелитись поземо*,
вже в радості серце й в молитві вуста.
10 лютого 2001
* Забуті математичні терміни:
поземо – горизонтально, паралельно до землі, тут – до землі;
доземо – вертикально.
* * *
Дещо ти вхопила, пані Спокуcо,
в непевній своїй перемозі:
той зрізав козацьку чуприну й вуса,
той в нетрях розпуки, в ганебній дорозі.
Та не шукаймо зовнішніх ознак,
бо кожен, певно, має в собі смак.
Але ж було, що волю шанував козак
й шаблю духу, віри мав напоготові,
й серцем і душею розумівсь на Слові.
Та з Віку Нового нас кличе Проміння
шлях подолати у дусі здоровім,
скинувши зайве – вчорашнє зотління,
бо не тримає на Небі вже гребля Вогонь.
Ми йдемо! Впасти серцем нам, Боже боронь!
12 лютого 2001
МИ НОСІЇ НЕБЕСНОГО ВОГНЮ
(до Дня соборності України)
Гей! Серценосці, де ви?!
Ви, носії небесного вогню!
Чому ж забули Життя-древо,
долаючи Землі стерню?
Згадай ж у піднесенні духу
й вогонь свій роздмухай,
бо кожному треба
полинути серцем до Неба!
Негоже ділити примари,
простувати негоже внікуди
лиш темряві вигідні чвари,
бо зброя її словоблуди.
Пізнай своє серце, пізнай свій дух,
до Неба скеруй свого серця рух,
бо кожному треба
полинути серцем до Неба!
Знай, Україна – то струна
в гармонії космічного акорду,
від давнього Дажбога й Перуна
й до другого Христа Приходу.
В приціл потиличний кати,
холодним блиском ока злого,
безсилі бачити-знайти
народу Душу й Шлях-дорогу.
Ми носії небесного вогню!
Хто з серцем? Тому треба,
долаючи Землі стерню,
з’єднати ним Україну і Небо!
22 січня 2001
У серці кожного нехай
Яскравіє іскра Божого полум’я
Вже очищення час!
Час “збирати каміння”,
він Володарем кличе нас
пройти крізь вогонь сумління.
Громами весняними б’є,
аж вібрують у відповідь скроні
й щось пульсує крилато-легке,
і підносить на сльози солоні.
У розлитість співучого світла,
в кришталево дзвінку чистоту
опануймо шлях заповітний,
наданий нам за мету.
11 лютого 2001
* * *
Легкі весни зітхання чути,
такі ефірно невимовні,
Земле, скидай крижані пута,
віншуй її на груди повні.
Промінням сонце ніжно сяє,
щоб перший пролісок сміливо
здолав сніги, що сплять у гаю,
і розтулив пелюсток диво.
11 лютого 2001
МОВО РІДНА
Мово рідна, буденна,
бачити жаль як всує
сіра маса злиденна
ніжне тіло твоє шматує.
Мово рідна, висока,
хто осягнув не в злобі
пильним та мудрим оком
всю світломісткість в тобі?
Мово рідна, глибока,
хто серця твого чесноти
збагнув в світлоносних потоках,
знайшов, що ти маєш цноту?
Мово рідна, – дар Бога,
увібрала ти Всесвіт увесь.
Молюсь біля лона твого –
хліба у дусі дай нам, Господи, днесь.
12 лютого 2001
ЧИСТІСТЬ, ЩО ВІН УПОДОБАВ
Українська рідна мово, –
І буденна і святкова!
Лину до твого порога,
За тебе благаю Бога.
Увійду шанобливо в твій Храм
Молитись вдячно до Бога
За Радість, яку Він дав нам,
За Чистість, що Він уподобав.
Всім за мову молитись треба,
Нехай зрозуміють люди:
Мова рідна – ключі до Неба,
Сяйво, що запанує всюди.
Хто збагнув світлоносність твою –
Серце той має чутливе,
Мова наша – як спів у Раю,
Звуків солодких злива!
Мово, ти ідеш крізь віки
І веселкові твої пелюстки,
Хоч не зовсім розквітлі,
Радо сяють у Божому Світлі!
У вічному Божому Саді,
В осяянні бачити раді
Ми квітку казково-чудову –
Народу нашого мову!
14 липня 2002
* * *
Дмуть життєві вітри,
віють гірко-солоні,
сльозу на обличчі зітри.
Пам’ятай – у принад ти в полоні.
Вічно бо йти в зачарованім колі,
вічно нести у серці надію,
споживати уроки долі
у вірі, що життю я радію.
Прийди ж, омріяна Свободо!
Впадіть з очей залізні шори!
Нехай надійде твій Володар
й розвіє думи, смуток й горе.
19 липня 2002
ДОТЕП
Руки – то продовження серця людини!
Перетвори на те ж і розум, і язик,
Здобудь чудову цю перлину,
То зникнуть розпач, сльози й крик.
19 липня 2002
Ольге Антипиной
* * *
Ты помнишь море?..
Как в нестройном хоре
“Воды поющие громады”
Качали нас, мы были рады…
Как золото песка
Дарило свои ласки,
Палатку у леска
И вечера из сказки,
Стыдящийся закат,
И блики наших лиц,
Ночи таинственный парад
И крики ночных птиц.
6.11.1970 г.
РАНОК І ВЕЧІР
Над обрієм сонце. Ранок.
Річка. Легенький серпанок.
Діамантами сяють роси,
Верби у воду занурили коси.
Птаство до неба підносить пісні,
Линуть довкола трелі рясні.
Надвечір півнеба в заграві –
Півнеба грозою вагітне.
І ось блискавиці яскраві
Хмари зшивають світлом.
Тополі – стрункі монументи,
Гілля догори підвів,
Виконують роль диригента
Симфонії хмар і вітрів.
30 липня 2002
УЗИМКУ
Коли урочисто узимку
лунають січня срібні дзвони,
коли смереки в небо стрімко
націлять в сні крилаті крони
й Зимових Свят прийде пора,
турбот і радості хвилини,
і в співах Коляда* стара
у двері стукає щоднини,
коли в купелі білих мрій,
огорнених у білий сум,
засяє зоряний сувій
мінливо-мерехтливих дум,
коли під дахом кришталі
в промінні сонця звеселкують –
нехай у серці не жалі,
хай світло й радість Храм збудують!
18 лютого 2003
* Тут – обряд колядування.
РІЗДВЯНИЙ НАСТРІЙ
Знов у вечірнім небі сяє Оріон,
Великий Пес милує діамантом око
і ближчає нам зоряного неба Трон,
й симфонія думок у мандрах десь високо.
Як світло бачить те душа
й радіє серце з того –
Різдво на крилах поспіша,
освячення несе від Бога.
На шибах вікон візерунок,
дерева в паморозі мрій,
святкового повітря трунок
підхоплює в світи надій.
27 грудня 2003
ІДЕЯ СПАСІННЯ
У білій дзвінкій чистоті
Кожна сніжинка яскрава,
Швидкі барвограї оті
Якусь таїну приховали.
Христос Народився! – Славімо Його!
Хай Світло й Добро будуть всюди –
Надія Спасіння мого і твого –
Хай Радість наповнить вас, люди!
Ангел на Землю приніс благу вість,
Вифлеємська Зоря засіяла яскраво –
Цар і Месія прийшов, а не гість,
Рожденному в яслах Спасителю слава!
Ідею Спасіння втілив Бог-Отець
В Любові до роду людського,
А Божому Сину – слави вінець,
Втворімо в молитві серце до Нього.
7 січня 2004
ПЕРЕТВОРЮЮЧІ ТВЕРДЖЕННЯ ІСУСА ХРИСТА
1. Очі духовні розплющ,
побачиш палаючий Кущ –
навіки промовляє Отець:
“Я Сущий. Я ЄСМЬ!”
2. Біля серця твого Стою.
Вже Світанок. Мову почуй Мою,
Стукаю вперто – кличу Додому.
Людино! Прокиньсь у своїй печері –
Я ЄСМЬ відчинені двері,
Не зачинити які нікому.
3. Знайди Того Христа,
що Ним творилися зірки, Земля,
у цьому радість є проста,
вся Мудрість і вся суть.
То він до тебе промовля:
“Я ЄСМЬ – Істина, Я ЄСМЬ – путь”.
28 липня 2002
ПАЙ, ЩО Є В БУТТІ
В гіллі високої тополі
гойдалися зірки –
вели з небес Сібіли долі
про знаки добрі та гіркі.
Таке чарівне лилось світло,
що міцно погляд прикувало,
й таємне притягальним стало –
у серці ж так надія квітла
за обрій глянути зухвало.
Але зірок про долю не питай,
коли що випало в житті, –
добро чи зло тобі на пай,
як шлях сприймай,
що наданий в бутті.
7 вересня 2003
Матеріальні прагнення
Всмоктали нас
У турбуленцію проблем
З’ЯСУВАННЯ В ЕСКУЛАПА
Життя ішло своїм неквапом,
та в ньому щось було не так,
і я пішов до ескулапа
на з’ясування що і як.
Він третім подивився оком,
Пізнавши, що в моїм єстві є
Й сказав до мене якось боком:
“Хапального рефлексу атрофія”.
8 вересня 2003
ПО РОЗМОВІ З “ІНТЕГРАЛЬНИМ”
ПРОДАВЦЕМ "ДУХОВНОСТІ"
О, ти пристрасна дитино!
Не бери мене на кпини, –
Вже давно колач я тертий
І тобі скажу відверто:
Що небесне й що земне,
Гроші де й духовність де –
Ти все змішав, та це мине
Лиш серцю чистому осяяння прийде,
Прийде, та не за гроші,
Та не від тих, у кого гаманці хороші.
16 жовтня 2003
ДОТЕП
Чому так дивишся, акселератко?
Мабуть, за віком я тобі вже татко.
Що маєш ти у своїй голові?
Авжеж, я розумію –“se la vie”.
11 жовтня 2000
* * *
Серце людське – таїна,
як же його зрозуміти?
А вже підганя сивина
і стали великими діти.
Досить уже думок…
всі ці падіння і злети
живлять ілюзій струмок,
ставлять мари тенета.
Де ж вони крила твої,
щоб у просторі серця літати,
і душі солов’їні гаї,
й духу високого білії шати?
………………………………
На Божій долоні – весни й раї,
На Божій долоні – здобутки і втрати.
Березень 2004
ХОРИСТ
Коли ти встанеш вранці,
а ще пір’їна в голові, –
свій день почни у танці –
виконуй рухи колові.
Коли ти встанеш пізно,
але ж пір’їна в голові –
тоді себе суворо й грізно
жени на співи хорові.
Коли ж ти цілий день у ліжку
і вся у пір’ї голова –
тоді збирайся пішки,
піти продатись на дрова.
Оце є жартики-слова,
щоб було веселіше трішки.
15 березня 2004
“Скільки важить сльоза?” –
запитала у Бога дитина
(фраза, почута з радіопередачі)
Хай би не було вже більше сліз,
Світились би очі радо –
Я біди усі би далеко відвіз,
Коли б мав на те владу.
Боже, то не виклик Тобі –
Вірю, витреш Ти кожну сльозу-перлину,
Та поки живем у терпінь добі,
До Тебе молюсь за кожну дитину.
16 березня 2004
* * *
Кожна година –
моя родина,
кожна хвилина –
моя дитина,
кожна мить –
моєю вічністю снить.
Липень 2004
Синові Олегу
МЕДИТАЦІЯ
Вістря меча,
башти основа,
горить свіча
у просторі слова.
Мить на вістрі
Вічністю стала,
у башті майстрів
крила Дедала.
Спалахнула свіча –
простір бринить,
грізне слово меча –
Вічності мить.
26 липня 2004
Синові Сашку
Гадаєш так звично
оголеним серцем
по лезу життя іти?
11 серпня 2004
Де ж вони крила твої,
щоб у просторі серця літати,
і душі солов’їні гаї,
й духу високого білії шати?
З вірша, березень 2004
Сину мій, сину,
Має життя глибину,
Сину мій, сину,
Має життя й вершину.
Плин у широкість, падіння в забаву,
Та раптом увінчить розрядом яскравим,
Кличе і вбік, і униз, й догори –
Вибір робити щодень, щопори.
Сину мій, сину,
Дарує життя й гіркоти годину,
І хоч би довкола усе цвіло,
Ходить воно із закритим забралом,
І болю, як мало б його не було,
Ніколи не може бути замало.
12 серпня 2004
ДОТЕП
Якщо життя шляхами
тебе веде ідея,
коли прийдеш до тями –
спитай себе: “А де я?”
11 серпня 2004
* * *
Що це, падіння чи злет,
коли ставиш на хмарах намет,
коли дивишся, повний надій,
в очей глибочінь, за обрії вій? –
Недосяжно далеко десь долі сувій –
коли трепіт проймає наскрізь
всю сутність твого єства
і є страх зруйнувати якісь
душі тонкі торжества.
Коли голос зникає зрадливо
і здатність промовити – диво! –
чим серце є повне до краю.
Пані! Що ж робити я маю?!
Коли Вас так я кохаю!
ЛИСТ
Мелодії чарівні звуки
Приховує твоє ім’я,
Занурений в туман розпуки
В ту музику вслухаюсь я.
Минає день, минає ніч –
Ти в моїх думах цілий час,
Там ми з тобою віч-на-віч
Ведемо бесіду про нас.
Надії крихту мені дай –
Тебе молю, тебе благаю! –
В очах твоїх знайти той рай,
Що віддаливсь, чи вже немає?
Якщо не “все”, і ще не край –
Тебе я серцем обіймаю!
“Не стріляйте у білих лебедів”–
заклик цей пролунав колись
* * *
День засвітився і згас,
й ніби пружина якась
тримає на відстані нас…
від цих забобонних пружин,
навитих із слова “зась”,
не сягнути жодних вершин.
Я спалахом серця ураз,
палючим його вогнем,
спалю забобонний сказ –
і тернії всі обминем.
За руки візьмемося ми,
тіла від Землі відірвем,
махнемо легкими крильми –
у сяйну блакить ясним днем.
“Не стріляйте у білих лебедів” –
заклик цей пролунав колись –
хай вони у своїм еґреґорі
полинуть у зоряну вись*.
* Апограф.
* * *
Втрачено спокій навік,
збожеволів, мабуть, чоловік –
втелющився аж по чуприну –
кохає чужую дружину.
Чи довго тривати це може,
чи не вискочить серце “вороже”?
Куди ж ти мене завело
у пітьму, у Світло, в добро чи у зло?
Зітхаю тепер день і ніч,
страждаю, тремчу і плачу –
побачитись нам віч-на-віч
повстало в складну задачу.
Господи! Допоможи і не карай суворо,
бо я вже або умру, або буду літати, скоро.
* * *
Може й для когось ні
для мене ж ти – богиня!
Прийди хоча б уві сні –
моїх думок княгиня.
Губами торкнусь твоїх рук,
волосся торкнусь водоспаду,
від цих солодких мук
може знайдемо раду.
Обличчя чарівне твоє,
образ весь твій, кохана –
а в серці: жадана, жадана –
натхнення мені надає
щось дати тобі високе,
мій янголе медовоокий!
Із твоїх улюблених квітів
всю прикрашу тебе пелюстками
* * *
Не зустрілися наші очі,
коли ти почула: “кохаю”,
вірю є десь слова пророчі,
що колись тобі прочитаю.
Ти сказала мені: “не знаю”,
а в душі – зорепад почуттів,
та долоні я підставляю –
і все бачу й сприймаю без слів.
Ти можеш тепер зрозуміти –
Що тебе я шукав крізь віки,
а серця вогонь родить квіти
і на тебе падуть пелюстки.
Глянь же в очі – й рука до руки,
й серцю серце дозволь зігріти.
Ходив байкар по світі
і розважав жінок,
складав сонети про кохання…
МРІЯ
Чи можливо мати разом
серце вогняне на двох?
Чи можливо поєднатись
всіма глобулами душ?
Чи можливо облетіти
разом всі зірки, Світи?
Хай нам виростуть ці крила,
хай увійде серце в серце,
хай зіллються разом, разом
всі дванадцять наших тіл,
хай здолаємо ми Простір,
подолаємо хай Час,
хай веселка і проміння
огорнуть навічно нас.
складав, та не для всіх,
лише для тих, кого кохав.
* * *
Співає соловей у гаї,
Не для слави,
У серці кожнім, ріднім краї
Засяють веселкові хай заграви!
7 грудня 2005
ЕПІГРАМА на...
Образити не хочу я нікого,
Спитаю лиш, чи вірив він у Бога,
Ким післаний був в торф’яні ензими? –
Де гать гатив людьми живими.
30 жовтня 2005
* * *
Я якось думку ухопив за хвіст,
Налив у келихи червоного вина,
Якраз то був не піст,
А думка була свіжа й недурна.
Й для тосту келих я підніс …
Де ж думка ділась гарна та?
Стою здивований, ображений до сліз,
А в зниклості очікувань нудилась самота.
Тож хай живуть наші надії,
І світлом сяють в серці мрії,
Хай у красі думки прийдуть
На справи гарні й добру Путь!
Й щоб корабля життя вітрила
Напнула міцно віри сила!
28 грудня 2005
Оксані Ядлош
* * *
Примружив очі день
І огорнув серпанком втоми
Встидливу радість в погляді твоєму,
Й твої пестливі руки.
Ми ще в відгомоні пісень,
Ми наодинці, ми вже вдома –
Ми линем до свого Едему…
Ми в сяєві його і в звуках.
Жовтень 2005
Оксані Ядлош
* * *
Нас поєднали Бог і ватри жар,
Ти не сама уже і я не сам,
Моєму серцю ти від Неба дар –
Душі моїй – Божественний бальзам.
Купаюсь я в твоїх очах
Й тепло моє в тобі шаліє,
Ти мої крила, я твій птах –
Ми так високо, моя мріє!
Тут сонце, місяць, сяють зорі –
Вони співають нам у хорі,
Ми в місяці-човні до рання
Пливемо хвилями кохання.
30 жовтня 2005
Оксані Ядлош
* * *
Господи, бачиш, ми є щасливі,
Ми у вдячній молитві, в Твоїй світлозливі
І вдивляюсь я в очі, в жіночі, в чудові,
Що радістю повні в мовчазній розмові.
Ти в міцно-гарячих обіймах моїх,
Вірю, що наше кохання не гріх.
Мені – твоїх рук обвиття лебедине,
Тобі ж – я оправа, моя перлино!
14 листопада 2005
Оксані Ядлош
* * *
Я на тебе не сплів батоги заборон,
Покладаюсь на вірність, кохання, сумління,
Хай вигадки всі відійдуть в пантеон, –
Лиш разом посіємо добре насіння!
15 листопада 2005
Оксані Ядлош
* * *
Коли ти від мене далеко,
Лине до тебе зграя думок,
Сохне у горлі як в спеку,
Мрію про поцілунок-ковток.
Руки хочуть тебе в обійми,
Очі прагнуть дивитись в твої,
Чи скуштуємо ще кохання напій ми,
Чи співатимуть в серці ще солов’ї?
18 січня 2006
Оксані Ядлош
МЕТАМОРФОЗИ
Ми разом з тобою в цю мить –
Сповільнює час свій рух,
Єднанням він нашим снить,
Ось він зник чи то вщух,
Ось він душі нам переплів,
Пролітає серцями знову,
Ось ввійшов в лабіринт почуттів
І зводить над нами покрову.
22 січня 2006
Оксані Ядлош
* * *
В цей лютневий морозяний день
Я дарую Тобі троянду вогняну,
Й найніжніші слова із найкращих пісень,
І серце, що тобою зачаровано-п’яне!
6 лютого 2006
Оксанин день
Присвячую моїй дружині
Оксані Ядлош
ЛЕГЕНДИ ВОГНЮ КОХАННЯ*
1
Природою кохання є кристал небесного вогню.
Ласкавим світлом у прагненні охоплена людина,
Коли проявлено вогонь в ній крізь життя шляхів борню
І вже настала ота давно омріяна година.
Як у серці й в погляді ще струменіє світло духа
І знайдено того, кого з надією шукалось ним, –
В зливі почуттів зникає із душі прикра посуха
Й розвіюється сіра туга за оточенням марним.
Кохання справжнє ніколи не прийде ніби зненацька –
Бо воно вилітано крилами у вічності душі,
В кохання простір, ніхто не в змозі, не увійдеш хвацько,
Й вогонь кохання у запалі не міняють на гроші.
У сяйві той, кому назавжди чи вперше, чи востаннє
Промінь допоміжний додає свій ніжно зірка рання.
* Розпочато 10.02.06. “Легенди…” написано у формі віночка сонетів.
2
Промінь допоміжний додає свій ніжно зірка рання,
Нюанс яскравістю помітний грає в барвах почуттів,
Де обрій розуму й віє лише холод міркування,
Там в спалахах її зникають швидко сірі тіні снів.
Кристал небесного вогню в сяй-промінні зірки тої
У зародок можливого кохання потай зростає,
І все життя, при всій надії, до смерті до самої,
Гірко й солодко нам туга за коханням серце крає.
Коли ж опірно, в самоті згораєш з болем ти в вогні
І є від того стану горе, наснага, радість й мука –
Бо встати навзаєм, хоч прикро це, то прагнення марні –
То, мабуть, з долею йдуть неусвідомлені змагання.
Той промінь, світло і кристал є як щастя запорука,
Багатогранність в собі має кристал вогню кохання.
3
Багатогранність в собі має кристал вогню кохання.
Надмайстерно Богом зіткані з Любові ми і Світла.
Та у пошуку шляхів, в свободі волі намагання,
Завжди ілюзій повні, нас не ведуть в життя розквітле.
Коли б у вірі мудро ми Волі Божої йшли руслом,
Коли б прагнули жити у Просторі Його Любові –
Чарівно й дароносно змінився би цей світ спокуси,
І все би сталось, як сказано в Святому Божім Слові.
Та ми мчимо зашорені в шаленстві прагнень, днів, ідей,
А ще ми в хащах впливів від думок і настроїв людей,
Й кохання набуває часом незбагненно дивних форм,
То воно світле і спокійне, то воно як буря, шторм.
І в груди хвиля б’є, й не обійти життя густу стерню,
Кохання вбране у шаленство в плині часу рівне дню.
4
Кохання вбране у шаленство в плині часу рівне дню,
Торнадо пристрастей карає почуттів світлу рідню,
З’їдає всю красу в полум’ї чорнім хижа круговерть
І темна пустка змієм лізе в душу зранену ущерть.
Трагічно в жахи і морок поринає розум швидко,
Й може від кохання до зненависті вже менше кроку,
Якщо ж рука від Світла тримає Аріадни нитку,
Із лабіринту зла є змога звільнитися, нівроку.
Та у кохання є серця лет захмарний та високий,
Той, що двома здобутий у співзвуччі душ, в сплетінні рук,
Коли туди, де не сягає звичайне людське око,
І птах не долетить, долине двох сердець гарячий стук.
Той відлік радісний чутно лунко у небесних залах,
Палке кохання своїм сяйвом світліш за зірки спалах.
5
Палке кохання своїм сяйвом світліш за зірки спалах,
Розряд потужний дає напруга високих почуттів.
Повагом, у сяєві сердець, окрилений діалог –
Поширить ауру душезлиття на далечінь світів.
А світло тої аури тонкіш за квітів аромат,
І недоступні оку його палітри переливи.
Кристал вогню кохання виростає у мільйон карат –
Все це побачити в чистоті душі лише можливо.
Кристал вогню кохання – диво й природи надтонкої
Він має сім земних і сім небесних в собі кольорів
І сяють вони чисто завжди у величі й спокої,
В єднанні світла серця й променів ранкової зорі.
Та все ж кохання, понад усе, то почуття тендітне,
Кохання є й гаряче, воно недовго рясно квітне.
6
Кохання є й гаряче, воно недовго рясно квітне,
Й може перейти воно в кохання ніжне оксамитне,
Так за бурхливої весни цвіт швидко облітає – жаль
До справжнього ж кохання йти, як йти у пошук по Грааль*.
Душа і серце відродились в пречистім Божім лоні,
Їх струн-проміння звучить небесно-лірно-урочисто,
Кохання простору досягнуть душі крилаті коні,
Й кристали ті вогняні вони зберуть в диво-намисто.
В коханні відтінків є стільки ж, як шлють нам з неба зорі,
Багатократно їх помножить душ піднесених собор.
Літають двоє птахами в світлянім співóпросторі
І повнить щастям легко їх весни веселковий мажор.
Сонце лагідне весняне щедрим літом вже вагітне,
Кохання є й спокійне, яке теплом весни привітне.
* Грааль – святий Грааль, чаша Грааля – у легендах містична чаша, заради наближення до якої і з метою долучитись до її благотворної дії лицарі здійснювали свої подвиги. За легендою, це чаша зі святою кров’ю Ісуса Христа, яку зібрав Йосип Арімафейський, котрий зняв з хреста тіло розіп’ятого Христа. Також є легенда про те, що чаша спочатку була чашою першого причастя на Таємній Вечері, і нею користувались Ісус Христос й апостоли під час Таємної Вечері.
7
Кохання є й спокійне, яке теплом весни привітне.
Йдучи шляхом терпіння, таланту в творенні, щоб стало,
Коли доглянуте кохання, ще паростком тендітним
В неперервності своїй, в могутнє б дерево зростало.
Міцне в корінні встоїть воно на вітрі й буревії,
Вдягнеться в плетиво з проміння сонця, місяця й зірок,
Кохання завжди так сповнене надій на крилах мрії,
Не робить воно підсумків, не тягне із життя урок.
Кохання справжнє прагне мудрості й в ній зростати може,
Його не заштовхнути і силоміць в Прокруста* ложе.
Мить кожну в вічності довершать коханий і кохана
Й імлі часу закривати вічне буде вже не гоже, –
Під машкарою часу не завжди Вічність впізнавана.
Близьке до Вічності кохання мудре, у своїх станах.
* Прокруста (Прокрустове) ложе (гр. he kline tu Prokrustu) – ліжко розбійника Прокруста (гр. Prokrustes – витягувач), що жив біля Елевсіну, (поблизу Афін), заманював подорожніх і клав їх на своє ліжко. Коли люди були коротші за ліжко, П. видовжував їх, а коли довші – відрубував їм ноги.
Тесей убив П., обрубавши йому ноги. У переносному використанні вислів означає мірку, під яку штучно підганяють факти та явища.
8
Близьке до Вічності кохання мудре, у своїх станах,
Його високий трепіт дає потугу крилам душі, –
Проявлено з глибин єства все, що нам від Бога дано,
Воно ж енергія польоту, теж воно його рушій.
Незримо є вічності доторк в світовисі небесній,
Там час ніби зниклий, ніби він в грудях назавжди застиг,
Там він чекає, вморожено спить в кристалах, як скресне,
Знов ілюзій потоки і симфоній життя плинуть з криг.
Буде мудрість, як розум придбає від серця корону,
Тож ілюзії шори вже навічно спадуть в забуття,
З ілюзій у мудрість – то прохід вогняний Рубікону*,
Мудре кохання все знає й у вічність вбудує життя.
Кристали вогню кохання спопелять чари й закляття,
Душа з вогню того кристалів складе життя багаття.
* Рубікон – лінія, межа, що відокремлює когось, щось від когось, чогось.
9
Душа з вогню того кристалів складе життя багаття,
Пробудиться душі її глибинна й тонка культура –
Можливостям великим уже заспівано зачаття,
Й до симфонії вогню життя здавен є партитура.
Чистота сердець вдягнеться в веселкові світлограї,
Запромениться поміж ними вже навічно ясна путь,
В морі світла зникнуть ненаситні, злі і чорні зграї,
І всі, ким що посіяне, – добро чи зло – своє пожнуть.
Людей порозуміння – Предтечі миру то наснага,
В блуканнях душам людським воно відвічна мрія-спрага.
Так буде, колись всі стануть як єдине Світла тіло,
Й все людьми творитиметься життєдайно та уміло.
Душі крилатій притаманно мати серце вогняне –
Полум’я серця розтопить кригу і холод віджене.
10
Полум’я серця розтопить кригу і холод віджене,
Бо є тепло Долоні Господа на твоїй голові –
Благословіння Бога, вічний дар, яке вже не мине,
Як і надійдуть теж дари іще небачені, нові.
Й духочерпій від Бога стає Господнім світлоспадом,
Таким на поміч, що відстають в духовних перегонах,
Бо на Землі ще кожен є нерозквітлим диво-садом
Й садівником водночас, застряглим в хащах-забобонах.
Щоби вчитися Любові, кохання дане нам на те,
Й коли полум’я серця у троянду вогняну зросте,
Щоби Творцю всього урочисто піднести його в дар,
І як порине в небуття зло чорне з холодом примар –
Час обійнятися усім, хто є Одно* й хто є браття,
Вогонь великий не подолати холодом завзяття.
* Одно – від Івана 17.21
11
Вогонь великий не подолати холодом завзяття,
З вінця вогню кохання лине душ казковий парафраз*.
Лунає музика полум’я у злеті вогнесвяття,
В єднанні позавимірнім єство охоплює екстаз.
Вогонь кохання предивно перейде у світла сяйво,
Саме ж кохання полегко Любові досягне висот,
Кожної душі озброєння таке буде не зайве,
Від нас цього чекає Небо, прагне Бог наш, Саваот**.
Хто зійде на такі вершини, той Світла справжній Воїн,
Лише байдужий не вдягнеться у чисті Божі шати,
Що безліч має на душі він дір чорних і пробоїн,
Й духу меч*** йому ніколи не дано буде тримати.
Не варт кликати тих, хто холодом назустріч різоне,
Не здатне до кохання серце захололе, крижане.
* Парафраз – інструментальна п’єса віртуозного характеру на народну мелодію або тему, запозичену з іншого музичного твору.
** Civotaj – війська свої, звідси Саваот, кн. Вихід.
*** Духу меч – двосічний меч, один бік леза для подолання зла в собі, другий – у світі.
12
Не здатне до кохання серце захололе, крижане –
Й коли душа та на егоїзму милицях гарцює,
І миті життя її минають не в добрі та всує,
Це плодить зло, яке в потилицю ударом дожене.
Змінити варто орієнтири та цінностей шкалу,
Замість падіння в прірву треба піти рішуче вгору
Й до духовної скарбниці додати лепту ту малу,
Відкинувши облогу зла, й Богу виявив покору.
Шлях кохання у Любов – потенції душі великі,
В цілющих променях її згинуть явища всі дикі,
Омиті світлом, душі красу плекати будуть люди,
Лиш гарні дії й діла утвердяться в житті усюди.
Скинь тягар гріхів і помилок, почуй душі благання,
Упевненість крилата краща від роздумів вагання.
13
Упевненість крилата краща від роздумів вагання,
В хитанні – збій на манівці – лише віддалить від мети,
Ув’язнить обертатись без віри у колах страждання,
Чутливих – оголеним серцем по лезу життя іти.
Є й люди в поводженні, що ті чуднохвості павини*, –
Насправді ж людина є дух, а тіло лише інструмент.
Понад усе, надані Богом роки, дні та хвилини
Повинно заповнити світлом, у кожен життя момент.
Кохання – сходинка, й частка Світла в його є основі,
Кожен має свій Простір кохання, в ньому безліч світів,
Оманливих, справжніх, що ваблять й які є загадкові,
Плід яких – безліч як добрих, так і злих думок й почуттів.
Не дасть заблукати усім Основи Життя визнання,
В осяянні кохання є вищий сенс – Світлопізнання.
* Павини – тут синонім пави, павичі.
14
В осяянні кохання є вищий сенс – Світлопізнання.
Світло знаходять світлоспрямовані, одне в одному,
Світлонаповненість душі зростає Світлосприйманням,
Велика Світлоємність дарує радість пити Сому*.
У всеохопності Любові нам заховано цей Дар.
Коли подолано всі егоїзму фортечні мури,
Зчищено і змито що на душі був бруд за шаром шар,
Засяє чисто цнота всім Богом даної натури.
За межами можливих і неможливих обчислень всіх
Тяжкої праці незбагненної покладено Творцем.
Чи вдячні ми? – Сновидами занурені в щоденний гріх…
То що ж у світі цім, який ще стогне в злі, буде взірцем?
Своїм полум’ям серця увібрати всю людську рідню –
Природою кохання є кристал небесного вогню.
* Сома – раса – (Ведичне поняття) особливий напій, який п’ють на райських планетах напівбоги, щоби продовжити життя і загострити здатність насолоджуватись.
15
Природою кохання є кристал небесного вогню,
Промінь допоміжний додає свій ніжно зірка рання.
Багатогранність в собі має кристал вогню кохання,
Кохання вбране у шаленство в плині часу рівне дню.
Палке кохання своїм сяйвом світліш за зірки спалах,
Кохання є й гаряче, воно недовго рясно квітне,
Кохання є й спокійне, яке теплом весни привітне,
Близьке до вічності кохання мудре, у своїх станах.
Душа з вогню того кристалів складе життя багаття,
Полум’я серця розтопить кригу і холод віджене,
Вогонь великий не подолати холодом завзяття,
Не здатне до кохання серце захололе, крижане.
Упевненість крилата краща від роздумів вагання.
В осяянні кохання є вищий сенс – Світлопізнання.
РЕАЛІЗОВАНИМ* І НЕРЕАЛІЗОВАНИМ ДУШАМ
Божеє Царство всередині вас
Від Луки 17.21
Всім прощаю, я схиляюсь в чеканні, Мати і Отче,
У вершинному лотосі в дусі стою,
Тобі серцем вклоняюсь, о Космосу Зодчий,
Тут, в Промінні Любові, в самому Раю.
* Народженим згори, з Духа – від Івана 3. 3, 5 – 8.
Всім – мир,
сяйво радості
світло любові,
всеочищення,
всеодухотворення,
всеспасіння,
Вічність.
Амінь.
́
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370574
дата надходження 13.10.2012
дата закладки 10.12.2012