Ти цвітеш у скляних тортурах міста,
Надвечір розбиваєшся на гострі скельця слів
І з усіх можливих див,
Я знаю твою присутність.
На чорно-білому тлі цілісінький всесвіт,
Розтерті на порох обійми і голос
Як доказ,
Що хтось вміє чути і знати.
Загартовуй свій океан печаллю
Щоб невидимі духи
Колись нас впізнали
і темінь загоїлась.
...доки твої думки проростають у моїм серці,
Є сенс дихати і чекати,
Приймати усе це
як безфінальну казку,
Яку неодмінно напишеш ТИ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805710
дата надходження 06.09.2018
дата закладки 27.09.2018
Дихання мережиться
Павутинками бабиного літа,
Зір ловить золоті
Жилки листя.
Я віддаю тобі сили,
Натомість ти звеш це любов’ю?
Я розбита, розніжена
До німоти,
Та мені не дійти,
Не дістатися
До висоти
У твоїх підземельних
Стодолах.
Ще ніколи
Так щемом
Не здушувало розум,
Ще ніколи так руки не прагнули
Бути відтятими,
Вони хочуть відчути
Лагідний доторк,
За який я платитиму
Світлом, життям,
Бо його в мені дощенту,
Бо його в мені з насипом,
Хоч моменти виїдають
Його,
Бо ж гостроосінь,
А гостровосени
Навіть сни пахнуть вогкістю
І солодкими слізьми.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=756083
дата надходження 19.10.2017
дата закладки 23.10.2017
Серце – мигдалева гірчина’,
Битися перестає у ніч потоків.
І в той момент, коли ти згадуєш
Минулі життя,
У снах пролітає все калейдоскопом:
Там – синява, там – рана,
Там – сльози втрати,
Ще з того часу ми стали оповиті смутком,
Бо він снується й через грати
Цокотом, шарудінням, схлипуванням,
Пам’яттю про те, що
Мертві завжди будуть поряд
У тій посудині, що зветься болем.
Кажу про це, бо віє холодом.
І як би ти не хотіла відірватися,
Це все одно будуть розімкнені обійми.
Червона нитка все не має міри довжини,
Бо є екватором, і меридіаном,
І надприродним манівцем,
І дорогою стратою.
Вона досі лежить
брунатною рискою
На тілі океану.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754606
дата надходження 10.10.2017
дата закладки 11.10.2017
Мова знову конфіскує всі мої
Зізнання,
Ховаючи їх у в’язницю тиші.
Можна кричати тільки тоді,
Коли погримує,
Інакше мене заглушує цей
Шум.
Твоє ім’я стало щемом,
Хтось його затиснув в улоговину
Серця,
Відтоді моя душа стала долиною.
Скільки ще тобі бути
Географічною площиною?
Завойовуючи простір,
Ти перемагаєш війну часу.
Він не повірить у мою спрагу до миру,
Поки я чую тебе.
п. с. https://www.youtube.com/watch?v=i2UMG0_kzAQ
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=754607
дата надходження 10.10.2017
дата закладки 11.10.2017
19
скажи перше про що подумаєш
18
вже другу хвилину думаю про холодну воду з-під крана яку пив
17
прокинувшись десь о 4-5й ранку
світла ще не було
16
чорт
я знову думаю про тебе
а я не хочу думати про тебе
15
великий фіолетово-рожевий місяць
континенти для яких ще не придумано назв
теплий вітер
14
виноград багато зірок спокій
а якщо спробувати зосередитись
13
не на тобі
і не на чомусь конкретному
якщо спробувати зосередитись на пітьмі
12
в тій пітьмі мовчки тримати твою руку
тримати її одним диханням
11
осінь закінчується як ширнута наркоманка
10
кому потрібні останні хвилини вічності
якщо все що ти маєш
9
це просту воду
яку не можеш перетворити у вино
8
шматок суму
який не стане солодким від цукру
і не стане морським від рибин
7
трохи слів
порожніх і глухих
ви мене чуєте
агов
6
спасибі що не потребуєш заспокоєння
спасибі що не тонеш не падаєш не ріжеш вени
спасибі що не кличеш нікуди за собою
5
спасибі що не читаєш моїх віршів
залишається менше п'яти хвилин
я хвилююся що втрачу щось
4
але ж нічого не втрачаю
хвилююся що уже втратив тебе
але яка різниця
3
яка різниця
яка різниця
я так і не підібрав потрібних слів щоб зупинити тебе
дивись
2
не знаю що сказати
1
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703963
дата надходження 01.12.2016
дата закладки 11.12.2016
*
хотів намалювати в твоїй долоні море
але не вийшло
хотів написати на долоні вірш
але там було море
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699608
дата надходження 09.11.2016
дата закладки 10.11.2016
він збирав у долоні малину
і говорив
ось
бери
це моя кров
він ловив у зіниці сни
і говорив
ось
поглянь
це моє тіло
якщо ти
коли-небудь
попросиш
у нього віри
знай
це його
біль
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665367
дата надходження 12.05.2016
дата закладки 08.11.2016
*
знаю що в мене не вийде написати хороший вірш
то може поганий буде мати більше значення ніж хороший?
тоді я хочу написати найгірший в світі вірш
вчора було випито три пляшки вина одна залишилась невипита
сьогодні я ліниво рахую вуличних котів і більше ні на що не можу дивитись
окрім котів деякі сиділи нерухомо і мовчки маю на увазі без мурчання
деякі здається повільно ішли кудись
все інше звичайний ранок
ти наче самотній
але вона поруч
і вона говорить не пали цигарки
не пали цигарки
не пали цигарки
не пали цигарки
не пали цигарки
допалюю п'яту згадуючи вчорашню невипиту четверту пляшку
ранок настільки паскудний що нічого не хочеться
справді нічого? справді аж настільки паскудний?
може коли нічого не хочеться і настільки паскудно всередині
то все добре? якщо так тоді хочу нічого не хотіти
і хочу щоб всередині завжди шкребли пазурями вуличні коти
якщо вимкнути режим сраного філософа то розумієш одне
вона говорить
не пали цигарки
не пали
і ти наче самотній
але вона поруч
її голова лежала в мене на колінах
знаєте так роблять ті що довго цілувались перед тим як трахнутись
ми не трахались і не цілувались
її голова лежала в мене на колінах я гладив волосся бо так би робив
кожен хто хоча б на одну соту любив би це волосся
я не любив його
я гладив її волосся обличчя заплющені очі повіки
потім я поклав свою голову на її коліна
можете не сумніватись
вона теж робила все це тільки тому що так би робив кожен
хто хоча б на одну соту любив би
а вона не любила
потім коли ми прощались і розійшлися в різні сторони
я обернувся в останню секунду щоб подивитись
чи вона не плаче закрившись долонями
чи не зупинилась не знаючи йти далі вперед
чи повернутись назад
але ні
в останню секунду перед тим як сховатись за будинком
вона не обернулась
не зупинилась
в одному рядку я збрехав ми цілувались
запалюю сірник
тепер можна палити кажу собі подумки
тож палю
наче самотній
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699198
дата надходження 07.11.2016
дата закладки 08.11.2016
ти малюєш метелика як знак присутності,
кожен аркуш крилатий щемить із запізненням.
був, але зливався із сном так,
що я не зуміла чути молитви польоту.
зараз на іншому боці світу
поспішаєш кудись,
ти - далечінь,
ти - море нагальних справ,
які я ніколи не виконаю.
хтось щоранку наливає тобі горня тверезості,
годує сніданком і розмовами,
щоб наша змова розтанула у далеких часах...
та тільки день засинає,
ти малюєш метелика
і він летить
як знак мого існування
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695060
дата надходження 17.10.2016
дата закладки 17.10.2016
Усе переживемо.
Зруйновані міста перебудуємо.
Якось вранці прокинемось у нових тілах.
Тільки душі залишатимуться нашими
ми ними лиш мандруємо
у пошуках своїх я
і скільки цього
життя?
У нас на двох залишилось
в оточенні вибухів феєрверків та розбитих дзеркал.
Ми разом
навчились виринати з глибоких вод мов риби
аби підійматись вище
зі спробами бути швидшими за вітер
зі спробами подолати самих себе
у чотирьох
стінах.
Аби вкотре бути ближчим
тільки щоб здаватись тобі ріднішим.
Тільки щоб навчитись слухати
як мовчиш ти.
У твоїй тиші переховуються усі мої вірші
безпритульні та оголені
без сорому
до
самоти.
І знаєш
нічого раптового не відбудеться
зовсім ніяк не зміниться.
Ми не перебудуємо розбиті міста
не перетнемо дорожні
мости.
Так і залишимось в ролі
заблукалого у світі
туриста.
У пошуках своїх я.
З пристрастю
до висоти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690192
дата надходження 22.09.2016
дата закладки 26.09.2016
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 06.05.2016
ви зостаєтесь зримими
аби день стікав темною слиною
вашими ринвами і вашими спи́нами
аби довгі мовчанки ніби кити
гинули над бетонним містом
над барами
лікарнями і квартирами
і можна було стати причетним
до незайманості і старості
до святості і скорботи
загортати будні в газети
прати робочий одяг
слухати радіо на брудних кухнях
спати з однією із
німих жінок
аби вирощувати в собі
власну периферійну
втрату
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635306
дата надходження 12.01.2016
дата закладки 20.01.2016
Мова горнеться до джерел твоєї любові.
Звук хрипне спазмом,
До вітражу зі прочинених слів.
Перебираю день намистинами згадок
Про твої походжання дорогою солоду
Й ласкавого терну.
Мова птах той, кидаюсь на шпичак
І оживаю навік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635359
дата надходження 12.01.2016
дата закладки 20.01.2016
Де в тобі вилюднюється здатність чекати,
Ходити осоружним полем,
Не чіпаючи юного колосся.
Лиш мерехтіння лісу поколює в серці,
А туман осідає зливою запаморочень на чолі.
Кожне хвацьке завзяття - то не відрізок долі,
То голос приборканої порожнечі.
Дай мені сили, дай мені змоги обрости зеленою травою.
Най нею ходять люди, топчуть поволі.
Зате завжди бачитиму зоряність небес.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607598
дата надходження 18.09.2015
дата закладки 22.09.2015
Приваблюється мить із цілунком на скроні.
Якось він мав щасливе ймення.
Тепер німує у темряві,
Тепер лишилось діждати
До раювання ранку,
До витканої хвилини ніжності,
Де розчинення мене не помітить цей світ,
Я ж освячена в цім тремтінні,
Я таврована спокоєм при твоїм коханні.
Гілка суму надламана,
Крізь приреченість видніється твоє
Зоряне обличчя.
Знову ніч зробила тебе
Анонімом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592888
дата надходження 10.07.2015
дата закладки 22.07.2015
Байдужосте незаперечна,
Я бачив твої голі плечі
І навіть зуби відчув на собі.
Передчуваю всі твої картечі
І постріли самотності в юрбі.
Байдужосте незаперечна,
Як сьогодні будеш катувати?
За тобою стоїть дрімкеччер:
Він давно вимагає розплати
За всі мої накоєні борги...
Засудити й гідно покарати
Позбавити від туги і нудьги:
На гільйотину, кулю в скроню,
Або без крові чесно - у петлю
Давай,не бійся, не бороню
Я просто муки вкотре потерплю!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588844
дата надходження 21.06.2015
дата закладки 21.06.2015
ви - риби
живете у нутрощах несвоїх ідей
чужих і далеких з сюжетом "висохле море"
з покорою тихих зів'ялих лілей
вам зовсім далеко додому
ви - риби
без пам'яті стихлих покинутих снів
з прибоєм до уст й знемогою в очі
камінь підводний весь почорнів
щось надто вже він є пророчим
ви - риби
пливете у напрямку забутих боліт
зі спокоєм правди й догматами віри
та хоч би углиб! а то просто убрід
знову в своє наболіле
ви - риби...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588638
дата надходження 20.06.2015
дата закладки 20.06.2015
У тебе жасминовий волос
У тебе надщерблений сміх
І голос у тебе як логос
Як віхоли пройдених віх
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585756
дата надходження 06.06.2015
дата закладки 17.06.2015
Хлопчику, всі кілометри і лінії залізничних змій
Які нас розділяють
повстають в революційному опорі
щоразу коли ти
згадуєш мій сміх,
який так і не зміг до кінця приручити
я вчуся тобі довіряти
клітинку за клітинкою наповнюючи зошити
піктографічними смислами
намагаючись розібратися
в двосторонності почуттів
дослідити
емоційну наповненість
підводних каменів
двох майже дорослих «Я»
а літо, поміж тим,
наповнює світ раніше невідомими смаками й запахами
сушить на сонці білизну
закликає до капітуляції
а я
все ніяк не наважуся скласти зброю
боячись стати безборонною
у війні яка вже давно втратила сенс
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586685
дата надходження 10.06.2015
дата закладки 17.06.2015
тисячі холодних долонь
плескають по спині,
людина червня витискає соки
з довгих світанків
і частує ними кожний промінь окремо.
монітор неба
вмикає мені тебе,
показуючи осінні вірші
і те,
як ти пишеш затишний дім.
я б на його адресу
писала щовечора лист
ніби у сокровенний щоденник...
час розчісує лев"ячу гриву,
вимолюючи прощення
за тишу
і відсутність дощу у нас
чи відсутність нас у дощах
міста
з вервицею старих книгарень.
новини здаються невтішними
і мені б заховатися у твоє безсоння,
а понеділок нехай проходить повз...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587350
дата надходження 14.06.2015
дата закладки 17.06.2015
Байдужості розщеплений граніт
Горнило уст жагучих поцілунків
І тиха пам*ять рук - деревних віт
Передчуття завершених стосунків
Залишаться в свідомості як сон
Як ретроспект старої кіноплівки
Ліхтарність сонць і запах анемон
Самотністю погладять по загривку
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585561
дата надходження 05.06.2015
дата закладки 17.06.2015
Щасливо відчувати вкотренародження.
Воно убереже від завтрасмерті.
Стративши бажання облишити все собі,
Любов стала найпершим серед усіх міфів Богом.
А кожен день – то звук твого ідеального імені,
Тільки зараз я засинаю,
Тому чую його палаючі рештки,
Які нагадують крик мертвої мови,
Яка жива у проказуванні,
Жива у тобі,
У йменнях твоїх.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584409
дата надходження 30.05.2015
дата закладки 04.06.2015
перед кожним наступним містом
піднебіння гірчить
впору
підросли до колін трави
потемніли -
до справжніх снів
вийди вийняти мене з ночі
тіло, вигнуте півдугою,
зачепилося за останніх -
своїх
вийди
мушу стояти твердо,
розпізнавши руками землю
тихо ходять під нею весни
догрівають -
міста тремтять
перед кожним наступним
серджусь
нас не вчать обирати рідне
не вертають теплом
додому
забувають
нас
27.05.15, Чернівці
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583976
дата надходження 27.05.2015
дата закладки 27.05.2015
«Чуєш Слово плюскається невловимою рибою
........................................
Бог приміряє небо як блакитну маску.»
(Гійом Аполлінер)
Листям весняних дерев мені
Шелестить Слово.
Білими хмарами шиються шати –
Чисті, як порожнеча –
Одяг для вищої істини,
Що приходить оголеною
У наше хворе марення,
Яке ми звемо «реальність».
У піснях синиць,
У безнадійному крику зозулі,
У голосі чайок (прощання)
Вловлюю звуки Слова,
Його прозорі літери,
Його незриму присутність
Мені підтверджує вітер –
Оцей теплий, вологий, весняний.
На видноколі пагорбів
Бачу лише кольори:
Зелений, білий і синій.
Буду чекати (довго, можливо, вічність)
Коли зацвіте вересень І земля пофарбує рожевим
Оцей світ безталанний:
Кольором смутку,
Кольором ностальгії...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583183
дата надходження 23.05.2015
дата закладки 25.05.2015
Спомин солодкий і пахне як розпарена м'ята
ти знаєш, прийди, із себе приготую я чай
поглянь-но на ноти, що в собі забуто розп'яті
послухай всі звуки у нутрощах моїх зітхань
Вкотре, як завше, убрід перейду всі святині
осквернені часом з вироком - надто холодні
знічев'я спинись й подивися на спалену спину
тих грішних бажань, сплетених у мою безодню
Суворі прибої, що сиплються рештками долі
спокій і світло спалюють у ранішній славі
ти ж бачиш мій погляд, в собі спустошено хворий
той що так ревно знову ошукуєш далі...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582795
дата надходження 21.05.2015
дата закладки 21.05.2015
щось живе мало зміст
поки билося довго в повітрі
хтось нам море спустив на потилиці
хтось спорожнів
доторкнутись очей -
задля перестороги - навпроти
перейти - без поверхонь і дна
хтось нам море спустив
хтось з плечей в рукави
покотив листя строго зелене
у рядах вигоджали дерева
убрані в светри
щось забилося знову в повітрі
живе й навіжене
поки дном пересохлим
ходили
ми
20.05.15, Чернівці
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582560
дата надходження 20.05.2015
дата закладки 21.05.2015
Можна літати, не маючи крил
І досягати найвищих вершин
Знати, що там угорі - ти живий
Й не повертатись більше до людських меншин
Люди казатимуть, що ти псих
Що не вмієш жити, як всі
А насправді політ - це лиш вдих
Який виводить тебе з метушні
Та що б там хто не говорив
Життя твоє - літай
Бо відірвавшись від землі
Ти потрапляєш у власний рай
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580895
дата надходження 13.05.2015
дата закладки 13.05.2015
[img]http://www.stihi.ru/pics/2009/11/06/1739.jpg[/img]
Знаєш, Маргарет, Ти приходиш вже п’яту ніч,
І троянди Тобі осипаються з передпліч.
Пахне м’ята, чебрець, кропива та спориш,
І здається, Ти – тут. Біля мене. Спиш.
І немов у кімнату вливаються тонни води,
Розмиваючи стіни, лишаючи Твої сліди.
І симфонію Брамса наспівує гобелен,
А в тій музиці – сотні тисяч Твоїх імен.
Твої речі, що пахнуть парфумами від «Шанель»,
Бережуть мене, ніби затишна цитадель.
Я не можу їх випрати, втратити Твій аромат,
Цю останню з Твоїх запахових сонат.
З нас би, Маргарет, вийшла рекламна пара,
Ми б купили будинок і завели сенбернара.
Народили дітей. Двох. А, може, більше.
Я ліпив би горнятка, Ти писала би вірші.
Наші доні програвали б синам у шахи,
На даху в нас мостили би гнізда птахи.
А коли у кімнатах було б надто парко,
Я б Тобі на терасі читав Петрарку.
Ти сварила б мене за не вимиті чашки,
Ми збирали б на пляжах дрібні черепашки.
Знаєш, Маргарет, стали б спокійні та сиві,
Але разом. І невиліковно щасливі.
///
І якби не той снайпер і куля у Твій живіт,
Щовесни рвав Тобі б я бузковий цвіт.
А тепер Ти просто приходиш вже п’яту ніч,
І троянди Тобі осипаються з передпліч.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580747
дата надходження 12.05.2015
дата закладки 12.05.2015
«А ви хіба не знали,
Що життя людське – це пустка,
А Місяць – сторож його?»
(Шеймус О’Коннор)
Він теж старий – оцей блідий дивак,
Він свідок і жебрак, та не сліпий, однак,
Цей сивий сторож тьми нічного неба –
Осінній місяць, привид і остання треба
Цих божевільних непотрібних днів,
Цієї пустки мовчазної, непотрібних слів.
Він теж як нагороду носить шрами
Років і космосу, глядач людської драми,
Він мислить вічністю і словом «бути»,
Він в дУші виливає келихи отрути,
І волоцюгою плететься у скорботні сни,
І каже на людей зневажливо: «Вони»,
І листя клена бачить сторінками
Старої книги, що пошерхлими руками
Гортає жінка – сива і самотня, і сумна,
І теж (як ти) сади минає, як трава
Стає високою, вночі, як птахи сплять
І навіть сови й ті мовчать,
Ти все спілкуєшся із світлом божевільних,
І з другом меланхоліків і диваків свавільних,
І ти йому повідав таємницю таємниць,
Бо ви обидва повелителі дурниць,
Обидва сивочолі диваки,
І зазирнувши у свічадо
Таки побачили віки…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579309
дата надходження 06.05.2015
дата закладки 08.05.2015
Пам'ять наздоганяє швидкісним потягом
І нехай пролітають вокзали, адреси станції
Від себе не сховатися!
Навіть в самих дрімучих джунглях Амазонки
Колись Гоген покинув сім’ю, Європу
Шукаючи щастя в малолітніх повіях
Цікаво, а він в це вірив?...
Мистецтво вимагає божевілля, мистецтво продукує божевільних
І кожен хто ризикує ступити на цей хиткий місток
Має пам’ятати ……
Ван Гог відрізав собі вухо
Історія рясніє датами,
А псих лікарні переповнені апріорі геніальними людьми
Кожен хто не піддався системі, кожен хто створив новий світ є вільним
Боже_Вільним
А час на зап’ястках малює портрети колишніх
Кинутих забутих пробачених
Стоп! Я ж теж чиясь колишня……
І чим ближче до зими тим гарячішим стає серце, тріскає крига
А далі…
В мене все добре…. Справді, все добре!
Ревти в трамваї перетворюється на звичку
Розірвала сотню листів,
загубила запальничку
Заспокійливе перетворюється на дозу
А сенс життя у вживанні крапель
Зберігаю спокій –
тепер я фаталь
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579672
дата надходження 08.05.2015
дата закладки 08.05.2015
Миру тобі,бодхісатво,
Навіть під час війни...
Сонця тобі за грати,
Солоду і весни.
Миру тобі,сину теслі,
Миру учню Христа.
Будні-міцні перевесла,
Рядки сумного листа.
Миру тобі,бодхісатво,
Вірний сину Землі,
Можна псалми читати
Навіть у повній імлі.
Втекти від реальності хочеш,
Не бачити тисяч бід.
Заплакані очі пророчі-
Закінчився черговий міт!
Миру,тобі,бодхісатво,
Навіть під час розправ.
Зумієш усіх прощати
І стати на захист прав...
Зумієш підняти з пилу,
Підвести зі збитих колін
Душі людські і тіло
Сильніші тюремних стін!
*Бодхісатва - у східних філософіях просвітлений,учитель,носій вищого знання,людина,що досягла стану гармонії.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579723
дата надходження 08.05.2015
дата закладки 08.05.2015
якби вона тільки знала, скільки всього їй досі не розказали.
якби вона тільки знала, чому завжди приїжджає на вокзали,
автостанції, навіть просто зупинки зарано, занадто квапливо.
якби вона тільки знала, скільки всього змогла, скільки всього пережила.
якби вона уявляла, як багато попереду буде доріг,
ніколи б не сумувала за тими, хто її не вберіг або не зберіг,
ніколи б не пам'ятала минуле, яке застрягає під нігтями, тисне на неї снами,
ніколи б не була рибою, що не може прихистити себе між двома далекими берегами.
якби вона мала життя, у якому б вдавалося менше опиратися на "якби",
у якому б основою було не "думай", а як максимум - "люби".
усе би могло бути не так пусто, не так трагічно, не так зухвало,
якби вона тільки знала
скільки всього
їй
не
розказали.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578540
дата надходження 03.05.2015
дата закладки 03.05.2015
«Я спокійний, я знаю: заповітна Тиша
Блукає, сміється, насичує серце своє
У бджіл і горлиць…»
(Вільям Батлер Єйтс)
Сьогодні тиша роздає подарунки:
Кожному схимнику і жебраку
По одному рожевому зайцю:
З величезними вухами-парасольками,
Якими він прикриє Всесвіт
Щоб не поглухли всі
Від сурми Судного Дня.
Сьогодні (не вчора) тиша з торбою:
Цяцькованою-строкатою,
Кольоровою і залатаною,
Вистачить всім подарунків:
І пастухам волохатих тижнів,
І королям безлюдних земель,
І капітанам загиблих кораблів,
Що спочивають
На самому глибокому дні темряви.
Кожному тиша подарує
Іграшкового зайчика,
Бо з живими вуханями я попливу
На дерев’яному човні мрій
Вздовж промінчика Місяця
До острова сподівань,
Де будемо ми слухати
І чекати…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578667
дата надходження 03.05.2015
дата закладки 03.05.2015
Я днію.Коли хребет жаскої ночі
Покриє спершу вечір,
Він ляже квітом терену,
Холодним дотиком зотлілої
Жаги.Раптовість озивалась маревом,
Чотирисвіт розтроївся,
Коли ти стала соляним стовпом:
Назад путі не може бути,
Тож й все минуле зміщується до зіниці,
Лиш око увібрало пам'ять,
Обмащування стовбурів подій
Вже знавісніле,уже тліє.
Я обіймаю тебе мороком,
Нещасним кольором своєї сліпоти.
Зате мій погляд ніжить твою душу,
ЇЇ я завжди бачитиму.
Навіть у пітьмі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576372
дата надходження 22.04.2015
дата закладки 22.04.2015
вона співала вдома, молилася на акваріумних риб,
завжди казала, що якщо жити - то тільки наскрізь і тільки вглиб.
кожна друга трамвайна зупинка знала колір її пальта,
до кожного з її вицвілих снів не лишилося жодного моста.
коли вона мовчала про свої погожі сни чи похмурі дні,
кожен нерозказаний день окремо й нестерпно тобі болів.
то ж вона лишалася з тобою, бо ніяк не могла дорахувати до ста.
і якщо щось було надійним у її житті - то хіба що нові міста.
і тому вона досі йде й ніколи не хреститься, коли бачить хрести.
вона скаржиться на те, що світ її так і не намістив,
хоча добре знає, що вміє намістити себе сама
і що з нею все буде добре. так само, як з усіма.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575217
дата надходження 17.04.2015
дата закладки 18.04.2015
Час частоколом колеться
Викривляється
Болем болеться
Все сміється і знов вивішує
світлі сумніви
поміж вишнями
розмальовує і нанизує
сонцем зболені
вітром злизані
переломлені, перемелені
перші промені
мого племені
пломеніють
фатально фактами
перелякані небом фатуми
пророкують
дорогу милями
відміряючи щастя хвилями
А ,вбиратися
для засвоєння
Краще в ніжність
ніж, в ніж
озброєння
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574814
дата надходження 16.04.2015
дата закладки 17.04.2015
За цими вікнами що години проходять
Порожні втомлені
Потяги
Запилюжені обвітрені ваговози
Посміхаютьсь щиро
З надією
Ще хоч колись побачити степ
Відчути легкий дотик
Весняного зілля
Задихнутися від
Алергійного дихання квітів
Та в містах асфальту й бетону
їхні тіла наповнюють
Спиртним і набоями,
меблями й паливом
відправляючи на землі випалені
важким озброєнням
переорані Градами
засіяні тілами воїнів
І навіть переліті птахи зтирають з генної памяті
адреси
колись рідних населених пунктів
потягам сняться баштани
залюдненні усміненими степовиками
станції
переповнені Щастям
і почуттям закоханості
до рідної землі
за цими вікнами
що години проходять
втомлені згорблені
потяги
наскрізно прошиті слідами
від
кульових влучень
розмальовані побажаннями Миру
і наївними зізнаннями
в……..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574431
дата надходження 14.04.2015
дата закладки 15.04.2015
невичерпно ситим містом
снувати наосліп -
віриш,
що очі бувають тілом
що тілом бувають храми
що птахи - радіють людям,
що люди
щасливі з них
сама собі перехожа
зі жмутком старого вітру
в долонях
зашаруділи
провулків старі плащі
і площі
такі столикі
тримають мене в руці
бо відстані - ниткотворні -
звивають усе докупи
як тут - так і має бути
як будеш не тут - скажи
міста приживають швидко
зап'ястями до зап'ястя
світлом
до голови
30.03.15, Чернівці
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570701
дата надходження 30.03.2015
дата закладки 08.04.2015
А ви ходили по квітневому снігу,
Зривали зорі із облич весни?
У неоплатному солодкому боргу,
Приносячи коханій сонце в сни...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572153
дата надходження 05.04.2015
дата закладки 05.04.2015
майстриня нових правил
у танці руйнує будь-які заборони.
йде величаво,
мовчить величаво,
прискає в простір натхненням
чорним.
з голочки сукня чужа убрана,
книга в руці
знесторінена.
так,
ти, здається,
пішла величавою,
а повернулась винною...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572244
дата надходження 05.04.2015
дата закладки 05.04.2015
Прозора дівчинка
Наскрізь прошита
зеленим
Північним вітром, фарфоровою лялькою
Закинута на узбіччя міжнародних транспортних сполучень
Зуміла вижити
І зберегти обличчя
під зливним дощем, колесами дальнобійників
Навчилася пити терпкий спирт
Настояний на розчаруваннях та сльозах незайманих
Сторінок нотатників
Що ледь встигли покинути райські сади
Друкарських верстатів
Роблячи перші кроки по долонях людей
Стаючи хвойдами й проститутами
Всі вони врешті опиняться на смітниках
В стані непотребу,списані чиїмось недолугим почерком
Обмальовані наївними зізнаннями дівчаток
В яких все ще попереду
а що попереду в тебе?
прозора дівчинко, наскрізь прошита червоним
Хто зуміє спинити
В нестримному бажанні зламати руку, втратити пам'ять
Зайти туди, звідки не повертаються
Хто навчить тебе, обіймати не шукаючи голок в долонях
Хто навчить тебе ?....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571656
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 03.04.2015
Розвінчуй власне упізнання,
Тягнись до болю рвучко.
Не вір у тяглість насолоди.
Люби одного,бачачи у ньому всіх.
Хай вся весна дозріє кожним днем.
Зціли себе теплом,
Поклавши власне серце в огнище,
Воно обпалиться,обернеться на глек.
Із нього виллю пахощі твоїх доріг.
Твоє,твоє обернення у Бога-
Мій оберіг.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569647
дата надходження 26.03.2015
дата закладки 26.03.2015
Заратустра писатиме листи своїй коханій
Писатиме просто так
Не надто добираючи слів
Бо ж не слова головне а вчинки
Приноситиме квіти для своєї Квітки
Співатиме їй пісень і шепотітиме колискові
Наївно вірячи в те що саме з її волосся
На землі проросли дерева
І саме з її уст сотворилось небо
І саме з її стегон постав вавилон страстей
А від дотиків упав карфаген глузду
Крихкий оплот ілюзорної мужності
І вже десь аж під ранок
Завершивши свої нічні моління
Заратустра піде собі
Набравши повний міх печалей
А вона прокинеться опівдні
І побачить його троянди
Хоча й не знатиме напевне
Хто до неї приходив
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569259
дата надходження 25.03.2015
дата закладки 26.03.2015
варила їсти і прала простінь,
мила посуд в річкових водах,
де потім білі купала груди,
лежала в травах, і їй у спину
росла вологість.
готувала настоянки для снів і смерті,
спинялась зовсім і починалась
вранці з води,
народжувала аби потім
корінням сплестись.
опівніч тіло її брав човен,
і, говоривши, вдягала срібло,
горіли й кресли по темних кронах
всі її марева і слова.
опівдні ставні
відкривши, прала,
й варила їсти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569336
дата надходження 25.03.2015
дата закладки 26.03.2015
світ зупиняється о другій двадцять дві.
я не знаходжу його там, де ми ще живі,
я не знаходжу його, навіть коли маю від кожного ключа дублікат.
він десь є, просто його життя - послідовність кімнат.
світ зупиняється і тримається на його журбі.
деякі з нас занадто слабкі, аби зізнатися в цьому собі,
деякі з нас занадто сліпі, щоб боятись його великих літер.
мені щастить, бо я знаю: біля нього не в'януть квіти.
мені щастить, бо якось я вмію вчасно приходити й вчасно йти,
бо десь прочитала, що справжній злочин - говорити до нього на "ти".
але поки я себе переконую в кожному "I just wanna be",
світ і далі зупиняється о другій двадцять дві.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568836
дата надходження 23.03.2015
дата закладки 23.03.2015
Все так небесно чисто і чесно
Вгору літак твоїх рим
Хочеться бути з тобою воскресним
Хочеться бути твоїм
Хочеться разом іти по дорогах
З мудрих дерев вниз збивати сонця
Хочеться мати з тобою убогі
Але багаті любов*ю серця
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568476
дата надходження 22.03.2015
дата закладки 22.03.2015
Моє тіло минало сотні кілометрів
аби стати сильнішим.
Я летів диким вітром вздовж горизонтів
залишаючи кордони.
Душу лікуючи грішну.
Якби я знав як це жити з надією у краще
не прокидатись серед ночі.
Я би пізнав все видюще
все суще
аби тільки згадати крізь заплющені очі.
Як бути повітрям котре несамовито
шукає свою єдину.
Як бути водою котра цілковито
з океану утворює
краплину.
Як бути землею
котра огортає усе що залишилось вірним.
Я буду вогнем що ніяк не згорає
не ставши палати
покірним.
Віднайду себе безпритульним птахом
шукаючи порятунку.
Іскру мою не убити змахом.
Ні розум.
Ні серце.
Ні думку.
Віднайду себе серед стін Вавилону
пізнавши усе що сліпило.
Відмовлюсь від примхи
від люті
від дому
аби зберегти свої крила.
Та якби я знав як це жити з вірою у себе
не прокидатись серед ночі.
Зупинився на мить.
Чекав би на
тебе.
Розплющив на світ свої очі.
14.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567498
дата надходження 18.03.2015
дата закладки 18.03.2015
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.03.2015
Кажуть, завжди можна очистити голову від усього зайвого,
але що робити,якщо це" зайве" -жінка:
та,яку ти любиш і яку хочеш найбільше?
Любиш навіть її мовчання,
яким вона тебе методично годує кожного дня-
вона ж бо Риба і гороскопи тут ні до чого.
Просто у ній є щось від води і полум*я,
щось від диму і попелу,
щось від Велесових книг
і давньоруських святих,
якась світова скорбота-
водночас дивна нестерпна радість буття,
а очі у неї нагадують квіти,що розпускаються.
Можна не любити себе,
можна не любити близьких ,
але її не любити неможливо,
бо вона-це сонце під яким прокидаєшся
і місяць під яким засинаєш.
Кохання- фіалка миру,
любов,мовби символ віри,
надії на те,що завтрашній день
буде світлішим,ніж попередній.
Любов-то ціль,
але йдемо ми до неї болісно і все життя.
Якби моя любимка говорила,
то напевне сказала б,
що любити треба все суще,
а не тільки окремих обраних,
але на те вона і Риба:
сидить посміхається -
чекає,що я сам про все здогадаюся.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562877
дата надходження 27.02.2015
дата закладки 27.02.2015
в закутках твій голос ще ґронується,
мовляв, що лютий зовсім не останній.
і ти гостей чекаєш,
тих,
що званні,
бо їм під силу чути мою вулицю.
твій дім розчулиться,
згадавший моє ймення,
по цеглі спомин
й сивина натхненням,
бо не суди,
зими це не стосується.
і не втікай,
час відстань не вирішує.
нехай тепер вона між нами
чаклуванням.
і тиша теж буває незалишенням,
коли цей лютий
зовсім не останній
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561037
дата надходження 20.02.2015
дата закладки 20.02.2015
9.
-Хочу тебе мовчати.Хочу тебе кричати.Хочу тебе любити.Хочу з тобою жити.Падати і літати.
-Хто я для тебе?Повія?
-Поема.
-Навряд,скорше іржавий брухт.
-Ага,мій любимий іржавий брухт.
-А ти тоді хто?
-Твій учнівський вірш.
-Самовпевнено.Любимий?
-Медовий.
-Що ти про мене знаєш?
-У тебе солодка слина.
-А щось менш тілесне?
-Улюблений колір червоний.Читаєш Борхеса.Тобі гарно в тигровому.
-Чесно?
-Ага,а без нього ще ліпше.
-Дурне.
-Допустима імовірність.
Факт.Що ти найбільше любиш?
-Тебе.
-А окрім?
-Твої колискові,твій голос і сміх.А ще,як ти палиш люблю.
-Невже?Ти ж мені забороняєш.Кричиш на мене за то.
-Саме тому і кричу.Океани мають бути чистими.Тим паче океани коханої жінки.
-Прям таки коханої.
-Не зовсім розкішної.Дивовижної.Обожнюваної.Сонячної.З тілом кольору місяця,кольору меду жінка ця на мене дивиться і мною живиться і мною хвалиться,душею бавиться і тілом надиться,моя спокусниця до мене тулиться,зі мною тішиться моя провидиця і мною вабиться моя порадниця.
-Говори-говори.Кажи.Кажи.Яка?Яка ще?
-Наразі все.Я завершився.
-А якщо поцілую?
-Нуууу,тоді я точно завершусь.
-Телепень!
-Та який є,свій за те.
-Ти хотів сказати мій.
-Безсумнівно,але за окрему плату:мені б поїсти трохи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559619
дата надходження 14.02.2015
дата закладки 15.02.2015
«Хоч вітер старий, але до сих пір
Бавиться він на схилах гір...»
(Вільям Батлер Єтс)
Будь-який вітер старий.
Навіть легкий вітерець весни
Це старий бородатий дідуган,
Що існував ще до аромату квітів,
До співу пташок і гудіння бджіл.
Сивий, як пелюстки сливи.
Але теж бавиться – як дитина.
Бо все старе і давнє
Вертається в дитинство:
Порпається пошерхлими руками
У сентиментальності спогадів
(А всі ми там діти),
Я тільки не хочу
(Чуєте? Не хочу!)
Щоб смерть теж виявилась дитиною,
Хай навіть з сумними очима сучасності.
Не треба! Ви чуєте мене?
Не треба!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559306
дата надходження 13.02.2015
дата закладки 15.02.2015
Дощі все далі течуть по поламаних карнизах
хоч починають вранці, та кочують вони аж до ночі
і наче б хотілось вгору, та знову пливуть донизу
по старих рамах, мов по ключицях, бажаних та жіночих
мов старі пілігрими, що знову рушають в дорогу
шукаючи чуда поміж грішної недосвятості
я бреду вулицею, що веде подалі від втоми
у тінь власної надспроможності чи бодай вартості
у нинішніх споминах вчорашньої миті про завтра
шукаю той сенс під старою стріхою спогадів
цей світ артефактів нічого без тебе не вартий,
жодних правдивих свідчень чи фальшивих поглядів
наслідки від розмов породжують порожні пляшки
все моє сумління у склянці на дні поміж кави
і, маючи вибір, нам потрібно обирати "іти"
і, маючи море, нам потрібно шукати причали.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556226
дата надходження 31.01.2015
дата закладки 01.02.2015
Гойдається світ в ясеневій колисці
Гойдається світ-розлітається пух
І зорі спалахують сонним намистом
І славиться Син і всміхається Дух
Отець їм у відповідь тішиться теж
Любов -то звісно найліпша верш
Найбільша та найкраща із можливих
Хоча до неї дуже важко йти
Але Господь незмінно вірить в диво
На відміну від людей пустих
І вперто продираючись крізь зливи
Відводячи руками кулі й град
Бог знає про важливість миру й віри
Для кожного із власних чад!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556367
дата надходження 01.02.2015
дата закладки 01.02.2015
Перший погляд присвячую світові.
Він накинеться спалахом.
Тільки ж страху від того нема,
Як прикрию горизонтом око.
Друге виколене через спрагу,
Через міць пожадання.
Може, з цим й попрощалась,
Та лишилась нудна позосталість.
Граймо тихо і шепотом,
Скоро прийде партія снігу,
Все розставить на відстані,
Щоб сховатись від себе,
Щоб сховатись в собі.
Хай доба озивається шелестом,
Їй видніше, що чується,
Раз на пагорби кинули ніч-простирадло.
Хтось проходить із гуркотом,
Мимоволі ти озираєшся.
Бачиш тінь, що плазує на видноті.
Гаддя скручується в коло,
Коли повз минає вічність,
Ти ламаєшся надвоє,
Коли крізь тебе проходить мить.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555731
дата надходження 29.01.2015
дата закладки 30.01.2015
От так і розійдемось
Невідомо ким
Без найменших визначень
і означень
а знаєш
я готова була в тебе
був час коли я вже майже
хоча знаєш
це все в якусь мить
втратило сенс
і тепер більше немає значення
ким ми були
в час
коли нищилися табу
й не витримували нерви
коли сміялось і плакалось
як ніколи щиро
а тепер
я навіть не знаю
чи хочу тебе побачити
не мій дивний кумедний хлопчику
хлопчик панацея
хлопчик
що нікотиново-кофеїновою пігулкою
вливсявся в вени
і проріс на зап"ястках
я не написала тобі жодного римованого рядка
жодних трьох крапок
скупа
мені не хотілося ділити тебе навіть з зошитом
а зараз
абсолютно спокійно
відпускаю тебе на усі чотириста
лишень заклинаю
будь щасливим
я молитимусь за тебе
усім колись вигаданим богам
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555047
дата надходження 27.01.2015
дата закладки 28.01.2015
ти тікай звідусіль, моя святосте, все не те.
надто терпко тут, краще зріж мене, розітни.
я занадто пустельна, аби уриватись в сни,
я занадто складна, щоб ламати усе просте.
ти тікай, моя святосте, я тобі не суддя.
тут давно кровоточить, бракне підлоги й стін.
не любов, а в'язниця: в кожній з твоїх країн
я вбивала, немов приречена, мов не я.
ти тікай звідусіль, моя святосте, всі не ти.
не лишилося тут для тебе пустих кімнат.
я не молюсь тобі. отримай свій шах і мат.
я не молюсь собі. та й інколи краще йти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555248
дата надходження 28.01.2015
дата закладки 28.01.2015
1.
Він любив наслухати її:світанкові шепоти,опівнічні вірші-молитви,а потім знову ранкові мантри,котрі майже тонули в криках розбурханого містом птаства.
Вона і сама була схожа на місто чи на ріку- розлога і владна поглинала і підкорювала кожного хто грав на її полі не за її правилами.У ній була безкінечна кількість вулиць,провулків,рукавів і русел вивчити які до кінця не дано нікому.Навіть йому –хлопчику який щодня прокидався поряд із нею:на її тілі чи під ним,він попри те ніколи не
міг передбачити наступного її кроку ,хоча здавалося вивчив усі можливі її інтонації жести примхи і варіанти поведінки.Але в тому то і біда:вона ж бо як Ельдарадо золото якого всі безнадійно шукають ,як Бермудський трикутник у якому зникає все,як священний камінь Кааби у якому завжди бачиш тільки одну грань,скільки б разів ти б його не обходив.
Вона любила будити його дотиками за ними вона його знаходила:губами,стегнами,
животом- завчила його напам*ять,як військові завчають стратегічну карту противника,
вирізняла його за запахом,за диханням і серцебиттям.Будила його собою,немов озерною водою,повінню виходила з берегів,входила в нього голосом,сміхом,криком,сповивала його собою тілом своїм і шепотом.
Ця жінка із сонця і міді гріла його,творила,як художники творять нові світи,ліпила обережно,але впевнено,точними і доречними мазками дотиками додавала теплих фарб у його вистиглу і апатичну кров.Власне вона була тим єдиним вогнем,який здатен був його розпалити і спонукати бодай до якоїсь дії ,до життя.
Він любив слухати як співає під нею ліжко,дивитися на неї –теплу мов кішку і муркотливу,покірну і разом з тим з часом нестримну.
Любив дивиться як вона мружиться від сонця, як розтягується на весь зріст і щось буркотить,остаточно прокидаючись.
Йому подобалось відчувати на собі тепло її губ,язика,ніжності рук і шепотіння на вухо.
Зранку вона була вільною не затиснутою в шаблони рамок і сформованих ілюзій,її не пригнічувала,ані різниця у віці,ані його недосвідченість,ані позірна відсутність у них спільного майбутнього.
І Саме тому обоє любили ранок:зранку ніхто нічого не боявся,ранок був ерою безсмерть,чи то пак еросом безсмерть,на світанку вона не соромилась свого тіла,прихованого шовками напівтіней,не боялась його торкань,ба навіть заохочувала їх.
Складалося враження ,що по мірі того як місто виходило зі сну ,у ній прокидався її власний світ-світ прихованих і до часу стримуваних бажань.Ніщо не заважало їм у цей час ніщо не стояло між ними,і тому цей короткий відтинок часу належав тільки двом –епоха потіх і блаженств.Це відчуття безроздільного єднання було як водиться рідкісним тому й цінувалось особливо.Вони засинали в обіймах одне одного прокидалися і знов засинали і здавалося то тривало вічність,хоча та вічність заледве охоплювала кілька годин до сходу сонця.Зазвичай.Але попереду було кілька вихідних і можна було провести їх з користю,тобто ніжно,тобто з любов*ю,тобто в ліжку,тобто разом.
2.
Це танець завжди починався однаково торканнями теплих рук,дотиками ніжних крил і пальців- ключів проти яких і стіни Карфагену не встояли б. Танець її тіла.Танець їхніх тіл.
Вона вміла відчиняти цього хлопчика зривати його завіси,руйнувати його стіни ігнорувати його протести,але робила цей якось залюблено-ніжно,не злобиво,не хтиво,так як ніхто більше не зумів би.Входила у нього,як у воду,як ніж у масло,як човен,в берег,тихо погойдуючись в його зіницях,як світло,віддзеркалюючись,відпечатуючись навіки у крові ,у плоті ,в душі та серці,а він лежав і дивився як тихо над ним пропливало її обличчя,то наближаючись,то знову віддаляючись.Топила медовою повінню стегон,брала на абордаж,як пірати беруть корабель,не зустрічаючи жодного опору,окрім зустрічних поцілунків і дотиків.Впивалася своїм всевладдям ,знаючи напевне,що більше ні над ким і ніколи так не пануватиме.
Медова дівчинка,медова жінка –істота із сонця і міді.З тілом кольору піску,то холодним,як мармур то пекучим як сон.Сон літньої ночі.Три місяці розкошів-
спільних видінь-візій,любощів і слів.
Ця жінка зводила з розуму методично безжально і впевнено своїми ритмічними коливаннями-входженнями,відкриттям безодень своїх секретів і ніжностей,грозовим спалахом вона росікала безміри його ночі,стікала медовим місяцем в глибини його плоті.
Рухи –нагадують море.Приплив –відплив,приплив відплив.Знову приплив.Першого явно більше,тим солодше,тим несамовитіше і стримуватись все важче.Думок немає,нічого є тільки ця жінка,буртин її тіла і безмежжя вод.
З нею завжди так спочатку мовби апатично,байдуже,потім все більше-швидше розгорається,нагрівається,наче марсовий кратер і починає плавити лід,до втрати свідомості і подиху,в такі миті її краще не дражнити шалена ж-гаряча, хижа,заведена,нестримна,неполодолана,невичерпана і невичерпна.
Частіше,глибше,сильніше і ближче ,ніби перевірка на міцність,на ніжність,а може на щирість.
Розхлюпучи себе без сумніву щедро,майже замежово,чекала того самого навзаєм-відвертості одкровень,звісно не лише тілесних.Близькість була для неї найвищим ступенем довіри,важливості.
Тому хотіла більшого-знов і знов по колу виснажуючи і себе і його немов повертаючи назад усі сумніви і страхи,які мучили її зсередини,про які ніхто не відав,але присутність яких відчувала.Навіть зараз коли любила цього хлопчика,коли віддавала йому усе найніжніше і найдорожче усю свою нерозтрачену пристрасть,безрозсудність,теплокровність,життєлюбство,прагнучи заповнити його собою,як порожню посудину ,примагнітити –пригвинтити своїми принадами до ліжка,заповнити римами-ритмами-кольорами звуками,накривши чи закривши собою від решти світу,переписати і перекроїти,бо втече,вона постійно боялась,що він втече і так хотіла втримати-втілити задумане в життя,
зробити його своїм особистим приватним прирученим,привабленим,впокореним навіть зараз прислухаючись до своїх шепотів і його стишених прохань –стогонів,вона думала про це,водячи його колами взаємних екстазів і посвячуючи його у нетрі власних таємниць.
«Хочу ще»- шепотіла.-«Хочу ще!»-«Зараз буде океан».-Останнє па! Останнє А…»- «Пірнаю-проймаю глибоко до краю»
Приплив- відплив,Приплив- відплив.Приплив.Притислась грудьми,не перериваючи свій химерний танок.Спалах.Світло.Сенс.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552915
дата надходження 19.01.2015
дата закладки 24.01.2015
ніби
залишитись тут означало
цей січень
неспокійний як море
як запах солі в повітрі
як скарлуща суботи.
янгол каже
залишитись тут означало
ненавидіти себе
коли погляди то магніти
коли опісля
присмак голосу на устах
і в пам"яті колір зелений
говорить
що повернеться
бо залишитись тут означало
цей січень
неспокійний як море
і запах солі
в несподіваній прірві
себе...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554331
дата надходження 24.01.2015
дата закладки 24.01.2015
Там сіріє межа цілунку твоїх хмар
І приборканої горизонтом землі.
Хтось посіяв у тобі радість відлуння,
Милість спочинку, ніжність,
З якою ти кладеш мене на долоні світу.
Тільки ж мене мучить марево
Тобою зронених слів.
Хочеться розчути, але
Надто голосно потріскують зорі,
Надто боязко дихає вітер
У потилицю,
Надто крихко приходить зима.
Я навчилась любити цей навальний час
Лише з утратою кола долонь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551867
дата надходження 15.01.2015
дата закладки 16.01.2015
ранок айсбергом пробирається з туману,
припорошений сумішшю нічних жахіть
і теплих обіймів,
кличе дихати впевнено,
з викликом.
ось ти малюєш портрет свій у дзеркалі,
потім квапливо і без апетиту ковтаєш слова
щоб піти на війну з спокійним серцем.
зброя геть не потрібна,
війна твоя - це гірлянди усмішок й справ,
а перемога - вечір
чи втеча у нього.
зустрічай мене теплими напоями,
кольоровим килимом
і заплющеними фіранками.
для чого це все, питаєш?
знаю лише,
що ранок мусить бути айсбергом,
а ми переможцями
кількагодинних війн
з теплими горнятами в холодних руках...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551898
дата надходження 15.01.2015
дата закладки 16.01.2015
Притискаючи мене до ліжка,
Хотіла довести,що здатна на більше,
Мовляв,те, що я бачу лиш вершина айсбергу,
Мовляв ти найсвітліше з того
на що я міг би сподіватися,
І без сумніву точно вже найніжніше!
Призвичаювала мене до воєн всередині себе,
Я бачив світ крізь бурштинове небо
Твого небесно-медового тіла
Робив усе,як ти того хотіла,
Забувши про свої потреби!
Притиснувши мене до ліжка,
Хотіла довести,що здатна на більше,
і без сумніву завжди доводила.
"Немає нікого хто тебе так любить,
Немає нікого хто тебе так губить"-
Шепотіла із розуму зводила:
Напувала вином очей,
І манила безмежжям зваб,
Загортала у шовк плечей,
Тепер у тебе є власний раб,
Тепер у тебе є власний пан,
Я у полоні омани оман!
Ти мовби міраж,непроглядний туман,
Медовий півмісяць -дорога із ран,
намолені фетви і мудрий КОРАН,
Напоєний сонцем-мій Рамадан!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552062
дата надходження 16.01.2015
дата закладки 16.01.2015
Найцікавіше лишається десь поза кадром
десь за богемним обличчям затятих митців
все ж знову чекаєш десь під аркадами
а чого - невідомо,
чого б ти хотів?
замерзла пора -
якась недороблена осінь
все сіре сплелось у шатро підземних ходів
в ущелинах пусто- нічого ніяк не вдалося
у звуках колон ось останній вагон прочадів
і знову прем'єри, і знову вони задешеві
всі їхні анонси - як тіні забутих вождів
такі спрагло величні
такі жалюгідно нікчемні
всі сталі канони - це слід, що давно прожеврів
сакрально-таємне ти ніяк, на жаль, не побачиш
вечірні алеї,
силуети вчорашніх садів
вони знову говорять, та їм ти ніяк не пробачиш
що надто минулі їхні мірила чуттів
усе те незгадане є надто притихло-забутим
усе пересказане ламає опору мостів
чому так боїшся занадто багато відчути
коли все цікаве -
за ширмою інших світів?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544796
дата надходження 19.12.2014
дата закладки 09.01.2015
Цей сніг, що йде згори, такий повільний
А ти пиши мені листи постійно
Я їх читатиму, сповна щаслива
І буду знати, що все сніг, грайливий
І цей звязок між нами тепло-ніжний
До сліз, до посмішок і незбагненно чистий
І як одна стою я серед міста
І як ковтаю це повітря до рідкого кисню
А ти минаєш і чомусь не хочеш
Шукати загадку цієї ночі
Ти лиш пиши мені і неодмінно
Все станеться, бо все невинно
Бо чистий сніг летить згори повільно
Так вільно, безнадійно вільно
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539548
дата надходження 26.11.2014
дата закладки 09.01.2015
я не знаю в яких пустелях ростуть подібні квіти,
такі, що торкаючись їх
вітер
прагне замкнути себе у полон
без права на скаргу чи
на зворотній квиток.
ці квіти ростуть ненароком,
з аромату свого тчуть без втоми
для когось спокій.
вони не чекають,
але раптом їх приручають
маленькі люблячі принци
і звісно
тоді вже не до скляної вази.
квіти відразу
стають пурпуровими,
надсилаючи в сутінь запах своєї мови
як лист,
який прочитавши
на мить забуваєш
в яких же пустелях вони ростуть...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549355
дата надходження 06.01.2015
дата закладки 08.01.2015
Плач моя дівчинко, плач
Як ніколи до цього, не плакав ніхто на світі
Проклинай це небо і місяць в повні
Не пробач йому жодну з втрат
Що рубцями відбились в серці і ночами тебе тривожать
Й набирають безповоротно щезнувші номери
Не пробач йому, безпритульність свою, безпомічність,
Безпорадність під небом січня
Що розп’яло тебе
Поповнивши
свій чисельний янгольський легіон
Плач моя дівчинко, плач
Над кожним знайомим іменем,
Над нашивками й шевронами
І фото
із місць трагедій
просто плач
наповнюй собою вулиці
заповнюй собою місто
хай небо відчує Біль твій
і зменшить його в стократ
хай небо тебе почує
і може тоді зупинить це
і більше не буде
ВТРАТ
а поки
плач моя дівчинко
плач
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549914
дата надходження 08.01.2015
дата закладки 08.01.2015
Те, що ти робиш зі словом,
Яке котиться до мене,
Я називаю Найпершим Цілунком.
Слово ще не дійшло,
Але відгуки чую
У листі священного дерева,
Яке шелестом горне сонце.
Гомони ломляться в двері
Зі звуком світанку,
Я не можу назвати його,
Бо це – стогін солодкої смерті,
Він в’їдається зморшкою на
Чолі неба,
Він сиплеться зорями-насінинами,
Бо ніч – це нива,
Вона хоче зронити первістка сина,
Називаючи терпко і милостиво його "Днем".
Коли слово прийде,
Я нагрію його вогнем,
Потім вистелю дотиком
На водянистій межі.
Воно стане злукою із потоком.
Так з’явилася мова Чуття.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548102
дата надходження 02.01.2015
дата закладки 02.01.2015
Ритми її тіла
Шепоти волосся
І слова несмілі
Наче духи босі
Бродять піднебінням
Бродять піднебессям
Образи проекцій
Ріжуть сни як лезо
Вона росте із вічности корінням
Всі дотики-дотепи,схлипи-зітхання
Вона немов любов осіння,
Любов незмінна і остання
У неї є ключі від всіх замків
Від всіх дверей і спалених портів
Ключі від духу в неї на зап*ястях
Ключі від плоті в неї на стегні
У ній живуть таємні страсті
У ній течуть солодкі дні
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548202
дата надходження 02.01.2015
дата закладки 02.01.2015
біля вікон чужих дозрівають зимою сливи,
ти малюєш уперто їх знуджений смак
і ніяк не відтягнеш час сходжень з архіву,
де червоним на білому пишеш йому ім"я.
ледь тутешній тобі не ввижаються більше мапи
і безглузді зупинки з світанками у росі.
так милуєш серця і з нудьги їх ламаєш навпіл,
а йдучи пожинаєш:
"добро не сій."
біля вікон чужих дозрівають зимою сливи,
у щоденники вбраний святково біль.
ну чому і тобі не побути в цім сні щасливій?
спантеличено відповідь:
...
не вмію.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546923
дата надходження 27.12.2014
дата закладки 01.01.2015
Липневі дні щедро розкидали своє тепло навколо перехожих, сміялися і мріяли про відпочинок на березі океану. Сміх, сум, тривога, очікування та вагання. Усі вони наповнювали той день, лишаючи по собі тіні на обличчі сіро-зелених очей. Дивакуваті відчуття вкотре стали персонажами нової оповіді життя. Сотні днів, десятки тижнів та тисячі годин очікування, і зрештою фінал. Нове життя старих речей та почуттів, випалених автобусними слідами на асфальті.
Пальці голубили глянцеві обличчя фотографій, які впродовж п’яти років псували ідеальну картину нових шпалер маленької кімнати. Частина щастя, нового та здавалося нездійсненного ризику власної душі. Вони були німою радістю та приводами для усмішки, коли страшенно хотілося вити від самотності та особистого божевілля. Панацея для душі, ідеальна маска для приховування правди. Сіро-зелений погляд блукав вуличками метушливої Праги, закоханої Венеції, оманливого Риму, проте душа прагнула бути зовсім в іншому місці, там, де живе серце, шалено стукотить у стіни душі, вимагаючи пояснень, чому так довго мусить отруювати себе самообманом, обіцянками іншим бути щасливим. Але все минає…. Минає біль, очікування та самотність. Наближається той день, коли можеш закрити валізу, зробити крок у довгоочікувану невідомість та припущення майбутнього. Очевидно, що тільки діти можуть щиро радіти змінам, відкриттям. Дорослі втрачають відчуття пошуків істин у нових гранях власного життя, тримаються за крихкі ілюзії прожитих років, сталих обставин та персонажів, які курсують повз них щоденно. Сіро-зелені очі рятували тільки ті, хто вміє слухати і мовчати. Мовчання… Егоїстичний витвір людського життя, який не мав ціни. Купити його неможливо. Адже ніколи не знатимеш, чи надто мало чи то пак забагато запропонував за його душу. Воно існує поза межами буденності. Окремий вимір реальності, що може враз розтрощити життя будь-кого.
Усе змінилося, давно відоме відкривало свої нові грані, старе місто поставало в оновленій версії перед розгубленим поглядом сіро-зелених очей. Нові люди, маршрути, пошуки. Відбитком минулого лишалися ті, хто вміли слухати і мовчати. Їх існування не піддавалося сумнівам. Душа оживала серед нових декорацій, малювала візерунки мрій на шпалерах майбутнього, лишаючи частину прожитої історії у шафах та коробках. Рука виписує на папері плани на найближчі роки, в той час як життя пише власні рукописи на душі, лишаючи позаду десятки днів.
Осінні ранки. Перші кроки у нову пору року. Перші дивні відчуття. Пальці почали німіти, вони поволі відмирали, всотуючи спраглими вустами прохолоду жовтневого вечора у компанії кленів. Усі відчуття зникали….. Занімілі пальці були передвісниками подальшого сценарію.
Усе змінилося…Ті, які вміли мовчати і слухати закривали вуха долонями, крокували повз сіро-зелену душу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543327
дата надходження 12.12.2014
дата закладки 12.12.2014
озирнись,
обличчя в озерах вщухли,
проковнтули намул голосу
і раптом зникли.
ким тобі бути без задзеркалля?
падає снігом для часу виклик
й готовність твоя
програти цю битву.
квітів вона не любить,
але саджає в своїх очах
аби в необхідний час
ти зміг їх зірвати
і в підкуп аїдовій варті
приніс без обличчя
цвіт
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541942
дата надходження 06.12.2014
дата закладки 07.12.2014
У моєму дірявому капелюсі
Одвічна ніч, де ховаються сни,
Коли день жене їх з поля
Людських кострубатих думок
У закутки невідомого.
Я залишаю свого капелюха
(Щовечора, коли блідий Місяць)
У межичассі: на вішалці,
Де зупиняються всі годинники.
Відвідую щоденно будинок
(З отою вішалкою у закутку)
Зі старими горіховими дверима:
Відчиняю одні –
І знову вертаюся у день «вчора»,
Відчиняю інші –
І потрапляю у день «завтра»,
Минаючи дощавий понеділок «сьогодні».
Отак і мандрую з годинником,
Що сходить з розуму
І показує час: то готичне середньовіччя,
То модернову весну,
То кришталеве бароко.
Цей капелюх
Позичає в мене
Один дивак-джентльмен.
Він зовсім не фокусник,
І навіть не скрипаль.
Йому просто приємно,
Що позичаючи капелюх
Я називаю його джентльменом.
Бо більше не називає його
Джентльменом ніхто.
Ну, зовсім.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541957
дата надходження 07.12.2014
дата закладки 07.12.2014
Мій лихочинцю, ти покрав все в мені
не залишив нічого для інших
чи не думаєш ти, що в цьому вбрані
ти ніколи не станеш святішим?
Ошукані часом, згубились закони
ти знову увів все в оману
всі твої розписки й чужі протоколи
блукають в кімнатних туманах
Ексцеси на грані: свідчень замало
у кронах таємної змови
піднятий вгору, причетний,зухвалий
тримаєш софізму опору
і твої слова - такі архетипні
як завжди, до біса нестримні
скільки не було би вчинків розмито
залиш це строго таємним
Хоч твої закони - неписані світом
їх ніхто не захоче читати
мій лихочинцю, не буду я свідком,
я стану твоїм адвокатом.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539866
дата надходження 27.11.2014
дата закладки 28.11.2014
Вона пішла із неба сьомого на восьме,
А я лишився там де був:
А я лишився там де вічна осінь,
Там де відсутній драйв і грув.
Вона пішла все вище і все далі:
І на дев*яте може при потребі,
А я в обіймах смутку і печалі
І моє серце,як старі качелі:
Болить-скрипить
І квилить наче чайка…
Ловлю останню спільну мить
І запахи її майки!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538958
дата надходження 23.11.2014
дата закладки 24.11.2014
“Це дерево росте самотою тут,
на горі;
піднялось воно високо
над людиною і звіром.
І якби воно захотіло сказати щось,
то не мало б нікого, хто б зрозумів -
так високо виросло дерево.”
(Ф. Ніцше)
На вершинах гір людського буття
Інколи ростуть дерева.
(Майже як у нас в Ірландії)
Ці дерева бувають молоді і ніжні,
Бувають старі і порепані
(Хоча теж помирати не хочуть),
Але завжди потріпані вітром
(Таким шаленим у верховині),
Завжди самотні і мовчазні
(Як сліпий скрипаль),
Завжди сухими гілками тичуться в Небо,
Марно намагаючись зловити хмари,
Марно здіймаючи у синю байдужість
Втомлені руки відчаю.
Ці дерева виросли з насінин радості,
Які випадково занесли на вершини птахи
(Бо на вершинах людського духу
Завжди пурхають птахи -
Інколи навіть співають)
Бо на цих вершинах
Завжди самотньо і холодно.
І дивно, що там виростають дерева.
Все таки. Попри все. Дивно...
Інколи ці вершини лисі -
Там збираються відьми
І запалюють свої злі вогнища.
А інколи ці верхівки
Поростають травою -
Густою, гіркою і високою.
І жодна стежина не веде до них -
Жодна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537579
дата надходження 17.11.2014
дата закладки 18.11.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.11.2014
«…Чи то не край,
Тобою не відвіданий, але усе життя
Рідний тобі…»
(Р. М. Рільке)
Тут теж росте колючий ялівець минулого,
Тут теж деревина буків буття тверда,
Як камінь лісів Місяця,
Що проростають з глибин глини
(І дрібного піску приказок),
Ростуть на дріжджах дощів
(Бо теж земля пошматована,
Полатана, поплямована
Лісами, пустищами та яругами),
Тут теж люди звикли
Засівати ґрунт сумними посмішками,
Відчувати гіркий присмак
У кожному шматку хліба днів.
У паляницях свят
Тут теж знаходять інколи камінь
Чи грудки солі
(Бо радісних свят обмаль).
Тут теж горобину лишають для спогадів
(Не лише для горобців),
Коли зима забирає кольори
І літо здається маревом,
А скрипки змовкають
(Бо навіщо
Тонути звуками у холоді поглядів).
Тут берест так само
Спонукає до щербато-шорстких спогадів,
А звіробій гірчить на світанку.
Все так само,
Як у нас – в Ірландії…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535299
дата надходження 07.11.2014
дата закладки 15.11.2014
колись надломлена гілочка трепету
опинилась в твоїй зашкарублій долоні.
ти розтинав спокоєм дзвони
і з нудьги вони як один замовкали.
сповнювались відстанню келихи
і пастельні бенкетні зали,
що прибрались у ніч геть безкраю
наче ти
в мій безглуздий сценарій.
я знаю,
що смерть то лише
мультиплікація
без надмірних фарб.
маєш рацію,
бити треба коли того не чекають,
збирати зграї
черствих обіцянок
і цілити прямісінько у серцевий м'яз.
так, щоб той хто у тебе повірив,
в болоті терпіння зав'яз
і собі відвернувся.
жоден з нас все ж не мусить
щоразу благати
останній
раз
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532619
дата надходження 26.10.2014
дата закладки 27.10.2014
народитись щоб бути чужинкою
всюди,
набирати повні груди зневіри
і прикидатись
миром, -
кращої забавки не знайти.
склянка ледве живої води
і сухе прощання,
я остання
в цій казці під назвою ТИ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532533
дата надходження 26.10.2014
дата закладки 26.10.2014
напишу тебе кульковою ручкою
кольору перестиглого моря.
як гірлянди вдягаю кульчики
і з тобою геть не говорю.
без казок я щодня сполохана,
піч в хатині лякає кригою.
і щоранку кричу з порогу я:
"не чекаю, але очікую..."
не брешу, а тебе вигадую
щоб чорнилом здавалось море,
щоб мені ти ввижався правдою
коли в сні щось ламке говорю..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531345
дата надходження 20.10.2014
дата закладки 22.10.2014
В зарослих щілинах сухотами плавиться тиша
томління її долітає до нижчих чортів
все те, що в утробі, нікого тепер не колише
бо кашлем у скронях, в легенях тепер й поготів
таврує у пам'ять хвилини завмерлого вжитку
розвінчує примхи, впокорені крихтами крон
всі наші мовчання зомліли поро́стям ужинку
поховані в славі, руйнують старий Вавилон
свобода у жмені - така іпостась не потрібна
занадто сумісна до ролі вблаганних епох
та тиша вже хвора, і надто вона жалюгідна
вже краще слова, хоча їх і замало на двох.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530651
дата надходження 17.10.2014
дата закладки 17.10.2014
Хай сни твої будуть розкішними,як сади Вавілону,
спокійними,як медитація,довершеними,як дитячий сміх,
теплими ,як ріки,ритмічними,як танець,натхненними,як вірші,
і неповторними,як лінії долі на западинках твоїх долонь.
Хай кожен твій день буде світлим і чистим,
А кожен тиждень новим одкровенням,
І кожен місяць,хай буде медовим.
Завжди носи свої браслети і фенічки на зап*ястях,
бо все,що носимо на тілі є частиною нас самих,
а все,що у нас-є частиною Всесвіту!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529628
дата надходження 13.10.2014
дата закладки 13.10.2014
бо хто ти тепер? неначебто потойбічний,
поділений неділимим, примарно марний.
а я ж тоді вірила: істинний, легендарний.
лишився одним ефектом. і той - побічний.
і що вже тепер? пророцтва про неприсутність?
я ж стелюся жовтим листям містам під ноги,
не в силі давно відриватися від підлоги.
куди мене заведе не моя могутність?
а де я тепер? так мило в твою немилість.
молитися невмолимо і не вмолити.
усе повернулося. визнай: нарешті квити.
нарешті навчились вірити в неможливість.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529449
дата надходження 12.10.2014
дата закладки 12.10.2014
стічні люди стікають повз
мокру святу дорогу
я вже не знаю де межі і що нам
належить
і що вам
віддати
осінню хочеться стертого тіла джамбе попід руки
й добратися мокші
пхати свій віз і вбирати у ніздрі
гарне осіннє світло
сутрами мити плями оті що глибше
і ті що назовні мити
пахучим домашнім милом
....вони протікають канавами ген за місто
понад світанком я їх відчуваю але
частіше
геть не тривожать
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528273
дата надходження 06.10.2014
дата закладки 06.10.2014
Ти всіх продаєш
себе віддаєш на розп'яття
малюєш хрести
на храмах строкатих прозрінь
ти їх забереш
і нічого не зможеш віддати
бо все що забуте
коридорно стікає у тінь
в кімнатах закрито
і вікна розбиті надвоє
та німа сліпота
як стоптане схоплене дно
всі ті що у тобі
насправді далеко не твої
невизнані "хто"
давно вже підвішене "що"
знов в стінах смеркає
і кігті вростають у тіло
у собі згортаєш
стелі набутих слідів
а блудниці ж далі
шукають страшенно завміло
тих твоїх незрячих
паскудно-повсталих світів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526981
дата надходження 30.09.2014
дата закладки 30.09.2014
виписую усі твої імена,
знаки і пам"ятні дати.
що я можу віддати,
будучи на відстані голосу?
нічогісінько
й не проси.
тут усі на грудях з таблицями,
я боюсь,
що не вистою
до нової весни.
дорікни хоч завбачливо,
бо ж долонями бачимо,
що це світло без руху
і дна
як весна перемелена,
я німую із стелею
щоб спокійно
не спалось й тобі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526315
дата надходження 27.09.2014
дата закладки 27.09.2014
Самотнім спокоєм скована система
символи скалічені, сичать старі стихії
слова січуть симфонію себто стара схема:
стоголоссям світ собі самотньо скніє.
Схизматки старіють, сиплються святині
статути самозречення - спосіб сталювання
силуети суджень стають станком сатири
сакральний спомин слугує сповіданням.
Санскрити спопеляють, сіються сюжети
ску́льптури сплітають софізму сто споруд
століття самозвершень спалює сонети
субтильний соціум складає самосуд.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524950
дата надходження 21.09.2014
дата закладки 21.09.2014
Методично і вперто я множу олжу,
Бо голова ,як осіннє яблуко:
рано чи пізно впаде з плечей,як із дерева,
Набрякнувши терпким соком віршів,споминів і колисанок.
Та я уже бачу жадану межу
Істеричних симфоній і стерео,
За якою почнеться новітній світанок!
Я вже бачу ці нотні тіні,
Із яскравих та свіжих барв,
Що врятують нас в трясовині
Епохи дорослих забав!
Крізь шепоти ніжні жагучих коханок,
Крізь запах нафт і громадянських воєн,
Дроти колючі брехонь-обіцянок
Надходить радість і як зажди-з боєм!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524412
дата надходження 19.09.2014
дата закладки 20.09.2014
Богемні сліди розпечених тисяч надходжень
вкривають всіх тих, що таємно убиті блюзнірством
ті, що розп'яті - навмисно чужі перехожі
ті, що вклоняються так ревно моєму невірству
Всі мо́ї закони мною ж всоте спростовані
так, аби вниз, щоб нікому не було помітно
нові ґатунки у тінях німих зашифровано
тих моїх тікань, надто помітно гранітних.
Хай хтось там чекає - часу пройшло задостатньо
непокірність моя не перейде ніколи в покору
я - твоя безбожність, ти - моя святість
ніхто нас не спалить, як спалили Содом і Гоморру.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524091
дата надходження 17.09.2014
дата закладки 20.09.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 25.08.2014
Слова зустрічаються через сорок років.
Десь на денці долин, що їх скиби волочать
Туманні стежки,
Проростає осердя молитви.
Там потрійність розрадних промов
Не підкошує погляд донизу,
Там багаття волає про поміч
Дощу.
І пророщені сповіді із віт галузкових
Не втікають у слух,
А нанизуються на сторінки.
Бачу ніч із її плавнотілим сяєвом,
Бачу потяг, що тихо везе на собі
Пломеніючі душі.
Це Нічого треба вміти терпіти,
Лише мужність – мірило того-часу-чекання-станції-Смерть.
Із вогнища береш ти жаринку у руку,
Вперше чуєш тепло, притискаючи Це до ліній долоні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517120
дата надходження 14.08.2014
дата закладки 14.08.2014
берегти друзки лінивого літа,
розчісувати гриву сонця,
скуйовджену ображеним вітром
і не вміти
прощатись
бо ти відпускаєш човник
і він відпливає
на пошуки човнаря.
земля, кажеш,
схожа на кубик рубика?
граєш часом на публіку,
одягаючи в контур дні...
хтось готовий тепер тонути,
та не вдається.
човнику,
твоє паперове серце
ось-ось
розчавить це літо
в мені
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516586
дата надходження 09.08.2014
дата закладки 10.08.2014
яблуко
прогнило
зсередини
і все б нічого
якби слово
яблуко
не починалося
буквою
я
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515827
дата надходження 06.08.2014
дата закладки 06.08.2014
«Пиши в темноті,
Де живуть тільки тіні.
Від полярного сяйва
Не чекай осяяння…»
(Шеймас Гіні)
Діти старого Дубліна:
Я теж колись з вами босоногими
Жив у країнах ліхтарних
Жовтого світла містовечора,
У часи не дуже електричні,
Бавився в буття казкове,
Світ міряв провулками і під’їздами,
Двір між кам’яницями вікторіанськми
Бачив Галактикою поснулою,
Гадав, що завтра буде через тисячоліття,
Рік уявляв вічністю,
Цукерку мрією,
А дерев’яного паровозика
Таємницею таємниць і сенсом буття.
Всі люди здавались добрими,
Всі казки правдою,
Всі годинники таємничими,
А батьки вічними:
Бо думалось,
Що дитинство не закінчиться,
Бо до юності ще безодня часу,
А місто це просто колодязь,
Де люди звикли діставати відрами
Свої маленькі й великі радості.
Вулиці були затишними,
А коти мурчиками.
Де ж той клубок закотився,
З якого бабуся в’язала мені
Не светр – долю –
Ірландця дивакуватого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514326
дата надходження 29.07.2014
дата закладки 01.08.2014
«Я дивився в ту далину,
Де ховався ірландський
Нудний берег…»
(Шеймас Гіні)
В дитинстві ми бавились в хованки.
Ми – діти старого Дубліна.
Ми ховались від самих себе
У закоулках минулого
Потім виросли і ховали Дублін
У закутках свого химерного Я.
Ми бавились у буття –
Не знаючи, що воно насправді.
Ми думали, що гра це гра –
А воно насправді. Підросли і виявили:
Життя – це лише пуста гра.
А тоді ж – у дні радісні
Гра була змістовною.
Бо сповнена безпосередністю.
Нині ж ховатись нікуди –
Бо ми на острові:
Хіба сховаємось разом з ним –
Від очей заздрісних.
Але ж той бородатий –
Не Бернард Шоу, ні –
Отой, старіший, серйозніший
(Хоча він теж жартівник,
А може він теж ірландець?
Бо хто ж такий світ придумати
Пришелепкуватий та безглуздий
Міг ще?)
А поки що ми – діти:
Бавимось собі і не здогадуємось,
Що життя сумне то насправді
І забагато в ньому сірості…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514434
дата надходження 30.07.2014
дата закладки 01.08.2014
Вони помирають не в мудрості.
Вони помирають в ореолах богобійності:
Поки ти любиш, твої почуття б’ють,
Або ж стукають у невідомі двері.
Німотою відповідає припрошувач,
Щоби ти зазирала в шпаринку,
У тріщину зі свідомості.
Другої натомість нема,
Зате надщербленість миготить
Лінією пошуку істини.
Мов би і знайшов,
Але нема сил, аби крикнути.
Це ж лишень передпокій,
А щоб зайти далі, треба вимовчувати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514660
дата надходження 31.07.2014
дата закладки 01.08.2014
ти одягаєшся в схлипи із рідних вуст,
наповнюєш мушлі звуком,
змушуєш чути заплющені очі.
ще вчора пророчих снів було не докликатись,
а сьогодні й безсоння щось тихо віщує.
запах крові кружляє навіть над морем,
руйнує сонце зсередини,
щось ледве говорить,
а ти ще нікого не змусила чути.
спокута твоя - руїни
множені на ворожість,
на тебе це геть не схоже,
вертайся додому і спи,
замкнувшись у ковдру холодну
крізь стогін чужої війни
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513882
дата надходження 27.07.2014
дата закладки 28.07.2014
«Суворий Ідеал – сумний і чистий сон
До юрмища людей іде закостенілий…»
(Шарль Бодлер)
Сіре місто кульгавим сухотником
Шкандибає на цвинтар вигадок.
У цьому місті живуть художники –
Але вони малюють картини Танатосу
Тільки відтінками сірого фарбами сажі
На полотні асфальту.
У цьому місті іржі та заліза
Таксисти дивляться
Порожніми зіницями черепа
На світлофори немигаючі
В яких всі три кольори сірі.
У місті гудків паротягів
Всі дороги ведуть на кладовище
Де ховають думки та мрії
У мідних саркофагах прокламацій.
Дощі тут падали в часи Езопа –
Краплі кольору фінікійського пурпуру
Зі смаком пасльону марення,
Тому втомившись чекати дощику
Місцеві колаборанти шаманів
Виготовляють хмари з нафти
Спаюючи її у гумових чоботях.
Тут кожного пса звуть Рокфелером
Чіпляють на нього ошийник ностальгії
За старим божевільним безхатьком,
Що подарував аборигенам ілюзію:
Нібито вони ейфорію
Відчувають від кожної оди
Своєму меру-параноїку.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512310
дата надходження 19.07.2014
дата закладки 19.07.2014
ти малював мене
малював, як сотні своїх картин
пензликом тихо черкав розпашілі долоні
так вітер цілує хвилі морської води
так хмари затримують сонце
що горить у тривкому полоні
і фрески говорять
і гучно шумлять магістралі
розвінчаний часом, лунає наглухо мотив
коли фарб стає менше
й бракує якогось півграма
сміливо іди, туди, де раніш не ходив
під твоїм конвоєм
лишились розмиті шматки
що тримають у собі сліди розпашілого воску
ти збирай мене тихо,
як опалі осінні листки
і знову малюй, так ніжно і просто.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510407
дата надходження 10.07.2014
дата закладки 10.07.2014
... ніч розплітає свій светр брудний
і обвиває нитками шиї твоїм сновидінням.
сині пустелі пісками затьмарюють очі ледь не щоранку,
коли розриває горлянку будильник і кличе кудись...
світись/не світись,
дивися крізь час світляками,
словами, що тихше мовчань
і вище за ще неосяжнішу вись...
навчись бути голосом, світлом і миттю,
омиті безмежністю твоїх очей всі світи,
які ще не встигли згубити
чи то віднайти.
ходою іди, що подібна тривкому польоту,
навпроти карань, оминаючи й марні турботи.
ти носиш на пальцях відбитки ночей із агату
аби захотілось мелодіям часу звучати,
аби кровоточили чисто поранені хмари
і чари нічні обпікали під шепіт
гітари
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509323
дата надходження 04.07.2014
дата закладки 05.07.2014
«… До того часу,
Як Господь задмухає зірки,
І небосхил залишить Місяць
Зів’янувши трояндою блідою…»
(Вільям Батлер Йейтс)
Коли ірландці у дірявому човні надії
Вирушали скорботної п’ятниці
У нескінченність океану порожнечі,
Між ними і холодною водою днів
Була тільки шкіра бика – чорного,
Як наші ірландські ночі
(Бо не завжди у нас були дні –
Не все ж коту масляна,
Як говорять веселі анти),
І все ж ми пливли (не знаючи для чого),
Замість вітрил здіймаючи віру,
Але зустріли за морем тільки
Негостинний острів Оєр Талун,
Що годився хіба для відлюдників,
Що не родив навіть трави вівцям,
Що гірчив як ненависть.
Там ми знайшли свій олтар
Для молитов відчаю,
Там ми тікали від суєтності
Світу цього грішного,
Там замість хліба ми дякували за камін,
Там замість радості ми вітали буття,
Там ми вчилися цінувати тепло,
Будувати не хижки – келії з каменю,
І ловити рибу слизьких років…
Аж доки не прийшли вікінги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509298
дата надходження 04.07.2014
дата закладки 05.07.2014
все живе малює на тебе пародію,
бачиш дерево так само гірко хитається.
ще трохи і знищиш себе,
стиснувши в кулачці повітряне "годі",
кожен в проваллі власного часу
і гра ця
тобі не ввижається.
поглянь скільки веж у чужих альбомах,
за ними скельця дощу і холоду.
спробуй забути себе,
я благаю, спробуй,
краще заплющити очі
і тоді засвітить внутрішнє золото
розм"якле до небувалості
як добре,
що ти зосталася,
інакше б із неба каміння.
все живе тебе тільки озвучує,
замовкни,
в своїй провині
ти схожа більш на святу.
як добре, що ти зосталась...
піду
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508898
дата надходження 02.07.2014
дата закладки 04.07.2014
Його називали мрією, втіленням галантності та ввічливості. Здавалося, що жоден чоловік не здатен підносити жіночу душу до небес, як це робив він. Майстерно, вишукано, галантно, проте завжди неочікувано. Таке життя було схоже на мелодраму, головним героєм якої був Він. Промовлені слова огортали ніжністю, дарували троянди компліментів, зворушували, змушували червоніти та потай мріяти, що усе почуте стосувалося тільки її однієї, адже погляд цих магнетичних очей не міг належати іншій жінці. Тихі впевнені кроки, вишколена постава, ледь вловима усмішка на устах та неперевершений аромат його одеколону, тонкий наче димова хмарка кубинської сигари, гострий як лезо, але такий спокусливий. Усе у ньому було досконале, проте його очі…..
Щойно перші афіші з‘являлися на вулицях міста, сповіщаючи про новий приїзд актора-спокусника, сотні жіночих сердець аритмічно дихали, намагаючись опанувати несподівану радість, яку подарувало їм життя. Затягнуті буденністю дні очікування псували настрій, додаючи до існуючих клопотів нетерплячість, безліч припущень, який образ постане перед очима цього разу. Граф? Вигнанець? Жебрак чи егоїстичний магнат? Не існувало жодної ролі, яку б він не прожив на сцені театру. Скільки людських доль вмістило його серце, переживань, трепету, болю, жалю, а головне овацій, вигуків “браво”, усмішок та поцілунків. Жодного недоліку. Містер Ідеал. Таким він поставав в очах багатьох. І сьогодні був саме той день, коли десятки пар очей слідкували, ловили кожен жест, погляд, насолоджуючись оксамитовим баритоном. Слова танцювали пристрасне танго, поволі згасаючи до ніжного вальсу. Він жив сценою, тіло відчувало найменші коливання завіси, вловлював приглушений скрип декорацій та підошв своїх черевиків. Містер Ідеал малював картину вдаваного щастя у двох чи трьох діях, прогуляючись між комедією та трагедією. Для нього ніколи не існувало драм чи трагікомедій. Власне життя митець волів називати вигадкою, не інакше.
Однак вона не була вигадкою. Навпаки, він чітко відчув дотик її долонь, отримуючи розкішний букет багряних хризантем, що ніжилися в її обіймах. “ Прекрасно!! Ви грали неперевершено!! Хоча, чи можуть слова описати захоплення та притишене серцебиття, коли ви панували на сцені?!”. Її шовкові вуста ледь торкалися його щоки, намагаючись встигнути висловити своє захоплення, даруючи дорогу іншим. Невагомий бузковий аромат, шовкова бежева сукня, легкі кучері та уста. Це все, що встиг вкрасти його погляд за ті пів хвилини розмови. Вихор слів, захоплення підхопили думки, відволікаючи від раптової задумливості. Обличчя, маски, репетиції, нові міста, чергові компліменти, завчені усмішки та зваба. Каруселі емоцій поглинали його, лишаючи білі плями для неї. Таємнича постать з шовковими устами. Щоразу вона приносила букет багряних хризантем, навіть тоді, коли здавалося б ці квіти були неприпустимою забаганкою. До якого міста він би не завітав, був впевнений, що 10 місце п’ятого ряду партеру буде зайняте саме нею. Загадкою. Мрією. Володаркою багряних хризантем. Її очі не палали вогнем захоплення, радості, радше лишалися холодними, байдужими. Худі долоні жодного разу не поєднувалися у тенетах аплодисментів. Для нього це була загадка, яку він вперто намагався зрозуміти. З кожним новим виходом на сцену містер Ідеал відточував свою майстерність, фліртував поглядом, манив порухом руки, зваблював тремтінням голосу, проживаючи нову роль для своєї Загадки. Вдала гра зривала океан аплодисментів, все нові і нові захоплення, що перетворювалися на закоханість, однак багряні хризантеми пекли його долоні мовчазним поглядом власниці.
Мовчання німим викликом палало у його очах. “Невже вона нехтує мною? Як тоді пояснити хризантеми?? Червоний - це колір пристрасті, або ж вона грає, зверхньо, витончено, наче плете тонке мереживо своїх чарів навколо мене. Хитка і витримана пантоміма…”. Усі зустрічі, що відповідали датам нових вистав супроводжувалися оберемками квітів, серед яких червоною плямою вирізнявся багряний букет. Жодного разу Загадка не порушила своєї традиції, її руки лишалися холодними, очі безпристрасними та німими. Снігопади за вікном ставали історією, серця меланхолійно відкривали двері весні, тримаючись за одвірок власної надії. Минув не один день відколи він побачив її крижані очі, і кожного разу він таємно мріяв торкнутися колючих зіниць. Припущення товпилися у голові, заважали поринати у нові ролі, створюючи безлад у репетиціях.
Та ніщо не вічне…. Ще одна з вистав лишилася історією у душах глядачів того вечора, коли разом з багряними хризантемами він отримав лист. Маленький клаптик з дрібним почерком розкраяв його душу. “Ви любите шоколад? Припускаю, що так… Що ж кав’ярня на розі центральної вулиці чекатиме Вас пів на 9.” Це був його тріумф, фінальний акорд власної майстерності. Вулиці старого міста вклонилися Містеру Ідеалу, визнаючи його перфекціонізм. Краватка, блискучі чорні черевики, туманний аромат одеколону та усмішка. Аромати кави сиділи на сходах кав’ярні, подаючи руки відвідувачкам і запрошуючи в обійми львівського джазового вечору. Зелена сукня, тонкі підбори, кучері та крапля кави на устах. Його загадка… Джазові ритми, ледь чутна розмова, німі долоні, які уникали його дотиків та мовчазний погляд, все поволі тонуло у візерунках гярячого молочного шоколаду. Це був його тріумф…..
Театральний сезон відчував наближення кульмінації, рахуючи кількість успішно розпроданих квитків. Це був беззаперечний успіх. Нарешті!! Остання вистава сезону, аншлаг, овації, біс та пустка 10 місця у 5 ряді партеру. Ще довго вигуки долинали до його вух, тонка оксамитова завіса не могла поглинути усіх слів, що переслідували виснажені кроки до гримерки. Втома… Фінал.. Завіса… Я був на вершині, проте вона не прийшла…Погляд ковзнув по стільцях, зупинившись на коробці, якої тут раніше не було. “Гм…Цікаво… Ще один подарунок від прихильниці? Поглянемо..” . Рвучко роздираючи стрічку, яка обіймала білий картон, він відкрив коробку. “Що це таке?? Злий жарт?”,- його руки тремтіли від хвилювання. Зів’ялий букет багряних хризантем вдивлявся у його очі. “Ви – Містер Ідеал… Проте Ваші очі пусті та самотні…Мені Вас шкода… Насолоджуйтеся своїм самообманом та егоїзмом…. Прощавайте….”.
Правда від якої він втікав роками велично поставала над його душею.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509057
дата надходження 03.07.2014
дата закладки 04.07.2014
«Сивий ранок впав на місто синє.
Камінь спав – лиш дощ зітхав у ринвах.»
(Майк Йогансен)
У цій країні всі міста сині:
Чи то у серпанку, чи то нині смог.
Були колись в імлі, бо замріяні,
Нині зітхає дощ. Нині війна.
Люди розучились плАкати
Нині плакАти: якщо не на стінах,
То в душах. І кожне серце мішень.
І скляноокі зайди по закону інстинкту
Бачать людей як здобич.
Якийсь юнак
У якого замість думок
Завчені фрази,
Замість почуттів кокаїн,
Приїхав на війну про яку мріяв
Ще з пелюшок, бо країна
У якій його ростили
Хвора на обидві півкулі
Свого черепа гідроцефального.
Він так любив убивати,
А нині їде додому
У тісному ящику
Наковтавшись свинцевих слив.
Якби хто спитав: «Навіщо?»
Він би не пояснив,
Бо думати його ніколи не вчили,
А лише вірити вождю-ерзацу
Та пожованому цитатнику.
Позавчора він був шмаркачем,
Вчора легіонером
Потворної імперії казарм,
А сьогодні просто тіло
Заколочене в ящик,
Яке везуть через кордон,
Завтра його зариють
Глибоко в глину
Таємно, без слави почестей.
А місто так і лишилося синім…
І трохи замріяним – як завжди…
Примітки:
Це я про Белфаст та Ольстер, про солдат Британської імперії та про події 1969 року. А ви про що подумали?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507705
дата надходження 27.06.2014
дата закладки 28.06.2014
«Іще раз, коли
Химерний запах полину…»
(Майк Йогансен)
Моя земля завжди пахла вересом –
Невагомим та оксамитовим,
Квіткою забутого трунку,
Але вже сто років вона пахне полином.
Хоч кажуть, що то євшан-зілля,
Хоч кажуть, що так воно є, бо небо
Теж синє і сиве, як і ці листя абсентні,
Але запах гіркий – не п’янить, засмучує,
Бо земля теж сивіє – стає полинною,
Якщо й поростає бадиллям, то чорним,
Але все одно лишається сивою,
Бо руки людей забувають доторки,
Окрім доторків до холодного заліза,
А небо стає мовчазним і німим,
Хоч колись співало і шепотіло
Свої таємниці кельтам-мрійникам –
Колись, як вранішнє сонце рудоволосим
А нині теж сивим. Дочасно.
Бо навіть дим тільки сивий
Клубочеться над моєю землею –
Над Ольстером.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507387
дата надходження 25.06.2014
дата закладки 25.06.2014
[img]http://99px.ru/sstorage/56/2012/02/11102121722561293.jpg[/img]
[img]http://image.zn.ua/media/images/original/Mar2013/57581.jpg[/img]
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
Навесні особливо гостро хочеться жити. Неважливо, чи хотілося тобі цього раніше, але з’являється страх не встигнути цього зробити. Це відчуття настільки загострюється, що аж поколює в грудях, коли з’являється навіть найменший шанс жити не настільки повно і безапеляційно.
Для когось розкіш – нове авто до колекції.
Для когось розкіш – просто вдихнути на повні груди.
Комусь вмирати не страшно, комусь навіть хочеться.
А як воно, свідомо доживати останні дні? Вдягати маску, мовляв, гляньте, мені краще, літо, ще по гриби восени підемо… а самому знати, що гриби вже виростуть з того дощу, який литимуть по тобі, за тобою. А як воно, сприймати кожен напад їдкого кашлю за останній? Боятися не смерті, а того, що цей клятий кашель не дасть тобі всміхнутися востаннє їм, таким рідним і наляканим. Як воно? Лишатися наодинці і не плакати, або ж плакати, та так, аби не впіймали на цьому, бо тоді стане страшно, а лякати найрідніших – ото найбільший твій страх. Вкладати стільки ніжності в такі звичні слова, дотики, погляди, аби не видати свого прощання, але щоб лишити якомога більше спогадів, які вони точно згадають.
Як? Говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про майбутнє, живучи тільки теперішнім. Як?
Всі найважливіші слова-погляди-дотики, котрі ти залишаєш зараз, всі вони зрозуміють вже потім, вже п і с л я т о г о…
Люди, незалежно від їх статусу, віку, статевої та релігійної ознаки, люблять або гроші, або можливості, котрі вони дають. Це правильно, це логічно і розсудливо, раціонально, тверезо, по-дорослому, тощо. Але що з того запам’ятовують наприкінці всього, в кінці кінця? Я, наприклад, запам’ятала його усмішку… Усмішку людини, котрої вже через 7 годин не стане.
Я запам’ятала, що його усмішка (завжди тепла і домашня!) не була ще ніколи т а к о ю ніжною і справжньою, як тоді. Його «добраніч» того вечора було таким наповненим, що більше не треба було жодних слів, аби описати всю його любов до мене, його завжди маленької, капризної онуки.
Хіба ж це означає, що він не робив мені дорогих подарунків, не купував солодощів і не водив на атракціони? Ні. Все це було. Навіть надмір всього цього, бо відмовити мені він не міг ні у чому. І все це я пам’ятаю і ціную, але найперше згадую його добру і ще зовсім молодечу усмішку, його непомітний потиск руки, який виявиться останнім і саме тому – таким дорогим і важливим, його тихе одиноке «добраніч», яке для мене – найкрасномовніше у світі.
А далі буде лише пам'ять і нечасті сни, такі реальні і болісно-необхідні.
І назавжди лишиться усвідомлення того, що останні дні хтось рідний проживав, знаючи, що вони о с т а н н і, але через всю свою любов до своїх найближчих навіть кивком чи порухом брови не видав болю і суму, який сидів всередині.
І говорити про погоду, думаючи винятково про небо, говорити про політику, думаючи про Небесний суд, говорити про «завтра», живучи лише «сьогодні». І вміти торкнутися востаннє так, щоб ніхто не зрозумів, що ти прощаєшся, але потім, опісля всього, зрозуміли, що цей доторк – найважливіше і найперше, що можна згадати. Бо що згадується в кінці кінця?
Квітень. Квіти. Віти. Ти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506195
дата надходження 20.06.2014
дата закладки 21.06.2014
Ти вкляк надовго у багно історії,
Ставши магнітним погруддям,
Перед яким складають погляди незнання
Та багряні квіти.
Тільки пісень не чутно там,
Де немає міст,
Тож голосіння приписують вітрові,
Що приносить самотність зим,
Та ти їх ждеш.
А потім поробиш із себе музей
Приреченості,
Щоби побачити сотні меж
Із цілунків, які чергуються з опіками.
Все ж не помреш заквітчаним життям,
Спершу тінь солодкава світанку
Зронить свій доторк на твоє
Тлінне чоло,
Так приходить найбажаніше після втоми,
Так проходиш повз світовість ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506014
дата надходження 19.06.2014
дата закладки 19.06.2014
Природнє насильство, коли вбирається все у цвіт,
А ти спиш повз нестямний шепіт трави.
Хоча до чого тут багатство слів,
Бо коли ти не вона, то й не говори.
Злорікам мілко біля твоєї щирості,
Тож коліна радості підкошуються,
Коли перед хвірткою гість,
Якому гостриш ножа, аби відрубати голову.
Так приходить мить вдивляння
У людяність.
Зате потім так добре бути сліпим:
Усі дороги начинені туманами,
Усі степи - однооке море,
Тільки зрошуй слізьми для
Напинання ранкових вітрил.
І все наполовину.
Поки хтось не розпанахав твоє
Озброєння, ти боялася темноти,
А тепер танцюєш порухами душі,
І той гуркіт зірок на дно –
Це обрамлення,
Апофеоз без грунту,
Де спочатку незгода,
А потім – «так, це воно!»
Ти вигадуй будь – що, звичаєві догми,
Але у житті нема таких містилищ.
Є лиш день, що приносить пристріт,
Є лишень ніч, що не має форми,
Але ти наносиш їй рани змісту,
Мов наприкінці книг.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504908
дата надходження 13.06.2014
дата закладки 13.06.2014
Щовечора, коли ріка голосить по німому дню,
Ти чуєш відгуки оцих плачів,
Та, підійшовши ближче, відчуваєш:
Вода не поступиться стогоном,
Лиш варто ловити ехо,
Бо там - твоє утрачене ім’я.
Й це голослів’я породжує
Джерельну чистоту,
Поглинувши яку через погорду
Плоті,
Ти переходиш на новий поріг
Без пам’яті.
В тобі немає літ,
Весь лік згубився в день,
Коли останній птах на цій землі
Розтратив крила на ходу
По тріщинах зі смутку.
Упавши з неба
До холодних ніг гори,
Почувся тріск –
Це проростали руки.
Та грунт все ж їх – це шкаралуща сумніву.
Про це мені сказало джерело на дні
Без імені ріки.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504470
дата надходження 11.06.2014
дата закладки 11.06.2014
Ексцеси на ранок забуті і всоте відбуті,
власне тобою, не ховайся вже ти в небуття!
Не завжди спокійно, де бурі затихлі й нечутні,
і завше так тепло, де поруч є твоя рука.
Всі обриси твої розвінчують нам порожнечу
і вірою тихо будують нову вертикаль,
скільки б не було зашито вже наших "до речі",
і скільки б не падав залитий словами скрижаль.
Я нову епоху змалюю з прожитих романів,
завербую наш час: він надто звабливий герой.
Ми збудимо вирій, як збудили сотні вулканів
залиш мене в себе, я житиму з твоїх долонь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503874
дата надходження 08.06.2014
дата закладки 08.06.2014
«Половина зерна вашої країни
мелеться тут, - сказав він. –
Все, що приносить горе,
мелеться на цьому млині.»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Острів, який виринув з туману «нічого»,
Який з’явився на видноколі ранком,
Що називався в календарі осені «можливо»,
Ми побачили млин з крилами приречення.
Похмурий мельник з поглядом «бути»
Сказав голосом глухим як обкладинка
Замшілої Біблії переписаної в Клонмакнойсі –
В його глухих стінах святого Кіарана,
У круглій вежі сліпого короля,
Де помирають молодими всі ченці-скрипторії,
Сказав словами, гідними літер огама,
Говорив, наче кидав слова-каміння:
«Тут мелеться половина хліба
Вашої сумної вересової Ірландії,
Що дивиться очима повними сліз
На похмурий обрій майбутнього,
Тут мелеться все, що горе чорне
Приносить на ваш острів сумних пісень,
Візьміть цього сірого борошна,
Наповніть ним ваші трюми,
Цього корабля – чорного пса вітрів,
Може відвезете його кудись за море,
А не на вашу землю неорану,
Де скорботи більше ніж очерету
На болотах Монтех Хларай,
Тільки не просійте його крізь пальці
Бо море і так скорботне…
Ви – блукальці одвічні…»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501752
дата надходження 28.05.2014
дата закладки 28.05.2014
Тобі не винуватиться,
Спокута стала гіркотою
Споєних думок,
Що через день минають
Задля вчора,
Та ти й не відшуковуєш причин,
Лишень причетний мовчки
Висить на душі,
Оце ж бо є простромлення.
Твоє ім’я із наголосом
На безіменні ніхто не розгада,
Біда, мов втятий глузд, перечить смутку.
Хтось перешіптує молитву,
Написану у Вічність.
Ніщо не проросте у далині,
Вершина над’якої – дерево.
Із нього будуватимеш ковчег із віри,
Аби розп’яти світ на сторони чотири.
Де б ти не був, верхів’я лине сяєвом
Та листям з – під землі.
Під ранок мені сниться щастя:
Так відчуваю Душу, витолочену
Через не – зустрічі, пронизливі ці порухи твої.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501810
дата надходження 28.05.2014
дата закладки 28.05.2014
«Чи не для нас це все приготували?»
- спитав Майл-Дуйн у кота.
Але кіт подивився на нього
і продовжив свою гру…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
У нас закінчись яблука – ті солодкі,
Як закінчиться колись все,
Бо нічого немає вічного –
Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
Чи то в її спогадах на човні надії.
На острові, що нам трапився –
Чи то випадково, чи то так мало бути,
Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
Але будівничі зникли – певно,
Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
В раю на вічній будові, чи то просто
Їм стало не потрібно бути
Серед острова крейдяних скель.
Ми знайшли там тільки кота –
Такого маленького, який знав істину,
Тільки ховав її на кінчиках вух –
Така вона була маленька, але справжня.
Він стрибав на кам’яних колонах
Зниклої цивілізації мудреців,
Він бавився зі століттями,
Як бавляться сірими мишами вечора,
Він сміявся з нашого невідання,
Він бачив нас тінями смішного суспільства,
Він був єдиною реальність нашої казки
(Бо кожне життя це казка,
Кожна смерть вигадка,
Кожен день подарунок).
Ми розвіємо вітром попіл
Мертвого юнака-єретика,
Порушника давніх заповідей
І попливемо далі… Бо час…
Ми не хочемо, щоб він зупинився…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500974
дата надходження 24.05.2014
дата закладки 25.05.2014
«Відпливаючи , вони почули:
«Де вони тепер? Вони віддалились!
Це не вони!»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Вони очікували – але не нас.
Вони теж – орачі холодного моря,
Вони теж дивляться поглядом безнадії
На нескінченну вервечку хвиль,
Вони теж думали, що хвилі це гори,
Тільки солоні, прозорі та сині,
Вони теж просякнуті запахом риби
І майструють човни, як колиски,
Вони закидали сіті в безодню легенд,
Вони теж ловили рибу «майбутнє».
Але вони чекають – вічно чекають,
Марно вдивляючись в ультрамарин:
Людей на човнах – але не нас!
Людей вісників – але не нас!
Людей-блукальців – але інших!
Ми залишимо їх – в очікуванні,
Збирати слова
В подерті мішки спогадів,
Будувати свої хижі
З важким каменів надії.
Бо ми не ті , ми завжди не ті…
Ми лише шукаємо…
Ми лише віримо і сподіваємось…
Лишаємо за туманом острів Очікування
Який більше ніхто не знайде…
Людей, до яких більше
Ніхто не прийде…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500878
дата надходження 24.05.2014
дата закладки 24.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 24.05.2014
«…Вони гребли день і ніч
і допливли нарешті до острова,
де було безліч птахів…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Острів, де жили лише вільні птахи
На сліпих скелях сірої зневіри,
Де лише птахи кричали чи то молилися
Богу прозорого повітря,
Богу польоту й свободи,
Співали свій нескінченний псалом
На мові пташиної Біблії
Пророка сивокрилонебесного –
Чайки снів сумного ірландського моря.
І лише ми – хто ховав друзів
У глибині води, хто плив незбагненним
У пошуках острова мрії – лише ми
Зрозуміли, що це молитва
А не крик обтятої порожнечі.
І ці витерті епохами скелі –
Не громада німого каміння,
А храм предковічної віри
Давнішої, аніж клан Мак-Артур.*
І не птахи це, а душі монахів,
Що кинули нудний рай
І моляться за скорботну землю
Залишену там – за хвилями,
За нашу святу Ірландію…
Примітка:
* - у ірландців є така приказка: «Є три речі найдавніші у світі: диявол, оці пагорби і клан Мак-Артур.»
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500676
дата надходження 23.05.2014
дата закладки 23.05.2014
Надто жорсткі,
ці акорди двобоїв з собою,
що на нотному стані
не поляжуть за тихий мотив,
знову звуки прибою
глушать тихі бемолі
скрипковим ключем
карбуються таємні ходи
музика грала
та чомусь її раптом не стало
злякалася шуму
(який власне творила сама?)
схоже, мало із тіней
надвечір у мене зосталось
надто сухо і різко
шепоче розбита струна
і тепер так багато,
наскільки не знає сам бог
тих треків, що хвилі
тихо розбивають у скронях
скільки було вже
і скільки ще буде епох
поки прийде лиш те,
що житиме тільки сьогодні?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500256
дата надходження 20.05.2014
дата закладки 21.05.2014
Кажемся странными, но Богом данными.
Несовершенные наши решения, быть или не быть?
Может, не нужные? Сердца нарушенный снова ритм…
Просится, молится, но не воротится миг…
Скользнет ли по лицу, запечатлев лик?…
Припев:
А времени всё также течёт река
И бременем пусть даже, но к берегам.
Её потоки не остановить,
Вспомнить - забыть, быть или не быть?
Вопросы - ответы, загадки - секреты
Из Леты в Лету…
Ломая руки, снова по кругу,
Как переплыть? Быть или не быть?..
Не растеряться, не сдать, не сдаться,
Не разбередить… быть или не быть?
Быть…быть...быть...
В крайность из крайности от слезы к радости,
Узнать пытаемся, зачем рождаемся мы на этот свет?
Как воды вешние, с мыслями грешными тет-а-тет.
А с безысходностью жизненной повести – крах…
Исчезнут горести, обращаясь в прах…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500213
дата надходження 20.05.2014
дата закладки 20.05.2014
«Ще вони виявили на тому острові
маленьку закинуту церкву та руїни замку
і знайшли старого сивого відлюдника,
що був вдягнений лише
у власне довге волосся, що сягало землі…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Я останній з супутників Брендана,
Останній, хто лишився у світі людей,
Останній прочанин країни Високих Хвиль,
Останній охоронець давніх календарів Ерінн,
Останній носій забутої істини знаків Фаль.
Я так давно жив на цьому острові Орла,
Що сам час став єдиним моїм сучасником,
Тільки вітер простору лишився мені другом,
Свідком моїх омовінь в озері історії.
Мої супутники стали супутниками тіней,
Наш корабель став тліном минулого,
Спогадом зашкарублих старечих рук,
Трухою років, пилом минувшини.
Їжте цих овець, що блукати приречені
Разом зі мною – відлюдником одкровення,
Цих кудлатих громадян забутої республіки,
Цих волохатих підданих давно зниклого короля,
Імення якого забули навіть червоні зорі Ведмедя,
Навіть краплі туману не згадають його голосу.
А ще виглядайте величезного хижого птаха,
Подивіться на диво з див – озеро молодості,
Перш ніж вирушити у нескінченне море сучасності
І лишити мене тут – чекати на одкровення –
Століття, а може й вічність. На одкровення
Яке ніколи не прийде на цю землю руїн…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500158
дата надходження 20.05.2014
дата закладки 20.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.05.2014
«Три дні і три ночі
вони пливли вздовж скель
і так і зуміли відшукати місця,
де можна було б
пристати до берега…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Яблука виснуть важкими тягарями
На островах нашої свідомості,
На гілках наших мрій листянозелених,
Падають у траву життя – густу, як літо,
Несподівану як травневі зливи,
Гірку як полин нашого отруєного часу.
Там мали б водитися химерні почварки –
Огидні, як зайди, колючі, як ці дні.
Але там порожньо. Стиглі яблука
Збирають тільки втомлені руки
Моряків розхристаного моря хвилин.
Якби не ці яблука, якби не цей острів,
Ми б не знали, що в цьому світі вітрів
Існує ще щось, крім солоної води «сьогодні»,
Крім гіркого присмаку морської піни,
Крім хвиль, що співають пісню смерті,
Але острів яблук – нам трапився…
Нам – орачам ірландського моря,
Нам – загорненим в картаті тканини,
Нам – приреченим на блукання…
Розфарбуйте це яблуко долі
Кольорами заграви…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499779
дата надходження 18.05.2014
дата закладки 18.05.2014
«Я родом з Тораха
На острові Торах виріс я…»
(Легенда «Плавання Майл-Дуйна»)
На цьому острові всі птахи монахи,
Вода в долонях стає дзеркалом,
А сиве волосся стає одягом,
Дикі каміння – домом одвічним,
Хвилі – пейзажем, а вітер – храмом.
Моя пісня – вічне мовчання туману,
Мої слова стають тишею краплі
Ще до того як вони були сказані.
Я спалив свій човен дірявий
Зроблений зі старого горіха –
Той човен легенд і палімпсестів
На якому я плив ірландським морем –
Морем яке не повертає блукальців,
Яке фарбує небосхил віри
Кольорами дощів – тільки не літніх.
Якщо ви ступили на мій острів –
Острів лише одного сивого монаха,
Що забув слова людей, але вивчив
Слова білих і сірих птахів скель,
Що не звикли мовчати чи повторювати лжу,
Як любить це робити більшість сліпих людей
Країни жорстокого лисого карлика.
А краще – пливіть собі далі,
Або до дому – якого у вас немає,
А є лише територія, на якій дозволяє
Вам жити ваш божевільний король.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499645
дата надходження 17.05.2014
дата закладки 17.05.2014
Натщесерцем ти ворожиш наперекір,
Бо ж нездоланний голод
Вимальовує кола тихих видінь,
Вони чуються, як тіні, такі ж безборонні
Перед сонцем та потопом.
Разом зі смертю стану містом,
Серцевиною ж буде пустеля,
Туди приходитимуть чоловіки,
До країни без моря,
Одного з них зватимуть «Кифа»,
Або ж перша Скеля.
Зазирай у душу,
Може, його відправили з посланням,
Може, він через твої не – схили до миру
Скине попіл із шат
На твою оселю,
Тоді станеться другий Содом,
А ти перекинешся на стовпи із солі.
Все ж послання просте – Любов.
Тільки ж чи вистачить тобі вкотре
Волі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499506
дата надходження 17.05.2014
дата закладки 17.05.2014
Відніми свої мрії й помнож на фальшиву реальність.
Піднеси до квадрату спогади і почуття.
Намагайся знайти в мені ту свою віртуальність.
А потім щодуху старайсь розділити життя.
Додавай більше страху, множ на любов і безмежність.
Спробуй коренем з радості трохи змінити буття.
І шукай, ти шукай оту кволу мою незалежність.
Запиши нескінченну прогресію свого життя.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333178
дата надходження 25.04.2012
дата закладки 16.05.2014
Посміхайся
Мене лякають підбори і сукні від Валентино
Вибляклі очі пристаркуватих диванних леді
Не пройдуть повз
Такі хлопчики як ти завжди приваблюють
Королев зі стажем
Ну куди ти тягнеш мене
У затертих джинсах і тріснутих окулярах
З вічною не причесаністю думок?
там занадто світло
І їдять равликів
Знаєш
Тут справа зовсім не в тобі
Золоті рибки з моїх зап’ястків
Пів року тому відлетіли у вирій
Забравши з собою
впевненість у
Розумієш
Ще певно занадто рано
Вирушати на пошуки нового Майстра
А ти лети
На тебе вже зачекалися красуні
З присмаком пластику на вустах
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499027
дата надходження 14.05.2014
дата закладки 14.05.2014
«Мій погляд нині на освітленій вершині
Стрімкого пагорбу, вгорі, мій попереду шлях…»
(Райнер Марія Рільке)
Під злими променями чорного сонця
Зачіпаю черевиками минулого
Мертву траву Даллана Форгала*.
Прийду в Залізний Дім**,
Запаліть мені чотири вогні,
Бо ніч після чорного дня
Густа, як нутро яблука,
Що привезли на човні,
Що обтягнутий шкірою,
Що носив чорний бик Міде*** –
Землі Недоброго Вогню.
Покладу в торбу камені –
Важкі як наша доля сліпа
Та піду в Айлех –
Землю Коней Каменю,
Землю королів заліза
І чорних кілтів Колум Кілле**** -
Голуба синього неба.
Осідлаю коня кольору гірського туману,
Буду поїти його з джерела Сегайс*****.
Вино роси п’янить нас
Як колись сніг в часи короля Еліма Олфінехта******.
Кінь короля Конна!*******
Копита твої стукають
По сяючим каменям Чумацького шляху.********
Примітки:
* - його ще називають Еохайд Поет. Він був філідом і оспівав Колум Кілле у своїх піснях за те що той заступився за філідів перед людьми в чорному.
** - Дінн Ріг.
*** - гра слів, не більше: «Мі Де» - недобрий вогонь. Насправді всі вогні Міде добрі. Хоча святий Патрік був іншої думки…
**** - то звісно не кілти, самі розумієте…
***** - а колись всі будемо з того джерела пити…
****** - верховний король Ірландії. Час правління 787–786 роки до н. е.
******* - йдеть про короля Конна Кетхахаха (Конна Ста Битв). Час правління 116—136 роки.
******** - ірландською, звісно, не Чумацький Шлях, а Белех на Бо Фінне (ірл. - Bealach na Bó Finne) – Шлях Світлої Корови.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498772
дата надходження 13.05.2014
дата закладки 13.05.2014
Загортаюсь у тебе,як в ковдру,
Теплу ковдру від всіх нещасть…
І занурююсь я наче в море,
У фантазій твоїх Кенгаракс!
Не всі дороги ведуть до Риму,
Та всі,напевне,ведуть до Юль…
Я дарую тобі свої рими,
І дірки на серці від куль!
Я віддав тобі своє серце,
Духу стомлену тятиву…
Ти як запахи прянощів-спецій
І солодкі сни наяву!
* Кенгаракс-тут сукупність вмісилище усіх мрій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498717
дата надходження 13.05.2014
дата закладки 13.05.2014
На березі Тихого океану,
Любитися з усіма гетерами світу,
Замість флейти дикі барабани,
Які зсувають землю із орбіти!
Так хочеться насправді жити,
Не загубитися в морі суєт...
Просто мовчки тебе любити,
Не чекаючи нічого навзаЄм!
На березі океанів,
шукати любові-не плоті...
шукати свою невпізнанну,
Королеву усіх дефолтів!
на фоні краху імперій,
і формування нових,
Ти квітка із диких прерій,
І рідна серед чужих!
Носити у собі світло,
Впускати у душу тепло,
Відчувати,як непомітно.
Нівелюється всяке зло!
Переповнить мене любов:
Теплі пальці -твої долоні,
Очищається моя кров,
Сонцем-пташкою б*ється у скронях!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498068
дата надходження 10.05.2014
дата закладки 10.05.2014
Мене тошнить!
Я завагітніла від світу ваших гнилих душ...
Під серцем ви вчите виношувать брехню,
Але мене таке болить!
Фалангги стесую до крові ... і мовчу!
Немає слів, думок і почуттів...
Ненавиджу! Люблю...
І хочу вірити, що я іще живу...
Так хочеться з моста - і вниз,
В глибини чистої води...
В глибини щирої душі...
В полон своєї тишини!
Від вас усіх сховатись хоч на мить...
І народити щось своє,
Без ваших хоромосом і гнилих генів...
А щось до міліметрика подібне на себе...
Мелодія без скрипки і смичка
Мовчить..., але душа все пам'ятає..
Знаєш... То у мене звичка...
А час все залатає....
Збере докупи всю мене і я воскресну!
Частинки попелу душі...
Вона горіла заради "нас", заради "ми"...
Але тепер мені звучить твоє "іди..."
І я іду... іду в таке чуже й нерідне місто...
І мене так болить... і мене так тошнить....
Самоаборт! Самоочищення! Навмисно...
І тільки не душа...
Хай краще тіло вщент згорить...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497031
дата надходження 05.05.2014
дата закладки 05.05.2014
Ноги чомусь не тримали.
Хиталась, неначе від вітру.
Ні злості, ні болю, ні суму.
Мені було просто дико.
Пам’ятаю, там була стіна.
Ви проходили швидко мимо.
Так втікають щурі з корабля.
Ви для мене й лишились ними.
Всі привітні, до мене охочі.
Та це лиш сторона медалі.
Ви тоді відвертали очі.
Поспішаючи, бігли далі.
Коли більшість пішла, не дивившись,
Я подала нарешті голос:
"Я образила когось чимось?
Подивіться. Будь ласка, досить!"
Всі завмерли і ніби хором,
Дивовижно фальшивим альтом
Із підлоги підняли погляд
І спинились- актори в спектаклі.
А далі, зі співчуттям, сказали,
Що я-зможу. І ще щось про мужність.
Тоді я збагнула, що то Вона.
Просто. Людська. Байдужість.
Не зриваючи масок похмурих,
Що вже танули находу,
Всі пробігли врешті крізь двері,
Залишивши мене саму.
Нехай славиться сила і мужність.
Потопаючі не вибирають
Кому в штормі подати руку.
А от зраджені двічі вмирають.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497040
дата надходження 05.05.2014
дата закладки 05.05.2014
Дивом вдався людський лік,
Мов би хто ліпив його,
Як той хліб обличчя.
Тільки обраності вже нема,
Базиліку ж покрила тінь.
Сивина на душі
Не досвід, а надміру
Ситість днем.
Я вірую, та нема повелінь.
Неодивлено. Все світово.
Затихають зірки,
Як і посірілі у череві
Первістки.
Їм уже страшно,
А вийшовши, не знайдуть дім,
Бо доля, увібравши розум,
Загине в нім.
Так і почуття висохне до
Ледь видкої нитки на
Клубку зі слів.
Потім почнеться вирубка снів,
Усе заберуть у тебе,
Навіть нічні марева,
Щоби ти не марила отим навісним,
Якого так хочеться ждати
Повз віки і віти перезрілих пророцтв.
Ти простягаєш руки?
Та що тобі Хтось може дати
Крім дати із осередком
Отої днини,
Та все без меж.
Тоді й помреш.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496867
дата надходження 05.05.2014
дата закладки 05.05.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.05.2014
В болісті ти гнатимешся за списом,
Кинутим спроквола, -
Так і слово летить, кинуте ненароком.
А ударить - умить, чи навіки застрягне
Віршепотоком.
Якби там не було,
Зброя слугує людині уроком.
Для завмирання плодів
Треба попелястий сніг,
Він присипле усе,
Зболене через край.
Той біль ллється соком м’якоті,
З якого вийде потім
Винний життєдай.
Ти надвисаєш в житті,
Надпиваючи соки землі,
Вона сохне в подобі людини
Тріщинами старості,
Чиї руки схожі на крихке
Скло,
Порізи на якому слугують
Спогадом – трапезою.
Так бувальці говорять,
Перетравлюючи дух самовидців,
Чиї літери в оці застрягли,
Мов торішній терен:
Знову когось визнали лжепророком,
Але імені ми не знатимем,
Бо на вустах не-мова, а
Пророцтво денне – темрява.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495600
дата надходження 28.04.2014
дата закладки 29.04.2014
Ти закінчишся знов - я навчуся ходити по стелі.
І, давно окупована, лізтиму в твої ґрати.
Ми глобально чужі: нетривкі Несполучені Штати,
І у нас не країна, а просто терпкі пустелі.
Тут пророчать нам неминучість та непогоду,
Експонатно-музейні війни з синдромом казки.
Що під силу мені - близьке надто до поразки,
А ти лишишся ворогом вічно свого народу.
І доводиться бути самій собі терористом.
У новинах говорять про крахи і неврожаї.
До зупинки, де ти, небезпечно не йдуть трамваї.
Я закінчуюсь знов. А решта все особисте.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495216
дата надходження 27.04.2014
дата закладки 27.04.2014
Душевносліпа... Я не бачила див:
Білоток в болотах, морозяних слив.
Мій пензель прозорим малює "сьогодні"
І жовту буденність жовтавих півоній.
Століття оце - все ж не мій зорепад.
Душевносліпа я, душевносліпа.
Душевноглуха. Я не чую новин
Про білу богемність не білих вже вин.
Ввімкну лише тишу. Вже сива. Люблю.
З дитинства любила, помру - розлюблю.
Не чую планети, нема тут гріха...
Душевноглуха я, душевноглуха.
Душевноніма. Я не вимовлю слів,
Якими наш час виліковно хворів.
Вуста не торкне інфрапромінь кохання -
Тікатиму з хвиль звукових у мовчання.
Ховалась би в зимах, та снігу нема.
Душевноніма я, душевноніма.
Душа-інвалід. Ветеран не війни,
А битви зі світом за барви весни.
Розбилась об ультрамаринове небо.
Залишусь уламками: мрії і ребра.
Сучасність мене на щиті підійма:
Душевносліпа, і глуха, і німа.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495093
дата надходження 26.04.2014
дата закладки 26.04.2014
Замерзало небо, терпли руки,
Гусла кров на зболених вустах
і душа невинна в хресних муках
Янголом виходила на шлях.
Путь важка, торована сльозою,
Згарищами болю і метань
І вела тривоги за собою
Ревна доля у лютневу рань.
Відмолити б віру, Боже милий,
Відстраждати б і переболіть!..
…А тим часом обгорілі крила
Попелили стомлену блакить.
Вкрилось димом сонце за плечима,
Люта смерть дірявила щити.
Мій стражденний горе-побратиме,
Мій народе, хто ж, коли не ти?!
Окропившись кров’ю свого сина,
Знісши муки грішні та святі -
Воскресала Мати-Україна
В сотий раз прибита на хресті.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495120
дата надходження 26.04.2014
дата закладки 26.04.2014
Крізь всі виміри вітром –жаром,
Крізь пекло буднів,попіл днів…
Крізь щоденні всесвітні кошмари,
Пробиватися до морів:
До наметів своїх троянців,
До тих хто все ще залишився:
Відчайдушних,моїх голодранців,
На яких я ще вчора молився!
А далі що?А далі йдем в нікуди:
Нас не допустять в небо,ні…
Немає сенсу сподіватися на чудо,
Спочила Троя на морському дні!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493350
дата надходження 18.04.2014
дата закладки 19.04.2014
«Невдовзі цілком не твоя» -
Листований підпис пам’яті,
Бо не варто чекати зустрічі,
Якщо ти лишив у «саме Тій» частку
Своєї святості на калейдоскопі
Кохань – колінних молитов.
Це ж таки було згіршення,
Яріння душі під стукотом батога.
А потім ти все одно
Житимеш,мов одинак,
Маючи псевдожінку,
Холодну скелю
Без власнопочерку,
Без освідчення,
Що ти не можеш без Її зазіхань
На твою площину розвитку,
На твої акуратно розміщені книги,
Що вона ладна виселити,
Замівши на старезні свої,
А її вірші?
Саме їхнє сновидне нагадування
Приноситиме те отрутне згрішення
Через погорду до покарань.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493498
дата надходження 19.04.2014
дата закладки 19.04.2014
Розпуста і хтивість
тональністю вище
твій рецидив - це омана
вакуум світла
по незайманій тиші
всоте мене лихоманить
дешеві прогнози
на завершене завтра:
мінливість буває заразна!
нестримні ідеї,
як розпалена ватра,
знов поглинають нас разом
амбіції стихли -
бажання ж повстало
гени твої ілюзорні
в придуманій касті
інтимність зухвала,
залишиться в тіні безодні.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491541
дата надходження 10.04.2014
дата закладки 15.04.2014
Я хотів стати нитками твоєї сорочки,
Мереживом на зап*ясті…
Маленьким,тремтливим листочком
На дереві твого щастя!
Я хотів би стати берегом ріки,
Яка посміє тебе омивати…
Журбою сумних шляхів,
Які будуть тебе проводжати…
Які будуть тебе захищати,
Від зол і нещасть цього світу…
Я буду,повір,чекати,
До останнього божого літа!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489130
дата надходження 30.03.2014
дата закладки 31.03.2014
[img]http://25.media.tumblr.com/e2d2b260be1bfeb5512321832fae3dfa/tumblr_mkpby3qnua1r0duubo4_500.jpg[/img]
[img]http://i46.mindmix.ru/59/68/186859/41/3764241/x_fbe1830d.jpeg[/img]
Вуста її змочені згустками еритроцитів,
Спрагло горять печією густого шарлату.
Якщо вона не давала тобі на ніч кредитів,
То це лише через недостатньо хорошу плату.
Бо, зрештою, байдуже їй, хто торкається її пліч,
Вивчає, як карту, манірно цілує в ручку.
Вона ж бо вінчалась по вісім разів за ніч,
І стільки ж скидала світанками з пальця обручку.
Вуста її змочені згустками еритроцитів
І очі такі гостро-трикутні, немов Бермуди.
Вона зазирає в зіниці своїх паразитів,
А звідти волають від спраги горбаті верблюди.
Цукроване «хочу» рецидивує хронічним «мушу»,
Бажання зігрітись – це, як п’ята в Ахілла.
Божилась не довіряти адамоподібним душу,
Тому захопилась кредитуванням тіла.
Щоправда, хто знає, що дівчина з сущого дна,
Яка допускає в свій храм за домовлену плату.
До смерті боїться лишатися зовсім одна,
І тих кровотеч помадно-губного шарлату...
Шарлат - насичений червоний колір
P.S. Хороші мої, ремарка не в тему вірша: хто з вас має акаунт у твітері? Зареєструвалася нещодавно, хочеться-от почитати рідних і творчих. :)
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487699
дата надходження 23.03.2014
дата закладки 31.03.2014
Я ніде не бачила більшого мовчання Бога,
Аніж на іконах.
Хоча іноді говорили, що Бог – це спосіб мовчання людей.
Так і похитування стану, мов би дерева перед бурею
(Хоча вітру нема, а верхівка уже бринить)
Полонить усі стани молитви,
Якій не треба слова вимовленого,
Воно ж бо вимолене, а з часом намолене,
Як той невеличкий хрест,
Символ - образ чоловіка, у смерть якого віриться більше,
На цілунковій шиї.
Мою пам’ять омивають верстви – милі,
Дорога стелиться візерунком із любистку і рут,
Тому хода людства уже дописує книгу,
Яка для святості виявлень очікує на читача.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488210
дата надходження 26.03.2014
дата закладки 31.03.2014
тво́я палітра надто порожня
на тобі сьогодні
розмиті розводи води
ти наче не ти
а насправді на тебе так схоже
знову ідеш
і знову кудись не туди
твоїм реаліям надто затісно
де тебе носить
і що називаєш своїм?
де ти блукаєш
між веснами стихлого міста?
знову десь там
де надто багато сторін
твої сліди ще вивчені вчора
малюнки на шкірі -
тонкі філіали душі
аквареллю по стінах -
і знову ти наче у дома
зрештою, тут
і сво́ї бувають чужі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486860
дата надходження 19.03.2014
дата закладки 20.03.2014
Сумнів у всьому, але у сумнівності сумніву нема ніколи сумніву. Ти ходиш по внутрішньому лезу свого розуму, так і не розуміючи, що він, як і все в тобі, перебуває у стані блаженного розпаду. Дерева промовляють голосом взаємності, шурхіт гілок нашіптує про те, що варто б досягти верхівки, а не вибирати щось своє, бо свого нема, як і видимості крони.
Дія – страждання. Але нині нема дії, страждання настільки стало альтернативним світовідчуттям, що ніхто не діє. Всі читають опуси про минуле, минулі війни, знаючи, що хочеться жити тепер і навіть воювати, але ти, мій спокуснику, не робиш нічого. Ти думаєш, ми думаємо, сподіючись народити ідею, бо дитина не зможе прийти. Чи прийшов би ти до мене, якби знав, що це принесе такі сум’яття? Але хто йде, тому не можна, щоб він не прийшов.
Коли я обрала єдношлях, ти все ж бовтаєшся у каламуті метафізичного сумніву. Можливо, колись ти побачиш свої відображення. Але це буде у ніч місяцесрібла, коли перший промінь випече долівку твого страху, і ти станеш на коліна чи бодай на коліно.
Феліція.
За своє життя я тричі схиляв коліно!, бо лишень тричі у моєму житті розплітались шнурівки на черевиках.
Ядов.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486103
дата надходження 16.03.2014
дата закладки 17.03.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 15.03.2014
Методом м’яких кісток душа
Тче свою втечу крізь чагарник
Зі слів зів’ялих, немов квіти.
Квітне ніч, а день - пустельник
Рутою встеляє шлях.
Так легше йти, коли зітханням – стогоном
Лоліти зоріє смертоносної жаги розмах.
Зима ж сидить у клітці,
Наче птах із сині,
Вуста розмиті, мов би
Правди береги.
Мій сину! Усе одвічне прагне миті,
Та нині ціль сподіється не мосту,
А посту, поступу до рівності ідеї,
Яка не спільна,а лише твоя.
Лиш я із трунком забуття
Сподіюся на ліки сьогодення,
Та час мина,
Минаєш й ти,
І нам не подарована
Та нитка із моментом – відліком
Прощання,
Хоча для чого,
Якщо розмиті і вуста,
І грішні правди береги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485284
дата надходження 12.03.2014
дата закладки 13.03.2014
заграй мені тихо
заграй мені майже беззвучно
спогадом вірно обіприся на моє плече
звільнися з долонь
ти у них вже давно не заручник
опустися до мене солодким весняним дощем
заграй мені тихо
заграй, щоби люди не чули
і звуком валторни розкрий новий горизонт
коли все минає
залиш це, бо то вже минуле
а сам пригадай орбіти розвінчаних нот.
заграй мені тихо
заграй, щоби було востаннє
скрипковим ключем намалюй розмиті сліди
вже не буде як завше
ми - назовсім забуте повстання
і миль забагато до тепер вже чужої весни
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483321
дата надходження 03.03.2014
дата закладки 03.03.2014
Ні, все ніяк не мені даровані
Відгуки музик – оцих антислів серед безчасся.
Хоча товща води невелика –
Наче коло годинника на руці.
Оживає усе від твого причастя,
Але якось безрадісно,
Якщо мовчки вдивляєшся в очі ріці.
Все наповнене виллється
Назвою місяця навесні,
Та не чую слів Лазаря серед шеолу,
Бо віднині він жінка?!
Ти ж народжуєш мить,
А вона вироджується в Вічність.
Так і богообрана божистість
Тужить з іменем на таврі,
Я би озвалась тишею,
Але постріл руйнує спрагу
До безалфавітних розмов.
Тільки пристрастю, тільки покликом
Говоритимеш ти мені.
Та де ти був, коли світло зникло?
Коли буря принесла більше,
Ніж заламування рук від нестачі думок?
Ох,думка – це твій зашморг,
І коли ти висітимеш на родинному дереві
Із пов’язкою самогубці,
Я розріжу мотузку на найменші дрібки,
Кожна матиме Власну назву,
Та найменша ниточка матиме
Смерті Дух.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482429
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 01.03.2014
Спустошеність - це вичерпність ілюзій
розмов про завтра й тихої весни
чи знаєш ти, що це і не байдужість?
Лиш згаслі зорі й спалені мости.
Бо те, що було, вже не повернути,
а те, що буде, нам не віднайти
чи знаєш ти, як тисне незабуте,
як холодом проймають грона самоти?
Відлуння слів вщухають на перонах
там протяг сліз з розкритої душі
чи знаєш ти, що у моїх канонах
розмиті дні не стануть нам чужі?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482531
дата надходження 28.02.2014
дата закладки 01.03.2014
Перехрестя моляться
Янголи перебігають дорогу не озираючись на кольори світлофорів
В світлі світила все давно й безнайдійно наплутали
Заховавши істину під шар бетону
Випадкові пройдисвіти перетворюються на не випадкових
Королів і вельмож які засідають в ложах для віп-гостей
Переглядаючи черговий чемпіонат світу з квідичу
Переповнені плацкартні вагони
Розжовують все нові й нові полотна залізничних змій
А ти не смій зупинятися
Продовжуй жувати пластиковий бутер
Запиваючи його молоком писаним з вчорашніх газет
Нехай повітряна кулька неба
Судомно здригається виштовхуючи останні ознаки життя
Нехай Пікассо почне писати вірші про дурепу Лауру
А Рембо вилікується від наркозалежності
Не хай
Свого часу на підручники з виживання і сімейної психології
Не сади дерев і залий врешті кактус з підвіконня до інстаграму
Проблеми янголів завжди до біса заплутані
Й сповнені секвойного перфекціонізму
Увімкнувши по_чуття
Не забудь забігти до ескулапа озброєного холодною
Волею
Адже тільки він зможе знищити свідчення
Дотику Неба
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481926
дата надходження 25.02.2014
дата закладки 26.02.2014
Мене вабить її волосся.
Паралельно зі світанком я опиняюсь коло її вікна.
І здавалось би що все здалося
якби не світло з кімнати
якби не
вона.
З кожним кроком по густій траві
зрікаються неба сріблясті грози.
І
мені би говорити з Вами крізь вічність лише на Ти.
Мені би заціловувати
її коси.
Заплітати в них свою любов
та
пускати її між шовковими хвилями у далеку дорогу.
І бути уважним до муз
до води
аби віднайти у ній свою свободу.
З нею розпочинати жити.
Бути не таким як
всі
а з відчуттям струму котрий проходить
від зап'ястя до
скронь.
І в останній момент торкаючись її Землі
відпускати небо крізь пальці
долонь.
Бережно уявляти як її теплі губи торкаються
талих губ.
Відшукати спільні весни.
Відшукати її сліди.
І знати що у променях її дбайливих рук
ховаються квіти і трави.
І позабуті
сніги.
Довго йти вслід за її волоссям.
Паралельно зі сутінками залишатись коло її вікна.
І здавалось би що все вдалося
якби не темінь з кімнати
якби не
вона.
08.02.2014
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=479977
дата надходження 17.02.2014
дата закладки 17.02.2014
Ти не віриш в милі, числа і втрати.
Я не вірю в столиці і справедливість.
І, коли би була така можливість,
Я би обіцяла не обіцяти.
Нас не будуть гріти і понеділки.
Хай там що диктують твої зап'ястя -
Я не вірю в жодну з казок про щастя
І тепер завжди переводжу стрілки.
Неминучість ця не минула й досі.
Твої тіні все ще кусають лікті.
Я сама з собою давно в конфлікті,
І мене листопадить не через осінь.
Набагато більше не відбулося.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478394
дата надходження 09.02.2014
дата закладки 10.02.2014
в конвульсіях всоте палає небо
залатано діри дощами
ми знову все ті ж
(і знову хто-небудь?)
загублені в світі гущавин
загублені завше, як попіл чи дим
кружляєм по тонкій магістралі
як би не було,
нам замало картин
на потоці брудної моралі
розжарили хтивість сво́їх ідей
в ідилії ніжного світу
ми є не одні
і ми зна́йдем людей
тих, кого зможем зігріти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477875
дата надходження 07.02.2014
дата закладки 07.02.2014
Воєдино! Вмієш кохати,
Чути солод природи тільки під ноти
Вечірнього снігу.
Це засинання, допоки розсвіне
Денна повінь
Повз шати вечірньої темноти.
Якщо вибирати найвищий спокій,
То хай ним будеш тільки Ти.
Хай бо лине в тобі джерело,
Шляховказ до побожності,
Але не у цьому житті,
Спершу роздягни усі схрещені душі,
Усі пророщення,
Усе, що заклало підвалини
Розуму,
Але знай, що Мир вищий за усі
Зрадливі вина
Із чаш гніву, якими ти поїш ближнього свого,
Та згодом від матиме
Воєдинодушу як простір
Навіть із найсильнішої гіркоти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475845
дата надходження 29.01.2014
дата закладки 30.01.2014
тебя будут любить еще тысячи разных женщин.
тебя будут беречь, будут ждать к девяти домой
и в дверях обнимать за промерзшие на ветру плечи,
согревая нещадно холодной и снежной зимой.
тебя будут любить бесшабашно, отчаянно, пылко.
разбиваясь на части, с разбегу бросаясь в огонь,
чтоб еще один шанс, чтоб случайностью стала попытка
дотянутся до звезд, зажимая в ладони ладонь.
нам же нынче - гореть, как и было предсказано свыше
и очерчена здесь параллельная нам колея.
нас с тобой развели.
ты меня никогда не услышишь.
тебя будут любить.
но они не сумеют как я.
sShera
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468202
дата надходження 24.12.2013
дата закладки 25.01.2014
Если бы сон выбирал себе дом, вероятно, он бы заснул в пустыне. Нет земли более опасной и спокойной одновременно. Километры суши и песков, блуждающие миражи и сказки. Снаружи, она мертва, как привидение, и бедна, как слепой человек, а внутри жива и богата, как океан. Под бесконечным полем неба золото песков. Тайная, мудрая и почти непостижимая уму.
Игривый ветер, будто пытаясь утопить ее маленький кусочек, сметает пыль в океан, в ответ старая и мудрая простынь прячет его под своими волнами. Вечна я игра титанов.
Долгая дорога утомила мои ноги. Они утопали в песке и были переполнены шумом. Белым шумом. Пустыня то вздымалась, то падала, будто дышала. И я слышал это дыхание у себя в ушах, оно давило мои глаза и полностью осушило горло. Влаги было недостаточно даже на слово. Возможно, тело немеет, как рыба, когда долгое время проводит там, откуда взошел род человеческий, у себя дома.
Как знак свыше, встретил среди этих голых земель храм. От него веяло прохладой и сыростью. Такой тихий, как будто спит, мираж. И только маленькое сердце бьется в самой его середине. Среди белого мрамора и колон, в центре большой бледной залы, на полу перед троном сидит мальчик. Его мозг еще не успел расцвести мудрыми и красивыми словами, а глаза еще не привыкли видеть. Как новорожденный, еще слепой котенок, мальчик пробовал узнать все наугад – руками, ртом, голосом. Время от времени ребенок повизгивал, вероятно, чтобы узнать глубину храма. И его детский лепет эхом разливался между колонами. Но больше всего внимание мальчика полонил черный квадрат, со сглаженными кутами, который восседал на троне, как древнеегипетский фараон.
Прозрачный пушок на юном теле и золотые кудрявые волосы служили ребенку светлой аурой, запалившись от полуденного солнца. Звездопад пыли наполнил множество лучей, которые смогли пробиться сквозь купол и вход храма. Мальчик осязал эту пыль ресницами, пальцами и смеялся. В лучах она казалась волшебной, сказочной. Пыль привлекла не только ребенка, а и квадрат-фараона, который притягивал ее к себе магнитом и наполнялся. Спустя некоторое время, квадрат проглотил настолько много пыли, что начал шуметь, перемешивая внутри серебряные и черные точки. Мальчик шире открыл глаза и начал грызть указательный палец. Близилось к после обеду. Мультики.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470760
дата надходження 07.01.2014
дата закладки 21.01.2014
твої обереги тліють в мені сміливістю
перебути світанки натще
міцно тримаю простирадло зім"яте
що так пахне м"ятою
тиша вкорочує собі віку
десь на старій автостанції
все що залишить по тобі січень
відправ мені
в сухім оберемку
з лікарських трав
ти
народжений з відстані голої
що мені призначалась як нагорода
стогнеш від надлишку голосу
чи суголосся тернового
множиться сніг хворобливо білий
до лику святого схожий
знайдеш себе
мій любий голубе
десь посеред літа
в полиновім квіті
а зараз
заплющуй очі
доброї ночі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472822
дата надходження 15.01.2014
дата закладки 20.01.2014
Коли я прокинуся зимовим ранком
Спіймаю під ковдрою твою долоню
Зазирну в твоє обличчя
І розглядатиму зажмурених коників
Що тихо пасуться у густих віях
Світ перевернеться як піщаний годинник
І мільярди сніжинок танцюватимуть на склі нового дня
Крізь груди побіжить стрімкий потік
І простір заллється музикою білого світла
А ти тихо попросиш: "Не буди"
І солодкі долоні сховають цей ранок у простирадла тонких обіймів та поцілунків
Я з тобою
Я тут
Я в тобі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470147
дата надходження 04.01.2014
дата закладки 04.01.2014
Я пророкую тобі величне минуле, де
Люди – навколошийні мотузки - доводять нас до словесних мовчань
Через підкорення часом,
Де є два світи: один потребує змін словом, а інший сам по собі не прагне змін,
Але ти кидаєш замовляннями у другий,
І так він стає збіднілим без старого дерева,
Без зірок – мерехтіння світил.
Пусткою хизується безплідна земля,
А що тобі?
А тобі далеко до смерті – звільнень,
То ж ти став методичним у своєму безумстві.
Cтарезний бард відшуковує уламки того
Битого дзеркала служниці,
Символа мистецтва, яке втікає
У ліс.
Мені ж у часі холоду міжзоряного простору
Сниться твій окривавлений тілоквіт
І гоферова натільність,
Яка нагадує про…
Любов не зачиняйте.
Бо вона принесе велику жертву.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470116
дата надходження 03.01.2014
дата закладки 03.01.2014
знову залито розмиту молитву,
знову клубочиться роз'ятрений дим
залиш ти мені хоча би субтитри,
коли ти ідеш, кіно виходить німим
коли ти ідеш, тиша моя на грані
літає в канонах промоклих ідей,
пульсують і ниють порожні тумани
та обрієм висне ще один день
коли ти ідеш, картини мої із воску,
ті що сарказм малює на грані "чекай"
зрештою, знаєш, все не так просто,
краще не йди, залиш обіцяний рай.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469395
дата надходження 30.12.2013
дата закладки 31.12.2013
Це були ночі з пригноблень.
Молитвою.
Бо до сходу сонця
Лишався час.
І настоєм із млості,
І сонцетужливості
Пробиралось вістря зброї,
Щоби розвісити досі
Усі немовленнєвості.
Хоча слову забракло звуків,
Надто музика дихань і стогону
Обернулась реквіємом на
Духовно загорнену тіловидноту.
Поки зайвоєство умивалось
Працнотою, та ховалась у
Праводноту.
Завтра згорненим потягом
Довгої сукні
Ти обвішала усі недоступні ходи.
Мабуть, несвіжа постіль лунала пострілом,
Мабуть, варто було б підставити іншість
Для місць із обра’зами,
Але образ пожовклим листям
Упав на долівку
Натягнутих струн.
На лиці – печатний спокій,
А по тілу усе лине
Молочний струм.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467104
дата надходження 19.12.2013
дата закладки 20.12.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.12.2013
Я виростаю з конкретних речей і людей.
Улюблена стара футболка давить в груди,
А з людьми… Знаєш, простіше без людей,
Бо деколи вони як улюблена стара футболка.
http://vk.com/annika_ly_diary
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448657
дата надходження 12.09.2013
дата закладки 11.12.2013
я зазираю йому у очі,
покірна кішка,
синдром покинутої дитини,
дитини без батька:
"ей ти, мій хороший,
полюби мене трішки,
у мене плаття в горошок,
і косичка з бантом"
як дитина, що обіймає тата
з словами:
"у мене сьогодні пятірка"
так і горнусь до нього,
як покинута маленька донька:
"полюби мене, я ж хороша,
хочеш пісню, а хочеш мовчки?
я стану тобі ким ти хочеш,
тільки обіймай мене
й бався волоссям"
всі ми, покинуті доньки,
шукаємо сильну руку
і добре серце.
й не дорослішаємо поки
не буде того єдиного під боком,
що зможе сказати:
"а знаєш, маленька,
ти ж дійсно чудова"
і отак взяти за руку
й не відпускати.
так міцно тримати, як наче тато,
що гуляє з маленькою донькою парком
http://vk.com/annika_ly_diary
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453459
дата надходження 09.10.2013
дата закладки 08.12.2013
Де дороги перетинаються, перекреслюю.
Від відвертості до мовчання – півкроку гострого.
Я б воліла тепер завжди залишатись осторонь,
Поза межами доступу і мінімально чесною.
Бо ти знаєш: це вже абсурд, аби ти був підметом.
Мене з часом почнуть пекти односкладні речення.
І вже зовсім не гріє те, що я знов приречена.
Це ж як самозречення – бути собі нерідною.
Тут від твого “колись” хронічна інтоксикація.
Ти пульсуєш в мені не раною, а суботою.
Я б воліла лишитись тобі максимально сотою.
Тільки всотує, наче губка, твоя руйнація.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464493
дата надходження 06.12.2013
дата закладки 06.12.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 04.12.2013
втікай
доки осінь не проникла у тебе туманним
доки ручка ще здатна тобою писати
доки час весь у плямах чекає рушниці
щоб попереду спокій горів
хтось до ран прикладатиме попіл
хтось здиратиме шкіру
щоб лишитись на потім
у скроневій частині листоноші облич
домалюй
контур голосу сонного
що крилатиться помахом світанкових дірок
там лиш крок
щоб прижитись у місті промоклому
до останньої нитки
до останнього зойку зголоднілої сойки
чи торкнутись легенями
металевих зірок
втікай
поки осінь тобою не дихає
в місті-привиді вимикають її чорно-біле кіно...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462233
дата надходження 22.11.2013
дата закладки 25.11.2013
Символічність таврування рук
Губами,
Словоокидом -
Нещирістю,
Але ця криза пошуку
Близькості завершилась,
Бо,
Там,
Де душа твоя – у душі моїй, -
Тіло блідне,
Всихає
До рівня зимових дерев.
Зате пагони наївних
Мрій остерігає
Камінний лев.
Барельєфи твоїй чуттів
Простодухо мовчать
На звороті
Віршів
Без читача.
Я не бачу сліз.
Це найбільша кара,
Коли витоки болю
Сохнуть, мов занедбаний струмок,
Бо нікому їх оросити взаємністю,
Де душа – мов зачерствілий хліб,
Але Вічність свідкує наметом
Кладовищ
Про можливість
Подорожі до
/Дому,
Де груба звичка стала
Міцним корінням,
Де хвости білих хустин
Першої любові
Перетворюють
Крапку старості
На молодості кому.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461383
дата надходження 18.11.2013
дата закладки 19.11.2013
" У житті немає нічого складного.
Це ми складні. Життя - проста штука,
і в ньому чим простіше, тим правильніше."
Оскар Уайльд
у просторі надто багато місця
забагато для двох
та мало так на одного,
коли ти шукаєш, в якій би системі зігрітись
вирієм холод літає навколо
надто мало хвилин, коли ти один
коли ти слова
які вщент втоптали у змелю
засихати у шквал заряджених злив
і потопати на людях
монотонно й буденно
зрештою, ти -це не просто сталий шаблон
і не синоптик
з обманним пустим монологом
ми не зшиті з шедеврів
не зійшли ми з ікон
ми "просто..."
а далі хай ідуть епілоги.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461124
дата надходження 17.11.2013
дата закладки 17.11.2013
Веління благ, благовоління. Це все, чим вона могла окреслити Божу милість. Бо ж направду, якщо життя таке нестерпне у час, коли щохвилини – нова істина, то радше померти, накрити себе землею, її млосними пахощами та спати. Проте ідея морального боргу, гріха не давала змоги насолодитись ідеєю загибелі як звільнення. Птахи наших ілюзій полетіли у вирій незвіданих країв. І хтозна, чи повернуться вони додому. Додому… Це ніж, на якому гинуть дезертири та слабкодухі поети. І хто сказав, що витончена організація душі кожного першого поета обрамлена у граніт спокою вистояного музиканта?
Дійсно – таки. Обличчя Генріха загострене, мов лезо меча. Здається, що смерть сидить у тій гострокутності, хворобливій білизні тіла, струпності, що плямами мертвої матерії проступає повз.
У кімнаті сиділа Феліція, тиха, щира, непримітна, мов протестантська Біблія. Сама ідея смерті як путь у визначену невизначеність штовхала її в обійми сумніву. Загинула ідея нації, чоловік, який змусив усіх відволіктись від буденних проблем. Але чи буває війна буденною на її початку? Це вже потім звикають люди спати, молитись під гуркіт бойовищ.
Ядов походжав по кімнаті. Радість від справдження сподівань була чутна і у кроках: навкруги похорон, а він ледь чи не танцює. Раптом Християн помітив оголений кутик дзеркала. Замість того, щоб прикрити його тканиною (червоною; о, як він благав, щоб Генріху не накидали тоги в останній шлях, щоби йому не побільшували гріхи, але Клітемнестри ж він не мав) чоловік пильно вдивлявся у себе, помічаючи відбиток горизонтального трону Генріха.
Феліція підійшла до свічада. Це був гіркий момент, тандем, потрійність найщирішої трійці: вона – дзеркало – Християн.
Не дивлячись на весь біль, боротьбу у душі, їй зараз схотілось обійняти його, прихилитись до, влитись у його тіло, зрештою, вкаменувати себе у нього.
Але, побачивши його обличчя у дзеркалі, його світильник душі, дівчина промовила:
- Око диявола! Не інакше. О, любий, як змінило мене оце твоє дзеркало, у ньому стільки відбитків.
Чоловік мовчав. Для чого слова, коли навколо панує тиша смерті? Він кинувся на неї цілунком. Так Феліція пізнала пристрасть. У кімнаті через кілька хвилин чувся віддих двох коханців, трупний запах Генріха та шурхіт тканини, яку відгорнув повністю Християн. Феліція ж Краузе миттю побігла у синю ніч. А Ядов вдивлявся у себе, поки не зайшов дядько та знервовано крикнув:
- Хоча б тут будь людиною! Хоча б тут…
Згодом тишу порушили кроки небайдужих, тих, хто прийшов попрощатись з поетом…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460315
дата надходження 13.11.2013
дата закладки 13.11.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.11.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.11.2013
і так жили собі
ні до кого рук не простягаючи
чи варто когось любити?
граючись помирали ми граючись всі пішли
я б радила тобі мити спогади
сушити їх на шнурках я би
білі-білі читала сповіді я би
не боялась сміятись вщент
навіть коли сніг випаде
вірити вірити вірити
твоїм птахам всьому вірити
але потім я піду в ліфт
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458363
дата надходження 03.11.2013
дата закладки 05.11.2013
До Феліції.
Усі спроби перекопати поле минулого перетворились на розуміння того, що треба новий інвентар для цього та більш сильні руки. Руки та рамена, облишені відтінком могуття тіла, тліли під час прокладання нових доріг. Та і самі дороги з’являлись лише смужкою їхнього попелу. Згодом новий час походжав, понуривши голову. Здавалось, така вузька стежка. Тому, не зумівши побачити щось вершинне у малому, він зробив із себе жертву трагедії. Відтоді його діти народжувались недолугими, потворними як зовні, так і всередині. Просто із жалем до себе вбиваєш внутрішнього бога, його відтінки, прояви.
Лише жінка, що любила тебе, приносила із собою випнуті плоди тіла, вологу лона, яке прагнуло нових витворів – потомств. А ти, жадаючи кращих днів, кам’янів. Зрештою, твоя кохана теж зітліла, згасла. Пісень вона більше не складала, лише розчісувала своє довге волосся, навіть розплітала з кожним днем все більше косу. А одного дня зникла назавжди.
Дерева у твоєму садку почали скидати таємниці. Вони гнили, бо ніхто їх не прагнув. Кому треба істини, якщо маєш безліч нібито цікавих занять.
Час теж втратив годинникові стрілки. Тоді людство почало марити минулим, змішувати його з теперішнім. Про майбутнє усі забули. Поля тріпотіли подряпинами від відсутності кроків – походжань.
Я ж, розуміючи гореносність нашої доби, підношу (с)карбування тебе до рівня молитви. Ти чула коли – небудь молитву індивіда, який не вірить у обожнений абсолют? Якщо ні, то слухай. Звуки її – це крики птахів у піднебессі, стогін гір на світанку, гул грому навесні. До тебе я молюся голосом природи. А люблю її тому, що всюди – ти.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456977
дата надходження 27.10.2013
дата закладки 28.10.2013
До мене іноді навідуються такі дні, присутність яких навіває мені думки, що життя часто проходить повз мене. Воно оминає мене, даруючи кращі речі.
Ще з дитинства я втямила, що діяльність – не моє. Я глядач від природи. З одного боку, століття залізного віку окидає мене зневажливим поглядом, приглушує голос мого честолюбства, з другого ж боку я відчуваю себе вільнішою. Я вільна в безпристрасності до сотень речей. За це я отримую певний ступінь очищення.
Тож приготуйтесь, любі читачі, до вистави моїх поодиноких думок, що скажуть вам заяложені істини, які варто нагадувати щодня.
Дія І
(Любов)
Я загубилась серед кількості, втративши якість. Сотні чоловіків їли мою плоть, забираючи шматки душі. Тому гляньте, наскільки я спустошена. Всі брали мене. Ніхто ж не дарував мені мене ж оновлену. В цьому суть Любові. Вона оновлює нас, довершує, роблячи з нас витвір її сил, вона робить з простого свято.
Дія ІІ
(Самотність та егоїзм)
Мені 18 років. Я ще не розчарована у житті. Постійно самотня. А чому? Бо юнацький максималізм огортає мене в ореол винятковості, через що я надто люблю себе. Тому сиджу сама і оспівую свою ж самотність, бо нема кого оспівати. Мені 40 років. Я повністю розчарована. Я самотня і вже не люблю себе. Так і не довелось покохати.
Дія ІІІ
(Бог)
Хто ти? Я людина, користувач світових благ. А хто ти, сивочолий чоловіче? Ти Бог? Що ж ти таке? Ти створив Усесвіт, мене. Вибач, але я надто молодий, закоханий в себе, щоб осягнути себе. Я не можу віддати все, щоб дійти до тебе. Вибач. Я не бачу тебе, тому як вірити в неіснуюче? Але в моменти болю я чомусь молюсь до неіснуючого, я чомусь постійно в тебе щось прошу. Парадокс.
Дія IV
(Внутрішня гармонія)
Мене здушує біль власної нікчемності. Мені в собі пусто. Я не задіяний у світовій грі. Але я знаходжу призначення через роки. Тепер я частіше відчуваю щастя, хоч воно і так само нетривке. Я живу для когось і роблю корисні речі. Тепер я –гармонія.
Дія V
(Епілог)
Якщо очистити вуха від пустих балачок, діла від ганебних вчинків ,язик від брехні, а серце від зла, то враз заговорить істина. Як же її почути? Їй завжди передує святість тиші.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392535
дата надходження 15.01.2013
дата закладки 12.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 12.10.2013
Вперше про Нього мені розповіла матір. Вона ніжно куйовдила моє неслухняне волосся і розповідала про «Бозю-вседержителя», який любить всіх нас, але й разом з тим може карати. Тоді я втямив, що від «любові до ненависті - один крок» – це світова аксіома, надто вартісне твердження, яке не треба й заучувати.
Коли мати померла, я втратив той імператив з ніжності, всеохопної віри і терпіння. Ця людина була моїм вірним пристанищем у просторі, надією, вірою, любов’ю. Жінок у мене завжди було багато. Але я не навчився любити жодну з них. Мабуть, тому, що любив їх усіх. Але любов до жінки, що народила мене, була сакральною. Як можна нівелювати віру в святість такого почуття, яке приймає тебе таким, яким ти є, бо воно тебе і створило; тому твоє життя – це найсвятіші рудименти, прояви його?
Вона перед смертю була втіленим в людині спокоєм, релігійним теплом, без краплі фанатизму. Єдине, що заповіла, сказала перед тим, як відправитись у вічну мандрівку, вміщувалось у кількох словах: «Шукай Бога. А, як знайдеш, не загуби».
Минув рік після смерті. Час розгладив усі зморшки, я вливався у звичний ритм, але безсонні ночі нагадували про останні слова. Дійсно, щось важать – таки перші і останні слова. Вони врізаються наріжним каменем, який не викинеш на роздоріжжі спогадів. Вони просто приростають в тобі, стаючи духовним органом та опорою.
Я захопився вивченням релігій. Але це викликало у мене сум’яття і сумніви: у кожної релігії її Бог мав відмінні від інших риси. Я ж думав, що Абсолют є однобоким та,разом з тим, всеохопним. Згодом, я почав відвідувати різні храми. В деяких я чув спокій, в деяких наростання незадоволення від усвідомлення обмеженості прихожан. Мене вчили, що суть людини – у осягненні щастя. Якщо воно – в обмеженнях, то я не вірю в таке щастя.
Через рік я почав подорожувати. Так перетворився на пілігрима, який чогось шукав. А чого – й сам не знав. Зрештою, саме тому й подорожують, бо шукають щось чи втраченого себе.
Я відвідав найвідоміші святі місця, общину Тезе, де люди говорили різними мовами ,але про одне. Там відзначив ще одну істину: для втілення змісту мова не має значення.
Але я все не знаходив Бога, хоча й чекав на Нього. Можливо, це було богохульно, по – людському зверхньо, бо внутрішнє усвідомлення шепотіло, що Його шукаю для того, аби нагадати собі ще раз віруючу матір, образ якої розпливався все більше і більше з часом.
Через місяці я опинився на березі моря Франції. Море. Ця тягуча водяна вічність, яка розраджує, вбиває, виносить гнів прибоєм, забирає біль відпливом. Я сів на піску і почав милуватись заходом сонця. Погодьтесь, приємніше милуватись ним, коли є пейзаж, доповнення до картини.
Через хвилини відчув дитинний солод задоволення від спокою в собі. Мене розбудив крик чайки, що пролітала повз, та бурмотіння старої жінки, яка сиділа на відстані. Обличчя її було таким мирним, аж святим. Я не хотів порушувати цю мить, тому дочекався, поки вона завершить свій ритуал.
Вона шепотіла щось дуже довго, але мені від того ставало ще краще, спокійніше, щасливіше. Я почав плакати і довго не міг зупинитись.
Через півгодини вона підвелась, ще з хвилину постояла, вклонилась заходу і пішла в інший бік.
Я наздогнав її і запитав на ламаній французькій:
- Пані, що Ви робили протягом години? Я розумію, що неввічливо таке запитувати, але я конче мушу це знати.
Вона посміхнулась і спокійно сказала:
- Я молилась, юначе. Просто молилась.
Я був здивований і навіть розчарований.
- Просто молились? До моря?
На обличчі жінки з’явилось тихе, мудре здивування:
- Так. Я просто молилась. До цього моря.
Я хвилину постояв і знов продовжив своє дитяче розпитування:
- А хіба ж можна молитись до моря? Це якось пантеїстично.
Вона добре зрозуміла мене. Почекала, поки тиша набере оберту, і сказала:
- Так. Адже море теж молитовник, воно свідчить про Бога.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432891
дата надходження 22.06.2013
дата закладки 12.10.2013
Долоня зі священних книг створила світ буття, чисел, повторення минулих, колись сказаних, створених речей;визначила вихід волі серед поля непримиренного рабства, що свідкувала про себе діалоговою істиною на важких кам’яних плитах.
З лаванової тисняви лінії сонця починався новий день. Ніхто не знав, яким він буде. Зрештою, у кожного свій смак. Саме наявність таких відмін між людьми, їх внутрішній егоїзм, прагнення довести правоту саме своїх смакових рецепторів, і створили цивілізацію, хід історії, прогрес.
Я постійно думала над тим, хто ж такий митець? І що його формує? Усі «напрямки до» – це вектори невтомного саморозвитку, які, обертаючись плином доріг – ран з позначкою «роз’ятрення», виливаються арабськими скакунами чисел, павутинами грайливих слів.
Жінка несе любов. Воно варта цієї ноші, яка не є тягарем, а святістю проникнення у суть, що більшає від того втроє, вчетверо. Любов – це джерело народження.
Вартий своїх творінь лиш той, хто закохує глядачів у своє світобачення, яке з легкістю тисне на свідомість у вигляді домінуючої емоції. Сум – радість – біль – горе – розлука – наївна інфантильність – обладунки зневіри – криза чуттів.
Але не про це мій монолог. Дивно, бо де б він не починався, за яких умов, але початок його – це врожайні поля звернень до тебе, Крамоло.
Жінка – богохульство, кривава жага з білуванням плоті, яке тривалістю своєю випалює на дні моєї пристрасті очікуване слово «насолода».
Один – два – три. Розбита дзеркальна річ - уособлений символ національного мистецтва. Моє ж щоразу розбите серце – втілення твого творчого начала, яке з хаосу моїх думок утворює космос впорядкованості у вигляді усіх написаних слів. Вони тихі, мов наші розмови, що нахилом зацікавлень нагадують зимовий вечір. Кожний крок на землі лишає слід, але сніг його не замітає, не приховує собою. Стихії тут непідвладні. Мною володієш ти.
Ти ж була надто щедросерда на окличні речі:
«Бог ховається за іконами, за розп’яттям свого Улюбленого Сина».
Але вона бачила Його істинне обличчя, яке було схоже на камінь самотності. О, госте мій, я був у морях пустельних на самоті, що мірою своєю рівнялася до пустки – одиниці Бога.
Альфа наших розмов вже народжена. Омегою буде вінець – завершення – помноження мудрості через потік слів.
Цей світ направду добре зроблений, бо Він старався, не покладаючи рук, не показуючи обличчя. Він – митець: саме його світовідчуття має мільйони прихильників, які закохані у віру до, напрямки до, що розписали Всесвіт лініями доріг.
Жінка – Крамола одного разу побачила Пенуїл. Це був камінь з тавром самотності. Відтоді вона ніколи не молилася до ікон.
* Лаван - білий
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436860
дата надходження 12.07.2013
дата закладки 12.10.2013
Місяць – чортів посіпака – відщипує здерев’янілими пальцями достиглі згустки з моїх наструнених нервів. Йому, бачте, хочеться нових епітетів! Але для цього треба пережити мутації тисяч слів, витримати нудотний смак усіх нових «кохань», які кінчатимуться одним – ріками сліз чи крові (жертовної – у жінок, змертвілої – у чоловіків). Серветкою слів - вибачень ти витираєш з власних вуст необачний поцілунок, що свідкував так вдало тоді про пристрасть, заховану на дні шафи під товщею тканин з моралі, релігійних заборон. Мила, ці бабусині сукні так не личать полум’ю з твоїх гілок - ключиць, з твоїх плодоспраглих вуст, з твоїх прихованих соромом пагорбів – годувальниць.
Я готовий блукати 40 років по пустелях невизначеності, щоб зрештою обезсиленим звіром втрапити у землі твого Бет-Елу. Слова дзвенять у мені, їм хочеться утворити нові ріки – океани, які б стали товщею окреслень для незайманих земель.
Потім мить одержимості, яку я так вдало приховую під виглядом добропорядного чолов’яги, принишкла в передчутті нової музики. Так, це тиша. Навіть стукіт криваво – тваринних бажань не порушить її. Це підвладно лише мені, слухачу. Але не хочу потім говорити собі: «Дворушнику, для чого було вбивати ніжність спокою, який ти так і не знаходив досі?».
Зірки – це колосся райських полів. Місяць – це джерело. Я п’ю його. На смак – наче терпкість облудних доторків, обмащених в холод фатальних зізнань. Спрага моя не мине. Хіба вдень, але тоді я – не я. Колір заглушить мене своєю штучною барвистістю. Та і нащо колір мені. В мені є кров, зчорнілі сутінки свідомості, сірість охайного та доглянутого смутку, чистота моїх дитячих спогадів, що окреслена біляво – крейдяним колом істинності материнської любові, яка потім знаменом – оберегом переводить нас, сліпих, через життєві мости.
Коли я вперше прийшов у Бет – Ел, то побачив тебе у стані колінної молитви. Тінь огиди почала покривати моє чоло у вигляді гримаси тварини – хижака, але потім, згадавши, що релігія – теж мистецтво, я схилився поруч і почав слухати тебе. Чув лише сльози. Так ти плакала за нас обох. За себе – через всеосяжність вашої з Ним взаємної любові, а за мене, люба, ти плакала так, як плачуть за самовбивцею: гірко і з присмаком осуду, який артистично приховувала під виглядом уявлянь усіх мук царства Аїда. Але оте, ліве єство, показувало свої гострі зуби, що мали прив’язаність до рідкісних страв. Дивно, але серце наше – теж зліва. Вночі йому надто смакує моя туга за тобою.
Ти зрадила мені з найдовершенішим митцем, але цей огріх тобі я пробачаю. Що я можу дати тобі, крім митей щастя, тоді, як Він дарує Царство Небесне.
*Бет - Ел - Дім Бога
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437176
дата надходження 14.07.2013
дата закладки 12.10.2013
Особа без можливості перетворення у особистість, зодягнена у сутність чоловіка, сиділа за старим столом, ламаючи скибки хлібу, щоб потім з радістю з’їсти їх. Стіл, за яким сидів Елохім, нагадував поле для бойовища: весь у ранах, шрамах, опіках. Можливо, в цьому була його краса, цінність, бо саме за такими ознаками ти бачиш суть, її духовну наповненість через символи фізичного, її спустошеність, що з часом стає надбанням ,але той час, огортаючи щось в обгортку з переоцінки, приносить надто довгожданну смерть.
Елохіму вже за п’ятдесят. Завтра до нього приїде син, якого він не бачив чотири роки. Про що вони говоритимуть, батько не знав. Питання урожаю молодого Якова не цікавлять: він прижився у місті, а це означає, що воно виїло усю землю з його душі. Старанно прибравши все самотужки (господині вдівець не мав), Елохім сів на подвір’ї ввечері та почав слухати голос зірок, вітру, навколишнього мовчання, яке іноді одягає маску слова. В ті моменти чоловік брав до рук старого записника та писав щось схоже до щоденникових записів. Іноді, односельчани, що проходили повз, сміялись з нього. «Гляньте – но, Елохім хоче стати писакою». Тоді немолодий чоловік сором’язливо ховав записника і шарівся, мов дитя.
- Еге! - думав він. – До писаки мені далеко. Мені не вистачить старості, щоб набратись тих схилів до спостережень. Я надто заглиблювався у фізичну працю, щоб мати простір для думок. Тепер пізно.
Але він усе одно писав. З часом це стало на рівні з потребами різнорідних благ, оте по - дитячому сором’язливе нанизування літер – намистин на папір давало йому надію, віру у нові моменти, не бачені зором душі досі.
Зранку сонце запалило його старечу кімнату та постать, яка дивилась синіми очима на позавіконний світ. Сьогодні він побачить свого сина. Своє продовження, своє людинне досягнення. Підготувавши нехитрий, але щирий обід, вдягнувшись у святкове вбрання, батько пішов пішки до найближчого містечка, де мав зустріти сина. Йшов він швидко, бо запізнитись було б великою помилкою. Дійшовши у зазначене місце, Елохім побачив, що олюдненої мети його фінішу ще нема. Сівши на нову лавку, віддихавшись, старий встав. Контакт з новим, залізним, бездушним витвором машинних рук не принесло йому задоволення, тому він вирішив стояти.
Задумавшись про своє, сокровенне, батько не помітив, як його розглядає син. На вигляд Яків був досить симпатичним і зовсім не нагадував жителя міста. Одягався він просто, та й все у ньому говорило про те, що він любить простоту.
- Доброго дня, батьку! – радісно вигукнув Яків.
Елохім, почувши дорогий голос, знітився, зарум’янився і мовив:
- Вітаю з приїздом, моя дитино.
Потім він обережно підійшов і обійняв свою кров, свою дитину.
Якову стало тоді дуже добре. «Батько, як завжди, пахне хлібом і землею», - подумав він.
Йшли вони повільно. Розмовляли рідко. Елохім лише вдивлявся боковим зором у сина. «Чи все у нього добре? Чи забрало місто його душу?» - міркував він.
Молодий чоловік же ледве стримував сльози. Це була його домівка, його сакральна подорож до себе. Коли батько пришвидшив ходу, той зупинився і почав роздивлятись, вдихати навколишній пейзаж.
«Нарешті мистецтво, а не збіднілі натюрморти» - говорив про себе Яків – син.
Елохім – батько, пообідавши зі своєю дитиною, почав вести бесіду. Спочатку було важко. Роки дають і забирають своє. Але Елохіму вони дали мудрість та терпіння, тому він чекав.
На превелике здивування, Яків привіз з собою невеликий багаж. «Значить, скоро поїде» - засмутився старий. Через це йому стало тісно, боляче. Важко бо примиритись з приїздом ,а ще гірше з прощанням.
Син роздивлявся батькове помешкання, а той лише мовчки ходив за ним слідом. Господарство Елохіма, як виявилось, в порядку. Живеться йому добре. Яків був втішений. «Жаль, що мами нема», - промовив про себе він.
Коли ввечері Елохім пішов підготувати подвір’я до ночівлі, Яків – син пішов до батьківської кімнати. Там побачив він старе дубове ліжко, невелику полицю з книгами («а батько ще читає – таки, це добре» - усміхнено прошепотів він), стіл, на якому лежав дивний записник. Схожий він був на гімназійні зошити – щоденники юнаків. Цікавість так їла Якова - чоловіка, що він, не стримавшись, почав читати. Результат його дій вразив суть Елохімового сина.
- Це ж треба, як гарно і щиро він пише! – молодий чоловік гладив букви на папері. Так він виявляв свою любов до батькової праці.
Елохім, не знайшовши сина у вітальні, попрямував до своєї спальні. Яків сидів там за столом, читаючи душу свого батька.
- Ти коли їдеш, сину? – спитав Елохім, не зумівши приховати сум.
Яків мовчав деякий час, будучи зачарованим від читання, а потім мовив:
- Я залишусь тут, батьку. Тобі надто потрібен читач.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451898
дата надходження 30.09.2013
дата закладки 12.10.2013
- Я би не радив тобі вішати у себе вдома навіть репродукції картин Гольбейна. Через них може зникнути віра. Не я першим про це сказав.
- А, може, не варто себе обмежувати словами інших. Іноді через мистецтво віра росте, шириться. От взяти наприклад священні книги. Анонімність – це доказ їх довершеності, геніальності, бо, де людина накладає свою печать, з’являється пошук істини, прив’язок до. А тут їх не треба.
Генріх мовчки простував вздовж кімнати Християна. Вона почала здушувати його, недолугого чужинця. В цей час бідний юнак згадав усе гірке, що траплялось з ним: усі смерті, розчарування. Це було не лише помешкання, а фортеця отруйника, хто ж бо посягав на її атмосферу у формі довготривалої присутності, ставав приречним, нареченим у настрій неспокою, туги. Зрештою, слабкодухий Генріх все списав на жахливу морозну погоду та на нестійкість доби, яка, здавалось, з часом зміниться, вибухнувши, прийнявши форму якоїсь катастрофи.
У Ядова була величезна бібліотека, але серед книг не було жодних сучасних авторів. Лише старовина. «Може, в таких деталях і є його диявол?» - думав юнак.
Але думки враз розсіялись, бо голова Генріха почала невимовно боліти.
- Дивна твоя кімната, Християне! – з болем у скроні сказав тимчасовий пілігрим.
- Може, й дивна. Жінка – таки. До того ж ревнива. Іноді аж надто. Коли довго тут буваю, сиджу, думаю, виписуюсь, то аж п’янію. Страшно мені, Генріху. Скоро зима, а сил, щоб її пережити, я не маю. Феліцію я сюди не впущу ніколи. Це її уб’є. Розумієш, кімната – це вияв людини на рівні ідеї. Тільки у ній ціла філософія: зовнішня атрибутика речей приховує нашу суть через приреченості, спосіб розставлень різних там посудин, меблів. Варто глянути тільки на книжкову полицю і ти знатимеш про людину основне. Ти знатимеш, які слова вона любить чути, якій істини їй любі.
Генріх знову відчув страх. «Так, Феліція, мала рацію. Його прізвище, таке незвичне для нашої округи, як і сам він, отруйне для суспільства. Це знає кожен, але ми не можемо пропустити зібрання у його домі. Ми залежні від нього. Який жах!».
Тут молодий чоловік вирішив розбавити гіркоту профанністю:
- Прогуляймося, Християне? Сад сьогодні ще не бачив відвідувачів.
На що Християн Ядов відповів:
- Ні, ти йди. Кого – кого, а мене він найменше хоче бачити. Своїм візитом я нагадую йому про скору смерть – прихід зими. Я побуду тут. Зараз мені потрібна велика доза макового спрагопиття.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453074
дата надходження 07.10.2013
дата закладки 12.10.2013
ти бачиш, яке воно мертве, опале листя?
ми сірі і довгі, ми глухі, як кути. як мох патлаті і вологі на чиїхось кам’яницях. ми кашель в порожньому трамваї, ми діри в светрах вуличних пілігримів. нас повно в гудінні соборів і нас… нема ніде. ми діри в светрах вуличних пілігримів.
наш птах з проламаним чолом виє, наче собака, чорним воєм – твій птах, мій птах. а може, то грудень. і пахне сніг у тебе біля тім’я так ніжно, так нестерпно.
ми скидаємось на дві дерев’яні споруди в провінційному парку, фарбовані кольором прихованого придушеного приспаного божевілля – синя і біла, біла і синя постать. ми вижили чудом поміж гамору безлюдного натовпу, поміж безлицьої галасливої метушні ми вижили як виживає тиша цвинтарів серед остовпілого від душевнохворості міста. ми лишились водою на карнизах чудернацьких будівель – а потім стекли вниз і щезли. чудернацькі будівлі нам вслід глипали майже не вірячи. ні у що не вірячи - сухотні брудні будівлі, запалені невірством.
якби тільки знати, що плакальниці за нами відмовчать усі тиші. плакальниці ніби щогли височіють над морем нашим і крізь щем спинаються, і чари оті не розвіються і не сколихнуться.. ніколи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453196
дата надходження 07.10.2013
дата закладки 07.10.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 28.09.2013
- Що таке третє «я»? Це коли людина випила забагато пива? – запитав професор з пивним животиком.
- Якщо подумати… - затягнула відмінниця з першої парти, яка весь свій час займається саме думанням. А якщо не думати? Цікаво, вона може на якусь мить взагалі не думати? А якщо вип’є забагато пива?
- Слони теж малюють картини, - помітив професор. Бідним слоникам засовують в хоботи малярські пензлі, і вони в паніці починають цими пензлями вимахувати по мольберту. Люди захоплюються слонячими абстракціями. Тільки хіба це творчість? Якщо паніка – це творчість, то чому розбиті тарілки й викинуті у вікна речі називаються істерією? Різниця лише в тому, що слони не вміють панікувати швидко. В них повільна паніка.
- Правильно – не так, як правильно, а так як усі. Так будуються мови, - розповідає професор. Нажаль, люди формуються за тим самим правилом.
- Замріяний – це особливий стан людини, а задуманий – звичайний, – останнім часом я надто часто перебуваю в особливому стані й надто рідко в звичайному. Тільки навряд цей факт можна вважати позитивним.
- Робота створила раба, людину створила праця, - просто цікавий вислів
- Тексти постійно народжуються, але часто не мають виходу, - точно про мене. Але все ж, деяким текстам виходи потрібно було перекрити. Бо іноді, слова, як пацюки, першими тікають з корабля, що тоне.
- В процесі написання вірша йде обдумування проблеми… - знову прокинулась відмінниця. Що вона знає про вірші й проблеми?
- За обмеженої кількості слів можна побудувати нескінченну кількість речень, - хм.. ідея для нового вірша. Але про це потім. Іншим разом.
- Калькування – це щось на зразок… - давно я не слухала «Крихітку"
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372857
дата надходження 23.10.2012
дата закладки 23.09.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.09.2013
- Мне знаешь что интересно? Прожив столько времени сколько ты, повидав на своем веку много радости и горя, смогу ли я полюбить кого-то так сильно, как люблю тебя сейчас?
- Когда я был молодым и полным жизненных сил, я боялся старости. Боялся, что мир утратит со временем краски, что чувства мои выцветут. И знаешь, будучи зрелым, глаза и душа действительно теряют восприимчивость к многим оттенкам. Но ты начинаешь отчетливо видеть всего несколько цветов и этого тебе вполне достаточно. Мне теперь кажется, что в молодости я был совсем безнравственным человеком. Любовь в твоем возрасте похожа на действие наркотика, человек становиться неконтролируемый: не спит по ночам, не может сосредоточиться, думает постоянно о предмете зависимости. Моя же любовь похожа на наслаждение. Вспомни как ты себя чувствовала прочитав впервые свою любимую книгу или услышав захватывающую мелодию... Представь, что ты смотришь на великолепную бесценную картину... Вот это моя любовь. Это состояние, а не допинг.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361115
дата надходження 31.08.2012
дата закладки 07.09.2013
Накрохмалена постать у сірому
розмальовує наші анексії
ти-мене,я-тебе
створюєм нові лінії
пишемо нову концепцію
стигми заплутаних слів
розбурюють ще одну осінь
фалангами пальців
хтось перецвів
на стику фальшивих відносин
і ти вже без маски
а я вже без масті
залишилось дивна завіса
ну що? йдемо́ до розв'язки?
без епілогу, на щастя
знову ця постать у сірому
безжально стирає свідчення
бережи себе
не затискайся стінами
не розбавляйся відчаєм.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447556
дата надходження 06.09.2013
дата закладки 06.09.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.09.2013
Я зустріла її на автостанції, в чорній як абсолютний нуль сукні, в неї були кінчики пальців фарбовані зеленим – коштовним янтарно-зеленуватим кольором – і вона ними ловила вітер, поскрипуючи засохлим тисячу років тому волоссям, трухлявим, як стебла квітів проїдених міллю гербаріїв.
Я зустріла її і вона сказала – ти зморена.
Я зустріла її наприкінці приватної неіснуючої епохи. Так, то якраз було чергове звершення. І Юдиф –надто чиста надто непорочна – бідна непорочна Юдиф пестила її зап 'ястя; бідна непорочна Беатріче збирала по узбіччях автостанції буквицю (складала в оберемки і вішала десь по своїх стінах), збирала степову вишню у придорожніх заростях (вішала їй на вуха), збирала вільху (і плакала, плакала, бідолашна Беатріче).
Ті вишні сяяли над сукнею двома старими сонцями – двома коштовними гранатами, багряними темними гранатами, що їх повісила туди Беатріче. І я зустріла її на автостанції. Саме коли Караваджіо домальовував до Юдиф Олоферна, саме коли кінчик його пензля опинився між губами, змішуючи ртуть і цинк з караваджівською слиною – вона з 'явилась мені, в чорній сукні кольору наче абсолютний нуль, без домішок світла, без жодних домішок.
Я зустріла її в чорних сандаліях. Вона тримала запаковану в папір дешеву копію Караваджіо. І вона була така ж звичайна, як потоки справа і зліва прохожих - вона була така ж звичайна, як навколишня пересічність. Там, на автостанції.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447035
дата надходження 03.09.2013
дата закладки 03.09.2013
Ти - восьма нота,
Я - веселки восьмий колір,
Ми разом - цього світу восьме чудо.
Моя кімната -
Ти, я - простір в ній. Паролів
Твоїх я восьмий знак в Мережі всюди.
Я - восьме небо,
Ти, немов маяк в тумані -
Там сяєш восьмигранною зорею.
Ти - сині глиба,
Восьминіг я в океані;
Моя ти восьма миля в колах раю.
Я - час, годинник...
Ще я восьмий день у тижні!
Ти - стрілка, що показуєш на вісім.
Дзвінок - будильник:
"- Добрий ранок! Восьма... Спиш?" "-Ні!"
...Схрестились в безконечність наші вісі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446430
дата надходження 31.08.2013
дата закладки 31.08.2013
У вітрі сонця, у ріках відстані і часу, на піках кардіограм, на розпаленій надії, на охолодженій спокуті мої почуття стають лезами ножів, шарпають моє серце; фонтани світу вибухом з серця, і моє світло помалу перетікає у вогники очей.
Ти ж бачиш ці вогні? Ти бачиш? Чи ні? Втім, яка різниця, коли я тону, тону, тону... Холодна-прохолодна відстань моєї музики. Від тебе. Без тебе. Без нас. Сніжно, зимно, моя весна. Танго. Маренго. Що це? Спалах? Голова у вінку зі снігу.
Хай зацвіте зима. А весна розквітне, мене оминувши. Бо я.. Бо мені.. Егоїстка. Смішна. Дарма, дарма! Ця вуаль, ця маска на серці, сіль, цукор, кава, пісок. Ми нікуди не зайдем. Кроки по мотузці, що обриваються, заплутуючись у шумі, ноті. Заплутуючись і заплутуючи.
Не мій. Нема.
Моя карма.
Моя доля.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=322413
дата надходження 16.03.2012
дата закладки 27.08.2013
В неї, кажуть, усмішка згубна, але ніколи не пояснюють, як то насправді. Бо що таке «згубно усміхатися»? Наче рядки білих перлинок перегризли комусь горлянку! Але ж ні, вона не була хижачкою в традиційному сенсі цього слова: її вуста не знали присмаку крові, а щелепи ніколи не змикалися на чиїсь горлянці.
Але ж вона і убивця…
Кажуть, коли вона усміхається комусь, той втрачає не те що дар мови, а інстинкт самозбереження. Щоб то значило? Хижачка, вона знебарвлює індивідуальність жертви тим, що підносить його особливість. Так, поряд з нею він відчує себе унікальним, але трепетатиме перед легким порухом губ. Бо ці вуста, скривившись у зневажливій гримасі, здатні перегризти душу, а доброзичлива посмішка подарує надію.
В неї, кажуть, і сум незвичайний. От мовчить вона секундами чи днями – а щаслива. От говорить щасливо і невимушено – а в душі вмирає. А буває, що щезає взагалі, і то значить, що душа її налита свинцем. Люди шукають собі щасливих, з ким легко і невимушено, хто не обтяжує інших своїм болем, а її хочуть бачити понівеченою, пригорнути, врятувати, аби вона докорінно не щезла. Бо щось у цьому горі привабливого, воно не відштовхує, у нім нема ні слів, ні сліз. І здається, доля вклала її на лопатки, а поруч з її гордо піднятою постаттю все одно почуваєшся рабом, бо і в печалі вона царює, і не падає з голови її корона, яка, певно, досягла розмірів Кох-і-нуру, а, поза як, закохані сліпці її не помічають, чи навпаки, начищають до блиску і знімають, щоб не сильно обтяжувала її.
Скільки душ погубила вона тим усміхом, коли ним, наче білим ліхтарем, висвітлювала собі шлях у найпотаємніші глибини сутності серця жертви? Напевно, не злічити. Когось, бува, рикошетом, когось – ненароком, а когось – бо так треба. А чи любила вона сама? Чи ранив її хтось у самісіньке серце?
Певно, любила. А тоді вже стала хижачкою.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377584
дата надходження 13.11.2012
дата закладки 27.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 26.08.2013
речення без крапки,
вікно без скла,
светр без гудзиків,
місто без назви,
годинник без стрілки,
серпень без сонця,
конверт без листа,
ватра без тепла,
чашка без ручки,
чобіт без господара,
ліжко без простирадла,
тінь без силуета,
вулиця без людей,
осінь без листя,
обличчя без міміки,
історія без часу,
повітря без кисню,
пам'ять без фрагментів,
кадр без плівки,
календар без дат,
надія без віри,
la vie sans toi.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369377
дата надходження 07.10.2012
дата закладки 19.08.2013
я втрачаю відлік -
витрачаюсь чи стаю вільна-
я тут і... пляма бруківки;
прочанка; мене суцільно нема.
навіть за спиною в прохожого,
справа від пересічності,
зліва від кожного хворого
паралічем дорожніх вдихань.
і видихань, і застуджено
тут кожне горло в мені, по шоссе
білі смуги бинтом перев ́язані.
на гвіздках потомились сандалі.
блукання стає посередині,
бо присутності за́вжди навпіл –
бо навпіл нам завжди́ пункту сходження.
і не треба вказівки жодної,
тим, що до лона свободи пущені.
я свій відлік відмовчую – втрачено.
ти відмовчуєш знову... мене.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=443155
дата надходження 13.08.2013
дата закладки 14.08.2013
Звичайний. Звичайна.
Зустрілись
У парку.
Він дав їй ромашок букет.
Небритий. Охайна.
Остання
Цигарка
І стосик вчорашніх газет.
Спокійний. Нервова.
І клеять
Без клею
Уламки від пляшки вина.
Безглузда розмова.
Байдужий
До неї,
Байдужа й до нього вона.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442333
дата надходження 09.08.2013
дата закладки 09.08.2013
...для вас...
...для вас "Любов" - це на межі еротики із фільмів Тінто Брасса і порнографічно оголеного інтиму, для мене "Любов" - це терпкий час із запахом бергамоту, заварений ще до світанку і записка на холодильнику "...Тільки тебе" - і головне щоденно, бо любить мене ще сонним і із щетиною...
...для вас "Друзі" - це сукупність безликих невмотивованих хронічно залежних від алкоголю осіб, які власне із вами через те, що фінансованих здобутків у вашій кишені вистачає або на довший час, або на дорожче "бухло"...для мене "Друзі" - це коли помер його тато, і я просидів із ним до ранку, бо також любив його старого, але п'ятитонні фури на нічному шосе не відають реєстру душевних відносин...
...для вас "Секс" - це теж саме, що у вашому значенні любов, тільки із нотками власної фантазії або уривками пам'яті дешевих кінострічок...для мене "Секс" - це коли торкаєшся її тіла і відчуваєш ледь вловимий запах її бажання, невидиму силу її кохання і неоціненну суміш її довіри...
...для вас "Сьогодні" - це пустота ідей, що не тривожить бо приспана у цигарковому димі настільки глибоко, що її уражені хронічним туберкульозом викрики губляться між метастазами непотрібності...для мене "Сьогодні" - лише почалось і тягнеться десь у вічність, як клин лелек, що охопили кількістю усе небо ген до Чумацького шляху і тільки рухом своїх потужних крил нагадають мені забуту Ікареву долю...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434764
дата надходження 01.07.2013
дата закладки 06.08.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 29.07.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 23.07.2013
Носиш Христа на шиї,але не в серці,
В серці носиш заздрість,злобу,хіть!
Ти став рабом власних рефлексій,
Зібрав в собі ти гнилизну століть!
Самотність,як остання,найвірніша коханка,
Друзі-манекени-необхідні атрибути дня!
Такі буденні й нецікаві ранки,
Такий нікчемний,безталанний я!
23.07.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438996
дата надходження 23.07.2013
дата закладки 23.07.2013
Чиюсь поведінку завжди судять по законах логіки, своя ж простота
часом не входить ні в які рамки.
Жарт- прояв розуму, думки,знань; повинен служити їх розвитку та
підняттю настрою оточуючих.
Судачить брались про мораль ...шакали...
Людина , яка багато думає про одне й те ж, втрачає розсудок.
Чванство не повинно бути ознакою гордості, так як воно нею
виключається.
Хвалять людину, як правило, тоді, коли її вже немає...Хвалити
ж треба її тоді, коли вона на те заслуговує.
Не страшний той, хто каже не зроблю й не робить, а страшний той,
хто каже зроблю й не робить.
Освіта не дає розуму... Вона його тільки розвиває.
Я не ображаюсь на всіх підряд... Ображаюсь тільки на розумних.
І горе тим, хто в вашій простоті не бачить величі...
Всяк, хто серед диваків живе - дивак.
Говорити про все разом- це все одно, що не говорити ні про що,
Людина,яка постійно печеться про свій авторитет, не може
розраховувати на повагу розумних людей.
Серед службовців є ті, що служать, а ще більше тих,хто вислужується,
Більшість людей- це люди настрою;деякі люди здатні самі собі
робити настрій... та все ж окремі випадки життя непідвладні і їх волі.
Знання- сплав пам'яті, логіки і наслідків праці, тобто складова,
а не тільки результат учіння.
Все для слави - не для справи,
Деякі речі заперечують протиставлення,
Метод безпідставних аналогій -метод простаків.
Однозначностей в житті мало.
Людина - істота недосконала і потребує постійного удосконалення.
Ідіотизм суспільних відносин породжує індивідуальний ідіотизм.
Нам рідко доводиться мати справу з правильністю -неправильністю,частіше - з більш правильним - менш правильним.
Тому вибирати доводиться з останнього.
Брак розумної строгості пізніше вимагає жорстокості.
Мораль закінчується там, де починається шкурний інтерес.
Дав бог розум, але глибоко заховав за кістками (черепа).
Інтуїтивне -до кінця не пізнане, не осмислене (підсвідоме).
Розуміння - одна з найвищих форм щастя.
Людина про себе завжди краще думає, ніж про інших.
Люди часто свою уяву видають за мою логіку.
Дуже правильно, а ще більш мрійливо.
Емоційне пересичення.
Кожен пропускає все через призму своєї примітивності.
Особливим нападкам піддаються розумні, не тому, що гірші вони,а тому, що ліпші вони.
Неправильна стратегія зводить нанівець тактику.
Жіноча логіка -єдиноправильна логіка; всі інші форми логіки правильними бути не можуть.
В житті найкраще і найгірше відштовхується .
Жінки мають власний кінцепсувальний підхід.
Мерзенність буває схованою за личиною навченості.
Визначити чи мислиш ти правильно не так важко, коли маєш основу для роздумів.
Головне не тільки як оцінено, а й те, хто оцінює і які критерії оцінки.
Говорячи про щось, обов'язково, (якщо того не знають інші) спочатку треба розкрити суть його.
Лаконічний (короткий, точний) запис (вислів) - прояв розуму, думки, знань.
Жити треба навіть тоді, коли зовсім непомітно в тому необхідності.
Чужа поведінка може бути дивною тому, що ви її не в змозі зрозуміти.
Навчились робити ревізію ідей, суті яких не розуміють.
Аморально вести себе невигідно.
Одним з "бичів" нашого часу є всезагальна зарозумілість і егоїзм,
Я смішний людям, коли жартую, люди ж мені, коли серйозні.
Принцип розповіді: 1) гарний початок; 2) суттєвий виклад; 3) вагомий висновок.
Чим менше знає людина і розуміє, тим більш впевнена вона в своїй правоті.
Система задоволень - суть людського життя.
Час робить зрозумілими пророцтва.
Відсутність простоти робить людину великою.
В людей таланти роблять гроші ,а в нас гроші - таланти (точніше звєздонутих ).
Рупор нечисті ( актуальний термін ).
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413334
дата надходження 28.03.2013
дата закладки 21.07.2013
Знов тримаюся міцно за крила дороги,
Засинаю в обіймах чужих країн.
Повернутись до тебе не маю змоги.
І ти знаєш: не хочу. Не бачу стін.
Чесно, жила би так: автостради, готелі.
І не вірила б вперто у кілометраж.
Центр всесвіту, любий, - не твої пустелі.
То лиш в мене на них псевдоажіотаж.
І не знаю, в якому прокинуся місті
Чи що вміститься в простір всіх моїх валіз.
Тільки б їхати далі. Хай швидкість не двісті.
Тільки б не зупинятись, не бачити сліз.
І лишити б позаду ці кляті кордони,
У кишені стискаючи карту доріг.
Віриш, твої обмеження і заборони
Лиш самого тебе і збиватимуть з ніг.
Не рахую години, кусаючи пальці.
Знов прокинуся завтра в якійсь із країн.
Божеволіють, сонце, не від дистанцій.
Божеволіють завжди за крок до змін.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437453
дата надходження 15.07.2013
дата закладки 15.07.2013
Квапливі кроки відлунням розкидалися вузькою вулицею, витончені жіночі черевики потопали у багнюці, яка морем простягалася під ногами. Кожен новий порух ноги зустрічав опір природи, яка намагалася зупинити постать загорнуту у чорний плащ від подальшої подорожі. Проте всі зусилля виявилися марними, впертість та наполегливість оскалювали гострі леза своїх душ. Ніхто і ніщо не могло зупинити цієї подорожі, навіть злива, яка зібравши усю свою тисячолітню злість заливала вулиці по самі вінця. Бруд… Довга сукня схована під покровом плащу здалася на милість долі, змирившись із багнюкою, яка вкривала її обличчя. Мабуть власниці було байдуже до зливи, бруду та вітрюгану, який несамовито кричав у рупор своєї могутності. Все лишилося поза поглядом дівчини, яка стрімголов мчала вздовж згорбленої вулиці. Краплі дощу наввипередки бігли по щокам, ноги відмовлялися йти далі, благаючи про помилування. Поодинокі перехожі, привидами виникаючи із темряви, хаотично проминали перед очима, приховуючи своє дезертирство з-під зливи. Їм було байдуже до дивної, брудної дівчини з валізою у руках, для них вона була черговим персонажем по дорозі додому. За рогом будинку завиднівся довга канава, яка магнітом притягувала володарку величезної валізи. І ось вона стоїть на краю слизької, мокрої багнистої канави, яка ховає від незваної гості свої скарби. - Ні!! Не віддам!! То тільки для мене!!! Тобі воно не принесе щастя, це твоє прокляття на усе життя! Це буде твій хрест або ж дарунок. Лиш твої руки знатимуть про правильність вибору, - кричала канава перекрикуючи потоки зливи та баси грому. Але дівчина не чула вже нічого. Її тонкі, тендітні, сильні пальці виривали шматки глини зі стін канави, ховаючи їх в обіймах своєї валізи. Порух рук, крик відчаю і втоми…Ніхто не насмілювався пожаліти її душу, допомогти полегшити тягар усього життя. Для неї існувала тільки глина, все решта перетворювалося на фантоми, які були зайвими для душі, що горіла у полум’ї знавіснілих образів її уяви.
Холодні стіни будинків, сходи дрімали у вологих обіймах вітру, що кульгав набережною Сени у пошуках притулку від зливи. Дерев’яна підлога, відмираюча усмішка лампи на столі і божевілля, полонене бажанням творити. Дошка, увінчана металевим каркасом жадібно впивалася поглядом у руки, які загортали його у шовки холодної, мокрої глини. Прохолода глини поволі втамовувала спрагу металевої душі, готуючи до зустрічі зі стеками, що обережно розтинали глиняну шкіру, лишаючи по собі вигини, обриси, а згодом і силует. Ніжні пальці дівчини пестили кожен сантиметр, відчуваючи як під долонями розливається тепло власної душі, народжуючи свою мрію, застиглу у глині. Ледь вловимі для ока обриси високого чола втоплені у потоках кучерів, завмерле запитання на устах та очах. Той сум, печаль, несказане кохання лишилося у них, ніхто не має право знати про нього, навіть та, яка творить це обличчя. Рух за рухом, погляд, шал… Усе увірвалося у спокій ночі шаленим танком. Руки обережно віддалялися від холодних зіниць, які пильно вдивлялися у спустошене молоде обличчя. Глина панувала у цьому хаосі бажань, натхнення, сукні, сп’янілих очах дівчини. Душа горіла у полум’ї страху, невпевненості із легким відтінком впертості. Тіло овіяне глиною було пустелею, спаленою зрадою, нахабством, недовірою. Холод як злодій проникав у закутки майстерні, тримаючи за собою холодну руку води, яка своєю величчю заповнювала пустку навколо. Сена зверхньо вдивлялася у зачиненні віконниці Сен-Дені, жителі якого поспіхом втікали від спраглих обіймів ріки. Єдина душа, сп’яніла від власного шалу та алкоголю безсвідомо обіймала холодну глину.
Оголені дерева хиталися у вирі вітрюгана, їх обличчя вмивалися дрібним дощем. Щем, біль застигли у погляді, який плентався за каретою із гратами на вікнах. Дерев’яна в’язниця прямувала до притулку Мондеверг, заарештовуючи душу Каміли Клодель на довгі 30 років. Її душа лишилася у глині, в очікувані на визнання.
*Каміла Розалі Клодель — відома французька скульпторка реалістичного напрямку. Член журі Національного товариства мистецтв (1893–1899 роки). З 10 березня 1913 р. на 30 довгих років Клодель замкнули в притулку для божевільних, де вона і померла. Вона була найвідомішою та найталановитішою ученицею Родена.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436604
дата надходження 11.07.2013
дата закладки 11.07.2013
молочний шлях розходиться між нами.
молочні
ріки.
солодким молоком
невагомість розчиняється у твоїй каві.
вулиця любить дощем.
місто
живе зі сном.
тричі на тиждень зірки у кімнаті гаснуть.
таємничість
ти.
запам'ятовую твоє ім'я.
ти не звучиш між сталевими струнами
марно.
гітара любить соло.
тиша
цілує слова.
за тобою ходжу небесними караванами.
за всесвітом знаходиться
пустеля
у
ній прихований рай.
крилами як завше летіти не буває
зарано.
тільки тримай за руку.
тільки
не відпускай.
бо
молочний шлях відвертий перед нами.
зоряне
море.
солодким молоком
мрія
розчиняється у твоїй подвійній каві.
вулиця любить сонцем.
я
приходжу
до тебе зі сном.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436144
дата надходження 09.07.2013
дата закладки 09.07.2013
влітку
моя незалежність потребує спокою.
ти
солодка
як сік черешні на моїх губах.
будь зі мною справжньою як і я сьогодні буду з тобою.
будь зі мною чистою.
залишайся
у
моїх руках.
сортуй власні спогади у правильному напрямку.
компас вказує вірний шлях.
ти
зоря
що відчинила Галактику.
а я лише що і робив то будував над головою дах.
бо коли ти щасливий
то щастя знаходиться майже у всьому.
у
каві зранку
чи кристалічному цукрі що підсолоджує чай.
ти щасливий навіть тоді коли
повертаєшся до рідного дому.
ти
радієш навіть тоді коли тобі
кажуть
чекай.
бо
влітку
ти розквітаєш квітами гортензії.
ти
солодка
як абрикосовий рай на моїх руках.
будь зі мною небесною і небесній у моїй поезії.
будь зі мною чистою.
відшукай даний спокій в думках.
06.07.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436145
дата надходження 09.07.2013
дата закладки 09.07.2013
ти ніколи не вміла малювати сонливість
а над голосом тихим завше пахло безкольором
та
що пальцями вчиться сміятись
десь нитками сплетена з холоду
всі твої повнолітні дощі зашкарублись
на ринвах вичікувань
там
між сизих туманів-хрущів
хтось чекає на тебе
захеканий
і малює безпомічно верховіття дерев
одягає на них обрамлення
та
що вітер спиняє вогнем
заслуговує кликатись
мамою
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434178
дата надходження 28.06.2013
дата закладки 08.07.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 20.06.2013
бо коли дме вітер
у твоєму погляді ховається моє причастя
я минаю точку зіткнення і непокори
з самим собою
аби нас завжди було двоє
аби десь всередині мене росло нове зело
воно потім стане сміхом
і може картавістю для цього великого світу
а поки мала квасолина відчуває музику кімнати
вчиться плавати
і більше спати
бо коли вітер стихає
у її погляді ховається наше щастя
люби
на відстані
тихо
похапцем
бо десь у її маленьких зіницях
достигає любисток
що читатиметься новими віршами
на стареньких
книжкових полицях
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432049
дата надходження 17.06.2013
дата закладки 17.06.2013
Я згадую, і не відчуваю. Хіба те, що не відчувається, має якесь значення? Жести, дотики, тремтіння, буття. Усе воно мертве вже тоді, коли ще живе. А може, воно не є живим насправді ніколи. Я не відчуваю каміння на своїх святинях, чи не відчуваю самих отих святинь, ніби вони завжди були фальшивими, хоч найсправжніми залишаються досі, або ж просто... святині не мої і в них не було мене. Чи відмерла я, а вічне лишилось нестлінним, чи ж власноруч умертвила вічне.
Усе готове прийняти бірки, усе продається, замінюється, купується, і немає нічого єдиного. Чи варто вважати за втрату те, що було втраченим ще до початку? В мене ніяких втрат, бо ніяких відчувань. Це як судомно триматись за пристань, а потім раптом пристань тане, як пісок – крізь пальці. І ти думаєш – а була пристань? Ось кучка піску під ногами, а пристань – хіба була?
І люди навкруг засуджують себе на іллюзії. Таку одвічну тему – іллюзії – не варто й порушувати. Тільки якщо усе минає – отже нічого не має значення. Лиш згустки відчувань, а щось вагоме за ними – присутнє і відсутнє водночас. Каркас, що зникає, може періодично, може стабільно, та однаково невблаганно.
І хтось міняє спогад на пристрасть. Скасувати, закреслити.
Хтось зрікається втрат.
Руйнація як втеча, як вихід, як початок пілігримства – нестоптані сандалі.
І кажуть... минуле наче прив ́язана консервна банка – чим дужче тікаєш геть, тим голосніше брязкотить вона позаду. Але ж немає їх там, банок, обернись – і навіть сліди позагоювались. Якщо немає, значить, не було. Хіба свідки твого минулого постійно голосять? Ти сам його свідок, ти сам вирішуєш, проміняти справжнє, чи лишити його єдиним істинним (усе міняється, усе продається...). А якщо проміняти, то не було істин. А якщо проміняти, то не було минулого. Де свідки? Я без відчувань – і я з тим минулим, яке обираю сама.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431299
дата надходження 13.06.2013
дата закладки 13.06.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.06.2013
я волоссям причетна до осені
десь заповсталось в ній моє море
і приреченість до молитовності
завше стукає в скроневій долі
я зіницями схожа до простору
він ніколи не мав кольоровості
і мабуть до застиглого часу
який досі ніким не цілований
я тобою міряюсь запахом
прісним запахом якогось паперу
що всихає під віршами шепотом
в'ялим шелестом слів-акварелей
ми суцільність з окремішніх винятків
сентиментів з тутешніх околиць
розпорядженням нитки червоної
зшиті міцно у літери
п о р я д
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428620
дата надходження 31.05.2013
дата закладки 31.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 30.05.2013
на
вершині світу відчиняється небо.
тут для таких
як
ти
проходить караван віршів.
ближчим до Бога
завше був той кому багато від Нього не треба.
ближчим до Бога є
ти
незалежність блакитних морів.
на
вершині світу назбиралися хмари.
сонце досі палає
нам
часу лишилось на двох.
коли ніч світлий день забирає у вічності чари.
я
будую для тебе твій замок
крізь
теплий пісок.
на
вершині світу відчувається щастя.
якщо ти не знаєш
як жити
ти
досі насправді не жив.
будь собою тоді коли знаєш що все в тебе вдасться.
будь собою тоді коли
ти
за землею тужив.
на
вершині світу ти мене не покинеш.
посміхнешся сьогодні
та
завтра я в небо один.
починаю свій ранок для тебе, але ти не віриш.
починаю свій вечір
для себе
бо
мало лишилось хвилин.
17.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426259
дата надходження 21.05.2013
дата закладки 21.05.2013
Я б хотіла тебе огорнути у снах тихим морем,
Втамувати твій біль, обіцяти ледь теплі світанки.
Було б добре, коли б ти на миті міг стати прозорим,
Коли б можна тебе заховати було у фіранки.
Я б хотіла, щоб ти був не морем, а крихітним світом,
Щоб тебе вистачало на вічність всіх моїх ілюзій.
Було б добре тебе римувати постійно із літом
Чи й надалі висіти на нитці та жити в напрузі.
Я б хотіла втопитись у нашому морі. Безмежно
Чомусь хочеться мрій, як тебе огортаю туманом.
Доторкнися до нього хоч поглядом. Так обережно
Наше море стає найтендітнішим слів океаном.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425211
дата надходження 15.05.2013
дата закладки 15.05.2013
Кажуть, спочатку було Слово, Слово було у Бога і Слово було Бог. Нехай.
Кажуть, все через нього стало буть і без нього нічого бути не могло. Можливо.
Кажуть, Бог всемогутній і для Нього можливо все. Навіть воскресіння з мертвих. Згоден.
Та невже всемогутність потрібна для того, аби порушувати основи тобою ж укладені? Змінювати правила під час гри? Хизуватися? Бути хазяїном свого слова: захотів – дав, захотів – забрав?
Гадаю, все з точністю до навпаки.
Всемогутність якраз і проявляється в дотриманні незмінності встановленого порядку речей.
Так воно і є. Сонце щораз встає там, де належить, трава зазвичай зелена, а бутерброди падають маслом до низу.
Падають не тільки через впертістьТворця, а й через єдність всього з усім. Не можна тикнути пальцем в одному місці, аби не вилізло боком в іншому.
І єдність не тільки фізична, а й логічна. Бо все у цьому світі має своє призначення, підпорядковано досягненню однієї мети.
Тому від початку для народження дітей потрібні тато й мама, народжені діти назад в утробу не повертаються, а покійники – не воскресають.
З іншого боку – Євангеліє. Також Слово.
Не заперечую, там є багато розумних, хороших, правдивих речей. Але, зауважую - вони такими були, є і будуть незалежно від діво-народження, водо-ходіння чи посмертно-воскресіння.
Щоб зрозуміти це не потрібні чудеса. Потрібна робота. Щоденна, буденна, кропітка та клопітка. І тоді чудом буде сАме самЕ розуміння. В цьому і є суть Євангеліє. Зрозуміти.
Попри всі заявлені дива, Христос так і не спромігся на головне – не зміг дати своє знання Бога та Царства Небесного. Просвітити. Лише вказав шлях. Шлях, який пройшов сам. Показав, що це можливо. А якщо зміг він, така ж людина, як і всі – зможуть й інші. Пізнати Істину.
Та всі люди рано чи пізно помирають. Особливо, якщо їх прибити до хреста й проштрикнути списом груди.
І це правильно. Це по-Божому. Бо, що для лялечки смерть, для кого іншого – метелик. Ось така правда. Ще жодне курча назад не склеїло свою шкарлупу.
Є інша «правда». Христос – «бог». Здатний перетворити воду на вино, нагодувати двома хлібами п’ять тисяч, воскрешати й воскреснути самому. Його справи та шлях недосяжні простому смертному.
Він забирає на себе людські гріхи, бореться з пеклом, перемагає й успішно возноситься, залишаючи чекати паству на друге своє пришестя (одного чомусь було не досить), коли всіх судитиме по тому, хто й наскільки щиро вірив у його «божественність».
Тепер всі мають покладатись на його милість і завжди пам’ятати, кому та чим вони зобов’язані. Боятись суду та виконувати «божу» волю.
… Справді, якщо й могло «воскреснуть», то саме таке чудо. Але мені з ним не по дорозі…
Штука не в тому, щоб воскреснути чи не померти… Штука в тому, щоб отримавши вічність – знати, що з нею робити.
Звичайно, довіритись на чийсь розсуд – також варіант. Завжди найдеться хтось розумніший та далекоглядніший. Але вчитись самому бути розумним та прозорливим – такої долі бажаю собі та іншим.
Насамкінець кілька зауважень по Євангеліє. Ісус звертається до одного із розіп’ятих: „Істинно, кажу тобі: Сьогодні будеш зі мною в раю” (Лк. 23,43). Що тут особливого? Нічого, крім того, що стверджуючи таке навряд чи планують продовжити земний шлях, клеїти шкарлупу назад.
Якщо «воскресіння» таки було, то чому таємно? Якщо досягнув, того, що прагнув, то навіщо ховатись? Від сторожі, що охороняла печеру, від учнів, від рідних… Вийди на площу. Ось, воскрес! Справдилось! Так ні, тишком-нишком, поза очі…
Нарешті, коли все вже трапилось, коли позаду хрест та повернення, а попереду непочатий край роботи – все це кинути і на «вознесіння»? Повернувся, щоб попрощатись? Так він це під час таємної вечері зробив, що також до теорії «воскресіння» не додає.
Та якось воно було. Як саме – Бог знає. А ми?.. А ми можемо обирати. Так, чи інакше.
Свій вибір я зробив.
P.S. Велике Дао нікуди не спішить та срізь встигає.
У Бога немає потреби когось воскрешати. У нього достатньо можливостей запобігти будь-якій передчасній смерті.
Воскресіння для Творця - ганж, недоробок, дурниця. Бо все має бути вчасно, в потрібному місці й без походових поправок.
І, відповідно до статусу, навряд чи Він вдаватиметься до фейкових засобів для впливу на нехай поки не саме розумне людство.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422793
дата надходження 04.05.2013
дата закладки 15.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 14.05.2013
Люди з минулого пахнуть весною, або осінню.
Все залежить від пори року, коли ви розминулись,
Розпались, розбіглись,
Закінчились.
Люди з минулого обросли реченнями, прелюдіями,
Словосполученнями, де головну роль грає фраза:
«А пам’ятаєш».
Правда, люди з минулого час від часу забувають
Ключові моменти, факти, історії.
Але ніколи не забувають з’явитись якоїсь осені, або весни –
Це уже не залежить від пори року, коли ви розійшлись.
Людей з минулого підсвічує особлива аура,
Ореол минулості, але при тому незавершеності, недосказаності,
На них маска з написами: «Може ще варто…» -
Маска твоєї ж цікавості.
Але зазвичай, знімаючи, під нею уже інші люди.
У яких з твоїм минулим нічого спільного, крім фрази:
«А пам’ятаєш» і пяти копійок, які ти позичав на чай.
Люди з минулого прекрасні, поки живуть в твоїх спогадах,
Тільки в майбутнє їх не пускай.
І повертай вчасно п’ять копійок, які позичаєш на чай.
http://vk.com/annika_ly_diary
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424753
дата надходження 14.05.2013
дата закладки 14.05.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.05.2013
ми сидимо з нею в улюбленому кафе,
п'ємо один чай на двох,
вона говорить мені:
- а знаєш,
мені важко зрозуміти, що задумав Бог.
років через десять я ходитиму в білому манто,
хоча ненавиджу білий колір,
і у мене будуть якісь хвороби,
і чим гірше, тим відчайдушніше
я не приходитиму додому.
і у мене буде донька і двоє колишніх,
а згодом я закохаюсь в тишу
і житиму з нею,
аж поки мене не покладуть в деревяну оселю.
мені буде всього лиш тридцять три.
а ти?
ти нарешті заспокоїшся,
вийдеш заміж, у вас діти народяться.
ти складатимеш колискові
і писатимеш порно-історії.
вони розходитимуться як гарячі пиріжки,
допоки достойні книжки
тлітимуть в твоєму столі.
тобі буде тридцять три.
задумайся, наскільки різні долі,
хоча й п'ємо однаковий чай.
http://vk.com/annika_ly_diary
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389873
дата надходження 04.01.2013
дата закладки 08.05.2013
Все одно рано чи пізно наші дороги розійдуться.
Ти поїдеш у Францію, чи може у Рим
Забудеш все, що було дорогим.
Залишишся завжди молодим.
Завжди п'яним.
Купиш великий будинок.
Зробиш шикарний ремонт,
Вечорами будеш дивитися на горизонт,як сідає сонце.
Так сіли і твої почуття.
Читатимеш Блока, в плеєрі в тебе буде Бетховен. Слухатимеш «Місячну» і згадуватимеш, як ніжно мої пальці торкались клавіш.
Обійматимеш голубооку блондинку і згадуватимеш маленьку шатенку.
Я залишусь тут. Перестану читати Ахматову, моєю настільною книгою стане «Майстер і Маргарита» . Гаситиму сум сигаретами, кавою. Як і раніше, гулятиму сама зимовими вечорами. Як і раніше питиму зелений чай, куплятиму кекси у тому магазині біля якого ми вперше поцілувались.
Зараз ти міцно тримаєш мене за руку. Але я знаю, що наші дороги скоро розійдуться. У тебе попереду – успіх . У мене – спокій.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422643
дата надходження 04.05.2013
дата закладки 05.05.2013
Коли світ задихається в музиці, хочеться тиші.
І такої, яка б довела до істерик чи сліз.
Тут крізь тебе минають роки - уже навіть не тижні,
Ти ж приречена досі на вірус, що в душу заліз.
Коли світ захлинається сміхом, потрібно мовчати.
Ти життя не поставиш на паузу, як серіал.
І у душах теж є затісні лікарняні палати.
Ти навіки у них. Це як звичка або ритуал.
Коли світ переписує вічність, лишатись не треба.
Твоїх виправлень він не читає. Ти врешті повір.
Часом краще іти. Знаєш, людство - велика амеба,
Ну, а ти і не винна, що ти тут - єдиний лиш звір.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=422948
дата надходження 05.05.2013
дата закладки 05.05.2013
1
Згас ліхтар. Взуття залишено біля лавки. Опале листя холодне та вологе. Пальці ніг відчутно змерзли. Анна не дозволяє собі повернути назад.
Відповідь на питання анкети:
20.Ваше захоплення? - «Колекціоную враження».
Співбесіда, робота у відділі.
Асфальт поблискує вогнями. Сприйняття дороги: жовтневий спокій скверу, зараз автомобільна швидкість, - колекцію поповнено.
Тепло підлоги. Брязкіт ключів посилено кімнатною тишею. Бажання почути голос. Автовідповідач: «Повідомлення стерто». «Немає настрою говорити. Зрозуміло,» - Анна вимикає телефон. Обертається. Дивиться на залишені нею сліди, уявляє велетенського брудного собаку, зараз почне сряхувати з хутра воду, це вона пчитала по його очах. «Треба полити квіти, - нагадав Анні образ, - але спочатку душ».
Кава, думки підсумовують день, невпевнено починає рухатись курсор. «Все набридло. Постійна втома. Ненавиджу це місто.»(сторінку щоденника збережено).
Окуляри покладено біля футляру. Анна заплющує очі. Біль. Виступають сльози.
Третя година ранку; свою ходу розпочав дощ; безсоння; біля ліжка розкидані пігулки; порожня склянка. Майже сон: дах будівлі; сильний вітер; чутно потяг; перед обличчям політає птах; рівновагу збережено. Об підлогу розбивається будильник.
Анна стає частиною броунівського руху метро, Ранкова думка стає нестримним бажанням «Сьогодні останній день».
Погляд на годинник. Обідня перерва. На ліжку пакована валіза.
Залізничний вокзал. Гучномовець оголошує напрямки. Колисково постукують колеса. Через мережу знято квартиру. Двері купе замкнено. Сторінка щоденника, курсор нерухомий весь путь.
Останній поверх, ключ-картка, мінімум меблів, незвично великі вікна, скоро світатиме. Речі зберігатимуться у валізі ще два дні, до повного звикнення, крім чашки та ноутбука, їх звичне місце на кухні.
Міцна кава, у вікні напрти світло від свічки, рух курсору: «Чоловк. Років – півстоліття. Вигляд – моя втома... Все спочатку... Надокучає нежить, та прогулянка варта того... Залишити все – та почати жити!!!»(сторінку щоденника збережено).
Допита кава. Чашка втрачає тепло. Вікно напроти, зустріч поглядів, на обличчях з'являються посмішки. Падає сніг.
II
Рука старого тягнеться до сигарет. Автоматичні дії. У пелюсток вогню домішано місячне сяйво. Клуб диму. Розплющуються очі. Думка: „Не здолає стелі, знову”. Меблі кімнати: чорне шкіряне крісло, попільничка. Спальний мішок покладено у кутку.
Холодна вода змиває втому очей. У ванній відсутнє дзеркало. З обличчя прибрано посивіле волосся. Від конфорки підкурити сигарету, поставити чайник.
Спітніле скло, напис: „Привіт”(вікно напроти), треба віддзеркалити: „Привіт:)”. Увімкнено світло. Каву залито окропом. Повільно осідають розмелені зерна. На склі дописано: „:) Анна”, віддзеркалено: „Торвейдж”. „Чим займаєшся?”, віддзеркалено: „Шукаю повторення”. „Дивно. Які?”, віддзеркалено: „Помилкові”.
Вікно напроти запросило ніч. Думка: „З темрявою впустила страх”. Підкурити сигарету, поставити чайник, вимкнути світло. Увійти до мережі, поновити пошук.
Анна відчуває самотність. Відкрита сторінка щоденника. Курсор нерухомий. У вікні напроти старий запалив свічки. Рух сліз, на екрані з’являються літери: „Страшно. Від чого тікаю? Від...” (сторінку знищено). На склі: „Я зайду?”. Ввімкнено світло, накинуто пальто, ліфт змушує чекати.
Дзвінок. У двох чашках осідають розмелені зерна. Торвейдж затягується сигаретою, відчиняє двері. „Заходь”. На підлогу падає попіл.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225982
дата надходження 02.12.2010
дата закладки 03.05.2013
Послухай вечір – вечір не брехатиме.
Бо правду взагалі говорять тільки вечори і очі.
Кожна людина, яка хоча б колись літатиме
Знає собі, чого вартують брудні дні і чисті ночі.
І небо слухай . Трохи неба май завжди в руці.
Небо для мрійників – як віра для невиліковно хворих.
Усі свої припалі порохом бажання і обітниці
Не затинаючись, пусти туди, де завжди вірять зорі.
Питай у моря. Море знає в світі майже все.
У моря правда є, а правда - щось таке,яке не тоне.
Кажи грозі. Гроза , як не забуде, віднесе
На край, а край не знає заборони.
А люди що? Оті, які не бачать своїх гір,
Своїх небес в зірках і свого моря
Із відданістю палача засудять твій "зіпсутий" зір .
Ти слухай вечір – хай собі говорять.
[b][/b]
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421250
дата надходження 27.04.2013
дата закладки 27.04.2013
Мені сьогодні поставили діагноз… Зневіра та розчарування в оточуючих. Звучить дивно, проте навіть такі хвороби можуть існувати у людських душах. Якщо перша хвороба тільки починає загострюватися, то друга - трансформувалася у хронічний стан. Жодні мутації почуттів не минають без ускладнень, які проявляють себе у сльозах, мовчанні та пустельних поглядах зіниць свого власника. Усі симптоми вдало пасують нині моїй душі, яка зрештою визнала, що переходить з категорії «біла ворона» у розділ «хворий». Мабуть першою ознакою на покращення душевного здоров’я є факт визнання того, що вірус таки вразив практично кожну клітину душі. Цікаво, чи є лікарі для душі?? Чи навчають десь зцілювати від болю, страху та зневіри?? І чи припустимо самолікування у таких випадках? Запитання.. Запитання.. А де ж відповіді?? Де вони?? Хто-небудь чує мій німий крик? Допоможіть!!!
У відповідь мовчання… Ніхто не зважується лікувати чужу душу, боячись потрапити у полон її болю, сприйняти все надто близько та співпереживати. Це не егоїзм і не страх підхопити вірус розчарувань. Все цілком закономірно, інколи не вистачає тепла, аби віддати частку турботи незнайомій людині чи навіть вислухати. Це називається життям та буденністю. Тому можливо варто спробувати самолікування? Напевне гірше не буде, а якщо з’являться ускладнення, то принаймні буде відомо, хто винен у цьому.
Припустимо, що семи днів буде достатньо, аби відчути покращення, або хоча б почати усміхатися. Отже тиждень….
День перший. Терапія віршами. Як виявилося є люди, які читають чужі душі між прочитаними рядками. Таких людей я називаю «світлими душами», вони не вимагають натомість аплодисментів, феєричного захвату. Їх руки випромінюють тепло, яке лишається у написаних рядках. Спокій, затишок панує у хвилини знайомства з віршованими рядками. Питання, які голками впиваються у мої думки, паралельно існують у їхніх душах, даючи можливість віднайти того, хто не належить до сірого натовпу.
День другий. Музика!!! Потоки, зливи та повені музики!!! Нехай вона гримить, вирує, трощить усе навколо своїми хвилями, тільки не зупинялася б!! Поринь у вир шалу, тримаючи за руку Фреді, який віднайшов спокій своєї душі. Відчуй ритм крові у венах, яка стрімкими потоками розливається, виходить з берегів артерій та капілярів, випускаючи на волю страх і сльози. Дихай музикою!!
День третій. Папір… Букви… Шелест… Це все книги. Тихенько присісти на підлозі у затишній компанії кави з печивом, тримаючи на колінах книгу. Німий співрозмовник душ, який відгукується багатоголоссям персонажів на кожен погляд, який крокує рядками. Тиша і діалог власної душі з емоціями автора… Це все, що потрібно на сьогодні, все решта лишається поза поглядом душі.
День четвертий. Відірватися від землі. Скажете неможливо?! Аж ніяк!! Підбори… Маленька дрібниця, яка дозволяє відчути свободу власних кроків, які розкидають свої крила, всотуючи легкість та невагомість власної душі. З кожним першим кроком відчувається біль, адже розкіш підборів підвладна не кожному. Проте частина шляху до бажаного одужання буде пройдена, тому варто спробувати позбутися страху та зробити крок у земну невагомість.
День п’ятий. Сонце і мовчання. Бувають моменти, коли хочеться говорити, викинути усі слова, що накопичилися у душі, перетворившись на мотлох і звільнити місце для нових роздумів. Але кожного разу зважуючись на таке генеральне прибирання душі, щоразу виникають сумніви, чи варто відправляти щось на смітник. А може варто ще лишити це, можливо знадобиться?? Знову вагання та сумніви!! Смітник! І все! Душа потребує простору від зайвих слів.
День шостий. День самотності у супроводі німих друзів. Скажете таких не існує, проте можу заперечити, вони поряд з нами, блукають вулицями, дивляться в наші очі, шукаючи в них співчуття та допомоги. А є ті, які сидіть на колінах, тихенько наспівуючи свою колискову. Вони гарні слухачі, ніколи не зрадять почутих секретів, не жалітимуть, не осудять, не залишать на самоті. Їм потрібна тільки турбота, а не те, скільки у вас грошей чи яку маєте роботу, вони чисті душі.
День сьомий. Знайти своє кольорове відображення у дзеркалі. Впродовж тижнів тільки тінь з великими сумними очима і тонкими анемічними пальцями тремтіла від сліз навпроти. Жодних емоцій, думок та фарб. Фарби та пензлик!! Відтінки усмішки, тони настрою, які змінюються від пастельних до імпресіоністичних і вибухають сюрреалістичними фінальними штрихами. Образ завершено!! Обличчя забуло, як то воно посміхатися. Важко, боляче, проте необхідно. Біль мине, забудеться, бруд змиється з душі, яка заграє веселковими фарбами.
Самолікування може бути шкідливими для здоров’я, проте не варто сприймати ці слова як догму. Варто спробувати, ризикнути і довести собі, що душа жива, дихає, в очікуванні на власне одужання. Сьогодні день перший.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420119
дата надходження 22.04.2013
дата закладки 22.04.2013
Байдужість.Байдужість колись рідних мені очей,чужий голос і руки чужі...Холодна серпнева зима.Так я тебе образив.Так я винен.Але я люблю тебе,навіть чужу мені...люблю.
Холодна серпнева зима, холодна серпнева гроза. Пустка.порожнеча.Сльози. Ніч,як маленька дівчинка безпритульна і покинута,байдужа як і ти...Скажи за що?
А все почалося з липня...Ми з тобою зустрілись вперше біля пам*ятника Шевченку.Довго малювали одне одного очима.Ти боялась щось говорити.Страшенно хвилювалась і це було помітно.
Ти дуже здивувалась,коли я обійняв тебе і обережно прихилив до себе,але покірно поклала голову мені на ліве плече.Пам*ятаєш?
Пам*ятаєш,як ти вперше вчила мене малювати,а я марно намагався щось зрозуміти,дивлячись більш на тебе,аніж на папір,як ми сміялися читали книжки,а лежав головою в тебе на колінах,як колись Гамлет на колінах Офелії. Саме тоді я вперше тебе поцілував,відрізняючись сміливістю першопрохідця,який нарешті дістався до омріяного неба.
Я Так любив накручувати твоє волосся собі на пальці.Ти кайфувала від того нереально.
Невже ти все забула?Ні?Хоча яке це тепер має значення?Любиш ти не мене,а його...Я тобі не потрібен-просто відпрацьований матеріал,зайвий осад у глибинах твоєї пам*яті.
У долі відмінне почуття гумору.Знаєш у чому різниця між нами?Я тебе люблю,а тобі просто було добре зі мною...Як мені тепер жити?Тобі все одно?Мені тим більше.
Дурень.Листя безжально спалене двірником.Я нічим від нього не відрізняюсь:такий же нетривкий і тлінний.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420193
дата надходження 22.04.2013
дата закладки 22.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 17.04.2013
Спотворене весною обличчя вулиці, мружилося під колючими променями сонного зимово - весняного сонця. Стомленні тривалим перебуванням у летаргічному сні вікна хаотично кліпали очима, намагаючись усвідомити чи звикнути до думки про те, що зрештою вони отримали свободу власних душ. Анемічні перехожі заповнювали вулиці, стираючи підошвами своїх черевиків пісок, який донедавна встеляв обличчя доріг. Люди-привиди. Стомлені, виснажені холодом душ та власних квартир, нині вони тягнулися до світла, оманливого тепла та нових почуттів. Сірість, пил та страх перед тим, що буде далі, коли душа зважиться сколихнути приспані почуття, емоції, оголивши найтонші риси своїх очей. Все це лишалося фантомною перспективою найближчих тижнів та місяців, доки легені поволі готувалися до оновленого подиху власних клітин. Цегляні багатоповерхівки ховали за стінами меланхолійних персонажів, які досі вірили у всемогутність холоду, забуваючи про те, що душі прагнуть тепла, світла. Стіни дихали прохолодою своїх зіниць, що впивалися поглядами у спини мешканців, які зважилися покинути свій прихисток. Легкий шум ліфту, неквапливі кроки лишали відлуння у закутках поверхів. Коричневі двері. Банальні, буденні перешкоди між душами, що сповнювали закапелки багатоповерхівки. Дзвінок.
- Це Ви! Я не могла помилитися… Саме такою я Вас і уявляла, вкотре переконуючись, що моя уява досить інтуїтивно досконала. Чи можу отримати Ваше запрошення до оселі? Надто вже цікаво потрапити до Вашого світу, якщо не заперечуватимете. Перед поглядом тонкої постаті стояла незнайомка. Легкий шарф з сіро-синіми зіницями звивався довкола витонченої шиї, складаючи товариство невеличкому капелюшку, який мовчазно вмостився над повіками. Пальто…. Чоботи на підборах і тонкі зап’ястки витончених рук.
Тонка постать здивовано вдивлялася в обличчя незнайомки, яке чомусь притягувало ще дужче з кожною наступною секундою мовчання. Спантеличений погляд, здивування та цікавість кружляли у думках. “Хто вона?? Чому зараз стоїть перед моїми дверима?”,- питання квапливо навідували думки, викликаючи легке роздратування від власного незнання.
- Прошу, заходьте! Буде цікаво дізнатися, що ж Вас так зацікавило у мені, хіба що Ви помилилися дверима. Мабуть наше знайомство обіцяє надто цікаве завершення, чи не так?
- Можливо… Як гадаєте, чи можемо ми передбачити мінливий настрій буденності? Вона надто манірна пані, аби вгадати, що пануватиме у її думка наступної миті. У Вас затишно, проте чомусь сумно.. Ваше життя мені видається квадратованим. Три квадрати, на площині яких вибудовується історія життя окремої людини. Квадрат… У кожному кутку якого знаходяться полярні почуття, які не можуть зруйнувати стіни свого світу. Ось тут страх… Там біль…А поряд сподівання, чи не так?
- Хто Ви? Я навіть не знаю Вашого імені.. І чому так категорично висловлюєтеся про моє життя!? Ви відверто мене лякаєте… Тонка постать спостерігала за впевненими кроками незнайомки, яка проходила кімнатами, роздивлялася фотографії на стінах, доки її погляд не зупинився на полицях, заповнених книгами.
- Це Ваш світ? Поряд з ними Ви живете, дихаєте на повні груди і не боїтеся того, ким є насправді. Не ховаєте власних думок, вагань, прагнень!! Усі ці книги, вони живуть Вашими обіймами, поглядами та шелестом перегорнутих сторінок. Ваш світ… Свобода!! Квадратоване рутинне життя тут безсиле, воно не може зруйнувати сили цих велетнів!! Витончені пальці поволі гортали сторінки книги, яка лежала на підлозі, в очікуванні на власне прочитання. Погляд, прихований під крисами капелюшка блукав кімнатою, зачіпав обриси вікна, фотографій, іграшкових янголів, так ніби намагався знайти щось знайоме.
- Затишно…. Ви ховаєтеся у кутках власного квадрату, там панують тіні, сірість та страх…. Проте погляньте на свої руки….Там ще лишилися сліди від багаторічних кайданів, які впивалися гострими лезами у зап’ястки, однак Ви знайшли у собі сили, аби зламати їх, не боячись жити далі без них. Сміливий вчинок!! Можу тільки поаплодувати та скинути капелюха перед таким вольовим проявом стійкості.
Тонка постать мовчазно та спантеличено спостерігала за рухами дивної гості, проте не зважувалася завадити її монологу. Туман огортав думки, слова, що спадали з уст гості ніби втрачали свої барви, зникаючи у далині. “Що це коїться?? Хто вона?? Чому так нахабно-витончено вривається у моє життя, розтинаючи думки? Що вона робить?? Хто ….” Потік хаотичних, спантеличених думок, обірвався звуком дверей, які зачинилися. Тонка постать поквапилася до виходу, проте незнайомка зникла, лишивши по собі тонкий аромат фіалок. Отямившись, сіро-зелений погляд вхопив клаптик паперу, який визирав із уст замкнених дверей.
“Покиньте своє квадратоване життя! Дихайте! Мрійте! Закохуйтеся!! Вірте! І тоді Ви житимете ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ, а не сірої більшості.
Навіки ваша, Душа.”
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418536
дата надходження 15.04.2013
дата закладки 15.04.2013
Человек,который меня предал,
Спасибо тебе за это...
Спасибо за то что оставил,
Меня без тепла и света!
Спасибо,за то,что ты бросил меня,
Прощание было глупым...
Оставив меня без тепла и огня,
В печаль как всегда обутым!
Теперь я могу доверять себе,
И то не всегда,конечно...
Без страха вверяю себя судьбе,
Хотя я всего лишь пешка!
В руках у подлых людей,
В глазах у небесных богов,
Я просто носитель идей...
Обычный хранитель снов!
Человек,который меня бросил,
Спасибо тебе за это...
Спасибо тебе за осень,
И,конечно,спасибо за лето!
13.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418109
дата надходження 13.04.2013
дата закладки 13.04.2013
…І коли твій бункер перенаселений спалахами імпульсів про залізобетонну надію на покращення власного сприймання самого себе, кличним відмінком, що докрикує кінця усіх чотирьох сторін світу, похапцем проковтуючи залишки твого голосу, залишеного десь між рядків недописаної новели… І коли в ньому перевищений рівень терпкої мовчанки, що оркестрами глухості проїдає стіни, огорнувши планету терновою неперервою мінливості часових проміжків, найпридатніших для чергового натхнення знову писати німі вірші… І коли ти почуваєшся в тому бункері затемненням власного сонця, рясним курликанням очікуваних птахів, що вертають з чужого вирію, бездиханним проваллям десь між скель гірського хребта, оповитого сипким киснем, що наскрізь проколює пори твого тіла, згустком металевого мосту, що повис над тою ж безоднею, вчепившись попередньо гаками у твої дві півкулі виноградною лозою, що проникає десь у не відвідані ще твоїм пізнанням кути середини тебе, твого наповнення, твоєї субстанції…
Залишай його. Бо перевтілення має два протилежні кінці слова, де склад закритий, що закінчується тобою, з тебе і розпочавшись, і відкритий – де обвуглення всього написаного таке велике, що перламутровий місяць, який намагався потрапити між ті стіни, лякається власного відображення на сторінках надрукованої весни.
У кожного своя проща і своє прощення. У кожного свій дзвін і дзвонар. І лише потреба у світлі у кожного одна і та ж.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418040
дата надходження 13.04.2013
дата закладки 13.04.2013
єдине, що вміє мовчати вголос - дахи багатоповерхівок.
вони надто окислені бібліотечними стінами неба
і цегляними меридіанами, з котрих проростають волошки.
там завше пахне жовтим,
мабуть, через те, що сонце
кожного ранку приходить туди на сніданок.
п’є каву, читає газету і падає ниць у руки усім перехожим,
аби поділитись надлишком кольору.
дахи медитують у контурах ліній життя на долонях,
танцюють із вітром в найближчому комині,
переїдаються солодом кроків напівбожевільних істот,
що мріють стати птахами.
вони такі рідні, торкаються шелесту серця
засмаглими лицями,
і кимось змайстрованими літаками…
єдине, що вміє мовчати вголос – дахи-капіляри,
де крутиться в сальсі травнева весна.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417662
дата надходження 11.04.2013
дата закладки 12.04.2013
Сімпсон Фландерсу: "Чи може Бог нагріти котлету так сильно, що потім не зможе її з'їсти?". Це схоже на притчу про філософа, який знайшов пляшку з джином. Могутній джин вилітає з бутилки і питає:
- Чого бажаєш?
- Ти все одно незможеш це виконати- відповідає філософ.
- А ти загадай. В тебе є три бажання.
- Гаразд. Створи непідйомний камінь.
Джин створив непідйомний камінь.
- Підніми його.
Джин не зміг його підняти бо він непідйомним є.
- Піду далі практикувати свою майстерність- сказав джин і залетів назад в пляшку.
А філосов залишився один, він думав далі про своє ї вдивлявся в море.
Не можна мати те, що вже маєш. Не можна підняти щось без опори.
Ні одне з двох бажань не було виконано, а третє... де воно ділося?
Колись передімною розпинався один чоловік розказуючи, що бог скрізь, у кожному з нас, в кожній травинці, комашці, землі, небесах.
-Якщо бог скрізь, то в дияволі він теж є?
Запитання яке він нечикав, не звик чути примусило відпвісти трішки замешкавшись.
-Мабуть такє
Це речення збило його з ніг. Його погляд був розчавленим. Він не міг не погодитись, в нього не було сил парірувати, як і в мене досі... нема.
Сподіваюсь ти зі мною не погодисся.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410022
дата надходження 18.03.2013
дата закладки 06.04.2013
будь готовий перебороти страх висоти.
будь готовий заради неї:
підкорити ночі земні
та
самотні асфальтні світи,
розкопати бажання в собі - що блукало пісками пустелі.
будь готовий пробиратись крізь полум'я жарке.
будь готовий заради неї:
ламати пороги квартир
та
рватись крізь небо терпке,
знайшовши її у собі - будь крилами ближче до стелі.
будь готовий розбитися птахом об скло.
будь готовий заради неї:
падати сотні разів
та
одного разу залетіти у вікно,
потрапивши їй ніжно в руки - до щастя людини твоєї.
будь готовий повернутись до неї крізь час.
будь готовий для неї:
зупинитись на мить
та
обіймами
без гучних фраз
відчувати тепло її рук - блукатись пісками пустелі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412529
дата надходження 26.03.2013
дата закладки 06.04.2013
впертим поглядом заглядати у прозоре вікно.
відчувати,
як зовсім тихо б'ється маленьке серце.
голос дитини,
що
проривається крізь оголене скло.
душа людини,
що на погляд сумний обернеться.
впевнено звикли говорити за спиною найкращих,
найгірше.
дивитись, як болить в грудях друзям,
немов вороги.
впевнено наголошувати,
що нам насправді від цього ніяк не ліпше.
навіть не беручи до уваги,
що
вони зовсім такі, як ми.
будувати самостійно ілюзії у пустих кімнатах.
не надіятись на краще - це звичка порожніх людей.
зникати та повертатись,
немов кожний твій вчинок залишається на канатах:
там,
де бракує нам сонця.
там,
де замало ідей.
впертим поглядом заглядали мої очі у прозоре вікно.
відчували,
що не варто заглядати у далеке майбутнє.
живити тільки так,
як
тобі подобається,
ніколи не намагайся розбити оголене скло.
за яким ховається серце дитини,
що
марить мрійливими минулим.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416010
дата надходження 05.04.2013
дата закладки 05.04.2013
Передмова:
Не лети так швидко, не біжи по рядках. Сповільни темп хоч на секунду: ти все ще встигнеш. Зупинись.
1.
Привіт, моя люба. Ще не час, кажеш? І чого ж ти не встигла зробити? Задумалась? Отож-бо!
Вгадай, хто. Правильно, власною персоною: а ти уявляла мене з німбом над головою? Так, зараз буде страшний суд. Ну не настільки страшний, як його описують, та все ж... А от перебивати не гарно.
До Раю? Не сміши мене! Ти ж знаєш, що вбивцям дорога тільки в пекло. Не вбивала? Ні, я не людина щоб помилятися. Згадай того хлопця, ти ще його "романтичком" називала. Не пам'ятаєш? А я покажу.
- Привіт
- Привіт, як ти тут опинився?)
"Йшов за тобою, по слідах. Вічність. Як тільки з'явилась на горизонті- відразу зрозумів, що сонце не таке яскраве як твої очі."
- Я тут кожного дня обідаю.
- І я також. Чому я тебе раніше не помічала?
"Бо ти не вмієш виділяти особистості з сірої маси."
- Не знаю: мабуть, ти просто уваги не звертала.
Затишнє кафе в центрі великого міста. Обідня пора, коли офісний планктон випливає зі своїх теплих кабінетів. Всі столики заняті відвідувачами, які вбивають час розмовами ні про що.
Ваше знайомство. Згадала? І знову "я не вбивааала", "якась помииилка". Не вбивала? Дивись далі.
- ...га-гха-ха-ха-ха!!! І що було далі?
- А тоді він каже: "Наші стосунки надихнули мене написати вірш, присвячений твоїм очам"
- "Очам!" Ха-ха-ха-ха! Ой не можу!
- Гха-гха-га-га! Пікап майстер!
Те саме кафе, але обстановка дещо інша. Пізній вечір: кілька людей сидять біля стійки, якийсь чолов'яга за крайнім столиком в напівтемряві. На фоні інших яскраво виділяється шумна компанія. Це вона сидить за тим же столиком, а поряд на шести стільцях розмістилися її друзі.
Де вбивство, питаєш? А ти і зажиття така неуважна була. Придивись до того хлопця у кутку. Так, саме він! Не знала, кажеш? І що з того, що вени не порізав і не повісився? В людини душа вигоріла того вечора. Ти вбила його, розумієш?
А нічого! Раніше треба було думати, тепер вже не виправиш: душу йому назад не пришиєш. Навіщо ти це зробила? Посміятися? Смійся: суд закінчився і вирок винесено: винна. Сльози не допоможуть. Перед ним вибачайся. Заберіть її, і так справ повно.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404110
дата надходження 25.02.2013
дата закладки 05.04.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 05.04.2013
Людське життя - це контрастний горизонт подій, у якому кожен переходить з багряного сходу на перламутровий захід. Людина через долю секунди стає іншою: змінюються її переконання, світогляд, думки та вчинки. Двічі в одну річку не ввійти, як і не стати вам тим, ким були хвилину тому. Зміна - це мотивація до щастя. Ви змінюєтеся- значить ви живете.
Людина схожа на метеор. Коли це тіло проходить крізь атмосферу, воно залишає в небі яскравий слід, який ніколи не запалає знову на колишньому місці. Люди думають, що коли все добре, стабільно та надійно, тоді і можна вважати себе щасливим. Та наскільки ж вони помиляються! Це все миттєво переростає в буденність, до якої людина швидко звикає, як і монотонне відчуття щастя переходить у звичайний стан, від якого вже н́ічого чекати. Як би не було легко та на перший погляд чудово, без змін люди приречені на крах справжнього колоритного життя. Тоді й починається існування, навіть якщо ви знаходитесь на "сьомому небі".
Краще спотикатися, падати та всоте підійматися, але саме тоді ви відчуєте бажану ейфорію, яку дарує всесвіт, у якому творите і вдосконалюєте своє життя. А по-іншому, людині й повітряні замки набридають, якщо в них нічого не змінювати.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414726
дата надходження 01.04.2013
дата закладки 04.04.2013
Замість прологу
Лежав на піску,повністю розслаблений,заплющивши очі,згадуючи дівчинку,маленьку босоногу,світлу дівчинку,ніжну, єдинорідну і розсміяну-ту яка була для мене всім.Я лежав і дивився,як море земне зливається з морем небесним-утворюючи єдине вселенське море.
1
Ранок.Будильник.Болить голова.Старші говорять,що мігрені від нервів і від надлишку думок.Я думаю якраз навпаки-голови пусті,люди пасивні,бездіяльні і перелякані.
Я почав писати ці записки,як примітивну спробу власного самоаналізу.Але якщо хтось впізнає в них печать покоління,побачить самого себе,чи навіть(що малоймовірно)зуміє завдяки цим рядкам змінитися на краще,я буду тільки радий.
2
Можливо хтось спитає мене,чому я не датую свої нотатки...А хіба дати мають значення в контексті вічності?
3
Дивитись на сонце крізь пальці...Я завжди це обожнював.В цьому було щось небесне, тепле,
світлоніжне і дитяче.
Я лежав і дивився таким чином на сонце,моє власне земне сонце-мою маленьку,яка лежить поряд,тут же на піску,тримаючи мене за руку.
Я дивився в небо і подумки дякував Богу за те,за те що в мене є це чудесне дитя,єдине що приносить відраду моїй стомленій згорьованій душі.
4
Вона прокинулась.Глипнула заспаними очима,наче згадуючи де вона...Я нахилився і поцілував її в чоло.Вона любила коли я так робив-казала що в цьому є щось дитяче.
-Ти не спиш?Чому?-вона уважно глянула мені очі,розбурхуючи мені душу своїм темнокарим морем.-Знов думаєш?Не думай,ні про що не думай!Не думай,чуєш? Всі тюрми у тебе в голові...Давай спати...Ще рано...
Вона м*яко перекотилась на правий бік,обіймаючи мене,а потім поцілувала так ніжно,терпко,як вміла тільки вона.
-Ні,маленька,пора вставати!
-Не треба,не хочу,хочу спати!Тут з тобою...Вона розтяглася на мені,і,притиснувшись всім тілом,почала мене цілувати:губи,обличчя,шию,знов губи,-ніжно,пристрасно і довго...Потім вона обійняла мене і знову заснула,мирно сопучи мені в шию.І я, врешті решт, не маючи ні сили,ні бажання противитись їй,також здався Морфеєві, упокорений ранковою ніжністю.
5
-Знаєш,кохана,у чому полягає сутність людського безсмертя?У нас в запасі завжди є одна секунда,-сказав я дивлячись на годиник.
-Тоді я хочу прожити її з тобою!,-сказала вона безтурботно сміючись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415330
дата надходження 03.04.2013
дата закладки 03.04.2013
дівчина
перестала квітнути,
стала собі кліткою,
знітилась.
стала собі сповіддю, зраненою пташкою,
обернулась відгуком в лісі заблукань,
їй самотньо гаснути, і лишатись страшно їй
в співах омольфарених мавкових повстань.
дівчина
що лила́ся сяйвами –
розлетілась зграями
лютих гайворонь.
обірвалась голосно, як відлуння зтужене,
огорнулась росами скривджених століть,
мов звіря налякане, розійшлася ружами,
розгубилась трепетом в стогін верховіть.
ласкою
в клекоті осінньому,
тихми говіннями
позосталась Вам.
дівчина, що лила́ся сяйвами...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415048
дата надходження 02.04.2013
дата закладки 02.04.2013
Знаєш, як боляче падати вперше із неба?
Крила ламаються, й варто іти по землі.
Та перемога - єдина безглузда потреба,
Хай би все інше розтануло десь уві млі.
Думаєш, легко свої забувати поразки,
Ті, що руйнують хвилинні усі міражі?
Тижні останні, немовби з невдалої казки,
Майже вбивають. І все. Я таки на межі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414558
дата надходження 01.04.2013
дата закладки 01.04.2013
Мовчання-безодня без слів і без сліз....Прокурений тамбур і сотні чужих облич,ти падаєш,ти летиш не вверх,а вниз,тебе поглинає ніч!
Ну взяв ти квиток на потяг,ну їдеш ти, а куди?до істини,до води?
Чи до чергової брехні?тікаєш від її темнокарих очей?А в чиї потрапиш? І ЧИ ПОТРАПИШ ВЗАГАЛІ?Тікаєш від слів,від сліз,від почуттів,від долі-розламаної на" до" і "після?"
Ти(тебе колись якось звали,у тебе ,як і у всіх,було ім*я,та ти його забув,загубив,розміняв на сумніви,на страх,на відсутність боротьби, і безколірність власного животіння(бо навіть ти сам не насмілився б назвати життям своє жалюгідне існування,зіткане зі спогадів,перманентного відчаю та відсутності будь- яких перспектив...)
Але на щастя наші плани не завжди збігаються з небесними...і ти ти порошинка,пил у списку,таких же як і сам,бессмертних душ,ти який на все дивиться крізь мольберти і фарби очима художника,очима творця Божого вогню-новітнього Прометея,зброєю якого є пензель,а а не меч,ти також знайдеш своє щастя,проте шлях твій буде нелегким....(А хіба колись було інакше?)
Ти мусив пройти крізь власні терни,потрапити у власне Заздзеркалля,щоб насправді зрозуміти чого ти хочеш...А хочеш ти ,як і всі смертні зрештою,простої і звичної,але безсмертної і вічної Любові...
27.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414400
дата надходження 31.03.2013
дата закладки 31.03.2013
її знайшли під ранок перехожі
холодну зі сльозою на щоці
на асвальтованій, брудній дорозі
із телефоном в покаліченій руці
каштанове волосся розвивалось
а одяг на лахміття схожий був
і всім не байдуже що сталось
диковинка - дівочий гарний труп
-Вона дурна, то все лихе кохання
-їй розуму бракує от і все, -
навколо чулись лиш самі зітхання
і вітер далі їх несе
її сердЕнько перестало битись
вона собі відради не знайшла
прийшовши й небу помолившись
під колеса авто вона лягла
...ніхто ніколи не пізна причини
нікому не дізнатися на що
і ради чого молода дівчинА
знайшла відраду під лихим авто
вона йому востаннє написала:
"пробач і дякую за те що просто є
за те що не спитаючи кохала
хоч знала що ти щастя не моє"
в останнє...більше - це ніколи
і чути відголос думок
востаннє..більше жодної розмови
і серце, душу під стальний замок
її душа все спокою шукала
чекала і надіялась на щось
у світі мрій дівча ще мандрувало
і прагнула щоб все збулось
...а він?? ось знову написала
а його серце інша опіка
її немов листок перелистала
і в ньому іграшку знайшла
дівоче серце обливалось кровю
і розум впав навколішки без сил
скорилась нерозділеній любові
її покликав автостради схил
останнє слово: памятай будь ласка
останній видох вдох, і на щоці сльоза
і все: вже знята з ролі маска
на зустріч в пекло...може в небеса
а нАвколо летять автомобілі
нещирі люди майже розійшлись
знайшла себе назавжди у могилі
і відпустила те кохання в вись
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=274367
дата надходження 09.08.2011
дата закладки 31.03.2013
вибач мене,
за страждання, що я спричинив.
не хотілось би так, не вернути вже часу назад.
як Ікар я хотів,
підійматись ще вище вітрів,
залишаючи світ,
на шляху міжміських автострад.
вибач мене,
за страхи, що тобі я віддав.
надто швидко ламаються замки з крихкого піску.
прикрість - камінь душі,
що тобі цього болю завдав,
написавши історію: прикру та досить сумну.
вибач мене,
за казки, що тобі не читав.
ти послухай крізь стіни, крізь небо та тільки не плач.
надто пізно знайшов,
надто пізно тебе зрозумів,
надто пізно збираю обгортки порожніх невдач.
вибач мене,
ти почуєш мій голос чи ні?
залишаю молитвою пам'ять у власній душі.
ти далека від снів,
що минають на протязі днів.
я далекий від неба, що мало насправді мені.
надто мало мені.
3.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414342
дата надходження 31.03.2013
дата закладки 31.03.2013
Ранок. Кроки. Кава. Очі.
Погляд. Дотик. Подих. Ночі.
Вікна. Стіни. Двері. Долі.
Руки. Пальці. Сльози. Воля.
Ревність. Фрази. Пам'ять. Відстань.
Серце. Пульс. Кохання. Квіти.
Сни. Думки. Слова. Бажання.
Потяг. Рейс. Квитки. Прощання.
Біль. Розлука. Швидкість. Всесвіт.
Час. Душа. Востаннє. Жести.
Завтра. Ніжність. Зустріч. Вперше.
Ти. Завжди. Живеш. У серці.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414357
дата надходження 31.03.2013
дата закладки 31.03.2013
повітря стає крихкішим ніж лід навесні
бо воно надто зім'яте
надто голе на твоїх долонях
на його вилицях рубці від дощів
а на його дощах рубці вулиць
простелених пізньообіднім сонячним туманом
актори його театрів давно живуть під мікроскопами
бо тіло іноді потребує тісняви
туманам легше
вони відданіші
а кисень приречений бути використаним
і у відповідь на глибокий видих
струна забринить нотами мовчання
ніколи не довіряй тим
які йдуть тихо
їх виходи пропорційні вертанням
ніколи не створюй барикад довкола свого голосу
він поїдатиме тебе з швидкістю вітру
який мчить на зустріч крилам ластівки
і тільки небо байдуже спостерігає за ними
воно надто високе
щоб співчувати
воно надто твоє
щоб вміти бути поруч
або падати тобі на груди
в бажанні розбитись вщент об скелі
що оточують ритми серцебиття
або биття серця
чи його вибивання з-під в'язниці вицвілих ребер
чого ж тобі треба?
любий мій друже
запитую в твоїх слідів та вони мовчазливі
зберігають лиш часточку твого бажання
з яким я завжди поряд
з яким я засинаю і прокидаюсь
яким я невиліковно хвора
може залишся під моєю шкірою
сотнями комашок
які хаотично рухаються
від кожної спроби гарячого дотику
вони люблять крапки
а ще інфіковані посмішкою
котру ти залишив мені позавчора
коли поспіхом збирався в чужу підсвідомість
твої подорожі мене завжди гнітять
ти ніколи не повертаєшся
повертається хтось інший
у твоєму втомленому тілі
яке перед стуком у двері
проковтнуло кілограм тиші
ти завжди йдеш з ним
залишаючи пасмо свого волосся на старій полиці
і свій запах у моїх зіницях
і свій погляд десь на потилиці
серед непрочитаних чужиг книг
там заховався ледь відчутний порух твоїх відвертостей
нашому повітрю таки треба вилікуватись
відкоректувати вилиці
або стати відкритими ранами
які не гоїтимуться
як не гоїшся в мені ти
і кінець твій стане моїм початком
а мій кінець не стане початком тобі
ти не шукаєш пристанощів чужого духу
ти просто йдеш
щораз беручи мене за руку
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414350
дата надходження 31.03.2013
дата закладки 31.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 31.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 27.03.2013
Коли наслідками несправжностей залишається лише поломаний вітер в долонях, з котрого перед вживанням повиймали артерії і зашили крик ворона, суцвіття хвої пахне зимними вікнами. І єдине, що залишається – розглядати день у розрізі по той бік світла, а якщо пощастить, то й світу.
… Кожне глухе слово має більшу вагу, аніж почуте, бо дихає пузатими літерами і тримається за невидимі нитки всесвіту модерними променями надії воскреситись. Воно вперто проходить кожну стадію атома, кожен помах пера, кожен скрип мислетворчої функції дерева і лягає на скроню паперу.
…А тоді починається вихор. До його кам’яних боків прилипають інші, перед тим вже сп’янілі ідеями міжядерного простору передати імпульси мозку. То подібно народженню яблуні, а радше її цвіту, коли кістяк нема куди діти від квіток блаженного спокою. Так складається текст, наскрізь промоклий білим, без відтінків годин, кілометрів і звивин. В ньому сенс уже є, на ланці незакінчених речень проростає сприймання інших дотиків логіки, асоціацій, пізнань і чуттєвостей. Там границя крихка і для кожного сплетена порізну – все залежить від пережитих миттєвостей і реакцій на холод.
… Такі муки народження вічного пропорційні вагітності жінки. Бути хворою віршами – найчистіше . І воно не змивається. Але є зворотня дія, як зворотний займенник "Себе"...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411483
дата надходження 22.03.2013
дата закладки 22.03.2013
Я небагато знаю про любов.
Мало і в теорії, і в практиці,
Але я можу повторити знов,
Що поки ми є в одній галактиці,
Я не перестану вірити.
Я нечасто зустрічаю людей,
З якими би хотілось залишитись.
Я не боюся безсонних ночей
Тож поки серце продовжує битись,
Я не перестану вірити.
Я можу в тобі помилятися,
Та впевнена, що все ж маю рацію.
З тобою можна не боятися,
Хоч ти схожий на галюцинацію,
Я не перестану вірити.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373999
дата надходження 28.10.2012
дата закладки 20.03.2013
Мати доню із садочка
забирає пізно.
Та жалітись мамі стала,
як їй тяжко, дійсно.
- Я ходити в той садочок,
мам, не маю сили.
Нині ось Іринка вредна
в ніс мене вкусила.
- Певно, ти їй щось не дала?
Бачиш, ледь не плаче.
- Як не дала! Я ж не жадна.
Двічі дала здачі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410769
дата надходження 20.03.2013
дата закладки 20.03.2013
Ти говориш годинами - я би воліла мовчати.
Відчуваю, що надто багато в повітрі півслів.
Нам рахують хвилини лише мовчазні циферблати,
Хоча їм і набридло життя у полоні дощів.
Ти ідеш так повільно. Тобі уже близько до раю.
А мені, відчуваю, ще йти кілометрами снів.
Це банально звучить, але я тебе досі чекаю,
Хоч мені і залишилось, певно, лиш декілька днів.
Ти шукаєш баланс, відпускаєш минуле безжально.
Я ж фрагмент, тільки спогад, що досі не знає, де ти.
Мабуть, краще піти, бо лиш так буде все ідеально,
Бо лиш так збережуться назавжди забуті світи.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410680
дата надходження 20.03.2013
дата закладки 20.03.2013
Намалюй мою тишу на вічно зимових фіранках
І мовчи філігранно, допоки згоратиме рай.
Я втомилась шукати тебе у холодних світанках.
Та і ти не знаходиш мене, тож, напевно, це край.
Опиши краще вічність, яка завмирає у прозі.
Це ж не наше буття, та і що тепер значать слова?
Ще раховані дні – і замерзну. Душа на морозі.
Календарність вбиває, і віра немов нежива.
Розкажи про дороги, якими хворію хронічно
І які починають боліти не лиш восени.
Я лишаюсь з тобою. І байдуже, що не логічно.
Ти – єдиний, з ким зможу втекти до нової весни.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410204
дата надходження 18.03.2013
дата закладки 18.03.2013
Таким байдужим і пустим, востаннє, небо було кілька років тому. я чудово запам*ятала той день. все так само стікали краплі по холодному склу, запотівали вікна в транспорті і хтось вже почав малювати перші написи кохання на них. дерева так само вигинались зі сторони в сторону, а вітер був безжальним. Саме тоді я побачила його, з такими самими пустими очима, як небо того дня. він збирав останнє сухе листя і ховав у кишені.
- Навіщо ти це робиш? - запитала я, вперше спостерігаючи таку картину.
Він підняв на мене очі, пристально дивився хвилину-другу, а потім тихо промовив:
- Воно більше не повернеться.
- Але ж буде інще, -вирвалось у мене.
- То воно і буде іншим, - з опущеним поглядом сказав він.
Бачити шось менш абсурдне мені не доводилось, тим паче з моїми то різносторонніми і варіантними поглядами на буденність.
Навколо люди проїжджали в маршрутках, з-під землі відчувались поштовхи від метро. Накрапала повільна спокійна мряка. мої чоботи промокли настільки, щоб неозброєним оком зробити висновок, що ноги мокрі теж. я стояла і спостерігала, як бережно він збирав, і як безжально м*яв те листя, засовуючи в кишені. я подивилась на небо..сіро-біле, навіть не кремове, не молочне і не кофейне. Чорні води Дніпра здавались силами зла у порівнянні з доброю, але сумною білизною неба.
- я вже закінчив, - сказав він, підійшовши до мене зі спини.
не знаючи, що відповісти я просто змовчала.
Поряд пролітала голубка. з крила випала маленька пір*їнка і прилетіла прямо до його рук. Це здалось мені якимось таємним, навіть містичним. з ним говорило все, що було природнім, і так само відштовхувалось те, що було людським. мені хотілось в нього запитати, що то за абсурд відбувається, але мовчання було єдиним моїм голосом. в тій же тиші ми пройшли по скверу і сіли на обочині дороги. Нашою півкулею панувала осінь, монархічна, манерна на настрій жіночка-осінь. Вона чогось від нас хотіа, щось доводила, лякала вітром, що свистів у вухах і, одночасно, показувала ніжне танго кольорового листя, почуття, які ховає в собі природа.
- То навіщо це тобі? - все ж спитала я.
- в мене нема трофеїв за цю осінь - спокійно відповів він.
Я відчула, наскільки приємний у нього голос. його очі змінили колір і стали темно-сірими. Листя виглядало з кишень.
- Ти збираєш трофеї кожної пори року? Що ти взагалі маєш на увазі, під словом "трофеї?"
- Ні, лише осінні. Звичайні згадки на кожен рік. Після того.
- Якого? – моя цікавість не витримала.
- Того самого, - з тою ж лаконічністю і ясністю відповів він.
Ми ще трохи посиділи. Я відчула, що ноги мої, мов в акваріумі і зібралась іти. А чого, по суті я хотіла? Сама завела розмову з навіженим, що збирає осіннє листя, ще й , мабуть, після того, як його залишила дівчина. Інакшого пояснення я не мала. Цілком можливо, що він не здоровий, і краще мені просто піти.
Вже загорались перші ліхтарі, мости сяяли червоними «СтОпами» автомобілів, вітер заспокоївся. Лиш шелестіло останнє осіннє листя. Він наздогнав мене біля автобусної зупинки.
- Пішли зі мною.
Я? З ним? З незнайомою людиною. Йти? І мимовільно прокручуючи все це в голові, я пішла за ним. Ми йшли на відстані витягнутої руки, тихо, не розмовляючи. Ніяких випадкових дотиків, навіть випадкових поглядів. Ніби двоє йшли по екватору з різних сторін без мети зустрічі, а просто пройти один крізь одного.
Ми зупинились біля дальнього будиночку в якомусь затишному дворику. Він відкрив двері і кивком показав, щоб я заходила. Посередині кімнати стояла металева конструкція дівчини. Вона мене захопила своєю красою і, одночасно, злякала. Коли він увімкнув світло, я зрозуміла, що він обліплює її листям.
- Хто вона? – тихо запитала я, з тим самим інтересом роздивляючись.
- Цьогорічна осінь, - почула я у відповідь.
Він дістав із кишень зів*яле сухе листя, і почав майстерно прикріплювати в тих місцях, де його бракувало. Я мовчки спостерігала, хотіла допомогти, але він заборонив.
Не відволікаючись, домайстрував свою осінь, приніс дві чашки з кавою. Ми сіли на підлозі, на якомусь старенькому пуфику. Світло мерехтіло, напівтемрява панувала в кімнаті. На стінах я помітила багато картин, блокнотів, списаних мілким почерком і чомусь зеленою ручкою. Сиділа і думала, що ж тут забула, але спокій не покидав моєї душі.
- Тобі вже час, - сказав він раптово.
- Куди? – здивовано вигукнула я.
- Підеш за осіннім листям.
Я і пішла. Довго блукала вуличками, щоб вийти з тієї місцевості. Темряву, мов решето, розріджували каплі дощу. Чого я хочу? – здивовано для себе, в голос спитала я. Ніхто не відповів. З зупинки від*їхав останній автобус, мій автобус. Довелося додому йти пішки. Я дістала рукавиці з кишені та відчула, що випало ще щось. Це була маленька фігурка сизої голубки, а до неї приклеєна пір*їнка. Ну от що за дивак? Знову задала я собі питання, але вже про себе. Дивацтво світу невичерпне.
Додому я прийшла втомлена і одразу ж заснула. На ранок виглянула у вікно і побачила, як на даху сусіднього будинку стояла та сама конструкція дівчини-осені. Вона була прекрасна, неймовірна. В мені прокинулась деяка гордість, що я бачила, як детально і обережно він майстрував її, ніби свою дитину.
Преса зацікавилась цим чудом. В Газетах писали, що її автор нещодавно втік з божевільні, куди потрапив через смерть коханої, інші писали, що сам мер замовив «Осінь», до 20-річниці своєї доньки, бо спільність у рисах дуже подібна. Але я розуміла лише одне – ці версії пусті, як тогоденне небо. Він зробив цю конструкцію, присвячуючи осені, він показав якою вона є насправді: жіночною, ніжною, як швидко вона засихає, тікає від нас в інші краї, щоб відчути і там тепло, а потім пережити загибель.
Через місяць все листя опало і засохло. Залишилася лиш металева конструкція, про яку забув вже і сам мер. Бродяги підібрали її, поділили між собою та переплавили в обмін на пляшку теплого для душі.
Пройшло вже кілька років, сьогодні повторилося те небо, сухий листочок залетів у мою оселю через вікно. На сусідньому будинку пусто, лиш ходять буденні байдужі люди, закутані в теплий одяг. Приписуючи цій порі депресії, вони забули, якою насправді є осінь, якою ніжною і теплою, вона може бути, скільки болю вона проживає за свій тримісячний цикл повторного існування. Я більше ніколи його не бачила, але взяла за звичку, збирати для себе щось із осені. Бодай маленький листочок.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370791
дата надходження 14.10.2012
дата закладки 12.03.2013
Усі казки закінчуються вночі, коли хтось прокидається від болю, розряджається телефон, перегортається сторінка книги. Тоді сюжети змінюються, проявляються невидимі межі подій і починається відлік часу. Казки закінчуються, бо люди не вірять у щастя та його постійність. Щастя – це не матерія і не предмет, не абстракція і не мистецтво слова. Щастя – це частина кожної людини. Воно проявляється в нас, відповідно до наших вчинків, та вчинків інших людей. Його не було б без людей та і з ними воно не завжди явне. Чому ми думаємо, що щастя – лише мить? А як же прояв цього почуття від того, що ми живі, здорові, в достатку і робимо успіхи? Хіба це не воно? Чому із сукупності приємного варто вибирати лише момент? Невже пам’ять не охопить весь радіус подій протягом життя? Кажуть, ми пам’ятаємо лише те, що нам треба пам’ятати. Ні, ми бережемо у спогадах лише найкраще, на нашу думку, обираючи його власними критеріями оцінювання.
Казка починається вранці, як і щастя. Коли сходить сонце, перші промені проникають у вікно, заварюється смачна ранкова кава. Далі події, емоції, знайомства, нові враження, кольорові сни. Коли ми перестаємо цінувати це, казка закінчується. Ми не маємо права викреслювати події та героїв хоча практикуємо це щоденно, ми не можемо жалітись на життя, бо якщо воно нам дається, то ми вже індивідуальні і особливі, ми не повинні опускати руки, бо на нашому шляху лише ті події, на які нам вистачить духу, щоб пережити, ми не мусимо весь час сяяти від щастя, але маємо знати, що воно – частина нас, воно – казка нашого життя.
Усі казки написані від серця та рукописним шрифтом. В них стільки людських почуттів, скільки відтінків не має жодна палітра. Казка, то є життя, щастя – його основа. Не дозволяйте невдалим подіям змінювати святе правило «Carpe diem», не дозволяйте щастю осипатись із зорями вночі.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398835
дата надходження 06.02.2013
дата закладки 12.03.2013
Я не хочу до моря: ніколи його не любила.
Чомусь легше, коли огортають холодні дощі.
Я не вмію літати, хоча таки маю ще крила.
Просто знаєш, їх завжди ховають ці сірі плащі.
Я не хочу кричати або зустрічати світанки.
Справді краще, коли не пускає мене тиха ніч.
Я не вмію тебе забувати. Повітряні замки.
І для мене ця недолюбов - то уже звична річ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408206
дата надходження 12.03.2013
дата закладки 12.03.2013
Її звали Совість і вона фарбувала волосся у чорне.Щоб здаватись не такою вже й природньою та паперово чистою.Вони познайомились на заправці.Обидвоє заскочили залити баки,а потім він підвіз її додому.Спали разом не більше року,сьогодні він часто набирає номер її телефону.Але в неї майже завжди зайнято.Тому довелось залишитись друзями.
Її звали Іронія.Єдина жінка,яка у його житті траплялась надто часто і ніколи не була постійною.Зловживала алкоголем,носила високі підбори,ними ж забивала йому в душу,ніби у асфальт,свої зради.Завжди просила грошей,ніколи не посміхалась зубами.
Її звали Віра.Якось вони навіть спробували жити разом,але вона не витримала першою...Він бив її,мучив докорами,ніколи не робив компліментів,ненавидів Вірину персидську персикову кішку,шерсть якої липла до його дорогих піджаків,ніби до меду.
Її звали Надя.І була вона молодшою сестрою багатостраждальної Віри,яка в свої неповні 16 давно вже навчилась самотужки існувати.Пліч-о-пліч з власним світоглядом.Любила льодяники і старі чорно-білі фільми,ніколи не їла м'яса.Він,здається,хотів її вдочерити,поки не почав цілувати в рот,відчуваючи збудження.Словом,Надя минула ще швидше,ніж усі її попередниці.
Її звали Серце.Вона була кур'єром і якось потрапила до його дому з жменькою писюльок.Невдахи-сценаристи випробовували долю,надсилаючи їх відомому режисеру.На щастя,це всього навсього лиш тішило його самолюбство і покращувало настрій.Як завжди, знітилась,вкусила себе за нижню губу і постукала у двері...Єдине,що... Вона невиліковно хворіла.Тому він так і не спромігся її любити.Боявся не вижити.
Її звали Критика.Це була справжнісінька фурія!Жінка-істерика...головний біль від неї не вщухав годинами,вона била посуд тоннами,гнітила себе ревнощами і багато палила.
Її звали Муза.Надміру вибаглива і педантична,смачно готувала та любила слухати радіо в туалеті.Він вважав її майже ідеальною коханкою,бо ліжка вони ніколи не застеляли.Проте, кинув її після того,коли дізнався,що у неї четверо дітей від різних чоловіків і скоро народиться п'яте диво.На привеликий жаль,не від нього...
Її звали Безкінечність.Мабуть,остання і найстарша з усіх його жінок.Тепла та віддана.Старість вони доживатимуть разом,заліковуючи собою одне одного до кісток.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255242
дата надходження 21.04.2011
дата закладки 11.03.2013
Давайте поговоримо,мені цього давно не вистачає.
Друга ночі,а маленька дівчинка поверхом вище бігає по кімнаті та плаче,плаче,плаче.
Я сама через неї нервово сіпаюсь,не можу заснути і,ніби відчуваю її синці...На колінах,ліктях,
попереку.Мені теж болить,коли мама,мов навіжена,лупцює дівчинку долонями по сідницях.Так сильно,що здається ще трохи і лусне шкіра.Через хвилину все починається знову.Тільки тепер до набридливого тупотіння можна додати істеричний,хриплий,пропалений ще за часів юності важкими цигарками голос матері.Я беру до рук уявний револьвер та імітую декілька пострілів у стелю.Нарешті цілковита тиша.
Поцілила.
Минає декілька годин після виснажливого перельоту,вже в готелі,знепритомніла від втоми на ідеально м'якому ліжку.Здається, ці матраци таки гоять рани.Розплющила очі,треба в душ і переодягнутись.Нарешті улюблені квіткові сукні і жодних тобі пальт,светрів,затісних джинсів.Жодних умовностей.Без косметики і босоніж.Треба випити.
Ще зовсім трохи і замість паперової парасольки в бейліс я запхну власний гаманець,сьорбну з барної стійки недопиті рештки і якийсь невідомий добродій,що аж вилискує,наче змащений вершковим маслом,запропонує мені випити ще.А я мовчки повернуся у свій номер,щоб
розчинитись в простирадлах,прикласти до вушної раковини мушлю та міцно спати під оргазми океану.
Бейлісу більше не кортітиме.
-Ти мені губу порвав,ідіот!-кричить вона,торкаючись болючого місця і роздивляючись кров на подушечці вказівного пальця.
Він задоволено знизує плечима,наче й хоче поспівчувати,але вперто робить вигляд,що це трапилось зовсім випадково.
Вона ображено намагається втекти з ліжка,до найближчого дзеркала,але.
Він навмисно міцно її цілує,саме туди,де помітно гематомну ранку,притискає плечима до подушки і витирає внутрішнім боком долоні вологий від сліз ніс.
-До весілля загоїться,дурненька.
Завтра вона купить свій перший в житті тест на вагітність і зрозуміє,що стане однією з тих наречених,які виходять заміж пораненими.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273477
дата надходження 04.08.2011
дата закладки 11.03.2013
Якщо ви ще досі його не бачили, я даю вам можливість прочитати цей фільм мовчки,enjoy!
Є темрява і є світло. Є чоловіки і є жінки. Є їжа, ресторани, хвороби, робота, трафік, дні...такі, якими ми їх знаємо. Світ, як ми його собі уявляємо.
Спантеличені горем, люди згадують все, що колись втратили: коханців, яких у них ніколи не було, усіх покійних друзів, вони думають про людей, яким завдали нестерпного болю. Спочатку, вражені горем, вони втрачають здатність відчувати запахи.
Забиваються у власних оселях під ковдри і серця їхні тремтять так, як тремтить молоде оленя перед дулом рушниці старого мисливця.
Проте, життя всупереч усьому невблаганно продовжується. Їжа стає гострішою, надто солоною, кислою, приторно солодкою. До цього звикаєш з часом. Значно більша втрата - це спогади, які тепер немає чим викликати. Запахи і спогади металевим мотузком нерозривно зв'язані в голові. Кориця могла б нагадувати про фартух вашої бабусі, запах свіжоскошеного сіна міг би пробуджувати дитячий страх перед стадом корів. Запах спаленого бензину міг би необачно воскресити пам'ять про першу переправу на поромі. Без запахів зникає цілий океан спогадів.
Спочатку цілковитий жах, відчуття огиди до меблів, сусідів, коханих, нерівних газонів, пакету з-під молока. Потім свідомість затьмарює дике відчуття голоду. Шлунок судомить спазмами і кожен ладен з'їсти будь-кого і будь-що, тільки щоб заповнити порожнечу всередині. Так з нашого світу зникло відчуття смаку.
Люди метушаться, сновигають, дратуються. Поступово їх охоплює несамовитий гнів, а згодом неконтрольована ненависть. Вони поводять себе двома способами: є люди, які, мов стерв'ятники, бігають вулицями у пошуках безкоштовної поживи. Люди, які за своєю сутністю затяті єретики, що вірять тільки у кінець світу. Але є інші, фермери,які завжди йдуть доїти своїх корів, солдати, що сумлінно несуть службу, ті, хто безпідставно вірить у те, що життя всеодно повинно якимось чином продовжуватись або просто не знають, що ще робити...
Люди готуються до гіршого, але завжди сподіваються на краще. Вони зосереджують свою увагу на тих речах, які по-справжньому важливі. На всьому, що за межами жирів та вуглеводів. На тендітно тонких матеріях. Колись ми думали,що Льодовиковий період підкрався нишком...Все довкола одягалось в кригу,а температура приречено знижувалась. Холод - як удар. Швидкий, болісний. Так і темрява огорнула собою землю підступно непомітно. Але спочатку були моменти піднесення, одухотвореної радості. Спільні відхилення скроневої долі головного мозку. Невимовно глибока подяка за те, що живий. Але більш за все- нестерпне бажання бути поряд одне з одним, віддавати тепло, розуміння, підтримку, прощення, любов.
Зараз темно.
Але вони відчувають одне одного... Кожен подих, і вони знають все,що їм потрібно знати. Вони цілуються. Відчувають на щоках одне одного сліди від важких,гарячих сліз, що висихають на вустах і роблять поцілунки солоними. І якби залишився хтось, хто міг би їх бачити, вони виглядали б як звичайні закохані, що ніжно пестять обличчя одне одного. Виснажені пошуком, два м'яких, теплих тіла поряд. Очі заплющені, не помічаючи світ довкола. Тому що ось як продовжується життя! Дотиками, відчуттями глибоко зсередини, наосліп.
Саме так.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305608
дата надходження 10.01.2012
дата закладки 11.03.2013
Бог не без милості,козак не без долі!
в якій би ти не був неволі,
В якій би ти ти не був клітці,
на вістрі якої б спиці,
В тілі-в серці чи в душі,
здавалося б на останній межі,
Допоки ти живий,
Допоки віриш ти...
Всі тюрми в В голові:
Не бійся і лети!
Допоки вірять в тебе,
Допоки віриш ти,
Допоки ти син неба,
З безодні Доброти...
ЇЇ Долонь,Губ і Очей,
солодких,зоряних ночей,
Вона в тобі-Вона твоя любов,
В тобі не кров рабів:
В тобі-арійська кров!
Трохи тепла і вранішнього Сонця,
Щось на зразок Янгола-охоронця!
Можливо ти для неї дар,
Намісник Бога-Аватар,
А може просто так,
Випадковий знайомий юнак,
Людина просто -перехожий,
Ні на кого більш не схожий,
З тих кого вона раніше знала
Життя- це величезна зала,
В якій ніколи наперед не знаєш,
Які ти Двері відчиняєш?
На що ти уповаєш,Душе?
Я Її спокій не порушу!
Любов-примара:
Істинне лиш небо!
Нового кошмару,
аж ніяк не треба!
ВесНИ,мани,вІЙНИ!
фальшиві кольорові сни,
Кому це треба?Ні нікому...
Списати все на перевтому!
І впасти в березневу кому!
Чи випити на брудершафт із самотою?
Моя душа була Веселою- живою,
Не золотою не іржавою-Святою!
Тепер вона стікає гноєм,
Моїх недоперестрахів,
Одним із багатьох вовків,
Яких і так багато на Землі,
Століття мертвої петлі,
З якої виходу немає,
А якщо є-за небокраєм!
Путі туди ніхто не знає,
І я нічого не чекаю ні від кого...
Химерна і дивна у мене дорога:
Через терни продираюсь До Зірок,
Болить,кривавить кожен крок!
09.03.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407415
дата надходження 09.03.2013
дата закладки 09.03.2013
№1
Спочатку "Я любитиму тебе вічно", а потім "Вибач, наші прямі стали паралельними"
Любов - це мінлива річ. Хоча яка це любов. Давайте дивитися правді в очі. Більшість підлітків зустрічаються один з одним тільки заради того, щоб не бути самотнім.
Ні, я нічого не маю проти тих, хто справді кохає один одного. Але я категорично проти цих "пластмасових" стосунків. Це дуже егоїстично.
А ще гірше, коли одна людина любить іншу, а та її використовує.
Жах!
№2
Любов і кохання, то є суть почуття. А почуття це частина інстинктів. Великий, гарний самець, усі його хочуть, він усіх б*є, ото гарна партія! Від нього будуть такі самі тупі дітки, а тупим і наглим на землі живеться легко. От інстинкт і підказує - оце бидло з цигаркою і є твій принц.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407382
дата надходження 09.03.2013
дата закладки 09.03.2013
Якщо все небо стало чорним,
І ти не бачиш куди йти,
Здається все нерукотворним
І хочеться лише втекти.
Згадай найкращі всі моменти
І усміхнись сама собі,
Бо все життя лише фрагменти,
Які розкласти лиш тобі.
Я буду завжди поруч тебе,
І навіть всі вітри землі
Не виведуть мене із себе,
І не сховають у імлі.
А твоя усмішка чарівна
Розсіє всю ту чорноту.
Лиш пам’ятай, що ти царівна
Та маєш душу золоту.
© Віталій Мочарський
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407347
дата надходження 09.03.2013
дата закладки 09.03.2013
читай мене о 4 ранку
тоді мої вірші пахнуть мінорністю
згустками тиші
висот
і блакитним кольором
читай мене завжди пошепки
вони тривожаться голосу
вилітають через вікно
і падають додолу
злітаються тінями до когось на плече
і затягуються петлею з ворогом
читай мене без одягу
вони теплі
і тобі не буде холодно
читай їх в темряві
ти відчуватимеш пульс
кожного слова зірваного з дерева
чи стукіт його у двері
вони тупцюватимуть по твоїм тілі
босими ногами
ковтатимуть кожен твій порух
і підноситимуться кивками в стелю
читай їх повільно
і обов'язково з паперу
читай і не дихай
аби не сполохати
накрий їх ковдрою
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407044
дата надходження 07.03.2013
дата закладки 08.03.2013
Кожен тиждень телевізор
Видає такі дива,
Що долоні аж пітніють,
Ходить колом голова.
Ковбаса – то все отрута!
Фарш купив – і на той світ.
До прабабці вмить потрапиш
Передати свій привіт.
Тара теж страшна отрута.
Молоко із порошків.
Масло виготовить можуть
З будь чого і без вершків.
Та учора кум примчався.
Від новин він так зрадів,
Що негайно поділитись
Цим зі мною захотів.
Каже, буцімто з’явився
Дуже чесний виробник.
ВСЕ на етикетці пише,
Що у виріб класти звик.
З кумом у «Сільпо» побігли.
Ось товар новенький!
Лупу чималу дістали
Дурники старенькі.
Напис «ЧЕСНИЙ ВИРОБНИК»
Видно і без лупи.
Почали читати всі
Літери до купи:
Склад, умови зберігання,
Термін та придатність.
Прочитали геть усе
Про його діяльність.
А в кінці читає кум,
Не повівши вухом:
«Всім споживачам смачного
І земля вам пухом!»
2010
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406474
дата надходження 05.03.2013
дата закладки 05.03.2013
Хто досягне мети і свої цілі?
Суцільні думки це цінність у світі звірів!
Я вірю в героїв які порою клеять дурнів
Самим собою буду тільки в істинному колі друзів
Зусилля марні якщо нема таланту
Ти віриш в доброту людей?якщо віриш то марно!
За хмарами марю літаю рвуся у снах у космос
Та хто лукавить видно немов у ночі фосфор
Осінню босим та за вікном ще не морозить
І мої вірші досі ще не звучали у прозі
Я пишу з розумом розвиваючи події
І моїм козирем є буденність сіра
Дрес код на правду як правило вступить і дію
І маніфести не змінять майбутнє дітям
Живу за вітром але віддано своїй справі
Правда чиста але гірка як кава
2куплет
По суті я не мовчу коли осудять
Та гірка правда краще ніж брехня подумай
І запорука не втому що ти слухаєш
вуха не для того щоб приймати брехні звуки лиш
Я в насолоді бо фанат мелодії
І нехай фабричні рими в моді є
Та з часом буде все від успіху до грошей
А для мене головне почутий хоч і босий
Реп це праця для мене зошит в папці
І анотації в типі реінкарнації
Нові новації планетного напливу
мені малому колись надали сили
Освоїв крила та пил засіяв очі
Я не допустую щоб заклеїли рота скетчем
Один це точно зрозуміє що я хочу
Можливо всі дізнаються чій це почерк
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372692
дата надходження 22.10.2012
дата закладки 05.03.2013
ці останні години зими завжди мають свої особливості
ковтаючи похапцем коліна абсолютної рівноваги між паузами
сформованої раніше дійсності
осипаються додолу сонними вистрілами споминів
у когось вони усвідомлені
у когось почуті з вулиці
в інших з суцільних доторків
розкидані по підлозі
чи притулені до вуха
слизькі
перебуті у стані абстракції
пронумеровані
втоплені у вині
а когось досі змушують здригатися
від пошматованості своєї тиші
але в цих ось годин є одна таки надособливість
усі вони
які б теплі чи помнуті не були
як би не свердлили долоні
як би не пірнали у скроню
як би не гуділи
лущились
відступали
лоскотали
плакали
заспокоювались
ранили
мандрували
шпортались
тремтіли
воскресали
і знову тліли
на уривчастому хлюпоті водоростей
всі вони колишні
а колишніх залишають позаду
в нас курс
на весну-цунамі
і її фонову композицію
обіймів
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405046
дата надходження 28.02.2013
дата закладки 01.03.2013
А я звикну до тиші так само, як звикла до кави,
Хоча завжди нестерпно любила лише чорний чай.
Просто справді набридли до болю дешеві вистави,
Не наблизили нас ще до пункту призначення "Рай".
І що далі - не знаю, та поки рахую години,
Що лишились до літа чи, може, усе ж до весни.
І щоб жити тобою, записую навіть причини,
Але як бути поруч, коли поміж нами - півсни?
А я звикну до цього чекання, як звикла до метрів,
Хоча ті часто ділять людей, та не завжди навік.
Треба душу закутати в ковдри чи в кілька ще светрів,
Рахувати секунди та порухи твоїх повік.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405050
дата надходження 28.02.2013
дата закладки 01.03.2013
Відвів покірно очі , згадав про минуле,
закрився і правду втаїв,
змінився , стара гра тамогочі , набридла
набридло і непотрібне ,
сховався бо і світ тобі надоїв.
зневірився , зраджений
й забутий самотність сестрою ти прирік ,
а чомусь погляд той розкутий змінивсь на холодний всього за рік,
опустились й руки,
думка почала боятись висоти,
та від розлуки, не міг тебе ніхто вберегти...
здавалось б усе життя попереду
здавалося мрії почнуть збуватись
тільки от з середи по середу,
не вийде з нею зустрічатись...
не плач, тримай серце у руках
міцніш, не жалій і не благай у неба, кохана твоя уже в небутті, а іншої тобі не треба...
Знаю як боляче та тільки підведись, немає сенсу втікати від самого себе, ти не вгору ти вперед дивись,
вона живе й досі- живе для тебе...
БІЛЬ.. з часом він мине,
рана загоїться і сльози кристаликами попадають додолу,
ти просто обійми , обійми мене
І ходім , ходім мерщій додому...
І ти знову сядеш за її портрет,
Я приготую міцну розчинну каву,
І буду поруч, візьму теплий плед,
Спостерігатиму як ти малюєш Аллу.
Я тихо- тихо підведусь,
Стримаюсь, хоч хочу обійняти,
За тебе, за тебе я боюсь
Люблю а ти не перестаєш її кохати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404180
дата надходження 25.02.2013
дата закладки 25.02.2013
Я відпустила, та досі неначе в пустелі.
Трохи бракує твоїх напівсказаних слів.
Треба звикати. І мої постійні дуелі
Дряпають знов кілометри осінніх віршів.
Просто чекаю. І це уже стало хронічним.
Зовсім ще трохи лишилося нам до весни.
Що буде далі? Чи ми це назвемо вже вічним?
Може, мене забереш у свої недосни?
Нібито звикла, та кисню замало в пустелі.
Знаєш, без тебе - ніяк. Рахую кімнати.
Ти просто зник. Давно висохли всі акварелі.
Ти повернешся? Чи вірю? Якби ж то знати...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403145
дата надходження 21.02.2013
дата закладки 22.02.2013
...Інколи буває так, що ритм твоїх думок і їх хаотичний порядок віддзеркалюється в зіницях якоїсь досі не знаної людини. І в такі хвилі (зазвичай вони дуже короткі і слизькі) несподівано для себе відкриваєш новий екватор, стоїш на ньому без черевиків і слухаєш шум ручки, яка намагається з усіх сил те все записати. Поряд гуркочуть усі колеса світу, до дірок протирають асфальти, вриваються у твій особистий простір газетними шпальтами нові події, чомусь одразу вмикаються усі ліхтарі і стає так денно, що ти почуваєшся високовольтним їжаком, який одним дотиком здатен розірвати всесвіт.
Такі ось відчуття паперові.
На них завжди є клякси.
Перекреслення і помилки.
І воно наче і правильне, бо як же інакше має пахнути ніколи не знана людина?
Ось так він розпочав писати свою чергову книгу. Його початки завжди пахли божевіллям чи шизофренією і він того не лякався ніколи. Талант – то ж завжди двояка палиця, по якій він так впевнено ходив, не підозрюючи про кінцевість. Цього разу то вже мала бути вибухова суміш себе у прозі, так аби одразу стати відомим, аби за одним помахом і на всі книжкові полиці, аби автографи (хоча то дурне, йому треба навчитись ставити підпис, а не малювати літеру над якою голову ламає каліграфічність).
Пройнятий теплом малої квартирки, що на узбіччі міста, де стіни вміли мовчати і не заважати йому дихати, він розпочав таки виболювати себе на папір. Не знав чи то від нестачі вітамінів в організмі, чи то від надлишку нікотину у голосі, чи то ось таке наближення віку Ісуса, але знав , що тим зуміє відкрити нову грань себе у собі.
Інколи буває так, що ритм твоїх думок і їх хаотичний порядок віддзеркалюється в зіницях якоїсь досі не знаної людини...І там заплутується туман, кристалізується кисень, житуть весни і всі безхатьки. Інколи так буває...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402310
дата надходження 18.02.2013
дата закладки 19.02.2013
// Сьогодні на парі в нас було завдання описати смітник. Нетривіально і небанально. От... Викладачка поставила мені високий бал. Цікаво що скаже читацька аудиторія:)\\
Він схожий на кабінет психотерапевта, так само буває вщент наповнений зім’ятими почуттями і мріями, котрі пережили свій термін придатності.
Він – всього лиш смітник, але то скоріше його перевага. Він може бачити всіх нас через призму всього намивикинутого і намизабутого.
Ми з ним страшенно схожі. Такі ж порожні вранці, з сіточкою таких же тонких синіх пластикових капілярів на надкушених снами повіках.
Ми такі ж переповнені ввечері, нам так само важко дихати від кілобайтів сміття, що вп’ялося у волосся, залізло між вії, в’їлося татуюванням в шкіру.
Ми переповнені смітниковими синдромами, коли бережемо в собі фундамент розламаних світів, які ще вчора були замками щастя. Ми смітниково ховаємо старі спогади, листи і непотрібних людей у шухлядах свого мозку.
А великі говорили, що ми – те, чим ми хочемо бути.
А ми – смітники.
Правда все буде добре, вранці знову будемо ранок. Нас хтось витрусить, вичистить до глибинок душі і ми станемо… знову смітниками.
Правда чистими.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379605
дата надходження 22.11.2012
дата закладки 17.02.2013
А що якби я проростав у твоєму волоссі
Повенями
Мертвим морем
Або чужими відсутностями
Ти б не сміялася з мене
Хіба ж личить сміятися з хворого
Ти б була моїм донором
Шарпала б мене за куртку
А я затягнувся б тобою
І тлів би тихенько з боку
Я б бився в прокльонах і поклонах
Якоїсь скаліченої моралі
І проростав би у твоїх косах аби не падати у сні
Я б напевне вчепився зубами
У твій запах
І очі мої стікали б від крапель
Тепла
На спітнілому вчора вікні
Тобі б не було боляче
Я навіть не дихатиму
Лише обмотаюсь у електричні дроти
Лежатиму десь у твоєму волоссі
Молитимусь глухо
А ти не дозволиш піти
А що якби я проростав у кволій твоїй зимі…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395797
дата надходження 27.01.2013
дата закладки 13.02.2013
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 09.02.2013
людей легко порівнювати з водою.вони також рано чи пізно застивають,такі ж мінливі і швидкоплинні.вони звикли судити по поверхності,не намагаючись пірнути вглиб,забуваючи про те,що не дивлячись на видиму гладь,під нею може ховатися буря....і взагалі,все найважливіше ховається там,де глибше.
27.08.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395963
дата надходження 27.01.2013
дата закладки 29.01.2013
Сніг. Морози. Не дощі.
Час. Годинник. Миті. Дні.
Щастя. Вітер. І думки.
Були мрії. Тепер ти.
Кисню мало. Йди. Прощай.
Щастя забирай. Вбивай.
Марево. Любов. Слова.
Я неначебто жива.
Сувеніри. Фото. Чай.
Мені страшно. Просто знай.
Вечір. Ніч. Чужа зима.
То минуле. Я сама.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330459
дата надходження 15.04.2012
дата закладки 21.01.2013
Хронічна осінь вкотре влізла в рими.
І вихід очевидний: треба йти.
Залишимось не друзями - чужими.
Мені ще хтось потрібен. Та чи ти?
Я б відпустила. Знаю, що безжальна.
Та не горять до тебе всі мости.
Минула осінь, мабуть, ідеальна.
Самотність у квадраті. Де був ти?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393682
дата надходження 18.01.2013
дата закладки 19.01.2013
...
- Яка в тебе тиша?
- Тепла.
- А в мене вона чорна. Я любив тишу до сьогодні. В неї очі зелені були і вона завжди вірші мені приносила. А зараз ті вірші так міцно вплелися в кров, що не можу вирвати з-під шкіри. Дивне щось відбувається зі мною: над головою півнеба, а друга половина в руках… І знаєш, мій вітер лимонного кольору, а ще він так несамовито б’є кулаками по шибах щоночі, що сон ховається під ліжко. І я годинників боюсь. Вони мовчать. І та тиша наповнюється ще літрами чорноти, яка чорніша за осад від моєї кави.
- Що ж це з тобою? - запитала вона, відчуваючи тривогу.
- Інфікований…зимою. Грудень вже впав на груди, і зрідка поколює внутрішню субстанцію, що душею зветься. Я добре вмію орієнтуватись в просторі і концентрувати увагу, але не здатен латати діри. Тому й та душа вислизає крізь сито спогадів. Тисне на день своїм шорстким подихом і важкою ходою.
- Але ж зима, то лише пора року. Чому ти називаєш її хворобою? - молитовно звертала до нього свої руки, одягнені в теплі рукавички. Вона знала всі його дивацтва, але інколи не могла зрозуміти крижаного погляду його очей… І в такі миті віддала б всю сонячну систему, щоб ті очі зігріти.
- Люба моя, то не просто пора року. Я тими порами болю, пропускаючи струм крізь себе. Мені вчувається звук сирен, від яких барабанні перетинки моєї мовчанки рвуться. .. А вчора бачив море посеред кімнати... воно випльовувало сіль. Моторошно так було і я ховався під ковдру, як в дитинстві. Пам'ятаєш? Боюся власної зими...
Дівчина міцно обняла його, намагаючись поділитись літом, що було в ній. Його голос починав пахнути серпнем...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384795
дата надходження 14.12.2012
дата закладки 12.01.2013
Я знаю, коли ти маєш до мене прийти. Я тоді стаю неспокійною, на кінчиках пальців з\'являється прохолодне поколювання. Тоді мені маніакально хочеться зайняти чимось свої руки: чи то затіяти приготування надзвичайно складного десерту, чи видраяти до блиску своє житло, чи всістися за комп\'ютер і друкувати казна-що до відчуття втоми в кінцівках. Інколи я просто гризу ручку. Знаю, що це негарно, негігієнічно і тисячу інших "не", але нічого не можу з собою вдіяти. Мені просто потрібно щось робити, щоб не помічати того тремтіння в руках. А в голові що в мене діється! Тисячі різноманітних слів та різнобарвних фраз крутяться там, наче метелики в животі, коли закохуєшся. З\'являються дивні метафори та порівняння, химерні асоціації. У звичайному житті я так не говорю, не роблю. У звичайному житті я - звичайна. Не така, як тоді, коли очікую на тебе. У ті моменти я не помічаю дитини, забуваю, що маю чоловіка. Я зраджую! А інакше - ніяк! Я зраджую...
І ось ти приходиш. Я кидаю все і хапаю ручку та блокнот і пишу, пишу, пишу... Пишу все, що диктуєш мені ти, моя Музо, моє Натхнення! Інколи воно схоже на щось ніжне та вишукане, як найтонше мереживо, а деколи - на марення хворобливої уяви. Десь далеко, на задвірках свідомості, я чую, що синочок хоче їсти, бачу, як чоловік годує його, навіть не зачіпаючи мене. Знає, що безрезультатно!
Як добре, що він у мене не ревнивий і постійно пробачає мої маленькі "зради".
22.07.12 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352229
дата надходження 22.07.2012
дата закладки 30.09.2012