не відпускай моєї шиї
доки дощ з віршів заливає ліжко
не відпускай своїх обіймів
доки кран у ванній зламаний
не відпускай моїх долонь
доки зима шкіриться за холодним балконом
зараз мені здається
що усе так і мало бути
наче намальоване ван гогом
наче її величність ЛСД
закарбувало наші образи на полотні квартири
стікаємо краплями синіх фарб
із утомлених зап'ясть
та на долівку
та на синій килим де вистигають наші почуття
намальовані червоними фарбами
вітер трясе шибками
квартира входить у зону турбулентності
питаєш
чи люблю тебе
усередині рій
усередині рейв
я торкаюсь твоєї шкіри
й усередині стає назовні
зрадники-шибки трясуться все сильніше
як мої долоні
але я не знаю
кажу
не знаю чи люблю.
це як спускатись у тунель
вологою норою
де ніколи
нікого
не було
де усе могло бути обвішане чиїмись портретами
але чиї персонажі ніколи не бродили там
та пройшовши іще кілька сотень метрів
раптом
побачити скривавлену дитину із твоїм обличчям
підійти
і ніжно узяти на руки
й не хотіти відпускати
ні
не місце ж-бо їй тут
посеред нутрощів вологих.
зараз мені здається
що усе так і мало бути
на розборсаній постелі
лежиш
пальцями ніжно гладиш
подушку пронизану голками
і раптом міцно
затискаєш у долоні мене
голки пронизують шкіру
цілують руки зі звороту долоні
заливають струмочком крові
білу постіль
і розкидані речі довкола;
дихаєш важко,
кольором жовтим ніжним
голубить тендітне твоє тіло
світло люстри попід стелею,
червоним дотлівають
на килимі наші почуття,
не відпускай мене
доки сльози стікають льодяними фарбами
і не забувай
важко дихати
важко видихати
із легень мене,
бо це так красиво
так красиво
так усе і мало статись.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775470
дата надходження 06.02.2018
дата закладки 06.02.2018
Я истекаю пьяной кровью.
Люблю!... Пусть все идут к чертям...
Да! Да! Напоенный любовью!
И к ней прикован, как к цепям.
Прикован я по доброй воле
(Не раб, но видимо в родстве),
В саду весеннем, в чистом поле...
К росе хрустальной на траве.
Я задыхаюсь от волненья
И чувств дыхание ловлю...
О, Господи! Продли мгноенья!
Я вновь любви бокал налью...
Люблю тебя! Люблю! Люблю!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773695
дата надходження 27.01.2018
дата закладки 27.01.2018
Щось непривітна Верховина. Уся в вітрах …
Колиба двері мов сама відкрила. Ламаєш страх.
Чого вас в гори? Тут саме каміння? Питає старий гуцу́л.
Сміюся: в пошуках цікавих клаузу́л?
Попахкує у нього люлька,
Чи то земля в руках? Вертить. Маленька кулька …
І вік його для мене таємниця,
Чи то йому таке свята водиця?!
Чого прийшов? На бай зайшов? Чи бартки гарної не маєш?
Сміється: в жовтні може афини збираєш?
Чекай, прине́су бербеницю. Може зі мною поснідаєш.
Чи яка бола? Але ж борзо ходиш? То правди значить ти шукаєш.
Ото вже варият. Одного вже такого знаю.
Сиджу отут і теж у гір сто літ питаю.
І вже щось знаю. Трохи бачу. Трохи чую.
Бери ось ґуґлю. Троха з тобов помандрую.
Зайшли в печеру. А вона питає: єк ду́жі?
Що сказати? Я ж гуцульською не знаю.
Мій гуцул каже: та хіба ж то лихо.
Кажи, як вмієш. Але кажи все дуже тихо.
В наступну мить ти раптом помічаєш, що ти вже птах. Летиш.
Щось по землі шукаєш.
Чужа якась земля. Порожня. І втомились крила. Здавалося, що спиш.
Та відчуваєш, що втрачаєш силу.
Мольфара кличеш. А його нема. Ти падаєш …
Упав без болю. А навкруги стіна. Печера мовчазна.
Ти знову пробуєш. Злітаєш вище й вище.
І раптом вниз. Фігура мовчазна. То інший я.
Замучила війна. Десь в самоті моя сім’я.
Не повернутись. Я це розумію. І вибору нема.
І знову вниз. І знов багнюка, рови,
Австрійська форма. Незнайомець щось говорить.
Це знов війна. Потиснута рука.
Мій птах летить. У прірву він шугає. За ніччю ніч.
За роком рік минає.
А далі диво – дивина. Сидить у горах чоловік і шахи грає.
Якими ти? Мене питає.
Хай будуть білі. У перемоги є ціна? Ціни не має.
Є мета. Хто зрозумів мету, той в грі перемагає.
Та чудернацьки граєте щось ви. Хіба одразу стільки ходів
Оця фігура має? І кінь так різко вниз не повертає.
А хто це так сказав? Хто правила дав ті?
А може правила у кожного свої.
Хай кожен сам по своєму зіграє …
Тоді де візьму я аж стільки тих світів?!
Тоді і істина буде моя?!
Але ж самотність гірша за звитягу.
Оце і є твоя ціна …
Шукаєш одинокі душі і творите всі разом світ.
Чи світлий, чи такий як чорна ніч?
Заради спільного добра
Ти відмовляєшся крутити долі.
Свою, чужі. У цьому добра воля.
Кусочки світлого збираєте в одні долоні …
Я дякую за все почуте. Зі мною поруч весь мій рід.
Політ – то вже для мене звична річ.
Але чомусь, чим далі, тим чорніше,
Все менше переплетені світи.
Що на землі здається багатіше,
То для душі – в багнюку забрести …
Голос мольфара: ой, пропаде ґазда.
Я й не помітив, що весь час той поруч був.
Вирує темрява безглузда.
А у цих шахах хто хоч щось добув?
І знову на горі. І знову шахи.
Сидить, блиститься весь яскравий пан.
І посміхається, говорить дуже гарно.
Але вже правила диктує сам.
І кожні п’ять хвилин він правила міняє.
А може навіть кожну мить.
І круговерть він цю не зупиняє.
Втікай назад, - душа моя кричить.
Я дошку з шахами від себе відкидаю.
І знову птах мій десь в пітьмі летить.
Кидається із боку в бік. Він обрій хоч якийсь шукає.
Враз бачить світло. Радісно кричить.
Знову печера. Все пізнав? - питає.
Супутник мій. Я вже й не знаю хто.
А де ж мій рід? Десь по світах блукає.
Як буду рятувати я його?!
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772203
дата надходження 19.01.2018
дата закладки 19.01.2018
Здравствуй!
Давно не виделись,
Не списывались, не созванивались...
А у нас - нулевая видимость,
Слякотно и с туманами...
А как там у вас? Тучами
Тоже затянуто небо?
Знаешь... А я соскучился...
Но... Как-то пишу не об этом...
Слышишь... А я по-прежнему
Такой же глупый мальчишка...
Ты далеко... Этим вечером
Мне кажется, будто близко...
Мне бы... Да поздно, наверное...
Я бы... Да вряд ли получится...
Как настроение? Скверное???
Небо затянуто тучами...
Тучи... Туманы... Зеваешь?
Да... Не о том, не о главном...
Я ведь люблю тебя, знаешь???!!!
У нас как-то, сплошь, туманы...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771067
дата надходження 13.01.2018
дата закладки 14.01.2018