Анна Шульке: Вибране

Тетяна Мош

Довгий листопад

Похмурий  зимний  день  дощем  зійшов.
Очам  набридли  хмари  сивокосі.
А  листопа́́д  шукав  і  не  знайшов
Того  кінця,  коли  зникає  осінь.
І  вилилась  на  землю  неба  синь,
І  під  ногами  згас  вогонь  жовтневий.
Цей  місяць  –    осені  найстарший  син  –
Життя  продовжив  матері  й  дощеві…










Фото  -  Інтернет

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881860
дата надходження 06.07.2020
дата закладки 06.07.2020


Анатолій Костенюк

Штормове попередження

Схаменіться!  будьте  люди,  
Бо  лихо  вам  буде.
Т.Г.  Шевченко

Коли  в  пересторозі  што̀рма
у  скелю  грізно  хвиля  б'є  
і  смѐрчем  виє  хмара  чорна,  
мов  демон  з  неба,  море  п'є,  

які  ти  задуми  та  мрії
плекаєш,  цар  природи  –  люд  
безсилий,  волею  стихії  
покликаний  на  правий  суд.

І  за  які  думки  та  дії  –
від  покарання  не  втекти  –
тебе  позбавлено  надії  
в  твоєму  прагненні  мети?

Чи  десь  народишся  ти  вдруге,  
чи  доживеш  до  кінця  дня,
сліпе,  безсиле  недолуге,  
в  лабетах  Всесвіту  щеня?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881409
дата надходження 02.07.2020
дата закладки 02.07.2020


Любов Таборовець

Кличе липа у гай

Кличе  липа  у  гай
ароматом  медовим,
Де  справжнісінький  рай
просто  неба,  казковий
Де  повітря  тремтить
в  серцевидному  листі,
Пісня  бджілок  летить
дивовижно,  врочисто…
Чи  так  славлять  свій  край,
чи  оспівують    літо…
Та  душа  просить:  «Грай!
Милу́й,  сонячним  цвітом.
Хай  небесна  блакить
ніжить  хусточку    крони,
Комашня    гомонить
про  природи  закони…
Сонце  руки  свої
простягає  крізь  віття,
А  невтомні  рої  
все  цілують  суцвіття…
Ноги  пестить    трава
шовковистим  розмаєм…
В  квітах  мрія  жива:
вечір  з  липовим  чаєм…
З  п’янко-ніжним  смаком,
де  сховалося  літо…
Губи  вкрились  медком,
а  душа  моя  світлом.  

02.07.2020
Л.Таборовець

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881427
дата надходження 02.07.2020
дата закладки 02.07.2020


Тетяна Мош

Мудрість


Ввійдеш  у  світ  –  пізнаєш  мудрість  трав,
Що  проростали  із  землі  віками,
Відчуєш  силу  рік,  вулканів,  лав,
Пройдеш  чиїмись  змитими  слідами.

Перелетиш  простори  всіх  морів,
Поглянеш  з-під  небес  на  океани  –
І  зрозумієш  тайну  вічних  слів,
Що  люди  називають  молитва́ми.

Переживеш  нещадний  сум  і  жаль,
Печаль  важку,  що  груди  розриває,  -
Вкарбуєш  в  серце  літер  міцну  сталь:
«Життя  прекрасне!    Іншого  –  немає!»





Фото  -  з  Інтернету

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881054
дата надходження 28.06.2020
дата закладки 28.06.2020


Анатолій Костенюк

Балада про Стир

Від  берега  я  човен  відштовхну  
і  випливу  на  течію  стрімкую  
Стир  винесе  мене    на  глибину  
і  плескіт  хвиль  за  бортом  я  почую.  
Від  берега  я  човен  відштовхну.

Три  вежі  замкові,  мов  у  портал,  
мене  сховають  в  шістсотлітніх  тінях.  
Повз  крики  та  звін  криці  об  метал  
я  повеслую  до  свого  коріння  –    
у  тіні  замкові,  як  у  портал.

І  залишивши  Лучеськ  у  вогнях,  
через  плече  погляну  вже  здалека.
Притушить  вечір  мій  дзеркальний  шлях,  
застукотить  стурбовано  лелека,  
що  залишаю  Лучеськ  у  вогнях.

Чумацький  шлях,  ще  викладуть  зірки,  
немов  дороговказ  на  небосхилі.  
І  друзі,  і  друзяки-вороги,    
забудуться  всі  милі  і  не  милі  –  
як  викладуть  Чумацький  шлях  зірки.

Я  вже  нічий,  тонкішають  нитки,  
що  тягнуться  до  них  від  мого  серця.  
Додому  повернусь  через  віки
та  інший  вже  лелека  усміхнеться,
як  не  порвуться  чарівні  нитки.

По  річці,  що  є  донькою  Дніпра  
дракари  попливуть  з  варяг  у  греки.  
По  Прип’яті,  хоч  пізня  вже  пора,  
безпечним  для  них  буде    шлях  далекий    
по  річці,  що  прямує  до  Дніпра.  

Дивитимусь  як  очерет  схиливсь,  
побачу  стародавнє  городище
і  знатиму,  що  в  ньому  жив  колись
і  житиму  в  майбутньому  колись  ще,  
де  над  водою  очерет  схиливсь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880027
дата надходження 18.06.2020
дата закладки 18.06.2020


Анатолій Костенюк

Краплепад

Ну  що  це  я  один  серед  баюр  
і  на  сухий  асфальт  ніяк  не  втраплю,
дощем  шумить  мого  життя  алюр  
і  доля  стала  схожою  на  краплю.  

На  сідлані  будинками  горби    
все  омиваючи  потоки  линуть.  
І  самогубство  кожної  краплини  
посмертним  криком  на  землі  рябить.

–  «Вперед  і  вниз!  Нас  жде  щаслива  путь!
В  стрімкий  політ!  Кидáймо  рідну  хмару!»
і  мить  злиття,  і  розставання  кару
лишаючи,  в  стрімкий  політ  падуть.

І  ось,  коли  у  стрімкості  своїй,  
здається,  подолали  всі  застави,  
їх,  раптом,  невблаганна  твердь  заставить  
позбутися  найосяйні́ших  мрій…

Ну  що  це  я  один  серед  баюр  
і  на  твердий  асфальт  ніяк  не  втраплю,
дощем  летить  стрімкий  життя  алюр  
і  доля  стала  схожою  на  краплю.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879862
дата надходження 16.06.2020
дата закладки 16.06.2020


Анатолій Костенюк

Дідова байка

Почався  час  для  байки  за  столом.
«В  нашому  озері  живе  цар-сом.
Онукою  –  русалка  молода.
Коли  спадає  до  води  –    вода,
про  мандри  небом  щось  розповідá,
тоді  удвох  збираються  вони  
і  тихо  випливають  з  глибини.

Вже  з  місяць,  як  я  ставив  перемет.
Тут,  раптом,  вітер,  дощ  і  в  очерет
мій  човен,  мов  ту  тріску  понесло.
Я  глядь  –  вони!  Спочатку  –  за  весло,
а  потім,  думаю:  вони  удвох,
а  в  мене  –  пляшка  –    вип’ємо  на  трьох!

Прощались,  як  закінчилась  гірка.
Дав  сомові  в  колекцію  гачка…
Русалка  запросила  до  батьків,
та  стало  жалко  бабу  –  не  схотів.

З  тих  пір  страшний  почався  в  мене  кльов!
Род  свідок  –  не  брешу!  Свій  весь  улов  
сусідам  роздаю,  також  і  вам,  
як  підете,  з  собою  трохи  дам...»

Скінчився  час  для  байки  за  столом.
Дрімає  дід,  темніє  за  вікном.
З  густої  хмари  до  води  –  вода  
про  мандри  небом  щось  розповідá…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879627
дата надходження 14.06.2020
дата закладки 14.06.2020


Анатолій Костенюк

Поле.

У  містах  –  задротоване  небо:
не  злетиш  не  поранивши  крил…
Чисте  поле  чекає  на  тебе,
кличе  стежкою  за  небосхил.

В  далині  –  стрічка  темная  лісу.
Попід  лісом  –  садами  село.
Ще  одне  село  в  небі  повисло,
дощ  пройшов  і  його  віднесло.

Плесо  річки  ховає  долина,
кучерявиться  зеленню  гив.
В  ароматах  травних,  як  у  винах,
швидколет  щебетливих  птахів.

І  нічого  тобі  вже  не  треба:
мить  по  вінця  налита  життям.
Це  в  містах  задротоване  небо.
В  полі  –  душі  до  Бога  летять!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879521
дата надходження 13.06.2020
дата закладки 13.06.2020


Анатолій Костенюк

Сни братів менших, або жив був пес 2

Я  не  люблю,  коли  багато  світла,  
я  не  люблю,  коли  сама  пітьма.
У  рунах  вже  забутого  письма  
люблю,  як  напівтіні  цього  світу
історії  нашіптують  свої.
Вже  назбиралося  чимало  їх.  

***

Ось  з  них  одна.  Від  стомленого  міста
(думками  та  надіями  людей)  
далеко  в  лісі  дощ  рясний  іде.  
Стікає  по  листкам  природа  чиста,  
під  лапами    затінених  ялин  
розлігся  вовк,  собі  дрімає  він.

Він  снить  химерний  сон,  що  десь  далеко,  
де  не  відразу  дерево  знайдеш,  
так  само  на  бруківку  дощ  паде,  
міське  сміття  змиває  у  колектор.
Розбризкуючи  дзеркала  калюж,  
потік  машин  спішить  у  даль  чимдуж.

Безхатьком  зебриного  переходу,
під  лавкою,  що  встановив  прогрес,  
сховався  від  дощу  бездомний  пес.  
Ображений  на  дощову  погоду  
він  і  собі  звернувся  калачем  
і  бачить  сон  навіяний  дощем.

І  сниться  йому  в  лісі  вовча  зграя,  
вони  полюють  разом  на  козу.  
Захоплено  летять  через  грозу
(пес  уві  сні  азартно  підвиває)
ось  він  уже  за  подих  від  кози…
та  різко  завищали  тормози,

раптово  сновидіння  відлетіло.
Розбуджений  з  під  лавки  виліз  пес.  
На  морді  ледь  помітний  інтерес  –  
нажаль  у  місті  це  звичайне  діло,  
одна  з  аварій  серед  інших  справ.
Цікаво,  чи  козу  він  наздогнав?

Дощити  перестало  до  світання,  
тож  вовк  прокинувся.  Серед  лісів  
сьогодні  вони  зграєю  вовків  
почнуть  своє  чергове  полювання.
«Дурне  таке  насниться  ж  далебі́»  –  
подумав  вовк  і  в  ліс  густий  побіг.

***

Таку,  що  трапилась  про  пса  та  вовка  
історію,  як  пес  у  місті  жив,  
на  волі  вовк  під  захистом  лісів,
розповіла  дрімота  і  замовкла.
Чи  то  Евтерпа  кинула  з  небес
продовження  мультфільму  «Жив  був  Пес»...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879088
дата надходження 09.06.2020
дата закладки 09.06.2020


НАДЕЖДА М.

Три замёрзшие розы…

Белый  снег  серебрился.
                     Падал  тихо  звеня.
И  в  душе  отразился
                     Болью  сердце  щемя.
На  снегу  у  дороги,
                     Среди  белого  дня,
Три  замёрзшие  розы,
                     Ярче  пламя  огня.
Околевшие  розы...
                     Чьей  разлуки  букет?
Отгремевшие  грозы,
                       Знать,  любви  больше  нет.

Лепестки  умирали.
                       С  ними  плакала  я.
И  слезинки  упали,
                       Растревожив  меня.
Кто  же  здесь  их  оставил?
                     Чей  же  рядом  здесь  след?
Горечь  к  сердцу  прибавил
                       Мой  вопрос  и  ответ...
Ветер  птицей  кружился,
                       Целовал  лепестки,
А  на  душу  ложился
                       Холод  зимней  тоски...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=234357
дата надходження 12.01.2011
дата закладки 08.06.2020


Любов Таборовець

Впаде зоря між травами…

Впаде  зоря  між  травами,
гойдатиме  думки…
Дитинства    спомин  в  гавані
озветься  залюбки…
А  в  нім    і  груші  й  яблуні,
медові  їх  смаки…
На  тин  весь  продірявлений
схилили  їх  роки.
За  ними  в’ється  стежечка,
обабіч  квітники…
Все  вужча  та  мережечка,
довкола  смітники
Де  мальви  посміхалися,
де  ще  земля  жива,
Там,  де  рідня  збиралися,-
росте  полин-трава…
І  очі  вікон  дивляться
тепер  не  вдалину
Їх  брови  уже  кривляться,
як  бачать  цямрину.
Вона,  немов  скалічена,
загублена  в  світах…
Вже  небуттям  помічена
Минуле  у  слідах…
Поглянув  дах  неприязно,
бо  радості  нема…
Дірки  вбрання  так  виразно
покрила  пелена…  
Та  все  ж  поріг  під  хатою
чекає  до  зорі.
І  стеле  запах  м’ятою
гостям,  що  на  порі.
Тут  двері  ржаво  рипнули,-
І  ми  уже  не  ті…
В  дитинство  птахом  линули,
де  правила  прості…
Де  хліб  і  булки  спечені,
та  мамині  борщі...
Ми  пам'ятать  приречені,
Не  змиють  їх  дощі…
І  місце  те,  де    корені
пускаються  рости,
Хай  буде  не  підкорене,
І  вік  йому  цвісти…

07.06.2020
Л.Таборовець

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878878
дата надходження 07.06.2020
дата закладки 07.06.2020


Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський

Літо золоте

Вже  суницями  запахло
І  черешня  достигає
Й  найкоротша  ніч.
Буйних  трав  зелен-розмаєм
Літо-літечко  ступає
Верхи  на  коні.

Свою  позолоту  дивну
Розсипає  на  пшеничні
Й  житні  колоски.
Квіти  сонечком  цілує,
Із  зозулею  рахує
Кожному  роки.

І  смачним  духмяним  медом
Пригощає  воно  щедро
Та  вінки  плете
Із  ромашок  та  із  маків,
Недарма  ж  про  нього  кажуть  -
Літо  золоте.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878603
дата надходження 05.06.2020
дата закладки 05.06.2020


Любов Таборовець

Упала вишня…

Упала  вишня  у  саду,
І  гірко  плаче  білим  цвітом…
У  прагненні  здолать  біду,
Двобій  програла  злому  вітру.

Німе  ридання…  Сліз  нема…
Переплелось  гілля  в  обіймах…
Зламалася…  Не  вберегла
Своїх  плодів  в  природніх  війнах.

А  серце  вишні  ще  живе…
Ще  пісня  солов’я  -  їй  втіха.
Та  тіло  меч  шматує,  рве…
І  лине  світом  стогін  тихий…

Цілує  перлами  траву…
Накрили  землю  віти-крила.
В  скорботі  небо  вигнуло  брову,
Туга  весняний  сад  повила…

Всміхнулась  сонцю  у  жалю,
Весні  -  прощання  у  поклоні…
В  цю  мить,  немов  із  кришталю,
Сльоза  скотилася  в  долоні…

20.04.2020
Л.Таборовець

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=872778
дата надходження 20.04.2020
дата закладки 03.06.2020


Анатолій Костенюк

Вершники нізвідки

Кінець  світу  малоімовірний.
Але  завжди  лишається  надія.
Стівен  Кінг  «Буря  століття»

Вершники  нізвідки  
виникли  в  імлі,    
невблаганні  свідки  
скачуть  по  Землі.

Чи  біда  у  світі,
кари  чи  грядуть  –  
вершників  нізвідки  
четверо  в  ряду.

Ангели  чи  джини  
сіли  у  сідло,  
чи  вдягли  личини
гості  з  НЛО?

Чи  благати  слізно
відпустити  гріх,
а  чи  вже  запізно  
зупиняти  їх?

Цей  сюжет  не  но́вий:
Апока́ліпсис  
ще  Іван  чудово  
описав  колись.

Молитов  потуги  
невблаганна  суть  –  
душам  недолугим  
відчай  мук  несуть.

Видно  в  небі  чітко  –
наче  на  війні,
вершники  нізвідки  
скачуть  в  далині.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878141
дата надходження 01.06.2020
дата закладки 01.06.2020


Білоозерянська Чайка

Рими дощу

[b]Рясно  день  голубіє  хмарами
У  останнім  веснянім  дні.
Впертий  дощ  грозовими  чварами
Водить  ігри  свої  брудні.

Полем  з  квітами,  буйно-зеленим  –
дощ  кружляє  вальс  досхочу,
Рятувати  прибігла  до  мене
змокла  Муза  -  рими  дощу.

Я  зустріла  їх,  вимоклих,  зойком:
- Ви  ж  до  нитки  промокли,  вщент!
Подарую  свою  парасольку,
Хай  заходять  до  мене  ще.

Де  весна  переходить  у  літо,
сонця  промінь  -  в  воді  блищить,
Під  ногами  -  озера  розлиті  –
Знов  –  дощить…[/b]


(Фото  -  інтернет.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878018
дата надходження 31.05.2020
дата закладки 31.05.2020


Анатолій Костенюк

Вінок сонетів «Побачення з Евтерпою»

1  Пролог

Вже  написав  сонетів  я  чимало.
Мені  б  це  у  віночок  заплести…  
У  мене  все  часу̀  не  вистачало,  
з  Евтерпою  до  злагоди  дійти  

не  міг  ніяк,  відносилась  недбало  
вона  посеред  буднів  марноти
та  на  мольби  мої  відповідала,  
немов  глузуючи  із  висоти.

Хоча  безмовність  –  це  душа  речей,
служіння  муз  не  терпить  суєти.
Червона  квітка  впала  на  плече,

Вона  і  вибачалась  і  прощала.  
Почув  я  шепіт  ангела  згори:  
як  мусиш  говорити  –  говори.    


2  Дежавю
 
Вже  написав  сонетів  я  чимало,  
але  в  потоці  стомлених  людей  
мене  раптове  відчуття  спіткало,  
я  потім  згадуватиму  той  день.

Був  день,  як  день.  Ніщо  не  віщувало  
у  звичних  буднях  дивного  ніде,  
та  ніби  скористався  я  порталом:
та  сама  мить,  так  само  люд  іде,  

та  подумки  чомусь  мені  здалося,  
ну  ось  таке  раптове  déjà  vu,
що  все  найголовніше  відбулося.

Я  впевнений,  навіть  ім'я  назву,
з  ким  далі  по  життю  мені  іти.
Мені  б  це  у  віночок  заплести.


3  Гра  в  сніжки
 
Мені  б  це  у  віночок  заплести  –
пух  легкий,  що  посипався  під  ранок,
і  далі  ще  не  перестав  іти  
цей  сніг  (це  добре),  вогкий  (це  погано).  

Ми  місимо  його  –  і  я  і  ти  –
похмурий  я,  весела  ти,  кохана.  
Летить  до  мене  кулька  чистоти  –
сніжок,  його  ти  кинула  неждано.

За  гріх  навіяної  самоти,
мов  ангел,  ти  караєш  бездоганно.  
В  житті  у  нас  по  всякому  бувало.

Вклоняюся  тобі  за  цей  урок.
У  відповідь  зліпити  свій  сніжок,
у  мене  все  часу̀  не  вистачало.  


4  Море
 
У  мене  все  часу̀  не  вистачало.  
Дивився  я  на  море  біля  шхер.  
Як  у  печери  море  запливало,  
а  потім  випливало  із  печер.

А  то,  було,  що  лагідне  тепер  
воно  маленьку  мушлю  колихало.
Здавалося,  що  цілий  світ  завмер  
у  спокої,  та  їй  цього  замало.

Кому  набрид  щоденний  шум  і  гам,
вам,  хто  в  роботі  притомився  зором,
сам  Бог  велів  навідатись  сюди.

Безмежне  море  спокій  дасть  очам.
Під  музику,  що  напливає  морем,
з  Евтерпою  б  до  злагоди  дійти…


5  Концерт  для  фортепіано
 
З  Евтерпою  до  злагоди  дійти  
не  міг  ніяк  про  таємничо  звиті  
в  гаю  оман,  у  місячному  світлі  
кленові  дрібно  списані  листи.

В  них  образи  продовжують  цвісти  
у  павутину  місяця  повиті.
Менади  линуть  в  них  у  верховітті  
і  десять  їх  на  клавішах  метких.

Смарагдами  зап’ястя  наздогнала,
краса  дівоча  чистої  води,
на  чорне  з  білого  перелітала.

Долоні  легкі,  наче  опахала,
лишали  на  серцях  людських  сліди  –  
не  міг  до  них  відноситись  недбало.


6  Вірші
 
Не  міг  до  них  відноситись  недбало,
я  їх  повторюав  у  напівсні.
Лише  для  них  уваги  вистачало  –  
рядкам  перегорілим  у  вогні.

Так  радісно  з  туману  виявляло  
натхнення  їх  появу  в  тишині  
і  серце  рими  з  радістю  вітало.
Ця  мука  й  захват  дорогі  мені.

Хто  знає,  як  з  тижневого  запою,
немов  поранений  посеред  бою,
я  розкидав  розірвані  листки.

Та  вірші  я  люблю,  любов  зростає:
так  матір  хворих  діток  обіймає,
сама,  по  серед  буднів  марнотѝ.  


7  Комета
 
Сама,  по  серед  буднів  марнотѝ,  
крізь  вищі  сфери  мерехтливий  жар,
грядучих  бур  досягнення  мети,  
зловісного  неспокою  пульсар  

в  собі  несе.  Нехай  тремтять  світи,  
в  ній  бачать  меч  грядучих  людству  кар.
Від  краю  світової  мерзлоти  
вона  летить  до  сонця,  як  Ікар

у  всій  своїй  красі  …  і  вже  –  немає:
парабола  від  сонця  повертає
у  холод,  у  ніщо,  у  вічну  тьму.

Такий  закон,  скоряючись  йому  –  
«До  зустрічі»  –  вона  мене  вітала
та  на  думки  мої  відповідала.


8  Лезо  Оккама
 
Так  на  думки  мої  відповідала:  
«Я  лезом  Оккама  січу  життя.  
Сердечну  складність  ним  повідрізала,  
і  зорепад,  і  бід  передчуття.

Каменепад  гравітаційна  стала
вдягає  у  красиві  поняття́.  
Відрізую  повільно  під  лекало
кохання  зраджене,  без  каяття.

Та  бачу,  знову  хвостик  відростає
у  господині  мідної  гори  –
моя,  чомусь,  надія  не  вмирає…

О,  серце,  дотерпи  ще  до  пори,
допоки  на  життя  поглянеш  ти,
немов  глузуючи,  і  з  висоти».  


9  Тінь
 
Немов  глузуючи  із  висоти  
дивлюсь:  тінь  стелиться,  повзе  неначе.
Під  сонцем  легко  їй  мене  знайти:
глуха  все  чує,  без  очей  все  баче,  

Та  й  сам  я  тінь  призначений  повзти,  
хмаринкою  стривожено  маячу.
Іду  за  тим,  кому  мене  вести,
сам  по  собі  нічого  я  не  значу.

Чи  тінь  я  ангела,  котрий  над  нами  –  
тінь  деміурга  і  його  світами,
безмовно  йде  й  від  нього  не  втече?  

І,  може,  хтось  моєї  тіні  тінню,  
також  у  сумнівах  під  височінню,  
хоча  Безмовність  –  це  душа  речей?


10  Ноктюрн
 
Хоча  Безмовність  –  це  душа  речей,  
споконвіків  –  священна  таємниця  –
вона  від  нас  у  тінь  біжить  з  очей,  
пасує  їй  вечірня  багряниця.  

Від  неї  спека  денна  не  пече.
Вночі  для  нас  вона  бальзамом  сниться.    
Нічна  Безмовність  –  це  душа  речей,  
споконвіків  –  священна  таємниця.

Їй  місце,  де  в  гаю  струмок  тече
і  в  ньому  стежка  місячна  сріблиться,
чи  у  косі,  що  впавши  на  плече,  

чекає  рук  моїх,  щоб  розплестися.
Безмовності  мовчання  освяти  –  
служіння  муз  не  терпить  суєти.


11  Служіння  Муз
 
Служіння  муз  не  терпить  суєти,  
воно,  як  дощ,  що  на  часи  в  You  Tube
захоплює  і  ти  уже  не  ти  
і  релаксуєш  під  гіпнозні  хлюпи,  

що  краплями  спадають  з  висоти.
Коштовнішої  ласки  не  знайти,  
коли  до  вух  шепочуть  тихо  губи:
служіння  муз  не  терпить  суєти.

У  снах  ти  наяву,  тому  тремти  
в  чеканні  рим,  які,  немов  сукуби,  
зваблѝво  виринають  з  темноти  

і  заставляють  серце  бити  в  груди.
Завмерло  все,  рікою  мить  стече,
червона  квітка  впала  на  плече.


12  Ліліт
 
Червона  квітка  впала  на  плече.
Ліліт.  Чаклунка.  Жінка  вічно  мила.
Вогонь  її  волосся  –  обпече,  
немов  з  вулкану  магми  ніжна  хвиля.

Світ  постарів,  красуня  залишила    
свій  образ  юним.  Поглядом  очей  
її  жіночості  магічна  сила  
захоплює  і  жоден  не  втече.

Ця  жінка  –  дана  людям,  як  принада.  
І  кожного  хто  потрапляв  до  са̀ду  
вона  зацілувавши  у  саду̀,  

криваво  мака  квіткою  вінчала.
Являючись  на  горе  та  біду,
вона  і  вибачалась  і  прощала.


13  Надщерблений
 
Вона  і  вибачалась  і  прощала,
зима  вночі  –  так  лагідно-гірка…  
Дзвіниця  благовістом  пролунала  –
у  хвилях,  мов  у  спогадах  ріка.

І  ватра  яскравіше  запалала,  
впізнаючѝ  старого  вояка.
Він  розповів:  «Коли  душа  співала,  
коли  міцню  ще  була  рука

я  слухав  дзвін,  але  не  стало  мрій  
в  боях  надщербленій  душі  моїй.
Не  відкликався  переможним  дзвонам

я  зранений  на  мертвих  тіл  горі.
Церковним  не  підлеглий  вже  канонам
почув  я  шепіт  ангела  вгорі.


14  Норманському  формату
 
Почув  я  шепіт  ангела  згори:
 «Мир  тобі  Земле,  мир  вам,  люди  добрі  
і  злим  бажаю  доброї  пори,
мир  вам,  засліплені,  в  бою  хоробрі,

мир  вам,  в  котрих  в  серцях  вогонь  горить.
Для  неба  всі  однакові  у  горі,  
не  вам  судить  і  ближнього  корить.
Миріться  люди,  мир  вам,  люди  добрі.

Усі  ми  –  душі,  винні  і  невинні.
Я  славлю  день  у  сонячнім  промінні,
як  славлю  я  вночі  зірки  вгорі.

Вже  час  настав  для  грішної  юдолі
і  навіть,  якщо  поряд  душі  кволі,
як  мусиш  говорити  –  говори.»


15  Епілог
 
«Як  мусиш  говорити  –  говори»  –
дозволила  поблажливо  Евтерпа.  
Сів  за  вінок  вечірньої  пори,
до  ранку  закінчи́в.  Рука  затерпла.

І  сили  вже  не  ті  і  вже  старий,  
та  зігрівала  руку  думка  тепла:
читач  цього  погляне  догори  
і  Музі  до  вподоби  стане  жертва,

що  сплетена  у  тиху  ніч  весня̀ну,
під  шепіт  трав,  під  лопотіння  листя.
В  лісах,  в  садах,  в  полях,  в  річках,  в  теплицях  

вінок  сплітав,  як  час  йому  настанув.
На  клумбі  безліч  квіт  повиростало,
вже  написав  сонетів  я  чимало.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878000
дата надходження 31.05.2020
дата закладки 31.05.2020


Рясна Морва

Місяць золотий

Місяць  золотий
Річці  доріжку  встелив
Щедрість  не  має  межі

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877822
дата надходження 29.05.2020
дата закладки 30.05.2020


Любов Таборовець

Почуй мене, Доле…

Не  стели  мені,  Доле,  шипи  на  рушник…
Натерпілась  доволі  я  смути.
Розцвіте  хай  на  ньому  осінній  квітник,
Що  дасть  музику  літа  почути.

Не  вплітай  кольори,  що  несуть  в  дім  печаль,
Не  неси  прохолоду  у  ранки…
Не  стели  на  волосся  сріблясту  вуаль  ,  
Розгуби    її  в  барвах  світанку…

Не  тривож  щемним  спогадом    душу  у  снах,
Намалюй  ти  їй  казку  весняну…
Там,  де  юність  моя  у  химерних  човнах,
Квітку  щастя  гойдає  духм’яну.

Ти  налий  в  мою  чашу  жагу  і  порив…
Не  дивися,  що  втомлені  крила.
Вдосталь  маю  в  душі  і  наснаги  і  сил
Щоб  для  світу  зорю  запалила.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877481
дата надходження 27.05.2020
дата закладки 30.05.2020


Кузінатра

Хлопчику, хлопчику!

Хлопчик  шукає  на  небі  великий  віз
Нащо  тобі,  о  мій  хлопчику,  стільки  сліз?  
Ківшика  вистачить,  ложечки,  ні  -  сльози
Хлопчику,  все  що  наплачеш  -  мені  вези!

Личко  твоє  -  перламутрове  ябко,  чи
Ябко  рум'яне,  до  сонечка  не  спечи!
Слізка  твоя  -  горошина  в  моїй  руці
Я  пророщу  з  неї  вперту,  значущу  ціль

Будете,  хлопчику,  з  нею  разом  рости
Зводити  для  споглядання  зірок  пости
Ось  тобі  віз  і  уся  ця  зірчаста  вись
Тільки  до  мене,  мій  хлопчику,  пригорнись!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869390
дата надходження 25.03.2020
дата закладки 29.05.2020


Анатолій Костенюк

ЕМІГРАНТ повість у віршах

Пролог
 
О  тихий  Амстердам.
К.  Бальмонт

Я  з  вами  поділюся  дечим:  
задумав  я  уявну  втечу    
у  милий  серцю  Амстердам,
де  Амстелом  від  площі  Дам  
Рембрант  пливе  з  Тюссо  мадам
до  парку  Вондел,  чи,  можливо,  
по  Сінгел*,  по  Херегенграхт*…  
Облишу  назви  полохливо,  
бо  заблукаю.  Хоч  назад  
вже  не  планую  особливо.  
В  човні-будинку  оселюсь  
і  змінюватиму  адресу,  
якщо  заради  інтересу,  
кормою  берега  торкнусь.

*  назви  каналів
11.12.2018р.

І  Пастораль
 


Війна  –  не  пригода,  війна  –  хвороба.
Як  тиф.
Антуан  де  Сент-Екзюпері

Уже  два  роки  на  цій  баржі  він  живе,
куди  прокладені  –  каналами  пливе,
спиняється  там,  де  йому  цікаво:
в  містах  приморських,  в  річкових  заплавах,
малюючи  пейзажі  берегів,
гаїв  густих  і  заливних  лугів
населених  багатими  стадами,
сільських  будиночків  захованих  садами;
спостерігає  побут  у  селян,
щоденну  працю  –  данину  полям
в  переплетіннях  жанрових  історій,
аж  доки  не  зійдуть  на  небо  зорі.

Повільно  ночі  вісник  настає
і  тихо  спокій  кольорам  дає,
окрім  одного  –  ультрафіолету;
приймає  ніч  у  нього  естафету,
на  світ  людський  розстелюючи  тінь,
мов  ковдру  вовняну  для  сновидінь,
щоб  м'яко  їм  зліталось  на  оселі
тих,  хто  на  них  очікує  в  постелі.

Тож  і  йому  вже  час  спускатися  у  трюм,
на  нього  там  чекають  Кант  і  Юм,
стоять  ще  не  розкриті  Ніцше  й  Гегель  –
замість  снодійного  –  читання  перед  сном,
але  спочатку  сандвіч  з  молоком,
холодний  душ  і  вогник  у  каміні,
і  що  ще  треба  молодій  людині
в  її  не  повних  тридцять  вісім  літ
на  цій  добром  обділеній  Землі?

Сюрпризів  є  багато  у  природи,
дощі  піти  не  оминуть  нагоди  –
понад  травою  заливних  лугів
посеред  ночі  грім  прогуркотів.
Та  тільки  він  ще  спить  і  дріб  розбитих  крапель
доречним  шумом  в  сон  його  потрапить.

Щораз  зі  сходу  прилітає  сон
і  сниться:  він  в  окопі,  бій,  патрон
заклинило  затвором  –  не  дістати,
в  країні  з  назвою,  що  не  згадати;
колись  він  жив  там,  сотні  літ  назад
і  армії  її  він  був  солдат.
Осколком  реактивного  снаряда
йому  пробило  груди  і  він  падав
сповільнено,  неначе  у  кіно  –
був  спокій,  і  було  вже  все  одно.

Але  він  вижив,  навіть  без  каліцтв.
Вже  після  госпіталю  будні  потяглись.
Він  пригадав  потрохи  малювати  
(мав  Львівську  академію  мистецтв
своїм  здобутком).  З  сайтів  продаватись  
його  «фламандці»  стали,  як  протест  
щоденному  буттю  без  цілі  й  суті.  
Емігрував  до  Генту  все  забути.
Від  продажу  прибуток  підоспів,  
але  війна  приходила  до  снів.

Під  ранок  він  прокинеться  і  заведе
старенький  дизель,  баржу  поведе
до  узбережжя  (ближче  щоб  до  моря,
де  оксамитовий  сезон  і  де  немає  горя).
07.01.2019р.

ІІ  Повернення
 
Самотність  –  це  вигнання  до  себе.
Володимир  Шойхер.
 
Коли  він  підпливав  до  міста,  
не  грали  труби  урочисто  –  
лише  в  його  уяві.  Шум  
від  купи  збуджених  моторів  
та  натовпу  у  світлофорів  
породжував  тривожний  сум.

В  одному  з  бокових  каналів  
за  ним  закріплений  причалик,  
вірніше,  за  його  човном.  
Там  офіційну  мав  адресу,  
поштову  скриньку,  де  всю  пресу  
поштар  складав  йому  гурто̀м.

За  жѝтло  баржа  слугувала,  
яку  він,  власне,  до  причалу  
кормою  і  втулив  туди,
на  «радість»  звичну  вже  сусідів,
що  також  на  човнах  всіх  видів,
як  він,  жили  серед  води.

–  Привіт!  –  Здоров  будь!  –  залунали  
знайомі  голоси  з  причалу,  
що  одночасно  слугував  
за  набережну  для  туристів,  
які  завжди  присутні  в  місті,  
бо  місто  звалось  Амстердам.  

У  цьому  місті  є  багато,  
як  в  нього,  барж,  в  них  на  кімнати  
переробляють  люди  трюм;  
і  квадратури  вистачає,  
а  на  воді  і  шум  стихає,  
і  підключити  можна  струм…

Сплативши  чималі̀  рахунки,  
книжкові  обійшов  лавкѝ.  
Колишні  поновив  стосунки  
з  салонами  картин  таки:
усі  відвідав  вернісажі,
де  виставлялися  пейзажі,  
що  у  мандрівках  малював,  
чи,  кажуть  критики  –  «писав».  

Хай  невеличкий,  все  ж  прибуток
приходив  на  його  рахунок.
Пейзаж  голландський,  знаний  скрізь,  
багатий  не  минав  турист.  
Як  повертався  вже  додому,  
побачив  морду  він  знайому  
й  на  ній  до  себе  інтерес.
Що  ж,  дочекався.  Гарний  пес.

Господарка  поблизу  бару  
дає  притулок    сенбернару,  
до  речі,    пиво  там  завжди  
густе  знайомим  наливає,  
а  вдень  туристам  добавляє  
до  пива  крапельку  води.
Що  ж,  треба  покормить  Таліба  –
їсть  м'ясо  і  не  хоче  хліба.

Він  любить  мріяти,  що  десь  
його  кохана  виглядає  
і,  заклопотаний  увесь,  
в  дорогу  скоро  він  рушає,  
та  тільки  справи  не  дають…  
І  він  придумує  ті  справи:
ще  щось  доробить,  щось  підправить  
і  завтра    зранку  –  в  добру  путь…
22.03.2019р.

ІІІ  Стара  Голландія
(як  інтермедія)
 
“Про  голландські  міста  кажуть  –  
Роттердам  працює,  Гаага  править,  
а  Амстердам  гуляє.“
Іен  Мак’юен

У  небо  –    хмарами  розмитий
пейзаж  Голландії  старої  –
тече  серпанком  ледь  помітним  
канал  весняною  порою.

І  підкорили  колорити
фасадів  ветхі  гобелени;  
театр  заплавою  залитий,  
являє  пасторальні  сцени:

ледь  рухається  у  затоні  
з  відпочивальниками  човен;  
від  вежі,  наче  з  неба,  дзвони  
несуть  у  вічність  спів  церковний;

втопила  праля  в  річці  скалку  –    
у  хвилі  полотно  біліє  –
відволікаючи  рибалку,  
що  під  кущем  завмер  в  надії;

купкуються,  спішать  по  мо́сту    
голландці  вбрані  в  чисте  й  біле;  
міщани  вийшли  на  підмостки  
у  п'єсі  з  назвою  «Неділя».

Він  дивиться  крізь  часу  хмари
один  в  партері  серед  залу:
старі  будинки,  як  примари  
зникають  в  далечі  каналу…
02.05.2018р.


IV  Побачення  з  «давньою  знайомою»
 
–  Значить,  я  права?  В  ньому  є  щось  не  зовсім  нормальне?
–  Моя  дорога  юна  леді,  хто  з  нас  повністю  нормальний?
Агата  Крісті,  «Побачення  зі  смертю»

В  чарі̀вному  хитросплетінні  
вже  місто  огорнули  тіні.
Ледь  чутний  розпочався  дощ  
молитвою  вечірніх  прощ.  
Прощаючись  із  днем  минулим  
та  людством  стомлено  поснулим,
до  світанкової  зорі  
горять  реклами  й  ліхтарі.  
По  площам  та  проспектам  чистим  
шукають  враження  туристи  
і  запах  трункових  грибів
серед  червоних  ліхтарів.

В  крисані,  темному  плюмажі  
його  очікує  на  баржі  
жіноча  постать.  Краплепад  
її  ретельно  оминає.    
Йому  здалось  її  він  знає,  
чи  знав  багато  літ  назад.
–  Уклін  мій  Вам,  шляхетна  пані!
–  Я  бачу  ти  мене  впізнав.
Ми  зустрічалися  в  останнє,  
як  ти  поранений  лежав  
снаряду  вражений  уламком.
–  Вас  бачив,  як  лежав  за  танком...

(Якщо  дивитись  довго  в  небо,  
здається,  що  війни  нема  
і  помирати  вже  не  треба  –
війна  закінчиться  сама.

Якщо  дивитись  довго  в  небо,  
здається,  що  шумлять  гаї,  
а  не  трава  навколо  тебе  
і  шурхіт  кулі  у  землі.

За  мною  тихо  спить  Європа,
до  неї  подумки  пливу,
а  сам  лежу  на  дні  окопа,  
від  хмар  очей  не  відірву.)

На  каву  за́йдете  у  трюм?
Знайомі  хвалять,  як  готую.
–  Що  ж  з  задоволенням  скуштую.
До  кави  що?  –  Рахат-лукум.
–  Жінки  до  ласощів  охочі,  
та  ще,  коли  посеред  ночі…
–  Жартуєте.  Живу  осібно…
Ввімкнути  світло?  –  Не  потрібно.
Люблю  дивитися  вночі  
на  легкий  пелюсток  свічі.

–  Свічки  запалюю,  буває,    
коли  електрики  немає.
Тож  зараз  запалю.  Ну  як
Вам  кави  аромат  і  смак?
–  Пристойні.  Побратими,  друзі,  
всі  хто  поліг  у  лісо-смузі,  
передають  тобі  привіт,  
бажають,  щоб  ти  зміг  як  слід,  
на  цьому  непростому  світі
за  себе  і  за  них  прожити.
Про  тебе  згадують  якраз.
До  зустрічі.  Мені  вже  час.

В  турботах  зранку  воскресав  
дощем  омитий  Амстердам.
Виблискує  вологе  чадо.
Збігає  по  дахам  вода,
у  їхні  схилені  свічада
небесна  глибина  спада.
Запрошують  людей  кав'ярні
в  затишні  закутки  свої.
Омите  місто  у  чеканні
від  сонця  пестощів  стоїть.

В  ранковій  сонячній  заграві  –  
пусті  дві  філіжанки  кави.

*«давня  знайома»  -  смерть
17.04.2019р.

V  Місто  трьох  веж
 
Бельгию  вигадали  англійці
на  зло  Франції.
Шарль  де  Голль

По  сходам  гвинтовим,  вузьким,  похилим
піднявся  він  на  Белфорт*  і  дракон*  
до  нього,  нахиляючись  зі  шпилю,  
йому  всміхнувся,  мов  Ален  Делон.

Ще  дві  дзвіниці  височать  обабіч:
святий  Микола  та  святий  Бавон
злетіли  в  небеса  посеред  пабів,  
кав’ярень  та  каналових  припон.

Сьогодні  баржу  він  припнув  у  Генті*
і  Якоб*  привітав  на  постаменті.

На  Грасі  рідну  мову  він  почув,  
слова,  що  й  не  згадав  би  при  нагоді.  
До  групи  туристичної  примкнув  
і  вже  годину  разом  з  ними  ходить,  

ретельно  прислухаючись  до  слів,  
свою  байдужість  вдаючи  щосили.  
Він  сам  колись  так  само  говорив  
і  всі  його  так  само  розуміли.

Тож  з  ними  на  дзвіницю  він  заліз,  
за  вісім  євро  нахилився  вниз.  

–  «Ген  в  тому  замку  мешкав  Джеральд  Диявол*.»
–  «А  там  і  замок  графів  Гравенстен.»
–  «Той  Джеральд  Диявол  мав  жінок  чимало,  
вбивати  їх  в  житті  він  бачив  сенс.»
 
Ховаючись  за  їхніми  плечима,
хоч  зараз  їх  візьми  і  налякай
він  поглядає  їхніми  очима  
на  європейський  недосяжний  рай.

Такі  наївні,  геть  не  європейці…  
і,  раптом,  потеплішало  на  серці.

*  Белфорт  –  сторожова  храмова  вежа  в  Генті
*  золотий  дракон  –  символ  незалежності  Гента
*  Гент  –  містечко  в  Бельгії
*  Якоб  ван  Артевельде  –  гентський  купець,  лідер  опозиції  міст  Фландрії  проти  Франції
*  Грас  –  міст  у  Генті
*  Джеральд  Диявол  –  Джеральд  Віліана,  син  графа  Гента  Зегера  III,  мав  темний  колір  шкіри  та  чорне  волосся,  за  що  був  прозваний  Дияволом.  
04.05.2019р.

VI  Гентський  вівтар
 
«Ван  Эйк  увібрав  всю  існуючу  
донині  історію  живопису!».
Иеронимус  Мюнцер  1495р.

В  соборі  кафедральному  Бавона
в  молитві  перед  вівтарем  стояв,  
не  розуміючи  де  сон,  де  яв,  
чи  сам  Творець  звертається  з  амвона  
до  нього  образа̀ми  і  за  мить  
душа  його  на  небо  полетить;

той  ідеальний  задум  в  Божій    мислі  
що  явлений  спочатку  і  вже  вслід  
явився  Словом  Бог  і  власний  світ  
створив,  щоб  віра,  як  дитя  в  колисці,
пливла  до  Нього  натовпом  людей,  
як  змалювали  це  брати  ван  Ейк.

Поснули  в  лісо-смузі  побратими
на  сході  України  у  бою.  
Він  з  ними  душу  залишив  свою  
та  дивиться  на  диво  разом  з  ними.
Він  –  через  туристичну  тісняву,  
а  хлопці  бачать  Бога  наяву.
06.05.2019р.

VII  Портрет
 
Добре  бачить  лише  серце!  
Найголовнішого  очима  не  побачиш  
Антуан  де  Сент-Экзюпері
Вони  зустрілися  в  кав’ярні  
на  перехресті  двох  доріг.  
З  жінками  зустрічі  вже  давні  
він  в  пам’яті  своїй  беріг,  
та  ця  була  на  них  не  схожа,  
немов  поезією  проза
перетворилася  й  за  мить  
світ  водоспадом  полетить.
Так  і  його  життя  буденне  
в  затонах  річкових  заплав  
спинилось,  мов  без  вітру  став,  
і  раптом  ринулось  буремне,  
пошкодивши  (який  конфуз)  
урівноваженості  шлюз.

Вона  його  відчула  погляд,  
коли  він  малював  ескіз.  
У  відповідь  –  миттєвий  огляд  
і  позитивний  фейс-реліз
він  в  її  погляді  помітив  
в  портрет  домалювавши  квіти.
Коли  доїла  «гентський  ніс»*  
на  столик  їй  поклав  ескіз.  
–  «Це  до  майбутнього  портрету,  
що  малюватиму  для  Вас.  
Знайдете  позувати  час?  
Зізнаюся  без  пієтету:  
неписану  ніким  красу  
на  полотно  перенесу.»

Захоплений  її  портретом,  
що  в  Муінтпарку*  малював,  
сеанси  запивав  кларетом,  
поїсти  часом  забував.  
Був  емоційним,  невгамовним,  
у  спілкуванні  нетактовним,  
вдавався,  часом,  до  образ  
і  перепрошував  щораз.
Замирення  були  чудові:  
маленький  човник  винаймав  
і  по  Граслей*  її  катав.
Вони  пливли  у  човникові  
і  цілувались  тет-а-тет,    
смакуючи  «Бордо-Кларет».

–  «Цей  рік  для  університету  
напевно  стане  визначним:  
високу  честь  надавши  Генту,
ти  долю  поєднала  з  ним.»  
І,  долучаючись  до  жарту,  
вона  всміхнулася:  –  «Не  варто.  
Якби  не  університет,  
не  написав  би  мій  портрет.  
Сидів  би  в  закутках  каналів,  
свої  пейзажі  малював  
і  згадував,  як  воював,  
в  уяві  вибухи  лунали,  
а  ти  не  вдаючѝсь  до  слів
в  пейзажах  сам  себе  жалів.»  

І  він  збагнув:  це  його  кличе  
із  посмішкою  на  устах
його  прекрасна  Беатріче*  
далекий  розпочати  шлях.
Три  роки  навчання̀  у  Генті,  
а  там,  як  будуть  документи,  
на  них  чекає  Амстердам,
на  Амстелі,  де  площа  Дам,  
вони  оселяться  на  баржі.  
Там  в  нього  власний  є  причал,  
Від  нього  шлях  колись  почав.
Він  малюватиме  пейзажі,
а  їй  –  підкорювати  світ…
І  буде  в  них  усе,  як  слід!

*  гентські  носики,  або  кубердони  –  цукерки
*  Муінтпарк  –  парк  у  Генті
*  Граслей  канал  у  Генті
*  Беатріче  –  див.  «Божественну  комедію»
08.05.2019р.

VIII  Епілог
 
Ну  хто  для  неї  я!  Вона  була  в  Парижі,
і  вчора  зрозумів  –  була  не  тільки  там.
В.  Висоцький
У  Римі  багато  фонтанів.
У  Відні  багато  палаців.
У  тебе  багато  фанатів  
в  Афінах  та  ще  на  Парнасі.

А  я,  захопившись  тобою,  
ім’я  уві  сні  промовляю:
долаю  тебе,  наче  Трою,
гоплі́том  царя  Мінелая.      

В  Європі  усе,  як  у  казці.
У  Ліссе  багато  тюльпанів.
У  Відні  багато  палаців.
У  Римі  багато  фонтанів…
14.02.2020р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877743
дата надходження 29.05.2020
дата закладки 29.05.2020


Анатолій Костенюк

Мезозой

Сіло  сонце,  
і  змахнуло  повіками  ночі  небо,  
тихо  втома  
від  зірок  до  землі  опускає  сни  
і  напевно  
саме  так,  як  і  я,  десь  не  спить  хто  не́буть  
задивився  
на  зірки  з  протилежної  сторони.

В  потойбіччі,  
у  житті  його  склалось  усе  непросто,  
він  шукає  
даль  –  куди  простяглася  життя  межа
і  бажає  
він  потрапити  десь  на  безлюдний  острів,  
щоб  на  небо  
задивлятись  ніхто  б  там  не  заважав.

Не  печалься  
мій  далекий,  близький  мені  антиподе,  
на  світанку  
на  смарагдове  небо  зоря  зійде́,  
в  синіх  джунглях  
пам’ятають  про  тебе  дива́  природи,  
ну  а  місто  
зачекає,  не  дітись  йому  ніде.

Та  в  цей  вечір  
мій  товариш  по  мріях  плекає  віру:
свою  долю  
сподівається  взяти  на  абордаж,
підставляє  
у  лусці  золотистій  блискучу  шкіру  
під  проміння,  
що  шле  місяць  плямистий,  такий,  як  наш.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875470
дата надходження 11.05.2020
дата закладки 27.05.2020