Akvarel': Вибране

Шон Маклех

Довершено: Місто Ліхтарів

                                           «Третій  вже  
                                               Запалюю  ліхтар,  віддаючи  його
                                               На  поталу  росі.»
                                                                                                                           (Йоса  Бусон)

Місто,  яке  живе  поночі.
Місто,  яке  блимає  очима  ліхтарними
У  пітьму  вічного  вчора.
Тут  живуть  одні  ліхтарники:
За  покликанням.
Тут  складають  пісні  променями
Жовтого  нічного  світла,
Тут  несуть  світу  щовечора,
Ховаючи  її  язик  гарячий  
Між  долонями  досвіду
Живу  пташку  свічку  –  
Вогник  Істини,
Затуляючи  її  помаранчеве  серце
Від  вітриська  байдужої  осені.
Ці  ліхтарники  
Та  їх  замріяні  дочки
Ніколи  не  споглядають  Місяця  –  
Оцього  нічного  злодія,
Оцього  пастуха  котів  чорних,
Бо  ховаються  від  світил  пітьми
Під  ковдру  мереживну  ліхтарну,
Запалюючи
Цілу  ніч  запалюючи
Нові  і  нові  ліхтарики,
Наче  не  люди  вони,
А  світлячки  вусаті.
Запалюють
І  лишають
На  поталу  росі.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825855
дата надходження 18.02.2019
дата закладки 03.03.2019


Шон Маклех

Сумний перехожий

                                           «…  Ти  сумний  Перехожий
                                                     Перехожий,  що  бідний  так  само  як  я…»
                                                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)  

Я  би  відчинив  сіру  вулицю,
Як  відчиняють  ковані  двері  
Господині  притрушені  борошном  –  
Білим,  наче  друїд  на  Белтайн:
Відчинив  би  для  перехожих
Не  зайд,  не  пророків  і  не  жебраків,
А  саме  для  перехожих  у  капелюхах,
Перехожих  -  бідних  як  я.  
Я  перетворив  би  бруківку  в  дзеркало,
Щоб  у  ньому  сама  журба  себе  бачила,
Щоб  сумні  перехожі  зрозуміли,  
Що  кожен  із  них  не  самотній,
А  шкутильгає  Містом  Невчасним
На  пару  з  журбою  –  незримою  мишою,
Наче  наше  життя  сірою.
Я  писав  би  на  хмарах  слова  Істини,
Щоб  перехожі  (сумні  особливо)
Інколи  споглядали  Небо
І  ворушили  устами  мовчки
Слова  оті  подумки  читаючи.  
Я  би  виглядав  щоранку  кріз  шибу
Шукаючи  поглядом  перехожого  –  
Сумного,  як  стара  казка  про  шибеника
(Про  три  шиби  й  одну  шибеницю),
Аби  якось  його  розрадити,
Чи  то  намовити    сірий  плащ
Снів  зими  сльотавої
Не  вдягати,
Під  чорний  капелюх
Ночей  наших  енотерових,  горобиних
Не  ховатися.
Я  би  розрадив  його  сонячними  зайчиками
До  пори  в  скриню  мою  схованими,
Якби  в  місті  цьому  
Не  було  так  порожньо….
І  жодного  перехожого…
Жодного…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824934
дата надходження 10.02.2019
дата закладки 03.03.2019


Шон Маклех

Довершено: Місто Смутку

                             «Он  вони,  мовби  з  пам’яті  нашої  вилупились,
                                 Мов  невпокійні  засновники  знову  краєм  пішли:
                                 …………………………………………………….
                                 Кому  яке  діло  до  нашого  болю?»
                                                                                                                                                 (Шеймас  Гіні)

Подорожуючи  графствами  Тірон  (насправді  Тір  Еогайн)  та  Фермана  (взагалі-то,  Фер  Манах,  навіть  ще  правильніше  Фер  Маг  Енах),  я  випадково  потрапив  у  Місто  Смутку.  Раніше  я  думав,  що  таке  місто  існує  тільки  в  потойбічному  світі  –  в  Сіді.  Або  в  царстві  Морфея,  або  в  ментальному  світі,  чи  в  світі  метафор,  чи  в  давньокитайському  царстві  Я  (ах,  ця  епоха  Чжоу,  яка  вона  була  сентиментальна!).  Виявилось,  що  таке  місто  існує  в  реальному  світі  і  таки  на  нашій  землі  ірландській,  хоч  і  по  той  бік  кордону  Республіки.  Блукаючи  вулицями  цього  міста,  слухаючи  як  мої  черевики  лунко  стукають  бруківкою,  я  написав  таке:  

Сонце  однооким  кульгавим  апостолом
Ховається  за  дахи  пам’яті  –  такої  ж  іржавої,
Як  мечі  воїнів  Конхобара  –  бородатого  короля  Уладу,
Що  так  довго  лежали  у  торф’яному  болоті  
Забутих  снів  їжакових  й  оленячих.
У  цьому  місті  всі  двірники  бородаті,
А  всі  жінки  у  картатих  хустках
І  таких  же  спідницях  в  клітинку,
Що  волочаться  по  землі  тартановій,  твідовій,
Що  колись  якомусь  гоноровому  вождю  належала,
Який  нині  десь  під  землею  глибоко
Коло  дольмену  –  такого  ж  важкого,
Як  моє  серце  прочанина  (чутки,  шепіт,  цитати  з  газет):
Тойших  –  чи  хтось  пам’ятає...
Ці  жінки  пригадують  як  воно  –  посміхатись,  
А  діти  бавляться  з  дерев’яними  крісами  
І  малюють  на  стінах  шамрок.  
У  цьому  місті  журба  замість  фіранок
На  кожному  вікні  більмами,  
На  кожному  дому  мурованому
З  каменів,  як  і  ми  неотесаних.  
Для  тої  журби  човен  легкий
Майструю  собі,  витесую  –  вишкрябую
З  дуба  кельтського  мертвого
(І  де  ж  ті  жолуді…  І  де  свині  ті,
Що  так  ласувати  ними  жадали…)
А  в  місті  тому  постріли
Лунають  у  кожних  спогадах,
У  кожній  голові  сивій
У  кожній  луні  минулого…  

Місто,  зіткане  з  суму  сірого,
З  журби  одвічної.
Ховаюсь  за  твоїми  мурами
Перед  дорогою  нескінченною…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821901
дата надходження 19.01.2019
дата закладки 05.02.2019


ptaha

Оле…

Спиці  петляють,  ніби  копитця,  -  
Сліду  орнамент.
Олень  різдвяний  на  рукавицях
Марить  снігами.

Спиці  петляють,  спицям  не  спиться  -  
Светри,  панчішки.
Олені  в  хмарах,  олені-птиці  -  
Хвостики,  ріжки.

Спиці  петляють  -  зиму  вітають
Ручки  та  ніжки.
Стомлені  олені,  печиво  з  чаєм,
Цокання  тиші.

Спиці  петляють  сліду  орнамент  -  
Лінії,  кола.
Олені-мрії  линуть  над  нами,
Олені,  оле...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816170
дата надходження 03.12.2018
дата закладки 28.12.2018


ptaha

Оле…

Спиці  петляють,  ніби  копитця,  -  
Сліду  орнамент.
Олень  різдвяний  на  рукавицях
Марить  снігами.

Спиці  петляють,  спицям  не  спиться  -  
Светри,  панчішки.
Олені  в  хмарах,  олені-птиці  -  
Хвостики,  ріжки.

Спиці  петляють  -  зиму  вітають
Ручки  та  ніжки.
Стомлені  олені,  печиво  з  чаєм,
Цокання  тиші.

Спиці  петляють  сліду  орнамент  -  
Лінії,  кола.
Олені-мрії  линуть  над  нами,
Олені,  оле...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816170
дата надходження 03.12.2018
дата закладки 28.12.2018


Окрилена

Дукачі

Розгойдався  обрій.  
Вкрився  брижами
і  раптово  
світ  мій  поночів,
міжвіконням  хриплим  
і  засніженим
брязкають  
сріблясті  дукачі…

Кажеш  стихла,  
стала  безголосою...
Бо  слова  
не  зняти  із  орбіт,
місяця  із  неба  
не  випрошую
він  натільно,  
завжди..
у  Тобі.

Може,  захворіла  
аритмією?
-  «Вам,  американо
 з  молоком?»

Серце  зодягти  
в  броню  не  вміємо…

-    «Ні….  сьогодні  зимно...
з  коньяком».        
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=46cSksKVzzs[/youtube]

 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818535
дата надходження 22.12.2018
дата закладки 28.12.2018


ptaha

Дерева сьогодні вдягнули осінні светри…

Дерева  сьогодні  вдягнули  осінні  светри  –  
Червоні,  жовті  –  картаті,  як  світ,  барвисті.
Рудий  листоноша  усім  роздає  конверти
(У  них  ні  рядочка  –  просто  опале  листя)  –  

І  хтось  посміхнеться.  Інший  махне  рукою.
А  третій  зупиниться,  щось,  очевидно,  збагнувши.
Це  тільки  осінь  буває  завжди  такою,
Що  прямо  з  вулиці  –  полум’ям  в  кожну  душу,

І  міниться  сяйвом,  і  ллється  теплом  із  печі  –  
І  ти  вдягаєш  (дивно!)  картатого  светра.
Ти  клен.  Осипається  листя  тобі  на  плечі,
Яке  листоноша  вправно  кладе  в  конверти…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809345
дата надходження 08.10.2018
дата закладки 07.11.2018


Окрилена

Трава

Вслухаюся  в  траву...  
Шовкова  гладь
дзвінкими  нотами  
суниць  озвучена,
дощами,  без  яких  
би  не  могла
піднятися  до  сонця...  
Дуже  скучила
за  тінню  рук,  
які  на  плечі  клав
як  мед  холодний  
з    липового  клечання
за  небом  з  хмарами  
із  молока
з  якими  пропливаю,  
наче  течія...
З  якими  я  
і  світ  мій  
океан  -
пірнаю  й  виринаю,
вже  оновлена.
Коли  ведеш  
у  невагомий  стан,
де  солодко
у  черешневих  повенях.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793934
дата надходження 31.05.2018
дата закладки 10.06.2018


Шон Маклех

Довершено: Місто Мертвих Дерев

                                                       «…  І  летять  з  наріканням  і  дзвоном
                                                                 В  імлу,  в  нескінченність,  у  простір
                                                                 Дерева  і  мертві,  зливаючись  в  пам’яті…»
                                                                                                                                                         (Еміль  Верхарн)      

Мертві  дерева
Собі  збудували  місто:
Може  тоді,  коли  
Вони  були  ще  живими,
А  може  тоді,
Коли  стали  сухими  і  мертвими
І  місто  будували  їх  тіні.
Може.  

Я  блукав  крутосхилами,
Відчуваючи  ногами  каміння,
Повертаючи  зморшки  обличчя
До  жорстокої  дівчини  Сонце,
Бачив  як  мертві  дерева
Застигли  в  пориві
Здіймаючи  гілки-руки
До  пустелі  синьої  Неба,
Летів  над  рікою  Часу,
І  раптом  жахнувся:
Я  потрапив  до  міста  –  
До  Міста  Мертвих  Дерев.  

До  міста  Самайну  вічного,
Міста  вічного  падолисту,
Міста,  де  все  застигло,
Де  рухаються  тільки  тіні
І  щось  мені  шепочуть  –  
Тільки  мені,  
Бо  ніхто  їх  почути  не  здатний.

Місто  застиглих  вулиць,  
Місто  мовчазних  перехожих,
Місто  вічної  тиші,
Де  не  співають  птахи,  
Лише  стукає  дятел-гробар:
Ніби  заколочує  цвяхи
У  домовини-тіла,
Ніби  то  він  бургомістр
Міста  Мертвих  Дерев:
Птах  з  червоною  шапочкою.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794000
дата надходження 01.06.2018
дата закладки 10.06.2018


Шон Маклех

Ми дощ

                                 «Кохана,  ти  теж  очерет,  а  вкупі  ми  дощ…»
                                                                                                                               (Пауль  Целан)

Ми  –  це  вода,  
Що  падає  з  неба  шекспірівських  драм:
Розділяємось  на  краплини  
Прозорі,  як  день  навесні,
Такі  ж  невагомі  як  сон,  
В  якому  ти  в  гості  приходиш  до  мене.
Ми  –  це  весняна  гроза,
Що  пахне  квітами  сливи,
Що  стоять  і  чаклують  повітря  кімнати
В  порцеляновій  вазі  династії  Хань
З  синім  абстрактним  малюнком,
Який  малював  пензлем  із  шерсті  кота
Майстер  козлинобородий  
На  ймення  коротке,  дзвінке,  нетутешнє:
Майстер  Бо  –  китаєць-блукалець.  
А  може  ми  злива?  
Злива  травнева,  коли  відцвіла  Мей-хуа  –  
Квітка  китайська  –  біла,  як  спрага,
Як  вексель  на  дні  нескінченні,  що  будуть,
Що  прийдуть,  грядуть  неминуче
Тоді,  коли  хмари  зберемо  у  кошик
Як  чисту  білизну  збирає  мальована  праля.
Ми  –  це  дощисько  тропічний:
Теплий,  як  ніч  на  Сейшелах  
Під  пальмами  босих  монахів-рибалок:
Нірвана  дощу:  він  падає  з  Неба
На  Землю  (Інь-Ян).  І  ми  як  краплини
В  падінні.  У  вільному…  
Кохана,  ми  дощ  –  ми  краплини,
Що  виснуть  на  квітах,  ми  свіжість,
Ми  прозора  вода.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787328
дата надходження 13.04.2018
дата закладки 22.04.2018


Шон Маклех

Повелитель мовчання

                                               «Даремно  малюєш  серця  на  вікні:
                                                   Герцог  тиші
                                                   Вербує  внизу  вояків  у  дворищі…»
                                                                                                                                   (Пауль  Целан)

                             Лицарям  Судного  Дня  присвячую.
                                                                                                                             Щиро.

Герцог  тиші
Набиває  свою  порцелянову  люльку
Сухими  пелюстками
Черленої  квітки  папороті.
Повелитель  мовчання
Шукає  своєї  дідизни
Серед  туманів  найглибших  ущелин
Гір  сліпої  імли  наших  спогадів.
Герцог  мовчання
Мурує  свій  замок
На  вершині  вічної  криги,
Де  бракне  повітря
Для  невгамовних  птахів,
Для  людей  важкоступів,
І  навіть  для  звуків
Бракне.
Герцог  тиші
Вербує  солдат  серед  квітів  ночі:
Енотери  густих  дурманів  снів-лабіринтів
Серед  тихих  завулків
Міста,  де  живуть  сумні  люди,
І  зроду  не  було  трамваїв.
Князь  тиші
Оглядає  свої  полки  мовчазні
Понурих  залізних  жовнірів
Поглядом  чорного  ангела.
Граф  безсловесної  німоти
Закриває  чорнильниці,
Перетворює  пера  в  труху,
Рукописи  в  попіл,  шепіт  у  тьму,
А  нас  у  відлюдників.
Герцог  тиші  –  повелитель  мовчання.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786093
дата надходження 05.04.2018
дата закладки 07.04.2018


Шон Маклех

Дух води

                         «Для  духів  соку  і  року
                             Мілина:  на…  на…
                             Але  й  забирає:
                             Постійний  приплив
                             Потопенько  любив
                             Кілка  обертає
                             На  сталагміт.»
                                                                 (Шеймас  Гіні)

Північ:  надто  холодна  роса
Змушує  поважати
Требу  вершити
І  то  не  прозору  –  вохряну
Духу  води.

Дух  води  забирає
Тепло  крові  моєї  –  
Гарячої  крові  ірландця,
Примушує  думати
Чи  то  згадувати,
Чи  то  забувати,
Чи  то  просто  шепоче:
«Ви  всі  –  діти  півночі,
Ви  –  рудочубі  кельти,
Діти  священних  каменів  –  
Байдужих  менгірів:
Байдужих  до  пристрасті,
Діти  човнів  шкіряних  –  пливіть.»

Дух  води  
Нуртує  у  венах  моїх,
Нагадує,  згадує:  «Наразі
Не  потопельник  ти  поки  що,
Допоки  твердь  водою  не  стала,
Не  перекинулась  озером,
Нарізай  торфовище  куснями,
Магдебурку  копай,
Грій  свою  кров,
До  жару  розпалюй
Серце-вуглину.»

Дух  води,
Що  причаївся  в  прозорості  озера,
У  зябрах  форелі,
У  важкості  хвиль
Дорікає  щоденно:
«Все  у  вас  обертається  на  рушницю:
Перо  і  рискаль,
Роги  оленя  й  цеглина.
Все.  Між  живоплотами  Ольстера.
Ах,  перепрошую,  Улада.
Горбатого  Деррі.
Ви  так  шанували
Так  довго  ваші  священні  каміння,
Що  подумали  –  
Серця  теж  стали  камінними,
І  вони  не  вразливі  для  куль.
А  вони  лише  жменьки  плоті,
Крові  живої  келішки…»  

Дух  води  все  шепоче,
Камінь  холодний  мовчить,
А  ми  все  стріляємо  –  
Там,  на  пагорбах  Ольстера,  ах,
У  серця  одне  одному.
У  серця…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784021
дата надходження 23.03.2018
дата закладки 24.03.2018


Олена Вишневська

На відстані дотику

[i]"...я  не  сам  і  ти  також  не  будеш  сама
бо  на  мені  твій  мед  і  в  мені  твоє  жало"
                                                                               /Ю.  Іздрик/[/i]



Я  так  довго  наосліп  ішла…  і  нарешті  -  стіна,  
Пробиваю  вікно  /хоч  би  й  так,  як  зачинені  двері/.
Я  сьогодні  залишила  тут  всі  свої  імена  –
Щоб  знайти  /за  вікном/  твоє  місто  між  тисяч  імперій.

Під  ногами  розкришений  світ  амальгами  дзеркал.
Він  усотує  кожен  мій  крок,  хоч  би  де  не  ступала.
Що  роблю  я  під  зоряним  сяйвом  нічних  покривал?
І  чому  кораблів  твоїх  манить  так  місячний  спалах?

Все  ж  довкола  фальшиве:  від  світла  й  до  слів  на  вустах.
Та  мені  все  одно:  ти  отрути  налив  до  Граалю...
Я  –  на  відстані  дотику  /наче  впольований  птах/,  
Бо  твій  мед  на  мені…  і  в  мені...  а  в  мені  –  твоє  жало…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744338
дата надходження 01.08.2017
дата закладки 21.03.2018


Олена Вишневська

і хто йому скаже?…

і  хто  йому  скаже,  що  врешті  прийшла  зима,
яка  її  знову  за  душу  вузлом  трима,
і  що,  коли  ніч  поділила  усе  на  три,
просила  вона:  "вітре,  пам'ять  мені  зітри..."

а  що  залишалось?  чекати,  що  все  мине.
пасьянс  розкладати  із  надто  тугих  тенет.
і  навіть,  як  випав  наранок  торішній  сніг,  
не  вірила  в  диво,  бо  втриматись  він  не  зміг.

бо  все,  що  любила,  змивала  ураз  вода,
хоч  світ,  наче  ляльку,  в  колисці  її  гойдав.
та  що  та  колиска,  як  ліжко  пусте  і  сни
про  нього  вервечкою  тягнуться?  "не  засни,"  -

шепоче  вона  і  рахує  зірки  з  Ковша,
аби  не  зайтися  вовчицею.  /...тихо,  ша.../
бо  знає:  лікують  не  сльози  і  не  любов,
і  точно  не  час,  що  поволі  по  ній  ішов.

що  правди  і  правил  немає  в  такої  гри.
і  хто  йому  скаже:  "а  ти  говори,  гори
до  неї  крізь  ночі,  бо  знову  прийшла  зима..."
що  світла  у  неї  без  нього  і  вдень  катма.


/9.12.17/


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783322
дата надходження 20.03.2018
дата закладки 21.03.2018


Марічка9

Кораблі

Не  змовкають  думки...Де-не-де  лиш  пульсує  годинник.
Ніч  розкидала  зорі,  мов  бісер  на  темному  тлі.
І  на  ньому  мені,  наче  тінь  днів  чомусь  невловимих,  -  
Із  минулих  років  у  безодню  пливуть  кораблі...

Білим  шляхом  пройдусь  вказівним,  не  моргнувши  і  оком.
Кажуть,  зветься  "чумацьким",  а  я  би  сказала  -  "людським".
На  дорозі  небесній  безсонних  ночей  так  нівроку,
Так  немало  життя  за  солодким  вином  і  гірким.

Найбагатше  у  світі  -  то  небо  скорботної  ночі:
Там  обличчя  без  масок,  молитви  без  пафосу  слів,
І  пливуть  безупинно  у  тиші  прозоро-урочій
В  світлу  гавань  до  краю  мільярди  таких  кораблів...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438957
дата надходження 23.07.2013
дата закладки 21.03.2018


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=
дата надходження 01.01.1970
дата закладки 21.03.2018


Марічка9

Поряд

Мій  любий  друже,  де  би  ти  не  був,
Яка  біда  з  тобою  не  ходила  б,  -
Я  за  дверима,  тільки  на  засув
Не  зачиняй  їх...  Пам'яті  чорнила
Малюють  часто  болем  по  душі..
І  туга  серце  спалює  нечесно,
Але  послухай,  тільки  не  спіши,
Душа  до  краю  дійде  і  воскресне.
Далекий  мій,  це  все  лише  земне,
Це  середина  радості  і  горя.  
Усе  минає  в  світі  й  це  мине,
А  я  за  тебе.  Я  з  тобою.  Поряд.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745123
дата надходження 07.08.2017
дата закладки 21.03.2018


Іванна Шкромида

вірити в голос

Наскрізно  вірити  в  голос
квапливих  вітрів.
Хтось  оживив  мої  кисті,
до  неба  підвівши  поволі.
Довго  повзуть  міжребер’ям
хвостаті  уламки  весни.
Вляжуться  на  животі.
Чекатимуть  довго
дому,  якого  немає,
міста,  в  якому  є  всі.
Хтось  розвернув  в  очі
сонце.  Вкотре  стерплю,
як  сніги.  Вибрані  з  
пазухи  люди  вже  порозходяться
врешті.  Добре  було  пам’ятати
кожного  на  лице,  добре
було  востаннє
кожному  щось  сказати.
Нас  забувають
зовні,  нехтують  імена.
Вітер  кричить  крізь  голос,
наче  зриває  стіни.
Завтра  розкину  светри,
випрані  затемна.
Завтра  себе  поверну.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783236
дата надходження 19.03.2018
дата закладки 20.03.2018


Ulcus

про ню

не  встигнеш  роздягнути  і  плеча,
"лахудра!  шльондра!"  -  заволає  натовп  дружним  хором,  
чому  ж,  коли  оголена  душа,
то  порпаються  в  ній  гуртом,  і  хоч  комусь  би  сором?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743000
дата надходження 21.07.2017
дата закладки 20.03.2018


Наталя Данилюк

А дід пішов…

А  дід  пішов  за  обрії  орати,
Мов  не  на  вічність,  а  на  день  чи  два…
Розгріб  турботи  звичні  біля  хати,
Із  вилами  пройшовсь  біля  хліва.

Напхав  у  ясла  сіна,  щоб  корова
Під  вечір  не  урвала  молока.
Поправив  у  печі  тоненькі  дрова  –
Й  рудий  огень  урізав  гопака!

В  думках  розклавши  наміри  по  буднях,
Поворкотів,  що  молодь  вже  не  та,
Що  їм  би  тільки  спати  до  полудня,
І  усміхнувся…  Ох,  літа-літа.

Бо  що  йому,  старому,  ждати  смерті,
Якщо  життя  тримає  на  плаву?
Ще  сили  є,  аби  кути  підперти.
А  молоді́?  Нехай  ще  поживуть.

Отак  собі  у  роздумах  і  праці
Провадив  день  старенький  чоловік…
А  світ  гудів  мільярдами  вібрацій,  
Які  зливались  ув  один  потік.

Зима  лежала  біла  і  кудлата,
Коли  побрів  за  овид  сивий  дід…
І  вікнами  заплаканими  хата
Йому  охрипло  застогнала  вслід.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780135
дата надходження 03.03.2018
дата закладки 19.03.2018


ptaha

Просто так

Приїзди  просто  так,  без  пояснень,  як  сніг  на  голову,
Доки  зводить  зима  кришталеві  між  нами  мости.
Хай  злиняли  мундири,  протершись  давно  до  олова.
Й  на  пуанти  мені  не  звестися.  Та  все  ж  –  приїзди.

У  каміні  вогонь  лиже  дровам  соснове  черево.
Він  уже  не  пече,  не  лишає  від  слів  пухирі.
Пахне  спогадом  терпко  пухнасте  різдвяне  дерево.
Сипле  щастям  торішнім  торішній  сніг  на  дворі.

Кожне  сказане  слово  народжує  в  серці  музику.
Не  фальшивить  сьогодні  нітрохи  й  найтонша  струна.
Так  спокійно  і  легко  буває  лише  між  друзями.
Кришталеві  мости  понад  річкою  часу.  Зима.

Приїзди,  як  згадаєш.  Так,  просто.  Як  сніг  на  голову.
Не  змінити  нічого.  Й  не  треба.  Я  знаю  сама.
У  каміні  вуглинкою  брошка  і  грудка  олова,
Дуже  схожа  на  серце.  
Будує  
мости
зима…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709895
дата надходження 02.01.2017
дата закладки 03.01.2017


ptaha

Меланхолійне

А  сніг  іде.  Не  вперше.  І  не  вдруге.
І  ти  ідеш,  закутавшись  в  пальто.
І  грудень  цей  тобі  уже  за  друга,
Хоч  ти  йому  –  засніжене  ніхто.

Його  проблеми  є  давно  твоїми.
Вони,  бува,  тебе  збивають  з  ніг.
І  місиш  їх,  немов  ногами  глину,
Хоча  на  вигляд  то  –  звичайний  сніг.

І  круків  вітряки  молотять  простір.
Він  стогне:  кра!  (а  вухо  ловить:  кру!).
Минуле  мливом  сиплеться  без  злості  –  
І  легшає  тоді  календарю.

Все  відбулось.  І  що  вже  нарікати.
Іди  собі,  закутавшись  в  пальто.

А  грудень  трусить  заметіллю  дати.
А  ти  без  них  –  засніжене  ніхто…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707780
дата надходження 21.12.2016
дата закладки 21.12.2016


Наталя Данилюк

Передріздвяний Львів

[img]https://scontent-waw1-1.xx.fbcdn.net/v/t31.0-8/15590812_944873505612319_5724272112918717744_o.jpg?oh=b955a568f99e0ee7b03f9a32dfb3d0a6&oe=58AFC51F[/img]  [img]https://scontent-waw1-1.xx.fbcdn.net/v/t31.0-8/15625678_944873662278970_2106388964238381245_o.jpg?oh=012fcd327f6a65e627f5e26fb3a5ba10&oe=58EF0DE6[/img]  [img]https://scontent-waw1-1.xx.fbcdn.net/v/t31.0-8/15625851_944874942278842_3149486726971470944_o.jpg?oh=49286c1600b0480fb0f3413274f0cddf&oe=58ED6850[/img]  [img]https://scontent-waw1-1.xx.fbcdn.net/v/t31.0-8/15626313_944873285612341_4381318461022047505_o.jpg?oh=c520dbb43ede20d776bb3e02a5a796ac&oe=58F6C49D[/img]

Передріздвяний  Львів  –  зимове  диво!
На  шоколадні  плитки  площ  і  стріх
Стікає  вечір,  темний,  наче  пиво,
І  піною  шумує  білий  сніг.

Ряхтять  вогнів  льодяники  барвисті,
І  ваблять  апельсини-ліхтарі…
Ялинка  у  святковому  намисті  –
Серед  зими  різдвяний  оберіг.

Із  приймачів  доносяться  колядки,
Передсвятковий  ярмарок  гуде!
Заманюють  яскравим  крамом  ятки
Щасливих  заклопотаних  людей.

А  там  –  тепленькі  вироби  із  вовни
І  керамічна  писана  краса,
І  гальби  з  пивом,  пінисті  і  повні,
Й  вишивані  добротні  чудеса!..

І  пряники  медові  у  глазурі,
Пахуча  шинка,  сало,  і  хлібець!
Музичить  на  дротах,  мов  на  бандурі,
Раптово  увірвавшись,  вітерець.

У  фарах  і  гірляндах  довга  траса…
І  я  від  щастя  свічуся,  хмільна,
Немов  з  ялинки  зірвана  прикраса  –
Ота,  найяскравіша,  най-най-на…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707569
дата надходження 20.12.2016
дата закладки 21.12.2016


Шон Маклех

Коли приходить Щось

                                                 «Жорстоке  Щось  позначить  і  оберне
                                                     єство  краси  на  те,  що  йтиме  в  тань…»
                                                                                                                             (Райнер  М.  Рільке)*

Осінь  слідами  крука-нездари
На  мокрій  землі  сподівань
Шкандибала  за  хвіртку  холодних  днів,
Блукала-блудила  жінкою  божевільною
У  сукні  подертій  для  вітру-коханця
(Бо  така  вона  –  осінь
Без  імені,  без  бажань-гирьок:
А  на  терезах  все,  навіть  спогади),
Але  йшло  Щось,  гупало-тупало
У  темряві  кроками  важкості**,
Ступаючи  шкірястими  стовпами-ножиськами
На  листя  опале  жовте
(Жовтіє  все),
І  мало  не  все  стало  тліном  –  
Навіть  хвилини-монетки  торжища:
Полічені,  позбирані,  погублені,  позначені:
Мало  не  все
Обернулось  у  тлін:
Сірий,  як  сама  буденність.
Трохи  тліну  –  на  горище,
Трохи  длані  –  в  пивниці,
Трохи  Ніщо  –  жебракам  в  капелюхи,
Трохи  ночі  –  в  торбу  безхатькам,
Трохи  заліза  –  в  кишені  потопельникам,
Трохи  глузду  –  капітану  «Титаніка»,
Трохи  щастя  –  самогубцям,
Трохи  чорнила  –  мені***.
Щось:  розмовляю  з  ним  і  тішуся:
Не  до  мене  воно  прийшло,  а  до  осені,
Все  стане  тліном,  але  не  сьогодні****,
Я  старий,  а  світ  ще  старіший,
А  хтось  зістарівся  ще  в  утробі  матері,
А  хтось  живе  на  Місяці  –  
В  кратерах  його  колодязях.
Тільки  не  Щось  –  не  воно…  

Примітки:  
*  -  Переклад  Мойсея  Фішбейна
**  -  Ноги  його  нагадують  плоскоступи  слона.
***  -  Та  не  треба  мені  того  чорнила…  І  так  вірші  напишу  –  гілкою  на  снігу.
****  -  А  може  і  сьогодні.  Тільки  не  кажіть,  що  я  вас  лякаю…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705230
дата надходження 07.12.2016
дата закладки 09.12.2016


Шон Маклех

Довершено: Місто Рудих Чуприн

                                           «Давній  народ  ми,  веселий  народ
                                               Давній  народ:
                                               Тисячоліттям,  тисячоліттям  
                                               Ми  втратили  лік»
                                                                                               (Вільям  Батлер  Єйтс)

Місто,  в  якому  поселилося  сонце
І  фарбувало  кожну  чуприну
Хлопчика-шибайголови
І  дівчиська  замріяного
В  кольори  помаранчів  стиглих,
В  кольори  сонячних  зайчиків.
Місто,  в  якому  
Все  так  поцятковано
Веснянками  і  днями  світлими
(хоча  була  й  темрява
І  то  не  десь,  а  навколо),
Але  в  місті  рудих  чуприн  
Завжди  було  сонячно
(Може  тому  що  музика,
А  може  тому  що  душі  
Завжди  були  сонячні  –  
В  місті  рудих  чуприн
На  оцьому  зеленому  острові),
А  ви  ще  питаєте,
Чому  ми  на  День  святого  Патріка
Вдягаємо  капелюхи  зелені
І  фарбуємо  свої  руді  чуби  
Чорнилом  зеленим  –  
Кольором  трави  і  пагорбів.
Може  тому  що  у  нас  надто  сонячно,
Може  тому  що  нам  надто  весело,
Завжди  коли  грає  скрипка…  
Серед  вулиць  шевців  і  мулярів,
Серед  вулиць  каменярів  вільних,
Серед  димарів  до  торфу  звиклих,
Ми  будуємо  своє  місто
Із  сонячних  зайчиків.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699805
дата надходження 10.11.2016
дата закладки 13.11.2016


Шон Маклех

Живе срібло зірок

                                           «…Зорі
                                                   Наче  розбитий  термометр:
                                                   Кожний  квадратний  метр
                                                   Ночі  ними  засіяний…»
                                                                                             (Йосип  Бродський)

Розбитим  термометром  зір
Я  міряю  температуру  
Цього  хворого  Всесвіту.
Боюсь  подивитись  навіть
На  цифри  готичні  приладу:
Раптом  переконаюсь,
Що  температура  сього  Всесвіту
Як  у  мерця.
Хоча  десь,
Хоча  десь  за  хмарами  туманностей
Сказав  мені  вголос:
«Докторе!
Не  поспішайте  діагноз  ставити.
Всесвіт  живий.
Він  навіть  не  хворий.
Ви  лише  зазирнули  в  шпаринку,
Лише  побачили  обрізані  нігті,
А  думаєте,  що  обстежили  пацієнта.
Лишіть  собі  свої  цидулки,
Свої  прагматичні  клізми.
І  не  треба  мене  називати  «Старим»*
За  давнім  ірландським  звичаєм.
Ви  любите  розглядати
Одну  з  моїх  іграшок:
Гарну  Ви  придумали  назву:
Всесвіт.
Є  в  цьому  слові  щось  біле,
Щось  від  друїдів:
Цих  диваків  у  ліс  закоханих  ,
Цих  збирачів  каменів,
Які  інколи  розмовляють,
А  інколи  вершать  –  долю,
Цих  ловеласів  потойбічного,
Цих  біло-вбрано-здивованих.    
Отож  не  журіться,  докторе,
Напишіть  краще  в  оцій
Історії  хвороби:
Все  тимчасове…»

Примітка:

У  нас  в  Ірландії  його  ім’я  теж  не  прийнято  вимовляти  намарно.  Називають  його  легким  натяком,  наприклад  Старий.  Він  не  ображається…  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695306
дата надходження 18.10.2016
дата закладки 19.10.2016


yaguarondi

Білий ливень

Так  лагідно  слова  твої  по  серцю…  
Виштовхують  у  білий  ливень  саду
Шукати  нірки  сірим  каменяткам  -
Оцим  віршам  –  
Повигинали  спини
Долоням  неба  
Заспокійливим  
Навстріч.
 
Якби  ж  не  хмар  димище  нікотинне,
Новенький  місяць  
Нігтиком  у  ночі
Вказав  дорогу  б
У  дитинство  яблук,  
У  пелюстковий  пломінь  гілок  -  пліч






картинка  звідси:  http://wallpapers.99px.ru/wallpapers/111006/

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658610
дата надходження 10.04.2016
дата закладки 10.10.2016


Наталя Данилюк

Кілька відсотків вересня…

[img]http://imagine.pics/images/514/thumb-51468.jpg[/img]

Кілька  відсотків  вересня  –  зовсім  трохи,
Щоб  передати  жо́втневі  естафету.
Осінь  –  розкішна  жінка  у  стилі  бохо,
Є  в  ній  щось  від  художника  і  поета.

Жовтогарячі  крони  та  ірокези
Стримано-строгих  сосен  на  видноколі…
Липне  багряне  листя,  немов  компреси,
До  асфальтівок  і  залізничних  колій.

Світла  пора  богемності,  блиску  й  шарму,
Теплих  відтінків  золота,  бронзи  й  міді!..
Осінь  –  подвійна  доза  натхнення  в  карму,
Вогкість  ранкова  й  затишок  пообідній.

В  лісі  –  густі  молока  грибних  туманів,
А  поміж  тим  –  сріблясте  тороччя  зливи…
По  тротуарі  трюфелями  каштанів
Вітер-пісняр  вистукує  щось  грайливе.

Кілька  відсотків  вересня  –  трішки-трішки…
Поки  помірний  градус  тримає  осінь,
Хочеться  вийти  з  дому  й  пройтися  пішки  –
Просто  наосліп…

[img]http://img1.picturescafe.com/pc/goodbye-september/goodbye-september_003.jpg[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691757
дата надходження 30.09.2016
дата закладки 04.10.2016


Окрилена

Котику сіренький…

[img]http://images.bankoboev.ru/big/bankoboev.ru-kotenok_nyuhaet_oduvanchik-41684.jpg[/img]
Котику  сіренький,
подушкові  лапки,
подихом  легеньким
дмуха  на  кульбабки.
І  летять  у  висі
білі  павутинки.
Котик  утомився  
і  приліг  на  спинку.
В  носику  лоскоче,
укриває  ватка,
котик  буррр-буркоче  
і  лягає  спатки.  
Котику  сіренький,  
сни  з  очей  сонькових
туляться  рясненько
до  кульбаб  хмаркових.
Білим-білим  світом,
теплим  пір’є-пухом
причаїлось  літо
Котику  за  вухом.
[img]http://www.xrest.ru/schemes/00/14/13/ee/%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B8%D0%BA%D0%B8-1.jpg[/img][img]http://img-fotki.yandex.ru/get/9516/116075328.4c/0_d4311_9121fab3_XXL.jpg[/img][img]http://www.xrest.ru/schemes/00/11/eb/4e/%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%BA%20%D0%B8%20%D0%BE%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%87%D0%B8%D0%BA%D0%B8-1.jpg[/img]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669346
дата надходження 31.05.2016
дата закладки 31.05.2016


ptaha

Ти стрінеш…

Ти  стрінеш  на  розі,  де  світло  розлив  ліхтар,
Залюблену  в  зорі  (у  неї  їх  повна  скриня).
Вона  трохи  дивна  і  зовсім  не  господиня,
І  ходить,  немов  літає  по  сходах  хмар.

Ти  стрінеш  при  сонці  (для  неї  воно  -  млинець)
Моторну  й  веселу,  хазяйку  і  чепуруху.
У  неї  в  руках  навіть  посуд  співає  (слухай!).
Висять  рушники  (мовляв,  веди  під  вінець).

А  третю  зустрінеш  –  та  поглядом  обпече.
І  ти  зрозумієш:  без  неї  несила  жити…
А  я  буду  потай  на  щастя  тобі  ворожити
По  зорях,  допоки  сонце  мені  млинцем…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666588
дата надходження 17.05.2016
дата закладки 17.05.2016


ptaha

Равлик

Равлик  сльози  на  щоці.  Стій,  не  руш.
Просто  нестача  на  серці  кисню.
SPA-процедура  з  очищення  душ
Від  скам'яніння.  Це  часом  корисно.

Равлик  повзе.  Що  йому  світлофор?
Він  перехрестя  долає  успішно  –  
Пригальмувавши,  ти  глушиш  мотор
Адреналіном  просякнутих  істин

І,  залишивши  скажене  авто,
Разом  із  равликом  пішки  –  до  себе.
Крилами  б'ється  об  вітер  пальто,
А  під  ногами  не  зебра,  а  небо.

Равлик…  А  де  ж  він?  По  хмарці  повзе.
Блискають  сонячним  променем  ріжки.
Часом  корисно,  забувши  про  все,
Дати  пройтися  душі  (ну,  хоч  трішки…).

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665532
дата надходження 12.05.2016
дата закладки 16.05.2016


Катка

Є такі люди

Травень  розбудив  у  мені  добру  дівчинку.  І  нагадав,  що  поряд  зі  мною  є  такі  люди...

Я  не  вигадую,  просто  чомусь  так  відчула
(може,  звучатиме  смішно,  а  то  і  безглуздо):
є  такі  люди,  з  якими  чекатимеш  чуда,
навіть  якщо  усередині  глибоко-пусто.

Є  такі  люди,  з  якими  не  мерзнеш  ніколи,
серце  закутавши  в  їхній  задумливий  щебет.
Їхня  присутність  тепліша  за  вовняні  ковдри.
З  ними  би  грітися  довго.  І  ще  би,  і  ще  би…

Є  такі  люди,  що  краще  за  будь-які  ліки
вміють  загоїти  те,  що  в  тобі  кровоточить.
З  ними  душі  не  захочеться  довго  боліти,
з  ними  твоє  дольче  віта  без  сумніву  дольче.

Є  такі  люди,  що  ходять  на  пальцях  ледь  чутно,
щоб  не  сполохати  сонне  замріяне  щастя.
Є  такі  люди,  з  якими  чекатимеш  чуда.
Є,  тільки  шкода,  що  зовсім  і  зовсім  не  часто.

2013

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665127
дата надходження 10.05.2016
дата закладки 11.05.2016


Наталка Янушевич

***

А  після  її  відходу  портфелик  лише  зостався
В  квартирі,  яка  належить  живому  комусь  давно.
Портфель  витягають  зрідка,  він  пахне  її  котами,
У  ньому  лише  минуле,  поблідле  німе  кіно.

Світлини  з  нерівним  краєм  і  датами  на  звороті…
Насіяні  петлі  літер  в  чиїхось  старих  листах…
Яких  тільки  тут  немає  мандрівок,  людей,  курортів!
Для  неї  –  лише  найкраще  з  начальницького  поста.

Вона  з  ним  –  через  півсвіту,  покинувши  батька-матір,
Угору  щаблями  влади  за  руку  одна  іде.
Коли  він  удома  пізно,  то  лається  завжди  матом.
Дружина  –  єдиний  спокій  чекіста  НКВД.

У  час  повоєнний  він  їй  приносить  журнали  моди
(Укупі  з  її  минулим  в  портфелі  лежать  вони),
І  хутро,  і  капелюшки  –  підкреслить  жіночу  вроду…
До  чого  тут  він?  А  люди  зникають  і  без  війни.

Вона  не  питає  зайве,  вона  не  почне  істерик,
Вона  тільки  раз  народить  пропаще  якесь  дитя.
В  квартирі  вона  пильнує  чотири  кути  і  двері,
І  того,  хто  в  цьому  місті  керує  чужим  життям.

Вона  побувала  всюди,  доглянута  і  спокійна…
(В  портфелі  лишився  ґудзик  коштовний  з  її  пальта.)
І  доля  її  –  мов  ґудзик,  самотня,  мала,  покійна  -
Вона  його  поховала,  без  нього  вона  не  та.

Без  нього  навколо  прісно,  а  люди  –  то  завше  пустка,
У  неї  нема  роботи,  бо  фаху  давно  нема.
Немодні  її  фасони,  суцільна  її  відпустка,
З  квартири  виходить  зрідка,  а  вийде  –  немов  німа.

А  люди  так  мало  значать,  немовби  колись  для  нього
(Він  вірив  у  справедливість,  а  натовп  кричав  «Кати!»).
У  неї  слабке  здоров’я  і  майже  не  ходять  ноги,
Їй  решту  життя  пустого  замінять  людей  коти.

Вона  продає  помалу,  у  неї  багато  краму:
Серванти,  прикраси,  одяг,  сервізи  і  килими.
Аби  молока  і  хліба…  Вона  не  піде  до  храму,
Для  неї  туди  ступити  –  як  потяг  до  Колими.

Єдину-одну  молитву  комусь  вона  промовляє,
І  просить  швидкої  смерті,  і  просить  харчів  котам.
Тоді  він  завжди  приходить  і  трохи  її  лякає.
І  каже  щораз  те  саме:  «Тебе  я  вже  не  віддам.»

Вона  відійшла  раптово,  сусідам  аж  легше  стало.
Порожнюю  її  квартиру  замешкає  інший  хтось.
І  тільки  коти  голодні  під  вікнами  завивали,
Чи,  може,  то  вітер,  врешті,  і  людям  таке  здалось.

Усі  її  дні  і  ночі  в  портфелик  малий  вмістились,
І  що  його  тут  сказати?  Поблідле  німе  кіно…
І  доля  неначе  ґудзик,  і  серце,  як  льоду  брила,
А  мало  би  простелитись  побіленим  полотном.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664695
дата надходження 08.05.2016
дата закладки 09.05.2016


шоколад

про пташок

Бігме  брате
я  більше  не  вмію  говорити
і  вірити
не  відчиняю  дверей  і  серця  
недільні  гості  
розповідають  мені  про  Бога
який  закликає  до  воєн
який  палить  на  вогнищі  красунь  і  вчених
і  готовий  вбивати  невірних
якщо    їхні  будинки  оздоблені  мармуром
і  позолотою  сяють  вежі  мечетей
ти  знаєш,  вони  залишають  мені  книги
і  обіцяють  вічне  спасіння  душі
якщо  я  зроблю  пожертву  на  черговий  храм

знаєш  брате  
ця  зима  проростає  в  мені
соняхом
я  тягнуся  до  світла  і  розпалюю  піч
книгами,  що  приносять  недільні  гості
всі  радіо  в  моїй  хатинці  з  комином
вийшли  з  ладу
тому  я  все  частіше  слухаю  синичок
і  навіть  підспівую  їм
вони  кажуть  в  мене  непогано  виходить
і  якщо  я  трошки  під  тренуюся
то  до  весни  з  мене  вийде  файна  птаха

чуєш  брате
я  почала  прокидатися  з  сонцем
і  нарешті  навчилася  їсти  каші
я  кожної  секунди  відчуваю
як  в  мені  проростає  пір’я
а  крила  вже  не  сховати  за  наплічником
повним  книг  і  рукописів
тих  хто  був  до  мене
знаєш,  я  ж  виявляється  не  перша
були  й  до  мене

бігме  брате
зачекай  до  весни
вся  техніка  в  домі  вийшла  з  ладу
а  я  перейшла  на  пташиний
не  лякай  сусідів  і  лікарів  в  білих  костюмах
не  подавай  в  розшук
просто  іноді  підгодовуй  синичок

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552411
дата надходження 17.01.2015
дата закладки 05.05.2016


шоколад

потяги

За  цими  вікнами  що  години  проходять  
Порожні  втомлені
Потяги
Запилюжені  обвітрені    ваговози
Посміхаютьсь  щиро
З  надією
Ще  хоч  колись  побачити  степ
Відчути  легкий  дотик
Весняного  зілля
Задихнутися  від
Алергійного  дихання  квітів

Та    в  містах  асфальту  й  бетону
їхні  тіла    наповнюють
Спиртним  і  набоями,
меблями  й  паливом
відправляючи  на  землі  випалені
важким  озброєнням
переорані  Градами
засіяні  тілами  воїнів

І  навіть  переліті  птахи  зтирають  з  генної  памяті  
адреси
колись  рідних  населених  пунктів

потягам  сняться  баштани
залюдненні  усміненими  степовиками
станції
переповнені  Щастям
і  почуттям  закоханості  
до  рідної  землі

за  цими  вікнами
що  години  проходять  
втомлені  згорблені
потяги
наскрізно  прошиті  слідами
 від
кульових  влучень
розмальовані  побажаннями  Миру
і  наївними  зізнаннями
в……..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574431
дата надходження 14.04.2015
дата закладки 05.05.2016


Бойчук Роман

БУЗКОВЕ…

Бузкова  музика.  
Весни  бузкова  муза.
Оркестрами  суцвіття  в  дощ  і  вітер…
Барвисто  диригує  ними  квітень…
Палітра  запахів  
бузку  
в  розквітлих  
дозах.


Відтінків  дивних  
фіолет,  бордо  на  кронах
Та  пінно-біле  шумовиння  -  квіти,
В  яких  би  по-весняному  хмеліти:
Дощем  і  вітром  
обіймати  
ніжні  
грона.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662979
дата надходження 29.04.2016
дата закладки 04.05.2016


Шон Маклех

Довершено: Місто Трави

                                     «Хіба  світ  і  натовп  -  не  краще  видовище,
                                         до  того  ж  безкоштовне,  подібне  до  відомого
                                         Піфагорівського  торжища?»
                                                                                                         (Григорій  Сковорода)

Є  місто  зелене-смарагдове-квітковане:
Місто  вусатих  равликів-поспішайликів
З  хатинками-мушлями  розцяцькованими,
Листяними  стінами-вулицями  тонконоговими,
Стеблиновими,  тимчасовими,  звіробійними
Та  мальвовими,  запашними  й  живими.
Там  час  вимірюють  мохом  -  
Швидкістю  його  росту,
Там  пророкують  і  проповідують
Віщуни-слимаки  слизосині  словолипкі,
Там  дощ-не-дощ  -  подія  епохи,
Там  мурашник  -  імперія  -  Олександра,
Мало  не  Македонського,
Там  струмок  лісовий  Ніагарою
Тече  невідому  куди  і  невідомо  звідки,
Там  дерево  досягає  Космосу,
Калюжа  хвилями  океанськими
Колихає  жабія-динозавра  ненажерливого,
Там  попелиці  худобою,  а  муралі  пастухами,  
Там  ніхто  не  відає,  не  знає  й  не  здогадується,
Що  зима  прийде  біла
Неминуча.
Як  смерть.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641517
дата надходження 05.02.2016
дата закладки 09.02.2016


ptaha

Льодохід

[img]http://vignette3.wikia.nocookie.net/all-interesting/images/c/c9/-0.jpg/revision/latest?cb=20140918133328&path-prefix=ru[/img]

Льодохід.  Скресає  на  небі  крига,
І  несе  її  бистрина.
А  на  серці  синиці  відлигу
Нацвірінькали.
Таловина  
Проглядає  синім,  зеленим,  карим.
Пригадати  б:  які  [i]твої[/i]?
Пам'ятаю  жовту  стару  гітару,
Переборами  струн  пісні.
Довгих  пальців  теплий  нервовий  
дотик.
[i]Двох  октав[/i]  загублені  сни.
Жовтий  лист  гарячим  цілунком.  
Опік.
Пухирці  снігів  до  весни…
Льодохід  сьогодні.  У  грудяхі  тісно.
І  ні  обрію,  ні  землі.
Семиструнна  лине  над  світом  пісня.
І  назустріч  –  очі…  [i]твої[/i].

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641990
дата надходження 07.02.2016
дата закладки 09.02.2016


ptaha

Колядки та щедрівки

               ***
Коляд-коляд-коляда!
Коза  в  шибку  загляда:
"Не  сидіте  на  печі,
А  виносьте  калачі!
Будем  сонце  годувати!
А  мене  пустіть  до  хати!
Дайте  мірку  проса,  жита,
Щоби  я  лишилась  сита.
Можна  ще  й  кільце  ковбаски.
Буде  Вам  за  теє  ласка:
Подарую  Вам  здоров'я,
Миру,  радості,  любові,
Як  дасте  кольнути  рогом.
З  Колядою!  З  новим  роком!"

             ***
В  небі  зірка  засіяла  –  
Народився  Божий  син!
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
Цілий  рік  того  чекали
Братик,  я,  мої  батьки!
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
Знаю:  янголи  літають
У  такий  святковий  час!
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
Їх  зі  святом  привітаю,
Запрошу  за  стіл  до  нас!
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
На  столі  кутя  із  медом,
Запашний  стоїть  узвар.
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
Їх  візьміть  собі  на  небо,
У  палати  з  білих  хмар!
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
Віднесіть  мої  прохання:
Хочу  сонечка  й  тепла!
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
В  Бога  щиро  я  благаю
Миру,  радості  й  добра!
[i]Радуйся!  Ой,  радуйся,  земле![/i]
[i]Син  Божий  народився![/i]

             ***
Сніг  надворі  рипу-рип  –  
Коляда  прийшла  у  світ,
Народила  ясне  Сонце
У  найдовшу  ніч  у  році!
З  цим  вас  хочемо  вітати!
Ми  прийшли  колядувати!
Хай  здоров'я  буде  в  хаті!
Хай  ви  будете  багаті!
Хай  щастить  вам  жити  в  мирі!

Ми  були  в  бажаннях  щирі,
Тож,  господар,  не  скупися,
З  нами  щедро  поділися:
Дай  нам  сиру  й  ковбаси,
Аби  ситі  були  всі!
Дай  медяників,  ватрушок,
І  родзинок  дай,  і  грушок!
Будем  ними  смакувати,
Сонця  в  небі  дожидати!

           ***
Я,  колядниця  маленька,
Принесла  вам  у  кишеньках
Жмені  щастя  і  здоров'я,
Миру,  радості,  любові!

Смачно  пахне  в  вашій  хаті  –  
То  частуйте,  чим  багаті!
Дайте  сала,  ковбаси
І  цукерок  принесіть.

Ви  господарі  нівроку!
З  Колядою!  З  новим  роком!

         ***
Сію,  сію,  сію  сніг!
Із  Різдвом  вітаю  всіх!
Сніг  розтане  –  вродить  жито,
Щоб  завжди  були  ви  ситі!
Сію,  сію  жменьку  зір!
Хай  у  нас  панує  мир!
Сію  сміх  на  кожнім  кроці!
Щастя  вам  в  новому  році!

           ***
Я  –  малесенька  дитина,
Колядую  Україні.
Хай  поля  притрусить  снігом,
Щоб  родили  нам  на  втіху!
Хай  нам  сяють  ясно  зорі,
Аби  завжди  була  воля.
Хай  усім  ведеться  добре!
Україно!  З  новим  роком!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633697
дата надходження 05.01.2016
дата закладки 06.01.2016


Наталя Данилюк

Спробуй…

Спробуй  не  впасти  духом,  коли  несила
Стати  собі  опорою  в  час  важкий…
Знаєш,  простіше  взяти  і  скласти  крила,
Пилом  припасти,  наче  старі  книжки,
Десь  на  поличці  долі,  всіма  забута,
Вирвана  із  корінням  з-поміж  своїх…  
Спробуй  закрити  вуха  й  себе  почути  –
Десь  ворухнеться  ноткою  чистий  сміх...
Світлий,  наївний,  добрий,  тому,  і  щирий,
Наче  колись  в  дитинстві:  тобі  десь  п’ять,
Може  і  трішки  більше…  Дощу  пунктири
Б’ються  землі  у  груди  і  мерехтять.
Плавиться  світ  у  ртуті  хмільної  зливи
І  шурхотять  намоклі  перуки  крон…
Що  тобі  дощ?  Ти  зараз  така  щаслива!
Небо  легке,  мов  росами  вмитий  льон…
Там,  де  дощить,  там  завше  веселка  сходить  –
На  горизонті  барвами  грає  пруг!
Спробуй  сюди  приходити  в  мить  негоди  –
Гроз  безпросвітних,  бурі  та  завірюх…
Нащо  шукати  щастя  в  захмарній  зоні?
Рано  чи  пізно  втомишся,  давши  збій…
Так,  як  перлинка  в  мушельці  безборонній  –
Так  цілий  Всесвіт  криється  у  тобі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583887
дата надходження 27.05.2015
дата закладки 20.12.2015


Наталя Данилюк

Кутайся, дівчинко…

Кутайся,  дівчинко,  кутайся,
знову  зима...
Сни  посіріли,  мов  кадри
старі  монохромні.
Сивого  озера  гусне
вершкова  кайма
тріщинки  ниють,  неначе
судини  судомні.

Кутайся,  дівчинко,  чуєш,
у  пору  застуд
вижени  протяг  з  душі
і  дражливі  озноби.
Просто  звикай,  що  життя  -
не  завжди  Голлівуд,
може  колись  пощастить
із  десятої  спроби.

День  завесніє  і  променя
скальпель  тонкий
лід  розітне  і  ростки
проберуться  назовні...
Кров  забурлить,  як  весняні
прудкі  потічки,
тепла  блакить  пробіжиться  
по  вижухлій  вовні.

Все  в  тебе  буде:  і  мрій
неземних  вітражі,
сяйво  з-під  вій  і  хмарини
пухкі  під  ногами!
Тільки  не  стій,  не  тремти,
як  листок,  на  межі!..
Кутайся,  дівчинко,  небо
вагітне  снігами.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478949
дата надходження 12.02.2014
дата закладки 20.12.2015


Наталя Данилюк

Бувають люди…

Кожна  душа  –  то  чийсь  особистий  острів,
Б’ються  об  нього  зради,  образи  й  лють.
Знаєш,  бувають  люди,  як  стріли,  гострі:
Вразять  тебе  у  серце  і  просто  вб’ють!..

Що  тобі  хтось,  далекий  і  невловимий?
Що  вас  єднає  в  морі  мільйонів  душ?
Просто  живи,  вплітаючи  дні  у  рими  –
Так,  як  раніше,  зболеного  не  руш!

Буде  тобі  пекти  і  колоти  груди,
Будуть  жалі  дурманити,  мов  абсент…
Знаєш,  бувають  справді  огненні  люди:
Іскру  черкне́ш  –  і  вигорить  все  ущент!

Попіл  собі  залишиш,  вогнем  налитий,
Буде  тобі  ятрити  старі  рубці…
Боже,  хіба  життя  не  навчає  жити?
Вкотре  з  дороги  сходжу  на  манівці.

Знову  тривожу  давні  забуті  рани,
Лихо  мені  показує  свій  оскал…
Знаєш,  бувають  люди,  мов  океани:
Кинь  камінець  –  і  збуриш  дев’ятий  вал.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587606
дата надходження 15.06.2015
дата закладки 20.12.2015


Наталя Данилюк

Сонцю навздогін

[img]http://winallos.com/uploads/imgon/640x480/2014-09/5e05e3f02f66670decc9ee327a062db6.jpg[/img]

Як  добре  мчати  сонцю  навздогін,
Поскрипуючи  стертими  педалями,
І  слухати,  як  яблучка  колін
Цілує  вітер  мускусно-сандаловий!..

І  зблиски  помаранчевих  медуз
Ловити  на  льоту  тонкими  шприхами,
Розгойдувати  трав'яний  обрус,
І  пахощі  усотувати  вдихами.

І  слати  велофарою  сигнал
Рудому  сонцю:  "Еге-гей!  Побач  мене...",
Воно  ж,  тебе  угледівши  з-за  хмар,
У  відповідь  кивне  якось  завдячливо.

І  стиглим  обважнілим  гарбузом
Покотиться  за  обрій  підрум'янений...
З  підсвіткою,  немов  казковий  гном,
Залопоти́ш  асфальтом,  як  мембраною.

І,  стрімко  набираючи  розгін,
Поскрипуючи  стертими  педалями,
Вже  ліхтарям  помчишся  навздогін  –
Щаслива,  божевільна,  неприкаяна!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594026
дата надходження 16.07.2015
дата закладки 20.12.2015


ptaha

Навздогін ні про що не шкодуйте ніколи…

Переспів  поезії  А.Дементьєва

Навздогін  ні  за  чим  не  шкодуйте  ніко́ли,
Якщо  марно  чекати  сподіваних  змін.
Мов  нотатки  сумні,  все  минуле  –  до  коми!  -  
Підпаліть    -  хай  за  вітром  розвіється  дим.

Не  жалкуйте  про  те,  що  уже  відбулося,
Чи  про  те,  що  ніко́ли  не  станеться  вже,
Тільки  б  серце  болотом  липким  не  взялося  –  
Хай  надія,  мов  янгол,  його  береже.

Співчуття  й  доброти  не  шкодуйте  ніко́ли,
Навіть  хай  через    це  з  Вас  глузують  усі.
Хтось  у  генії  вибився,  хтось  –  в  прокурори,
Не  шкодуйте,  бо  в  кожного  біди  свої.

Не  жалкуйте  ніко́ли,  затямте:  ніко́ли  –  
Чи  кудись  Ви  не  встигли,  чи  рано  пішли.
Хтось,  можливо,  на  флейті  зіграє  чудово,
Але  пісню  із  Вашої  візьме  душі.

Не  шкодуйте  ніко́ли,  затямте:  ніко́ли  –  
Ні  змарнованих  днів,  ні  кохання  золи.
Так,  зіграв  хтось  на  флейті  чудово,
Але  ще  геніальніше  слухали  ви!

Оригінал  твору

А.Дементьев

Никогда  ни  о  чем  не  жалейте  вдогонку,
Если  то,  что  случилось,  нельзя  изменить.
Как  записку  из  прошлого,  грусть  свою  скомкав,
С  этим  прошлым  порвите  непрочную  нить.

Никогда  не  жалейте  о  том,  что  случилось.
Иль  о  том,  что  случиться  не  может  уже.
Лишь  бы  озеро  вашей  души  не  мутилось
Да  надежды,  как  птицы,  парили  в  душе.

Не  жалейте  своей  доброты  и  участья.
Если  даже  за  все  вам  —  усмешка  в  ответ.
Кто-то  в  гении  выбился,  кто-то  в  начальство…
Не  жалейте,  что  вам  не  досталось  их  бед.

Никогда,  никогда  ни  о  чем  не  жалейте  —
Поздно  начали  вы  или  рано  ушли.
Кто-то  пусть  гениально  играет  на  флейте.
Но  ведь  песни  берет  он  из  вашей  души.

Никогда,  никогда  ни  о  чем  не  жалейте  —
Ни  потерянных  дней,  ни  сгоревшей  любви.
Пусть  другой  гениально  играет  на  флейте,
Но  еще  гениальнее  слушали  вы.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629904
дата надходження 19.12.2015
дата закладки 20.12.2015


Шон Маклех

Довершено: Місто Снігу

                                             «Снігу  дедалі  більше  при  всіх
                                                 при  п’яти  брамах…»
                                                                                         (Вернер  Ламберзі)

Я  знав  людину,
Що  народилася  в  Місті  Снігу,
Де  люди  були  як  люди
І  жили  як  жили,
А  потім  стали  сніговиками  –  
Сніговими  бабами  і  дідами  –  
Відмороженими
З  морквинами-носами
І  капелюхами-відрами,
І  думають,  як  то  добре
Було  б,  чи  то  буде,  чи  то  є
Весь  світ  заморозити,
І  було  Місто  Снігу  –  забавка
Чи  то  весела  розвага,
А  нині  холод  (очі  скляні),
І  було  Місто  Снігу  –  ковзанка,
А  нині  –  байдужість  і  ненависть
До  всього,  що  тепле,
До  сердець  гарячих
Сповнених  мріями.
І  було  –  ґринджоли  й  димар,
Нині  серця  заморожені,
Нині  вічна  зима  –  в  Місті  Снігу,
Нині  смерть  крижана
Навіть  без  королеви
Навіть  без  мамутів  
Чи  волохатоногів  носорожених  –  
Нині  вічна  зима
Нині  тільки  неандертальці
Без’язикі,  щелепороті
З  очима  снігової  імли
Живуть-існують  самоїдствують
У  Місті  Снігу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627732
дата надходження 10.12.2015
дата закладки 11.12.2015


ptaha

Вечорниці на Андрія

Андрієм  вийшов  Місяць  понад  зорі
(На  вечорницях  жартувать  мастак).
Поворожи  мені  на  Дикім  полі,
То  знайдеться  й  для  тебе  калита.

Веди  мене  дзеркальним  коридором,
А  хочеш  –  полетімо  на  мітлі,
Аби  майбутнє  з  чашок  непрозорих
Рельєфом  кави  знак  дало  мені.

Чому  чорніють  вітряки  хрестами?
Не  видно  ні  будинків,  ні  воріт…
Вінки  –  тернові…  а  церкви  без  бані…
У  полі  (де  там  сходам!)  ні  ріллі…*

Аж  Місяць  –  гульк!  –  пішли  по  небу  кола
(Між  хмари  буде  відповідь  шукать?).
А  я  стою.  І  плаче  Дике  поле.
І  зорі,  наче  янголи,  мовчать…

______________________
*Знаки  на  кавовій  гущі  означають  таке:
Хрест-терпіння.  Вінок  -  слава.  Млин  -  неправда.  
Церква,  дзвіниця  -  повернення  додому.  
Ворота  -  приїзд  гостей.  Тінь  будинку  -  
символ  достатку.  Рілля  -  добрий  знак  родючість,
 сходи,  успіх.  Сходи-досягнення  бажаної  мети.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627162
дата надходження 08.12.2015
дата закладки 08.12.2015


ptaha

По коліях… в небо…

В  наплічник  –  нічого,
крім  досвіду  крапель  і  віри
у  Бога,  у  краще  майбутнє,  в  людей,  у  дива.
Ти  чуєш,  душе,  дивні  звуки  чи  арфи,  чи  ліри?
Самотній  перон.  І  мій  потяг  рушає…  руша…

по  коліях  в  небо…
Експресом  –  без  зайвих  пробачень
і  без  спотикань,  коли  слово,  знімівши,  хрипить…
і  без  обіцянок,  мов  завчених  віршів,  побачень,  -  
усе  відпустивши  назавжди,  летить…  і  летить…

у  Вирій,  напевне…
(не  видно  в  тумані  нічого…)
Що  ж,  вип'ємо  крапель,  прогіркло-солоних  на  смак
(під  час  хитавиці  морська  допікає  хвороба).
Зупинка  остання  –  за  поясом  болю  і  втрат.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603950
дата надходження 03.09.2015
дата закладки 08.12.2015


ptaha

Українська каліграфія

Українська  каліграфія:
Пензлем  ранку  сонця  крапка.
Білий  сніг  вчорашній  –  краплями.
І  калюж  розталих  цятки…

[i]Інь[/i]  зими  ніяк  не  пишеться.
Намалюю  все  спочатку:
Хата.  Тин.  Калини  китиці.
Дід  із  бабою.  Курчатко.

Вітряки  у  змові  з  вічністю
Креслять  коло  днів  Свароже.
Тополиною  готичністю    
Ієрогліф  придорожний.

І  Басьо  –  козак  з  чуприною
У  святковій  вишиванці
Пише  хоку  під  картиною:
[i]Там,  де  сонце  сходить  вранці…[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626657
дата надходження 06.12.2015
дата закладки 08.12.2015


ptaha

Мій Лелю… не треба…

Ти  знову,  мій  Лелю,  сопілкою  кличеш  мене?
Всі  мавки  поснули,  і  сутінки  хату  обсіли?
Навіщо  тобі  я?  Бо  серце  моє  крижане  –  
Тому  не  відчую  морозу  в  нещирих  обіймах?

Ти  очі  заплющиш  –  і  бачиш  у  снах  не  мене:
Її  зеленаві,  любистком  заквітчані  коси.
О,  ні,  це  не  сльози  (таж  серце  моє  крижане),
То  просто  тумани  (за  вікнами  все-таки  осінь…)

Снігуркою  тихо  назвеш,посміхнувшись  (авжеж,
Її  –  на  ім'я,  а  моє  пам'ятати…  не  варто).
І  щось  ворухнеться  (напевне,  оте  -  крижане)  –  
І  голосне  схлипне  на  скалки  (вагою  в  карати).

Мій  Лелю,  не  треба.  Твоїх  інквізицій  вогні
Не  схожі  на  справжні  –  Купальські.  І  я  не  Морена.
Я  справжня.  Ти  чуєш?  Чом  руки  твої  крижані?
Сопілка  замовкла?  Чи  голос  поверне…  зелена?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623959
дата надходження 25.11.2015
дата закладки 26.11.2015


шоколад

телефонуй мені

Він  каже,  я  не  хочу  щоб  ти  за  мене  хвилювалася
У  нас  все  спокійно,  в  нас  Мінський  мир
Я  добре  їм  ,  одягаю  каску
а  вчора  на  ніч  читав  Жадана
сторінки  книги  пахнуть  тобою
і  я  на  мить  опинився  дома
і  стало  так  тепло  й  затишно

ти  не  хвилюйся
ідуть  дощі
кудись  на  Захід
в  них  босі  ноги
а  наші  берці  пропахли  мохом,багном,  болотом
тут  повний  місяць  
і  виють  пси,  
але  щоразу,  коли  ти  пишеш  —  стає  тепліше.

Стає  світліше
ти  не  хвилюйся
над  нами  небо
таке  безкрає  й  сліпучо  сіре
я  вчора  бачив,  як  ключ  лелек,  певно  останній,
летів  у  вирій.
Читав  Лазуткіна,  слухав  BRUTTO
і  знову  бачив  тебе  уві  сні
тож  не  хвилюйся
вдягайся  тепло  й  телефонуй  
мені.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623687
дата надходження 24.11.2015
дата закладки 25.11.2015


Наталя Данилюк

Ви бачили, як плаче сильна жінка?

Ви  бачили,  як  плаче  сильна  жінка?
Її  сльоза  –  пекуча  кислота…
Її  чуття    –  палітра  із  відтінків,
В  судомі  болю  скривлені  вуста.

І  лінії  між  брів  її  понурих
Глибокі,  мов  обірвані  рови…
Така  сльоза,  як  повінь,  точить  мури,
З  лиця  землі  змиває  острови…

Ви  бачили,  як  плаче  сильне  серце?
Емоція  його  –  суцільний  нерв!..
Як  пробує  в  собі  тримати  все  це,
Коли  терпіння  вичерпавсь  резерв?  

І  як  зрадливо  сіпаються  плечі,
Стискаються  до  крові  кулаки!..
В  очах  її  –  безодня  порожнечі,
Та  й  досі  погляд  –  впертий  і  різкий.

Вона,  немовби  вулканічний  кратер,  –
Перегоріла,  спалена  ущент,
Душа  втомилась  вічно  воювати,  
Проте,  поразка  –  ще  не  аргумент.

І  вкотре  перегорнута  сторінка
Додасть  їй  віри  в  себе  і  у  всіх…
Трапляється,  що  плаче  сильна  жінка…
Нехай  собі,  бо  слабкість  –  то  не  гріх.


 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623482
дата надходження 24.11.2015
дата закладки 24.11.2015


уляна задарма

Вінсент

...над  полем,  над  полем,над  болем  -  вібрує  Небо
...вібрує  під  Небом  зерном  золотим  -  Земля...
Ти  знаєш...  Самотність  -  вона  проника  між  ребер  -
малює  дорогу  -  й  дорога  веде  в  поля

такі  золоЧЕні!...аж  їм  ні  кінця,  ні  краю...
А  ти  поміж  ними  -  Творця  недолугий  клон.
...і  все  що  лишається  -  випустити  цю  зграю-
крізь  отвір  у  серці  -  цю  зграю  гірких  ворон,

які  вже  чекають  на  постріл...  пора...  ворони...
ще  подих...  ще  помах...ще  пензля  один  мазок...
Ти  знаєш...  Самотність  -  це  те,що  невиліковно.
Ти  знаєш...  Самотність  -  це  те,що  невиліковно.
Ти  знаєш...  Самотність  -  це  те,що  невиліковно.

(Вінсент  посміхнувся.  Вінсент  натиснув  гачок.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610379
дата надходження 30.09.2015
дата закладки 23.11.2015


ptaha

Може… не варто…

Боляче  дуже  
збивати  
коліна  
об  зраду.
Якось  не  гідно
вмирати  
від  пострілу  
в  спину,
чи  від  отрути
розлитої  
кимось  
неправди,
чи  послизнувшись
на  краплі
заздренної
слини.

Може,  й  не  варто
дрібницями
мучити  
мозок,
може,  й  не  треба
звертати
уваги
на  плями,  -  
тільки  на  серці
від  того
і  розпач,
і  морок:
Сад  Гетсиманський.
Монети.
Голгофа
з  хрестами…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622907
дата надходження 21.11.2015
дата закладки 22.11.2015


гостя

Кривавий… блюз…


…  бо  знову  –  Осінь…
Красуня  з  червоним  бантом.
Криваво  –  владна,  в  усьому,  аж  до  дрібниць...
Яким  безмежним,  пустельно  -  скляним  гігантом
Відлунює  сіре  небо
     її  дзвіниць.

Прощайся,  сонце!
Прощайся…  палають  клени.
Вітри  осінні  розвіють    мої  жалі…
(не  бійся,  сонце!..  не  бійся  тепер  за  мене!
Цілуй  же…  трава  –  травою…    
   земля  –  землі…)

То  владна  панна…
Усе  –  за  її  наказом.
Зотліє  листя,  впаде  до  холодних  ніг…
Я  знаю,  сонце,  ми  зможемо  бути    разом,
За  тим  порогом,
     де  зникне  вчорашній  сніг.

За  тим  порогом…  
Відверто,  відкрито…  де  ми?!
До  тебе  півкроку…  півсвіту!  (лиш  мінус…  плюс…)
Усе  за  її  наказом…    палають  клени!
Танцюй  же,  сонце
   (  востаннє!  )  -  кривавий  блюз

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605512
дата надходження 09.09.2015
дата закладки 09.09.2015


Дантес

Акварельці


Всем  месяцам  я  предпочту  апрель,
Из  всех  цветов  я  выберу  нарциссы,
Из  поэтесс,  без  ложных  компромиссов,  -
Не  масло,  не  гуашь,  а  Akvarel'

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586742
дата надходження 11.06.2015
дата закладки 08.09.2015


Наталя Данилюк

Мама розсипала сонце…

Мама  розсипала  сонце  
у  нас  під  вікном  –
жовті  чубаті  нарциси  
розкрили  долоні,
леза  листочків  
розрізали  ґрунту  рядно,
вітру  кивають  
голівоньки  ніжні  і  сонні.

Мама  блакить  заплела  
у  волосся  весні  –
крокус-метелик  
обтрушує  зрошені  крильця,
квітень  його  пеленає  
в  ранкові  пісні,
спати  вкладає  під  вечір  
у  тепле  кубельце.

Мама,  як  щедра  весна,  
розплескала  тепло  –  
і  розмаїття  тюльпанів  
стрункими  рядами
вздовж  огорожі  
строкатим  огнем  зацвіло,
двір  оживився,  немов  
петриківський  орнамент.

Мама  посіяла  слово  
в  дитячій    душі...
Слово  зійшло,
ніби  сонцем  обніжені  квіти,  
тягнеться  в  небо
проз  вії  густих  споришів...
Світить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578294
дата надходження 01.05.2015
дата закладки 01.05.2015


LIRA

Колисанка до Всесвіту , що народився з любові

Колисатиму  я  колисанку  своєму  маляті,
Засинатимуть  хмарки  прозорі  під  зоряний  спів,
Буде  затишно  ,  тепло  і  пахнути  спокоєм  в  хаті,
Ти  почуєш  матусі  і  тата  -  дует  голосів.

Колихатиме  небо  чарівні  ліси  й  полонини,
над  Землею  розіллються  снів  різнобарвні  моря,
Я  співатиму,  щоб  було  щастя  у  кожній  родині    
І  мені  підспіває  пухнасте  мале  совеня.

Закружляє    над  стріхами  вітер,  зухвалий  бешкетник.
і  розгоне  останніх  пташок  по  домівках  пахких.
Підмигне  діловито  до  Місяця,  зніме  кашкетик
І    засне,  закрутившись,  між  квітів,  в  росі  -  золотих.

Засинатимуть  гори  у  шапках  засніжених  білих,
Муркотітиме  кицька  ,  калачиком  на  подушках,
В  вишині  загадкові    сузір'я  сріблясто  зоріють,
У  глибинах    рибини  заснуть  на  коралах  й  пісках.

Колисатиму  тихо-тихенько,  качатиму  люльку,  
Перші  твої  видіння  у  світі  най  будуть    чудові.
Колисанки  -  це  мамине  серце  ,  що  б'ється  так  лунко,
Воно  сповнене  Всесвітом  ,  що  народився  з  любові  ..



Я  вірю  ,  що  для  кожної  матері  її  дитина  -  цілий  новий  світ  ,  Всесвіт  любові)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573449
дата надходження 10.04.2015
дата закладки 24.04.2015


шоколад

про_минулих

Один  був,  до  біса,  самозакоханим,
Скупим  на  слова  і  вчинки
Інший,  писав  неймовірні  вірші,  
Обіцяв  пів  світу,  цілував  зап'ястки  
Третій,  дарував  січневі  фіалки,
Пакував  наплічник  у  гори

Хтось  не  боявся  відстаней  в  сотні  миль,
Був  готовий  палити  мости  минулого
Й  будувати  затишний  дім
А  комусь,  за  далеким,  здавався  шлях
В  дві  зупинки  тролейбуса,
 в  п»ять  пісень  з  плейлиста,  в  три  цигарки

Кожен  з  них,  приходив,  випадковим  гостем,
Сусідом  по  транспорту,  посмішкою  серед  сірої  осені
Поштовхом  в  спину
Кожен  з  них……
Лишався
На  день,  на  осінь,  на  рік
На…….
кілометри  списаних  ліній,  розбитих  чашок
Всі  вони  йшли…….  Лишаючи  по  сОбі
списані  авторучки,  футболки,  запахи.

Мерехтлива  тиша  змінювала  кольори,  пори  року,  імена,
Місця  зустрічей,  яких  не  змінити,  та  все  ж…..
Кожен  з  них…..лишився  в  мені
Страхом  першого  побачення,  відчуттям  крил,  десятками  віршів
Я  й  тепер  готова  бити  пики  тим,  хто  говорить  про  них  погано
І  нехай  все  в  минулому……  В  кожному  з  них,  лишилася  Я…….

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576176
дата надходження 21.04.2015
дата закладки 22.04.2015


ptaha

Життя Весни

Лють  лютого  розтанула  морозивом
І  молоком  –  у  стовбури  беріз.
А  горобці,  які  сіріли  прозою,
Римуються  цвіріньканням  на  «біс».

У  вікна  квітів  джміль  летить  співаючи,
Життя  вливає  в  серце  пелюсток.
І,  коників  малих  між  трав  сідлаючи,
Злітає  вітер  в  небо  до  зірок.

Життя  Весни  фільмується  годинником.
Гукає  Сонце:  «Знято!»  з-за  хмарин,
Згортає  декорації  вітрилами
До  дубля  «Завтра»  –  і  в  готель  «Спочин»…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575528
дата надходження 19.04.2015
дата закладки 21.04.2015


Іванна Шкромида

дірки

і  так  відболять  дощі,  що  снитимуть  потім  довго
від  крапель  нагих  -  дірки
від  натовпу  зниклого  -  голос
зневоднення  до  кісток  під  струмінь  водопровідний
затисне
холодні  люди  не  гріють  себе  навмисно

упертись  в  хиткі  крісла  -  де  простір  не  виростає
ніхто  не  повірить  тілу,  якого  давно
немає
між  сірих  гібридів  міст
тепер  собі  проростаєш  
корінням
старих  валіз
в  підлогу  
підвальних  спалень

19.04.15,  Київ

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575521
дата надходження 19.04.2015
дата закладки 21.04.2015


ptaha

У напівсні

Душа  до  Лети  дійде  напівсном,
Залишить  на  піску  одежі  саван.
І  далі  –  на  той  берег,  за  Христом  –  
Сліди  намоклі  на  гладіні  ставить.

І  перейде  назавжди  в  інший  світ,
Примі́ряє  зірок  ясне  проміння  –  
І  стане  десь,  холодна,  мов  граніт,
Хвостом  комети  чи  від  сонця  тінню…

І  буде  спокій,  що  не  має  меж,
І  таємниць  розгадки  на  долоні…
І  тільки  очі  третьої  з  планет
Одвічно  пульсуватимуть  у  скронях…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575105
дата надходження 17.04.2015
дата закладки 20.04.2015


Наталя Данилюк

Вітре, передай привіт…

Вітре,  передай  привіт  квітневий
Тій,  котра  приборкує  вогонь,
У  котрої  клени,  наче  леви,
П’ють  росу  з  оливкових  долонь…

Передай  трембіти  клич  ранковий
Зо  самого  серця  гір  Карпат
Тій,  котра  оздоблює  підкови
Каменями  в  тисячі  карат…

Тій,  котра  жене  хмарин  отари
По  небесних  луках  голубих,
Ловить  на  невидимі  радари
Космосу  найменший  видих-вдих…

У  котрої  Всесвіт  за  дверима  –  
Говір  лісу,  древній,  гомінкий!..
Тій,  котра  вплітає  зорі  в  рими,
Промені  і  зливи  у  рядки…

Вітре,  передай  весни  цілунки
І  квітневі  пригорщі  тепла
Тій,  котра  у  мідні  обладунки
Сонця  власне  серце  одягла…

Передай  роси  дрібне  намисто,
Згусток  неба  –  чистий,  мов  топаз!
Хай  їй  буде  світло  і  врочисто
На  душі  у  цей  квітневий  час…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575714
дата надходження 20.04.2015
дата закладки 20.04.2015


шоколад

час частоколом колеться

Час  частоколом  колеться
Викривляється
Болем  болеться
Все  сміється  і  знов  вивішує
світлі  сумніви  
поміж  вишнями
розмальовує  і  нанизує
сонцем  зболені
вітром  злизані
переломлені,  перемелені
перші  промені  
мого  племені

пломеніють  
фатально  фактами
перелякані  небом  фатуми
пророкують
 дорогу    милями
відміряючи  щастя  хвилями
А  ,вбиратися
 для  засвоєння
Краще  в  ніжність
ніж,  в  ніж
озброєння

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574814
дата надходження 16.04.2015
дата закладки 17.04.2015


ptaha

Квиток у спокій

Нервово  рву  життя  календаря,
Секунди  з  часоклітки  відпускаю
У  позапростір,  де  німа  Земля
Орбітокола,  мов  роки,  збирає.

І  це  -  вогнем  розпечене  -  кільце
Вона  сховає  у  минулоскриню
І  посаг  свій  весільний  понесе
До  Чорних  дір,  як  гарна  господиня.

І  біля  брами  витягне  рушник
Людських  діянь  зі  смАком  полинОвим  –  
Заломить  стрілкоруки  часомить
В  жалобі,  не  позначуваній  словом…

І  горе-наречену  відштовхне
(бо  та  Діра  на  цілий  тон  світліша!)  –  
І  знову  коло  (знову  вогняне?),
Немов  каміння  впертюха  Сізіфа…

І  календар  білити  до  світань,
І  готувать  обручку  циферблатну,
Щоб  врешті-решт  (крізь  тисячу  блукань!)  –  
Квиток  у  спокій…  без  кінцеводати…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574856
дата надходження 16.04.2015
дата закладки 17.04.2015


ptaha

Подолавши тяжіння в собі…

Подолати  б  тяжіння  в  собі  –  
І  рвонути  за  межі  галактики,
Розриваючи  звички  на  клаптики
І  на  роки  –  хвилини  в  добі.

І  на  роки  –  хвилини  в  добі,
На  космічній  долаючи  швидкості
Заборони  у  їх  прозаїчності,
Наче  виклик  незрячій  юрбі.

Наче  виклик  незрячій  юрбі,
З  оболонки  прорватися  крилами  –  
І  злетіть  життєдайними  зливами,
Подолавши  тяжіння  в  собі…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574381
дата надходження 14.04.2015
дата закладки 16.04.2015


Іванна Шкромида

тіла вигорають

тіла  вигорають  
на  тлі  непобілених  стін,
звикають  мовчати
у  тиші
забуті  з  півслова
лиш  дихають  в  спини  сутулі  -  
попереду  їх
гойдає  захеканий  тупотом  вітер  
з  дороги

ми  звичними  буднями  зв'язані  за  пояси
завмерли,  
бо  стягнуті  туго,  
потуги  забрало
піти,
як  лишають  пітьму  вартові  -  
без  імен  -  
повернень  яких  роками  уже  
не  чекають

07.04.15,  Чернівці

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572791
дата надходження 07.04.2015
дата закладки 08.04.2015


ptaha

У передчутті Його…

Прийшла  Весна  березовими  соками,
Розвісила  сережки-маяки
І  з  Паном  на  кущах  до  сонцеполиску
Зелені  начищала  мідяки.

А  Лель  із  солов’єм  щоніч  хоралами
Від  сну  будили  барви  у  квітках,
І  Мавки  танцювали  поміж  травами
У  росяно-смарагдових  вінках.

Лелеки  розліталися  колисками,
Висіли  гнізда  щастям  на  дахах,
А  у  печі  тепло  сміялось-бризкало
І  сонцем  розливалось  у  руках

Хазяйки  Лади.  Крашанки  крутилися
Планетами  під  диво-писачком  –  
Історії  малюнками  родилися  –  
Фантазії  магічним  полотном…

І  рушників  дороги,  шиті  хрестиком…
Червона  з  чорним  доля  у  стібках…
І  на  Голгофу  шлях  ходою  хресною
Того,  що  пам’ятатимуть  в  віках…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572671
дата надходження 07.04.2015
дата закладки 07.04.2015


Doll

Залишиться

Творіть  спогади.
ошатно  вдягайте  їх  на  плечі
щоб  гордо  тримати  голову
коли  йдете  на  дно  але  видно  вам  
небо  з  єдиною  зіркою
з  ким  ви  запікали  ті  спогади

Творіть  спогади.
вмикайте  емоції  на  повну  гучність
і  живіть
бо  жити  можна  лише  зараз
навіть  якщо  прочитати  навпаки
все  одно  зараз

Творіть  спогади.
не  спалюйте  мости
а
руйнуйте  стіни  
прокидайтесь  без  обмежень
будьте  у  русі  і  засинайте
засинайте  удвох  під  місяцем

Бо  все,  що  залишиться,  -  спогади,  вимащені  медом  і  перетертим  склом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572287
дата надходження 05.04.2015
дата закладки 06.04.2015


Іван Бондаренко

Ми неодмінно знайдем шлях внікуди

1/3

Ми  неодмінно  знайдем  шлях  внікуди,
І  непотрібна  мапа  піде  на  розпал.
Нас  бережуть  багаття  від  застуди,
Щоб  не  згасав  сердець  і  мрій  запал.

Тіла  полеглих  вкриють  нам  узбіччя,
І  наших  вибачень  не  чутиме  ніхто.
І  ми  вже  не  згадаємо  обличчя
Тих,  хто  програв  у  це  життя-лото.

Ми  неодмінно  вернемось  з  нікуди
І  сядем  в  коло  з  пляшкою  вина.
Нас  тут  чекали  найдорожчі  люди.
Їм  привезли  магнітиків  сповна.

XVIII.  II.  MMXIV

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572122
дата надходження 05.04.2015
дата закладки 05.04.2015


шоколад

не, пробач

Не  
Зупиняй  
Хай  тікають  зі  швидкістю  станції
Навіть  в  стані  прострації
Не  
Говори
Особливе  завжди  непрохане
Світлість  цих  вечорів
Сполоханих
Хай  лишається  тільки  з  нами
Серед  тисяч  
Незнанних
Не  
Помічай,
Не  
Звертай  увагу
На  тремтіння  в  моєму  голосі
На  сутулість  плечей
Серед  сотень
Очей
Не  
Шукай
Хай  лишається  все  як  є
всі  порожні,  банальні  фрази
Я  не  звикла  на
«все  й  одразу»
Тільки  ж
істинне
Не  
Запитує
А  приходить
Й  руйнує  стіни
І  лишає  ні  з  чим
Нічийною
Я  лишаюся  в  цій  весні
Не  прости
мені

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568300
дата надходження 21.03.2015
дата закладки 03.04.2015


шоколад

лист

Рідний  мій,
я  чесно-чесно  тримаюсь  розумничкою
стараюсь  не  вішати  носа  й  не  читати  новин
Ти  ж  знаєш,  я  ніколи  не  була
сентиментальним  плаксивим  дівчиськом
і  навіть  від  Хаттіко  практично  не  плакала
Але  ця  війна......
Знаєш,  мені  хочеться  обіймати  всіх  зустрічних  військових
не  тому  що  в  кожному  з  них  я  бачу  Тебе
Я  і  підхожу  й  обіймаю
не  розпитую  про  те  що  вони  бачили,  
і  як  планують  жити  з  усім  цим  тепер
А  просто  підхожу  й  обіймаю.....
Ти  навіть  не  уявляєш  як  сильно  мені  хочеться
зробити  для  них  хоч  щось......

Хороший  мій,
мені  болить  кожен  твій  шрам,
кожна  невиспана  ніч  й  випалена  цигарка
я  перестала  спати  нормально  з  тих  пір
Як  ліній  Долі  долонь  відправили  тебе  
на  палаючі  землі  Сходу.

Але  ти  не  турбуйся!
я  чесно-чесно  тримаюсь  розумничкою
Готуюсь  до  іспитів,  вигулюю  друзів
і  навіть  тішусь  сонечку  й  зграям  горобців
які  бавляться  в  калюжах.

Ти  будеш  сміятися,  але  сьогодні  я  розплакалася  посеред  вулиці
коли  побачила  ванжівку  з  нашими  хлопцями
яких  відправляють  тобі  на  підмогу
Мене  хвилин  двадцять  не  могли  заспокїти  випадкові  перехожі,
нагодували  заспокійливим.
Так  що  ти  не  хвилюйся,  як  бачиш,  з  голоду  я  не  помру.

Рідний  мій
якби  ти  бачив,  які  в  них  очі.....
навіть  не  уявляєш  як  мені  хочеться  заобіймати  вас,
заховати  до  себе  в  серце,  там  вистачить  місця  для  всіх....

повертайтеся

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565321
дата надходження 09.03.2015
дата закладки 03.04.2015


Дантес

Гейша не верит в сказки

гейша  не  верит  в  сказки
лишь  под  покровом  ночи
слезы  смывают  краски
дрожь  обрывает  росчерк
сумрак  –  свидетель  драмы
перетекает  в  утро
переживаний  шрамы
слой  накрывает  пудры
гейша  скользит  неслышно
битые  стекла  взглядов
ветка  японской  вишни
рваной  душе  награда
гейша  уходит  в  вечность
скатертью  ей  татами
а  самурай  беспечный
шел  бы  к  японой  маме
правда  бывает  ложной
счастье  бывает  горем
просто  бывает  сложно
поле  бывает  морем
близость  бывает  далью
велеречивость  краткой

гейши  бывают  сталью
а  самураи  -  тряпкой

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571600
дата надходження 03.04.2015
дата закладки 03.04.2015


ptaha

На підборах ходуль…

За  картиною  Дуй  Гуна

На  підборах  ходуль
Навіть  море  бува  по  коліно.
Я  його  перейду,
Щоб  курінь  будувати  в  Раю
На  зразок  пірамід,
Тільки  з  вікнами  неодмінно,
Щоб  на  Схід  і  на  Захід  –  
І  в  кожному  –  по  солов’ю.
Замість  стелі,  небес
Пофарбовані  киснем  висоти,
Люстромісяць  на  них
Прикрашатиме  кратеродні.
І  до  вогнища  сонця
Ти  стомлений  будеш  приходить
По  стежинах  зірок
Через  хащі  та  відчай  на  дні.
Будуть  яблука  в  нас
Запашні  і  такі  безборонні…
Їх  цілунків  напившись,
Рум’яним  прокинеться  схід…
А  заблукане  щастя
Без  шику  та  шпильок  підборів,
Як  звичайно,  босоніж
Лелекою  пролопотить…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568077
дата надходження 20.03.2015
дата закладки 02.04.2015


ptaha

Здрастуй, Весно!

Злякалась,  Весно?  Сходи  не  такі?
Мутації,  напевне,  в  чорнозЕмі:
Куди  не  глянь  –  посходили  кістки,
Замість  веселих  пагонів  зелених…

Не  перепілки  гнізда  в’ють  в  житах  –  
Там  інші  птАхи  правлять  новосілля
І  сіють  мінно  смерті  дикий  жах,
Як  стімфалійські*  (пам’ятаєш?)  пір’я…

Закуталася  саваном  Весна…
Від  снігу  посивіли  віти-руки…
Ти  жайворонку  крила  принесла,
А  він  сьогодні  кряче  круком,  круком...

____________
*Стімфалі́йські  птахи  -  міфічні  птахи,  які  жили  біля  озера  Стімфала  в  Аркадії.  Вони  мали  мідні  дзьоби,  мідні  крила  й  пазурі,  а  гострими  перами  вбивали  людей,  неначе  стрілами  з  лука;  живилися  людським  м'ясом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571179
дата надходження 01.04.2015
дата закладки 01.04.2015


ptaha

Зелений вірш

Сезонний  тренд  –  зелені  кольори.
Весна  фарбує  сонним  травам  вії
Смарагдовою  щіткою  вітрів.
Зеленим  шумом  виростають  крила

Струнких  дерев,  що  прагнуть  висоти
І  голубами  п’ють  небес  калюжі.
Гілками  рук  сплітаються  мости,
Де  гніздами  замкИ  пташиній  дружбі.

Дощем  промиті  пензлі  весняні  –  
І  на  асфальті  плямами  палітра…
А  перехожих  чоботи  смішні
Лишають  слід,  що  зустріччю  розквітне…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570310
дата надходження 29.03.2015
дата закладки 31.03.2015


ptaha

***

Ношу  під  серцем  -  
душа  вагітна.
Була  в  ворожки  (так,  мимохідь…):
«Тобі,  хороша,  навіщо  все  це?
Дитина,  бачу,  чудна  кричить:
така  тендітна,  а  нескоренна,
химерну  долю  веде  услід.
Це  зайвий  клопіт!  Чи  ти  блаженна  –  
таке  непевне  нести  у  світ?
Навколо,  бачиш,  сама  Руїна…»
А  далі  тихо:  «То  як  назвеш?»

А  я  у  відповідь:  «Україна…
Щаслива  буде?»  –  
«Колись…  авжеж…»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570573
дата надходження 30.03.2015
дата закладки 30.03.2015


ptaha

Я - Аліса

Я  –  Аліса.  Я  спогад  Дитинства,
Таємниця  забутих  дзеркал.
Я  б  хотіла  Вам,  Чешику,  сниться,
Мов  та  усмішка  краплених  карт.

Суть  дрібниць,  нісенітниць  глибока,
І  одразу  її  не  збагнуть.
Мудрість  –  старість.  Вона  совоока…
І  вночі  заважає  заснуть…

Якщо  поруч  із  нею  вмоститись  –  
Неодмінно  все  піде  невлад:
Стане  тільки  нудне  говоритись,
Будуть  звичними  Кролик  і  сад.

Я  –  Аліса.  Тікає  стежинка.
Почекай!  Я  іду,  чуєш,  Чеш…
Книжка…  Сонце…  Яскрава  картинка…
І  метелики…  Й  простір  без  меж…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540010
дата надходження 28.11.2014
дата закладки 30.03.2015


Doll

Нові квіти

йому  хотілось  вірити
зі  всіх  сил
наповал
напролом
бо  очі  добрі  бо  серце  як  очі
залиті  сонцем  весни
бачили  квіти  які  ще  навіть  не
проросли
дивилися  наскрізь  до  самих  кісток
і  поливали  ще  не  бачені  досі  квіти
бо  серце  плакало  усмішками
бо  таке  відчувається  з  першого
дотику  поглядом
і  останнього  прощання

коріння  прийнялося
йому  ще  знову  вдалося

прощання  останнє  то  знову  зустріч
але  вже
завтра
і  нові  квіти
доброти

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569884
дата надходження 27.03.2015
дата закладки 29.03.2015


Крилата

Поверни мені мою душу (білий вірш)

(білий  вірш)
Поверни  мені  мою  душу,
яку  ти  безжалісно  вкрав
і  повісив  на  брелок  –  той,  
на  якому  висів  ключ,  
що  ним  відкривають  двері  
в  країну    щастя.
Поверни  мені  мою  душу,
Прошу  тебе  я,  благаю.
У  тілі  без  неї  порожньо,
Особливо,  ранками  і  вечорами,
Коли  тільки  тіло  і  подушка,  
Коли  тільки  очі  і  стеля,
Коли  мене  так  багато,  
А  тебе  нема  ані  трошки.
Поверни  мені  мою  душу,
Не  розкладай  її,  щиро  прошу,
На  малі  молекули  й  атоми.
Бо  я  ще  хочу,  щоб  
пульсувала  та  тонка  жилка  –
на  якій  мої  почуття
танцюють  танець  лебедів.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569710
дата надходження 27.03.2015
дата закладки 27.03.2015


Наталя Данилюк

Бабця пече завиванці великодні…

[img]http://uzhgorod.in/var/plain_site/storage/images/media/paska_verhovina/9786/630534-1-rus-RU/9786_fit_content_width_watermark.jpg[/img]  [img]http://www.ekomissionka.kiev.ua/content/2011/20111224/u39279/images/201112/f20111224102327-motanochki-2.jpg[/img]  [img]http://picsfab.com/download/image/74570/640x480_krashenki-kulich-pasha.jpg[/img]

Бабця  пече  зави́ванці  великодні,
Запах  такий  духмяний  –  на  цілий  двір!
Ніби  спускається  з  неба  Дух  Господній,
Піч  позіхає  жевривом,  як  факір.

Бабця  пече  паски́  і  солодкі  ба́би,
Сипле  родзинки  в  тісто,  немов  зірки…
Мліє  гаряче  диво,  рум’янцем  вабить,
Лиже  вогонь  засмаглі  хрумкі  боки.

Збоку  росте  найменша  рум’яна  паска  –
Буде  смачна  потіха  мені  малій!…
Піч  розпеклася,  наче  нагріта  праска,
Пара,  як  біле  мливо,  повзе  по  склі.

Тихо  сиджу,  бо  рипатися  негоже,
Щоб  не  потало  тісто,  що  підросло.
В  кожному    де́ку  вродиться  сонце  Боже,
Кі́птем  обтрусить  в  комині  темне  зло.

І  Берегиня  роду  тонка,  мов  свічка,
Руки,  від  тіста  білі,  здійме  увись…
Бабці  давно  немає  і  давня  пічка
Вже  не  вагітна  здобою,  як  колись…

Але  у  Страсний  тиждень,  за  крок  до  свята,
Щось  дивовижне  коїться  –  вір-не-вір:
З  пам’яті  виринає  старенька  хата,
Мліє  у  пе́чі  паска  рожевувата  –
Запах  на  цілий  Всесвіт,  не  те,  що  двір!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569739
дата надходження 27.03.2015
дата закладки 27.03.2015


rvitka

Из цикла "Дорогою ада"

Мы  прошли  с  тобою  рядом
Семь  кругов  сплошного  ада  –
Подземелье  и  обстрелы,
Вой  сирены  и  растяжки,
Смерть  соседа,  крошки  хлеба
И  безумных  дней  оттяжки.
Данте  в  ад  нас  не  пустил,
И,  наверное,  простил.
                                           ***
Черное  небо,  черное  лето.
Черные  люди,  черные  мысли.
Мир  превратился  в  черное  эхо.
Жизнь  превратилась  в  черное  завтра.
Я  превратился  в  черное  –  где  мы?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569249
дата надходження 25.03.2015
дата закладки 26.03.2015


Наталя Данилюк

Цитринний кіт

Цитринний  кіт  сидить  на  парапеті,
Заходить  сонце,  плавляться  дахи…
Далекий  дзвін,  як  лама  у  Тибеті,
Читає  сутру*  голосом  глухим.

А  кіт  очима  плутається  в  зорях,
Крізь  глянс  вечірній  дивиться  углиб
Де  у  чорнилі,  мов  у  хвилях  моря,
Пливе  сузір’я  двох  космічних  риб.

Очей  нефрити  глипають  на  мапу,
Штовхає  ніч  від  берега  ковчег…
Цитринний  кіт  кладе  махрову  лапу
Мені  на  голе  вистигле  плече.


[i]*Сутра  –  (санскрит  –  буквально,  нитка)  –  у  древньо-індійській  філософській  літературі  афористичний  вислів
філософського  характеру,  а  також  сукупність  сутр,  об’єднаних  
в  одне  ціле,  так  звані  трактати,  що  несуть  у  собі  певну  концепцію.
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569460
дата надходження 26.03.2015
дата закладки 26.03.2015


Бойчук Роман

…Реальності призми…рубці…

Кружка  прозора  над  рівнем  води  у  руці  -
Повна  безоднею  тиха  її  порожнеча.
Вінця  -  реальності  призми,  відкриті  рубці  -
Болем  кричать  онімілим,  голосять  про  втечу.

Так  би  узяв  і  пірнув  у  безодню  оту:
До  забуття  у  німу  невагомість  би  канув...
Тільки  я  знаю  до  болю  ту  правду  просту:
В  стелю  безодні  і  в  кружки  дно  впруся  руками.

Тільки  ніщо  не  зупинить  свідомість  мою.
По-філософськи  усі  перепони  розтануть...
Кружка  прозора  з  водою  в  руці.  Я  стою
І  до  реалій  рубців  припадаю  вустами.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569534
дата надходження 26.03.2015
дата закладки 26.03.2015


Окрилена

Cолодконіжкам

Ця  весна  -
для  Тебе  квітне.
Вперше.
Подивися  –  
сонечко  руде
чеше  спинку,
хвацько  обіпершись
об  хмаринку.  
Листя  молоде  
розів'ється,  
срібну  намистинку
принесе  в  кишені  
павучок.
І  росу  вплете  
у  павутинку,
щоб  осяяти  
найперший  крок.
Ти  знайдеш  невдовзі,  
любий  сину,
серед  трав  і  
білих  анемон
свою  першу  
у  житті  стежину
і  вона  нехай  
до  перемог
приведе  тебе,  
Солодконіжко,
хлюпається  сміх  
із  оченят
і  щоночі  
колискову  ніжно
стрибунці  у  вушко  
сюркотять.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569173
дата надходження 24.03.2015
дата закладки 26.03.2015


Крилата

Сонце і вітер

Вийшло  сонце  у  вишиванці,
У  вінку  з  золотого  цвіту.
Почало  свої  дикі  танці
Між  фіалок  і  первоцвіту.

А  як  трохи  вже  притомилось,
Мов  отой  з  дороги  лелека,
На  даху  собі  примостилось.
Легко  лило  тепло  із  глека.

Вітер  вибіг  і  темп  шалений
Взяв,  пронісся  по  небу  й  лугу,
Наче    пес  бездомний  скажений,
Став  проміння  згинати  в  дугу.

Хто  з  них  виграє  нині  битву?
У  вині  скупа  перемогу?
Я  за  сонце  змовлю  молитву,
Щоб  його    тепло  в  епілогу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568289
дата надходження 21.03.2015
дата закладки 22.03.2015


NNNP

Огірок

Дід  ріже  ножем  огірок  –
Без  насіння.
Такий  порожнистий.
Ото  дивина.  
А  літо  пече  на  дорогах  каміння,
Й  тяжка  в  своїх  зав’язях  горобина.
Там,  бачте,  ця  вишня  –    
Нічого  не  родить,
Уже  п’яте  літо,  –    
Мабуть  пустоцвіт.  
А  люди,  а  люди  
Що  людям  родити?  
З  людей  що  збирати  
Що  з  ними  робить?  
Їх  в  землю  саджають
Не  так  як  ту  вишню,
У  них  навпаки  все  –  
Що  взяти  з  людей?
Вони  з  кожним  літом  усе  більш  торішні
Й  такі  ж    порожнисті,
Й  не  родять  ідей.
Дід  ріже  ножем  огірок  –
Без  насіння.
Дід  взяв  огірок  і  малим  нам  сказав,
Так  дивно  серйозно  і  трохи  дитинно,
Що  він  особливий  –  там    Бог  ночував.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567888
дата надходження 19.03.2015
дата закладки 19.03.2015


Бойчук Роман

Поети непоетами не стануть…

[i][b]"...Але  жоден  поет  не  був  непоетом."[/b][/i]
                                                                 [i]  Ліна  Костенко[/i]

Поети  непоетами  не  стануть...
І  некартин  художники  не  пишуть...
Актори  не  зіграють  невиставу...
Муз́ики  не  відтворять  ноти  тиші...

Та  іноді  на  чорне  кажуть  біле.
А  все,  що  біле  -  з  легкістю  чорніє.
Розбитому  ніяк  не  стати  цілим.
І  мокре  -  не  горить,  а  тільки  тліє.

Добро  над  злом,  як  мир  понад  війною...
Міста  не  поміняються  місцями...
Не  все  іще  написане  рукою.
Поети  непоетами  не  стануть...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567700
дата надходження 18.03.2015
дата закладки 19.03.2015


Наталя Данилюк

Весняно-погідне

Розпогодилось  наче  —
аж  бризнуло  в  душу  коктейлем
березневого  фрешу!  
І  серце  зробило  кульбіт!
Бірюзова  весна  
розсилає  по  світу  е-мейлом
у  рожевих  конвертах  
мімозово-ніжний  привіт.

У  навушниках  —  щебет
і  теплі  котячі  концерти,
на  щоках  —  мітки  янголів  —
милі  й  чудні  ямочки́!
Як  дощам  не  під  силу  
прикмети  весняні  зітерти,
так  і  сонця  не  згаснуть  в  очах
золоті  світлячки.

Розпогодилось  наче:
в  душі,  у  природі  довкола,
життєдайними  соками
знову  нуртують  бруньки...
І  потягує  віти  розве́снена
вишня  спроквола,
умокаючи  пальчики
в  ніжні  хмаринні  вершки.

Рештки  талого  снігу
бринять,  мов  акорди  гітари,
стугонить  металева  труба,
як  запалений  нерв!..

Відпускаю  тривоги  свої,
мов  небесний  ліхтарик,
залишаю  у  серці  
любові  і  світла  резерв!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567178
дата надходження 16.03.2015
дата закладки 17.03.2015


Бойчук Роман

"ЛІНА КОСТЕНКО" (подвійний акровірш)

Лелеками  летять,  бо  мають  крила,
І  образами  фрази  в  них  живі;
Ніхто  не  знайде  в  жодному  жалів,
А  тільки  неосяжну  бачать  силу...

Кричать,  болять,  але  не  так,  як  в  інших;
Одягнені  у  грані  істин  –  правду,
Свідомості  руйнують  стіни  в  завтра...
Таку  вже  мають  силу  її  вірші.
Енергію  відчув  і  навіть  більше:
Натхненням  напуваюся  щораз.
Краплину  віршів…  Ні,  самих  лиш  назв
Окремо  взяв  і  склав  з  них  акровірша:

[i]«Летять  на  землю  груші».  «Хуртовини».  
«І  скаже  світ…»  -  «Звичайна  собі  мить»…  
«Не  знаю,  чи  побачу  Вас,  чи  ні…»  
«А  затишок  співає,  мов  сирена».

«Коли  вже  люди  обляглися  спати…»  
«Ой  ні,  ще  рано  думати  про  все…»  
«Страшний  калейдоскоп»,  «Спини  мене»!  
«Ти  дивишся.  А  я  вже  -  як  на  трапі...»  
«нЕ  говори  печальними  очима…»  
«Не  треба  класти  руку  на  плече»…  
«Красива  осінь  вишиває  клени»  
«Отак,  як  зроду,  потаємно,  з  тилу…»[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567105
дата надходження 16.03.2015
дата закладки 17.03.2015


Наталя Данилюк

Мрійливий дощ, закоханий француз…

[img]http://img1.liveinternet.ru/images/attach/c/0/35/475/35475367_088004.jpg[/img]

Мрійливий  дощ,  закоханий  француз,
“Падам-падам”  з  весною  елегантно
Закружеляв  серед  акацій-муз,
Замерехтів  гранованим  брильянтом.

Свічада  вулиць  мокрих  і  слизьких
Сповила  мряка  газовим  вельоном,
Лискучі  туфлі  й  модні  чобітки
У  па  легких  красуються  синхронно.

По  маківках  картатих  парасоль,
Повзуть  дрібні  кристалики  вологи.
Весна  –  немов  закохана  Ассоль,
Дощ  навіть  небо  кинув  їй  під  ноги…

І  заквітчавши  гронами  мімоз
Її  русяве  сплутане  волосся,
Він  вальсував  –  умілий  віртуоз!
І  крапель  монотонне  суголосся

Десь  деренчало  в  ринві,  аж  луна
Дзвеніла  в  рукавах  порожніх  вулиць…
Лише  двірник  (ну,  що  йому  весна?),
Різкий,  немов  розладнана  струна,
До  ниточки  промокнувши,  зіщуливсь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566073
дата надходження 12.03.2015
дата закладки 14.03.2015


Doll

На земній кулі

на  земній  кулі  сьогодні  зіткнулись  планети
зітхнулись  так  тихо,  що  навіть  
нікого  не  розбудили
це  сталося  трішки  далі  за  північ
на  одній  із  вулиць
поблизу  богадільні  і  старого  цвинтаря

він  вижив,  а  вона...  залишилась  пораненою

планета  кілких  почуттів  наніц  розколася
вони  намагалися  їх  зцілити,  але...
почуття  самі  вирішили  померти


P.S.  На  земній  кулі  щомілісекунди  зустрічаються  й  розходяться  планети.  Лікуйте  те,  що  можна  врятувати,  і  ховайте  з  почестями  те,  чого  давно  варто  позбутися.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566403
дата надходження 13.03.2015
дата закладки 14.03.2015


Бойчук Роман

Люди-дерева

Люди-дерева.  
В  землі  вкоренілі  страхи.
Щастя  у  вітах  -  
синицями  і  горобцями.
Мріями  їхніми  є  -  
перелітні  птахи.
Листям  на  землю  
листи  відправляють  серцями.

В  кожному  з  них  є  своя,  
мов  сопілка,  душа.
Пісня  лунка,  щебетлива  
кудись  відлетівши,  
тишу  в  деревах  лишає.
Здається  мовчать?..
Ні,  все  шепочуться  з  вітром  
за  спинами  в  інших.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566167
дата надходження 12.03.2015
дата закладки 14.03.2015


Крилата

Стріла якось

Стріла  ́якось  Ром́ана  Оля.
Він  в  відпустку  прийшов  з  АТО.
Мужній!  Славний!  То,  певно,  доля
Привела  до  клубу  його.
Вчились  разом  колись  у  школі.
Інтерес  Роман  проявляв.
Рвав  для  неї  ромашки  в  полі,
Та  «кохаю»  все  ж  не  сказав.
Сором’язливий  був  без  міри.  
Тож  з  Андрієм  стала  дружить.
Та  не  справдив  Андрій  довіри.
А  Роман…  Все  тіло  дрижить.
Запросила  його  на  танець.
Пригорнулася  до  грудей.
Щоки  Роми  -  ясний  багрянець.
Очі  Олі  –  вінок  лілей.
Відпуск  станув,  мов  свіч  воскова.
Проводжала.  Йшли  по  шосе.
-  Ну!  Скажи  три  важливих  слова!
-  Україна  понад  усе!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565579
дата надходження 10.03.2015
дата закладки 10.03.2015


Любов Ігнатова

Про хворобу…

А  я  нещодавно  десь  вірус  впіймала  
(Хворіть  навесні...  Чи  зими  мені  мало?  )...

Дротами  Кахикало  горло  лоскоче,  
Чоло  розпіка  і  заклеює  очі...  

У  вусі  стріляє  гармата  (ЦАРЬ-ПУШКА!!!!!  )
І  ядра  летять  у  моє  бідне  вушко...  

Ще  й  гад  якийсь  Землю  гойдає  і  крутить...  
(Ото  б  заловить  його,  дать  йому  прута  )...

Та  ще  й  неслухняні  мої  тарганята  
В  моїй  голові  облаштовують  свято;  

Мені  ж  замість  тортиків  і  танцювання  -
Мікстури,  пігулки,  гіркі  полоскання...  

*****
Та  я  -оптимістка:    у  всього  є  плюс:  
Допоки  хворію  -хоча  б  відісплюсь!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565346
дата надходження 09.03.2015
дата закладки 09.03.2015


kappa

місто, в якому нема тебе

в  місті,  в  якому  нема  тебе  -  йдуть  дощі.
мокнуть  коти,  стигне  чай.
цівки  води  беззупинно  течуть  з  перехожих.
в  кожному  стільки  чужого,
що  хочеться  звідси  бігти.

цівки  води  беззупинно  течуть  по  стінах.
по  вікнах  вони  ніби  Тигр  і  Єфрат  безкінечні.
стигне  чай.  вистигає  чиясь  свідомість.
вистигає  про  тебе  пам'ять.

боже,  це  місто  негріте  вже  тисячу  років,
від  самотності  тут  помирають  на  вулицях.
і  всі  одне  одному  перехожі,
і  раз  на  тисячу  років  питають:
хто  ми?

в  місті,  в  якому  нема  тебе  -  йдуть  дощі.  
від  самотності  тут  помирають  на  вулицях.
і  тоді  до  померлих  приходять  святі  -  вони
стоять  і  співають.
мокнуть  їхні  плащі,  стигне  чай.

боже,  часом  треба  забути,  аби  не  вмерти,
що  місто,  в  якому  нема  тебе  -
кожне.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553307
дата надходження 21.01.2015
дата закладки 08.03.2015


Сергій Ранковий

**** Світло-зоряна і лілейна ****

Світло-зоряна  і  лілейна,
Орхідеями  ніжних  слів
Я  вітаю  тебе  зі  сходами
Білих  пролісків  пелюстків.

У  трояндовій  нескінченності
Березневих  святкових  днів,
Хай  засяє  проміння  скромності
Жовтолицих  мімозних  снів.

Розімліє  весняним  присмаком
Юних  спогадів  мережа,
І  полине  у  мрійність  зболена,
Але  юна  в  роках  душа.

Загорнися  в  духмяність  спокою,
У  тюльпанний  квітучий  рай,
Різнобарвністю  знов  підкорена
Сутність  жінки,  в  думках  розмай.

Привітаю  тебе,  матуся,  
Пригорну,  мов  мале  дитя,
Словом  ніжним  в  мені  проллється
Березнева  любов  твоя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564686
дата надходження 06.03.2015
дата закладки 08.03.2015


Бойчук Роман

«Я – не робот і навіть не клон…»

Ні,  народ,  це  ніякий  не  «фейк»,
А  реалії  з  офісних  стін:
Починається  день  з  «кофі-брейк»,
Чашок-ложок  звучить  передзвін.

Далі  мишка  біжить  до  руки;
Електронних  читання  листів…
Гігабайтами  стали  думки,
Портативним  робочий  мій  стіл.

У  єдинім  вікні  цілий  світ,
Без  початку  свого  і  без  меж  –
Монітор-Інтернет-безліміт
З  роздоріжжями  в  безліч  мереж.

Відскановані  тисячі  слів  –
В  кілька  кліків  знаходять  людей;
Файлів  стос  –  в  сегрегатор-архів,
За  реєстрами  там  їх  знайдем…

Тільки  зрідка,  забувшись  бува,
Мимоволі  погляну  за  скло:
Там  весна…  І  зринають  слова:
«Я  –  не  робот  і  навіть  не  клон…»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501213
дата надходження 25.05.2014
дата закладки 25.05.2014


Наталя Данилюк

Корицева донна

[i](навіяне  поезією  Сергія  Осоки  "Мадам  Донателла")[/i]

Корицева  донна
стоїть  на  терасі  нічній,
велюрова  сукня  блищить,
ніби  шкіра  пантери,
і  профіль  її  витікає
чорнилом  у  скверик,
і  кров  закипає  
подвійним  еспрессо  у  ній.

Самотня  і  горда,
цигаркою  дражнить  імлу,
роздмухані  іскри,
мов  паприка,  в'їлись  у  вени...
І  погляд  її  неприкаяно-
гірко-шалений,
мов  лазер  тонкий,
розсікає  застиглу  смолу.

Корицевій  донні
так  личить  лискучий  велюр,
у  ньому  вона,  ніби  пара,
легка  й  безтілесна,
налиті  глінтвейном,
паша́ть  оксамитові  перса
і  глянцевим  полиском
вабить  її  манікюр.

Між  пальців  худих
розтікається  сивий  димок
і  губи  її  кровоточать
солодким  мускатом,
розщеплюють  спазми
у  тілі  кожнісінький  атом,
і  подих  терпкий  обпікає
вогнем  до  кісток.

Корицева  донно,
спокусо,  спокуто  гірка,
ти  диханням  рівним  
затлумила  крики  і  кроки!..
Під  атласом  шкіри
вирують  рубінові  соки
і  ніч,  мов  пантеру,
твоя  приручає  рука.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500861
дата надходження 23.05.2014
дата закладки 25.05.2014


Крилата

Дванадцять місяців (жарт)

Перший  клас.  Іде  урок.
Вчитель  промовляє:
- Робимо  у  нове  крок,  
Тему  «Рік»  вивчаєм.

Може  знає  хтось  із  вас,
Скільки  то  рік  має
Місяців?
Тут  Марта  враз:
- О,  я  точно  знаю!

- Знаєш?  Учням  розкажи.
- Та  дванадцять  всього!
- По  прядку  їх  назви.
- Це  простіш  простого!

Вчитель  аж  зробив  притоп.
-              Ну,  назви  вже,  Марто.
- Перший,  другий,  третій…
- Стоп!  Далі  вже  не  варто…!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415152
дата надходження 03.04.2013
дата закладки 04.04.2013


Хвостатий Їжак

Розтане…

Ви  вірите,  що  сніг  в  руках  розтане?
І  що  тепло  долонь  все  переможе?
Ви  часом  не  помітили?  Ми  з  Вами...  
Історія,  здається,  трохи  схожа.
Весняний  сніг  -  ознака  антитези,
А  ще  того,  що  хтось  із  нас  розтане.
А  наша  доля  -  то  лиш  гостре  лезо,
Де  вклинились  випробувань  капкани.
Безмежно  тут  жадана  перемога,
Але  вона  одвічно  тимчасова,
Й  поразками  устелена  дорога,
І  фініш  добровільно-примусовий.
І  я  боюсь,  що  Ви  -  моя  поразка,
І  сніг  в  долонях  врешті  не  розтане.
Ідіть,  не  озирайтеся,  будь  ласка,
Все  буде  добре.  Подумки  я  з  Вами.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401280
дата надходження 15.02.2013
дата закладки 28.03.2013


Наталя Данилюк

Зачепилась мереживним шаликом…

Зачепилась  мереживним  шаликом
Попеляста  зима  за  вітряк.
Покотився  медовим  рогаликом
Сизий  місяць  у  зоряний  мак.

На  вікні  макраме  павутинкою
Виплітав  морозець,  аж  упрів.
Тонкорунною  диво-хустинкою
Загорнувся  жасмин  у  дворі

Зимограї  в  повітрі  розситили
Евкаліптові  нотки  п'янкі.
Димарями,  руном  оповитими,
Закурилися  пасма  в'юнкі.

Теплий  кіт  у  дрімотливе  марево,
Наче  мушля  у  море,  пірнув
І  крізь  вікна,  морозом  захмарені,
Наслухає    співучу    весну.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412709
дата надходження 26.03.2013
дата закладки 28.03.2013


fire_maroder

Старшний Суд

Передмова:

Не  лети  так  швидко,  не  біжи  по  рядках.  Сповільни  темп  хоч  на  секунду:  ти  все  ще  встигнеш.  Зупинись.

1.
Привіт,  моя  люба.  Ще  не  час,  кажеш?  І  чого  ж  ти  не  встигла  зробити?  Задумалась?  Отож-бо!  
Вгадай,  хто.  Правильно,  власною  персоною:  а  ти  уявляла  мене  з  німбом  над  головою?  Так,  зараз  буде  страшний  суд.  Ну  не  настільки  страшний,  як  його  описують,  та  все  ж...  А  от  перебивати  не  гарно.  
До  Раю?  Не  сміши  мене!  Ти  ж  знаєш,  що  вбивцям  дорога  тільки  в  пекло.  Не  вбивала?  Ні,  я  не  людина  щоб  помилятися.  Згадай  того  хлопця,  ти  ще  його  "романтичком"  називала.  Не  пам'ятаєш?  А  я  покажу.

-  Привіт
-  Привіт,  як  ти  тут  опинився?)
"Йшов  за  тобою,  по  слідах.  Вічність.  Як  тільки  з'явилась  на  горизонті-  відразу  зрозумів,  що  сонце  не  таке  яскраве  як  твої  очі."
-  Я  тут  кожного  дня  обідаю.
-  І  я  також.  Чому  я  тебе  раніше  не  помічала?  
"Бо  ти  не  вмієш  виділяти  особистості  з  сірої  маси."
-  Не  знаю:  мабуть,  ти  просто  уваги  не  звертала.
Затишнє  кафе  в  центрі  великого  міста.  Обідня  пора,  коли  офісний  планктон  випливає  зі  своїх  теплих  кабінетів.  Всі  столики  заняті  відвідувачами,  які  вбивають  час  розмовами  ні  про  що.  

Ваше  знайомство.  Згадала?  І  знову  "я  не  вбивааала",  "якась  помииилка".  Не  вбивала?  Дивись  далі.

-  ...га-гха-ха-ха-ха!!!  І  що  було  далі?
-  А  тоді  він  каже:  "Наші  стосунки  надихнули  мене  написати  вірш,  присвячений  твоїм  очам"
-  "Очам!"  Ха-ха-ха-ха!  Ой  не  можу!
-  Гха-гха-га-га!  Пікап  майстер!
Те  саме  кафе,  але  обстановка  дещо  інша.  Пізній  вечір:  кілька  людей  сидять  біля  стійки,  якийсь  чолов'яга  за  крайнім  столиком  в  напівтемряві.  На  фоні  інших  яскраво  виділяється  шумна  компанія.  Це  вона  сидить  за  тим  же  столиком,  а  поряд  на  шести  стільцях  розмістилися  її  друзі.  

Де  вбивство,  питаєш?  А  ти  і  зажиття  така  неуважна  була.  Придивись  до  того  хлопця  у  кутку.  Так,  саме  він!  Не  знала,  кажеш?  І  що  з  того,  що  вени  не  порізав  і  не  повісився?  В  людини  душа  вигоріла  того  вечора.  Ти  вбила  його,  розумієш?  
А  нічого!  Раніше  треба  було  думати,  тепер  вже  не  виправиш:  душу  йому  назад  не  пришиєш.  Навіщо  ти  це  зробила?  Посміятися?  Смійся:  суд  закінчився  і  вирок  винесено:  винна.  Сльози  не  допоможуть.  Перед  ним  вибачайся.  Заберіть  її,  і  так  справ  повно.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404110
дата надходження 25.02.2013
дата закладки 27.02.2013


LaLoba

Так просто

Це
Просто...
Бути  Сильною
Незалежною,
Амазонно-безмежною,
Стабільною  та  протилежною,
щоб  не  згубити  себе
і  побачити  Ціль  -
повернутись  назад
до  початку  Коріннь.
Велечінь
неосяжна!
Падає  тінь
від  свічки,
Скапує  віск
Часом.
Щось  передчасне...
А  Щось  -  Вічне,
Як  життя  свічки...

Полум"я  не  задути!
Це  ж  так  просто  -
Вільною
і  Собою
БУТИ

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403127
дата надходження 21.02.2013
дата закладки 21.02.2013


Хвостатий Їжак

В  безкінечній  спіралі  пелю́сток  троянд
Віднайду  кришталю́  намистинки.
Наниза́ю  на  нитку,  на  кінчиках  -  бант.
Прозвучить  срібний  звук  павутинки.
Загорну  тебе  в  шаль  пір'янистих  хмарок,
Твої  очки  небесні  зрадіють.
В  твої  коси  вплету  міріади  зірок.
Обіцяю:  зроблю  все,  що  вмію.
Тільки  ти  не  тремти,  як  останній  листок,
Не  зітхай  так  глибоко,  як  вітер,
Я  в  пісочний  годинник  досиплю  пісок,
Тільки  ти  не  вмирай!  Мусиш  жити!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403062
дата надходження 21.02.2013
дата закладки 21.02.2013


LaLoba

Про Дракона - 2 (Проза)

***
                                                                                                                                                                             Сни

Уночі  мені  наснилося,  що  я  сплю  у  яйці.  Велетенському,  білого  кольру.  Воно  покрите  сіткою  ліній,  як  шляхами    на  старовинній  карті.  Скажу  чесно,  такого  тотального  спокою  я  ще  не  відчувала  ніколи.  Хіба  що  в  утробі,  але  ці  спогади  настільки  далекі,  що  їх  треба  витягувати  з  зусиллям.  Але  то  байдуже,  бо  у  сні,  я  лежала  згорнувшись,  притулившись  грудьми  до  колін,  а  голову  поклала  на  схрещені  руки.  Навкруги  існувала  лише  Тиша.  Я  навіть  не  прислухалась  до  себе,  бо  й  так  все  було  прекрасно  чути!  Я  розуміла  хто  я,  що  маю  робити  і  куди  рухатися.  
У  сні  я  була  собою  і  маленьким  драконеням.  Я  мала  хоч  трішки  побути  Ним,  аби  почати  відчувати  Його  думки  і  вібрації.  Мусила  провідчувати  всі  Його  страхи,  щоб  знати  чим  допомогти.  Так,  я  почала  відчувати  місця,  де  намітилися  крила,  там  було  боляче  і  неприємно.  Це  як...  от  ніби  у  вас  зуб  ріжеться!  Розумієте?  Свербить,  болить  і  постійно  очікуєш  бажаного  результату.
   Почала  розминатися.  Організм  Дракона  зовсім  не  схожий  на  наш,  тому  й  відчуття  зовсім  інші.  Суглоби  не  слухаються,  немов  шарніри  якісь.  Не  звикла  ще,  мабуть.  Ну  нічого,  це  вперше,  а  я  ж  досить  швидко  адаптуюся  до  нових  умов.  
Повіки  зелені  і  грубші,  ніж  у  людини.  Щоб  розплющити  очі  довелося  доволі  довго  смішно  крутити  головою  і  щось  там  нерозбірливо  мугикати,  допомагаючи  собі  лапами.  Звук  розплющення  був  дивним  і  смішним.  Я  аж  пащу  розтягнула  –  незручно  правда  виявилося.  Світло  в  очі!  Фуф!  Раптовість  того  сяяння  примусило  ступити  крок  назад.  Відчути  сильний    прилив  адреналіну,  чи  що  там  замість  нього  у  драконів.  І  саме  в  цю  мить  я  почула  серце.  Враження,  що  у  тобі  сидить  кілька  драммерів  і  щосили  гасять  долонями  по  найрізноманітнішим  барабанах,  різної  величини  і  тембру  звуку.  В  сучасному  світі  мені  б  видалося,  що  я  втрапила  на  д»н»б  вечірку.  (Обожнювала  колись!  Ммм...)  Я  почала  пританцьовувати,  наскільки  це  могло  вийти  у  драконеняти.  Правда  від  цього  стало  легше  відчувати  тіло  і  усвідомлювати  його  як  своє  власне.  На  деякий  час.  
Сон  був  таким  яскрави  м,  що  ,  прокинувшись,  я  не  зразу  зрозуміла,  де  я.  А  кістки  так  крутило,  ніби  цілу  ніч  провела  на  виснажливому  тренуванні,  а  не  у  ліжку  спала.  Ну,  але,  що  не  зробиш  і  не  витримаєш  заради  цінного  досвіду?  Чи  не  так?  Пора  рухатись  далі!  Посміхнулась  і  виповзла  з-під  ковдри.  В  реальне  життя.

***
                                                                                                                                                                             2012р
Окрім  всього,  що  твориться  в  моїй  голові  і  того,  що  трапляється  зі  мною  цілком  містично,  існує  ще  й  цілком  реальне  життя,  у  якому  теж  потрібно  жити,  виживати,  бути  щасливим  і  здаватися  такою,  як  і  всі.  Бо,  не  приведи  Боже,  потрапиш  у  специфічну  лічницю.  У  цій  реальності  не  дуже  люблять  «інших»,  адже  такими  важче  керувати,  а  отже  –  таких  ізолюють,  або  знищують.  Практично  за  кожним  стежать.  Ти  ,майже  ніде,  не  можеш  бути  самим.  .Тому  й  не  люблю  людних  місць
Та  не  це  найстрашніше.  Найбільшого  жаху  завдає  те,  що  хтось  поволі,  але  дуже  ціленапавлено  знищує  творчість  у  нашому  світі.  Поки  що  це  не  зовсім  помітно.  Поки  що,  це  видається  звичайною  трансформацією,  адаптацією  та  осучасненням  мистецтва,  як  такого.  Картини,  музика,  книги,  поезія  –  все  це  піддається  змінам,  на  перший  погляд,  цілком  оправданих  у  нашому,  практично  техногенному,  світі.  Та  це  тільки  на  перший  погляд...    Думаю,  що  ще  існують  люди,  які  не  так  бачать,  як  відчувають  шкірою,  що  щось  не  те.  Щось  твориться  у  Всесвіті.  Але,  на  разі,  краще  про  це  мовчати,  мабуть.
Я  відчуваю,  що  у  цій  реальності  маю  ще  добрати  знань  і  фізичної  підготовки.  Тож  починаю  хаотично  шукати  Просвітлених  і  Майстрів.  Добре,  звичайно,  що  у  нас  є  всемережжя  (нет  по-простому).  Швидко  роздруковую  список  імен  та  адрес.  Треба  за  цей  тиждень  встигти  обійти  всіх,  щоб  зрозуміти,  що  саме  потрібне  і  чого  ще  потребує  організм.  
Другим  завданням  є  повідомлення  Дракону.  Довго  сиджу  над  коричневим  старим  папером,  складаю  до  купи  слова  і  фрази,  щоб  якось  донести  Йому  важливість  і  потрібність  усього.  Боюся  злякати,  але  не  можу  зволікати.  Необхідно,  щоб  Він  почав  ставити  запитання.  Коли  бажання  іде  з  нутра  Драконячої  душі  –  Він  стає  сильнішим  зсередини.  А  це  –  важливо.  
Тож  роблю  все  якнайбанальніше.  Телефонний  дзвінок  :
- Маю  тобі  щось  дати  прочитати.
- Добре,  я  тут  зовсім  недалеко.
- Скоро  буду!
Стою,  слухаю  музику  у  велетенських  навушниках,  чекаю.  Він  просто  зачепив  плече  і  вильнув  в  сторону.  Реакція  мене  підвела!  Звичайно,у  драконів  вона  значно  краща.  Посміхаюсь.  Збоку,  певне,  виглядаю  на  якусь  жінку-воїна.  Тільки  меча  і  лука  бракує  за  спиною.  Чомусь  ніяковію,  як  дівчисько  і  тому  зминаю  розмову,  наче  кавалок  газети,  нашвидкоруч  передаю  складений  вчетверо  зписаний  листок  і  поспішаю  піти.  Зайнята,  мов.  
- Зідзвонимся!  Бувай!

***
Сьогодні  ще  зустріч  з  одним  із  Майстрів.  Приходжу  на  місце.  Розглядаю  усе  сторожко.  Щоб  відвести  підозру  (на  всяк  випадок)  беру  з  собою  подруг.  Заняття  ж  групове.  Уважно  вислуховую  усе  сказане,  фільтрую  кожне  слово,  емоцію.  Намагаюся  повторити  усе  в  точності  –  кожен  рух,  кожен  подих,  кожен  удар  серця  Майстра.  На  мить  перетворююсь  на  нього.
 /Скільки  болі!!!  Тиша  і  Біль!  Як  таке  можливе?  Перша  Чара  –  відкрита  повністю,  яскрава,  фіолетова,  ясна,  без  змін.  Друга  –  відкрита  частково,  бачить  багато,  але  ніби  під  променем  синього  ліхтаря,  усе,  що  поза  тим  світлом  –  в  густій  темряві,  треба  повернутись,  аби  побачити  інші  речі.  Третя  –  голос  дрижить.  Блакитна  вібрація  непевна.  Набирає  сили  і  впевненості  лише  опираючись  на  аксіоми  і  те,  що  однозначно  перевірене  часом.  Четверта  –  зелена  куля  закрита  на  кілька  замків.  Агресія,  нелюбов,  страх,  байдужість.  Хто  зна  яким  часом  можна  їх  повідмикати?  П»ята  –  сильна.  Нуртує  енергією,  кипить.  Накачана  і  готова  до  роботи.  Шоста  –  палахкотить  вогненним  кольором,  навіть  дещо  обпалює.  Сьома  –  червоний  вузол,  зав»язаний  настільки,  що,  певне,  теж  може  носити  ім»я  Гордієвий.  /
Це  виявилося  виснажливим  скануванням.  Мені  стало  зле.  Я  зробила  те,  що  підказала  інтуіція  –  сховалася  у  своє  яйце  зі  сну.  Втекла  у  інший  світ.  Повна  Тиша  і  безмежний  Спокій.  Майстер  саме  це  й  хоче  довести  нам  протягом  останніх  двох  годин.  Але  веде  тільки  через  страждання.  Це  його  власний  шлях  до  Сили  і  Тиші.  Він  не  підходить  мені.  Я  занурююсь  в  Тишу  сама  по  собі,  іншими  шляхами,дещо  змінюючи  свідомість.    На  жаль,  тут  мені  взяти  нічого.  
Ввімкнула  телефона.  Овва!  У  Дракона  з»явились  запитання!  Так  швидко!  Вітаю!  Попереду  розмова.  Правда  мені  чомусь  стає  лячно.  Думаю  чи  зможу  дати  Йому  правильні,  потрібні  відповіді...  чи  маю  право  вмішуватися?  Зрештою,  почекаю  до  завтра  –  внутрішнє  чуття  рідко  підводило  мене...





***                                                              
                                                                                                                                                 Сни
Місяць  висинь  над  містом  повним  колом.  Світить,  ніби  оскаженів.  Що  з  ним  сьогодні?  Як  не  намагалася  пірнути  у  потрібний  сон  –  не  вдалося.  Очі  відмовлялися  слухатись  моїх  наказів  заплющитися.  У  голові  просто  крутяться  Його  слова:  «У  мене  багато  питань...»      Нав»язлива  думка,  як  крапля  з  древнього  сталактиту  повільно    сповзає  донизу,  відривається  з  самогокінця  кам»яної  бурульки,  відривається  і...  летить  до  низу  цілі  віки,  сторіччя,  ери,  доки  досягне  з  диким  дзвоном  у  вічній  тиші  початку  сталагмита-  дзеркального  відображення  свого  верхнього  брата.  Ця  ніч  була  для  мене  цією  вічністю  падаючої  краплі  –  бездонна  і  безкінечна,  безкрила  і  безнадійна,  неспокійна  і  потрібна.  Спала  чи  ні?  Не  знаю.  Але  впевненно  можу  сказати,  що  точно  прокинулась.  Прокинулась  там  само,  де  й  вчора.  Слава  Богам!

***
Ще  один  Майстер.  Цей,  правда,  теж  не  досконалий,  але  потрібен  мені.  Відчуваю  це  одразу  ж,  як  переступаю  поріг  тренувальної  зали.  Як  передати  фізичні  відчуття  словами?  Як  донести  іншому  те,  через  що  ти  проходиш  і  в  якій  точці  ти  стаєш  вільним?  
Тут  я  тренувала  свої  пороги  болю,  зусиль  і  трансформації.  Нехай  я  не  можу  це  все  показати  до  пори,  до  часу  комусь  іншому,  але  це  таке  важливе  уміння.  Чи  може  знання?  Не  знаю,  як  назвати  правильно.  
Тобі  болить.  Спочатку  ти  починаєш  чинити  опір  болю,  потім  виснажуєшся  і  приходить  усвідомлення  природи  болю.  Ти  заспокоюєшся  і  приймаєш  його,  зводиш  і  мінімалізуєш  у  точку.  Увесь  час  дихаючи,  продихуєш  ту  точку  максимально  і  відпускаєш...  мабуть,  так  ростуть  крила.  І  саме  так  народжують  нове  життя.  Не  важливо,  чи  це  фізичне  народження  людини,  чи  психологічне,  а  чи  й  просто  її  переродження  ,  трансформація,  перехід  на  інший  рівень  свідомості.  Усвідомлення  і  Прийняття.  І  блискавка  інсайту:  «Біль  –  не  є  стражданням».  Дійсно,  біль  є  сходинкою  догори.  
Виходжу  вся  переповнена  вдячністю  і  легкістю.  Практично  літаю.  У  цьому  стані  призначую  зустріч.  Звичайно,  він  знову  не  сам.  Ну  що  ж,  знову  тоді  доведеться  міняти  реальність  для  зустрічі.  Не  зачасто?  Прислухаюся  до  себе.  Звикла  уже.  Мені  це  все  навіть  подобається,  затягує.  Основне  -  встояти  ногами  на  землі  і  не  заплутатися  в  хитромудрому  сплетінні  реальностей,  ілюзій,  првди,  здогадок  і  постійних  загадок.
***
                                                                                                                                   Поза  нашим  часом
Іду  на  зустріч.  Мене  вже  не  дивує  відсутність  машин  і  перевтілення  одягу.  Звиклими  є  юні  лицарі,  які  щиро  підіймають  руки  в  знак  привітання.  Дракон  зібраний  до  купи.  Не  скажу,  що  нервує,  але  дещо  насторожений.  Цього  разу  пильніше  приглядаюся  до  юнака,  який  поруч  Нього.  Де  я  його  могла  бачити?  Якийсь  леткий  спогад,  як  віск  на  горищі  свідомості.  Він  дуже  схожий  на  того,  іншого,  що  поруч  Дракона  у  нашій  реальності.  Як  це  так?  Починаю  розпитувати,  поки  йдем  по  шляху  до  менш  залюднених  місця.  В  цьому  наші  смаки  збігаються.  
Юнака  кличуть  Лабою.  Дивакуватий,  але  надзвичайно  добрий.  Це  чути  навіть  на  відстані.  Каже,  що  навчається  у  місцевого  знахаря  усіляким  травним  премудростям.  Еге,  хлопче,  та  ти  не  такий  вже  і  простий,  як  здаєшся.  Вникаю  в  нього.  Якщо  чесно,  то  рідко  бачила  Дракона  без  присутності  цього,  другого.  Захисник?  Не  схожий.  Швидше  -  Обережний  Супроводжуючий.  Такі,  в  разі  небезпеки,  зпрацьовують,  як  дзвіночки  на  шнурівці  біля  дверей.  Чутливі  до  погані.  Щирі  друзі.  А  ще  й  знає  трави.  Потрібний  і  безпечний.  Цікаво,  чи  в  змозі  він  пам»ятати  дві  реальності,  в  яких  перебуває?  Навряд  чи,  коли  навіть  Дракон  поки  цього  не  може,  а  лиш  відчуває  ці  два  світи  у  собі.  Ну  що  ж  записуємо  у  «білий»  список.  Його  роль  важлива,  як  не  крути.
Вечоріє.  Цей  світ  середньовіччя  все  більше  і  більше  зачаровує  мене.  Мені  добре  перебувати  тут.  Моя  душа,  ніби  повертається  додому  після  довгих  мандрівок  і  відпочиває.  Ми  прогулюємся  навколо  велетенського  озера.  Зовсім  нещодавно  тут  було  свято  Вогню  та  Води.  Сьогодні  ж  ніщо  не  нагадує  про  феєрію.  Тихо  і  спокійно.  Рідкі  перехожі  мало  турбують  нас.  Поодинокі  рибалки  позавмирали  у  скульптурних  позах  біля  ополонак  на  крихкому,  вже  весняному  льоді.  Хлопців  цікавить  мій  мішечок  з  рунами.  Вони  не  розуміють,  що  це  далеко  не  іграшки,  що  все  набагато  серйозніше.  Та  я  дозволяю  занурити  руку  в  невідомість  і  витягнути  камінчик  з  підказкою  шляху.  Спрощую  пояснення  і  багато  сміюся.  Дракон  нарешті  розпружився  і  я  вперше  чую,  як  він  заливається  сміхом.  Згадую  напруження  щелепних  м»язів  у  сні,  коли  була  драконеням.  І  від  того  мені  стає  ще  веселіше.  
Досить  зимно,  наглий  мороз  лізе  під  полу  плаща  і  починає  закохуватися  у  мої    пальці.  Я  намагаюсь  грітися  зсередини.  Виходить  ніби.  Починає  швидко  темніти.  Виходить  Місяць.  Знов,  як  тоді,  вбирає  в  себе  мій  погляд,  а  ,  натомість,  вкладає  в  голову  :  «Час  для  першого  випробовування.»  Мене  лякають  такі  откровення,  адже  я  й  сама  не  знаю,  що  за  випробовування,  яка  моя  роль.  Всього  лиш  знання,  що  вже  час  і  що  зараз  щось  має  трапитись.  
Дракон  пропонує  перейти  озеро  по  льоду  –  скоротити  шлях.  Я  погоджуюсь,  бо  люблю  таке.  Лаба  починає  бриніти,  насторожуючись.  Відмовляється  іти  і  відмовляє  нас.  Ось!  Вловлюю  розуміння  миті.  Ось  воно  –з  випробовування.  Усіма  своїми  силами  знижую  тривогу  юнака  і  кажу,  що  зустрінемся  там.  
Дракон  подає  руку  і  ми  ступаємо  на  лід.  Мороз  не  сильний,  але  крига  досить  товста  і  міцна,  як  на  мене.  Мені  хочеться  поговорити,  але  я  мовчу,  наче  на  мої  вуста  хтось  наклав  невидиму  печать.  Ми  доходимо  майже  до  середини  озера,  коли  раптом  з  нутра  зкригованої  води  виривається  страшний  стогін.  Лід  репнув  десь  глибоко  з  несамовитим  звуком  пострілу.  Ось  воно!  Ми  завмерли.  Я  стою  спиною  до  Дракона  і  подумки  посміхаюсь.  Мені  не  страшно,  бо  точно  знаю,  що  нічого  не  трапиться  і  вже  тепер  достоту  відаю  у  чому  полягає  випробовування.  Випробовування  стихії  Води.  
Мені  видається,  що  я  стаю  ним.  Страх,  який  починає  боротися  з  відчуттям  того,  що  хтось  подумає,  що  він  боїться.  Він  має  вирішити,  зробити  вибір.  Іти  далі  чи  повернути  назад.    Він  ніколи  не  звертав  зі  свого  шляху.  Це  його  принцип.  Думки  його  линуть,  наче  біжуча  стрічка  у  телевізорі.  Проходить  мало  часу,  якісь  секунди,  але  для  Нього  і  для  мене  –  це  саме  та  –  Вічність  Краплі,  вага  якої  перевищує  вагу  найбільших  планет.  Він  скеровує  повернути  назад.  Повільно,  на  відстані  одне  від  одного,  рухаємося  туди,  звідкіля  ведуть  наші  щойні  сліди.  Я  подумки  захоплююсь:  «Молодець!  Пройшов!  Зрозумів  випробовування.  Обрав  між  тим,  що  Його  можуть  вважати  боягузом  і  Відповідальністю  за  іншого.».  Я  дійсно  гордилася  Ним.  На  березі  вже  метушився  Його  друг,  тепер  я  не  забороняла  Лабові  тримати  Дракона  і  безупину  говорити  про  небезпеку.  А  Лід  все  ще  тріщав,  наче  шкодував,  що  відпустив  нас...
***
От  до  чого  мені  важко  звикнути,  так  це  до  різких  переходів  з  одного  світу  в  інший.  Крок,  і  ти  вже  серед  шуму-гаму  техногенності.  Де  й  поділася  тиша?
 Ми  ідем  по  дорозі  до  своїх  домівок  і,  раптом,  Дракон  починає  співати.  Я  здригаюся,  бо  співає  Він  саме  про  середньовіччя.  Таке  враження,  що  пам»ять  його  починає  бунтувати  і  подавати  своєрідні  знаки  через  часові  проміжки  словами,  мелодіями  і  снами.  
Я  щаслива.  Завтра  буде  час  Запитань...    
8.03.2012      (2:20)              La  Loba

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320288
дата надходження 09.03.2012
дата закладки 19.02.2013


LaLoba

Про Дракона (проза)

Ці  всі  світи  -  мої

...    Бо    Ти    лежиш
 і    музика    твоя
 Непевно    входить    в    світ,    де
 Ти    і    Я,
 У    Космос    лиш    моїх
 Шляхів    Чумацьких,
 Звізд    та    сходжених    доріг

 У    світ    Вогню,
 Що    слухає    мій    спів    руки,
 Дихання    пальців,
 Стук    перстнів,
 Їх    дзвін    легкий.
 Це    Рай    мечів,
 Металу    та    вітрів,
 Час    мішковин,
 Дитячих    босих    ніг,
 Час    моїх    снів.
 Це    мить    Води!
 Пірнань    в    моря,
 Сторіччя    витримки    легень,
 Мовчанка    риб    –
 Розмова    про    „Веди!”

 Це    плоть    Землі!
 Це    запах,    смак
 І    дотик    до    сльози.

 Ці    всі    світи    –    мої.
 Входи    у    них    в    мені...                                                                                                                                                      

                                                                                                                                                           2011р.  Ст-ав
Коли  він  вперше  переступив  поріг,  моя  реальність  захиталася.  Повелася  тонкою  плівкою  туману  і  мені  видалося,  що  провалююсь  кудись.  Провалля  часу.  У  вухах  задзвеніли  удари  мечів,  шелест  довгих  суконь  по  землі  і  шурхіт  драконячої  луски  по  збитому  шляхові...  Ніздрі  інстинктивно  розширилися  назустріч  прілому  запаху,  що  забивав  памороки.  Голова  пішла  обертом.  І  я  механічно  склала  пальці  в  обережний  знак  внизу  живота  -    у  двері  заходив  Дракон.  
Занадто  молодий,  неусвідомлений,  з  ледь  окресленими  крилами,  у  людській  юнацькій  іпостасі.  Мої  зіниці  розширилися  і  я  шанобливо  відійшла  назад  пропускаючи  його  в  кімнату  –  Дракон,  все  ж  таки,  навіть,  коли  ще  й  не  відає  про  це.  Ледь  зуміла  спинитися,  щоб  не  схилити  голову  в  поштивому  поклоні  –  реальність  не  та.  
Що  його  привело  до  мене  в  цьому  часі?  Струсонула  видіння  зі  свідомості  і  всілася  у  крісло  навпроти.  Таке  звичне  завжди,  робоче  місце  прийняло  мене  обіймом  дубового  трону.  Здригнулася.  Давно  не  було  таких  відчуттів.
 
***
Вперше  побачила  Дракона  років  з  десять  тому.  З  того  часу  пам»ятаю  лише  звук  розтину  тканини  сьогодення  від  вітру,що  здійняли  крила  за  спиною  у  чоловіка,  що  нагнувся  наді  мною.  Здається,  я  тоді  втратила  свідомість.  І  постійно  боялася  знову  побачити  ті  гігантські  чорні  крила  над  собою,  адже  тоді  ще  зовсім  нічого  не  знала  про  себе.  Але  той  страх  був  настільки  перемішаний  з  цікавістю  і  азартом,  що  я  викликала  той  спогад  знову  і  знову  ,зачіпляючи  свої  пальці,  наче  кігті  у  вигин  його  ключиць.  Мені  здавалося,  що  саме  там  була  точка  управління  крильми.  Я  була  занадто  юною...щоб  второпати  ,  що  й  до  чого.  Того  дракона  звали  Трістан.  На  жаль,  він  зник,  як  Дракон  -  загубився  у  соціальних  та  часових  тенетах,  залишившись  всього  лиш  людиною.  Цікаво,  чи  ще  хоч  комусь  він  показував  свої  крила?  І  цікаво,  чи  зможе  зробити  це  ще  раз,  коли  прийде  час?...
Другого  Дракона  я  вже  не  боялася.  Він  був  темно-червоним  і  вже  умів  літати.  Він  ширяв  найчастіше  над  Києвом,  коли  темніло  і  кілька  разів  брав  мене  з  собою.  Показав  те,  що,  можливо,  я  й  не  мала  бачити,  але  що,  як  на  мене,  зкерувало  мою  Долю  в  дещо  інший  бік.  Книги.  Знання.  Простір.  Час.  Відчуття  цього  всього  зав»язане  кольоровим  наузом  у  волоссі  у  мене  на  потилиці.    З  того  часу  я  знаю  про  Драконів  все,  що  потрібно.  Найперше  –  я  можу  зразу  бачити  їх,  розрізняти  і  допомагати,  коли  є  потреба.  А  Червоний,  навчивши  і  передавши,  теж  зник.  Та  Цей,  просто  повернувся  додому,  у  власну  рельність,    бо  чув  себе  у  нас  незатишно  і  тісно.  Так  і  не  спромігся  побути  в  людській  шкірі  трішки  довше.  Та,  думаю,  що  це  й  на  краще.  Від  нього  у  мене  спогад  червоної  заграви  західного  сонця  у  полиску  крил  та  відображення  повного  місяця  у  жовтуватих  бездонних  очах.
Потім  мій  шлях  пересікся  ще  з  кількома.  Але  ті,  лиш  посміхалися  і  звужували  зіниці  при  зустрічі,  знаючи,  що  бачу  їх  крила.  Лише  ніс  видавав  їх  напруження.  Я  не  була  їм  потрібною,  а  вони  не  дуже  цікавили  мене,  тож  наші  стежки  сходилися  і  розходилися  за  мить,  залишаючи  в  повітрі  запах  удару  металу  об  камінь,  як  у  кузні.  
Вже  за  кілька  років  час  потрошку  стер  спогади  і  заховав  мої  знання  до  пори-часу  у  тайстру  з  мішковини,  а  ту  –  у  Жовту  Чару  мого  єства.  
Аж  ось!  Молодий  Дракон  у  кріслі  рівно  навпроти  мене.  Мені  якось  треба  було  давати  раду  з  тим,  що  діялося  зі  мною  від  цієї  несподіваної  зустрічі.  Мішковина  репнула  по  швах  і  все  з  неї,  раптово,  посипалося  у  мою  голову  і  в  усі  Чари.  Зусиллям  волі  заспокоїлася  і  поцікавилася,  чим  зобов»язана  візиту.

***
Причини  візиту  у  людській  подобі,  завше  бувають  поверхневі,  та  не  у  цьому  випадку.  Поміж  життєвих  банальностей    і  негараздів  було  вплетено  якусь  таємницю  з  іншого  життя.  Посеред  дитячих  спогадів  так  явно  війнуло  василіском,  що  я,  внутрішньо  зібравшись,  знов  і  знов  примушувала  себе  сидіти  на  місці,  а  не  зірватися  і  бігти  від  небезпеки.  
За  кілька  зустрічей  мені  необхідно  було  правдами-неправдами  досягти  Його  суті  і  осягнути  причину  Його  перебування  тут.  Усвідомити  своє  місце  у  цій  круговерті  і  ,  що  найголовніше,  ні  в  якому  разі  не  злякати.  Адже  Він  ще  потребував  часу  на  дозрівання  крил.  Йому  ще  потрібно  вчитися  літати.  Один  необережний  крок  і...  Дракона  не  буде...А  цього  я  собі  ніколи  не  пробачу!
Ну  що  ж,  юначе.  Середньовіччя,  як  мінімум.  Лицар?  Є  щось  таке.  Тримається  вільно.  Крила  ледь  видно  за  обрисами.  Не  чує  їх  ще...Втрапив  у  «правильну»  сім»ю  –  дали  все,  що  необхідно  для  розвитку  молодого  Дракона.  Фізична  підготовка  достатня  –  майже  готовий  до  польотів.  Ментально  –  спрямований  правильно.  Знання,  пам»ять,  розум  –  досконало.  Ще  трохи  допрацювати  з  духом  ,  усвідомленням  і  творчими  каналами...  І...  допомогти  з  вибором?  Не  маю  права,  на  жаль.  Хай  спочатку  полетить,  а  там,  дивись,  і    сам  обере  серцем.

***
Рунами  виписане  моє  ім»я,  старовинною  буквицею,  яка  живе  в  нас  з  прадавніх  часів.  Наша  душа  відкликається  саме  на  це  ім»я.  Неначе  птах  починає  занурюватися  в  весняні  калюжі  і  чистити  своє  пір»я  для  зустрічі  з  Сонцем.    Стрепенулася  душа,  почула  клич  Предків,  відчула  Призначення  і  ожила.  Моя  душа  оживає,  коли  чує  потрібність  іншої  душі.  Зачинає  рости,  аж  за  межі  тіла  і  тоді  я  починаю  вміти  літати,  щоб  навчити  літати  Крилатих...щоб  навчити  їх  знати  своє  Ім»я...
Перебираю  в  мішечку  камінці  сердоліку,  певні  руни  самі  просяться  в  долоню.  Слідкую  за  поглядом  юного  Дракона.  Йому  цікаво.  Це  вже  –  щось!    Сам  просить,  аби  вчила  його.  Це  важливо  –  бажання  зсередини.  Інстинктивний  поклик.  А  я,чорт  забирай,  хочу  його  вчити!  Передати  усе,  що  так  довго,  без  діла,  було  закинутим  в  полотняну  торбинку  моєї  пам»яті...
На  деякий  час  він  зник.  Суєта.  Вміння  в  тому  всьому  відшукати  Спокій.  Бо  лише  так  можна  чомусь  навчитись  і  щось  навчити.  Час.

***
Тонке  пальтечко  в  сіру  клітинку,  дме  вітер  і  сіє  в  обличчя  дрібним  снігом.  Я  біжу  і  мені  безпричинно  легко,  весело  і  безтурботно.  Наче  дівча.  Час  від  часу  поглядаю  під  ноги,  аби  не  впасти.  І  ,  радше  внутрішнім  чуттям,  аніж  зором  встигаю  помітити  Його  перед  тим,  як  зіштовхнутися.  І  знов  –  запоморочливий  запах  старожитності!  Спіткнулася,  лечу  на  бруківку.  Реальність  репнула.  Чиясь  рука  підхоплює  мене  біля  самої  землі.  Підбираю  довгі  поли  зеленої  сукні  і  поправляю  червоного  каптура  на  голові,  дурнувато  посміхаюсь.  Зустрілись  нарешті.  Ого!  Тут  його  крила  значно  більші!  Він  –  лицар.  Посміхнувся.  Я  все  ще  тримаюся  за  руку,  мої  пальці  дивним  чином  відчувають  лусочки  на  його  шкірі.  Теплі  чомусь...  Заплющую  очі  і  вдихаю  цю  хвилинну  реальність,  щоб  закарбувати  її  на  нотному  стані  пам»яті,  наче  музику.  Так  легше  повертатися.  Голосно  засигналив  автомобіль,  шумно  проїхала  поруч  швидка  з  сиреною.  
- А!  Так-так!  Привіт,  хлопці!  Рада  бачити  вас.  Прийдете  на  семінар?
- Не  знаєм,  чи  вийде.  Хотілося  б.  Але  у  нас  свято  в  суботу.
- Ну  то  вже,  як  зірки  складуться!  Приходіть!
- Ми  зателефонуєм!  Ви  гарно  сьогодні  виглядаєте!
Ну  що  ж.  Мабуть  час  підходить.  Втомилася.  Такі  переходи  не  проходять  безслідно.  (Тафтологія  якась!  )    Біжу  додому.  
Не  знімаючи  капців  прямую  в  бібліотеку.  Десь  тут,  здається.  Стаю  навшпиньки  і  мацаю  рукою  запилену  поверхню  старої  дубової  шафи,  ніби  малюю  пейзаж  по  порохах.  Невдячне  полотно!  Та  й  я  –  нікудишній  маляр!  Ще  трішки...  А!  Ось!  Маленька  дерев»яна  скринька  з  моїми  скарбами.    Подивимось.  Камінчик,  який  я  знайшла  в  пилюці,  коли  мені  було  чотири  роки;  срібна  паща  вовчиці  –  мій  тотем;  старовинні  монети  –  «Дами  Сонця»  зі  срібними  вушками  для  коралів;  обереговий  перстень  з  бірюзою;  ритуальна  каблучка  з  топазом;  прабабцин  медальйон;  вовче  ікло;  ключ  від  щастя;  латунні  крильця;  браслет  з  моїм  власним  маленьким  містечком;  усілякий  дріб»язок;  і  ось  –  воно-  тепло  у  руку  –  ходи  сюди!  Кельтська  плетінка.  Перстеник  з  черленного  срібла  –  вібрує  і  гріє  мою  долоню,  наче  чує  щось.  Затиснула  в  кулаці  і  притисла  до  серця,  викликаючи  давній  спогад.  

***
                                                                                                                                     11  серпня  1999р.,  Київ
 Серпень.  Тепло.  Середа,  здається.  Спускаюся  з  Лисої  гори  на  Андріївський  Узвіз.  Енергії  –  через  край!  Відчуття  магічності  простору  –  неймовірне!  Ступаю  бруківкою.  Мрію.  Щойно  крізь  кіптяве  скельце  спостерігала  повне  затемнення  Сонця.  Це  було  дивно  і  давно.  Мені  було  так  само,  як  Драконові  зараз.  Натовп  людей,  які  шаленіють  від  побаченого  шоу  в  небі.  Так  і  чути  звідусіль  –  кінець  світу,  пророцтво,  Ностардамус,  хаос...  Роблю  крок  убік  і  втрапляю  в  цілковиту  тишу.  Перелякалася.  Невже  щось  із  вухами?!  Адже  навколо  стільки  люду,  шум,  гам,  а  я  наче  за  шклом  стою,  рота  роззявила  і  ошелешено  дивлюся  на  світ.  Роззирнулася.  Ноги  на  тій  же  бруківці,  ніби  вросли  у  землю.  Навкруги,  куди  оком  кинь,  лотки  з  сувенірами  і  люди,  море  з  людей.  А  на  відстані  витягутої  руки,  просто  на  землі,  килимок  з  трави.  Поруч  -  чоловік.  Одягнений  дивно,  як  на  серпневу  спеку  –  закутаний  у  звірячі  шкіри,  в  хутряній  шапці,  що  аж  лиця  не  видно,  лиш  очі  –  живі  та  гострі,  як  шпильки.  І  дивиться  пильно.  На  мене.  Я  знітилася.  Почала  розглядати  -  що  продає.  Шкірки  звірячі,  зуби,  кісточки,  кігтики,  пера,    засушені  ящірки  та  змійки,  камінці  якісь.  Присіла.  Намацала  вовчого  зуба,  серед  усього  добра  і  спитала:                  Скільки?  
Називає  смішну  ціну.  Дістаю  з  кишені  гроші  і  розраховуюсь.
- Це  дуже  сильний  оберіг.  Саме  твій!  Впізнала  –  каже  –  носи  біля  себе    -  прошелестів  тихо,  ледь  розтуляючи  вуста.
- Дякую  –  пискнула  у  відповідь.
- Дивись  ще!  –  наказово  так,  що  ослухатись  зась!  –  добре  дивись!  Руками.  Заплющ  очі!!!
Моя  рука  поволі  опустилася  на  килимок  і  пірнула  під  пухнасті  шкіри.  Я  міцно  стулила  повіки  і,з  осторогою,  моя  долоня  повільно  прямувала  по  шороховатій  поверхні,  як  переляканий  равлик.  Поки  не  відчула  тепла  і  на  мій  палець,  немов  живе  населилося  кільце.  Я  перелякано  відсмикнула  руку  і  розплющила  очі.  Кельтська  плетінка.  Срібна.  Не  нова.  Чоловік  дивиться  і  усміхається.
- Купуй  –  каже  –  це  не  твоє,  але  купуй.
- Скільки?  –  затремтіла  голосом
- Все,  що  у  тебе  є  –  безапеляційно  і  раптово  жорстко  змінив  голос.
Я  нервово  почала  згадувати,  скільки  у  мене  грошей,  подумки  рахувати,  що  не  матиму  за  що  купити  квитка,  щоб  повернутися  додому,  але  ,  чомусь,  навіть  не  подумала  просто  відмовитися.  Як  зачарована,  махнула  на  все  рукою  і  вигребла  свої  збереження  на  долоню.  Не  мало,  не  багато  –  невеличкий  статок  для  студента.  Без  жалю  висипала  в  простягнуту  руку  чоловіка,  дивлючись  йому  прямо  у  вічі.  Той  затиснув  руку  і  посміхнувся.  
-  Це  не  твоє.  Пам»ятай.  Він  сам  скаже  ,  коли  захоче  стати  чиїмсь.  Почуєш.  Ти  –  Вовк.  А  -  це  належить  Драконам.  Бережи.
Останні  слова  прошелестіли  вже  у  мене  в  голові,  бо  я  рвучко  піднялася,  ніби  мене  відпустила  невидима  сила,  вирвалася  з  кільця  тиші  і  стімко  помчала  вниз  Узвозом,  розштовхуючи  шумних  людей  на  своєму  шляху.  Відсапалася  аж  на  березі  Дніпра.  Розтиснула  обидва  кулаки.  В  лівому  –  вовче  ікло,  в  правому,  зачеплене  за  великий  палець  –  срібне  кільце.  Що  за  вигадки  про  вовків,  драконів?  Нісенітниця  якась!  Я,  звичайно,  люблю  вигадувати,  але  вже  завелика,  щоб  вірити  в  усілякі  казки.  Проте,  кільце  було  дійсно  красивиим.  Покрутила  його  поміж  пальців  і  подивилася  крізь  нього  у  небо.  За  моїми    плечима  щось  трапилося  –  ледь  вловимий  стукіт  і  дзвін,  і  шум  лісу.  Мурашки  по  шкірі.  Озирнулася  –  нічого.  Сховала  перстеник  в  таємну  кишеньку  наплічника  і  попрямувала  до  Контрактової.  Через  пів  України  довелося  їхати  «зайцем»,  але  це  не  вперше  і  ,  певне,  не  в  останнє  у  моєму  житті.
З  того  дня  вовче  ікло  висить  у  мене  на  шиї  –  оберігає  –  все  покрите  сіткою  тріщинок,  немов  шрамами  після  невидимого  бою.  А  другий  здобуток  лежить  загорнутим  в  шматочок  лляної  тканини,  в  заповітній  скринці.  Час  від  часу,  я  витягувала  цю  коштовність  і  милувалася.  Плетіння  гріло  мене  у  ті  миті,  коли  я  замерзала  від  людської  байдужості.  Часами,  видавалося,  що  кільце  живе,  зплетене  з  живих  рослин  і  ось-ось  проросте  дубовим  лісом,  запашними  луками  -    лиш  кинь  його  на  землю.  І  завжди,  коли  б  не  брала  його  у  руки,  десь  здалеку  звучали  арфи  і  волинки.  Опісля  -снила  дивні  сни...  Так  і  жили,  майже  друзями.    І  ось,  нарешті,  прийшов  час  прощатися.  Без  жалю,  востаннє  затиснула  тепле  коло  зі  сплетіння  Часу,  Простору,  Магії  та  Волі,  наче  дитину  і  вклала  в  звичайний  паперовий  пакунок  для  подарунків.  Вже  час...

***
                                                                                                                                               2012р.  Ст-ав
В  той  день  готувалася  до  переходу,  бо  відчувала,  що  цього  разу  все  буде  довше,  ніж  завжди,  тож  маю  витримати.  Всі  обереги,  амулети  –  на  себе.  Руни,  нотатники,  олівці  –  у  торбу.    Замовляння  і  терпкий  чай  з  трав    -  на  дорогу.  Останнє,  що  чую  у  цій  реальності  –  це  телефонний  дзвінок  :
-  То  де  ви?  Ми  чекаємо  на  вас!
 Останнє,  що  бачу  –  нашу  ратушу  і  людей,  що  зтурбовано  снують  туди-сюди  містом.  Штовхаю  двері  пабу  і...  Втрапляю  таки  в  середньовіччя.  
Так,  інквізиторів  тут  не  видно.  Зітхаю  полегшено.  Швидко  минаю  столики  і  спускаюся  сходами  до  низу,  підібгавши  руками  довге  плаття  незвичним  для  себе  рухом.  Плутаюсь  в  одежі  і  в  думках.  Зимно.  Аж  ось  і  Він  –  юний  Дракон  у  компанії  друга.  Посміхнулась.  Всілася  на  масивний  стілець  і  ,  нарешті  заспокоїлася.  Чомусь,  біля  Дракона  почуваюся  спокійною  і  захищеною.  Ніяково  простягаю  свій  подарунок.  В  очах  –  цікавість,  а  потім  –  дитяче  захоплення!  Без  слів.  Нарешті  перстеник  відшукав  свого  реального  господаря!  Спокійно  всівся  на  пальці  лівої  руки,  наче  повернувся  додому.  Я  була  щаслива,  бо  побачила,  як,  ніби  від  невидимого  втручання  дива,  плетиво  почало  пускати  коріння  у  тіло  Дракона  зеленими  цівками  прадавньої  пам»яті.  Ми  їли  та  сміялися,  а  я  спостерігала,  як  доріжки  правди  і  знань  тихо  підкрадаються  до  Його  серця.  Мене  переповнило  незнаною  досі  ейфорією,  коли  побачила,  як  затремтіли  від  енергії  зелен-сині  крила  і  почали  поволі  розправлятися  позаду  плечей  юного  лицаря.  Він  все  ще  не  помічав  того.  Але  то  все  –  до  часу.  
Мені,  раптом,  захотілося  зтягти  з  голови  золотавого  обруча,  поскидати  свої  зеленаві  шати  і  стати  на  годину  звичайною  селянкою,  які  бігали  поміж  столів,  роздаючи  просту  їжу  і  мед  у  кухлях.  Втікти  з  цих  задушливих  стін  на  свободу.  Туди,  де  я  точно  знала,  пропахнуті  теплом  трав»янисті  пагорби,  а  квіти  чіплятимуться  за  поділ  спідниці,  гілки  заплутаються  в  розпущеному  мідному  волоссі.  Бігти  щодуху  по  стежці,  щоб  зануритися  у  синь  далекого  неба  і  скупатися  у  золоті  Цього  Сонця.  І  щоб  поруч  –  тепло  від  чужого  подиху.  Щоб  рука  чиясь  рвучко  схопила  і  примусила  зупинитись  Тут  і  Зараз!  А  потім,  вмить,  лише  слід  на  щоці  від  драконячого  крила,  що  подався  у  вись,  прошепотівши  зсередини  тихе  :»Дя-ку-ю...»
На  жаль.  Не  можу  собі  зараз  позволити.  Кляті  зобов»язання!!!
У  цій  реальності  мені  треба  бути  обережною,  адже  відповідаю  не  лише  за  себе,  а  й  за  ще  ненародженого  Дракона.  
Тому,  стримано  домовляюся  про  зустріч    увечері,  бадьоро  посміхаюся  і  поспішаю  до  виходу.  Мої  сили  вичерпуються.  Просто  необхідно  поповнити  запаси  енергії,  бо  шкірою  відчуваю,  як  приковую  до  себе  погляди  тутешніх  посіпак.  Вискочила  на  вулицю  –  аж  ударило  зимним  повітрям  у  розхристані  груди!    Вдих-видих...  Вдих-видих.  Вдих-видих!  Хух!!!  Похапцем  прощаюся  і  біжу  праворуч  від  дороги  до  ,  одній  мені  відомого,  найближчого  Місця  Сили.  Ніхто  навіть  не  запідозрює  у  цьому  місті,  що  саме  можуть  приховувати  в  собі  старовинні  напівзотлілі  дворики,  старі  закинуті  під»їзди,  чи  й  просто  покручені  стовбури  дерев.  Благо,  що  відновлююся  швидко  –  навчилася  вже!  Неабияк  горжуся  цим  своїм  умінням.  Ну  що  ж,  знов  в  дорогу?





***                                                                                                                                              Поза  нашим  часом
         
Камені  дивним  візерунком  вкладаються  просто  під  ноги,  під  підошви  шкіряних  черевиків,  наче  якась  загадка,  головоломка,  яку  не  під  силу  розгадати.  Зістрибую  з  мурованого  парканця  і  йду  назустріч  молодим  лицарям.  Добре,  що  захопила  свого  плаща,  бо  над  вечір  стає  зимніше,  а  хто  зна,  що  чекатиме  мене  далі.  У  небі  мідною  надщербленою  монетою  медитує  місяць.  Я  задивилася.  Він,  немов  ввібрав  увесь  мій  погляд  в  себе,  а  натомість  накидав  у  мої  очі  власного  світла.  Я  сильнішаю!  Це  тішить.  
Юнаки  з  великим  шануванням  зустріли  мене,  як  даму  з  вищого  світу.  Ніяк  не  звикну  до  такого  обходження.  Ми  повмощувалися  у  невеличкій  каретці  і  попрямували  на  свято.  
Озера...  Край  містечка.  Краса  неймовірна!  Звідусіль  блимають  феєрверки  і  вириваються,  ніби  нізвідки,  фонтани  води.  Свято  Вогню  і  Води.  Найважливіше  у  цьому  місці,  наче  початок  нового  року.  Земля  прокидається  зі  сну.  Зима  пропускає  Весну  поперед  себе.  Скоро  забуяє  все  тут,  що  на  разі  чорніє  і  тане...
Не  люблю  натовпів,  але  доводиться  мириттися  з  цим.  Особливо  зараз.юнаки  розважаються,  веселяться.  Мені  теж  стає  легко,  як  в  дитинстві!  Я  все  пориваюся  кинутися  в  танець,  що  то  колом,  то  змійкою  проминає  попри  нас.  Заливисто  сміюся.  Геть  розпружуюся.  Хапаю  за  руки  хлопців  і  тягну  у  коло.  Аж  коли,  раптом,  внизу  спини  підлий  холодок.  Зовсім  забулася,  де  я.  От  дурепа!  І  давно  вже  ж  не  маленька.  За  нами  стежать!!!  Як  же  ж  мені  захотілося,  щоб  замість  ошатної  сукні,  на  мені  був  простий  одяг  і  зручні  чоботи.  Добре,  що  хоч  усі  мої  обереги  приховані  на  шнурівках,  біля  серця  –  їх  не  видно,  але  я  відчуваю  їхню  дію.  Дивно,але  стежать  не    за  мною.  Інквізиторів  не  видно.  Ні!  Стежать,  чомусь,  за  Ним.  За  юним  Драконом!  Тих,  хто  стежать  –  небагато,  але  вони  можуть  перебувати  у  різних  часах  та  світах.  Мене,  слава  Богам,  ще  не  помітили.  Треба  бути  обережнішою  і  звертати  увагу  на  дрібниці.  Навіщо  Він  їм?  Думай-думай!  Спогад  з  мого  часу  –  розповіді  Дракона  про  небезпечні  ситуації  і  людей,  що  часто  пересікали  його  шлях  у  різний  час.  Він  вижив  і  вистояв...  Думай!  Мислеобрази  потекли  крізь  мене,  наче  річка,  вогонь  навколо  мерехтів  і  переливався,як  живий  -  не  давав  зосередитися  на  основному.  І...  Є!  Підсікла!  Думка-риба,  думка-блискавка  з  нутра  –  Він  -  останній  Дракон  у  нашому  часі...  І,  чомусь,чи  комусь,  не  потрібно,  щоб  Він  довідався  про  це,  щоб  розвинувся,  відчув  свої  Крила...  Це  було  дивно  і  примушувало  задумуватися.  Мало  того,  робило  мою  місію  в  цій  справі  дещо  небезпечною.  Але  я  вже  зробила  Перший  Крок.  Тож  відступати  тепер  нікуди.  
Ми  провели  решту  вечора  без  особливих  пригод,  от  хіба  що  захмеліли  трохи  від  елю,  меду,  шуму,  натовпу  і  видовищ.  Вогонь  і  Вода  –  такі  різні  і  такі  однакові.  Стихії.  Властиво,  у  той  день,  чи  то  пак,  ніч  -  в  мені  ці  дві  стихії  поспліталися  у  тому  місці,  де  до  того  було  тепло  від  срібного  перстея  Драконів.  Вони  заповнили  недавню  пустку  і  таке  враження,  що  зцілили  якусь  невідому  мені  самій  частинку  моєї  душі.  Така  собі  –  темна  сторона  мого  власного  Місяця.  Я  дивилася  на  Дракона  і  бачила  у  ньому  ті  ж  стихії,  які  боролися  за  основне  місце  стихії  у  Його  Єстві.  Смішні!  У  Ньому  має  бути  ВСЕ!  І  всього  порівну,  щоб  він  міг  літати,  дихати,  жити...
Проведи  мене,  Драконе.  Мені  вже  пора  додому,  у  свій  час,  а  Ти  теж  відповідаєш  за  мене  тут,  як  і  я  за  Тебе.
Останній  доторк  руки  на  прощання  –  дивне  сплетіння,  яке  гріє.  Чую  кожну  його  драконячу  лусочку  під  людською  шкірою.  Чую,  як  б»ється  його  серце  після  свята.  Чую  його  непевність  і  незрозумілість  усього,  що  відбувається.  Чую  трем  ще  прозорих  крил,  до  яких  так  хочеться  доторкнутися.  Намагаюся  передати  усе,  що  знаю  у  цю  мить  про  нього  через  цей  доторк,  бо  говорити  ще  не  маю  права.    Тому  мовчки  вібрую  від  знання,  що  переді  мною  Останній  Дракон  Нашого  Часу,  що  маю  змогу  так  просто  торкнутися  Його  і  вдихнути  запах.  Боюся,  що  це  зникне,  як  щось  нереальне  і  що  з  цим  зникне  частинка  мене.  Як  Тобі  показати?  Як  дати  зрозуміти?  Просто  вчитиму  Тебе,  як  і  маю.  Готуйся,  юначе!  
Трохи  відсторонююся,  щоб  за  мить,  з  жалем,  опинитися  у  свому  часі.
- Бувай!  До  зустрічі!
- Все  було  добре?  Вам  сподобалося?
- Можна  на  «Ти».  Все  було  просто  чудово!  Я  дійсно  розважилася.  )))
- Я  радий.  До  зустрічі!
- Скоро  вчитимемось!  Іди,  тебе  чекають.  Доброї  ночі.

І  такий  незвичний  ,у  цьому  часі,  поштивий  поцілунок  у  ліву  руку  на  прощання.  О,  так,  Ти  -  справжній.    Лети,  Драконе...
 
/Далі  буде?../
                                                                   6.03.2012  
                                                                   Івано-Франківськ
                                                                     La  Loba  (Р.О.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319686
дата надходження 06.03.2012
дата закладки 19.02.2013


Стяг

Скоринки думок

За  прогірклою  кавою
Дні  поплелись,
Заблукали,  засіли,
Зімкнули  завісу,
Обернись,    озирнись,
Обізвись,  осміхнись,
Хоч  і  стінам  із  каменю
Глини  чи  лісу

Затихає  за  змістом
Забутість  образ,
ОбразИ  навертають,
Як  завше  ,на  святість,
Наїжаченість  знаків
За  голками  фраз
Проростає  потроху
В  подій  винуватість

Пізній  день-гобелен
Головою  кива,
Розганяється  хвилями  
Кардіограми,
Біла  втіха-голубка
Чи  ж  знайде  в  жнива
Замуровані  змістом
Замолені  храми?



Обернись,  озирнись,  
Обізвись,осміхнись,
Зупинись,зачекай,
Запроторся  у  крицю,
За  прогірклою  кавою
Дні  розтеклись,
Й  журавлі  –  в  небесах,
А  у  жмені  –  синиця.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402257
дата надходження 18.02.2013
дата закладки 18.02.2013


Оксана Пронюк

2. Не будь сухою

З  повісті  "Не  виплач  моєї  сльози"                                                                                                                                      
                                                                                                                                   Не  виплач  мене,
                                                                                                                                   Не  висуши  нашого  болю,
                                                                                                                                   Не  вицвіти  цвіт,
                                                                                                                                   Що  прийде  до  тебе  за  мною.

                                                                                                                                   Я  хочу  в  сльозі,
                                                                                                                                   Напитися  неба  досхочу,
                                                                                                                                   І  жити  в  тобі,
                                                                                                                                   Допоки  не  вигаснуть  очі.

       Не  плаче.  А  чує  сльозу  в  своїм  оці.  Заставляє,  виганяє  її  звідти,  а  вона  не  йде.  Не  хоче.  Вона  повертає  і  нагадує  їй  далеке,  і  бігом  кличе  його.  Хто  ти?  Чого  прийшов  стривожити  мої  сльози?
Батькова  смерть  болить  і  нині.  Ті  слова,  які  він  говорив.  Вона  по  молодості  й  не  збагнула  їх.  Лише  нині  вони  стають  зрозумілі.  І  сльози,  яким  батько  забороняв  текти.  «Не  сміхуйте  мене,  я  ж  чоловік»,  –  відсахувався  від  них.
     –  Може,  то  татова  сльоза?  –  спитала  вголос  Наталка.
     Пуста  кімната  промовчала  у  відповідь.  Обдивилася  навколо  –  нікого.  Лише  Марія  схилилася  над  дитям  Божим,  а  воно  тягне  до  неї  рученьки,  а  навколо  стільки  світла  й  ласки.  
     –  Скажи  мені,  Мати  Божа,  що  це?  –  сповідалася  жінка,  яка  незабаром  стане  бабою,  а  ще  й  не  встигла  побути  жінкою.
     А  сповідь  повертала  у  татовий  день.  У  день  втрати.  Він  пішов  непробачено  рано.  Несподівано  і  недолюблено.  Лише  застигли  її  зойк  і  правда,  яку  жбурнула  мамі.  Вік  втрати…  вона  прирекла  себе  ним.
     Він  пив,  та  лише  коли  вип’є,  говорив.  Обіймав  за  плечі  доньку  й  питав:
     –  Дитино,  поговориш  зі  мною?
     –  Так,  татку,  –  відповідала  Наталка  і  вела  батька  до  цієї  кімнати  під  образ  Марії.
     Вони  проговорювали  багато  часу.  Він  згадував  усе:  пусті  хлоп’ячі  витівки,  школу,  пасовисько  –  і  повертав  до  Олени.    Видно  було,  що  це  боліло  і  це  він  хотів  виговорити,  та  обривав…  замовкав  і  шукав  випити.
     –  Тату,  –  просила  Наталка,  –  не  пийте.
     –  Як  не  я,  дитино,  то  воно  мене  вип’є.  Розум,  Наталю,  добрий  порадник,  коли  серце  мовчить.  Моє  серце  якесь  немудре  –  воно  любить  сліпо  й  пропаще,  –  розвів  руками  стиглий  чоловік,  –  воно  перетворило  мене  на  пияка,  на  ревнивця.  Я  ходжу,  як  тінь,  за  мамою.
     Незабаром  додав:
     –  А  він  учора  знов  прийшов.  І  моє  немудре  серце  знов  мене  напоїло.  Ревність  –  рак,  доню.  З’їдає  все  нутро,  розповзається  так  швидко  і  смертельно.  Я  –  мрець.  Я  навіть  гірше,  я  –  вже  похований.  Се  мені  просто  Бог  дав  ще  милість  бачити  свій  похорон.
     Наталя  розревілася.
     –  Не  плач.  Не  слухай  цього,  іди!  –  проганяв  її.
     –  Ні,  татку,  не  піду.  Я  нікуди  від  Вас  не  піду,  -  просилася  донька.
     Вони  сиділи  під  образом  Марії.  Батько  притулив  дитину  до  грудей,  і  його  «немудре»  серце  гріло  такою  любов’ю,  від  якої  Наталя  світилася.
     –  Тату,  є  ліки.  Ви  вийдете  з  цієї  кризи.  Я  певна,  –  твердила  не  перестаючи.  –  я  знаю,  я  вірю.
     –  Так,  сонечко,  я  знаю,  –  сміявся  Петро,  –  є  дитино,  є…  це  –  сльози,  але  я  не  плачу  і  тобі  забороняю.  Не  плач,  не  виплач  їх,  не  будь  сухою…
       Не  будь  сухою…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320493
дата надходження 09.03.2012
дата закладки 16.02.2013


Fairytale

Зачекай

Ти  закутав  мене  в  божевільну  свою  атмосферу.
І  на  серці  ти  хрестиком  вишив  оте  "Зачекай".
Щоб  писати  про  тебе,  не  вистачить  й  пачки  паперу.
Я  іду  механічно,  хоч  зовсім  не  знаю,  де  край.

Ти  заплутав  мене,  і  це  моя  не  перша  поразка.
Я  програла,  та,  бачиш,  не  маю  тепер  нарікань.
Залишися  дощем  або  вітром.  Не  йди  лиш,  будь  ласка.
Ти  -  моя  нелогічність,  частина  усіх  сподівань.

Ти  закутав  мене  у  холодні  осінні  тумани
І  лишив  десь  позаду,  забравши  з  собою  весь  рай.
Я  напишу  про  тебе  поеми,  а  може,  й  романи,
Поки  ти  вишиваєш  на  серці  своє  "Зачекай".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401133
дата надходження 14.02.2013
дата закладки 14.02.2013


Хвостатий Їжак

До непристойності

Я  не  поставлю  крапки  -  кому:
Мені  поки  що  дорогий
До  непристойності  знайомий,
До  непристойності  чужий.
Лиш  патологія  секунди...
А  шелест  дотиків  смутний.
До  непристойності  далекий,
До  непристойності  близький.
Пекучі  сльози  -  знову  плачу.
Лише  обнімеш:  "Я  не  твій"
До  непристойності  гарячий
І  непристойно  крижаний.
Я  не  скеровую  собою:
Тону  в  безодні  чорних  вій.
Ти  непристойно  ще  коханий,
На  щастя  чи  на  жаль,  не  мій.
Я  не  боюсь  -  мені  цікаво:
Чому  далеко  так  зайшла?
До  непристойності  загнана...
Тобі  загрожує  війна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393021
дата надходження 16.01.2013
дата закладки 14.02.2013


Хвостатий Їжак

Плюс і мінус

Ми  плюс  і  мінус,  ми  чужі  й  далекі,
Нам  би  тягнутися,  триматися  й  кохати.
Але  чомусь  нелегко,  як  нелегко!
повірити  і  волю  серцю  дати.
Я  буду  поряд,  тінню  буду  поряд,
а  ти  втікатимеш  від  мене.  Чи  від  себе?
В  моїх  очах,  солених,  наче  море,
для  тебе  місце...  Так  тебе  там  треба!
Ти  ніби  й  знаєш,  але  замовкаєш,
ти  ніби  й  віриш,  але  не  зі  мною.
Тобі  теж  страшно.  Ти  це  відчуваєш.
А  я  вже  тут.  Навіки.  З  головою.
Все  так  уперто,  так  невдало  вперто!
Ми  плюс  і  мінус,  але  ми  не  разом.
Ну  що  зробити?  Чи  себе  роздерти?
Моя  інфекція.  Чи  швидше  лиш  зараза.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396024
дата надходження 27.01.2013
дата закладки 14.02.2013


Сволочь

Был котом.

Иногда  он  приходит  ко  мне  домой,
Ни  звонка  ни  стука  -  ему  открыто
Как  обычно  приносит  коньяк  с  собой...
Раздраженный.  Потерянный.  Злой.  Небритый.

Мы  молчим  об  этом,  молчим  о  том
Говорить  не  надо  -  и  так  понятно.
Он  посмотрит  -  помнишь  я  был  котом?
-  я  хочу  обратно.

Я  налью  -  он  выпьет,  ему  нужней
Сигарету  одну  на  двоих  закурим
Он  посмотрит  -  давай,  братан,  не  болей,
мне  пора  в  натуре.  

У  него  как  обычно  -  одна  беда,
соль  да  дыры  в  трюме...
Он  приходит  ко  мне  -  а  еще  -  куда?
Я  -  который  умер.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393288
дата надходження 17.01.2013
дата закладки 13.02.2013


Даша Кучеренко

КОРОТКОМЕТРАЖКИ vol. 3

~альфа  центавра~
Мне  не  узнать,  какая  участь  ожидает  завтра.
Сгорев  дотла,  смогу  ль  я  возродиться?
Вовек  меня  им  не  достичь!  Мне  снится,
Я  –  далёкая  Альфа  Центавра.
май  2011

~мои  стихи~
Что  будут  делать  мои  стихи,  когда  я  умру?
Как  они  будут  жить,  а  меня  не  станет?
В  каждой  строчке  заложена  память
Из  того,  что  уже  никогда  не  сотру…
июль  2011

~по  лезвию~
Я  пытаюсь  прозу  жизни  превратить  в  поэзию,
Но  для  этого  приходится  бежать  по  лезвию…
июль  2011

~мои  агонии~
Любой  порт  будет  хорош
Для  лодки,  которая  тонет.
Простираю  я  к  небу  ладони,
Снимая  тысячи  кож,
Проживая  сотни  агоний…
июль  2011

~день  рождения~
23-ий  день  рожденья
С  пистолетом  у  виска  –
Я  ищу  своё  спасенье,
Я  искореняю  страх…
13.08.2011

~выдерживать  Ад~
Так  странно  загорается  закат  –
Кровавым  небом  омывая  землю.
Я  каждой  капле  поднебесной  внемлю,
Я  каждый  день  выдерживаю  Ад…
август  2011

~пропасть~
Я  испишу  обои  именем  твоим,  Mein  Liebe,
И  комнату  раскрашу  краской  цвета  твоих  глаз.
Как  думаешь,  стать  ближе  мы  могли  бы?  –
Но  пропасть  в  наших  душах  разделяет  нас…
ноябрь  2011

~сердце~
Придут  ниоткуда  и  вывернут  наизнанку,
Потом  уйдут,  как  ни  в  чём  не  бывало.
А  внутри  заполняется  чем-то  алым  –
Это  сердце  течёт  из  открытой  ранки…
ноябрь  2011

~путник~
Одиноким  путником  скитаться
Я  вынужден,  ведомый  лишь  порывом.
Я  как  сапёр,  что  должен  не  взорваться
И  обезвредить  бомбу  в  эпицентре  взрыва.
декабрь  2011

~полнолуние~
При  свете  Луны  просыпается  грусть  –
По  карнизу  ходить  начинаю  во  сне.
Протянешь  ли  руку  ты  мне,
Когда  я  нечаянно  в  пропасть  сорвусь?  –
И  я  падаю.
Мне  не  страшно.
Клянусь.
январь  2012

~отдать  небеса~
Снег  на  солнце  сверкает  алмазной  пылью,
Слепит  глаза.
Я  за  тебя  сложу  свои  крылья,
Отдам  небеса.
декабрь  2012

~королевский  шут~
Я  письма  нежные  пишу
О  том,  что  душа  истончилась.
Я  был  королём,  но  так  получилось
Теперь  королевский  шут.
Ты  слушаешь,  как  я  дышу?..
10.02.2013

~сверхнова~
Я  сбрасываю  непосильные  оковы.
Освобождение  моё  необратимо.
Я  вспыхиваю  беззаветно  и  неотвратимо:
Я  –  яркий  свет  сверхновой.
09.02.2013

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400799
дата надходження 13.02.2013
дата закладки 13.02.2013


Інна Серьогіна

Танго осени (на мелодию В. Оха)

Танго  осени  наше  с  тобой
В  свете  лунного  шлейфа  печали
Танцевали  с    озябшей    листвой
И    предательски  оба  молчали.
Не  сказав  на  прощанье:  «Прости»,
Не  желая  казаться  слабее,
Будем    оба  отныне  нести
Груз  обид,  с  каждым  днем  тяжелее.

-  Мне  бы  её  догнать…
-  Мне  бы  ему    поверить…
-  Нам    бы  вдвоем  опять
     Осень  любовью  мерить  

Прозвучал  в  старом  парке    аккорд,
Завершающий  танго,    в  миноре,
Каждый  прав  и  отчаянно  горд
Уходил,  пряча  боли  во  взоре,
И    потерю  уже    не  вернешь,
Обрывается    фразами    ветер,  
Хлещет  души,  как  розгами,  дождь,
Будто  он  за    разлуку  в  ответе.

 -  Мне  бы  её  догнать…
 -  Мне  бы  ему    поверить…
 -  Нам    бы  вдвоем  опять
     Осень  любовью  мерить

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367545
дата надходження 29.09.2012
дата закладки 13.02.2013


Наталка Янушевич

інфінітивний настрій :)

Покинути  тебе.  І  повернутись  в  себе.

І  чутися  дівчиськом  молодим.

Задовольняти  базові  потреби,

На  все  дивитись  крізь  рожевий  дим.

Плювати  в  стелю.  Говорити  чесно.

Лишати  миттю.  Думати,  що  час

До  мене,  отакої,  непричетний,

Як  віднедавна,  зрештою…  Хоча…

І  ти,  і  час  –  ви  крутитесь  так  близько.

Не  завжди  тямлю,  хто  з  вас  хто  і  де.

Вернулась  в  себе,  а  тебе  залишу.

І  час  з  тобою  хай  собі  іде.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366155
дата надходження 23.09.2012
дата закладки 13.02.2013


Крилата

МТД (гумор)

В  пари  молодят  зі  Сможе
Ціломудрені  стосунки.
До  весілля  –  боронь  Боже,  
Лиш  обійми,  поцілунки.
Як  задумали  побратсь,
Ганна  каже:  «На  мій  погляд,
Перед  тим,  як  повінчатись,
Треба  нам  пройти  медогляд».
Перевірилася  Ганя.
-    Щось  знайшли  в  тебе  такого?
-    Ні.
-    А  як  у  тебе,  Ваню?
-    МТД  –  і  більш  нічого,
Лікар  написав  місцевий.
-    Що  ж  це  може  означати?
-    Що  міцний,  твердий,  дієвий.
Як  іще  ж  розшифрувати?
От  побрались  молодята.
Місяць  вже  живуть  –    намарно.
У  стосунках  нема  свята.
Ганя  в  нервах  –  до  лікарні
Та  й  до  лікаря  отого,
Що  таке  писав  Івану:
«МТД  –  і  більш  нічого!»
В  кабінет  урвалась  рано.
-    Що  ж  намилили  ви  мила,
Що  міцний,  твердий?!  Як  вата!
- МТД  –  це  значить,  мила,
Може  тільки  дзюркотати!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399702
дата надходження 09.02.2013
дата закладки 12.02.2013


alalal_v

День із моєї вічності

Я  -  метелик,  живу  тільки  день.  
Вчусь  шукати  в  сльозах  надію.
Мушу  встигнути  все...  Без  проблем  -  
мені  вітер  сміливість  навіяв.

І  тепер  я  живу  в  своїй  вічності.
Вічність,  день...  Все  одно,  чи  не  так?
Переплелись  праведність  з  грішністю,
можна  Богу  писати  листа.

Коли  смерті  нема,  забуваєш  всі  правила  -
нема  сенсу  зважати  на  ті  табу.  
тобі  вічності  крапля  в  долоню  канула  -  
ти  згадай,  що  колись  й  сам  метеликом  був,

що  колись  жив  єдиною  тільки  радістю,
не  боявся  кінця,  бо  початку  не  мав.
Може,  ще  раз  тобі  таке  трапиться,
то  тоді  бережи  незавершеність  дня.

А  я  ще  живу,  ще  мій  день  не  закінчився.
Хоч  то,  може,  й  не  день,  то  вже  вічність  уся.
Цінувати  загублені  сльози  місяця
маю  час,  бо  та  вічність  -  то  я.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303413
дата надходження 31.12.2011
дата закладки 11.03.2012


Юрій Баюрак

"Дощ у Львові"

Дощ  у  Львові  не  спить,
 Мовби  сторож  нічний,
 Він  господар  на  площах  
 І  блукає  неначе  сновида.
 Хоче  гляне  в  вікно,
 Потім  знов  полетить,
 Десь  туди,крізь  віки,
 Де  чекає  вже  подруга  Злива.

 Вони  разом  пройдуться
 Як  панянка  і  пан.
 Поспішати  їм  звісно
 Не  треба  сьогодні  нікуди.
 Стукіт  крапель  об  дах
 Витанцьовує  вальс.
 В  них  є  кілька  годин,
 Бо  вже  завтра  отут  їх  небуде.

 Тож  сьогодні  як  діти
 Бешкетують  сповна:
 Зазирають  у  вікна,
 Оглядають  намоклі  балкони,
 Кожну  вуличку  міста,
 Пролітаючи,не  омина
 І  цілують  на  стінах
 Їх    прадавні  застиглі    ікони.

 Поцілунки  їх  миттю
 Згасають  нараз
 І  сльозами  налиті
 Прекрасні  закохані  очі,
 Бо  секунди  зостались.
 Щоби  їх  розлучить
 Ранок  скаже,що  сонце
 Спати  нині  вже  більше    не  хоче.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316175
дата надходження 23.02.2012
дата закладки 09.03.2012


Чорний лев

СЛЕЗА

О  мама!  Я  к  тебе  хочу,  родная!
Противной  стала  мне  такая  жизнь!
Зачем  ушла,  меня  одну  оставив?!
Ответь  мне,  мама,  мамочка,  скажи!

Я  из  детдома  вновь  сюда  сбежала.
Скучаю  очень  сильно  по  тебе…
А  сводная  сестра  не  приезжала…
Неужто  все  забыли  обо  мне?!

Сиротка  еще  долго  говорила
Про  все  свои  обиды  на  ребят,
Сидя  на  кладбище  у  той  могилы,
Где  кости  ее  матери  лежат.

Из  памятника  на  нее  смотрели
Печальные  и  грустные  глаза.
Хоть  не  было  дождя,  но  покатилась
Брильянтовая  по  плите  слеза.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307269
дата надходження 17.01.2012
дата закладки 09.03.2012


Ніна Яворська

Двісті сорок віршів

А  мені  до  тебе,  як  до  дельти  Нілу  -  
двісті  сорок  грізних,  наче  Сфінкс,  хвилин,  
двісті  сорок  літрів  синього  чорнила,  
двісті  сорок  урвищ  і  ще  п'ять  мілин.  
А  мені  до  тебе,  як  до  Евересту  -  
двісті  сорок  нервів,  стиснутих  в  кулак,  
двісті  сорок  болів  і  дурних  протестів,  
двісті  сорок  зморшок,  лобових  атак.  
А  мені  до  тебе  -  двісті  сорок  віршів,  
що  не  тонуть  в  морі,  не  горять  в  вогні,  
двісті  сорок  довгих  подорожей  піших,  
двісті  сорок  перлів,  схованих  на  дні...


російськомовна  версія  тут:  
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183286

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=188966
дата надходження 11.05.2010
дата закладки 07.03.2012


Журавка

Сумочка :)

(Дамская  сумочка  -    это  маленький  мир  )

Шелест  фантиков.    Мелочь.  Помада.
Пожелтевшее    фото.  Ключи.  
Это  надо,  а  это  не  надо.  
Телефон  вот  уж  час  как  молчит.  
Снова  пудра  рассыпалась…  Флэшка.  
Дорогие,  как  память,  духи.  
Талисман  (из  Египта  конечно).  
На  салфетке  бумажной  стихи.  
Два  билета  в  кино.  Авторучка.
Почему-то  перчатка  одна…
Да  визиток  немалая  кучка,
Где  чужие  в  упор    имена…

Ах,  на  счастье  монетка  упала!
Вот  бы  вспомнить,  а  что  я  искала?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=242910
дата надходження 23.02.2011
дата закладки 09.10.2011


Наталя Данилюк

Ветхий сад

Вже  постарів  той  ветхий  дідів  сад,
Пустив  углиб  коріння-паралелі.
Тут  водоспадом  в'ється  виноград,
Спадає  в  трав  шовкові  акварелі...

Принишкли  груші  в  затінку  густім
І  зажевріли  стиглими  плодами,
Немов  зірниці  мідні  в  темноті...
І  обважнілі  яблуні  рядами

Мов  та  сторожа  віддана  стоять
І  верховіттям  чешуть  сиві  хмари,
І  сизий  місяць,мудрий  циферблат,
Рахує  чітко  вічності  удари.

Тут  у  траву  устромлені  граблі
Підперли  небо,зоряне,стріхате...
Летять  планети,наче  кораблі,
І  світять  на  стару  самотню  хату.

А  в  хаті  цій  пристелений  обрус
І  пахне  хліб  усміхнений  дровами,
І  на  іконі  вицвілій  Ісус
У  сяйві  свічки  грає  кольорами...

Зоріють  вікна  згустками  лампад
У  сутінкОву  вогкість  прохолоди...
Вже  постарів  той  ветхий  дідів  сад,
Та  ще  так  рясно  і  завдячно  родить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284481
дата надходження 05.10.2011
дата закладки 06.10.2011


Нея Легна

Юленька

Вона  жила  звичайним,  стандартно-складним  життям.  Щодня  один  і  той  же  маршрут:  дім  –  робота  –  магазин  –  дім.  Вечеря  у  порожній  квартирі,  яку  виборола  ціною  важкої  праці  на  кількох  роботах.  Телевізор.  Самотність,  бо  нікого  не  підпускала  до  себе,  навіть  сусідку  Марту,  що  давно  полишила  всі  спроби…  А  згодом  намагання  заснути,  а  не  тинятися  з  кімнати  в  кімнату,  поки  самій  не  обридне…  
Усе  так  би  й  залишалося,  якби  одного  разу…  Отже,  все  з  початку.
Якось  Вона  поверталася  після  чергового  корпоративну  (одного  з  не  багатьох,  на  які  все-таки  прийшла),  що,  як  завжди,  «трохи»  затягнувся.  Поверталася  досить  пізно,  тому  мусила  йти  пішки.  Ні,  страшно  не  було  –  давно  звикла  ходити  нічними  вулицями…  
Останній  темний  провулок  у  мертвій  тиші  і  подушка.  Вона  здивувалася:  як  ніколи  хотілося  спати!
З-за  рогу  сусіднього  будинку,  наче  привид,  зовсім  нечутно  виїхала  машина.  Ще  кілька  міліметрів  і  Її  б  помітили  у  світлі  фар,  але  чомусь  саме  зараз  спрацював  інстинкт,  закладений  ще  в  дитинстві.  Вона  притислася  до  стіни.  Пролунав  звук.  Здалося,  то  просто  будинки  щось  тихо  сказали  один  одному,  але…  Через  кілька  хвилин  жінка  відійшла  від  стіни  й  уперше  в  житті  пошкодувала,  що  Її  ніхто  не  проводив…  Тепер  у  Неї  є  вибір:  просто  пройти  мимо  і  через  кілька  хвилин  уже  спати,  загорнувшись  у  ковдру,  чи  подивитися,  що  ж  це  чорне  з’явилося  навпроти  її  під’їзду.  Майже  відчинила  двері,  проте  звідкись  із  неймовірної  давності  виринули  спогади.

Вона  вчилася  у  другому  класі,  коли  маму  звільнили  з,  як  виявилося,  небезпечної  роботи  бухгалтера.  І  засудили,  тільки  не  по-справжньому,  як  вона  тоді  сказала,  -  умовно.  Проте  хіба  з  таким  минулим  візьмуть  уже  на  якусь  пристойну  роботу?  Тому  мати  ледь  змогла  влаштуватися  двірничкою…  Звідкись  з’явилися  плітки,  наче  вона  вбила  людину,  та  довести  це  не  мають  змоги.  
Довірлива  дівчинка  розповіла  Катерині  Олександрівні,  класній  керівничці  їх  2  –  Б.  «Друзі»  підслухали  й  наступного  дня    про  це  дізналася  вся  школа.  
Далі  –  постійні  знущання  і  відкриття:  діти  набагато  жорстокіші  за  дорослих.  Вона  вже  ніколи  не  забуде  обличчя  кривдників.  Особливо  Олега,  що  навіть  одного  разу  вдарив.  Удар  був  не  сильний,  проте  для  закоханої  по-дитячому  Юленьки  цього  вистачило.  Вона  не  дожидаючись  кінця  уроків  побігла  додому.  Раптом  світ  почав  обертатися  навкруг  неї,  насправді  це  просто  закрутилася  голова,  проте  відчуття  забуття  сподобалося.  Потім  нічого  не  пам’ятала.  Виявляється,  що  Її  однокласники  просто  стояли  круг  Неї  і  сміялися…  Сміялися  і  нічого  не  робили…  Швидку  викликала  налякана  вчителька,  що  випадково  глянула  у  вікно…
…Спершу  проводили  обстеження  в  міській  лікарні,  згодом  –  обласна.  Лікарі  лякали  невтішними  прогнозами  –  Юля  може  померти…  Маленька  у  це  просто  не  вірила.  І  не  дарма.  Після  тривалої  терапії  спеціалісти  визнали,  що  це  все  ж  таки  вікове,  але  додали:  «Ніяких  стресів!»  За  час,  проведений  у  лікарні  всі  полюбили  дівчинку  з  великими  зеленими  очима.  Кожна  медсестра  знала  про  надзвичайно  жорстокий  світ,  де  жила  дитина,  яка  давно  вже  звикла  до  труднощів.  
Вони  вмовили-таки  матір  поїхати  з  того  міста.  Допомогли  змінити  прізвище.  Юленька  просто  зникла  з  колишнього  дому.  Вона  вже  ніколи  після  того  не  згадувала  нічого,  пов’язаного  з  другим  класом,  наче  хтось  вирізав  той  період  із  її  життя.
Мати  знайшла  нову  роботу  для  себе  й  нову  школу  для  доньки…  Вони  знайшли  нову  долю...  

Зараз  знову  чомусь  почувалася  тою  беззахисною  дитиною,  зацькованою  однолітками,  проте  змогла  підійти  до  сусіднього  дому.  Там  без  свідомості  лежала  людина.  Чоловік.  
Ні!  Тепер  вона  просто  так  його  не  покине!  Сама,  мабуть,  тоді  була  така  ж  безпомічна…  Інстинктивно  перевірила  пульс,  як  це  робили  у  фільмах.  Серце  ще  билося.  Набрала  103.  Після  того,  як  назвала  адресу,  диспетчер  записав  її  дані.  Вона  поклала  трубку...  
…Уже  через  10  хвилин  швидка  забрала  постраждалого.  Цікаво,  а  як  довго  їхали  по  Неї?..
Усе  скінчилося.  Наче  крізь  сон  вона  добрела  на  6  поверх…  Без  ліфта…  На  годиннику  00:17…  Подзвонила  у  двері  сусідки…  Марта  у  пухнастих  капцях  відчинила  двері  і  поглянула  так  здивовано,  наче  побачила  привида.  Уже  знову  маленька  Юленька,  а  не  жорстока  і  самотня  Юлія  Василівна,  ридала  на  плечі  заспаної  жінки.  Заснула  нічого  так  і  не  розповівши…  Вранці  довга  розмова,  пояснення,  шкільні  спогади…  

Минув  місяць…  Тепер  у  Неї  з’явилася  подруга.  Вони  разом  поверталися  з  роботи…  Гуляли  вечірніми  алеями,  наче  діти…  Потім  могли  годинами  підніматися  сходами  на  6  поверх,  зупиняючись  на  кожній  площадці,  й  згадувати  смішні  історії…  Усі  сусіди  дивувалися:  як  можуть  дві  жінки  їхнього  віку  прикидатися  маленькими,  а  головне  навіщо?  Але  подруги  черговий  раз  обіцяли,  що  більше  не  будуть  і  тиждень  їздили  ліфтом.  А  потім  знову  все  з  початку…
…Марта  захворіла.  Юленька  вже  третій  день  носила  їй  ліки  від  кашлю,  бігала  в  магазин  по  продукти.  Потім  ішла  до  себе  і  знесилено  засинала.  Одного  дня  під  дверима  квартири  на  неї  чекав  чоловік  з  напрочуд  знайомими  рисами  обличчя.  З  очей  покотилися  сльози.  Юленька  зомліла…
Розплющила  очі.  Над  головою  біла  стеля  рідної  квартири  і  стурбований  Олег.  Той  самий  Олег…  Стало  страшно.  Вона  повторювала  одну  фразу:  «Не  треба…  Тільки  не  треба».  Чоловік  здивувався:
–  Стільки  часу  пройшло,  а  ти  ще  досі  мене  боїшся?
Вона  притиснулась  до  стінки.  Він  сів  поруч.
–  Не  бійся,  я  не  заподію  тобі  лиха.  А  взагалі-то  я  прийшов  подякувати…  Ти  мене  врятувала.  Лікарі  казали,  ще  кілька  хвилин  і  моє  життя  обірвалося  б.  Чуєш?  Дякую…
Вона  дивилась  йому  в  очі  й  нічого  не  бачила:
–  Як  це,  врятувала?..  
–    Це  ж  ти  дзвонила  у  лікарню?  Вони  записали  твою  адресу.    
–    Чому?..
–    Ну,  мабуть,  ти  просто  мене  не  впізнала.  Якби  ти  бачила,  що  це  я,  то…
Вона  перебила:
–    Ні,  чому  ти  мене  тоді  вдарив?  –  сказала  і  не  почула  свого  голосу…
У  повітрі  повисла  нестерпно  довга  кількасекундна  пауза.
–  Любив  Тебе  тоді,  не  знав,  що  зробити.  Та  й  зараз,  мабуть  теж  люблю…  Я  тоді  все-таки  дізнався  куди  Ти  зникла.  Вмовив  батьків  переїхати,  але  не  знайшов  Тебе…  Можливо,  доля  мені  допомогла,  а  зараз,  мабуть,  карає...  Я  знаю,  за  все  треба  платити…      
–  Іди…
–  Вибач…
–  Іди!  –  вона  повернулася  до  стіни  і  заснула.
Наступного  дня  вирішила,  що  це  сон,  але  на  кухні  стояв  величезний  букет  ромашок.  Їх  аромат  заполонив  квартиру  і  заважав  забути.  
У  двері  подзвонили.  Юленька  з  надією  кинулась  відчиняти,  проте  це  була  Марта.  Подруга  скоса  глянула  на  квіти:
–Та  ні,  колеги  вчора  подарували…
Коли  залишилась  сама  зателефонувала  до  лікарні…  Їй  дали  номер  постраждалого.  Звідкись  знову  повернулася  Юлія  Володимирівна  –  жорстока  і  самотня.  Ні,  Вона  не  зателефонує!  Жінка  знов  знесилено  упала  на  ліжко.  А  далі  –  забуття.
Її  розбудив  дзвінок  у  двері.  Придумуючи  відмовку  від  настирливої  Марти,  неквапливо  відчинила.  На  порозі  стояв  Він…

Минув  рік…  Життя  колись  неприступної  Юлії  Володимирівни  зовсім  змінилося.  З’явився  чоловік,  якого  Вона  любила  ще  з  дитинства…  Марта  тепер  часто  пила  з  ними  чай  і  заздрила,  радіючи  щастю  кращої  подруги…  Усі  любили  маленьку  тримісячну  дівчинку  на  ім’я  Юленька,  яка  дивилася  на  світ  великими  зеленими  очима…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283428
дата надходження 29.09.2011
дата закладки 03.10.2011


Olenka_B

ВІТЧИЗНА МОЯ ГАЛИЧИНА (акровірш)

Присвячую  усьому,  що  люблю  -  пісням  Івасюка,  місту  Лева,  рідним  Карпатам  і  нерозгаданим  таємницям  Гуцульщини.  






Він  отам,  де  щемить,  і  де  серденько  тьохкає  пташкою,
І  від  рідної  пісні  так  мало  бракує  до  сліз,
Там  в  легендах  живуть  рута-м'ята  й  смерЕковий  ліс.
ЧИ  Ти  чув  про  цей  край?  Він  батькІвською  зветься  колискою!



Знаєш,  з  давніх-давен  вишивАнка  –  літопис  історії.
Найдорожчий  з  скарбів  –  то  свобода  і  віра  в  добро.
А  як  раптом  біда  –  ґонорово  піднімуть  чоло
Молоді  над  Дністром  і  під  сонцем  Карпат,  сивочолії.



Озирнись!  В  тім  краю  надихнуть  Тебе  гори  туманами.
Я  черпаю  слова  із  закутих  у  камінь  криниць.
Гомінке  джерело  знає  безліч  казок  й  таємниць,
А  дзвінкий  водограй  зачаровує  срібними  гамами.


ЛИше  в  наших  містах  наречуть  Тебе  "пане  добродію"
ЧИ  -  то  "світлою  панною",  як  повелося  здавна.
Нам  із  сотень  осель    наймилішою  буде  –  одна,
А  з  кохань  лише  те,  де  на  двійко  єдина  мелодія.



             14.08.2009  

Зображення:  «Гуцулка»
Автор  :  Анна  Хомчик

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169131
дата надходження 31.01.2010
дата закладки 30.01.2011


Ольга Медуниця

І знову сніг

І  знову  сніг.      І  знов  дитинна  радість,
Що  білі  –  горобинові  плоди,
Що  можна  на  санчатах  покататись,
Фортецю  білу  снігову  звести,
Зліпити  бабу.  Дати  їй  морквину.
Піти  у  ліс.  Погратися  в  сніжки.
Кидатись  ними.  Мати  білі  спини.
Так  змерзнути,  щоб  зашпори  зайшли.

Дивитись  на  дерева  білі-білі
І  вірити,  що  білим  є  життя…

І  ще  нема  веселості  зупину,
Ще  біль  –  не  біль,  ще  гріх  –  не  каяття.
Ще  віриш  в  біле,  ще  не  знаєш  горя,
І  ще  нема  ні  смутку,  ні  біди.

І  знову  сніг.        І  лиш  дитинна  радість  –  
Що  перші  -  з  дому  –  це  твої  сліди.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236792
дата надходження 25.01.2011
дата закладки 30.01.2011


Лесь

ВОЛЯ

Ми  вже  забули  запах  свободи..
Геть  запустили  все  цінне  в  собі,
Входимо  в  річку,  не  знаючи  броду..
А  після  нас?  -  Хоч  трава  не  рости!

Віра  в  пусті  неіснуючі  речі,
Робить  з  людей  тих  покірних  рабів,
А  будівництво  повітряних  замків
Зрештою  знищує  волі  порив...

Ми  на  колінах,  в  кайданах  зап'ястя
В  зоні  комфорту  всі  гріють  зади,
Жити?  -  Живемо..  Попереду  щастя,
Глузду  здорового  зникли  сади...

Тож  схаменімося,  Браття  і  Сестри!
Нумо  давайте!  Вперед!  До  Мети!
І  під  знаменами  кращої  долі
Будемо  в  світле  майбутнє  іти!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226078
дата надходження 03.12.2010
дата закладки 29.01.2011


viter07

ТРОЯНДОВИЙ ВАЛЬС

Трояндовий  вальс
на  Замку  станцюємо.
Білий.  
Під  музику  вітру
кружлятимем  пристрасно  ми
між  кленів  самотніх,
що  листя  давно  загубили,  
і  мудрих  каштанів,
котрі  вже  чекають  зими...

Трояндовий  вальс
під  зоряним  небом  бездонним  –
лиш  сяючі  очі
і  тихе  твоє:
–  Раз  –  два  –  три...
А  потім  –  щасливі  –  
ми  містом  блукатимем  сонним,
і  стукіт  сердець
підійматиме  нас  догори!

Трояндовий  вальс  –
як  виклик  грядущим  морозам!
Ми  знаєм  напевно:
їм  не  подолати  вже  нас!
Трояндовий  вальс  –  
в  очах  твоїх  радісні  сльози...
Трояндовий  вальс,
Трояндовий  вальс,
Вальс..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211747
дата надходження 20.09.2010
дата закладки 29.01.2011


Пиранья

Дівоче

Дика.  І  гола.  
ти  мов  роздягнеш  і  душу.
...  -  янголи  в  згоді,
тож    я  ніщо  не  порушу.
Янголи  -  плачуть.
Надто,  це  справді  занадто.
Боляче,  наче  
Хтось  робить  допит  завзято.
Боляче,  чуєш?
Кров  червоніє  на  платті.
Роки  рахуєш.  
Пишеш  -  і  знов  до  багаття.
Дика,  мов  кішка,  
що  наче  справді  кохає,  
ніччю  у  ліжку  
мрії  чекані  плекає.  
Пазурі  -  в  себе.
Досить,  кохання  немає.
Скиглиш  на  небо,  
ніби  те  небо  щось  знає.
Сльози  на  очі..  
так,  щоб  ніхто  не  побачив.
Серце  -  дівоче..
Аби  собі  те  пробачить.  
Він  не  почує  -  
біль  наче  зтихне  до  ранку.
Роки  -  рахуєш..  
Дика.  бо  не  кохана.  
                                                           07.12.2009

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220053
дата надходження 04.11.2010
дата закладки 29.01.2011


Журавка

Бо що ми мали?

Бо  що  ми  мали?  Вірші  й  трохи  болю,  
У  слухавці  збентежене  «Алло»…
Той  захід    сонця….  і  волошки  в  полі.
Замало,  як  на  двох,  таки  було.

Пропахлі  нікотином  нові  речі.
Присісти  на  дорогу….  Душ…  Листи.
Коротка  зустріч,  чи  точніше,  втеча.
І  тільки  наодинці  знов  на  «ти».

Лиш  порізно  стаємо  раптом  інші...    
Як  далі  жити?  Як  нам  далі  бути?
Так  мало,  щоб  наважитись  на  більше,
І  так  багато,  щоб  отак  забути.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229412
дата надходження 17.12.2010
дата закладки 29.01.2011