: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.05.2022
А ти мене зрікався як Петро.
Я ж не Христос. Я це не відчувала.
Насипав корму півням у відро,
Щоб навіть ніч про це їм не сказала.
А ти мене зрікався. І не раз.
А ти мене ділив як тобі зручно.
Ховались навіть півні у той час,
Бо ти ще й душу бив... Якось беззвучно...
А ти все відрікався. Коли біль
І розпач роздавили мою душу-
Ти прикладав до рани тільки сіль.
І навіть посміхатися лиш змусив.
А ти мене зрікався. Сто разів.
Соромився кохання. Слухав маму.
Вона хотіла донечку царів.
Ти ж будував щоночі в серці браму.
А ти зрікався. Ще й Іуда спав,
Ти вже й монети тримав у долоні.
Христос завжди Петрову зраду знав...
Ти Кир?.. Втопив в Євфраті ?.. Вавилоні...
А ти мене зречешся. Сто монет
Повернеш потім. В Божий храм не можна...
Нас будуть віддаляти сім планет...
В мільярди років відстань буде кожна...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698703
дата надходження 05.11.2016
дата закладки 15.11.2016
Тримайте муз, доки вони при вас!
Ловіть долонями, запропонуйте чаю...
Творіть життя у профіль і в анфас,
Хоч щем на серці чи в душі печалі.
Кохайте муз, доки вони земні!
Цілуйте тіло, заглядайте в душу.
Вони для вас облишили пісні,
Мов та Кіпріда, що зійшла на сушу.
Цінуйте муз, доки вони ще йдуть,
Малюйте вельми цінні силуети.
Терниста нині з Гелікону путь,
Глибокі нині вирви для комети.
Згадайте муз, коли вони пішли.
Всміхніться фото, що тоді зробили...
Подякуйте, що все ж таки зайшли.
Творіть, любіть, як вас тоді любили.
XVI. VIII. MMXIV
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571302
дата надходження 02.04.2015
дата закладки 02.04.2015
Дзвінок раптово пролунав у квартирі, нещадно розірвавши жалобну тишу своєю життєрадісною мелодією. Та весела пісенька, неначе привіт з минулого, миттю повертала душу у нетрі спогадів: радісних і не дуже, але таких теплих і до болю знайомих, і ще болючіших від того, що їх уже не повернути. Телефон дзвонив довго і наполегливо. Це здавалось образливим, враховуючи навколишню шанобливу тишу.
Зодягнена в чорне молода жінка тихими й повільними кроками підійшла до столу, на якому все ще дзвонив телефон. Вона розгублено, червоними від плачу очима оглянула покриту темним сукном поверхню, немов щукаючи щось зовсім інше, ніж маленького порушника мовчазної скорботи. Усе-таки звернувши увагу на невмовкаючий телефон, жінка прочитала на яскраво блимаючому екрані ім’я: «Анатолій Олексійович». Вона кілька разів повторила щойно прочитане, беззвучно ворушачи губами, але так і не змогла згадати, хто ж це. Це було дивно, адже їй були відомі усі записані тут контакти… Хоча зараз це було не так уже й важливо. Уже звичним рухом жінка піднесла слухавку до вуха, але сил сказати «алло» не було, тому вона мовчки прислухалась:
– Надіє Василівно, ви? – почувся приємний чоловічий голос.
– Ні, це не Надія Василівна…
– Ой, вибачте. Чи можу я її почути? – власник голосу трішки зніяковів.
– Ні, – вимовила жінка і глибоко зітхнула, щоб вкотре не заплакати, а потім, зібравшись з силами, вимовила – Надії Василівни вчора не стало.
Її співрозмовник замовк, і минув деякий час, перш ніж обоє дали раду своїм емоціям і змогли відновити розмову. Першим опам’ятався Анатолій Олексійович і хриплим від надмірного хвилювання голосом промовив:
– Я… Вибачте мене, я вам глибоко співчуваю. Я хотів привітати її з днем народження, а воно ось як вийшло… Не дожила… Від осені до зими… А цього року осінь гарна. А ви їй?..
– Я дочка Надії Василівни. Вибачте, не могли б ви повторити, що ви про осінь сказали? – несподівано запитала жінка.
– Надія Василівна любила осінь. Добре, що вона встигла нею намилуватись, - зніяковіло відповів чоловік.
– То це ви?! – здивуванню жінки не було меж. Так ось звідки це ім’я в маминому телефоні, так ось про кого вона хотіла розповісти, коли вони з братом кудись поспішали, залишивши дітей на бабусю, і сказали їй, щоб не вигадувала. Так ось, хто цей чоловік і тепер зрозуміло, звідки він знає, що мама любила осінь.
З очей полилися сльози. Опанувати себе не вдавалось, але крізь плач вона просила:
– Пробачте мене, простіть, будь ласка! Якби все можна було повернути назад… – сльози не дали договорити і слова, перейшли у ридання.
– За що ви вибачаєтесь? Не плачте, будь ласка, – Анатолій Олексійович був здивований і не знав, що й сказати. Тим часом жінка продовжувала:
– А я ж навіть не дослухала її, я ніколи уважно не слухала, – і знову ридання.
– Але всього лише тиждень тому все було інакше…
За тиждень до смерті Надія Василівна була надзвичайно веселою і життєрадісною. Навіть веселішою, ніж завжди. Можливо, тому що осінь була незвичайно теплою і сонячною, а може, на те були інші причини. Проте вона як завжди займалась своїми справами, допомагала то дочці, то синові, бавила внуків. Діти часто звертались до неї по допомогу. Ще б пак! Вона ж мама. Жінка ніколи не відмовляла. Вона радше відмовилася б від власного життя, щоб допомогти дитині. Так завжди й велося.
Одного разу Надія Василівна прийшла додому особливо окрилена. У руках вона тримала букет із осіннього листя, в якому виднілась трійка жовтих хризантем. Діти якраз були в неї в гостях, а точніше заїхали внуків залишити, бо самі мали їхати на чийсь ювілей. Дочка Олена, побачивши квіти, ледь роздратовано запитала:
– Чи вам ото, мамо, грошей дівати нікуди, що ви собі букети купуєте?
– І зовсім це не букет, донечко, а всього лише три квіточки, – з якимось дивним виразом на обличчі відповіла жінка. – І, до того ж, мені його подарували.
– Не смішіть нас, мамо, – вступив у розмову син Сергій, – у вас четверо внуків, хто вам квіти даруватиме? Краще пригляньте за дітьми.
У відповідь Надія Василівна лише ніяково усміхнулась і з винуватим виглядом пішла на кухню.
Увечері цього ж дня, заїхавши за дітьми, Олена побачила на маминих очах сльози, але не надала цьому значення, тим більше, що та пояснила: «Просто різала цибулю».
Через два дні по тому стався переполох. Завітавши ввечері, діти не зустріли вдома мами. Увесь вечір вони просиділи, мов на голках, аж доки загублена не знайшлася. Надія Василівна дуже здивувалась, побачивши дітей, адже зранку вона попереджала Олену про те, що ввечері не буде вдома. Але дочка забула про це, бо не надала маминим словам значення, і тепер уся роздратованість вилилась на жінку.
Після цього випадку діти порадились і вирішили подарувати мамі мобільний телефон, щоб подібного більше не повторилось. Надія Василівна не відразу потоваришувала з новою технікою, тож дочці з сином довелось немало попрацювати, щоб навчити маму деяким премудростям. Тепер Надія Василівна завжди була з дітьми на зв’язку.
Одного разу Сергій і Олена побачили, як мама чепуриться, довго дивиться у дзеркало, вибираючи хустинку. Це було дивним, адже зазвичай у цей час жінка завжди була вдома.
– Куди це ви збираєтесь, мамо? – спитала Олена, здивовано округливши очі. – Доню, я хотіла тобі сказати… Я зустріла одну дуже цікаву людину, ми спілкуємось, маємо спільні інтереси…
– Мамо! Про що ти говориш? Які інтереси? – перебила материну мову донька. – І зараз ти збираєшся до нього? Мамо, схаменися. Ти вже не молода, які можуть бути побачення?
– Але ж, Оленко… – намагалася заперечувати Надія Василівна, - ми просто спілкуємось.
– Мамо, зрозумій – у мене робота, у Сергія скоро відрядження. Хто залишиться з дітьми? Хто їх погодує? А продуктів купити? – Олена була налаштована рішуче.
Увесь цей час Надія Василівна лише кивала, а її погляд поступово втрачав той блиск, що не сходив з очей в останні дні.
– Добре, доню, я зрозуміла, – відказала жінка і поклала хустку на місце.
Сльози текли струмками по обличчю Олени. Згадуючи все це, вона не могла собі пробачити свого поводження, своїх слів. О! Якби вони не були сказані!
Мама ж була святою. Вона віддавала все до останнього їм, тим, хто не цінував цього, а сприймав як належне. Вона навіть померла тихо і несподівано, перед своїми іменинами, немов хотіла позбавити дітей святкових клопотів. Хоча вона ніколи не любила влаштовувати свята з цього приводу. А може, не хотіла?
Жінка просто відійшла у вічність, немов заснула, тримаючи в руках букетик із листя і хризантем. Її обличчя вже не мало того винуватого вигляду, а очі, її прикриті очі вже ніколи не сяятимуть як тієї теплої і сонячної осені.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571014
дата надходження 31.03.2015
дата закладки 02.04.2015
Цьогоріч літо застало всіх зненацька. Скільки воно не намагалося попередити про свій тріумфальний прихід і, зрештою, престолонаслідування, влаштовуючи справжні тропіки у, здавалося б, весняні дні, та все марно. Певно, люди давно вже перестали вірити будь-яким прикметам, хоч і найзрозумілішим. На зміну давнім мудрощам усе швидше приходять сучасні хитрощі, тож усі впевнено продовжували довіряти прогнозам метеорологів щодо пізнього і дощового літа. Та сталося не так, як гадалося.
Чи то літо дійсно прийшло так швидко, чи може лише одному Ігореві так здавалось. Ще тиждень тому сидяча офісна робота з документами навіть не обіцяла закінчуватись. Стоси паперів біліли на столі, мов снігові шапки на якихось дорогезних курортних горах, нагадуючи кожному працівнику їхньої контори про те, що настав час заслуженого і, на їхню думку, вистражданого відпочинку. А там уже хто в гори, хто на моря… Та не варто відволікатись на мрії, адже пильне око керівництва, пакуючи чималеньку валізу, стежить, щоб усі ті папери переглядалися, заповнялися і поступово зникали з поверхні завалених столів. Усі чекали літа, а воно все одно прийшло раптово.
Зміна оточення, погоди і взагалі пори року здавалась чоловікові дивом. Сіра робоча буденність за ці майже безпросвітні три роки немов поступово стирала його пам'ять, приглушувала відчуття, лишаючи лише тверезий розум та раціональність для монотонного робочого процесу. Наче і добре, коли все за планом і ніяких винятків не передбачається, але як же з часом це все надокучає. І ось нарешті довгоочікувана відпустка! Звичайно, літні дні теж не обійдуться без планування, та це вже буде інше. Не обв’язково-примусові зобов’язання, а миле діло для тіла й душі. Відпочинок, одним словом.
Навіть якщо сам Ігор не розкреслював чіткого плану на витрату дорогоцінного літнього часу, то Еля усе старанно записувала своїм кучерявим почерком. Дружина була на п’ять років молодшою від нього, та самому йому весь час здавалося, що між ними цілі десятиліття. По-дитячому енергійна і завше балакуча Ельвіра відносилась до того типу жінок, які, навіть маючи правнуків, ще гратимуть з ними в квача чи у схованки, а тоді ще й ображатимуться, коли хтось раптово виграє чи забере улюблену іграшку. Можливо колись саме ця рожевоокулярна наївність та постійний оптимізм привабили сільського парубка Ігора до по-справжньому міської дівчинки Елі. Зараз, коли вони вже цілком відійшли до дорослого світу і її батьки нагадують про себе лише ввічливими дзвінками та нечастими візитами, оця дружинина наївність здавалася трохи не доречною, та Елю це, мабуть, не хвилювало.
Цього неочікувано спекотного літа їхня невеличка сім’я – діток ще не нажили – зібралася привести до ладу Ігореву батьківську хату, що вже ось майже вісім років занепадала серед напівпорожнього села. Доглянути за нею було нікому, адже Ігор дуже рідко з’являвся на батьківському порозі, відколи поїхав на навчання до міста. Батько відійшов на той світ ще за два роки до синового від’їзду, залишивши по собі лише добрі спогади та міцні дерев’яні ворота навколо обійстя, що їх разом з сином майстрували. Старий Григорій був знаним на весь район теслею, звідусіль стікалися люди по його допомогу: то воза підбити, то віконну раму змайструвати – усім до нього знаходилась справа. Ненавмисно поклавши усі зусилля, спрямовані на синове навчання, на плечі дружини, Ігорів батько викурив свою останню самокрутку. Либонь, ця звичка його і згубила так рано.
Мати лишилась сама і як могла підтримувала синове існування у місті. Його нечасті приїзди – найсвятіше для неї. Та все ж виснажлива праця і ранній чоловіків відхід не пощадили і її. Незчулась як і згорбилась старенька. Казали, спокійно Неля вмерла. Помітила її наступного дня поштарка Леся, яка мала звичку заходити до старенької під час доставляння іншим сільським мешканцям поштових гостинців. Літня жінка навіки схилилась над своїм останнім листом синові. Ігор назавжди запам’ятав ті кілька рядків незакінченого, та і майже не початого послання, що його дбайливо переслала розчулена Леся: «Здрастуй, любий синочку! Як ти? Вже осінь поверта на зиму… Чи не холодно тобі там? Про всяк випадок вишлю тобі татового шарфа. За мене не хвилюйся. У мене все добре. Коли приїдеш, напечу пирогів із сиром, як ти любиш. Чекаю…» На тому фатальному «чекаю» і обірвались найтепліші у світі останні слова.
А зараз він, уже дорослий одружений офісний працівник з претензіями на вищу посаду, має повернутись туди, звідки все почалося, де минуло його безтурботне дитинство, де пройшли незабутні шкільні роки і де зустрів перше кохання. Вони їхали на його Батьківщину. Еля, як і годиться, не замовкала всю дорогу, вертілася на сидінні, мов маленька, раз у раз припадала до віконного скла, помітивши щось цікаве, а тоді і зовсім опустила його і ледь не наполовину висунулась із машини, на ходу хапаючи придорожні колоски і волошки, коли авто рухалось польовою дорогою.
– Ну що ти робиш? – ледь докірливо, та скоріше по-батьківськи запитав Ігор. – Скажи, я зупинюсь і досхочу нарвеш собі чого хочеш.
Та дружина лише дзвінко розсміялась у відповідь, знову вмощуючись на сидінні:
– Нічого ти не розумієш, Гошо! У цьому ж весь шарм, – вона знову засміялась, тицьнувши на мить йому під носа свіжозібраного букета, а тоді легенько торкнулася наманікюреним пальчиком того ж таки носа.
Ігореві здавалося, що якби в даху автівки був люк, то Ельвіра давно уже б висунулась в нього, підставляючи розпущене волосся і оголені плечі зустрічному вітру і літньому сонцю, сміючись на все поле і волаючи щось романтично-божевільне, на голлівудський манер. Вихована у доволі забезпеченій родині корінних міських жителів, Еля просто обожнювала всякі заморські штуки, часто кидаючись якимись навіть йому самому незрозумілими словами.
Від фантазій на тему: «Що ще може вчинити ця божевільна дівчина і що я, такий нудний, роблю поруч з нею» чоловіка відволікли до щему в серці знайомі картини рідного села. «Змінилось. Воно майже до непізнаваності змінилось,» – змушений був подумки визнати Ігор. Спогади, тисячі спогадів, що пробуджувались найменшою деталлю – від старої колоди біля Митькового двору і до колеса на всохлому бересті, де зараз гніздились лелеки – миттю оточили його розум, стоплюючись перед його очима, мов у радянській черзі за дефіцитом.
Модна автівка в’їхала до знайомої вулиці, поблискуючи темними полірованими боками, привертаючи увагу всіх дворових псів, а згодом і їх хазяїв. Сільські хлопчаки, які вже встигли неймовірно засмагнути, хоч літо щойно розпочалось, із захопленням дивились на зовсім немісцевий транспорт і про щось сперечалися, час від часу підбігаючи, коли машина повільною їздою заглиблювалась у зарослі шовковиці. З гучним гелготанням з-під коліс авто розбіглись, махаючи крилами, чиїсь гуси, а гусаки вважали за обов’язок пробігти слідом, з сичанням і вигинанням зміїних ший проганяючи новоприбулого порушника сільського спокою із своєї паші.
Елічка по-дитячому округлювала очі, обрамлені вигнутими нафарбованими віями, знову вертіла головою на всі боки і вертілась сама, розглядаючи дику, на її погляд, місцевість, де виріс її чоловік.
Ігор тим часом усе дужче занурювався у круговерть спогадів. Чомусь почав нервувати, як минулого року перед зустріччю з керівництвом іноземного холдингу. Та ні, либонь, іще дужче. Ще мить і з-за рогу покажуться до дрібнички знайомі ворота, що вже мабуть посіріли від часу і поросли брунатними лишайниками. Йому хотілося закрити очі і знову до найменшої деталі уявити ті ворота, хоч вони і так стояли перед очима. Здавалося, що як тільки він їх побачить, то станеться щось фатальне. Невідомо що, але точно станеться. Але ні, нічого такого не сталося, а якщо і сталося, то ніхто цього не помітив. Здається, час був не владний над тими воротами. А якщо і були якісь зміни, то Ігор їх миттю прийняв і полюбив. Не похилились, не розсохлися від часу і вітрів, старі ворота стояли, як і колись, але тепер на сторожі пустки. Він зупинив машину і знесилено схилив голову на кермо. Сонце вказувало на полудень.
Не зваживши на чоловікову втому, вічний двигун і органайзер Елічка ласкаво клацнула дверцятами і твердим кроком попрямувала до… сусіднього будинку, оточеного цегляним муром. Нарешті опанувавши себе вийшов з машини Ігор. Помітивши дружинину помилку, поспішив за нею і покликав. Вона повернула до нього запитальний погляд.
– Нам сюди, – швидким рухом вказав Ігор на дерев’яні ворота. Його голос зрадив хазяїну і затремтів, та це годі було й помітити, фраза надто коротка.
Ось вони, ті самі ворота. Такі ж як були і водночас інші. Здається, тільки піднесеш руку, як хвіртка сама собою відчиниться і вийде тато, усміхнений і, як завжди, з самокруткою в зубах. Хитне могутньою жилавою рукою лівого стовпця, мовляв, чи добре стоїть. Добре. Ти ж робив, татку. Не на рік, на все життя. Ігор стояв і розглядав різьблені візерунки на половинках воріт. Ось тут зліва – це батькова робота. Точні впевнені лінії, що заплутуються у велемудрий орнамент. А праву половину батько доручив робити йому, Ігореві. Як він тоді хвилювався! Ворота – це ж окраса всього обійстя. Ще й вулиця їхня тоді людною була, тож усе те на людський осуд та оцінку відразу ж піде. Хвилювання хвилюванням, а довелося робити. І зробив-таки! Перші невдалі спроби в кутиках майже непомітні. Непомітні для чужого ока, та йому самому все добре видно. Батько тоді теж побачив, та все одно похвалив сина. Сказав: «Працювати тобі після мене, людям на користь!» Ігор почувався зрадником.
Поки молодик перебував у полоні ностальгії, все не наважуючись зайти до двору, в якому спогадів, либонь, іще більше, жалібно скрипнула хвіртка і швидка на розправу Еля безцеремонно, як йому здалося, і по-хазяйськи вдерлася до Ігоревої справжньої домівки. Йому нічого не лишалось, як піти за нею.
У дворі Ігор відразу ж наткнувся на вкрай здивовану дружину, яка не наважувалась пройти далі у царство пануючого тут бур’яну. Цього й варто було очікувати – покинутий двір уже давно не знав людської руки і здавалося що й надалі не мав ніякого наміру з нею знайомитися. Почуття провини миттю розігнало кров по тілу Ігоря, щоб наступної миті націлити всю її, гарячу, до обличчя. На душі залишився неприємний осад. Здалося, що якби можна було спробувати його на смак, то він неодмінно загірчив би на язиці, лишивши десь у гортані неприємний післясмак. Чомусь склалося враження, що якщо чоловік і далі так бездіяльно стоятиме, то ця гіркота його неодмінно погубить і поховає десь тут серед глухих чагарників. Ігор стенув плечима, немов струшуючи з себе заціпеніння, що вмить розкришилось і осипалось, як лусочки старої фарби. Залишивши усі свої переживання за воротами, молодик рішуче попрямував до дверей рідної хати, дах якої виднівся над заростями.
Ігор впевнено прокладав собі шлях до колись гостинного порогу, уже й не намагаючись віднайти колишню стежку, тоді як завше віроломна Ельвіра боязко ступала по його слідах. Кілька миттєвостей – і з дитинства знайомі двері уже на відстані витягнутої руки. Колись розкішні мамині квітники попід вікнами навіки згинули у тіні височенних чагарів. Не важко передбачити, що така ж доля спіткала і сад, що за хатою.
Ручка зручно лягла в долоню, пробуджуючи ще низку образів з минулого, двері слухняно відчинились, щось сумно скрипнувши на привітання. Війнуло знайомим запахом – тим характерним духом, що його має кожна домівка. Цей запах ні з чим не можливо сплутати, бо другого такого не існує.
Нарешті довгоочікуване сталося – він, Ігор, після багатьох років відсутності повернувся до отчого дому, що зустрів його вервечкою спогадів та німою пусткою. Подружжя ввійшло до кімнати, що слугувала за вітальню і, як за командою, спинилося у центрі. Точніше, спинився сам Ігор, а дружина, що зараз мала чоловіка за провідника, на диво слухняно і тихо стала за його спиною. Знайомство з покинутою оселею було більше схоже на таїнство. Ігор згадував, згадував і просив прощення в німій сповіді посеред тихої, як музей, кімнати. За сповідника слугувала сама оселя, а святими образами були фото батьків. Зроблені ще з незапам’ятних часів, старомодні, чорно-білі і пожовклі від часу, вони дивилися на нього батьківськими очима і в цю мить були дорожчими й святішими за будь-які ікони.
Та цю урочисту для одного тільки Ігоря мить безцеремонно і якось по-дурному ненавмисно перервала Еля. Вона чхнула. Чхнула раз і вдруге, а потім знову. Трепетна і урочиста тиша була безповоротно сплюндрована, повертаючи обох у приземлену і сіру буденність із її постійними круговоротом проблем, з пилом на кожній поверхні і павучиним макраме по закутках. Жінка винувато глянула на свого судженого і знов прикрилась акуратною хустинкою. Нарешті позбувшись набридливого свербіння у носі, Ельвіра діловитим поглядом окинула кімнату.
– Ну то як, поприбираємо? – хазяйновито спитала.
Ігор мовчки погодився.
Того дня вони попрацювали на славу. Усе, що колись складало минуле Ігора та його родини було дбайливо або недбало упаковане до великих коробок. Подружжя планувало продовжити життя цієї землі, облаштувавши тут з часом заміський будиночок. Щоправда, те, що Ігор по-нашому називав дачею, Еля гордо йменувала «котедж», але знаючи її пристрасть до подібних витребеньків, це і не дивно. Звичайно, стара хатина, збудована ще Ігоревим дідом і покинута на кілька років напризволяще, аж ніяк не в’язалася зі словом «дача», а тим більше з «котеджем». Як не прикро було чоловікові це визнавати, та будинок уже віджив своє. Стеля провисла від ваги схованих на горищі таємниць. Приземлений під гнітом часу дах робив хатину маленькою і майже казковою. Але, на жаль, у реальному житті часто не місце казці. Стара Ігорева батьківська хата мала поступитися місцем для нової оселі нової сім’ї. Чоловік це розумів і прийняв, зберігши найдорожчі спогади у серці та великих коробках.
Надвечір вони повертались додому. Під поглядами нечисленних селян, із супроводом галасливих хлопчаків, розганяючи зграйки гусей на вузьких вулицях. Ігор досі так і мовчав, обдумуючи сьогоднішню подію. Еля енергійно і голосно пояснювала щось комусь по телефону, виразно жестикулюючи, хоч співрозмовник і не міг цього бачити. На задніх сидіннях і в багажнику просторої автівки їхали з ними до міста коробки з його минулим.
Вони повечеряли. Ігор навіть трохи звеселився. Може, впевнився що тепер його спогади при ньому і більше ніщо його з ними не розлучить або ж на те були інші причини. Після вечері Ігор сів відпочити перед телевізором, а Ельвіра уже складала план дій на завтрашній день. Її аркуш поповнювався назвами організацій і осіб, яким треба подзвонити завтра. І вона обов’язково це зробить. Любить дружина цю справу.
Уже готуючись до сну, Еля іще раз переглянула свій список: зніс будівлі, зателефонувати будівельникам, привести до ладу подвір’я… Завтра село наповнить ціла низка різноманітної техніки і все заради однієї хатини. Залишившись задоволеною свою роботою, жінка підхопила зі столика каталог і попрямувала до чоловіка, який відпочивав у кріслі. Еля зручно вмостилася на широкому підлокітнику, окутавши Ігора запахами різноманітних кремів, якими щойно ретельно намастилася.
– Гошенько, ти був весь час такий заклопотаний, що багато чого для нашого котеджу я вибрала сама, але ж тобі сподобалося? – вона лащилася до нього, як і колись, у час їхнього знайомства.
– Звичайно, я повністю довіряю твоєму смаку, – Ігор пригорнув дружину однією рукою, другою прийнявши з її рук запропонований журнал. – Що тут у тебе?
– Нам лишилось вибрати тільки одну дрібничку до нашого котеджу, - промуркотіла Еля. – Давай поставимо такі, як у Бєлошвєєвих, вони дуже личитимуть до дизайну будинку, – тоненьким пальцем з гострим нігтиком жінка вказувала на зображення на глянцевій сторінці.
Кілька секунд Ігор бездумно розглядав різноманітні варіанти воріт у одному із багатьох каталогів, якими останнім часом був завалений майже кожен стіл у квартирі. «Ворота… матеріал… ціна…» - чоловік подумки повторив прочитане, не до кінця розуміючи, яке це має відношення до їхніх справ. Тим часом захоплена Ельвіра продовжувала:
– Уявляєш: перед нашим заміським будинком такі ворота… Ах, як у власний маєток заїжджатимемо! – жінка замріяно дивилась кудись за межі кімнати, де вони говорили, в той час як Ігор поволі зрозумів сенс її слів.
– Постривай, Елю… Ти хочеш сказати, що ми повинні?.. - розгублено намагався спитати він.
– Ну звичайно повинні! Ми мусимо, адже вирішили дати твоєму рідному дому нове життя. Забудьмо все старе, воно вже віджило своє, - Ельвіра обірвала свій замріяний і пафосний монолог, згадавши, що чоловік тут також присутній і говорять вони все-таки про його будинок. – Ти ж не проти? – запізніло благально поцікавилася.
Ігор був мов у воду опущений. Найяскравіший спогад про батька, який він намагався оживити, мав ось-ось загинути через примху байдужої інфантильної дівчинки . Від думки, що завтрашню ранкову тишу порушить гул техніки, що з’явиться тільки з однією метою, – знищити усе його минуле, у чоловіка просто стискалося серце. Він змирився із запустілим дворищем, занедбаним садом і відмерлою хатиною, але чомусь не міг ужитися з думкою, що батьківських воріт більше не буде. У його веселкового кольору планах на майбутнє ті ворота ще мали б простояти кількадесят років. Але в той же час Ігор розумів, що та престаріла згадка буде неначе сороміцька заплата на вишитій золотими нитками парчі. Перебуваючи у полоні внутрішніх протиріч, чоловік знайшов у собі сили вимушено усміхнутись до дружини, що чекала відповіді, дивлячись на нього жалісливим щенячим поглядом.
– Добре, люба. Зробимо, як скажеш… – цього разу голос уже помітно тремтів, виказуючи хвилювання свого власника. Та і не помітити цього з посірілого обличчя чоловіка було важко. Що ж поробиш. Ігор був поганим брехуном і не вмів лицемірити, та, на щастя чи на лихо, Еля ніколи не вміла слухати…
На тому і розійшлися. Дружина – до спальні, наспівуючи щось із класики, в передчутті великих змін. Чоловік же так і залишився сидіти в кріслі, провівши поглядом ту чужу, на той момент, жінку. До ранку лишалось шість годин.
Чи то сон сам не йшов, чи Ігор власноруч навмисне гнав його від себе, але коли на електронному циферблаті годинника висвітився час – четверта година ранку – чоловік усе продовжував сидіти у тій самій позі, незрячим поглядом вишукуючи щось у напівтемряві. Він дивився так, як дивляться сліпі: незмінний напрямок ледь-ледь внікуди з легким відтінком замріяності і вкрапленнями скорботи за непобаченим. Ранок невблаганно наближався. Сон – табу. Здавалося, варто тільки прикрити повіки – і миттю перед ним постане батькове обличчя. Навіть не обличчя, а очі. Досить самих очей, одного тільки погляду, щоб Ігор відчув гостре лезо провини, окроплене отрутою безпомічності. А найгірше у тому сні було б батькове мовчання. Ні кпин, ні лайки, а одне лиш мовчання і погляд, який не потребує слів. І виправдання були б німі і марні.
Близько опів на четверту ноги самі понесли Ігоря до гаража. У голові усе ще туманились думки у міксі зі спогадами, а тіло на чолі з серцем прагнуло додому. Чомусь поміркувавши, що гуркіт автомобільного двигуна розбудить таку недоречну зараз Елю, Ігор дістав із закапелків куплений колись і давно забутий велосипед. Рішення було дивне і нелогічне, адже його тендітна дружина спала на диво богатирським сном. Проте на той час чоловіка це не змусило задуматися. Накинувши легеньку спортивну куртку Ігор помчав геть із двору, ловлячи на собі лише холодні і вологі дотики туману.
Бозна стільки часу минуло, ніхто тоді його не рахував. Міські дороги попрощались з Ігорем, змінившись на сільську грунтівку, та чоловік лише зрадів цьому, адже це значить, що вже скоро… Чи то від швидкої їзди, чи може від ранкових рос молодик змокрів, та не зупинявся ні на мить, на ходу втираючись рукавом такої ж вологої куртки. Велосипед жалібно повискував, мов нещасний песик, якого змусили гнатися за невловимою здобиччю. Світало.
Показались знайомі краєвиди сонного села. Де-не-де вікна уже світилися ласкавим жовтим сяйвом, роздратовано і водночас з азартом Ігореву поїздку супроводжували гавкотом собаки. Ось уже й знайомі зарослі шовковиці кидають тінь на його подвір’я. Велосипед востаннє жалібно вискнув, Ігор марно шарпнув ногою педаль і змушений був облишити свій транспорт. Добре, що йти уже не далеко лишалося. Дбайливо прихиливши виведеного з ладу велосипеда до чийогось частоколу, чоловік швидкою ходою попрямував у напрямку рідного дворища. Ноги відчутно наливались важкістю. Ще б пак! Такий марш-кидок! Потім, мабуть, болітимуть м’язи, можливо він застудиться чи роз’ятрить давню травму коліна, але все те буде потім. Чомусь зараз тільки одне мало значення. Ігор поспішав, немов на його старому подвір’ї мала статися подія вселенського масштабу. Певною мірою, так і було. Щось мало статися у його світі. Він відчував як хитаються основи його маленького всесвіту і просто не міг цього пропустити.
Ігор майже вибіг на моріжок перед подвір’ям, збиваючи з гілок шовковиці вчорашній надвечірній дощ. Десь на іншому боці галактики вибухнула наднова, осяявши собою його маленький всесвіт. Чи може то просто зійшло сонце? Ігор заціпенів перед видовищем, що йому відкрилося. Батьківські ворота впали…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571044
дата надходження 01.04.2015
дата закладки 02.04.2015
[i]А ми живі, нам треба поспішати
Зробити щось, лишити по собі…
Л. Костенко[/i]
Весна прийшла раптово. Ні дивні прогнози переляканих і заспаних бабаків, ні різноманітні календарі так і не змогли точно передбачити, коли довгоочікувана пора року встигла утвердитись на місці колишньої ледь набридлої зими. Погода все гралася з людьми, відлякуючи і присоромлюючи по-весняному одягнених перехожих прохолодними пронизливими дошкульними вітрами, а то й дощем чи навіть снігом. Люди ображались на такі жарти: круто розвертались на підборах і йшли по своїх домівках, грюкаючи дверима за собою, немов погані актори; а вже там, вдома, сидячи в кріслі чи на дивані, перед телевізором чи з книжкою в руках, за чашкою гарячого чаю чи кави нарікали на погоду, сварили весну і насуплено дивились у вікно.
Ось приблизно так і минали дні в очікуванні тепла. А воно все не поспішало, мовби зумисне барилося чи хтось його притримував за полу довгої вишиваної сорочки. І коли надія була майже втрачена, а весь гарний, яскравий, модний, але холодний весняний одяг було сховано назад до шафи, весна нарешті вступила в свої права. Надворі був квітень.
Живильну силу тепла і сяйва сонячних променів годі було не помітити. Як і кожної весни, все починалося зі смарагдових списів трави, що всюди пробивались крізь торішнє листя. Картина вельми знайома – з року в рік одне і те ж, але все ж таки як приємно стати обличчям до сонця, примружити очі, доки не побачиш веселкових іскорок, вдихнути на повні груди таке оновлене повітря, ввібрати в себе весь букет весняних пахощів, немов складених умілим парфумером в пречудовий і неповторний аромат невловимого щастя; хочеться затримати це відчуття якнайдовше або пережити знову і знову. Саме тому зі святковим трепетом втягуєш носом повітря ще раз і вже кашляєш від їдкого диму, що подорожує повітряними течіями у просторі неба. Що ж поробиш – весна!
Насолодившись красою чи просто приречено позіхнувши, люди заходились працювати. Зелений оксамит трави стає все більш помітним; торішнє листя, що колись також зеленіло, а потім тішило погляд золотом осені, вже згорнуте докупи, наче непотрібна обгортка від нової іграшки. Терпкі й гіркуваті нотки диму раз у раз вплітаються до загальної гами запахів, остаточно підкреслюючи, що навколо весна.
Весняний календар яскравіє червоними датами – в кожному місяці по кілька свят-вихідних та й знайдеться. Квітень не став винятком. У поминальний понеділок всі як завжди зрушили з насиджених гнізд і згадали про місця, де народились і де поховали рідних. Я виїхав раніше, щоб не потрапити до ранкових заторів і швидко минути місто. Шлях до рідного села був не близький, хоча з автомобілем все значно покращувалось. Дружина з дітьми мали прибути пізніше. Нічого. Встигнемо.
Колеса швидко несуть транспорт по знайомій дорозі. Все, що обабіч шляху, швидко біжить повз мене назад, вертаючись до міста. А я радий вирватися додому. Ось нарешті урбаністичні краєвиди й футуристичні картини почали змінюватись знайомими сільськими пейзажами. Можна було трохи навіть зменшити швидкість, щоб помилуватися, позгадувати: за тим ліском річка – мілка-премілка, та в дитинстві здавалася нам чи не найглибшим океаном; там купались гарячими літніми днями і зустрічали сонце з вудочкою; а там – луги розкинулись; ось поростуть вони молодою травою і зарясніють враз різноманітними плямами на коров’ячих боках і спинах…
Кошики з продуктами на задньому сидінні нагадали про себе тривожним дзенькотом, зустрівшись і познайомившись з усіма «сюрпризами» сільської дороги. Довелося ще трохи сповільнитись, щоб поберегти примхливе здоров’я своєї міської жительки – іномарки.
На горизонті забовванів цвинтар. Поруч в кілька рядів припарковані машини. Певно, не один я такий завбачливий. Знаходжу і для себе зручне місце, стараючись нікому не завадити, залишаю транспорт, виходжу. Повітря сьогодні не пахне димом. В цей день воно має аромат свічок, землі, гостинців. Згадую про гостинці і повертаюсь до машини за кошиками. Перевіряю цілісність їхнього вмісту – все добре, нічого не розбилось, що йому станеться. Ще б пак! Так запакувати!
Сьогодні цвинтар виглядає особливо. Хрести, пам’ятники і надгробки не навіюють того тяжкого смутку і туги, як у час поховання. Нині тут панує якась надзвичайна атмосфера, наче у просторому домі зібралась велика родина і кожен готується до свята. «Христос воскрес!.. Воістину воскрес!» - чується зусібіч. І в цих словах пам'ять і пошана, радість і трішки смутку. Не забагато, щоб плакати, і не мало, щоб забути про призначення цього дня. Якраз стільки, скільки треба.
Підхоплюю вцілілі кошики і прямую на інший кінець цвинтаря – туди, де поховані мої рідні. По дорозі зустрічаю знайомих, часто спиняюсь, вітаємось. На шляху далі наштовхуюсь на пару горбочків – старі могили. Зменшились і розсунулись від часу, негоди і байдужості. Деякі з них давно вже втратили хрести, і лише за формою можна пізнати могилу; де-не-де ще височіють старенькі хрести: схилились, немов соромляться міцності і блиску оточуючих пам’ятників. Кому належать ці могили, вже ніхто не знає, але помічаю, що чиясь дбайлива рука все ж таки звільнила горбочки від бур’яну, що вперто наступав скрізь. Навіть крашанку хтось поклав – данину пам’яті. Прямую далі свою дорогою і помічаю самотню жінку в чорній скорботній хустці. Вона заклопотано крутилася довкола непримітної могилки зі старим хрестом і безіменною табличкою, яку хтось дбайливо зафарбував старою фарбою, що потріскалась від часу. Чимось ця жінка відрізнялась від інших людей, що прийшли нині на цвинтар. Була в її рухах, вчинках, погляді якась особлива урочистість. Мабуть, це і привернуло мою увагу до цієї особи. Та затримуватись надовго я не наважився. По-перше, ще не всі справи на сьогодні було вирішено, а по-друге, надто дивно і неввічливо було б з мого боку отак витріщатись. Тож я рушив далі, помічаючи вдалині вже знайомі фото на пам’ятниках.
Нарешті дістаюся до своїх. Кована огорожа чітко окреслює три могили, відокремлюючи їх від інших: разом за життя – нерозлучні і після нього. Штучні квіти горять неприродніми кольорами, прикрашаючи непримітні насипи землі. Для кого та прикраса – для мертвих чи живих?
Мимоволі усміхаюся, немов вітаючись до рідних облич і очей, що зоріють з граніту. Приходить відчуття якоїсь глибокої задуми, духовності. Хочеться присісти, прихилитись і пошепки розповісти найріднішим про все. Якийсь час я так і простояв, думаючи про різне і трохи сумуючи. Тут мій погляд знову впав на жіночу постать, що пройшла повз. Це була та сама незнайомка, яка нещодавно клопоталася біля безіменного поховання. Очі простежили за нею. Неподалік від мене вона зупинилась і схилилась до покинутої могили, яку я спершу й не помітив. Довгенько жінка ще сидить на тому місці, силкуючись запалити свічечку відсирілими, мабуть, сірниками. Вирішую втрутитись, допомогти. Підходжу, протягую заздалегідь вийняту з кишені запальничку.
- Христос воскрес! – говорю.
- Воістину воскрес, – тихо відказує вона, підвівшись і змірявши мене поглядом. Протягує мені назустріч свічку, мовляв, запаліть. Один рух пальцем – і ось уже полум’яний язичок від запальнички палко охопив свічку, передавши їй свій вогонь. Жінка враз затулила його біленькими долонями, оберігаючи від найтихіших подихів вітру, і закріпила свічку в саморобному підсвічнику.
- Спасибі вам, – вже голосніше мовила вона, дозволивши як слід розпізнати свій голос. Він виявився на диво дзвінким і енергійним. Жінка з якимось чарівливим замилуванням спостерігала за танком іскри на свічці, піднявши кутики губ в ледь помітній посмішці.
- Будь ласка, – ввічливо відповідаю я, ховаючи запальничку назад. – Ваші рідні? – питаю. Заперечливе похитування головою мені у відповідь. Мовчимо. Це триває кілька секунд, та мені й цього вистачило, щоб зніяковіти.
- Тут моєї рідні немає, – нарешті мовила жінка, подивившись мені у вічі. – Навіть знайомих…
Тихенько зітхаю в глибині душі, радіючи з того, що ніякове мовчання порушене.
– То хто ж це? – дивуюся, вказуючи поглядом на могилу.
Вона повільно піднімає плечі догори і трохи хитає головою з боку в бік – не знає.
Я замовкаю, не відаючи, що й сказати. Помітивши мій стан, жінка поспішила все пояснити, промовляючи до мене заспокійливим тоном:
– Я не знаю, хто тут похований. І ніхто не знає. На цвинтарі немало таких могил, хрести яких уже давно зникли або пішли на брухт, як це не сумно, – вона осягнула поглядом простір. І раптом я теж побачив горбочки серед трави, хрести з-поміж дерев у ліску, що з кожним роком окупував все більше простору. – Люди забули про них або ж просто вже нікому пам’ятати. Але ж ті, хто тут похований (нехай і без імені на хресті), теж заслуговують на пам'ять, – чи то спитала, чи то ствердила жінка. – Та я нікого в цьому не виню. По-різному життя складається, а часу – його завжди бракує всім. Але нічого, я за ними ось уже кілька років приглядаю. Тут і роботи не багато: звільнити від листя, прибрати бур’ян… мені не важко, а про когось пам'ять довше житиме, – усміхалась вона, говорячи до мене. Мені стало соромно. Відразу згадалася нещодавня розмова з дружиною про те, хто поїде в цю глушину, щоб привести до ладу могили. Кожен із нас «хвалився» своєю купою справ в телефонну трубку і скаржився на відсутність вільного часу. Ми удвох ледве дійшли згоди, щоб поклопотатись біля невеликої ділянки. Соромно.
– Як же ви пораєтесь з усім цим? – обережно питаю.
– Коли робота до душі, то й діло швидше робиться, – весело відповіла жінка. – А весна так і надихає щось робити, творити, лишити по собі! – моя співрозмовниця просто сяяла. Було видно, що вона палко любить життя.
– А як же кошти? Сюди, певно, треба якісь витрати? – заговорив у мені міський житель-матеріаліст з економічною освітою.
– Витрати? Часу – так, але коштів… – задумалась над моїм питанням. –- Куди ж тут ті кошти? Хіба свічки купити, та для такої справи наче нікому не шкода копійчини. А штучних прикрас, як бачите, я не визнаю. Справжні квіти гідно тримають конкуренцію. Ось тут я барвінок посадила, а там, он бачите, фіалки, – заходилась вона мені показувати. І справді, я помітив серед соковитої зелені на горбочках квіти різних кольорів, що несміливо визирали з-під листя.
Наважуюсь і питаю ще:
– Ви вже простіть мою цікавість, а де ж ваші рідні поховані?
– Нічого-нічого. Такі питання часто виникають. Це природно, – бадьоро заговорила жінка. – Справа в тім, що я сама. Батьків знати не довелось, діточок Господь не дав, а ось недавно і чоловіка відпустила…
– Відпустили? – тихо перепитую, немов сліпе відлуння.
– Відпустила, відпустила… Не повинен він ці три місяці бути зі мною. Я лише кілька тижнів тому діагноз дізналася… три місяці максимум.
– Три місяці, – знову повторив я і вмить замовк, бо слова тут справді були зайві. Переді мною стояла жінка, яка знала наперед свою долю, ненайкращу долю, скажу я. Вона була спокійна й усміхалась до сонця. Вона піклувалась про старі могили, які вже й очима складно помітити, не те, що душею. Поки я думав, навколо незнайомки почав складатись ореол святості, піднесеності над іншими.
– Знаєте, – перервала її мова мою задуму, – притчу про те, чому люди не знають, скільки їм жити? – запитала. Отримавши у відповідь заперечення, продовжила: Колись всі люди на землі знали, скільки їм наділено років. І от одного разу простував шляхом Ісус з апостолом Петром. Вони зустріли чоловіка, який ставив тоненький і слабенький тин навколо свого обійстя. «Чоловіче, чому ти будуєш таку недовговічну огорожу?» – запитав Ісус. На що той відповів: «А мені тут всього лише десяток залишився. На мій вік вистачить». І відтоді люди не знають, коли помруть, бо помітив Ісус несправедливість в тому, що за таких умов кожен буде жити для себе, не думаючи про інших.
Вона закінчила оповідь, а потім трохи подумала і мовила:
– Не знаю, добре чи погано те, що мені відомо тепер, коли прощатись. Адже Бог зробив це таємницею на просто так, а нам на благо, а люди і сюди дістались і розкривають секрети таким-от, як я… Та я їх не виню, – знову чую цю фразу від неї. І хто знає, чи це приреченість змушує жінку все всім прощати, чи вона і справді така, якою здалася мені спочатку?
– Ну що ж, прощавайте. Я уже піду. Хочу ще кількох незнайомих пригостити, – вона взяла до рук свій кошик. – Їм також треба, щоб хтось їх пам’ятав. Я доки можу, доти й пам’ятатиму. А потім… Ви вже пробачте, не слід було мені обтяжувати вас своїми клопотами, – тепло сказала жінка, доторкнувшись до мого плеча. – Ви не сумуйте! Погляньте тільки, яка весна навколо. Я нею сповна насолодитись встигну. І ви насолоджуйтесь. Живіть щасливо і не забувайте про них, – кивнула незнайомка на могили, де покоїлись мої батьки і старша сестричка, що пішла від нас іще дитиною, а зараз могла вже такою ж, як ось ця жінка…
Вона пішла серед могил, час від часу схиляючись, чи то цукерку покласти, чи квіткою помилуватись. А мені раптом так захотілося жити. Вдихнути на повні груди це весняне повітря, нехай із пахощами диму; подивившись з-під примружених очей на сонце, обійняти міцно-міцно своїх рідних і жити, жити, жити…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571016
дата надходження 01.04.2015
дата закладки 02.04.2015
[i][b]Ardua molimur, sed nulla,
nisi ardua, virtus.
Ovidius[/b]
(Ми боремося з труднощами,але
без труднощів не було б доблесті.
Овідій)[/i]
Вони зустрілися. Та це було не муркотливо-французьке rendez-vous, а навіть ані краплі не романтичне латинсько-мертве absurdus. Так, це слово не найкраще характеризує побачення, але ж маємо те, що маємо…
Вони зустрілися. Це сталося грозової і темної горобиної ночі, коли високе полудневе сонце намагалося висушити повноводні й вируючі калюжі, на поверхні яких від кожної краплини рвалося на дрібні шматки віддзеркалення повного й блідого місяця, що пропливав у чистому й захмареному небі, оточений ореолом кривавої веселки. Їхні найрізніші у світі постаті зійшлися спиною до спини у центрі старого новозбудованого парку. Навколо - безлюддя, гамір і шалена тиснява, яку щораз легким бігом перетинає сухий і тріскотливий кущ перекотиполя… Світ з’їхав з глузду, а вони… вони заговорили:
- І все ж таки ти тут…
- Як бачиш, як і ти.
- Не бачу, бо…
- Знаю, знаю!.. «Спина до спини, а очі у світ…» Не треба пояснювати.
- Про що піде мова?
- Як завжди, - про нас. Інших тем для розмов ми не маємо.
- Про що спитати?
- А про що відповісти?
- Люди кажуть, неввічливо відповідати питанням на питання…
- Люди!.. Ввічливість! Які приземлені поняття! Хто їх вигадав?!
- Ми, - і мовчання у відповідь.
- …
- То я спитаю?
- Спробуй…
- Навіщо ця ніч і гроза?
- Щоб день був ясний і чистий.
- А для чого хвороби?
- Вони запобігають знеціненню здоров’я.
- І смерть потрібна?
- Так. Життю на противагу.
- А горе?
- Перед радістю бар’єр.
- Війна для чого?! Я не можу зрозуміти!
- Для того, щоб здобути перемогу. Ніщо не виникає без причини, які і спричиняєм ми з тобою.
- Без цього якось можна? Щоб простіше?
- Без мене чи без тебе? Кого не пошкодуєш?
- Не можу, адже ми…
- Рідня, я знаю…
- Хочу побачити тебе.
- І я.
- Не можна.
- Так, ти все прекрасно знаєш. Не лишай їх без нагляду і не давай підказок, як би не хотілось. Нехай обирають самі.
- А хоч і підкажу. Ти ж все заплутаєш ще гірше… Я ще спитаю?
- Що ж, давай. Востаннє.
- Навіщо я?
- Щоб бути і мені.
- Так просто?
- O sancta simplisitas!
- Ну то прощай!
- До завтра!
- Як завжди!
- Атож!
Вони зустрілись якийсь час тому і розійшлись, не повернувшись очі в очі. Усе вернулось на круги свої і світ сховав безглуздя на видноті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571301
дата надходження 02.04.2015
дата закладки 02.04.2015
Ти мене більш ніколи не знайдеш.
Піду.Назавжди.І не в це століття...
Ти мій роман вже вкотре відкладеш.
А я вберусь...В якесь старе лахміття
І в осінь йду.Повернуся?Та ні.
Я прийду тільки Янголом маленьким.
Ти будеш слухати сумні пісні.
Ти мій..Такий...Такий іще рідненький!..
Мене ти вже ніколи не знайдеш.
Назавжди йду.Від тебе.І від ночі.
А ти мені ще лілеї зірвеш.
Не зможеш лиш ніяк згадати очі!..
Змахнеш малу сльозинку і підеш
Шукати іншу...Ти мене заміниш
Неначе річ!Ой, осінь, ще прядеш
Моє кохання.Ти лиш в нього віриш...
Коли ти доживеш своє життя
З чужим коханням,що таке,як в інших.
Шукатимеш до себе співчуття
В себе самого...Тобі знову гірше?
Не помирай!Лише не помирай!
Що тобі старість!Що?!Мене немає?!
Я й Янголом кохала!Ти це знай!
Я та,що навіть мертвою кохає!
Змахнула осінь сльози.Та не плач!
Старе лахміття з листя одягала...
Що я пішла назавжди...Ти пробач...
Я тебе з неба завжди цілувала...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535424
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 29.11.2014
Ти можеш жити і в іншому місті.
Можеш забути мене і не знати.
Осінь вдягне кришталеве намисто,
Щоби зі мною тебе дочекатись.
Можеш мене не впізнать крізь століття.
Можеш у натовпі і не впізнати.
Осінь прихилить насушене віття,
І допоможе тебе розшукати.
Можеш ніколи і не цілувати.
Листи не писати мені і вірші.
Я тебе буду єдиний кохати.
Навіть якщо в цім столітті ми інші.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539053
дата надходження 23.11.2014
дата закладки 29.11.2014
Тебе ніхто не примусить стати у чомусь іншою.
Якщо захочеш - то станеш хіба що заради себе.
В тобі безмежна любов з неземною журбою помішана,
А ти крізь сльози всміхаєшся й кажеш йому: "Так треба".
Дві миті щастя в безодню спокою увірвалися.
Лише секунди тобі й ціла вічність його - комусь.
Хай навіть так. Ти раділа щиро тим краплям радості:
Коли він в очі дивився й волосся твого торкнувсь.
Тобі хотілося бути слабкою й безмежно ніжною,
І заховатись в його обійми, як в теплу шаль.
Але ж не можна. Бо він давно вибрав бути з іншою.
Тож знову сильною маєш стати на жаль... На жаль...
08.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522249
дата надходження 08.09.2014
дата закладки 11.09.2014
Прости нас Бог.Я знаю,что нельзя
Нам измениться за день...Но так страшно,
Когда...Вот здесь...Война...Война...Война...
Когда стреляют...Там...И здесь...Опасно...
Прости нас Бог.Прости.Прости...Спаси...
Лишь научи.Лишь подскажи!Молиться?
Уходят дети...Только помоги...
За день нельзя?..Войне той...Прекратиться?..
Я понимаю.Я пойму.Смогу...
Вот только убивают...Боли сколько
Во мне одной!..Я так тебя люблю...
Но по ночам я снова вою волком...
Ты понимаешь?..Знаю...Сами мы
Во всех тех бедах очень выноваты.
Но гибнут люди,дети всех страны...
Но мервые домой идут солдаты...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516579
дата надходження 09.08.2014
дата закладки 17.08.2014
Веди мене, Серце, шляхами легкими і дивними,
Крізь миті щасливі і крізь довгі дні самоти.
Шляхами ясними, а часом туманно-димними,
Важкими шляхами мене, моє Серце, веди.
Крізь розпач і біль, через посмішки, сміхом заквітчані,
Крізь зради і прикрих невдач рятівну череду,
Крізь чисті поля, крізь болота, нудьгою засмічені.
А я не питатиму нащо й куди я іду.
Веди мене, Серце, тудою, де Богом призначено,
Я всьому, що станеться, щиро відкрию обійми.
Шляхами щасливими, часом сумними і лячними
Веди мене, Серденько, всякими, тільки б моїми...
04.08.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516798
дата надходження 10.08.2014
дата закладки 17.08.2014
Я Вас люблю,
Любовь меня пленила,
И возродила в новом амплуа!
Когда так долго не горела у окна,
Лампадка счастья и не билась,
В груди моя стеклянная,из шрамов состоящая,душа.
И я сидела,лишь безмолвием сыта,
И допивала горсть "сухого" аналгина.
Но тут в мой дом,без стука,но совсем незримо,
Пришла такая нежная,прекрасная Она,
И выбила из рук,огранки строгой,одиночества стакан.
Упал...И разлетелся в миг на мелкие кусочки,
Лишь в этот миг я подняла глаза,
И поцелуй Её мне стал,как дерзкая пощёчина,
Что взбудоражив суть,толкнула счастье снова повстречать..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511205
дата надходження 13.07.2014
дата закладки 07.08.2014
Оці вінки?..Кому вони потрібні?
Давитимуть вночі...Вони печуть...
Купіть сусідці хліба...Вони бідні...
Навіщо всі мені несуть?..Несуть...
Пробач,що не купив тобі будинок.
У мене є...Не цей...На небесах.
Ти чуєш дощ?Неначе з намистинок...
Ти чуєш дощ?..А той?..В наших лісах?..
Я так хотів тебе поцілувати.
Не так.Міцніше!..Більше...До завжди...
Я так хотів ще більше обійняти...
Моя хороша...Та іди вже...Йди...
Не плач.Не плач!Навіщо,мамко,плачеш?
Ось тут уже нічого не болить.
Що я пішов...Колись мене пробачиш?
Ти бачиш-Янголя маленьке спить?..
Не видно зовсім?А ось так?..Даремно...
За мене ти б і душу продала?!
Я знав,що ти так любиш...Знову темно...
А ти сидиш,матусенько,сама...
Живи!Живи!Для чого?..Не згадаєш?..
Не смій!Ти чуєш?!Я прийду вві сні!?.
Ти падаєш?!.Ти зовсім не літаєш?!!
Привіт...Прийшла...Ми тут...Ми тут усі...
Чому?Чому?..Я вицілую сльози...
Та тут нічого зовсім не болить...
Нема дощів...Тут рай...Які морози?..
І Янгол на моїй долоньці спить...
Впізнала?Знаю.Це мала дитина.
Хворіла.Рак.Сусідська.Так.Мала.
Та я пішов...На землю...Не спинила
Ні буря...Ні безглуздая війна...
Тепер уже побільшало роботи.
Комусь я на землі розкажу сон...
Для когось трохи випрошу дрімоти...
І зіронькою до його вікон...
Поспи.Поспи.Стомилась?Приголублю.
Ти тільки мою руку відпусти.
По іншому тут зовсім...Та я люблю,
Коли в раю долоньки від роси...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514509
дата надходження 30.07.2014
дата закладки 06.08.2014
С широко закрытыми глазами,
Я наконец-то открываю эту дверь,
Я вижу зверя,кровожадного и рваного,
А он кричит,рычит и ноет от потерь.
Он оголяет зубы,а глазами бешено,
Пытается меня к себе позвать,
Ведь,подойдя к нему,я буду снова грешная,
И снова голод я собою буду утолять.
Я подобрала эту тварь совсем невинною,
Когда сидела она преданно у ног,
Но всё прошло,
Когда я с радостью впустила,
Его к себе,переступив порог,
Его глаза наполнились кровавыми рассветами ,
И душу грубо он на мясо разодрал,
И,поселившись,за грудною клеткою,
Он ядом кровь мою стал наполнять.
Душа гнила,черствела и орала,
От этой боли и теперь,
Когда я выгнала с себя,его больного,рваного,
Пусть сдохнет он и "я" вернусь к себе.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511687
дата надходження 16.07.2014
дата закладки 16.07.2014
Він забере тебе із мого серця.
Він забере тебе з моїх думок
Закляттям, що мов пісня розіллється
З пожовклих за століття сторінок.
Він поверне давно забутий спокій,
Розвіє клопітких ілюзій дим.
І рани, що і досі ще глибокі,
Засипле своїм зіллям чарівним.
Він легко наші розведе дороги,
За тим майстерно замете сліди.
І більше я не чутиму тривоги,
І серце не попроситься туди...
Він зробить все, про що його просила,
Скінчивши ж лиш руками розведе:
"Ти вибач, але магія безсила:
Тобі він найдорожчий із людей."
14.07.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511391
дата надходження 14.07.2014
дата закладки 16.07.2014
Бог тебе чом не скарає?! Чи ж його немає?!!!
А як є він, то за віщо ж синів забирає:
Кладе їх у домовину, закриває очі,
Бо ти хворий, втратив розум, знову крові хочеш.
Недолюдку поб’є ж тебе колись та година,
Що й на тебе чекатиме чорна домовина.
Нехай тебе грім небесний, блискавиця скосить,
Коли мати у безсиллі над сином голосить!
Увесь рід твій проклинаю і дітей і внуків
Хай літає над тобою зграя чорних круків.
Хай літає чорна зграя, пильно хай чатує.
Людські сльози і прокляття все ж колись почує.
І виклює твої очі скляні і криваві…
Брехня, впадеш і ти колись у своїй неславі.
Розіллється гнів народний, хвилею повстане:
Прийде та мить – чи ж радісна – і тебе не стане.
Не радісна, душогубцю, бо вбивав ти кращих,
Підсилаючи найманців, покидьків пропащих.
Ще розверзнеться землиця, та прийнять не схоче:
Чорні круки клюватимуть скляні твої очі…
[b][i] м.Бобринець . Сьогодні привезли хоронити з Донецька. Луцко Анатолій Степанович(07.05.85 - 11.07.14.) Вічная память герою![/i][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511001
дата надходження 12.07.2014
дата закладки 13.07.2014
Плакала матінка...Сива за ніченьку...
Рученьки тягне в молитві до боженьки.
Не відкривались від горенька віченьки.
Не піднімалися стомлені ніженьки...
Син її вдома...Сусідський у ліжечку,
Що постелила сама йому смертонька.
Що завинила сусідонька літечку?!
Вже не підніме у поленьку зернонька...
Йдуть всі вечеряти.Питимуть з горнятка,
Що пив колись з нього хлопець сусідоньки.
Двадцять сім років назад свого первістка
На рученятоньках вкладала спатоньки.
Вклала його тепер смертонька...Людоньки!..
Квіти блакитні і жовті настелені...
Вже не прийдеш ти ногами до хатоньки.
Голова в терені...В зелені...В терені...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506164
дата надходження 19.06.2014
дата закладки 03.07.2014
На Східному фронті без змін:
Війна, поранені серед руїн.
Силовики й бойовики
Стоять на відстані руки.
По кім луна церковний дзвін?
На Східному фронті без змін:
У підвалах з холодними стінами
Чути відгомін мін,
Хтось стоїть на колінах:
«… і слава навіки. Амінь».
На Східному фронті без змін:
Холоне серце від пострілів,
Мир не настав, лиш загострення
Поглядів, дій двох сторін.
На Східному фронті без змін.
P.S. Перші враження від роману «На Західному фронті без змін» Е. М. Ремарк, який почала читати. Асоціація з Україною.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508713
дата надходження 01.07.2014
дата закладки 02.07.2014
***
Я не знаю, когда мы окажемся в зоне огня,
Будет солнечный день или город окажется спящим.
Я не знаю, когда этот ужас коснётся меня,
Потому и прошу: отвечай мне на письма почаще.
Говори ерунду, нынче каждое слово в цене,
Напиши о делах, о погоде, засушливом лете.
Только ты ничего не проси рассказать о войне -
Я боюсь, что на это тебе не сумею ответить…
06.06.2014
http://soyuz-pisatelei.ru/forum/261-1462-324616-16-1402073039
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506967
дата надходження 23.06.2014
дата закладки 23.06.2014
***
Это война, о которой напишут потомки
Общими фразами, просто банальные строки,
Дату начала конца указав... И потёмки,
Где опалённые судьбы, дома и дороги,
Где вдоль дороги кресты и пустые траншеи,
Траурных лент и цветов нет на кладбище этом,
Только вороны и галки - живые мишени
Делят сверкнувшую золотом чью-то монету...
11.06.2014
http://soyuz-pisatelei.ru/forum/261-1462-325496-16-1402491979
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506966
дата надходження 23.06.2014
дата закладки 23.06.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.04.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.04.2014
Ребенку срочно нужна помощь:
Ребенок вырос - и не в курсе,
Что если он не туп, как овощ,
То он не входит в нашу тусу..
Что миром правят ложь и бабки,
Что церковь - это тоже бизнес,
Что вкус греха настолько сладкий,
Что тяжело остановиться..
Что "дерьмократия" - для лОхов,
Что телевизор - зомбоящик,
Что интернет - это болото,
Родился и не в курсе мальчик...
Что каждый хвалит свою секту,
Что каждый думает, что умный,
Что рок шмаляет очень метко,
Как террорист по нашим шхунам..
Что город - каменные дебри,
Где выживает самый наглый,
Что мы конаем в этом дерби,
Мы не волшебники, а маглы..
Что в тех, кто хочет быть собою,
В тех пулями летят насмешки,
Кухонно-бытовые войны,
И спешка.. спешка.. спешка.. спешка..
Что курс души упал до пола,
Скупает дьявол за бесценок,
Наверно Бог был на приколе,
Когда писал этот бестселлер...
Что вежливость - пустое слово,
Что покалечено искусство,
Чужую боль, как миску с пловом,
Смакуют люди, людям вкусно..
Хотя, возможно, в курсе мальчик,
Молчит, не подавая виду,
В глазах, которые он прячет,
Порой читается обида..
Он смотрит на будильник в полночь,
Но пропасть в сердце не измерить...
Ребенку срочно нужна помощь!
Но почему он дальше верит?
© Паша Броский
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488632
дата надходження 27.03.2014
дата закладки 28.03.2014
Ребята вдоль улиц в ряды.
В камазы.
Ну что ж ты дрожишь,
кареглазый?
Иди.
Построились, разомкнулись.
Еще не совсем очнулись.
Посмотрел сквозь меня,
улыбнулся.
Целую холодный лоб.
Смотри только чтоб
вернулся.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487767
дата надходження 24.03.2014
дата закладки 24.03.2014
Україно,моя ненько.
Ти в червоному віночку,
Терня змінює квіточку.
Плаче старий козаченько...
Україно,гинуть діти,
Матері у чорне вбрались.
Барвіночком обплітались
На гробах найкращі квіти...
Україно,ми хотіли,
Щоби дітки краще жили.
Та за ними ми тужили,
Зберегти усіх не вміли...
Гинуть кращі,сміливіші
За Вкраїну,за родину.
Як болить в оцю хвилину...
Гинуть наші,найрідніші...
Не однаково,мій Боже.
У якім живу столітті?
Гинуть наші,рідні діти...
Хто крім тебе їм поможе?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485224
дата надходження 12.03.2014
дата закладки 17.03.2014
Путін бреше, що не ллється кров,
Бо не зрозуміть йому, злочинцю,
Злом своїм він просто розпоров
Кожне серце справжнього вкраїнця.
Підлий, він не знає, як болить
Кожне серце віддане, відкрите
Довго рана буде ще кровить
Словом, ніби кулею пробите.
Бреше путін, що не ллється кров…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483805
дата надходження 06.03.2014
дата закладки 07.03.2014
Хтось розсипав яблука червоні...
Звістка дивна котиться селом.
Простягає матінка долоні,
Ніби набирає за вікном
В Бога віри більше,ніж можливо.
Хоче повернути усі дні.
Де була вона така щаслива...
За столом сидять одним усі.
Хтось розсипав яблука червоні...
Наливні,Пікассо б малював.
Тільки більш вже не сивіють скроні...
Син за Україну життя дав.
Хтось розсипав яблука червоні...
Ніби з неба котяться вони.
Не сивіють більше неньки скроні:
-Боженьку,не дай же нам війни...
Хочуть односельці утішати,
Хлопця знали змалечку усі.
Занесли мервенького до хати...
Матінка питає:
-Чом сумні?
Певно,з глузду з'їхала,сміється.
Яблука зібрала,роздає.
Хтось розсипав яблука...Здається,
Встане хлопець,візьме хоч одне...
Принесли квіток блакитно-жовтих.
-Маки,маки,чом не зацвіли?!
А волошок ще немає жодних!
Господи,не дай ти нам війни!..
Голосила,плакала,сміялась.
Хтось казав:
-Бог розум відібрав...
Хтось розсипав яблука.Схилялась
Матір сива...
-Сина ти забрав?!
Пальцем в небо...Дощ кропив долоні.
Хтось насилу в хатоньку повів.
Не сивіють більше в неньки скроні.
-Боженьку,ти плакати хотів?
Хтось розсипав яблука червоні.
Чом ніхто одненьке не підняв?
-Людоньки,це сльози на іконі...
Плаче Бог...Хоч він раніше знав,
Що не прийде син більше в домівку.
Не принесе з лісу мені дров...
Дощ знімає на майбутнє плівку,
Де лилась за Україну кров...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484071
дата надходження 07.03.2014
дата закладки 07.03.2014
Я не хочу, щоб ти брав у руки зброю,
Щоб у серце цілився комусь.
Хочу сад ростити із тобою -
День і ніч молюсь, молюсь, молюсь...
Я не хочу звуків автомата,
Кров не хочу бачити чиюсь.
Я не хочу жодних окупантів
На своїй землі. Тому молюсь.
Хай кружляють пта́хи небом синім,
Стигнуть на полях рясні хліба́.
Хай лунає чистий сміх дитини,
Що не знає, що таке стрільба.
Я несу у своїм серці віру.
Я тепер нічого не боюсь.
Та понад усе бажаю миру -
День і ніч за це молюсь, молюсь...
03.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483289
дата надходження 03.03.2014
дата закладки 04.03.2014
[b] ПТН ПНХ[/b]
Змучені нервоньки, стомлена психонька -
Спи, наш Путюнчик, поспи!
Вже для імперії котиться ніченька.
Спи, імператор, поспи!
Тож закривай свої наглії віченька,
Ми колисатимем сни,
Буде колискою темная ніченька.
Спи, наш Путюнчик, поспи!
Також народ твій цю нічку не спатиме,
Щоб не проспати весни,
Крила надій своїх снами плекатиме...
І чатуватиме сни!
Сни про кончину твого імператорства…
Ти ж цю "зухвалість" прости:
Рано чи пізно впаде трон диктаторства –
Діждешся Божої мсти!
Будемо пити ми чисту водиченьку –
Й сліду не буде ропи!
...Судному чину посвідчить лиш ніченька.
Спи вічним сном, Вова! Cпи!
01.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482851
дата надходження 01.03.2014
дата закладки 02.03.2014
Твой президент тебя оставил,
И слов прощальных не сказав,
Он предал, словно бы без правил,
Нож в спину слабостью вогнав?
Предала партия родная,
Как крысы россыпью на дно,
И даже Герман, дорогая,
Сказала как ей нелегко?
«Бендеры» дулом возле носа
Тревожат сон твой и покой,
И сторожат тебя у дома,
Что б кровь пролить за упокой?
Глазам не веришь - пропаганда,
Но так душевно веришь тем,
Кто говорит, что он сражался
За двести гривен в сотне семь!
Опомнись, друг, ты на иголке
У лжи и мерзости гнилой,
Что называет темень светом
И манит ложью за собой.
Не верь словам, смотри по делу,
Что президент твой натворил,
Кто в партии твоей так ловко
Людскую кровь годами пил!
Ты говоришь, что все под дулом,
Так приезжай скорей сюда!
Мы Киевом с тобой пройдемся,
Увидишь, как живет страна.
Бандитов много, нет сомнения,
Но ты подумай для чего
«Бендере» тыкать дулом в окна,
Снимая это на кино?
А вот «титушкам» очень нужно,
Что б страхом правила страна,
Что б правды ты всегда боялась,
И ложь в глазах твоих была.
Ты скажешь крысы снова в деле!
И я отвечу – Ты права!
Не за политиков ведь смерти,
Что б по-другому жизнь пошла.
И может завтра круг замкнется,
И снова станут у руля
Тираны, руки чьи сожмутся,
И задохнется вновь страна.
Возможно да, но круг разорван,
Теперь в нем есть одна деталь,
У тирании путь известен,
И будет свергнут вновь тиран!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481722
дата надходження 24.02.2014
дата закладки 01.03.2014
Останні удари по клавішах, стомлених часом,
Останні слова завмирають відбитками літер.
Писала картини, та не аквареллю й не маслом,
Тримала в полоні серця досконалості світлом.
Чітка і відточена, дзвоном чаруюче срібним,
Мелодія клавіш порадує серце востаннє,
Я не розумію кому ти крім мене потрібна,
Та ми ще побачимось. Маю на це сподівання.
Ти будеш безмовна, ти станеш лише експонатом,
Та хай краще так, ніж потрапити в жадібні руки!
Я схожу на тебе омріяну буду шукати.
А ти спочиватимеш, вкрившись серпанком пилюки.
01.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482771
дата надходження 01.03.2014
дата закладки 01.03.2014
Я война.
Пропади я пропадом.
Я сильнейший птенец
в инкубаторе.
Уж поверьте, с моим-то опытом,
я сожру вас к чертовой матери.
Убегайте. Целуйте выживших.
Говорите на двуязычии.
Ни за что меня не зовите!
Ни в одном из моих обличий.
Лучше ждать с работы уставшего
и рожать ему жизнь. Пусть мается.
Чем впустить его в мир нападавшего,
где беру себе все, что нравиться.
Я война.
Подыхать бы мне, люди. Не трогайте.
Но вы сами всегда приходите.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482740
дата надходження 01.03.2014
дата закладки 01.03.2014
Хто вам сказав, що вмерла Україна?
Хіба навколішки стоїть народ?
І хай до волі йдемо по руїнах,
Крізь лінію вогню проб’ємось до висот.
Хто вам сказав, що ми раби?
Хіба раби так можуть повставати?
На нас в мороз летіли струмені води.
Та ми вогонь. Тепер нас не зламати.
Хто вам сказав, що ми ще на колінах,
Коли давно піднялись з гідністю своєю?
І хай стріляють нам по спинах –
Героями поляжем за свою ідею.
Хто вам сказав, що ми підемо?
Відстояли своє і ще постоїмо.
І що шукали – те знайдемо,
І знищимо на собі те старе клеймо.
Хто вам сказав, що не Європа ми?
Хіба вона на щось подібне здатна?
Ми вийдемо на світло із пітьми,
Бо волю в нас уже їм не забрати.
Мов фенікс, наш повстав народ
Із попелу надії, із чорної руїни.
Ми вже так близько до своїх висот…
Хто вам сказав, що вмерла Україна?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482749
дата надходження 01.03.2014
дата закладки 01.03.2014
́Пробач мені Україно, я не на майдані,
Не будую барикади разом з козаками,
Коли тебе розтинали іроди погані,
Не летіли в мене кулі чорними птахами.
Пробач мені Україно, що я не воюю,
Не ношу щити і каски, пострілів не чую,
За твоє благословення свічку покладу я,
Хай почує Буг молитву про землю святую.
Пробач мені моя земле, що стогнеш у муках,
Що деруть тебе на шмаття ворожії руки,
Пробач мені козаченьку, що тил не тримала,
Що в важку страшну годину руку не подала.
Каюсь я пер́́ед тобою, каюсь перед Богом,
Ми разом перепливемо Дніпрові пороги,
Більш не будуть помирати хлопці чорноброві,
Коли вже стоїть Хрещатик по коліна в крові.
Встане Київ із руїни, встане вже сьогодні,
Та й буде кричати слава цій небесній сотні,
Понесеться слава вітром з заходу до сходу,
Хай покаяться всі ті, хто не був з народом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482796
дата надходження 01.03.2014
дата закладки 01.03.2014
Чи простиш мене ти, мамо, матінко-матусю!
Я сьогодні до Майдану піду подивлюся.
Там же, чуєш, браття мої за долю воюють,
Їхні пісні, їхні думи так мене хвилюють…
Понесу своє серденько, як гірку сльозину,
На вівтар свободи, ненько, нашої Вкраїни.
Повір мені, матусенько, так мушу вчинити,
Тіло кулі розтерзають – душа ж буде жити!
Прости мене, голубонько – за те, що загину…
Замість мене буде цвісти у саду калина…
Знаю – з горя чорнітимеш – бо я не вернуся…
Тільки з неба хмаринкою тобі осміхнуся.
Плач за мною, та не кляни воріженьків, мамо!..
Хай Господь їх покарає своїми руками!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481173
дата надходження 22.02.2014
дата закладки 26.02.2014
Чи вас вовчиця породили,
І в грудях серце хижака,
Що стільки вже людей убила
Ваша злочинная рука?
Чи не хрестили вас у храмі,
То ж в вас вселився сатана
Й вершить це вашими руками
Й смакує крові, мов вина?
Чим загрішили перед Богом
Нещасні ваші матері
Що народились чорторогі
Сини убивці-упирі?
Чим завинили ваші діти
Що вся ця кров на них впаде
І через вас будуть терпіти
Гнів божий за вбиття людей?
А ще не вроджені внучата
Горять у ваших вже гріхах
Людьми і Богом вже прокляті
За кров на ваших злих руках.
Та схаменіться, станьте з нами,
Бо нам на вірність ви клялись
Й борітесь з тими ворогами,
Що крові люду напились!
То не робота люд свій бити!
За гроші зрадник - не герой.
Пора Вкраїну захищати,
Її свободу і добро!
20.02.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=480767
дата надходження 20.02.2014
дата закладки 20.02.2014
Час минає, як від горя обвалилось небо,
А я лину, мій таточку, думкою до тебе.
Бо не знає серце моє з того часу втіхи,
Як тебе від нас забрало люте чорне лихо.
Хто ж мене тепер розрадить, мудре скаже слово,
Хто у радості й печалі прийде на розмову?
Хай землиця тобі буде пухом лебединим,
Як журюся за тобою, рідним і єдиним.
Пригорнулася б до тебе, як мала дитина,
Та від суму схилилася й червона калина.
Молитимусь, як умію перед образами,
Молитимусь – та й умиюсь гіркими сльозами.
Нехай в Царстві у Небеснім душа спочиває,
А нам горе пережити Господь помагає.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476182
дата надходження 31.01.2014
дата закладки 05.02.2014
Залишся мрією в ударах мого серця,
В куточках губ, і посмішці очей,
У кожнім русі, і у кожнім герці
Вібрацій Всесвіту, у темряві ночей.
І хай не забере тебе буденність,
Не згубить велич чистих почуттів.
Для мене будь навіки незбагненним,
Будь приводом для найтепліших слів.
Назавжди залишись моїм натхенням,
Щоб дихати могла твоїм теплом.
Щоб без вини, спокути і прощення...
Для мене залишись яскравим сном.
Залишся нерозгаданим і світлим,
І свіжим, як п'янкий ковток води.
Щоб без причин могла тобі радіти,
Залишся нездійсненним назавжди.
20.01.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473938
дата надходження 20.01.2014
дата закладки 22.01.2014
Мои стихи теперь нетленны!
Хотите знать в чём здесь секрет? –
Разносит их по всей вселенной
любимый мною интернет.
Хоть в них поэзии не очень:
слаба ещё моя рука,
и с грамотой союз непрочен, –
я в интернете на века!
Безмерно рад такой картине!
Тщеславье рвётся из груди!
Но… во всемирной паутине
таких, как я, хоть пруд пруди.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466878
дата надходження 18.12.2013
дата закладки 18.12.2013
Ми стоїмо.
Тут наші Крути
Холодний Яр і Чорний Ліс
Ми стоїмо.
В ́єдино скуті
І холод нас пече до сліз
Ми стоїмо.
Назад ні кроку
Нема в минуле вороття
Ми стоїмо.
Усі. Без строку
Разом. За краще майбуття
Ми стоїмо.
Ми - міць. Ми - сила
Ми - нація. Один народ
Ми стоїмо.
Неначе брила
І нам не треба нагород
Ми стоїмо.
Ми рвемо пута
В серцях палає волі жар
Тут -Україна.
Наші Крути
Наш Чорний ліс
Холодний Яр
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465801
дата надходження 13.12.2013
дата закладки 13.12.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.12.2013
Счастье-пить с тобой сладкий чай,
Укрываться под вечер пледом.
И пойти за тобой на край
Даже неба,но только б следом.
Знать,что просто простишь меня,
Если я обижаться стану.
Я бы землю пешком прошла
За тобою.И не устану.
Счастье-знать:у меня есть ты.
Обнимать,лишь к тебе прижаться,
Мне совсем не нужны цветы.
Мне б с тобой навсегда остаться...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464327
дата надходження 05.12.2013
дата закладки 09.12.2013
Если кто–то становится чужим для меня и несносным
Я блистательно применяю свой надежный план Барбаросса.
Тыкаю на кнопочки которые до этого изучила,
За которые могла получить по морде, но так и не получила.
Важно знать не одно и не только слабое место.
Среди двенадцати стульев всегда есть заветное кресло.
Я больше не просто, а очень плохая невеста
Заварим кашу или замесим тили, а может даже и тесто.
Я становлюсь черствой когда мне этого надо.
Краше становятся речи, ярче губная помада.
Больше становится лжи и все незаметней правда .
Скажу,что купила на рынке – на самом деле от Prada.
Я могу быть прочнее самой каленой стали,
Я могу быть наглее самой халеной бабы.
Меня не убьют пули, и не спасут пьедесталы,
Когда ты прочтешь в глазах,что ты как и все достал уже.
Я могу быть брутальной, даже мымрой могу нарочно.
Я могу быть истеричкой, до рвоты могу быть тошной.
Избалованной быть девицей, даже шлюхой могу немножко.
Поверь, если делать нарочно– нет ничего невозможного.
И вот если однажды утром, проснувшись меня увидишь,
Возле коллекции моих масок – знай, между нами финиш.
Молча одень одежду,оставь открытыми двери,
А я чуть попозже вспомню. Закрыл ли ты их проверю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464481
дата надходження 06.12.2013
дата закладки 06.12.2013
як важко відпускати ту любов,
що вперше цілува вуста до болі.
і з серця капає багряна кров,
а ще із ран, яких у нас доволі.
була я твоїм янголом, жагою
до карщого й щасливого буття.
та стала непотрібною й чужою
а ти залишив шрам на все життя.
можливо ти ілюзія дитинства,
любові першої чи просто друг.
та досі не скидаю я намиста
цілунків, памятаю ніжність рук.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462689
дата надходження 27.11.2013
дата закладки 27.11.2013
Дружить с мужчинами легко,
они умеют молча слушать,
и вдруг на сердце тяжело,
обнимая разгоняют стужу.
Дружить с мужчинами легко,
они починят все, поладят,
и прибегут к тебе на чай,
и все твои проблемы сгладят.
Дружить с мужчинами легко,
уютно, даже безопасно,
он все поймет и все простит,
ведь не зря для них мы слабость.
Дружить с мужчинами легко,
но не всегда поймаешь грани,
где дружба, а где уже любовь
нанесла глубоки раны.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451244
дата надходження 27.09.2013
дата закладки 08.11.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.11.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 03.11.2013
- Привіт! Нове щось в тебе? Я вітаю...
А у думках: Люблю... Скучаю...
- Ну як життя? А як твоя робота?
А між рядками ніжність і турбота...
- Важкий був день? Ну що ж, відпочивай...
А ладна ж прихилити неба край...
Банальні фрази... а поміж словами...
Веселка кольоровими стьожками...
Ну все... бувай... і лагідної ночі!
А подумки... в твої обійми хочу...
В мовчанні зміст... затертість фраз...
Та заборонена надія...
без прикрас...
18.03.2012р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410819
дата надходження 20.03.2013
дата закладки 26.10.2013
«Так засидишься в старых девах», –
Всплакнула Рита, загрустив, –
«И поневоле станешь ведьмой
От одиночества-тоски!»
«О, трижды романтичный Мастер!..» –
На поиски объекта грёз
Из дома вышла в лучшем платье,
С букетом ярко-жёлтых роз!
Весь день бродила… и под вечер
Разбились девичьи мечты –
От равнодушных взглядов встречных,
(И ноль-вниманья на цветы!)
«Жизнь прозаичнее романов», –
Глотая слёзы, поняла…
…Внезапно шайка хулиганов –
Навстречу ей из-за угла…
Сверкнул при лунном свете нож…
Упали на асфальт цветы…
«А ну-ка, девушку НЕ ТРОЖЬ!» –
Вдруг донеслось из темноты…
…А дальше – разговор короткий:
Ударов звуки, как в кино…
Скулят униженно подонки…
Героем спасена Марго!
Поверить трудно в это счастье!
Сбылись мечтанья – «от» и «до»!
Ведь это был не просто Мастер,
А Мастер спорта по дзюдо!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396718
дата надходження 30.01.2013
дата закладки 26.10.2013
Котилося сонця,котилися зорі,
Мішалися з вітром і дощиком в полі.
І вчилися смуток із щастям мішати,
І вітер у полі всю ніч цілувати.
Гойдалися хмари на довгих перинах,
І руки купали в буденних хвилинах.
А я по драбині із пір'я до хмарки,
Я зілля варила,купила в знахарки.
Я хочу тебе напоїти тим зіллям,
Хай осінь закінчиться нашим весіллям.
Я всіх вас запрошу,я сукню пошию,
Віночок із квітів,намисто на шию
Із перлів,що витягну з самого моря.
А квіти сама я нарву серед поля.
Де вітер з дощем я мішала руками,
До тебе предовгими йшла я стежками.
Такими,що в небо сама прокладала,
Коли на хмаринках до ночі гойдалась.
Віночок сплела я із маків червоних,
Намисто із перлів таких пречудових.
А ти черевички купив в Королівни,
Пасок ти для мене купив у царівни.
У осені взяв мені ковдру під ноги,
Та ти ще у грудня просив допомоги.
І всіх запросив,Янголята летіли,
А крила такі пребілесенькі вділи.
І рученьки склали,і довго молились.
А ми вдвох до смерті з тобою любились.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456633
дата надходження 25.10.2013
дата закладки 26.10.2013
Мій ідеал не красень із журналу,
Він двері у авто не відчиня,
Мій ідеал при публіці в оману
Принцесою мене не назива...
Мій ідеал не мачо чи плейбой,
Десятки обіцянок не вторить...
Мій ідеал не шле мені пісні
В коханні не клянеться кожну мить...
Мій ідеал уміє мити посуд,
Утішити, коли в душі болить...
Мій ідеал чужий не слуха осуд
Та про таємне всюди не дзвенить...
Мій ідеал любить мене лиш буде,
Не треба буде ще когось йому...
Мій ідеал... Колись його зустріну...
Із ним я своє щастя віднайду...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453292
дата надходження 08.10.2013
дата закладки 22.10.2013
Яка тут може бути дружба,
Коли від погляду я млію?..
Яка тут може бути дружба,
Коли про тебе тільки мрію?..
Яка тут може бути дружба,
Коли без тебе небо сіре?..
Яка тут може бути дружба,
Коли ти - це моя надія?..
Яка тут може бути дружба,
Коли без тебе помираю?..
Яка тут може бути дружба,
Коли в думках моїх згораю?..
Яка тут може бути дружба,
Якщо ти душу так тривожиш?..
Яка тут може бути дружба,
Коли без тебе вже не можу?..
Але кохання тут не буде,
Бо ми лиш друзі... Тихо плачу...
Для тебе я в твоїм житті
Мабуть нічого і не значу..
Скажу "люблю", а потім втрачу,
І дружби більше вже не буде..
Ночами лиш в подушку плачу...
Надіюсь, скоро все забуду...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455836
дата надходження 21.10.2013
дата закладки 22.10.2013
Ти думала: відійдуть холоди,
Покинуть місто, залишивши повені
Підвали, ями, потайні ходи.
І ми чекали, болем переповнені,
Низького тиску талої води.
У місті, що угризлося форпостом
В опалубку спустошених полів,
Дотримуючись правил, ніби посту,
Жили, не покладаючи голів,
І поклонялись Богу, ніби ГОСТу.
Провалювались, ніби перенісся
В старих сифілітичних господинь,
Квадрати вікон; Вимерле Полісся
До тебе посміхалося з картин
І Малий Віз об небо терся віссю.
І все б лишалось так, як попервах.
Світанок, як зім’ята перфокарта,
Не підійшов до пам’яті невдах,
І покладаючись на пережитки фарту
Ми призабули учорашній страх.
Під снігом наше календарне літо.
Зима притисла снігом нетрі Сум.
Долонями серця не розігріти.
А якщо сніг – це той же білий шум?
А ми лиш ліпимо фортеці. Ніби діти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414941
дата надходження 02.04.2013
дата закладки 22.10.2013
Листая газету,
я порезала палец
твоим именнем.
Из чёрно-белого
ты превратился в черно-красного.
Что-то кричал буквами,
объяснял фотографиями,
ругался цифрами...
Я крепко обняла тебя
и твои рёбра-страницы
начали тихо хрустеть...с
шелестом.
От тебя пахло свежей краской.
Я аккуратно положила тебя в сумочку
Теперь ты всегда со мной.
А дома достану красную ручку
и разрисую волнистой линией твоё тело -
там, где ты обо мне...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333775
дата надходження 28.04.2012
дата закладки 22.10.2013
Підводячи підсумки цьогорічної вступної кампанії по Україні – хочу відмітити зовнішнє незалежне оцінювання як окремий колапс української вдачі на рівні з Євро2012.
Омріяне дитинство відійшло у шкільні роки, коли шпаргалки, мобільний Інтернет та списування у сусіда – було основним атрибутом української культурної традиції. Тепер ми інтегруємося з Європою, і шляхом "інтеграційного акту" страдаємо імунодефіцитом, бо занадто ослаблені столітніми війнами за незалежність. Не складемо собі ціни, очікуємо рішучих дій від сусідів (від Європи), тільки не від самих себе. Ну що ж, зовнішнє незалежне оцінювання дало нам відповідного ляпасу.
2012 рік – випускний, ЗНО, Євро2012, університет, перше кохання, кінець світу. Типовий сценарій для типового абітурієнта. Не вспів відгуляти довгоочікувану свободу як над головою повисла примарна гільйотина, коли написавши всі 4 ЗНО, і дочекавшись перших відповідей в очах постає Тарас Григорович із «Заповітом», а слюсарі і муляри-штукатури здаються вже такими собі друзями.
Перший тест, писаний особисто мною, викликав у мені і сум, і сором, і апатичну згодом істерію. З фразою «А що ж далі?» полинула в «типового абітурієнта» - всесвітньо відомого українського і такого вірного мем-порталу на ВК. Шановні,люде! Тільки там ще можливо віднайти правдиву інформацію про вступну кампанію 2012 року. Мабуть ті поважні люди, що створили цьогорічні тести, я все ж таки сподіваюся на Бога, заходять час від часу із цікавості на той портал. І як наслідок – кусають собі лікті, як і пан міністр освіти Табачник, коли прочитав Інтернетний шедевр українського абітурієнства - «чи наваляти Табачнику– це причина чи привід?». Логічно, що напис розмістили відразу після складання історії України. Чому ж ви, пане Табачнику, не сповістили нас, що завдання будуть будуватися не відповідно до фактажу всього курсу, а лише на принципово власних коментарях істориків щодо ходу історичних подій? «Причини і наслідки» – перетворилися у риторичні запитання для типового абітурієнта! Шановний Леоніде Даниловичу, ви єдиний у кому ми не сумнівалися. Ваші наслідки ми ще довго не забудемо..
З українською літературою взагалі відчуваєш себе селяном в 1861 році, коли відмітила останнім хрестиком клітинку в бланку А. Звірила наступного дня о четвертій вечора на порталі УЦОЯО власні відповіді з офіційними – відновила Емський указ. А бодай мене заморозили до оголошення балів за 200-бальною системою. Принаймні бабусі не буде соромно сказати, вона ж не знає, що 100 балів мені подарують тільки за красивий почерк. Я склала ЗНО – я супервумен і крапка. Нещасне абітурієство сподіваюся перетвориться у щасливе студентство, але щоб дійти цієї миті – треба ще нашій збірній команді по футболу «відфутболити» достойно матч, нашій владі нагарбати у розворовану державну казну іноземної валюти, а типовому абітурієнту порушити багатовікові закостенілі традиції вступу до київського національного університету ім. Шевченка по совісті. Мабуть треба мітити зразу у книгу рекордів Гіннеса – як при двох непрофільних предметах, з яких складають ЗНО цього року та одному ПРОФІЛЬНОМУ творчому конкурсі на факультет журналістики зарахуватися до списку студентів університету, та й ще на бюджет! Ні, цим ми пройдемо бойове хрещення у рід козаків та козачок, тих самих, які весь час боролися з панщиною та кріпосним гнітом на селі. А Суми – чом собі не село? Невеличке, охайне на центральних вулицях, але село. І хоча нещодавній візит Ольги Фреймуд з «Ревізором» і розрекламував на всю Україну наше містечко, як охане та зовсім не «сумне», як того очікували, місто - наш «інтелектуальний товар» у «київських супермаркетах знань» залишається поки що знеціненим. Звертаюся до сумських абітурієнтів козаків і козачок – не здаватися! Чуєте? Без зв’язків, без грошей, типово плюючи через ліве плече, діючи на авось, та молячись Богу довіртеся мені, типовому абітурієнту, що і в цій країні надія помирає останньою. А набравши 200 балів з усіх предметів – ви можете поступити тільки в XYЯK (не смішно – це Харківський університет ядерної кібернетики). Дивна країна дивних людей. Ярослав Мудрий розплакався б.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346594
дата надходження 27.06.2012
дата закладки 22.10.2013
Навіщо мені біле плаття,
Коли ти і так зі мною,
І клятви перед розп’яттям,
Якщо я і так з тобою.
Я серце своє відда́ла
Зимового сірого ранку,
І очі свої сховала
У хвилях густого світанку.
Туманом сповиті сосни,
В душі моїй сонце сяє.
Ти гладив моє волосся
Як той, хто мене кохає.
Спитаю сама у себе:
Чи є в світі більше щастя.
Ні. Білого плаття не треба,
Я буду твоя й без клятви.
2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453044
дата надходження 06.10.2013
дата закладки 19.10.2013
Я хочу спати в тебе на плечі,
Я хочу відчувати поцілунки
На свому тілі,на своїй душі.
Такі мені приємні лиш дарунки.
Я хочу чути,як ти поряд спиш,
Я хочу тобі каву готувати.
Як ти говориш і як ти мовчиш.
Вві сні тебе тихенько цілувати.
Я хочу тобі вітер дарувать,
Я хочу тобі зорі всі струсити.
Щоб вдвох тепло у душах відчувать,
І щоб тобою небом побродити.
Я хочу те,що хочеш тільки ти.
Я хочу тобі щастя дарувати.
До мене тільки милий підійди,
Я мрію знов тебе поцілувати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454682
дата надходження 15.10.2013
дата закладки 16.10.2013
* * *
Коли Господь чомусь карає,
Він палкою людей не б'є –
Спочатку розум відбирає,
А потім воду ллє і ллє…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452102
дата надходження 01.10.2013
дата закладки 01.10.2013
Напевно,я тобою відболіла,
Черешня сипле прерожевий цвіт.
О Господи,вона збожеволіла,
Це серед літа!І так десять літ.
А ти прийшов з трояндами.Для кого?
Хіба вони важливі у житті?
Черешня сипле цвіту пресвятого,
А я пишу комусь свої вірші.
Та не комусь.Пишу я їх для себе.
А ти не прочитав,і ти не знав,
Що всі вони,та всі вони для тебе,
Бо ти мене вже літом не кохав.
Напевно ця черешня вже здуріла,
Навіщо вона літом зацвіла?
А я тебе під нею вже зустріла,
Та до душі твоєї не ввійшла.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436948
дата надходження 12.07.2013
дата закладки 13.07.2013
У Бога свої наміри на душу.
Якщо ти прочитав сто тисяч книг-
То я тебе розчарувати мушу,
Що мало так набрався ще від них.
Ти прочитав?Тепер закрий спокійно,
І набери лиш цілу купу знань.
А далі-сам.Пиши і думай гідно,
А треба-на коліна просто стань
Та перед Богом...Витягни з безодні
Ти словом тих,хто впав в своїм житті.
Бо ти поет.А душі всі голодні
Отої чистоти,що є в тобі.
Ти знаєш все?!?Пізнай себе і слово,
Бо ним Бог починав цей дивний світ.
І не питай,що в слові є такого,
Це найсильніша зброя усіх літ!
У Бога свої наміри на тебе.
Ти за собою багатьох ведеш.
Даруй всім крила і веди у небо!
А вірш найкращий ще колись складеш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425630
дата надходження 17.05.2013
дата закладки 23.05.2013
Я чомусь щаслива не з тобою,
Адже в світі зовсім нема нас.
Пишу тобі вірші з самотою,
І спиняю я рукою час.
Може,ти колись прийдеш і сядеш,
Як відкриєш всі мої листи.
Біля мене в полі тихо ляжеш,
Вистелиш перину з самоти.
Я чомусь щаслива не з тобою,
Хоч листи і досі ще пишу
На папері.Тільки їх весною
У ріці чекання всі спалю.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403410
дата надходження 22.02.2013
дата закладки 23.02.2013
Зігрію тобі чай і принесу,
Для домових наберу барбарису.
І ще тобі я щастя все зберу.
Лише тоді назавжди тебе лишу.
Вкраду я від зими тобі весну,
А від весни вкраду тобі кохання.
Я смуток твій у жменьку лиш складу,
Розсію з вітром в скелі сподівання.
Не будеш мати смутку,так і знай.
Будеш у світі ти найщасливішим.
Лише тоді скажу тобі прощай,
Слів не розчувши самих найрідніших.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381986
дата надходження 02.12.2012
дата закладки 12.12.2012
Та він іі ніколи не кохав,
Не цілував і не провів додому.
Тому що впевнений і завжди знав,
Що цілий світ побачила у ньому.
І так дивилась.Тільки не іі
Він цілував,в житті шукав лиш кращу.
Котились сльози знову по душі.
Але не покохає він нізащо.
І не звонив,листа не написав,
Йому сказали,що самотня досі.
Вона досі кохає,він це знав,
Але ніхто його про це не просить.
Дружина була краща,ніж вона,
Лиш цілий світ не бачила у ньому.
Цому здавалось інколи чужа,
І повертався пізно він додому.
Згадав про ту,що зовсім не кохав
Як ложечки завжди його кормила.
А він ніколи не поцілував.
Навіщо?Вона зовсім не просила.
І добре все-дружина,діти,дім.
Звичайне щастя,може є й кохання.
Лиш захотілося йому передусім,
Щоб в іншоі залишилось чекання.
На сьомий поверх вибіг і не смів
Торкнутися дверей і подзвонити.
Лиш так іі побачити хотів.
Лише хоч раз до серця притулити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384123
дата надходження 11.12.2012
дата закладки 12.12.2012
Ти за мову мою не чіпляйся до мене,
Бо просякнута кров’ю наскрізь.
Можеш «проти» свої розгорнути знамена,
Але в душу, іудо, не лізь.
Мов Ісус на Голгофу с хрестом на раменах,
Йшов віками народ під ярмом,
Та піднявся з колін і воскрес він, стражденний,
І озброївся рідним письмом.
Але ось закружляли над небом, вже вільним,
Кровожерні голодні круки,
І вистежують жертву невпинно і пильно,
Мов вродливе дівча парубки.
Тої ж миті готові рвонутись до плоті, -
Лише слабкість свою покажи.
Нагло зиркають птахи у хижім польоті.
Дзьоб міцний, мов хірурга зажим.
Вам не місце, круки, над моїми синами
Вже не довго лишилося вам,
Там не вкриється буйність голів полинами,
Де вклоняються рідним словам.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374532
дата надходження 31.10.2012
дата закладки 10.12.2012
Ламає тіло тітка Нежить
І настрій відбирає знов,
Вже вкотре організм бентежить,
Мов мозок купка злих розмов.
Скувавши горло у кайдани,
Заклала ніс, взяла в полон,
Скупим безжалісним тираном
Посіла свій жаданий трон,
Нагнала вмить температуру.
Чоло покрив пекельний жар.
Терпіти скільки диктатуру,
Що душу кидає в Тартар?
«За що відпущено ці муки?» -
До мовчазних звернусь небес -
Немов горгонові гадюки**,
Пуска лиш блискавки Зевес.
Та знаю я рецепт узвару,
Не чародій, не маг нехай,
Потворі тій сувору кару -
З лимоном й медом зроблю чай.
*Тартар - у давньогрецькій міфології -
найглибша безодня, а також її божественна
персоніфікація, що знаходиться під Аїдом,
в надрах Землі, куди після Зевс скинув титанів
**Медуза Горгона - найбільш відома з сестер
горгон, чудовисько з жіночим обличчям і
зміями замість волосся.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370632
дата надходження 13.10.2012
дата закладки 10.12.2012
Поезія! Як бути нам без тебе?
Чи можна в повсякденні жити,
Й не дати крила розпрямити
Душі, що так і рветься в небо?
Поезія - наче повітря свіжість,
Або вода мягка, джерельна,
Що спрагу вгамує пекельну-
Лиш би збудити в серці ніжність.
Поезія, як мудрість соковита!
Думки твої відразу просвітляє,
Надії в серці розпрямляє,
І робить сонцем все залитим!
Поезія - прикраса то коханню,
І без любові ти не можеш жити,
На цім вогні щасливий би згоріти...
І спалахнеш! Уперше, як востаннє!
8.12.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383278
дата надходження 08.12.2012
дата закладки 09.12.2012
Дивилась вечером,як засинає син,
Сніданок вже на завтра готувала.
За день щасливих прожито годин
Десь двадцять п'ять.Але не рахувала.
І виступ в клубі,і нові пісні.
І втішити когось,і обігріти.
Вона неначе сонце навесні,
Дарує усмішку,дарує щиро квіти.
Не забуває рідних і старих.
А ввечері так щиро помолилась.
В молитві називає всіх близьких.
Під зіронькою щастя народилась.
І повкладала спати всіх близьких,
І на ніч іх так ніжно цілувала.
Хоч знала,що нема дітей чужих,
І навіть ім всім щастя побажала.
Присіла ще писать своі вірші,
Щоб думкою до серця доторкнутись.
Щоб написати щиро,від душі.
Щоб когось втішити,про когось не забути.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381165
дата надходження 29.11.2012
дата закладки 09.12.2012
Моє життя - стінний годинник з боєм,
А я, як маятник - зі щастя - у біду.
По цей бік я живу одним тобою,
По той бік я самотня десь іду.
В однім моїм кінці сміється щастя,
В другім біда ридає у кутку,
В однім звучить твоє сердечне "Здрастуй",
В другім твоє жорстоке "Не прийду"
Я борсаюсь серед отого руху,
Ніде не можу втриматися й мить.
У відчаї я простягаю руки,
Щоб щось відчутне ними ухопить.
Та знов лечу із радості - та в лихо,
Шматочки болю колються в руці.
Як в горі втрачу я тебе навіки,
То що знайду на другому кінці?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166562
дата надходження 16.01.2010
дата закладки 09.12.2012
Ви знаєте, як музика гримить,
у місячні весняні ночі? -
Сусід не спить - куток не спить,
піди поглянь йому у очі,
сусід не спить.
Ви чули ж бо: так музика гримить.
Ви знаєте, не сплять старі й малі? -
вони все чують крізь городи.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Він мій" - грозяться пішоходи...
Попса кричить!...
Та ви вже чули - музика гримить!...
Ви знаєте, чому мовчати слід? -
тихенько під покровом тайн
із сайту завантажую пісні...
Як завтра гарно зазвучить Рамштайн!...
У небозвід...
Ви ж уявляєте, як виспиться сусід!...
(За Тичиною "Ви знаєте, як липа шелестить")
P.S. Вже раз увечері Рамштайн вмикала, допомогло,
а тепер знов на всю вулицю дискотека за північ...
треба повторити процедуру :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367579
дата надходження 29.09.2012
дата закладки 05.12.2012
Маэстро фортепьянного замка,
Как быстро блекнет лак клавиатуры
Когда под полночь гувернантка-дура
Прищелкнет ключиком сверкающим слегка.
Тоска...
Маэстро фортепьянного замка,
Как обеззвучен мир внутридворцовый!
Прозрачною цепочкою прикован
К стене дворца мой клавишный дока
Слегка.
Маэстро фортепьянного замка,
Ну что Вам до суровой гувернантки?
Быть может, в чем-то даже иностранки,
Сомнений нет - французская рука
Тонка...
1988-2007
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381811
дата надходження 02.12.2012
дата закладки 02.12.2012
Росою новою вмиваючи серце
Стираються межі і блідне рай
Та вітер південний рятує від втечі
Цим світом і простором зловживай
Кароокий світ в кольоровій рамці
Озернись довкола , скільки дивних снів
Ранок принесе спогади на таці
Й обійме цілунками нових днів
Кароокий світ на кордоні тиші
В крайнощах дощів веселковий час
Ми такі живі від дерев лиш нижчі
І тональність ночі знову звабить нас
Зорі з смаком гречаного меду
То очі карі світу цього
По Станіславському , чи по Фрейду
Я на інший не проміняю його
Цей кароокий світ в кольоровій рамці
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371161
дата надходження 16.10.2012
дата закладки 01.12.2012
Меня покинула Муза
А я и позвать не смею.
Сижу вот, как баржа без груза
И думаю, что тупею.
Где-то слова зависли –
Со мною играют в прятки
Попадали с полок мысли
И нежатся в беспорядке.
Мир без моей музы –
Как необитаемый остров.
Стала я ей обузой
Или надоела просто?
Бросила, как нарочно…
Да ладно, я не обижусь.
А может… нет, муза, точно –
Я увствую, но не вижу.
Муза меня оставила
И на сердце стало пусто
Она ведь меня заставила
Поверить в мое искусство.
Меня покинула муза -
Вот ведь жалость какая.
А я, как баржа без груза -
Вся гордая, хоть и пустая.
Елена Бондарь (Бондаренко)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=353134
дата надходження 26.07.2012
дата закладки 01.12.2012
Постаріла наша яблунька,
Як погляну – серце ятриться,
Сипляться із неї яблучка:
Сил не стало їх тримать.
Постаріла, не розвесниться,
А вона ж моя ровесниця,
І даремно сонце леститься –
Молодість не наздогнать…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360896
дата надходження 30.08.2012
дата закладки 01.12.2012
Мовчати у трубку негарно,
а я говорить не хочу.
Я хочу тебе обійняти,
та лагідно глянуть в очі.
І просто ділити навпіл
хвилинами щастя тишу,
наповнювати розумінням,
змістовніше, ніж напишу.
Вбирається вечір ліхтарно,
зірки перехоплюють погляд.
Мовчати у трубку негарно,
я хочу мовчати поряд.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381365
дата надходження 30.11.2012
дата закладки 30.11.2012