погладила
кота супроти шерсті –
з випадку, не зо зла…
і вся любов його велика,
як шило із мішка,
поліз-ла…
куди й подівся
напівсонний мій «мурлика»!..
за мить їдну
спізнала всю ікласту вдачу!
сиджу –
покусана й подерта,
як газета,
закинута до клітки шимпанзе, --
і жалібно тихенько плачу…
життя –
байдужим слимаком кудись повзе
чемненько вибачаюсь,
любий пане –
мій котику коханий…
ти все забудеш,
я все пробачу:
і знов загоїться
любов наша
котяча…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344437
дата надходження 17.06.2012
дата закладки 13.07.2012
ранок
вусиком винограду
нао́сліп
спинається на віконце,
півнем сусідським
підхри́пуватим
задьо́ристо ноту бере,
промінцевими
пальчиками рожевими
вії́нки сонні перебира:
прокидайся, людино,
вставати пора!
онде у лісі
перезріває малина…
до куща жоржини
підбирається блекота…
а найперше –
час годувати! не гаючись
нестерпно за ніч зголоднілого
ліниво-рудого кота
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347261
дата надходження 30.06.2012
дата закладки 13.07.2012
(собі...)
я пам`ятаю себе в раю́ –
до! втрати раю…
людей красивих упізнаю́,
хоч я їх –
іще не знаю…
Жінка… одежа біла…
як із перка́лю
птах,
на по́кутті
зручно всіла –
тримає дитя
на руках…
ні́мбової,
орео́льної про́би золото
плавить
шибки́ з кришталю…
я жінку в білому – упізнаю́,
я жінку в білому – знаю…
я жінку в білому –
первопричинним єством – люблю́.
стою –
не якось!
посеред раю –
просто стою.
ніби, первісно…
без порівнянь
і півсмислів:
начала власні
у іпостасях лагідних –
спостерігаю…
і так стоїться
славно мені –
уперто…
якось щиро…
і якось… навіть відверто!
і так якось – гідно,
і так якось… ніби – безсмертно.
довго стою
і давно –
у живому широкому промені,
що стелиться проз вікно,
плаває
золотосяйна пилинка…
так за́тишно…
такий невагомий
її політ…
стою,
нікому не заважаю –
пилинку у промені
зацікавлено
споглядаю…
на ту
мить неповторну,
просту
безтурботного щастя –
ні сном,
а ні духом не знаю,
що пилинка свавільна –
цілий безмежний світ!
куди
доведеться впасти
по якомусь
десятку літ –
після
вигна́ння
з раю…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331436
дата надходження 19.04.2012
дата закладки 02.05.2012
Чи можлива любов
через страх покарання?
чи можлива
свобода волі
і вибору,
коли результат
відомий давно?
у теоремі
все наперед дано́,
і нам
залишилось ДОВЕСТИ,
беручи́ до уваги
раніше
визначені умови…
кому і заради чого?...
і який тоді смисл
у любові чи нелюбові?..
яка різниця?
коли в результаті
нічого не зміниться?
який тоді смисл у житті,
як дії і розвитку,
як служінню високій меті?
якщо
результат безумовний:
віра-знання,
та й будь який рух
у цілому -
втрачає основу…
виходить - 69:
«добре зло»…
але ж сказано
Богом!
що гірки́м і солодким
водно́час
не може бути
ОДНЕ і те ж джерело!
Любов – як мати:
за неуцтво,
вередливий непослух
може лозиною покарати…
але - розрадить,
і пожаліє,
витре сльози долонею,
личко брудне умиє –
зрозуміє!
усе стерпіти зуміє:
аби дитя здорове росло,
розумне, щасливе
і добре було…
бо що то за мати,
яка стане дитину
до смерті лякати,
навчаючи – катувати?
обіцяти,
що в муках страшних заб`є
сотворіння своє?
велике – в малому,
складне – у простому,
окреме – в ціло́му,
Всесвіт –
у кожній роси
мачи́ні,
наслідки – у причині…
тільки немає
у добрі зла,
у Світлі без тіні –
нема пітьми.
Ми!
не раби залякані, ні!
і не жертви. Ми –
Ідеї
Його безсмертні,
народжені у натхненні:
Він!
назвав спадкоємцями
нас –
Своїми дітьми.
…
а страх – руйнує…
а заляканість – повстає.
а свобода вибору –
всяк сам
обирає собі – своє.
...а Любов - навчає,
підказує...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326330
дата надходження 30.03.2012
дата закладки 01.04.2012
усі ці премії державні і звання…
породження
придворних етикетів:
не більш, чим загравання
тирано-владців
до митців –
свавільних влучномовців,
непідконтрольно-мислячих
художнико-поетів…
у патоці чиновної бравади –
банальний
розрахунок можновлади
на притаманні людям всім
самозакоханість
та інші марнославні вади;
і другий смисл
лукавої державної відзнаки –
швиргнути кістку у загал,
щоб гризлись між собою, як собаки,
не заважали окупантно править бал…
як і тоді:
грабують Україну, продають,
витоптують і гноблять українців –
і премії – Шевченківські!
дають…
так заохочують –
до чого б то? – її провидців…
поетів і митців – духотворці́в.
не забувайся, іменитий брате,
що за непослух
нагороду можуть відібрати…
то брати «з рук, які не крали»,
чи не брати?
кожен
за себе сам вирішуй, брате…
Мабуть, бери…
там крадені в народу гроші –
потратиш на діла якісь
хороші….
мені закинуть «браття по перу»,
що я так ноту ви́соко деру,
бо не спроможна написати оду
достойну
схильності од влади і народу.
то так воно, мабуть, насправді й є:
усяк до свого – про своє.
лупа́єм всяк свою скалу,
усяк свою торуємо дорогу –
і слава Богу.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320847
дата надходження 11.03.2012
дата закладки 12.03.2012
на переході
знаків гороскопа,
в обіймах ворога
одвічного
і мізантропа,
в часи розпусти,
ґанджи і пороків,
в часи розбещеності,
вад і лже-пророків
душа втрапляє
у привабливе сильце,
як сонце
допитливим
втрапляє промінцем
в картонну рурочку
дитячого калейдоскопа…
там пучка підфарбованого скла
і дзеркала…
там,
у обмеженім
кружа́льці де́нця,
крізь папірець
цупкий напівпрозорий,
у рурці, сподом
перевернутій до сонця –
чарі́вне сяйво
штучних кольорів:
небачені суцвіття і узори!
…подібно світ наш,
що стоїть на голові,
всю срамоту
задерши вгору.
змагальність,
переваги, перегони,
яскравих конкурсів
павукобаночні закони,
халіф-на-часні визнання…
софіти й заздрощі,
хула і похвала –
глузують з нас
калейдоскопні дзеркала…
ми - різні всі,
і своєрідно всі хороші:
чи варті гідності
людської
слава й гроші?
але –
привабливі узори зла…
та я про інше:
тут –
душа
і дзеркала…
душа од Світла
у сутінки земні прийшла,
і знає,
Світло,
допитливу її
й охочу до знання,
у точці Простору
означеній
назад чекає…
коли душа
скидає тіла строї,
то, може, й засумує
враз
на мить…
буває, часом,
що й заплаче –
аж поки Світла,
роззирнувшись,
не побачить.
тоді зрадіє
і на Світло рідне,
проз темряву чужу,
воро-жу,
без сумніву
летить…
як провеснем
до рідних берегів
лелека…
і саме тут
чатує
небезпека.
холодним блиском
кличуть дзеркала…
так близько й звично
мертве світло
світить,
як промені
німі
земних софітів…
і йде душа,
заблу́кана,
на той підступний блиск:
чи мають дзеркала
який
од того зиск?...
спішить
на звичний блиск
душа роззута…
і ні покути в тому блиску,
ні спокути…
бо дзеркало –
то тільки скло
і амальгама…
творіння рук, розсудок,
ремесло…
душі безсмертній – пастка і тюрма…
бо простір
задзеркалля –
гра тіней, омана:
ні світла, ані простору
у склі дзеркальному нема.
сама блукає
у лабіринті ілюзорнім
душа ув`язнена
і плаче…
утративши Безсмертя
і Життя –
ані туди, ані сюди
стежок не бачить:
є каяття, немає вороття.
…колись мої,
веселі і сумні,
скінчаться дні:
як не потрапити
душею у сильце,
Заступнице!
одкрий мені!...
за миттю – мить,
за миттю – мить
Заступниця
у відповідь мовчить.
та я без сумніву
вслухаюсь знову й знову,
і, врешті, відчуваю
в серці
Слово:
«…Світло Живе
тебе
на ймення назове:
Любов
всерозуміючу спізнаєш –
не заблукаєш…»
Заступнице!
вовік між жонами
Благословенна Ти!
Ковчег Спасіння,
символ Чистоти,
молитвами не погордила
в дні скорбо-ти…
я вірю й знаю,
як себе знайти,
куди ТОДІ
роззутою іти:
поміж калейдоскопів і дзеркал –
не заблукати…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319022
дата надходження 04.03.2012
дата закладки 10.03.2012
Є.Є.Є.
«Земля віддасть своїх…»
але яќ саме?..
усі – великі і малі,
ми будемо,
на заклик су́рми,
що з неба владно
й радісно заграє! –
в життя
випро́стуватись з-під землі
такими,
як оце в нас є,
м`язо-кістковими
воскреслими тілами?..
-То чиста вигадка, -
засумнівається Хома, -
бо прецеденту
поки ще нема…
Хома, Хома…
так стережеться
жарту чи обману,
що не повірить в чудо
істинне,
допоки не застромить
пальця в рану…
а прецедент, насправді, є:
хто око має –
спостеріга-є…
все, що цвіте –
улітку, чи під осінь,
собі лиш притаманний
плід приносить.
плід – то побічне,
тимчасове,
всіляким плодоїдним вигода.
а для рослин
великий смисл плода –
в насінні…
обітниця Життя нового
у щовеснянім
сонце-воскресінні.
«…хто не посіється,
той не зійде»:
Хомо! згадай,
від Кого чув таке,
і де?..
якась перчина,
чи капустина….
городнє
або дике, неприбо́ркане, зело –
зійшло, росло, цвіло,
себе-ідею
у зав`язь зав`язало,
достигло –
відбуло й зів`яло,
і в землю-матінку лягло:
само себе
посія-ло…
сховало.
життя рослини
перепливає Лету білу
заледенілу –
поховане
в ковчегу насіни́ни,
в землі сирій
сном вічним
непробудно спить,
аж поки су́рма
з неба
засурмить…
зачувши з-під землі
в сигналах Зову
ім`я своє –
кожне Життя
себе упізнає…
пригадує…
прокльовує…
на заклик радісний
Небесної Любові
зо сну,
здавалось, вічного,
встає…
спочатку
на долоні й на коліна
зіпнеться кволо,
майже півсвідомо,
тонесенько! –
бліда,
надвоє перегнута нить…
замре на мить,
подумає:
мене… зовуть Додому…
постоїть так,
збереться з духом,
тоді упевненим
рішучим рухом
розі́гнеться,
діставши з під землі
долоні,
докупи складені
у жесті молитовнім…
за тим –
у захваті любовнім
долоньки
щиросердно розгорне́:
- я тут!
бо Ти покликав, Господи!
мене….
отак і ми,
посіявшись,
зійде́мо з-під землі
на поклик Бога!
…Хомо, утримайся,
помовч,
цьогораз
не речи
нічого…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=318331
дата надходження 02.03.2012
дата закладки 02.03.2012
(Жені ЄВСЄЄВУ)
під
супровід
потріскування дров,
вогонь,
в мажорі звичнім,
співає
баритоном драматичним
щось про свою
палку́ любов,
журливо-романтичне…
чи не мені?..
годинник на стіні –
закоренілий реаліст
і логік,
літа кує…
за разом раз,
за разом раз –
все про своє…
як і завжди –
спішить кудись,
наку́льгує…
небесна акварель
на хутрі білої полярної лисиці
відображається
і міниться,
відсвічує,
в діапазоні барв
і півтонів
вібрує… виграє́…
життя! під хутром білим
спочиває.
надрі́мує…
життю
зати́шно спиться,
життю
красиво сниться…
я!
і Вселенної
субстанція,
ен-вимірні
площини і світи –
ти.
макро-
і мікро елементи –
і небо наше,
і земля:
цвітемо
ми,
а чи спимо –
всі
хором злагодженим,
кожен
у своєму темпоритмі,
вібруємо,
а отже –
звучимо…
читай:
живе́мо!
Найбільша цінність є –
життя.
Життя!
твоє, моє,
і Всесвіту...
як явище,
як поняття.
як рух і розвиток, як дія…
субстанції
узгоджена вібрація:
Альфа Кентавра
і Омега Оріона –
це ти – і я…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314198
дата надходження 15.02.2012
дата закладки 18.02.2012
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 11.02.2012
з шибки моєї віконної,
напівсонної,
ледь помітно прозорої,
переддосвітно
неумитої,
розфіранчено неприкритої –
вітер
віхтем
пЕркалю
(я ще сплю...)
чи парчі
срібно шитої,
одмиває краплисті зорі,
здмухує
невагомим кульбабовим пухом
приниклі
до неба
мого
скляного
нетутешньо розбарвлені сни –
скільки ще там
до весни?..
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311984
дата надходження 07.02.2012
дата закладки 11.02.2012
куди
діваються звуки,
яких
ніхто не почув…
котрим не випало
в мить
нетривалого, часом, строку
буття,
навіть дещиці слуху…
дано́:
відоме давно
Вселенське Всевидяче Око…
допустимо
і доведемо:
наявність Всечу́ючого
Вселенського
Вуха…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311229
дата надходження 04.02.2012
дата закладки 05.02.2012
у потаємних глибинах лісу,
між покручених
муками росту
дубових крон
і березових
струменів чистих,
буків
струнких і плечистих,
оповитий
серпанком зеленим
романтично розвітрених
кленів,
зарошений густо
світлячками і зорями,
оздоблений бурштина́ми
медово прозорими
соснових пахучих смол
і яхонтами калини –
стоїть
предковічно спадковий престол,
нетлінний.
діаманти джерел
і смарагди трав,
квіток лісових розмаїтих
розсипчасті самоцвіти…
не ввіходь
за туманну завісу:
я –
володарка лісу.
денних сховок моїх
сторожі
всюдисущі
меткі сороки
сповістять
умить
про чужі
най-
обережніші кроки –
денні мої
спостере́жливі стражі
здалеку зауважать
наміри вражі….
йди
стежками означеними
збирай
не для тебе призначені
стиглі пахучі плоди,
та за туманну завісу
у серці дрімучого лісу –
не ходи:
не звано чужинців сюди…
якщо ж
перетнеш уперто
не порослу травою
і снігами не стерту
прадавню межу угоди –
наврочиш собі
невипра́вної шкоди,
бійся!
у моїх болотах
трапляється
смертю наглою вмерти…
не ступай
за туманну завісу:
я – володарка лісу…
і прадавні
мої таємниці
не збагнеш
крізь прорізь
рушниці…
не відчуєш на лезі
ножа,
людино
в лісі чужа
і не щира:
замість любові
у грудях –
за перев`яззю
гостра сокира…
минулось без вороття,
коли був ти –
моє дитя:
покинув, бо ви-ріс…
а вернувся–
понищив ліс.
пустелі й поля,
поля…
отака вона нині,
сину,
свавільна моя дитино,
безліса твоя земля…
то не входь
за туманну завісу:
я – Прамати
Прадавнього Лісу…
лиш підгле́диш
мою таємницю,
як щоночі
почне тобі сниться
на злеті
підстрелена птиця,
замерзаюча
в русі повільнім
сльоза
недоби́тої олени́ці,
осироті́лої
ведме́диці
дикий у відчаї рев,
розпачливий у падінні
шурхіт
потятих дерев…
що не ве́лено –
зась! тобі знати:
бо увійдуть
до твоєї хати
і стануть довкола ложа
душі
постріляних і потятих…
а позбутися їх
не зможеш,
прогнати?
і спроби зайві облиш…
будуть
стіною стояти,
споглядати
пильно і мовчки,
як ти ночами НЕ спиш…
…а колись же
прийдеш ти
з миром,
без рушниці,
і без сокири –
оксамитовий моріжо́к,
рушники
вишива́ні стежок
я простелю до ніг
твоїх
аж під самий
рідний поріг:
- Сину!
входь до Хати,
люба дитино!
предковічна моя таємниця
враз
без решти
для тебе відчиниться!
миттю!
оживуть всі потоптані
і побиті…
у смарагдовім верховітті
заспівають
щасливі пташки,
олени-ця
лагідним серцем
до тебе
пригорнеться…
безтурботні
смішні ведмежата
метушливо
долучаться Свята…
заряхтять
діаманти джерел
і квіток самоцвіти –
Ти!
стане Сонце нове,
і ясно
прихилиться небо:
за обітницею Вітця –
все!
усе для коханого Тебе!
зникне страх –
люди і звірі
заживуть
у взаємній довірі!
метелики і пташки
годува́тимуться із руки…
…і розтане
туманна завіса
перед ликом
красивим і світлим
спадкоємця законного –
молодого Володаря
Лісу…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309183
дата надходження 26.01.2012
дата закладки 05.02.2012
Твоє серце святе не пропустить легенд про відваги,
Тільки в мене повірити, мила, так важко чомусь;
Я один не вартую у тебе похвал і уваги…
(А у небо без віри у себе все-рівно здіймусь.)
В мене вірна мета, і нехай це лиш пересторога,
І хоч в мене не вірить ніхто, мовляв я не росту
(І нехай мій діагноз сто раз «геній з комплексом бога»!) –
Доведу, що ці мрії не вміють довбти вхолосту.
(Бо ніхто не збудує стіни з недовір недолугих
І ніхто не затримає мрію – душі вітамін…
Обіцяю, що змінюся – кращим зроблюся за других,
Тільки ти залишайся, о мила, навіки без змін.)
01.03.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249511
дата надходження 25.03.2011
дата закладки 12.01.2012
ви ловите нас
на сонячні зайчики…
як рибу
велику
полюєте на живця.
вам дісталась
випа́дком
про нас таємниця –
ми завжди
без сумніву
йдемо на світло…
Світла!
шукають і прагнуть
віддані наші серця –
такий
задум первісний
Творця.
…підкликаєте нас
відбитими
промінцями,
посідаєте
наші хати́ і храми,
спекулюєте з нами
нашими ж іспокон
Святими Дарами,
торгуєте,
як екзотичним крамом…
стоїмо безневинні
і дивуємось
безгомінно,
як плюндруєте
наші Святині –
опускаєте на коліна,
щоб стали рабами
перед
порожніми вами…
вам випа́дком
дісталася таємни-ця…
але
не
до кінця:
наші храми –
не розписані золотом
кам`яниці,
наші Храми –
наші серця.
самоїди
людської зграї,
ми вас –
знати не знаєм…
ми завжди́
оберемо волю,
покинемо безогля́дно
лЮбі
обжиті місця:
наші Храми –
наші серця…
подамося
за обрій лугами…
лісами,
полями:
наші серця –
наші храми
з дорогими, живими,
невидимими для вас,
неосяжними вами
Триєдино-Богами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304345
дата надходження 05.01.2012
дата закладки 05.01.2012
Ви можете не знати,
що сади
Весною квітнуть
для
людського ока…
То чом же знову
туга
сивобока
Скувала день,
і осені лади
Так швидко наступили, аж печаль?
Ви можете не знати,
тільки осінь,
Така чудова
і
пахуча
досі
Лишень тому,
що зазиває даль.
Не знаючи,
куди життя
тече,
Ви озирнутись можете –
напевне! –
Та хай вагання не
спиняє ревне
І ще –
тримає другове плече.
Живіть.
На схилах осені живіть!
Шукайте щастя
не
в чужих
тенетах,
А у душі-галактики
планетах,
У серці,
що для щастя –
цілий світ.
Ви ж можете не знати,
що душа
Творилася
із чистої любові…
То чом же зараз очі ці чудові
Горять так блідо, зовсім не спішать?
…Шукайте у душі
любові хіть.
Шукайте же
уважно
і
старанно,
Звертаючись до неї:
«Люба панно!..»
А віднайшовши – просто бережіть.
03.11.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290581
дата надходження 03.11.2011
дата закладки 05.01.2012
Вірю..знайду тебе я знаю,
як віриш, то завжди перемагаєш,,
Я вірю в себе - цими думками душу грію,
Надія , Віра і Любов завжди разом , ти добре знаєш..
Хоч небо сіре і сонце десь далеко ,воно з нами
бо моє " сонце"- це світило із сердець,
Ми учні нашого життя , є п*єдестали ,
можливо ти не переможець, та ти боєць.
Хоч ми не птиці...та крила маєм за плечами,
і посмішка це символ злету- змаху крил....
ми не одні , які багато , що втрачали,
бо після втрат ти завжди віднайдеш ще сотню сил...
Без сумніву скажу вогонь у грудях завжди зрив,
і кожен крок - це як душі порив...
у простодушності немає кольорів,
а відчайдушні -це гамма із тонів..
У кожно своя мелодія й мета ,
та шлях переплітається не раз ,
з чужими болями і радостями й зараз
я б переплела щастя із життям..
Я хочу жити...і бачити все наскрізь
запасти в душу ,віддати всім належне
розбити в друзки зависть , біль, незгоди
я хочу завжди гарної погоди...
я хочу жити в коханні без обмежень
пронести часточку себе крізь кілька сотень літ....
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300520
дата надходження 17.12.2011
дата закладки 30.12.2011
Просто зима була,
холодна і біла.
Без кінця.
Просто наші тіла
тепла́
хотіли:
тіло до тіла,
щоби зігрітись,
до купи горнуться.
А серця
пам`ятають весну
хмільну,
кожне свою,
давно минулу,
по́при відстані –
не забули
і не поснули.
Просто десь,
у інших світах,
у маренні чи уві сні,
через безвість
і позаме́жність,
пульсують
живі й безтілесні –
ті,
до яких
наших сердець
нерозривна
бринить
приналежність.
А між нами тут,
у дебрях добра і зла,
на землі –
просто зима,
заскорузла пора
тимчасова:
хо́лодно й біло.
Шукає живого тепла
зболіло
у тіла
тіло.
Прикрашаємо, як гільце́
на весілля чуже, -
взаємне чекання.
Отака вона,
наша любов,
у земному житті
остання.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286596
дата надходження 16.10.2011
дата закладки 26.12.2011
Сірим пилом квіти вкриті, стелиться дорога,
Простягає навстріч гілля яблуня розлога.
Запишалась горобина, тополя схилилась,
На світанку до схід сонця золотом сповилась.
Розпатлані вітром коси - милує, карає:
То обійма за стан тонкий, то геть утікає.
Щось нашіптує в діброві зляканій осиці,
То у кроні замріється красуні ялиці.
Чорне поле зі скибами, гайвороння в небі,
Понад ставом шумлять верби, плавають лебеді.
В’ється шлях у безкінечність, за обрій зникає...
Тужну пісню журавлину слухає, сприймає...
01.10.11
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283790
дата надходження 01.10.2011
дата закладки 25.12.2011
Ви йшли, як Бог.
І срібний німб вам голову вінчав.
Я вслід би кинулась,
та стала, вко́пана, мов камінь.
А моє серце,
як з колиски дитинча,
схопилось босе і потю́пало за вами.
Ви йшли, як Бог.
І сірий шлях стелився вам до ніг,
мов хтось розмотував
сувій простого краму.
А моє серце –
чи спинить ніхто не міг? –
збивало пальчики, так тюпало за вами.
Та де йому за вашою ходою?
Ви наче Істина!куди там вас догнати.
Впаде, заблудиться і вічно сиротою
у чужі вікна бу́де заглядати.
Ви йшли, як Бог.
І срібний німб вам голову вінчав.
Я вслід би кинулась,
та стала, вкопана, мов камінь.
А моє серце –
нерозумне дитинча,
схопилось босе і потюпало за вами.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282794
дата надходження 26.09.2011
дата закладки 25.12.2011
Заблаговістилося!
Слава прокотилася
Силою зарвійною
Понад Україною.
Нам судилось вижити
У сорочці вишитій.
Вічне жито сіяти
І про щастя мріяти.
У коханні ніжитись
І дитятком тішитись.
Нам добра бажалося,
А воно не склалося!
Ми були розчавлені,
Під ярмо поставлені.
Вік служилии "братові",
Як підручний катові.
Ручкані з ганьбою,
Зраджені собою.
Нам таки навіялось,
Та не те, що мріялось...
Лякані сибірами -
В справедливість вірили!
Мічені ґулаґами -
Зеківськими благами.
Соловками-зонами,
Вовчими законами.
Супом-баландою,
Лихом та бідою.
Перевиті тугою,
Страхані наругою.
Працею замучені,
З нуждою заручені.
Долею обдурені
Ті, що розкуркулені.
Владою зацьковані -
Сколективізовані.
Там, під магаданами
Біломорканалами,
Тундрами, уралами
Масово вмирали ми.
Гнані і принижені,
Під "нульовку" стрижені,
Гноблені, ґвалтовані,
Ґратами гартовані.
Страчені - повішені,
Кулею потішені,
Голодом заморені -
Духом невпокорені!
Смертю закатовані -
Реабілітовані...
Баченим-небачено
Українства втрачено!
Чи ж над краєм-прірвою
В себе ми повіримо?!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285850
дата надходження 12.10.2011
дата закладки 23.12.2011
о третій ночі
розбудила
морзя́нка
у залізний дах:
та-та-тах!..
(чистий звук…)
олівець – до рук:
агент 007
«Старий Горіх»
о третій ночі
таємну
звістку
передати хоче…
але – тиша…
перервався
наразі
нічний зв`язок:
Всесвіт
знову
цілковито умовк.
тільки здрімнула –
та-та-тах!
ожив
мій чутливий
дах
на мить –
і знову Всесвіт
повстя́но мовчить.
та що ж там у них
за швах?
телетайп зламався
чи рація,
розбила
«тарілку»
космічна станція?
звідкись випав
латунний
поважний цвях?..
пошкодилась
інша яка
передавальна
техні-ка?..
чекає
стривожений дах.
ніч світа́…
несподівано:
та-та-тах!..
і – пустота…
одна і та ж
одинока нота
один і той же
символ і знак
сумно так…
а що ж там далі?
дальше там
що?..
чому не сміє
прорватися у ефір
всемогутнє небо?
можливо,
там звістка
мені
од тебе!..
така ба́жана
і довгождана.
може там:
«Скоро ве́рнусь,
стрічай,
кохана…»
а може…
отож,
схоже
саме́ тільки «…може…»
старий горіх
передати й може…
як на сміх,
повільно зріє
старий горіх…
…скоро, скоро…
полетять горіхи
достиглі
на дах,
як зорі…
і ти
повернешся
із самоти́
на світанку…
будемо
каву пи-ти
і слухати вдвох
Горіха
старого
Вселенського
безкінечну
чітку́
морзянку…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282369
дата надходження 24.09.2011
дата закладки 23.12.2011
Я кожен раз вмираю,
коли Ви
Проходите повз мене
збайдужіло.
Зелене літо
ще не побіліло,
А зранку запах
свіжої трави
Уже не той.
А Ви – ще досі ті! –
Із дня у день
велично і красиво
Минаєте мене,
а втім,
це диво,
Що кожен раз ці зустрічі прості
Банальні, передбачливі,
пусті
Приносять серцю
стільки насолоди
І знаю я,
повік
не вийдуть з моди
Блакитні очі,
як нектар густі,
Які на мене зовсім не течуть.
Ви знаєте,
а Ви
як чарівниця,
Що не одному стільки –
стільки сниться,
І не одному
в мимовільну путь
Красою барикаду возвели.
Ви знаєте,
а я Вас
не розлюблю,
Я швидше
сам себе
у цім погублю,
У цім гріху
із запахом смоли
Церковної.
Бо вроду молоду
Не обманути
ані на хвилину!..
А завтра я у сотий раз загину,
Коли повз Вас, байдужую, пройду.
27.09.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283081
дата надходження 27.09.2011
дата закладки 20.12.2011
Молилась як на Бога – на безбожника.
Тепер од серця оддираю вас!
Немов від рани листя подорожника,
Що міг спасти від смерті – та не спас.
Прощайте і простіть на кожнім слові.
(До вас ніколи не сягнуть мені).
Якщо немає істини в любові –
Почну шукати істину в вині.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281939
дата надходження 22.09.2011
дата закладки 19.12.2011
я бачила,
як ти падав
із неба:
не променем –
обігріти,
не каменем –
догоріти,
не дощем –
воскресити,
і не росою
у смарагдові
пахощі трав...
ніби, попелом –
граційно витаючи,
осідав
я бачила,
як ти сходив
із неба:
Янголом
осяя́нним,
Принцом
у білих стро́ях,
Лицарем
сподіва́ним,
античним
Героєм,
Чоловіком
коханим…
гостем!
просто
людиною…
перехожим
стороннім
просто…
схо́дина
за сходи́ною –
незупи́нно
ворогом!..
затуляю долонями очі –
мороком!..
переддо́світним
мороком
ночі
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296450
дата надходження 28.11.2011
дата закладки 19.12.2011
Нема нічого.. тільки морок ночі,
та печія, що їсть безжально очі.
Гіркий полин байдужості твоєї
і на узбіччі в"янучі лілеї..
Нема нічого.. тільки слід від болю,
і той мольберт, де малювала долю..
На нім не квіти... ланцюги-кайдани,
від розуміння - більше не кохана.
© Copyright: Любовь Иванова 2, 2011
Свидетельство о публикации №11109125761
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280373
дата надходження 13.09.2011
дата закладки 19.12.2011
на метелика білого,
невагомокрилого
і майже безтілого –
чоботом…
задля чого?
…як дитина –
в куче́риках,
янгольсько мила,
поті́шна,
розтуливши
старанного ротика –
так безгрішно!
неспішно
і невміло
одриває
метелику крила…
тепер не втече,
не покине.
рада
дитина…
…далі
покрутить
у пальчиках тіло –
несподівано
комаши́не,
та й кине…
бо для чого ж воно
дитині таке –
безкриле...
бридке
хочеш
метелика
зберегти?
відпусти…
будеш
про нього
згадувати
беззоряними ночами…
навіть речами
власними,
не володіємо до кінця,
бо й вони
належать не нам,
а підвладні законам
речови́нного світу…
а душі й серця?
єдине,
що справді
належить людині
у земному житті –
не результати навіть,
а сам лиш процес
спонтанної Творчос-ті…
у труді і в любові;
і почуття:
істинні,
не нав`язані,
не набуті,
а власні
СВОЇ по суті.
такі
справжнього
щастя
людського
психологічні
основи...
а одержимість…
тільки
за власної волі
кожен із нас
належить,
чи не належить –
Богу…
і твої балачки
про відсотки
взаємної
приналежності -
тут
взагалі ні до чого…
і останнє:
любов
Чоловіка і Жінки,
КОХАННЯ –
закони його природи
доступно прості:
усього лиш -
свобода
Двох Особистостей
у безкінечній
взаємній
Співтворчості
отаке
від народження
Богом на́дане
кожному з нас
право
а решта все –
від лукавого
07.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298421
дата надходження 07.12.2011
дата закладки 18.12.2011
Ніколи світ не був таким, як в пафосній поезії,
Хоча, у філософії – також як у тенетах
І хто правіший: племена Південної Родезії,
Чи ситі академіки в просторих кабінетах?
…Хто пише не під пафосом. Бо той життя не знатиме,
Хто тільки розфарбовує по чорно-білій смузі…
Я впевнений, лиш той над нами вічно пануватиме,
Хто геній не примушує одружувать на музі.
16.11.2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=222618
дата надходження 16.11.2010
дата закладки 18.12.2011
Я хотів би бути як ти, –
Я хотів би бути тобою;
Від самотності утекти,
Від пустелі до водопою.
Буть тобою, хоча б на мить,
Променистою, чарівною
І від тебе – себе любить!..
Але хто тоді буде мною?
29.03.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250478
дата надходження 29.03.2011
дата закладки 18.12.2011
у вітри́нах
дорогих магазинів
на вулицях
і проспектах
великих міст,
стоять відверто
на повний зріст,
у позах закли́чних,
у розмаїтих
вогнях електричних,
модно вбрані
символи часу
нашого –
безголові
манекени
пласт-ма́сові.
трудяться
за лаштунками
тоно́ваними
у сутінках несвідомих
заплі́чних справ трударі:
ідуть «на ви» --
обтинають нам
голо-ви...
ляльки́ безголові –
ми
не спохопимося
з відразою
якогось разу
у гонитві
за блиском
стра́зовим
і не згадаємо,
як до початку Ери
пласт-масової юрми –
були колись
сотво́реними
подібними Богу
людьми….
мо́вчки доводя́ть
тоно́вані ляльково́ди,
що без голі́в
престижно…
бо така вона –
сама остання мода…
і нам безголов`я
ніби-то дуже ли́чить…
пласт-масові
голови наші,
як порожні глеки,
поблискують
недалеко
на окремій полиці –
красиво і зручно:
потве́рджуємо
привабливі
переваги
волосся
і поглядів штучних.
…а в парках і скверах
великих міст,
на тлі дубів
кремезних
і тендітних
беріз,
як
непохитні мури,
стоять суворі
гранітні фігури…
прагнуть поглядами
скам`янілими
людської жертви –
будьте готові!
пласт-масові,
безголові,
за наказом
тоно́ваним –
добровільно
ме́рти…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295770
дата надходження 25.11.2011
дата закладки 18.12.2011
скинь для мене
єдину
одну
мелодійну
срі́бну
краплину
із сьомого
тво́го неба…
срібли́ну
твою дрібну́
поміж дощів
знайду,
впізна́ю…
прово́рно
у пелюстку
трояндову
загорну́
і в кишеньку,
нагру́дну,
зліва,
турботливо покладу…
сховаю
в медитати́внім
саду
місци́ну
таємну знайду,
всядуся на руду
траву,
схилю зажурливу
голову –
з усією
ліловою
ніжністю
згадаю
про тебе…
а що нам іще
треба?
ми з тобою –
давно…
давно…
іншого нам
не дано.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300111
дата надходження 15.12.2011
дата закладки 18.12.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 18.12.2011
Між левадами, білою стрічкою,
В"ється стежка в зеленій траві.
Подорожні ідуть понад річкою,
Стерши ноги свої до крові.
Пілігрими... Блукальці... Філософи...
Що за сила їх з дому жене?
Від долонь поліровані посохи,
Та ніхто з них цей світ не кляне.
Літній вечір кохається з нічкою,
Місяць зорі на небі пасе.
Дух багаття великою свічкою
До людей теплу хвилю несе.
Наодинці з безмежною вічністю
Пізнаємо ми сутність буття,
Де за злою буденною сірістю
Проглядає вся велич життя.
Те життя споконвіку нікому
Не судилося двічі прожить.
І тече воно в темпі швидкому,
Мов та річка, що поруч біжить.
Двічі в річку одну не ступиш -
Інша буде у ній вода.
Й долю кращу за гріш не купиш -
Тільки та, що Всевишній дав.
Кожна згаяна мить негайно
Тої ж миті минулим стає.
Віщу силу в собі шукаймо,
Щоб збагнути, які ми є!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299268
дата надходження 11.12.2011
дата закладки 12.12.2011
(Римлян 12:16: Думайте про інших так
само,як про себе. Не виношуйте зверхніх
думок, а керуйтесь скромністю.
Не ставайте мудрими у власних очах)
Перш ніж стати у позу героя,
Ти спокійно навкруг подивись.
Не спіши споглядати звисока,
Просто, ти на гігантах стоїш….
Ми не вмієм цінити старого,
Нас дратують немодні батьки,
Ми готові давати поради
Навіть тим, що до нас вже були!
Нарікання – то справа убогих,
Знати винних у кожній біді.
Треба чесно себе оцінити,
Не творити проблеми нові.
Колись древні євреї блудили
Між богами від міфів пустих,
Нарікали на слабкість Адама,
На наївний прародичів гріх.
Бог вказав їм на розум зіпсутий.
І пророк гордих всіх застеріг:
Ваші вчинки – ще більша огида
І чому ви не бачите їх?
Ти ж бо вмієш лишень обіцяти,
Нарікати на тих, що були.
Де ми бачим нові результати,
Щоби ворог сміятись не смів.
Що ти вмієш, - тримати гітару?
Навкруг себе збирати пусте.
Хтось на глум обізвав все це фанами,
Бо фанатик – то слово тяжке.
Споживацькі убивчі ідеї
Полонили наївних людей.
І веде їх ціла індустрія – дух видовищ,
Вина і – бездумний плебей!
Хтось бринить про велике майбутнє,
Про високу і чисту мораль….
Покажіть но ці голови світлі,
Що ведуть нас в омріяну даль!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297546
дата надходження 03.12.2011
дата закладки 12.12.2011
Ти стояла,
а я –
очі в сторону
Все ховав
ні на що не надіючись…
Та нічого з собою
не діючи
Знову зводив,
і
бачив красу.
Ти дивилася ніжно і
з подивом,
А я ж майже
відвів
свою голову
І не знав,
чи то часом
не марево,
Відмикати цей вічний засув…
Ти стояла
і просто не зводила
З мене погляду,
юності
повного.
Чи ж ти бачила
ще когось
дивного
Хто б ховався від твоїх очей?
Я хотів підійти,
та все згадував,
Що красиві
не стануть
знайомитись
З диваком,
кому тільки лиш
марити,
А не ждати від долі гостей.
Ти хотіла
вже йти,
а я досі ще
Не наважившись
глянути вкотре так… –
Ні,
я погляд твій зовсім не витримав!
Але вголос
все-рівно
сказав…
Я сказав,
що
нехай мені сниться це,
Як байдужий,
коли мрія поруч ось,
Як не вмію
поводитись
дивлячись!..
І тоді ти сама підійшла.
07.12.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298515
дата надходження 07.12.2011
дата закладки 11.12.2011
Ми в думках будуємо майбутнє —
Чим думаємо — тим й живемо,
Реальності в думках ми надаємо сутність
І в світі цім недобудованім умремо.
Вимріюємо не мрійливі мрії,
Хоч їх не хочемо, їх відкидаємо
У повсякденному житті,
Проте їх реалізації чекаємо.
Все добре в нас — шукаємо проблем,
«А що було б, якби…?» Від думок цих
Закрадається в’їдливий щем
Не життя тоді — суцільний акростих,
В якому зверху вниз вишукуєш той зміст,
Який захований у путанині літер,
І знайшовши його безглуздого
Ти не знаєш, куди подіти.
Думки у голові — крик вітру, його свист…
Без вигляду й краси-немов обмерзлі квіти,
Яким цвісти б, а не в чагарниках тліти
Я втомився жити завтрашнім майбутнім,
Нехай воно само собою проживе,
А я буду для нього кимвалом нечутним,
Який піде один та інших поведе…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295904
дата надходження 25.11.2011
дата закладки 27.11.2011
Мне бы ведать бакалеей,
скажем, в городе Мадриде,
по соседству с дульсинеей
с нежным именем Лоида.
Или пусть её бы звали,
скажем, просто бы Кончита.
Это, в принципе, детали
для испанца и пиита.
Был бы доном я Хуаном,
или, скажем, доном Педро.
И к возлюбленной с тюльпаном
я б захаживал по средам.
Или может по субботам,
скажем, после бы полудня.
Чтоб она меня компотом
угощала бы, и студнем.
И, конечно же паэльей,
скажем, чтоб кормила тоже.
Без паэльи в нашем деле,
непристойно и негоже.
А потом бы мы плясали,
скажем, танец пасодобль.
Или, нет, его — вначале,
а потом — парад утробы.
Что за чем — неважно, впрочем,
скажем, даже безразлично.
Как бы ни было, до ночи
мы б вели себя прилично.
Ну, а ночь, она Мадриду,
скажем, и потребна, чтобы
каждый мог свою Лоиду,
так сказать, любить до гроба.
Чтоб свою в Кончитах жажду
мог бы, скажем, без подвоха
утолять идальго каждый
до последнего до вздоха.
На рассвете — снова танцы,
скажем, пляска до упора…
Ну, чего бы мне испанцем,
не родиться и танцором?!
С кондачка меня зачали,
Мамка, скажем, и папаша —
там, где многая печали,
и в стране такой, как наша.
Вот, и мучаюсь — ханыга,
скажем, с ряхой неумытой.
Завсегда в кармане фига,
дом — разбитое корыто.
С дульсинеей — полный аут,
скажем, аут и с паэльей.
И взаймы не наливают
салтыковку в бакалее.
А еще чудак из книжки
будто ломом, скажем, в пах, —
мол, откуда у парнишки
грусть испанская в глазах?!
~~~~~~~~ ~~~~~~~~
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295948
дата надходження 25.11.2011
дата закладки 25.11.2011
Додано. Помножено. Віднято. Поділено!
Чиста арифметика, що там не кажи,
Виглядає справною на папері білому,
Ти в житті ці приклади, спробуй, розвяжи...
У житті ці приклади не завжди вдавалися,
Правда разом з кривдою там переплелись.
Часто право сильного до уваги бралося,
Хоч з такою долею слабший не миривсь.
І тоді кривавились війни й революції,
І втрачав знедолений все, що тільки мав.
І були анексії, змови, контрибуції,
Де спритніший, зрештою, в решти віднімав!
Та були бажаючі поділити порівну,
Хоч для цього, знов-таки, треба віднімать.
Але знаку рівності після того поділу
Так і не судилося людям відшукать.
Віднімання й ділення - два важливих чинники
Добре ми засвоїли, та не в тому суть.
Суть у тому схована, що умови виникли -
Додавання й множення нам пора збагнуть!
Хай людина трудиться і своє примножує,
І держава, в принципі, буде процвітать.
Хай лиш підприємливу думку не стриножує
Тим, хто знає способи, як багатим стать.
І тоді на практиці буде швидко втілено
Способи розподілу благ усіх отих.
Додано. Помножено.Віднято. Поділено.
Вища математика в прикладах простих!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290341
дата надходження 02.11.2011
дата закладки 02.11.2011
Я забуду тебе, як помре почуття голосне;
Я забуду тебе, коли стишаться грому гармати;
Я забуду тебе, коли жайворон в небі засне,
А піснями на небі хмарини спроможуться стати.
Я забуду тебе, як дощі перестануть іти,
Коли сніг повесні просто тихо розтане без бруду
І на радіо зникнуть усі про кохання хіти, –
Я забуду тебе! Я ніколи тебе не забуду…
05.09.2011 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=278808
дата надходження 05.09.2011
дата закладки 29.10.2011
Тепер я живу у Нарнії. У серці запахло м’ятою
І в небі з’явилась райдуга, та й очі – уже не стрази;
Цілує душа непізнане і осінь стала крилатою… –
Бо ти відповіла взаємністю уперше за всі ці рази.
Тепер – геть усе по іншому. І мрії – уже не вузлики;
Краса пише ті елегії, в яких зацвітають лози…
Не треба садів Едемових, не треба гучної музики… –
Бо ти не відвела погляду коли навернулись сльози.
17.09.2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211375
дата надходження 17.09.2010
дата закладки 23.10.2011
Я так старанно
намагаюся
звести замка
з оцього сипко́го,
висушеного
пустельним сонцем
піску.
Прагну
до незначної,
умовної,
ілюзорної стабільності.
Але ж ні:
ти, як хвиля,
приналежна
невблаганному ритмові
припливів і відпливів,
омиваєш
раз за разом
нетривкі стіни
мого
піщаного за́мку,
і він осідає,
втомлено і безнадійно,
важко обвалюється,
не спроможний
утримати сталу форму
у світі жорстоких законів
гравітації.
Наче пізній світанок,
очеви́днішає істина:
од неможливого
треба
відмовитись.
Чому
не
сьогодні?
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286744
дата надходження 17.10.2011
дата закладки 23.10.2011
у тобі,
у мені –
в кожному,
як у храмі
Божому,
є
Святая Святих –
особливе
приховане
глибоко
місце –
людська
особистість.
сказав:
«Я
сотворив вас
різними,
жоден
не
повтори́ться…»
малюнки
на пальцях…
генетичні розбіжності…
невловимі
відміни в зіницях –
ми –
окремі
слова
у спільній
молитві –
і в цьому
належна
Йому
Самому
таємниця
Різниці…
чи краща
за синю
барва зелена?..
за бурштин –
перлина …
сосна за клена?..
яблуня –
за калину…
чи краще
блакитне
від сірого
небо?..
ти
од мене,
і я
од тебе?...
таємниця
Різниці…
ніщо
не
повтори́ться…
у кожному храмі,
у Святая
Святих –
так само – я
так само – ти
живе
вовіки віків
неповторний
Бог:
цікаво
і гарно
нам –
різним -
удвох…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285598
дата надходження 11.10.2011
дата закладки 14.10.2011
ми будемо
спати
під дощ…
під шепіт
і передзвін
святої водиці…
під дощ
так со́лодко
спиться…
хай
нам обом
присниться
срібнокрила
зигзиця…
під дощ
за́тишно
спиться
удвох –
з нами
Любов
і Бог…
як добре,
що Всесвіт
крилатий,
мов птах,
і в безмежних
його
світа́х
вільних
солодкий наш
сон
спільний
під дощ
говіркиИй –
скроня до скроні,
рука до руки,
у го́ловах
на зги́ні
залізного би́льця,
бринить,
як осінній дощ
у кришталеві
шибки́,
срібноголоса
зигзиця –
наш за́тишний
сон
удвох
повік
не скінчи́ться…
по́серед
супере́чок
і прощ
так
со́лодко
спиться
удвох -
під дощ…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285992
дата надходження 13.10.2011
дата закладки 14.10.2011
Пробач усім, хто болю завдає.
Бережи миті радості і щастя.
Життя одне... Воно лише твоє.
Тільки тобі змінити його вдасться.
Будь відданим в любові до кінця...
Цінуй людей, які тебе цінують.
Не міряй маску жодну до лиця..
Вона тебе з середини зруйнує.
Не соромно заплакати від болю.
Повірити у Бога ще не пізно...
Він поруч! Придивися... Він з тобою.
Звільни себе, якщо у собі тісно.
Не засмути батьків своїм життям.
Не забувай, як щиро посміхатись.
Завжди керуйся своїм почуттям..
І прагни більшого... Не варто зупинятсь.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286237
дата надходження 14.10.2011
дата закладки 14.10.2011
красномовно мовчиш...
як зима,
люта й німа,
холодна
і вперта -
все живе
спішить
розкотитися
по кутках
і чимшвидше
вмерти…
небезпечно мовчиш,
як льодяна пустеля,
як холодна постеля
чужа…
смертоносне
лезо ножа
думками алмазними
точиш
зранку до ночі –
щось
убивче
сказати хочеш
третю добу
до ряду…
то кажи -
оксамитової
принади
до жала
пекучого
не вигадуй…
кожне слово
закличне,
над силу
оптимістичне,
розбивається вщент
об ворожу
тишу –
об крицю і лід,
мерзлоту́ вічну,
розсіюється
у білий
морок,
у сірий
вогки́й
туман –
нема…
...у куточку,
згорнулась
клубочком –
безшелесно
сиджу,
на словах,
живих
і теплих,
правічних,
як на зернах
магічних,
тихесенько
ворожу́…
чаклую
на долю
свою
і чужу:
як не кинь –
випадає
перевернутий хрест…
не амфібра́хій…
не анапе́ст…
по́серед ночі
невидимий Хтось
ледь чут-но
постукав
мені у вікно –
темно-о-о…
і лячно-о-о…
до звістки:
таємний знак…
якось воно вже
розвидниться
біле твоє
мовчання –
так
чи не
так…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284595
дата надходження 06.10.2011
дата закладки 10.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.10.2011
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 10.10.2011
З таїни, з давнини, в неймовірні віки,
Слово зерням упало у людські думки;
Колосками у думці проросли слова,
І між людьми з‘явилася мова жива.
Від струмків і річок, від цілющих джерел,
Від долин і від гір, від квіток і дерев,
Струмували до слова каміння й піски,
Укладали себе в чарівні колоски,
І пташата, й звірята, великі й малі, -
Все, що диха й живе, струменить по землі ,
Саме там, де у думку упало зерня,
Із якого врожаєм слова гомонять.
В інших землях зернина інакша була,
І по-своєму в думці людей розцвіла,
Їхні гори й ліси їй наповнили зміст,
Іншим чином у душі проклала свій міст.
Рідна мова – то скарб! В ній душі глибина,
Що прапредків з нащадками міцно єдна.
З нею кожен народ своїм, рідним цвіте,-
Не знищимо й велично в безсмертя іде!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285385
дата надходження 10.10.2011
дата закладки 10.10.2011
Тепер іди й живи собі в мирУ.
Хай суєта, як муха,
лізе в очі.
Моя субстанція безсмертна.
Я не вмру.
Мої слова безумні.
Та пророчі.
Ти відступився. Ти не поборов.
Зневажив Істину
і мудрість Богослова,
який прорік, що страх
вбива любов:
той, хто боїться –
недовершений
в любові.
Ти одрікаєшся од мене,
як од віри.
Вмирають,
наче лебеді,
надії.
Слуга умовностей
і вічний в’язень міри,
ще каяття тобі
обтяжить
вії.
Я вистою. Я не схилЮсь.
Є сили.
Моя субстанція безсмертна.
Я не вмру.
Ти був святим!
бо я тебе любила.
Тепер іди
і доживай
в мирУ.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282741
дата надходження 26.09.2011
дата закладки 10.10.2011
Одного разу усвідомиш
не до речі,
що вже навік
твоє не склалося
життя.
І втягнеш голову,
і вмить зсутулиш плечі,
і побредеш кудись
без толку
й без пуття.
Почнеш незграбно
загрібать
руками,
як в чорторИї
зламаним веслом,
паперу клапоть,
де збиравсь
писать
псалом,
зіжмакавши,
швиргнуть захочеш
в яму.
І встромиш очі
в землю,
як перо –
печальний образ:
блазень
і пророк.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283854
дата надходження 02.10.2011
дата закладки 10.10.2011
Бачиш генія у моїй душі, хоч насправді – лише каліку
Бог створив колись.., тільки вкотре ти проводжаєш мене до трону…
Я довіку тебе кохатиму.., хоч минатиму – теж довіку
І до скону лиш фотографію цілуватиму… – так, до скону!..
А на небі – все фіолетове; під ногами – мов рай зелено;
Серце проситься в задзеркалля – о яке же воно ледаще!..
Я у сумнівах помиратиму, хоч сміятимусь… – так, шалено!
І романтику подавлятиму.., та писатиму – якнайкраще…
25.08.2010 р.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207753
дата надходження 25.08.2010
дата закладки 07.10.2011
кіт
усім єство́м
до підлоги
приник –
просто зник
і не дише…
вмер,
як годинник
зіпсований
на стіні.
у хаті,
як на крини́чному
дні –
пружна́
і сторожка́
тиша.
…велика муха -
і та
змирилась
у павути-ні.
кіт –
лапки
невловимо повільні
безмовні
ті́ні –
зараз,
уже,
ось-ось!
не втаї́ться,
видасть себе
необачна
ми́ша…
у хаті
згу́рдилася,
як молоко,
такти́льно відчутна
тиша…
кіт
оголений дріт –
струм,
нерв
відкритий
зібравсь,
як пружина туга́,
стиснута до межі́,
чорний вогонь на ножі,
доля миті –
відпущена тятива́
і без промаху
в ціль
рази-ти!
…як ти,
коли
бажаної мети
узявсь
попри все
досягти
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283643
дата надходження 30.09.2011
дата закладки 07.10.2011
Знову цвітуть каштани….
Мільйони рожевих лампад.
Хто з нас відважиться нині
Співати хвалебних тирад.
Забули зненацька про щастя.
Ще в пам’яті рідний мотив…
Та вносить життя корективи –
Сьогодні каштани не ті.
Лишень починається літо,
Потрібно б рости і цвісти,
Та листя у плямах смертельних…
Чи зможуть дозріти плоди?
Мов реквієм, квіти каштанів,
Горять, мов свічки вздовж алей.
Немов про загублену юність
Мільйонів невинних людей.
Це крик невимовно скорботний
Про людську мізерну вагу….
Ми саджанці яблунь ростили,
Щоб Марсу надати красу….
Як легко нам всім обіцяти,
І плести наївним байки,
Прогнози бездумно складати,
Не знавши, що буде за мить !
Життя у людей нетривке і тернисте,
Мрії, надії далекі всякчас.
Навіть не знаєм для чого живемо,
Праведність наша лише напоказ.
Віримо ницим попам і мундирам
Зносимо легко нестатки і гніт.
Нас дурисвіти навік полюбили…
Певно, на Марсі припишуть нас всіх.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268549
дата надходження 04.07.2011
дата закладки 07.10.2011
Ледве-ледь прогляда
На чубах зачудованих кленів
Первородна печаль,
Золотава печаль небуття.
А хотілось би їм
Шелестіти в буянні зеленім,
Та немає , на жаль,
До своєї весни вороття!
А літа, як літа -
Промайнули і щезли за пругом,
У відлуннях зозуль
Засрібливши відміряний вік,
Спопеливши в собі
Тихе щастя і вичахлу тугу,
І невичахлий слід,
Що проліг в безіменній траві.
Не питай у зозуль -
Довіряй журавлиному клину:
У ячанні його
Ти відчуєш минущість свою.
Лиш себе запитай
В ту, освячену небом, хвилину,
Хто ти є на землі,
Хто ти є в цім пекельнім раю?
Бережи над усе
Неповторність свою незнище́нну
І ніколи й на крок,
Навіть в леті нічних сновидінь,
На простори душі
Не впускай ностальгічного щему,
Бо схолоне вона
В сподіванні забутих надій.
І тоді ти збагнеш
Всі таїни життя за собою
І осмислиш поріг -
І початок, і тихий кінець,
Як молитву очей
В апогеї стражденного болю,
Як палючий вогонь
В грозовім перестуку сердець.
Всі дороги твої
Закодовано приписом долі -
Вже в загравах небес
Догорають орбіти земні...
Та зникає печаль,
Наче тінь у відкритому полі,
Бо вже сонце зійшло
І розвіяло думи сумні!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282575
дата надходження 25.09.2011
дата закладки 05.10.2011
На семилисті каштана
і на тризубцях клена
екстравагантна панна
пише свої катрени.
Міняючи стрій і настрій,
в незадовіллі змістом,
кармінний її фломастер
блукає завмерлим листом.
Вона ще шліфує рими,
та раптом з чуттям естетки
жбурляє в іржаві ринви
зболілі свої чернетки.
2009
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284353
дата надходження 04.10.2011
дата закладки 04.10.2011
О, Наталі! Наталочко! Наталю!
Тобі в житті співучі солов"ї
Ще навитьохкують коштовного кришталю
На всі, як є, щасливі дні твої.
Я бачу те, чого не вгледиш зором,
Я чую душу, як вона співа.
Вона, мов річка, струменем прозорим
Мою зашерхлу душу омива.
О,Наталі! Ув очі-зоряниці
Я зазираю в трепетній журбі;
До тебе йду, як спраглий до криниці,
Щоб злети мрій довірити тобі.
Високих слів не досить для розмови -
Найліпше тут прислужаться прості,
Але й не ті, улесливо-медові,
Що після них так гірко у житті.
Тобі бажаю злетів, тільки злетів,
Та рівноваги десь на віражах...
Це ж я тобі, єдиній на планеті,
Отак душевно щастя побажав!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284280
дата надходження 04.10.2011
дата закладки 04.10.2011
Я служив на посаді Коня
При дворі короля Лиховида.
Пер я плуга важкого щодня,
Проте вдосталь, щодня, не обідав.
Та тягнув і на те не зважав,
Думав, так воно, мабуть, і треба!
Перевтомлений ,стиха іржав,
Як боліли розгойдані ребра.
Не для мене парадні ряди
По-конячому випнутих вилиць.
Тільки обраних брали туди
Жеребців та елітних кобилиць!
Інші коні трудились, як я
І в роботі стирали копита,
Куштували не раз нагая -
Челядь царська любила нас бити.
Був Лошак серед нас молодий,
Що за норов не вибивсь в еліту.
Він понуро дворищем бродив -
Снив принадами вільного світу.
Раз наважився той відчайдух -
Збив вориння і зник за парканом.
Марно челядь втрачала свій дух,
Повернувшись з порожнім арканом.
Вчинок той нам наснаги додав -
Збунтувалося плем"я гривасте.
Довго вітер уламки гойдав
Від загону, що мусив упасти.
І я теж з табуном поскакав
Попри стайні, в степи ковилові.
Я від долі тяжкої втікав,
Бо добряче охляв на полові.
І в конячій моїй голові
Щось прокинулось давнє, тарпанне.
Я стелився в шовковій траві,
Мною гнало чуття нездоланне.
Страх покари мене не гнітив,
Серце сіпало зболеним стуком...
За свій страх я сповна заплатив
Перевитим нагайками крупом.
Довго так я світ-за-очі мчав,
Пам"ятаючи зло і сваволю.
День новий я на волі стрічав -
Вперше сам я вершив свою долю!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283357
дата надходження 29.09.2011
дата закладки 03.10.2011
Ще змалечку знав я стареньку одну -
Ходила, в поклоні зігнута.
Відколи синів провела на війну,
З очей не зникала засмута.
Та збігли роки, мов крізь пальці вода,
Вже виросла й правнуків купа.
Розкаже малим, як була молода,
Та й знов заклопотано тупа.
Усеньке життя, наче день, прожила
Отут, де закопано пупа.
До діла завжди беручкю була,
Та й нині не марно ще тупа.
Хазяйство догляне своє чимале́,
Цибульку на грядці прощупа.
Отак , помаленьку, чи добре, чи зле,
Від ранку й до вечора тупа.
Вже осінь замріяна знову в садку
Солодкими грушами гупа.
Старенька спочине собі в холодку,
Та й знову по стежечці тупа.
Ту хату, де виросла, геть розтягли
Усю, до останнього слупа.
До цього і діти не всі дожили,
А баба Одарка ще тупа!
Коли ж пожартують, до пари, мовляв,
Бабусі мітла, та ще й ступа,
Цей жарт і Одарку також звеселя,
І вже веселіш вона тупа.
Та якось уздрів, як праправнучок нині
Сльозою зарюмсаний, хлюпа.
Зайшов... Аж старенька лежить в домовині.
Своє відходила... Не тупа...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283359
дата надходження 29.09.2011
дата закладки 01.10.2011
Перетлій і вичахни!
Допоки?
Він глухий –
молись чи не молись.
Одкаснись од нього,
одсахнись –
він лихий, підступний
і жорстокий.
І не простягай йому крила –
він земний,
немов гранітна брила.
Вже любов його здіймала
й не зняла,
тільки марно
поламала крила.
Перетлій і вичахни.
Навіки.
Як жебрачка,
не молись під плотом:
то кумир,
глухий і многоликий;
то не німб,
то чиста
позолота.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283708
дата надходження 01.10.2011
дата закладки 01.10.2011