Невдача, невдача, невдача,
ще одна, ще і ще...
Чоловіки не плачуть.
Я теж чоловік, але...
Життя тягне донизу.
Спроба піднятись вверх,
триматись на плаву.
Світло, чистота,
відносини з коханою.
Темрява, страх, голод, алкоголь, бруд. Моя сім'я.
Родина.
Невдача. Не-вдача... Триматися на плаву.
Не опускати голову нижче рівня води. Ніколи. Нізащо...
Ні!!! І розсипається дзеркалом розбита гордість.
Бувають люди, що не гнуться... Та ламає життя.
І коли вже кінець близько,
коли відчуваю, що більше неможу,
що напруження максимальне,
що смерть вже тут,
поряд,
дихає в потилицю.
Холодний такий подих.
Тоді я біжу до неї.
Кладу їй голову на коліна.
Обнімаю.
І на кілька хвилин знімаю маску "справжнього" чоловіка.
І, хоч зранку й буде соромно,
та з новими силами встаю і відправляюсь
звершувати те, що ніхто ще не робив.
А вона тримає мій секрет і таємниці.
Бо любить. А любов- найбільша сила.
І я починаю бачити сенс життя.
Боротися. Жити. Любити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387434
дата надходження 24.12.2012
дата закладки 25.02.2013