Осінь, листопад, рік спішить до свого логічного завершення, забравши години у дня та віддавши їх ночі.
Ажіотаж з приводу недавнього святкування зтихає, а з ним, день за днем, настрій приходить в норму для осені.
Що разу як погляд торкається спокійного пейзажу вогняних кольорів за вікном, серцебиття пришвидшується, адже це прекрасно і сумно. Листки змінюють одежу і опадають в останньому танці, в ейфорії, в цих напевне неймовірних почуттях. Можливо їх підхопить вітер і подарує ще десять чи двадцять секунд цього щастя. А опавши, складають частину плаття осені яке волочиться по землі. І скоро вони заснуть під сніговим покривалом, та не прокинуться...сумно. Іноді хочеться полетіти, опасти як ці листочки відчути те що відчувають вони. Адже це прекрасно, я так гадаю. А може ні, я не знаю...Ніхто не знає.
Це все природньо, це все норма, але чомусь люди надають цьому душевного значення. Значення що заставляє сумувати через ці бездушні, але живі механізми природи що несуть за собою депресію. А може це просто така природа людей - сумувати.
|
|
