Споконвіку українці живуть, тяжко працюють і щедро душу виспівують на своїх Богом дарованих землях. Але що Богом дароване, те лукавому заздрість. Надходить лиха година, шаленіє несито, а невмолимий, нечулий до горя крутіж розкидає по світу синів та дочок із тисяч родин, і гинуть вони безслідно, хто на роки, а хто навіки.
Печенізькі навали, бусурманські повені, катаклізми двадцятого століття!.. Хто, на якому праведному суді прокричить світові: "Ми, українці, в часи божевілля всесвітньої історії оддали стільком народам стільки своїх молодят, що частка нашої крові, нашого таланту, серця нашого та нашої долі знайдеться в кожній культурі і в кожній цивілізації. А відтак ми, українці, є світовою нацією, здобувши право себе такими вважати не могутністю, що до чужого ласа, не облудою і словоблуддям, не обраністю своєю, а лише сльозами матерів, в котрих забирано синів та дочок до неволі, в ясир, на каторги...".
Ті, кого не скалічено і не знищено, в далеких чужинах віднаходили своє, таке потрібне людині, щастя, зустрічали своїх суджених і творили з ними дітей для вимученого, розтерзаного, пошматованого протиріччями, але Божого-таки світу. А вже їхні діти і діти дітей їхніх, прирісши серцем до рідної їм чужини, мріють про Україну, що завше бринить у серці словом і піснею дідів-прадідів, засвідчуючи незнищенність козацького роду.
|
|
